Ніколи не розумів тих людей, які бояться літати літаками, віддаючи перевагу наземному виду транспорту. Адже це і зручніше, і безпечніше, і швидше, і… дешевше.

Саме так, лоу-кости Київ-Москва обходяться дешевше, ніж потяг чи автобус. Тому літаки завжди майже повністю заповнені людьми, а потяги їздять порожняками. Мені лишень не зрозуміло, навіщо катати десятки вагонів, в яких перевозити по одному пасажиру?... Ну добре, я гіперболізую. У моєму вагоні пасажирів було вдвічі більше, тобто… два.

А ще, від польоту можна отримати суттєве естетичне задоволення. При чому, в будь-якому разі. Вночі ти насолоджуєшся вогнями зменшеного міста, вдень – білосніжними хмаринками та неймовірними краєвидами, які, щоправда, дещо псують гори сміття, яке люди не вважають за потрібне прибрати, а природа ще не встигла сховати за зеленими заростями.

Таксисти

Довелось поспілкуватись із кардинально різними людьми. Всі вони прихильно ставляться до українців і до України, однак на всіх по-різному позначилась кремлівська пропаганда. Перший був доволі скептично налаштований до діючої влади, аргументовано її критикував, однак ідеальним керівником держави для нього виявився… Сталін. А Нємцова, на його думку, вбили якісь міфічі «англо-сакси»…

Другий, як згодом з’ясувалось, чудово розуміє, що вбивство відомого опозиціонера не могло відбутись без участі «тих, хто сидить у Кремлі». Він навіть сам зголосився провести мені екскурсію, показав, де саме було його вбито, звідки він вийшов і де він жив… але на Донбасі, на його думку, на боці Києва з росіянами і «ополченцями» воюють «американці, поляки і литовські снайперші»…

Третій виявився українцем, родом із Сум, який досі має український паспорт, хоча вже тривалий час живе в Москві. Там він отримав освіту, знайшов непогану роботу, одружився і якихось істотних проблем, пов’язаних зі своєю національністю, не відчуває. Проте йому дуже боляче через те, що відбулося в Криму і на Донбасі.

Розмова почалась із того, що він намагається не слухати місцевих новин, не підтримує ані дії Росії, ані нинішньої української влади. Проте, він більше питав і слухав, ніж говорив. І погоджувався. Виявилось, що він відчував, що Донбас окупований російськими військами, але не знаходив тому підтверджень, адже звідусіль говорять про зворотнє. Під кінець розмови він подякував за об’єктивну інформацію і зізнався, що відчуває сильне бажання кинути все й повернутись на Батьківщину…

Четвертий виявився підкреслено аполітичним. Він був здивований присутністю росіян на Донбасі, здивований тим, що саме РФ розв’язала війну, здивований тим, що замовником вбивства Нємцова міг бути і його Президент, але, під вагою аргументів, був змушений з цим погодитсь. Щоправда, після цього він до мене більше не говорив, мовчки проїхавши пів-дороги.

Екскурсія

Перед від’їздом, вирішив оглянути місто. Біля Київського вокзалу прогулявся по скверу. В його центрі стоїть каменюка з таким написом: «Здесь будет сооружён монумент в честь 300-летия воссоединения Украины с Россией 1654-1954». Якщо віртити російському прислів’ю, обіцяного варто чекати 3 роки… тож можна вже й не сподіватись на спорудження такого монументу. Російське міфічне «воз’єднання» з Україною завершилось ще 59 років тому… при чому, з російського боку.

До речі, за цією каменюкою-монументом московські двірники, напевне, зберігають свій реманент.

Хоча знаків української присутності в Москві залишається чимало. Клумби, паркани, стовпчики, вітрини магазинів, пофарбовані у синьо-жовті кольори – навряд чи випадково з’явились у центрі російської столиці.

А загалом, місто дуже гарне.

Паралельна реальність

Але відчуття, що ти потрапив у «задзеркалля», ні на мить не покидає. Адже з кожної газети, з кожного телеканалу чи радіостанції щохвилини чути бодай одну маніпулятивну тезу про «фашистську» Україну, «підлу» Америку та «слабкодуху» Європу, що перебуває «під гнітом» тої ж таки Америки.
Розумніші та свідоміші намагаються не слухати цієї пропаганди, проте це не можливо. Навіть якщо не дивитись телебачення, ти можеш мимохідь почути новини по радіо чи прочитати якусь новину на інтернет-сайті. Тому практично кожен російський громадянин інфікований такими інформаційними вірусами в тій чи іншій мірі, стаючи ретранслятором російських фейків і заражаючи оточуючих.

Зрадники

В ефірах російського телебачення беруть участь дві «сторони» - представники Росії та представники України. І якщо з першими все зрозуміло, то Україну, на ряду з патріотично-налаштованими експертами, представляють опальні політики режиму Януковича і активісти проросійських організацій.

Частина з них постійно живуть у Москві і отримують чималі зарплати за антиукраїнську пропаганду.

Хоча, загалом, і Януковича, і його соратників у Росії зневажають, вважаючи боягузами і нікчемами.

Розмова з пропагандистом

Після ефіру розговорився з ведучим. Мене цікавило, чи вірять російські пропагандисти у власну брехню, яку вони так впевнено озвучують з телеекранів. Виявилось, що ні. Все значно гірше. Вони брешуть абсолютно свідомо.

Вони переконані російські імперіалісти, впевнені у величі Російської держави, у її непереможності і унікальності. Вони знають, хто воює з нами на Добасі, і гаряче підтримують. Згаданий пропагандист був одним із тих, хто публічно закликав свою владу окупувати Крим ще в розгар подій на Майдані.

Вони заробляють своєю брехнею чималі гроші, які витрачають на європейських курортах, і їм абсолютно байдуже, в яких злиднях живуть їхні менш успішні співвітчизники, і яке походження тих грошей, за які вони жирують. Ситий голодному не товариш…

Вони зневажають європейців, які не живуть на «широку ногу», не купують своїх же дорогих автомобілів, надаючи перевагу економним моделям. Вони щиро переконані, що європейська економіка побудована на російських туристах, і без них ЄС загнеться.

Вони щиро не розуміють, навіщо європейці ввели проти РФ економічні санкції, адже це економічно не вигідно жодній зі сторін. Єдиним поясненням для них є тиск США. Останні, на їхнє переконання, намагаються ослабити і РФ, і ЄС.

Існування незалежної Української держави вони не визнають. Для них Україна – лише тимчасове непорозуміння. Будь-який опір з боку українців для них є безперспективним і призведе лиш до збільшення кількості жертв.

Патріотичний телефон

Під час свого першого візиту до Росії (у Вороніж) я розповідав про одну з функцій мого телефону – автоматичного визначення столиці держави перебування та часового поясу. Функція справно працювала і у Польщі, і в Литві, і в Білорусі, і в Німеччині… але в Росії мій телефон вперто вважав столицею Київ. Так от, в Москві нічого не змінилось. Не знаю, від чого це залежить, але мій телефон вважає Київ столицею усієї РФ. Може, розумній техніці відомо більше, ніж нам?...

В «Хохляндію»!

На перетині кордону з Україною у Брянську прикордонники, перевіривши паспорти усіх двох пасажирів, виходячи з вагону, вигукнули: «Всё, пускай едут к себе в Хохляндию!». Після цієї звичної для прикордонників фрази вкотре переконуєшся – ми ніколи не будемо братами…

Дмитро Сінченко

джерело

джерело

Давно вже необхідно було з`їздити по справах у країну північних "братів". Минулого разу був там у квітні - досхочу наївся спілкуванням з орками. Тому відкладав скільки міг. Врешті таки довелось. Втішив себе тим, що буду Штірліцем серед наці - спостерігатиму. Причому, що важливо, спостерігатиму за знайомими, за людьми, яких давно знаю - так краще помітна еволюція їхніх поглядів. По досвіду знав, що переконувати марно, тому краще стримаю себе і просто буду накопичувати інформацію. А потім все опишу. Що і роблю зараз (обережно, дуже багато букофф! Так що подумайте, чи воно вам треба):
 

У Світловодську на світ з’явилася 41 дитина: 28 хлопчиків та 13 дівчаток.
 

Україна за останні сто днів зробила більше реформ, аніж за попередні 22 роки – вважає економіст і дипломат Андерс Ослунд

Що змінилося після Майдану в Україні? Які реформи і чому варто провести в економіці?

– Україна за останні сто днів зробила більше реформ, аніж за попередні 22 роки. Це надзвичайно важливо, з погляду підготовки ґрунту для змін у майбутньому.

По-перше, обмінний курс гривні відпустили до економічно вмотивованого рівня.

По-друге, почали скорочувати бюджетний дефіцит, збільшивши комунальні платежі та врізаючи категорії пільговиків.

По-третє, новий закон про державні закупівлі зменшує корупційні схеми.

По-четверте, ухвалили закон про доступ до публічної інформації, що сприятиме відстеженню та покаранню корупціонерів.

По-п'яте, відновили співпрацю з Міжнародним валютним фондом.

Що потрібно ще зробити?

– Ґрунтовно дерегулювати економіку. Це теж відбудеться, але трошки пізніше. Зараз важливо побудувати політичну базу для реформ. Для цього треба зробити три речі.

Перше: провести дострокові парламентські вибори. Адже теперішня Верховна Рада представляє стару владу, вона глибоко корумпована.

Друге: ухвалити нову Конституцію. Вона має чітко розподілити повноваження між гілками влади і провести їх децентралізацію, зокрема в фінансах.

Третє: вийти з війни на Донбасі.

Що буде з гривнею?

– Вона мала б зміцнитися десь на рівні 11 за долар. Це – її реальна вартість.

Економічний стан в Україні сприяє дефолтові?

– Він можливий, але в ньому немає потреби. Зовнішній борг України менший за 15 відсотків внутрішнього валового продукту. Дефолт загрожує тоді, коли ця сума перевищує можливості економіки – тобто становить більше як 15 відсотків.

В енергетичному секторі іде війна з Росією. Що тут можна зробити? Чи має Україна шанс виграти Стокгольмський арбітраж?

– Ніхто не скаже, чим завершиться розгляд цього позову. Найголовніше для Києва – скасувати кабальні газові угоди 2009 року. Українська ціна на газ прив'язана до міжнародних цін на нафту, а вони зростають значно швидше, ніж на газ.

По-друге, Україна досі закуповувала завеликі обсяги російського газу.

Обидві ці речі не збігаються з принципами європейського газового ринку. Оскільки Україна – член Європейського енергетичного співтовариства, то європейці мають заявити: це – неприпустимо. Водночас Газпром забороняє і реекспорт газу. Тобто ти його купуєш, але не маєш права продавати третій країні. Все це – грубе порушення європейських правил на енергетичному ринку.

Що буде з газопроводом "Південний потік"?

– Його мета – диверсифікувати постачання російського газу до Європи, щоб ефективніше шантажувати країни, якими пролягають газогони. Це й диверсифікація хабарів: країнам ЄС пропонують мати дешевший газ в обмін на поступливість у геополітичних питаннях. Для Газпрому політична мета переважає над економічною. Він працюватиме собі на збиток, якщо це вигідно російській політиці, і відмовлятиметься від очевидних прибутків – якщо невигідно. Але так бізнес не роблять. Тому Газпром, рано чи пізно, буде банкрутом.

Ви називаєте Володимира Путіна клептократичним політиком. Чому?

– Путін – представник ще радянської касти політиків, номенклатурник і чекіст. Йому важко мати справу з політиками, які по-іншому дивляться на реальність. Путін побудував систему на тотальній корупції. Вона пронизує всю російську дійсність. ­Путін – авторитарний лідер. І змушений ним бути, бо інакше не зможе контролювати систему крадіїв та хабарників.

Інша його слабкість: якщо відпустити віжки для корупції, почнеться економічна стагнація. А якщо так, велика кількість людей вийдуть на вулицю. Тобто наприкінці режиму Януковича Путін побачив вирок собі. Адже колишній український президент будував свою систему за путінськими зразками. Російський президент переконався, яка вона крихка і слабка. Він відчув: народ, вулиця, демократія здатні завалити його режим. Може, не так швидко, як в Україні. Адже Путін непорівнянно розумніший за Януковича.

Він ще й набагато сильніший.

– Українці дають росіянам демократичну альтернативу, якої Путін боїться. І ще неприємніше для нього, що ця альтернатива походить від тих, кого росіяни називають "молодшими братами".

Що або хто може зараз зупинити російську агресію проти України?

– Сила. Сила і дуже велика ціна цієї війни для Путіна – економічна й військова. Після того як українці відновили АТО, вони зробили її значно інтенсивнішою. Військо наступає на всіх напрямках і знищує сепаратистів. Це означає: щоб утриматися, Москві потрібно вкладати нові мільярди. Рано чи пізно це буде занадто дорого, невиправдано дорого. Велика кількість убитих російських найманців робить Москву притомнішою. А з другого боку – ставлення Заходу й новий виток санкцій. Усе це вкупі знищує Росію.

У якому стані зараз російська економіка?

– Запроваджені після окупації Криму санкції мало зашкодили їй. Вона впала лише десь на 2–2,5 відсотка. Водночас Росія дуже слабка. Коли Німеччина починала Другу світову війну, тамтешня економіка становила 48 відсотків загальноєвропейської. Зараз валовий внутрішній продукт Росії – це 6 відсотків загальноєвропейського. Якщо впадуть ціни на нафту й газ – настане колапс. Росія не має новітніх технологій. У тому числі й військових.

Що може змінитися в Україні після ухвалення Угоди про асоціацію? І чи означає те, що Євросоюз, підписуючи асоціацію з Україною, Молдовою та Грузією, згодом прийме ці країни до ЄС?

– Україна набагато важливіша для Євросоюзу, ніж Молдова та Грузія. Брюссель не відмовиться прийняти Україну, якщо та відповідатиме умовам вступу до нього. Для цього потрібно мати розвинуту демократію, ринкову економіку й бажання людей належати до європейської родини.

Чому зараз така слабка американська позиція щодо України?

– США відходять після військових операцій в Афганістані та Іраку. Водночас Вашингтон майже заморозив відносини з Росією. Барак Обама і Володимир Путін більше не матимуть двосторонніх зустрічей.

Якою буде українська економіка через 20 років?

– ВВП України щонайменше потроїться за цей час. Це вимагатиме кардинальної зміни структури економіки. Україна може бути одним зі світових лідерів у сільськогосподарській продукції, але варто розвивати й високоточні галузі. Так само – сферу послуг і промисловий сектор.

джерело

Коли Росія перестане бути ворогом України

Росія розпочала війну проти України. У березні анексувала Крим. Підтримує терористів на Донбасі, постачає найманців і зброю. З території РФ обстрілюють позиції наших військ, задіяних в антитерористичній операції. Звідти ж збили два українські військові літаки. А 17 липня над територією, контрольованою терористами, збито пасажирський літак малайзійських авіаліній, що летів з Амстердама. Загинули 280 пасажирів і 15 членів екіпажу.

– Терористи не могли би збити не тільки пасажирський Boeing 777, а й українських військових літаків, якби не мали озброєння з Росії, – заявив американський президент Барак Обама наступного дня.

Уже на початку грудня термінал із перекачування зрідженого газу, що постачатиметься до Литви з Катару на танкерах, почне свою роботу. 

Термінал із перекачування газу з Катару відкриється у Клайпеді на початку грудня, пише видання Lietuvos Rytas.

"Уже на початку грудня термінал із перекачування зрідженого газу, який постачатиметься до Литви з Катару на танкерах, почне свою роботу. У цей момент "плавучий термінал" уже прямує до клайпедського порту", – повідомляє видання.

Згідно з даними Lietuvos Rytas, йдеться про 4 млрд кубометрів на рік, які будуть надходити з Катару до Клайпеди. Експерти газети стверджують, що Литві для забезпечення внутрішніх потреб необхідно 3 млрд кубометрів газу на рік. Тож 1 млрд Вільнюс планує експортувати.

джерело

Словаччина почала тестове прокачування газу в Україну по газопроводу "Вояни-Ужгород".

Про це на своїй сторінці в Facebook написав голова правління НАК "Нафтогаз України" Андрій Коболєв.

Коболєв зазначив, що газопровід "Вояни-Ужгород" може забезпечити до 40% всіх потреб країни в імпортному газі.

Випробування реверсного режиму поставок газу в Україну почалися на компресорній станції в словацькому селищі Вельке-Капушани на кордоні з Україною.
Тестова фаза включає в себе запуск, перевірку надійності та операційної пропускної здатності трубопроводу. Комерційне використання газопроводу почнеться 2 вересня

Офіційний представник словацької компанії Eustream Габріель Беер повідомив РІА Новини, що словаки спочатку будуть здійснювати реверсні поставки газу в Україну в контрольному режимі, який передбачає поставку 3,2 мільярда кубометрів в рік.

З 1 березня 2015 року газопровід зможе здійснювати поставки на максимальній потужності 10 мільярдів кубометрів на рік.

Більшу частину транзитних потужностей нового газопроводу до 2019 року викупила українська держкомпанія "Нафтогаз".

джерело

Продовження інтерв'ю з колишнім главою адміністрації президента Сергієм Пашинським. Першу частину читайте тут: Сергій Пашинський: У Путіна на столі бачили готовий план анексії України. Ще у травні минулого року

- Вам закидають, що влада, яка прийшла після Майдану, здала Крим без бою?

- Це абсолютна нісенітниця. Те, що в нас зараз ідуть бої не під Полтавою, а під Луганськом – це заслуга Турчинова. Ми за три місяці не зробили жодної стратегічної помилки.

- Як виглядало загарбання росіянами Криму з владних кабінетів?

- Виглядало це наступним чином. Нас збирають на термінову нараду...

- У Верховну Раду?

- Турчинов завжди був у Верховній Раді. Збирають на нараду і говорять, що вночі спецназ захопив Верховну Раду Криму. Показують відеокадри. Спецназ був озброєний кулеметами, протитанковими гранатометами. Тобто це була така класна спецоперація.

Ольга Михайлюк

"І все, куди не йду, холодні трави сняться, де дерева шумлять і плачуть за Дінцем, де вулиці п'янить солодкий дух акацій, востаннє за вікном заплакане лице…" Володимир Сосюра

"Считайте, что вы уже приехали. Сегодня на Киев ничего не будет. Железную дорогу подорвали в Дебальцево", – говорить нам уже знайомий чолов'яга на блокпості ЛНР під Перевальськом. І така в його інтонації суміш суму, відчаю, злоби, безнадії й бажання, щоб йому повірили, – що на якийсь момент аж з'являється це просте, щемке й підступне: усі ж ми люди, маємо вміти прощати...

Але пам'ять не дає розвиватися цій ідеї. Дивлюся в це обличчя – засмага, щетина, зморшки, очі, ніби вигорілі від сонця – і розумію, що це ж він ще чотири години тому, легковажно розмахуючи автоматом, заглядав у віконця нашого автомобіля, а вже за хвилину в нас перевіряли паспорти, намагалися подивитися останні знімки у фотоапараті (не вийшло), відбирали мобільні. І почалося...

Київської прописки було достатньо, аби старший цього блокпосту передзвонив ще старшому з Перевальська й нас повезли до "Торнадо" – на території цього розважального комплексу розташований табір ополченців. Поруч ДК "Горняк" – теж із прапорами ЛНР та козацтва. Ще кілька будівель.

Центральна площа містечка взагалі виглядає як знімальний майданчик. Пафосні радянські будівлі із прапорами нової незалежної республіки, мішки-барикади, кулемети, а в центрі – вантажівка часів Другої світової з відкритим кузовом, на якому, знову ж таки, кулемет, прапори й підтягнутий засмаглий чоловік у бандані.

Але це не кіно, а справжня небезпека. Розумію це, коли нашому товаришу пропонують пересісти в інший автомобіль, а до нас за кермо сідає зухвалий дядько з автоматом, який каже, що ми їдемо в спецвідділ: "Вот там-то люди работают, сейчас увидите. Лучше сразу правду говорите – подвалы у нас глубокие", – і на моє "бити будуть?" жартує: "У нас не бьют, у нас убивают".

Спецвідділ знаходиться в Алчевську.

Пригадую, що в цьому ж приміщенні колись розташовувався офіс місцевого народного депутата, до якого ми зверталися із пропозицією підтримки культурних проектів "Схід-Захід". Не підтримав.

Зараз він у Києві. А ми знову тут.

В офісі майже нічого не змінилося: такий же безликий, із блідими стінами й людьми, що не дуже вправно користуються комп'ютером.

Але зараз це інші люди – у камуфляжі й із георгіївськими стрічками. При цьому очі в них, на відміну від попередніх – тих, що на блокпостах і в "Торнадо", – дивляться з увагою, рухи зосереджені, інтонації стримані.

Вони – не чеченці й не росіяни. Такі собі місцеві робінгуди, кармелюки, довбуші – ідеалісти зі зброєю, які хочуть для Донбасу кращої долі, захищають його примарну "незалежність", готові навіть померти за неї, поки там десь вовтузяться олігархи, перепродуючи заводи, переділяючи землі, фінансуючи "фашистів".

Від такого бачення ситуації їхніми очима й власного безсилля стає неймовірно сумно.

У своїй дискусії ми заходимо далі, пояснюючи як очевидці, що саме відбувалося на Майдані. За їхньою версію, як і за нашою, ті самі снайпери стріляли й у беркутівців, і в майданівців. Тільки за нашою це були російські найманці, а за їхньою – грузини на замовлення нової української влади.

Але коли говорять про "проплачений Майдан", розумієш, що можеш усе пояснити – і про студентів, і про киян, які приходили туди до й після роботи, і про всіх нас – звичайних українців, які все це й "проплатили". Вони намагаються заперечувати, однак аргументів лишається все менше.

Я знаходжу спосіб таки показати їм фото. На них – люди, троянди, вибиті вікна й інтерв'ю з моїм приятелем-музикантом із Донецька. Він говорить, як нам усім не вистачало об'єктивної інформації, і як інформаційна війна перетворилася на справжню.

Нам виписують папірець, який дає можливість проїхати вже знайомий нам блокпост по дорозі до садиби Мсциховського, де ще на початку травня ми проводили читання й вистави.

Чому нам так необхідно було проїхати туди? Бо мали вільний день в Алчевську, а в цьому місці завжди відчуваємо необхідність заїхати.

Чому ми опинилися в Алчевську? Бо думали, що встигнемо, і хотіли переконати друзів виїхати звідси, особливо тих, хто з дітьми. А ще – записати інтерв'ю про те, як необхідно Сходу й Заходу спілкуватися, щоб потім не виникало "різниці інтерпретацій".

Через те що хтось із нас визначив своєю землею Донбас і пішов його боронити, а хтось усю Україну, включно з Донбасом, і пішов боронити її, – ми почали воювати один проти одного, тішачи тих, хто користується ситуацією.

І тепер, коли з одного й з іншого боку є загиблі сини, батьки, брати, кохані – як нам навчитися говорити один з одним?!..

Останніми днями в Алчевську й Донецьку безперервно говорять про мобілізацію: мовляв, якщо не погодишся записатися добровольцем до "народного ополчення", то доведеться воювати за "фашистів", тому що вони – тобто ми, українці – жорстокі й безжалісні, "все одне прийдуть".

За словами місцевих, зброї в Перевальську й Алчевську дуже багато; не вистачає людей, готових воювати за ЛНР. І нехай ніколи не вистачить.

Єдине, що залишається нам, – це говорити, пояснювати, переконувати не брати в руки зброю тих, хто поки цього не зробив.

Думаю про це, стоячи під гарячим сонцем серед духмяних степових трав на тому пагорбі, через який у травні щодня проїжджали на репетиції. З нього відкривається чудовий краєвид.

На виїзді із садиби нас востаннє за сьогодні зупиняють на блокпості. В одне віконце заглядає чеченської зовнішності чоловік, який голосно й зло пояснює свою правду. В інше – хлопець: "Извините, меня тут не было, когда вы в том направлении проезжали, но мне рассказали. Можно спросить – а в Киеве действительно нас все считают террористами? И уверены, что это мы тут все подрываем на своей земле?"

Відповідаю тихо: "Да. Но в Киеве хотят мира. Вся Украина хочет мира. И для вас, и для нас. Я понимаю, что сейчас уже невозможно. Извините".

"И вы. Всего доброго. Извините", – відповідає.

"Удачи, – кажу, – но не в бою".

*   *   *

ДО…

"Они что, хотят, чтобы мы тут просыпались и стихи читали? – чую голос з бокової полиці. – А у нас тут люди тяжело работают, в шахтах и на меткомбинатах". Це мене не могло не зацікавити, тому що я саме їхала потягом Київ-Донецьк і читала Сосюру – українського поета з Третьої Роти, нині місто Лисичанськ. Тематично.

Сум червоний... Ранок ніжний... Грім гармат... Кривавий гай...

В серці сон сплітає ніжний. В зимних чарах чорний май.

Ч'ї там сльози у пітьмі?..

Хто там стогне: "Брат на брата..."

В цьому винні тільки ми!

Тільки ми та ніч проклята!

Уже майже сто років пройшло із часу написання. Горить лисичанський завод, вмирають в степах українці, шкодують про відсутність російського дешевого газу тьотки в плацкартних вагонах, мріємо про єдину й сильну країну ми.

У вагоні – люди з різних куточків Донбасу з різними долями. Жінка, яка не хоче читати вірші ранками й вважає, що нема в сенсу в єдиній Україні без російського газу, – з Донецька, їде з донькою з Києва, щоб зібрати речі й повернутися в столицю.

Її співрозмовник приніс їм банани, просто так, тому що земляки. Але виявилося, що він – зі звільненого Слов'янська й цілком схвалює дії Нацгвардії. Така думка зараз у більшості людей зі звільнених міст, адже українська армія не стала нищити їх за російську мову, не відбирала хліб і хати, а навіть надала гуманітарну допомогу.

Невже тільки так, боляче, має приходити розуміння очевидних речей?..

Вона ж – з "противсіхів", яким подобається на правах обездолених вимагати чогось корисного для себе й дітей. Про вірші – це в неї вирвалося в пориві пояснення різної природи західних і східних українців.

Поруч зі мною – дівчина, що два тижні жила в друзів у Києві, але не витримала – на відстані сприймати інформацію ще важче. Вона з тих донецьких районів, які фігурують у пресі як "Площадка-1" і "Площадка-2". Там стріляють щоночі. На під'їздах до Донецька телефонує друзям. З'ясовує, що сьогодні знову був обстріл. Просить зарядити мобільний від нашого ноутбука, бо електрики в її районі нема.

Ще одна пасажирка – бабуся, яка відвозила онука до Києва. Годину, від'їжджаючи, плаче. Пізніше розповідає, які дружні в них з онуком стосунки, як їм буде важко один без одного.

Уночі у вагоні майже ніхто не спить. Навпаки, люди нарешті починають обмінюватися інформацією. Так, ніби про таке краще говорити пошепки. У кожного – своя неповторна історія, у всіх – спільні беззаперечні факти й різні аргументи.

В електричці Донецьк-Луганськ, на останньому рейсі якої 25 липня довелося проїхатися, часу на пояснення нема, тому всі просто діляться фактами.

У коридорі – провідниця. На кожній станції – Ясинувата, Горлівка, Дебальцеве – заходять люди й на її "ну, розповідайте" починають звітувати – про підірвані будинки, ринки, підстанції тощо.

Хтось вважає, що це робить Нацгвардія, хтось – що ЛНР, хтось доводить, що стріляють і одні, і інші. І окрім знищення стратегічних об'єктів, і одні, і інші роблять помилки. Мирним жителям вони іноді вартують життя.

Поруч з Алчевськом є лісосмуги, що "підстрижені" хвилями вибухів, а ще – таблички, які сповіщають про заміновані поля.

Але написи сповіщають не тільки про міни. ПТН ПНХ – великими літерами на паркані під Дебальцевим. Зупинки теж стали площами для висловлення думок. А останнім часом люди ведуть дебати й на стінах житлових будинків.  

Усе менше віри жодним мас-медіа й можливості заходити в Інтернет. Натомість необхідність спілкуватися зростає.

…І ПІСЛЯ ЗУПИНКИ

Увечері, коли стало відомо, що залізниця в напрямку Луганська перериває роботу на невизначений термін, у людей з'явилася можливість поспілкуватися – квитки здавали сотні пасажирів.

Електрики не було. Заспокоюючи чергу, касирка використовувала гучномовець. Один раз, коли він у неї не спрацював і завив як сирена, усі намагалися рвонути до бомбосховища.

Повертали гроші. Бланки повернення заповнювали вручну, спочатку бігаючи між віконцем у зал і вікном на вулицю, ловлячи останнє денне світло, потім – з ліхтариками. Люди стояли, незважаючи на комендантську годину. Адже для багатьох це були останні гроші.

Особливо не пощастило тим, хто приїхав і навіть прийшов із Луганська й ще з ночі чекав на вокзалі на свій потяг – в основному жінки з дітьми й великими картатими торбами. Їх розібрали по домівках менш нещасні місцеві жителі.

Взагалі в цей вечір було багато теплого й людського. Алчевці, що стояли в черзі, навіть вигадали версію про те, що цей літак "сам вибухнув, ніхто його не збивав – так буває".

"Людям так хочеться миру, що вони вже не контролюють себе", – прокоментував наш знайомий.

Таксисти не дрімали, ціни цього вечора підвищилися вдвоє. Проте на далекі відстані їхати не відважувалися. До вчорашньої ночі лишалися, правда, окремі екстремали, які возили людей на "відпочинок на Азові". Але вчора й вони повідомили, що в них останній, дуже дорогий рейс, бо Нацгвардія вже заборонила виїжджати з міста.

Насправді вже на наступний день вони збирали людей знову, проте не всі виявились готові до послуг цих кмітливих підприємців, які кристуються панікою і розпачем. "Не за це воюють наші хлопці. Маємо дочекатися і допомогти, якщо буде потреба", – є й така думка серед місцевих. Хоча зовні це виглядає інакше. В бік Росії можливість виїхати є, черги не закінчуються. У кількох перевізників з Алчевська просто відібрали автобуси, щоб задовольнити цей попит.

Сьогодні транспорт ходить лише в одному напрямку, бензин і газ на заправках закінчуються, банкомати не працюють.

Усе більше порожніх полиць у магазинах – поки є хліб із місцевих пекарень і хлібний квас, луганське молоко й артемівське шампанське. Електрику час від часу вимикають.

Люди ж тим часом переживають ситуацію по-різному.

Хтось здає кров для постраждалих у боях і гроші. Йдеться про ЛНР. Для цього в магазинах передбачені великі прозорі урни, які вечорами звільняють від купюр люди в камуфляжі.

Хтось намагається не помічати того, що відбувається навколо, вперто гуляючи парком і підстригаючи газони.

Хтось робить це навіть із викликом – перефарбовує двері й паркани в яскраві кольори, наповнює кульки гелієм і запускає в небо, щоб раділи діти, скуповують морозиво для покращення настрою.

*   *   *

Ранком отримала з Києва sms-ку про повідомлення в українській пресі "Алчевськ в очікуванні бойових дій".

Здається, таки так. Адже в гуртожитках у центрі – ополченці; їхні сім'ї вже виїхали. У сусідньому Перевальську – людей і зброї також багато. Уночі було повідомлення від місцевих, що Нацгвардія на шахті №10, а це зовсім поруч.

Але поки ніхто з нас нічого не знає напевне.

Можливо, так і краще. Як перед операцією.

"Треба починати. Ми дуже втомилися від стану очікування, тривоги й нервових зривів, – кажуть наші друзі з Алчевська, з надією. – Потім здивуємося, як усе легко й швидко пройшло й відродилося".

*   *   *

Східноукраїнські поети стверджують, що серце в країни, як у людини, зліва, тобто тут – на Донбасі. Здається, чуємо – б'ється в передчутті.

Зараз важко й тривожно всім.

Перш за все нашим військовим з усієї України, які зараз тут – на Сході. А ще – важко касиркам на залізничній станції, продавцям, пекарям і лікарям, важко інженерам, сталеварам і шахтарям.

Більшість робітників виїхала. А ті, хто лишився, працюють за трьох.

Проте всі сподіваються на вдалий результат операції.

Усі фото – автора

Ольга Михайлик, з Алчевська, спеціально для УП

 

 

 

 

 

джерело

Російська журналістка Олена Кочкіна написала у себе в пості на Facebook брехню про те, що українців "знімають з автобусів і поїздів відправляють у Нацгвардію".

Український блогер Євген Гендін, своєю чергою, висміяв пропагандистку, написавши наступний  коментар під її постом: "а одна дівчинка розчесала Манту в голові, і її забрали в Нацгвардію ...".

Після цього українці створити новий інтернет мем –- "знімають із поїздів хлопців і відправляють у Нацгвардію".

Наразі під постом Кочкіної користувачі мережі залишили вже більш ніж дві тисячі жартівливих коментарів.   

джерело

Коментувати це дуже важко.

Але видно, що радянський союз не сидів без діла!

джерело

Дєдушка виїхав із зони АТО з морем вражень і планів на майбутє. Проїхав Донеччину, де буквально вже в кількох кілометрах від лінії фронту цілком мирне життя, люди виглядають буденно, пораючись на городах, купуючи в магазинах необхідне, а баби пліткують про свої сільські справи. Дядьки коло магазіна по случаю неділі вже йобнули харашо і громко рассуждають, шо бляцкіх сєпаратістов нада пиздить. Дід у розмову донецьких сєльських полководцев не встрявав, но мовчки з ними соглашається

P.S. Від себе додам, що Харків теж весь у прапорах. І багато хто ходить містом у вишиванках, хоч це і не безпечно. Тут є різні люди. Не знаєш, на кого натрапиш.

— Люблю я вас, украинцев, — Кирило з Пітера облизує пальці в пабі у центрі Києва.

В Україні у розпалі Євро-2012, на великій плазмі транслюють футбол, а я уп'яте прошу його наголошувати "и" у слові "украинцы". Він розкотисто сміється, просить замовити ще одну м'ясну тарілку й пива для всіх. Піднімаємо кухлі за дружбу й Київ, уболіваємо за наших.

Цьогоріч у соціальній мережі він ностальгує за смачним українським частуванням. Та до Києва більше не приїде.

— Фашистские лозунги, "Правый сектор", бандеровцы, — називає причини.

Раджу не вірити пропаганді. "Усі ми тут бандерівці", — жартую. Кирило жартів не сприймає.

— Я думал, ты нормальная, — відписує.

— Вам, українцям, аби лежати черевом догори, а в нас люди змушені тяжко працювати, — отримую коментар від знайомого з Польщі.

Навіщось розповіла йому, що встигла із сім'єю відпочити на морі. Хотіла поділитися враженнями. Відписую, що під час поїздки стрічала чимало життєлюбних поляків, які разом з нами ходили в гори, їздили на екскурсії. Черевом догори? Це не про нас.

— Не маєте, куди витрачати гроші? — не вгаває він. — Чи у вас країна багата? Чи на Сході все добре?

Стомлююся щось відповідати. Тішуся, що колись відхилила пропозицію його руки й серця. Його дружина п'ять років не бачила моря. Може, поїде хоч на пенсії?

Краківський інтелігент раптом вибухає:

— Лізете до Європи з голим задом!!! Цілуватимете Путіна в ноги!!!

З огидою закриваю сторінку. У соц­мережі сьогодні мінус двоє друзів.

джерело

Що та дурнувата Меркель хоче від нашого Пороха: щоб за тітьку смикнув, чи під сраку дав? А ми ж і на Берлін не збиралися. Та, правду кажучи, ми і з кацапами не планували воювати. Хто ж знав що їм сеча у міски вдарить! Але ж воюємо. То може фрау Рібентроп треба трошки замислитися над цім фактом? Якщо вона щогось від нас хоче, то може ж таки отримати. Тільки потім не хай знов не ображається ця стара шкапа.

За что Меркель обиделась на Порошенко

З Донбасу в інші регіони України, за оцінками ООН, переїхало вже щонайменше 60 тисяч переселенців. Потік людей, які бажають втекти із зони конфлікту, не зменшується. За прогнозами експертів, до осені їх кількість може зрости до 400 тис. осіб. Про те, чим може загрожувати таке масове переселення іншим регіонам України, у чому відмінність «донецьких» від «луганських», а також про посттравматичний синдром солдатів, які повернулися з війни, розповів в прес-центрі «Главкому» соціальний психолог Олег Покальчук.

Чим мешканці Донбасу відрізняються від жителів інших регіонів України?

Донбас – неоднорідний. Ми всі чули про конкретних донецьких пацанів, але ніколи не чули про луганських. Це тому, що Луганськ і Донецьк – дві різні ментальності. Я вже не кажу про райцентри, у яких є свої унікальні ментальності. При цьому при всьому їх усіх об’єднує те, що вони мають ментальність рівня 80-х років XX століття. Тобто це «совєцкіє люді» у не найкращому своєму вигляді, з тими уявленнями про світ, які у них були тоді, за СРСР. Ці люди не знають, що на дворі XXI століття. Між тим, багато розумних, освічених, тверезих людей з Донбасу за більш як 20 років незалежності поїхали або за кордон, або в інші регіони і міста України.

Якщо говорити про більшість тих, які лишилися на Донбасі, то, можливо, щодо цих людей є не дуже добрі характеристики. Ці люди до останнього триматимуться за свій чеський диван і югославський унітаз, але нікуди не поїдуть… Просто тому, що іншої системи координат вони не мають. Зважайте на те, що їм ще й підкинули наші чудові москальські сусіди парадигму буття, при якій ці люди опинилися в центрі світу. Ми донедавна, практично ніхто з нас, окрім мешканців Донеччини і Луганщини, не знали як всі ці міста, які оточують обласні центри на Сході, називалися. А тепер ми не просто міста знаємо, знаємо як вулиці їх називаються. Уявіть собі ментальність такої людини, яка приречена жити в цьому лайні решту свого життя без жодних шансів на підвищення самооцінки. Тепер вона, її місто, у центрі світової уваги, без лапок! Як вона має почуватися тепер, коли в неї в руках ще й автомат?

За моїм прогнозом, про це кажуть і фахівці, восени цього року кількість внутріпереміщених з Донбасу громадян становитиме близько 400 тис. осіб. Практика усіх війн показує, що із зникненням фронтів збройні протистояння, опір і вбивства не припиняються. Вдень це будуть мирні жителі, а вночі – бойовики. Для переселенців потрібно буде створювати окремі модульні містечка, можливо, біля існуючих населених пунктів. На мою думку, таких переселенців не можна розчиняти в тих містах і містечках, куди вони переїжджатимуть. Оскільки ті конфлікти (між мешканцями різних регіонів – «Главком»), про які журналісти пишуть, будуть посилюватися через наростання певної критичної маси людей зі Сходу. Як у казці про рукавичку.

Так як саме відрізнити донеччан від луганчан?

Приблизно тим самим, чим Янукович відрізняється від Єфремова. Донецьк – багате місто, петлюрівське до певної міри. Для основної маси його жителів важливо мати матеріальне благополуччя: телефон, красиві туфлі… І Росія їх не дуже цікавить.

Луганськ охарактеризую такою народною приказкою: «не украсть, не покараулить». Це місто значно слабше за фінансовими можливостями, аніж Донецьк. У луганчан завжди була заздрість до Донецька. Так буває у міст, які розташовані поряд. Візьміть Львів і Тернопіль, і суперечку за те, хто крутіший в них бандерівець. Якщо у людей протягом кількох поколінь не покращується матеріальне становище, є побутові проблеми, то люди більш вразливі, більш готові сприймати ідеї і ідеології, які мають характер гіперкомпенсації. За моїми спостереженнями, луганський ареал більш схильний до ідеологізації, накачаної ворожою парадигмою буття.

Хіба можливо чекати на толерантність з боку мешканців Сходу, якщо ви даєте їм таку негативну характеристику?

Я ніколи не вважав себе толерантною людиною. Про це всі знають… Від того, що ми три місяці не називали війну війною, краще не стало. Якщо говорити про те, як мінімізувати конфлікт (між переселенцями зі Сходу і мешканцями тих регіонів, куди приїздять східняки – «Главком») , то концепцію цієї ситуації потрібно розглядати в жанрі співіснування. Ми не можемо цих людей перевиховати, задобрити тощо. Є маса країн у світі, де люди один одного, м’яко кажучи, не долюблюють. Візьміть, наприклад Англію і Ірландію… В Італії старі міста-держави ненавиділи одне одного. У нас те саме. Не потрібно робити вигляд і лакувати зверху політичною косметикою культурно-естетично-світоглядний конфлікт. Потрібно зняти політичну складову напруження. Потрібно існуючий конфлікт не роздмухувати, а мінімізувати. Знаєте, як в тому анекдоті: «Если вас беспокоит Гондурас, то вы его не чешите»… Потрібно дати тим людям, які переїжджають, мінімальні економічні можливості, а також можливість повернутися, звідки вони приїхали… Там, де людям бракує грошей, вони починають говорити про ідеологію. Ідеологією економічний ресурс ви не заміните. Цей конфлікт потрібно мінімізувати, щоб він не був братовбивчим. Нехай культурним буде, нічого страшного. В кожній родині є конфлікт, так що, через це вішатися?

Яким чином можна мінімізувати конфлікт, адже російську пропаганду ніхто не відміняв?

Не факт, що вони продовжуватимуть дивитися той самий «Первый канал». В сукупності люди поводяться подібно до тварин. Арістотель казав, що людина – це політична тварина. Тому, як тільки людина проявляє слабкість, то всі вважають, що вона не права, навіть якщо вона була права. Інстинктивно. Тому, якщо Росія програватиме у цій війні, а вона почне програвати, реакція на те ж саме ОРТ вже не буде такою, як була. Коли змістова частина інформації перестає бути життєво важливою для людини, інтерес і вплив такої інформації втрачаються.

Ким українці є для російських пропагандистів?

Ми для Росії не люди. Перше завдання пропаганди – дегуманізація. Донбасу запропонували струнке світобачення, в якому укри і жидобандерівці – не люди. А ворога легше вбивати, якщо він не людина.

Ринат Ахметов – це людина, яка вже кілька місяців повторює, що «Донбас бомбити не можна». Він проявляє слабкість, а значить, його не слухатимуть?

Потрібно дивитися на його заяви так: «Нельзя бомбить Донбас, там же моє майно!». Не дивіться на ситуацію з боку, дивіться зсередини.

Тобто його вплив не змінився?

Він має вплив на якусь частину ситуації, і завжди мав. Він ніколи не мав впливу на всю ситуацію, це фейк. Твердження про його загальний вплив ми самі собі вигадали. Очевидно, ця людина мала великий вплив. А зараз він зменшився.

Днями один з російських телеканалів показав сюжет, в якому одна жінка розповідала, що українські військові розпинали при матері 3-річну дитину. Хто споживач такої «інформації», чи потрібно спростовувати настільки абсурдні речі?

Історія такого російського підходу, такої подачі інформації почалася з того, коли злочинні майданівці розіп’яли нещасного «беркутівця». Звичайно, ця інформація направлена на внутрішнього споживача. Військова пропаганда має свої закони і свої правила. Боротися з нею цивільними методами, це все одно, що боротися з танками за допомогою заклинань і молитв. Більше 20 років російську спільноту готували для такої інформації… На книжковому ринку з’являлася величезна кількість fiction books про гіпотетичну війну з Україною. Це вже було нормою, всі до цього уже були готові. Реагувати на це, чи ні? Сам факт вашого запитання – це поширення цієї пропаганди. По-перше, не поширюйте нісенітниць, навіть у якості обурення. Пропаганда діє для того, щоб ви відреагували. А як тільки ви «дьорнулись» у своїй реакції, ви розкрилися, як в боксі, і пропускаєте удар. На жаль, з боку пропагандистів не складно розхитати ситуацію. Ми достатньо сентиментальна нація, я вважаю це системним недоліком. Нашу сентиментальність потрібно ізолювати до розмірів власного помешкання, не виносячи у публічний простір.

Чи звертаються солдати, які повертаються з фронту, до психологів, наскільки дієва така допомога?

Є ті, які звертаються. Є посттравматичний синдром, який може тривати від кількох місяців до 5-7 років, в залежності від рівня травм. Я не кажу про фізичні травми. В «ампутантів», то взагалі, інша історія. Потрібно враховувати, що люди, які прийшли з фронту є представниками різних груп. Є кадрові військові, а є ВВшники, є міліціонери, а є добровольці. У всіх цих людей були різні мотивації іти на фронт, у них різні типи поведінки. Частина з тих, які повернулися з фронтів, зміцніє, зробить собі кар’єру абсолютно заслужено. Частина деградує, так само як було після афганської війни. Частина людей буде адаптуватися, якось з цим жити.

Є випадки, коли втікачі зі Сходу, облаштовуючись, наприклад, на Київщині, чи в інших спокійних регіонах, називають Україну ворогом. Мовляв, якби не Майдан, нічого трагічного на Донбасі не сталося б. Чому ці люди не адаптуються до нових умов, живляться міфами?

Чому пострадянські люди, які переселялися на Захід, пишуть звідти листи про те, як там тяжко живеться? Вони мову не вчать, і у вус не дують. Та сама ситуація зараз. Чисто радянські люди незалежно від віку. Подібне є у цілому світі. Наприклад, візьміть купу арабів, які живуть у Франції.

Служба безпеки України встановила особу одного з головних координаторів постачання зброї терористам на сході України, йдеться в повідомленні прес-служби СБУ.

«Співробітник Головного розвідувального управління РФ, громадянин Росії Травкін Валерій Юрійович, причетний до поставок зброї з Росії для бандформувань і найманців у східних регіонах України», - йдеться в повідомленні.

Юрій Травкін разом зі своїм подільником з Головного розвідувального управління Росії на прізвисько «Грек» організовував постачання з Ростовської області Росії важкого озброєння, використовуючи для цього так звані «коридори» на українсько-російському кордоні.
 

Травкін мав досвід бойових дій в Чечні, готував бойовиків для поповнення терористичних організацій Луганської області.

«Службою безпеки з'ясовано, що співробітник іноземної розвідки був одним з організаторів координаційного засідання ватажків терористичних бандформувань "ДНР" і "ЛНР", яке проходило 24 червня в Ростові-на-Дону за участю керівництва спецслужб і чиновників РФ. На цьому засіданні російська сторона закликала до повного підкорення терористів, бойовиків і найманців, які орудують на сході України, безпосередньо Міністерству оборони РФ», - повідомили в СБУ.

За словами глави СБУ Валентина Наливайченка, саме в цьому місті відбуваються збори, тренінги та інструкції терористів.

Крім того В СБУ заявляють, що у них є документація, яка передається з РФ в Україну.

Служба безпеки України чітко задокументувала факт того, що кожен терорист і диверсант на сході нашої країни має свого куратора. Кожен з цих кураторів спілкується і отримує інструкції з РФ, заявив глава СБУ Валентин Наливайченко.
За його словами, всі телефони, адреси, прізвиська та документація, яка передається з РФ в Україну для виконання, є в СБУ.

джерело

“ОКРІМ БІДНОСТІ, НІЧОГО У ПРИДНІСТРОВ’Ї НЕ ПОБАЧИТЕ”, “Регіон застиг у СРСР, там нічого не відбувається”, – так у Молдові коментують моє рішення відвідати невизнану республіку. Від викладених у мережі панорам Тирасполя – “столиці” Придністровської Молдавської Республіки – теж віяло застоєм: панельні 9-поверхівки із замазаними чорною мастикою швами й іржаві конструкції заводів. Кореспонденти молодіжного видання River.md спробували бізнес-ланч в одному з найпопулярніших тираспольських закладів і відзвітували: “Вкус у еды типично столовский, причем среднего уровня. Борщ отвратительный, сок трижды разбавленный. Порадовали лишь блинчики с творогом и изюмом, но и в них нашлась ложечка дёгтя в виде кусочка металлической проволочки”. В’їжджаючи до 50-тисячної Рибниці на півночі ПМР, ми очікували побачити відповідник нашої покинутої Прип’яті – щоправда, заселеної.

Усе виявилося не так. Одразу при виїзді на лівий берег Дністра дорога стає рівною, вулиці міста в сутінках підсвічуються ліхтарями й сітілайтами. Більшість автівок довкола – іномарки. У центрі Рибниці – десятки кафе, сучасних крамниць і банківських відділень. Елітне шампанське Moёt&Chandon продають у супермаркеті за 600 при­дністровських рублів – 750 грн – за пляшку. Погано хіба що з готелями: туристи сюди заїжджають рідко.

– Город, в основном, за счет метзавода живет. Поэтому в целом здесь неплохо, – пояснює 27-річна ­Наталя, у якої винаймаємо квартиру. ­Металургійний завод відносно сучасний – працює з 1984-го. Він дає понад половину ВВП республіки. – Не скажу, что Приднестровью живется легко, мы ведь непризнаны. Но концы с концами сводим.

Український Перший національний телеканал у Придністров’ї – ефірний. Єдиний кабельний оператор ПМР у стандартному пакеті має “Інтер”, 1+1, ICTV та ”Україну”. Також два придністровські канали, 10 російських і жодного – молдовського. Цього вечора що 15 хв. в ефірі всіх каналів, навіть дитячих, з’являється інформативний рядок: “Завтра в 13.00 состоится обращение президента Приднестровской Молдавской Республики Е. Шевчука к органам власти и народу страны”.

46% РИБНИЧАН – УКРАЇНЦІ, ЗА ПЕРЕПИСОМ 2004 РОКУ. Тут видають офіційну газету української громади Придністров’я “Гомін”. Вона – державна, тож підтримує проросійську позицію влади. В останньому на момент нашого візиту номері “Гомону” звіт про події на Сході України розпочинався повідомленням “Реакція російської сторони”.

– Да хорошо мы живем! Потому что за нас правительство думает. Пенсии вовремя платит, два раза в год повышает, – 56-річна Ніна Василівна розгинає спину. Вона порпається на грядках перед панельною 5-поверхівкою. – Я сама родом с Резины на молдавском берегу Днестра, но вышла замуж тут, и назад ни за что не уеду. Они ведь хотят в Европу, не думают головой. Ладно молодежь, которая в жизни ничего не понимает еще, – но взрослые?

Заперечую, що розумна людина всюди знайде дорогу. Жінка емоційно ляскає брудними долонями по вицвілому фіолетовому халату:

– Неправда! Никакая Европа нас ждать не будет – только мама может ждать.

– Россия, то есть?

– Ну, Россия помогает нам, пенсионерам. Кто русские – те еще больше помощи получают. Хотя я – молдаванка по национальности, а тоже каждый месяц 100 рублей к пенсии Россия мне доплачивает.

ВОЗЗ’ЄДНАННЯ ПРИДНІСТРОВ’Я З МОЛДОВОЮ НІНА ВАСИЛІВНА ХОЧЕ. Та не чекає.

– Слишком много крови было, – хитає головою. – И поссорились-то чего? Язык – мелочь же. У нас с этим просто. Обращаются ко мне на русском – я отвечаю по-русски, на молдавском – по-молдавски. На украинском не отвечу, но пойму. Нет вражды. Не то, что у вас, я читала. Останавливают на улицах и спрашивают: “Я украинец. А ты кто?”

– Да ладно.

– И по телевизору такое говорят! У нас вот в Кодыме на Одесчине, за 30 километров отсюда, родители мужа похоронены. Так мы боимся туда ехать: заберут машину и нас побьют. Я смотрю это телевидение ваше и так переживаю. За что у вас там вообще бойня началась?

– Президент слишком плохой был.

– Ну, у нас Смирнов (попередній президент Придністров’я. – “Країна”) тоже воровал, квартиры в Москве понакуплял, его сыновья банки открыли. А когда выбрали другого президента – так за ночь все деньги из бюджета себе забрал. И что, поднимать людей на Майдан?

– А что со Смирновым сейчас?

– Ничего… Сидит в парламенте, выступает. Но у вас же там беспредел какой-то! Ехали наши на Москву на заработки, так в их вагон зашли одетые в военную форму паспорта проверять. И у всех с ­российскими паспортами забрали деньги. Мне рассказывали!

– А почему у ваших людей российские паспорта?

– Так все в России на заработках. Тут город сейчас мертвый почти. А разве у вас в Украине не так живут?

– Сегодня ваш президент к народу обратится. Как думаете, что скажет?

– Понятия не имею. Может, что-то по Украине, она блокирует нас. Дай Бог ему здоровья, он у нас очень путевый. За народ, с народом, советуется с нами, – коли Ніна Василівна ­говорить про владу, її голос стає ­стишено-лагідним. При згадці про Україну переходить мало не на крик. – А Юля ваша шо сделала? Она грабила вас, как могла. И щас еще рот открывает! Этот Яценюк – аферист! Видно по нему, они ж баптисты все. Сектанты какие-то. В общем, что я вам скажу, – жінка дивиться на нас співчутливо, – мира вам.

Те, що Україна блокує Придністров’я, – правда. Боячись диверсій, наші прикордонники не пускають в Україну громадян Росії. А російський паспорт у ПМР має кожен третій.

– ЕРУНДА ВСЕ ЭТО. Я на Москву через Киев часто езжу, людей вожу, – каже 46-річний Валерій про загрози для придністровців в Україні. У червоному “Ікарусі” він чекає відправлення в Тирасполь. – Ехал и 19 февраля, когда у вас метро закрыли. Ничего опасного на дорогах не было и нет.

Траса Тирасполь – Рибниця – єдине шосе, що сполучає придністровські міста: решта шляхів ведуть через Україну чи Молдову. З одного боку від траси майже завжди видно Дністер. З другого – подекуди вже за сотню метрів починається Україна. Уздовж 120-кілометрового шосе ані магазинів, ані кафе. У Молдові, попри бідніше населення, уздовж доріг часто трапляються цілодобово відкриті будиночки з написом Alimentara – “Продукти”. Села Придністров’я з часів Радянського Союзу теж мало змінилися. Бідності не видно, як і свіжої фарби на будинках чи парканах.

Агітуючи за незалежність Придністров’я на початку 1990-х, політики використовували такі ж гасла, як теперішні українські сепаратисти на Сході: “Наш регіон годує всю Молдову”, “Коли центр не забиратиме гроші, нарешті заживемо багато”. Півмільйонна ПМР справді працює лише на себе. Та якщо в Рибниці завдяки металургійному заводу видно добробут, у Дубосарах його годі шукати. Із початку незалежності населення міста скоротилося майже вдвічі, до 25 тис. Заводи механічних приладів, залізобетонних виробів та ізоляційних матеріалів розібрали на брухт. М’ясокомбінат і килимовий цех пішли на будматеріали. Споруди закинутих тютюнового, хлібного й пивного заводів руйнуються від вітру й опадів. Працює лише винокомбінат, відомий вермутом “Букет Молдавии”.

У Дубосарах стоїмо 40 хв., автобус випередив графік. На давно неремонтованому вокзалі працює кіоск із їжею й напоями. Пасажири беруть розмоклі хот-доги, рясно политі майонезом і посипані консервованою кукурудзою.

– НУ ВОТ И СТОЛИЦА. Плохонькая, зато своя, – водій автобуса завертає на міст. Під ним – залізнична колія й старі заводські будівлі. – Я вам вот что скажу. В 1990-х политики начали все усложнять – и вот доусложнялись. А человеку ведь что нужно? Покушать, летом на море съездить – и достаточно.

На автобусній зупинці люди діляться новинами: текстильний комбінат не працюватиме ще з місяць, працівники кабельного заводу тимчасово ходять лише в одну зміну. Із відділенням республіки поступово розпалися й промислові зв’язки, а невизначений статус Придністров’я заважає підприємцям вільно торгувати із Заходом. За словами молдовських політиків, ПМР виживає за рахунок дотацій з Росії – як прямих, обсягом $1 млрд щорічно, так і у вигляді дешевого газу. За тисячу кубів придністровці платять $168,6 – утричі менше, ніж Україна.

ІЗ ЖОВТИХ БУДІВЕЛЬ ПРИДНІСТРОВСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ІМ. ШЕВЧЕНКА РОЗПОЧИНАЄТЬСЯ ЦЕНТРАЛЬНА ВУЛИЦЯ ТИРАСПОЛЯ – 25 ЖОВТНЯ, названа на честь дати соціалістичної революції 1917 року. Біля невеликого пам’ятника Кобзареві юрмляться студенти. Шевченко тут ніколи не бував, у творах Придністров’я не згадував – просто відкриття університету припало на річницю його народження. У корпусах скромно, більшість інформаційних плакатів на стінах написано від руки.

Університет має шість факультетів, мова викладання – російська. При кафедрі української мови є культурний центр. Без попередження заходжу туди.

Посередині просторої кімнати розставлені чотирикутником столи. Попід стінами – глечики, вишиті рушники, колоски пшениці. На стінах – малюнки студентів за мотивами творів Тараса Шевченка, грамоти. На одній – український прапор сусідить із придністровським, тризуб – із гербом Радянської Молдови, дотепер офіційним у ПМР.

– Українці дуже добре тут живуть. Ось я працюю на інженерному факультеті, він – великий. Хлопці залюбки приходять, цікавляться: кажуть, ми, може, працюватимемо в Україні й хочемо знати цю мову, – розповідає методистка Ірина. Молода жінка в бузковій кофті саме перевіряла зошити. Поруч за столом сидить студентка, готується пере­складати залік. – Прикро прямо на душі стає від тих надуманих проблем у вас. Ми коли з Валентиною Олексіївною українською на вулиці говоримо, ніхто на нас пальцем не показує.

Валентина Олексіївна Осадчук – керівниця культурного центру. Невисока худа жінка у строгому чорному костюмі мовчки сидить за комп’ютером у дальньому кутку кімнати.

– Я ЗАКІНЧИЛА ОДЕСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ, ЧОЛОВІК ТАКОЖ, МИ – УКРАЇНЦІ. Я досі в Одесі прописана. А тут – знайшла себе, – м’яким голосом продовжує Ірина. – Ми з нуля тут усе робили. Тільки в Україні співпрацюємо з двадцятьма шістьома університетами.

– Із двадцятьма шістьма! – виправляє Валентина Олексіївна. Високим гучним голосом карбує кожне слово. Стиль підкреслено офіційний. – Але оскільки ми держава невизнана, то співпрацюємо тільки на громадських засадах. У нашому вузі існує сім культурних центрів: два – російської культури, французької, американської, болгарської. Молдавський відкрили силами місцевих молдаван, і сам Ігор Миколайович Смирнов дав 10 тисяч доларів на його розвиток.

– Нам стільки не давали, – сміється Ірина.

Годину Валентина Олексіївна розповідає про життя центру. Розкладає на столах присвячені Шевченку пуб­лікації. Показує збірку літератури Придністров’я. Із 400 сторінок творів українською – менше 60, здебільшого вірші про красу природи. Завершивши з офіційною частиною, жінка погоджується трохи поговорити про життя. Розстеляє на столі клейонку, заварює розчинну каву. Розламує шоколадні цукерки на кілька шматочків. Вона – родом із сусіднього села Ближній Хутір. Чоловік відслужив в армії. Доки повернулися до Придністров’я, поїздили по всьому СРСР.

– І погляньте, яка дивна річ. Коли чоловік служив на Далекому Сході, ми жили там у селі Черніговка. А тоді перенаправили в Хабаровський край, село Переяславка. Вгадуєте, що за народ там жив? І мовна ситуація була така ж, як і тут.

У КАФЕ “7 ПЯТНИЦЪ”, НАЙПОПУЛЯРНІШОМУ ЗАКЛАДІ В ЦЕНТРІ ТИРАСПОЛЯ, В ОБІД ЗАЙНЯТІ ПОЛОВИНА СТОЛИКІВ. Прошу вмикнути на плазмовому екрані державний телеканал “Первый приднестровский”, що має транслювати виступ президента. Шевчук, лисуватий чоловік середнього віку й комплекції, виступає на тлі завіси, типової для радянських Будинків культури. У залі сидять чиновники – багато літніх, чимало у військовій формі. Послання виявляється звичайним річним звітом. Шевчук нудно зчитує з папірця цифри про рівень ВВП та інфляції, індексацію цін і зарплат, частку підприємств в економіці республіки. Крім мене, на виступ у кафе звернув увагу лише молодий чоловік у чорному одязі із чорною барсеткою. Запитую його про враження.

– Раньше меня все устраивало. А теперь мне 31 год, двое детей и супруга беременна третьим. И я не вижу их будущего здесь, – відповідає, запиваючи млинці апельсиновим соком. – У меня высшее юридическое образование, я работал в Москве и Германии. Было видно, что во мне нуждаются. Я решил минимум 10 лет посвятить государственной службе здесь. И в Тирасполе – городе, где я родился – у меня ничего не получилось. Все места давно заняты одними и теми же людьми, – киває на телеекран, де показують повний чиновників зал. – Я очень не хотел бы вывозить отсюда жену и детей. Ведь Приднестровье – это рай. Хороший климат, рядом Европа и крупные украинские города, море в шаговой доступности. Единственный минус – то, что мы уже 20 лет живем в состоянии неопределенности. Так что придется вывезти семью в Москву.

ОСКІЛЬКИ ЯК ДЕРЖАВУ ПРИДНІСТРОВ’Я НЕ ВИЗНАЄ ПРАКТИЧНО ЖОДНА КРАЇНА СВІТУ, ПОСОЛЬСТВ У ТИРАСПОЛІ ТРИ. Перші два займають сусідні кабінети в типовій 2-поверхівці зі старим ремонтом. Це посольства так само невизнаних республік Абхазії та Південної Осетії. Російське розкинулося на квартал. Також у Тирасполі є відділення партій “Единая Россия” та Ліберально-демократичної Володимира Жириновського.

Навпроти будівель Ради міністрів і парламенту ПМР – чисті й доглянуті пам’ятники Ленінові. Поряд припаркувалися старі блакитні “Жигулі” із причіпом “Асканія”. Номери – Херсон­ської області. З машини виходить вусань у спортивному костюмі й запилюжених шльопанцях. Вітаюся українською.

– О, а я тут місяць як хату купив. У Херсоні за однокімнатну стільки получив, що тут на великий дім хватило, – Дмитро Степанович виблискує золотими зубами.

Дивуюся, що він вирішив змінити Україну на Придністров’я.

– Я дальнобойщик, – пояснює. – Всю Європу об’їздив. І що я тобі скажу… Совок – він усюди совок. А хата тут дешевша.

– А ВЫ ПЕЧАТЬ О ВЪЕЗДЕ ПОСТАВИЛИ? – турбується менеджер у готелі. – Тут немецкие журналисты останавливались, печати не было – так забрали всю технику, и самих пару суток в СИЗО продержали.

Як невизнана держава Придністров’я відміток у паспорт ставити не може. Тому на кордоні, сплативши 10 грн і прослухавши вітання, подорожній отримує талон із печаткою і датою в’їзду. За цим документом можна перебувати на території республіки до 45 діб. При виїзді з ПМР прикордонники поставлять на талон другу печатку. Ми в’їхали у Придністров’я маршруткою між молдовською Резиною та придністровською Рибницею. Вона курсує щогодини й використовується переважно місцевими, тому її пасажирів не перевіряють. От і виявилося, що вже другу добу ми – нелегали.

Вирішую спитати поради у правоохоронців на вулиці, назвавшись туристом. Підходжу до міліціонерів, які охороняють парламент – чотириповерховий “Дом советов”.

– Так а в чем проблема? Выезжай через Рыбницу, как и въехал, – радить страж порядку. – А если хочешь, иди в наше Министерство внутренних дел – может, там чем помогут.

МВС Придністров’я розташоване в облупленій сірій будівлі житлового кварталу, одразу за великим комплексом Комітету державної безпеки.

– Плоховато, что без печати. На 45 суток посадить можем, – підбадьорюють на прохідній. – Но скоро пять вечера, рабочий день заканчивается. Завтра приходи, нет времени уже.

Міліціонери радять звернутися до паспортного столу: він поряд.

– Чего вам? – огрядна жінка із сірою вовняною хусткою на плечах прий­має людей у довідковій.

Описую проблему.

– Вам в седьмой кабинет.

Черга туди – зо три десятки людей. У задушливому приміщенні розламані, ще радянські, дерев’яні стільці. Люди сваряться.

– Что ж вы так, молодой человек? – скрушно зітхає через 2 год. симпатична дівчина у формі. – Ладно. В порядке исключения можем поставить вам штамп. У нас есть только печать продления регистрации, так что сделаем так, будто вы у нас живете. Пишите заявление.

За 10 хв. без копійки хабара отримую потрібний документ. Виходячи, зауважую на стіні паспортного столу вицвілий прапорець із гаслом: “Признанию Приднестровья – быть!”

джерело