Случайны выбор дневника Раскрыть/свернуть полный список возможностей


Найдено 15933 сообщений
Cообщения с меткой

україна - Самое интересное в блогах

Следующие 30  »
b0m0k

Ольха

Понедельник, 22 Октября 2018 г. 21:37 (ссылка)


Недавно прошло сообщение о том, что на вооружение ВСУ принят ракетный комплекс «Ольха», который роднит с совковым прототипом «Смерч» только пусковая мобильная установка. Все остальное – абсолютно новое как по идеологии, так и по исполнению. Идеология изменена просто кардинально, потому что «Смерч» — ракетная система залпового огня, то есть – оружие, предназначенное для накрытия больших площадей на большой дальности от места залпа.





Особой точности там в принципе нет, поскольку по одним и тем же координатам уходит целый пакет. «Ольха» же — высокоточное оружие и каждая его ракета летит к своей цели. То есть, в основном она будет работать в режиме одиночного пуска, хотя может отстреляться и большим количеством ракет, если в указанном направлении имеется соответствующее количество целей. Достаточно крупный калибр боеприпаса – 300 мм, и так обеспечивает гарантированное поражение цели, а высокая точность делает это поражение неизбежным.



Но не только точность стала особым отличием от российской системы «Смерч», но и дальность. Точных данных по дальности сообщать не стали, но известно, что каждая ракета способна отработать цели в режиме тактичного ракетного комплекса «Точка-У», с которой россияне лично познакомились под Луганском, в Иловайске и других местах. Теперь то же самое делает «Ольха», а это значит, что она, как минимум, работает в радиусе 120 км от места пуска, что демонстрировала «Точка-У», а возможно, и дальше.



Тут интересно то, что изначально промышленность получила задачу запустить выпуск собственных ракет, аналогов российских, для комплекса БМ-30 «Смерч», а в итоге наша промышленность выпустила другую ракету, которая просто совместима с пусковой установкой. Кстати, сама пусковая установка тоже претерпела кардинальные изменения, получив необходимое оборудования для работы с высокоточным оружием. В общем, наши производственники не стали «козлить» совковое изделие, а выпустили современное оружие, которым уже заинтересовались иностранные покупатели.



Похоже на то, что повышение точности всех систем вооружений, которые запускаются для полного цикла производства в Украине, ставится во главу угла. Действительно, Украина ограничена в материальных ресурсах и не может себе позволить жечь пакеты ракет, чтобы накрыть какую-то площадь, где может быть противник. Боеприпасы должны расходоваться экономно и только по целям.



В этой связи особое внимание польских коллег привлекли комплексы навесного оборудования BAU-01KT, для гравитационных, свободно падающих бомб, которые разработали и представили на выставке вооружений, специалисты из «Адрос». Речь идет о комплекте, собственной разработки, которым можно снабжать обычные бомбы типа ТАВ-250, SH-250, FAB-500 и FAB-100. То есть, речь идет о том, что целые арсеналы обычных фугасных и термобарических бомб можно оснастить этим комплектом и они превратятся в корректируемые, высокоточные бомбы.



По состоянию на сегодня известно, что данные комплексы позволяют обеспечить высокую точность попадания бомбы в цель, при ее сбросе с высоты от 500 до 6000 метров и на скорости носителя до 900 км/ч. При этом, система наведения состоит из двух компонентов – инерциальной и активной, которая включается на расстоянии около 2 км до цели. Активная система самонаведения может использует лазерную или тепловизионную головку (или гибридную), что позволяет не только добиться высокой точности, но и позволяет вести прицельное бомбометание по движущимся целям.



В общем, сейчас наблюдается общая тенденция нашей промышленности, по отходу от слепого копирования совковых или российских образцов вооружений, а разработка и выпуск новой продукции, кардинально отличающейся от них просто по идеологии применения. Уже понятно, что и военные, и правительство ставит цели для промышленности примерно в том аспекте, что и на Западе. Расход боеприпасов должен быть минимальным и каждый из них должен лететь не в направлении противника, а точно в цель, поражая конкретного противника.



Между прочим, выпуск новых боеприпасов влечет за собой модернизацию артиллерийской, ракетной и авиационной техники для полной совместимости с высокоточными боеприпасами. Понятно, что мы далеки от завершения фазы модернизации, но мы уже и не в начале пути, а идем по нему мы очень быстро, поскольку все эти работы активно финансируются и ведутся лишь пару последних лет. Дальше будет куда интереснее. Да и противнику будет приятно, когда не нужно будет мучится по госпиталям и богадельням, а просто раз – и свет потух.





Отсюда


Метки:   Комментарии (0)КомментироватьВ цитатник или сообщество
Владимир_Безбах

Україна, ООН... Міфи чи легенди корінного народу.

Понедельник, 22 Октября 2018 г. 20:46 (ссылка)

Щорічно 24 жовтня людство відзначає Міжнародний День Організації Об`єднаних Націй (ООН).
http://www.calendarium.com.ua/ua/mizhnarodnii_den_organizatsii_obiednanih_natsii_oon
(У цей день в 1945 році після перемоги над фашизмом був прийнятий ... У 1948 році відбулося найбільш значуще досягнення ООН - підписання ... 24 жовтня 1945 року Статут підписали представники 50 країн як остаточний документ, що забезпечує гарантії миру і безпеки. У числі цих країн була і Українська РСР, що перебуває тоді в складі СРСР).

Основні структури ООН розташовані в Нью-Йорку, деякі служби – в Женеві та Відні. http://www.un.org/ru/charter-united-nations/index.html Як один з переможців у Другій світовій війні, Радянський Союз, за її підсумками та на підставі міжнародних договорів закріпив за собою право володіти і розпоряджатися величезними територіями в Європі і Азії, отримав доступ до колосальних природних і людських ресурсів. Країна вийшла з кровопролитної війни з економікою адміністративно-командного типу, переважна частина якої працювала на військово-промисловий комплекс. У сфері впливу СРСР перебували країни так званого Східного блоку, 1949 року була створена Рада Економічної Взаємодопомоги. 4 березня 1944 р. з Москви до Києва надійшла директива, на основі якої 6-та сесія Верховної Ради УРСР ухвалила закон «Про утворення союзно-республіканського Народного комісаріату закордонних справ УРСР», також внесла відповідні зміни до своєї Конституції.



У 1922 році, на момент свого створення, Радянський Союз успадкував більшу частину території, багатонаціональну і поліконфесійну структуру Російської імперії. З колишніх територій Російської імперії незалежність, протягом 1917—1921 років, здобули Фінляндія, Польща, Литва, Латвія, Естонія і Тува, а Бессарабія була анексована Румунією.
Стратегія нової адміністративної реформи була розроблена у спеціальній постанові ВУЦВК "Про впорядкування та прискорення робіт з адміністративно-територіального поділу УСРР" (1 лютого 1922 р.). А принципи поділу і норми населення територіально-адміністративних одиниць розкривала постанова наступної, III сесії ВУЦВК "Про адміністративно-територіальний поділ та про спрощення радянського апарату" (25 жовтня 1922 р.). Район як адміністративно-територіальна одиниця з кількістю населення від 25 до 40 тис. осіб охоплював групу сіл (сільський) або створювався у великих містах (міський). Цього ж року були внесені зміни до губернського поділу: Одеська і Миколаївська губернії об'єднувались в Одеську, Запорізька приєднувалась до Катеринославської, Кременчуцька зовсім розформовувалася. Загальна кількість губерній зменшилася з 11 до 9. Це був перший крок до наступної ліквідації губернського устрою. У 1925 р. губернії як адміністративно- територіальні одиниці були скасовані. Постанова III сесії ВУЦВК також передбачала нові зміни нижчого і середнього рівнів системи управління і стала правовою основою здійснених впродовж 1924-1925 рр. основних заходів, що сприяли завершенню
адміністративно-територіальної реформи: було утворено 53 округи (згодом їх кількість зменшилась до 41-го) і 706 районів на території УСРР замість 102 повітів і 1989 волостей узгоджено території сільрад з територією колгоспів (привело ж значного зменшення кількості останніх); завершено класифікацій населених пунктів на міста, селища, села. Зокрема, зміни у мереж міських поселень призвели до того, що багато міст і містечок
стали селами, а частина робітничих селищ Донбасу і Придніпров'я дістали статус міста. Тривало подальше вдосконалення адміністративно-територіального устрою: зазнала змін мережа районів і сільрад, змінювалися мережі губерній та округ. Станом на 1 січня 1929 р. 41 округ УСРР (Молдавську АСРР прирівнювалась до округу) поділявся на 579 районів. Постановою РНК УСРР "Про виділення національних районів; рад" (серпень 1924 р.) була закладена законодавча основа створення національних адміністративно-територіальних одиниць Протягом 1920-х років на території УСРР було організовано 12 національних районів: сім німецьких, три болгарських, по одному польському і єврейському. Формувались також селищні і сільські національні ради. Відвертим порушенням визнаного більшовиками тоді національного принципу територіальної організації стала передача; складу РСФРР Шахтинської і Таганрозької округи Донецької губернії (1924 р.), де переважну більшість населення становили українці (71,5%). До того ж, відхід від УСРР цих територій цілісність українського економічного району Донбасу. Натомість УСРР було передано 11 волостей Путивльського повіту і тільки окремі волості і селища інших етнічно-українських повітів - всього лише близько 14% спірної території. Незважаючи на протести людності, великі простори етнічних українських земель залишились у складі РСФРР. Близько двох мільйонів українського населення опинилось в іншомовному і іншо-культурному середовищі, під страшним тиском асиміляційних економічних і інформаційних факторів. Відкритим втручанням центру в справи УСРР, порушенням ЇЇ територіальної єдності стало також утворення в 1924 р. Молдавської автономної соціалістичної радянської республіки (МАСРР), до складу якої було включено
низку районів Балтської та Одеської округи. Дещо пізніше до МАСРР було приєднано м. Балту та її околиці. Не приховуючи претензій на Бессарабію, СРСР юридично включив її до складу МАСРР. Наприкінці 1920-х pp. загальні засади організації місцевої влади було закріплено конституційно. Згідно з положеннями Конституції УСРР (1929 р.) на місцях влада належала радам робітничо-селянським і червоноармійських депутатів, районним і окружним з'їздам рад та обраним ними виконкомам. Делегати районних з'їздів обиралися міськими, сільськими і селищними радами, а також військовими частинами армії та флоту; делегати окружних - міськими радами окружних міст і районними з'їздами за нормами й у порядку, встановленими ВУЦВК. Чергові з'їзди скликалися раз на рік, позачергові - за пропозицією вищих з'їздів рад або їхніх виконкомів, а також відповідними виконкомами за власною ініціативою чи на вимогу рад, які представляли не менше третини виборців даного району. Виконкоми обиралися на з'їздах, що діяли в період між ними і вважалися вищими органами радянської влади на відповідній території. Вони підпорядковувалися з'їздам, вищим виконкомам ВУЦВК і РНК УСРР. На триступеневу систему управління, призвело до змін у правовому полошиш u окружних з'їздів Рад. Ці зміни, знайшли своє законодавче закріплення у низці нових положень про місцеві органи влади, затверджених ПІ сесією ВУЦВК у постанові "Про адміністративно-територіальний поділ та про спрощення радянського аппарат (25 жовтня 1925 p.). Відмінні риси цих положень від попередніх полягали у тому, що ними повніше і конкретніше регламентувати правове положення всіх місцевих органів державної влади, включаючи міські і селищні Ради. Іншою особливістю нових положень було те, що вони закріплювали подальше розширення повноважень органів влади, і, насамперед, районної і сільської ланок. Положення згаданої постанови також вносили важливі змінні організаційну структуру райвиконкомів і сільрад з метою поліпшення діяльності цих органів. Суттєво розширювалася компетенції сільських Рад, зокрема у сфері охорони громадського порядку її адміністративної діяльності, культури і благоустрою. Велике значення мало і Положення про міські і селищні Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів (12 жовтня 1927 p.), яким уперше в повному обсязі регламентувалися всі основні питанні організації і діяльності міських і селищних Рад. Здійснення всіх і цих заходів було спрямоване на забезпечення підвищення значи мості місцевих органів державної влади, на формування єдиної централізованої системи Рад у масштабах усієї країни. Однак попри подібні організаційно-правові заходи, хоч, як і раніше, влада формально належала радам і їх виконавчим комітетам, але фактично керівництво здійснювали компартійні органи.
Єврейський район — національний район УСРР (згодом — УРСР) із центром у селищі Велика Сейдеменуха. Перший із утворених у СРСР єврейських національних районів. З 1946 по 1958 рік, вже не будучи національним, мав назву Калінінський. Утворений 1927 року в межиріччі Інгульця та Дніпра на території Сейдеминухського району, виділеного у межах Херсонської округи у 1926 році. До складу району ввійшли 39 єврейських і 8 неєврейських поселень, які з часом об’єднали у 8 єврейських національних рад, 1 німецьку та кілька українських. Основу району склали 4 єврейські сільськогосподарські колонії Херсонщини з дожовтневим стажем та 22 переселенські висілки, що з’явилися на землях держфонду 1925 року. У складі району перебували Калініндорфська (1931 її населення становило 2 238 осіб), Бобровокутська (831), Фрайлебенська (1157), Молотовська (878), Ерштмайська (1652), Львовська (1549 осіб) єврейські сільські ради. 1928 року євреї становили 85,7 % населення району, німці — 2,6 %, українці — 11,7 %. У районі діяли 4 комітети незаможних селян (569 членів), 17 колективних об’єднань (з яких 3 артілі, 9 машинно-тракторних товариств, 5 товариств спільного обробітку землі), сільгоспкооперація охоплювала 78,7 % господарств, а споживча — 88,8 %. Соціально-економічне обстеження району 1928 показало, що 52,8 % господарств були безкінними, 27,2 % мали одного коня, 19 % — двох, лише 1 % — 3-х і більше. У дожовтневих колоніях на господарство припадало 0,78 корови, 4,8 десятини ріллі, 118 виноградних кущів, 9,4 плодових дерев. Зважаючи на високий рівень розвитку виноградарства та садівництва, керівництво району вважало переважну більшість господарств району середняцькою 73,4 % жителів району становили селяни, 9,1 % — ремісники, 5,6 — робітники й наймити з наділом, 3,5 — службовці, 2,8 — крамарі, 5,6 % — декласовані елементи. Згідно з урядовими планами, район мусив розвиватися як сільськогосподарський багатогалузевий. Завдяки значним капіталовкладенням упродовж першого переселенського року було закладено господарські та культурні підвалини його подальшого розвитку: створено 9 нових шкіл, семирічка з інтернатом для дітей переселенців, 2 медпункти, 2 сельбуди, 2 хати-читальні. Перші кроки розбудови району відбувалися на тлі настороженого ставлення окружних властей та значного підвищення антисемітизму довколишнього українського селянства. Адміністративний центр колонію Велика Сейдеменуха в 1927 році було перейменовано на Калініндорф, населення якого 1926 року налічувало 1855, а 1930 — 1915 осіб. Тут містилися семирічна школа, лікарня (1 лікар, 10 місць), МТС. На початку 1930-х років район населяли понад 16 тис. осіб (12 916 євреїв, 3 492 українці, 722 німці).
З вересня 1930 підпорядковувався безпосередньо центральній владі УСРР. На момент реорганізації українських округ щільність населення в районі становила 23,2 особи/кмІ (і була найнижчою серед нацрайонів), 92,5 % посівів становили зернові, 1,8 % — технічні культури. Попри непоказні відомості про стан сільського господарства, район був передовим за темпами колективізації: у колективні господарства влилося 66,2 % господарів району. Площа району дорівнювала 502 кмІ. Він включав 7 сільрад, які на 1 січня 1930 налічувало 11 657 мешканців, 77,4 % яких становили євреї. За тодішньою класифікацією, район був маломіцним сільськогосподарським: без великої промисловості, малих промислових і ремісничих закладів, за відомостями державних служб, налічувалося 225, де загалом працювали 329 осіб, з яких 27 були найманими працівниками. У районі діяли 40 зернових товариств (2 292 члени), 1 скотарсько-молочарське (325 членів), 8 сільськогосподарських споживчих товариств (5 886 членів), 20 крамниць, 2 комуни, 34 сільгоспартілі (1 942 члени), 6 товариств спільного обробітку землі (42 члени). Радгоспів у районі не було. На 100 осіб дорослого населення припадало 107,3 школярів. 1932 року ввійшов до складу новоутвореної Одеської області.[2] З тодішніх 13 674 мешканців району 11 198 були євреями, 71 % з яких становили нові поселенці. За відомостями на 1 січня 1933 район складався з 1-ї селищної та 13-х сільських рад, де загалом проживали 14 359 осіб. 1935 року район налічував 8 неєврейських і 39 єврейських поселень. Згідно з відомостями Одеського обкому КП(б)У район входив до десятки районів з найвищою смертністю від недоїдання. Утім, офіційні документи в розпал голодомору 1932—33 в УСРР заперечували його згубні наслідки в районі, зокрема, у постанові секретаріату ВУЦВК «По доповіді Калініндорфського РВК» від 1 листопада 1933 р. зазначалося, що врожайність у районі порівняно з 1932 підвищилася з 4,2 ц до 8,5, кінське поголів’я зросло на 3,7 %, рогатої худоби — на 2, свиней — на 15 %. Вартість трудодня збільшилася з 1—1,5 кг до 8 кг, а в колгоспах «Ройтер Октябрь», «Смидович» — перевищила 12 кг. Упродовж голодомору 1932—33 в УСРР і після нього найгострішою проблемою району було незадовільне розгортання переселенської кампанії, що стояло на заваді планам радянської влади з розв’язання «єврейського питання». Відповідно до постанови ВУЦВК «Про склад нових адміністративних районів Одеської області» від 17 лютого 1935 район збільшив свою територію за рахунок приєднання Ново-Гнеднівської сільради Снігурівського району. Станом на 15 грудня 1935 площа району дорівнювала 860,2 км2. Наприкінці серпня 1936 року район укрупнився шляхом приєднання селищ Червоно-Любецьке, Заповіт та Полтавка Мар’янівської сільради Снігурівського району. У районі діяли Калініндорфський педтехнікум та агрономічний технікум у селі Львове, 46 шкіл (3 середні, 14 неповних середніх, 29 початкових), 7 фельдшерських пунктів, 7 пологових будинків, районна лікарня, 3 стаціонарні та 3 пересувні кіноустановки. У Калініндорфі розміщувався міжрайонний єврейський колгоспний театр. Упродовж 1930—1935 років тут видавалися районні газети «Колвиртемес» (мовою ідиш) і «Колгоспна правда» (українською мовою), а також працював Єврейський колгоспний театр, який у лютому 1939 відсвяткував своє 5-річчя. У 1937 році район передано новоствореній Миколаївській області. 26—27 грудня 1937 відбулися численні мітинги та урочистий пленум райвиконкому з нагоди десятої річниці від заснування національного району, які засвідчили «торжество ленінської національної політики в УРСР». За даними 1938 р., площа району зросла до 0,9 тис. кмІ, а кількість сільрад — до 13. У місцевій пресі підносився як взірець втілення програм ВКП(б) із колективізації сільського господарства. 1939 місцеві колгоспи засіяли 42 351 га. У колективних господарствах налічувалося 139 тракторів, 81 комбайн, 56 вантажних автомобілів. Пересічна врожайність дорівнювала 17 ц з 1 га. У середньому на колгосп припадало 3 ферми. Попри репресії наприкінці 1930-х рр., жертвами яких стали найвидатніші місцеві діячі (зокрема, секретарі райкому КП(б)У Лезман і Абрам, голова райвиконкому Бабичев, завідувач земельного відділу Сигал, директор МТС Мільштейн, редактор районної газети Мендель), район як національний у законодавчому порядку не ліквідовувався. Протягом 1939—41 років повноцінно функціонував і розвивався як адміністративно-територіальна одиниця. Станом на 1 травня 1940 площа району становила 0,9 тис. кмІ. У ньому налічувалося 13 сільрад. З осені 1941 року перебував у зоні німецько-нацистської окупації. З 15 листопада 1941 у складі Херсонського ґебіта. Внаслідок масових страт у селі Штерндорф (Мала Сейдеменуха) загинуло 667 осіб єврейської національності, у Бобровому Куті — 917, Калінінському (Велика Сейдеменуха) — 1875, Молотовому — 1496, Львовому — 550. 30 березня 1944 року Калініндорфський район перейшов до складу новоутвореної Херсонської області й у статусі національного район не відновлювався, переважну більшість його населення становили українці. У 1946 році район перейменовано на Калінінський. 1958 року район скасовано.
Дії більшовиків, спрямовані на викорінення з свідомості людей релігії, зокрема іудаїзму, "червоний терор" проти "буржуїв", у т. ч. й дрібних власників (серед яких було чимало євреїв), запровадження "воєнного комунізму", ліквідація багатопартійності – не лише не сприяли нормалізації життя єврейських громад, а навпаки – руйнували його. Багато євреїв вирішило якнайшвидше покинути підпорядковану більшовикам тер. Протягом 1920–21 з УСРР виїхало за кордон коло 200 тис. євреїв. Кількість біженців була б ще більшою, якби з ініціативи Головного бюро євсекцій при ЦК РКП(б) радянський уряд не вжив адміністративних заходів для гальмування еміграційного потоку. У роки голоду 1921–1923 років в УСРР єврейство землеробських колоній та дрібних містечок України так само постраждало, як і представники інших нацменшин. Значну допомогу голодуючим євреям, а також не євреям надав Джойнт (США). Згідно з даними Всеукраїнського перепису населення 1926 рік на терені УСРР мешкало більше 1,5 млн євреїв (1 574 391 осіб), що становило 5,4 % заг. кількості нас. республіки. Переважна більшість (74,4 %) проживала в містах, меншість (22,6 %) – у сільс. місцевості. За умов нової економічної політики відбулося певне оздоровлення екон. життя єврейс. громад. В містечках розвивалося кустарне вир-во. Від 1922 по 1934 більше ніж у 3,5 раза зросла чисельність євреїв-хліборобів, що стало наслідком реалізації держ. програми аграризації єврейства. Для створення єврейс. колоній протягом 1925–26 було виділено бл. 109 тис. десятин землі в пд. регіонах України й 58,4 тис. десятин у Криму. Протягом 1920-х рр. було створено 162 нові єврейські колонії в Запорізькій окрузі, Криворізькій окрузі, Маріупольській окрузі, Мелітопольській окрузі, Одеській окрузі, Херсонській окрузі. Керівництво переселенням євреїв здійснював Комітет із землевпорядкування єврейських трудящих. Еконогмічну допомогу надавали Агро-Джойнт, Єврейське колонізаційне товариство, Товариство землевпорядкування єврейських трудящих та ін. організації. 28 березня 1928 року Президія ЦВК СРСР ухвалила виділити для заселення євреями район річок Біра та Біджан (обидві – притоки річки Амур у Азії). Упродовж 1928–33рр. з України та Білорусії до Біробіджану (нині центр Єврейської а. о., РФ) прибули понад 20 тис. євреїв, проте більше половини з них згодом повернулися на місця попереднього проживання.
З початку 1920-х рр. офіційна робота серед євреїв України зосереджувалася в Головному бюро євсекцій ЦК КП(б)У та відповідних бюро євсекцій губернських комітетів КП(б)У. Існувало також Центральне єврейське бюро при Наркомосі УСРР, єврейське бюро або інспекції при губернських, містечкових та повітових відділах народної освіти. В квітні 1924р. розпочала діяльність Центральна комісія в справах національних меншин при ВУЦВК (ЦКНМ), у штаті якої передбачалося утворення єврейської секції. Дещо пізніше підрозділи ЦКНМ при ВУЦВК були створені при окружних і районних виконкомах. Водночас при містечкових радах (переважно у фінансових, земельних відділах та ін.) діяли єврейські "національні столи". Функціонували єврейські судові камери, єврейські підрайони міліції. 1925р. в УСРР налічувалося 19 єврейських сільських і стільки ж містечкових рад, 1929р. – відповідно 92 і 66. 1927р. на Херсонщині було створено Калініндорфський єврейський нац. Район (прол що вже йшлося вище), 1929р. на Запоріжжі постав Новозлатопольський, а 1930р. – Сталіндорфський єврейський національний район. До 1931 нац. районуванням в УСРР було охоплено 250 тис. євреїв – 14,2 % їх загальної кількості. У Кримській Автономній Соціалістичній Радянській Республіці (тоді РСФРР) було сформовано два єврейських національних райони – Фрайдорфський (1931р.) і Лариндорфський (1935р.). Створення єврейських національних підрозділів у державних органах УСРР і Криму сприяло поліпшенню задоволення культурних і господарчих потреб єврейського населення. Головним знаряддям "комунізації" українського єврейства за доби коренізації продовжували залишатися євсекції. Під їхнім постійним прицілом перебували релігійно-культурні інституції, які століттями регулювали соціальне й духовне життя єврейського народу. Значна увага приділялася також витісненню з широкого вжитку івриту як "реакційно-клерикальної мови". Навіюванню нових комуністичних цінностей сприяла «нова єврейська освіта», установи якої перебували у віданні Наркомосу УСРР. У 1928/29 навчальному році в 475 єврейських школах УСРР навчалося 70,5 тис. дітей, у 39 школах змішаного типу – 11,5 тис. У 1931р. в УСРР діяло 3 педагогічних, 5 сільсько-господарчих, 20 індустріальних єврейських технікумів. Абсолютна більшість єврейських трудових шкіл існувала в місцях компактного проживання євреїв. Там, де єврейські сім'ї мешкали некомпактно, національні школи або ж взагалі не створювалися, або ж існували в дуже незначній кількості. Це сприяло мовній асиміляції єврейства. Разом із тим у серед. 1920-х рр. 38 тис. єврейських дітей УСРР взагалі не відвідували державні школи, віддаючи перевагу навчанню в підпільних хедерах. За умов «коренізації» певних успіхів досягла видавнича справа. Випуском літератури мовою ідиш спочатку опікувалося кооперативне видавницво Культурліги, пізніше – Державне видавництво України та Всеукраїнська філія Центр. вид-ва народів СРСР. 1930-го мовою ідиш видано 419 найменувань книг і періодичних видань загальним накладом 2,6 млн прим. З ініціативи Головного бюро євсекцій ЦК КП(б)У у 1926 році було засновано Кафедру єврейської культури, зусиллями керівництва якої Гебраїстична історико-археографічна комісія 1929-го була ліквідована. В складі самої кафедри протягом 1920–поч. 1930-х рр. працювали талановиті науковці, зокрема: Н.Штіф – знавець мови та літератури на ідиш 15–18 ст., І.Співак – лінгвіст, С.Боровий – історик.
Протягом 1920-х рр. тривало становлення молодих пролетарських письменників і поетів, сповнених рішучої готовності "служити пером" більшовицькій владі (І.Фефер, І.Кіпніс, Н.Лур'є та ін.). Поряд з ними все ще творили "ідейно нестійкі" літератори, які намагалися дистанціюватися від політики. Когорту цих останніх наприкінці 1920-х рр. поповнили Д.Бергельсон, Д.Гофштейн, Л.Квітко, П.Маркіш, Дер Ністер та ін., котрі повернулися з еміграції. В міру посилення репресивного тиску більшовицької влади ідейний вододіл між "пролетарськими" та "ідейно нестійкими" письменниками та поетами ставав дедалі більш умовним. Поетична збірка Д.Гофштейна "Радість нового буття", видрукувана трагічного 1933, стала сумним символом цього. Заборона єврейських "буржуазно-клерикальних" постановок і натомість нав'язування "героїко-революційної" та атеїстичної тематики спричинили згортання діяльності одних єврейських театральних колективів та зміну ідейного обличчя ін. У1925 році в Харкові на базі ліквідованої театральної студії Культурліги постав Харківський державний єврейський театр, першою постановкою якого стала антирелігійна п'єса Е.Лойтера "Пурим-Шпиль". У наступні роки державні єврейські театри було засновано також у Києві (1928), Одесі (1933). Натомість створений у Києві 1922 стаціонарний єврейський театр "Кунст-Вінкл" ("Куточок мистецтва") 1928 перетворився з стаціонарного на пересувний, а 1931 припинив своє існування. 1929 був створений Київський державний єврейський театр, який 1934 об'єднався з Харківським державним єврейським театром, що переїхав до Києва. Після встановлення рад. влади чимало талановитих єврейс. художників виїхали за кордон. Ті митці, які залишилися в СРСР або повернулися з еміграції (І.Рабинович, О.Тишлер, Т.Фраєрман, Й.Чайков, Н.Шифрин), були, врешті-решт, змушені пристосовуватися до існуючих реалій – ідеологічних обмежень і визнання лише тих творів, у яких у райдужних тонах змальовувалися успіхи соціалізму. Проявлялося наростання еміграційних настроїв: 1925 певною лібералізацією еміграційної політики радянської влади поспішили скористатися 35 тис. українських євреїв, наступного року про своє прагнення виїхати до США, країн Європи та Палестини заявили ще 60 тис. євреїв. Мала місце в цей період і нелегальна еміграція. До кінця 1920-х рр. кількість синагог у радянській Україні все ще залишалася значною (станом на 1926 – 1034). Традиційно високим був і духовний авторитет рабинів. Активно працював створений на українському терені 1922 Комітет рабинів СРСР (Ваад раббаней СССР), засновником і керівником якого був ребе з Любавичів Й.Шнеєрсон. Знаковою подією в житті єврейських релігійних громад стало проведення 1926 з'їзду рабинів у Коростені. Учасники зібрання обговорювали питання про порушення свободи совісті в СРСР та необхідність рішучої протидії антирелігійній пропаганді. Найвиразнішим свідченням протидії найбільш активної частини єврейства радянізації стало існування впродовж 1920-х рр. в СРСР і, зокрема, в УСРР розгалуженої мережі підпільних осередків сіоністських політичних партій та молодіжних організацій. Формально єдиною легально діючою опозицією протягом 1920-х рр. залишалася Єврейська комуністична партія Поалей Ціон, під керівництвом якої (до злиття з Російською комуністичною спілкою молоді в січні 1923 року діяла Єврейська комуністична спілка молоді. Через заборони та переслідуваня сіоністські партії були змушені перейти на нелегальне становище, проте не тільки зберегли, а й суттєво збільшили свою популярність серед широких верств єврейства. Це стосувалося, зокрема, осередків Сіоністської трудової партії та Соціалістичної сіоністської партії, що постали (1920р.) після розколу організації Цеїре Ціон. У тісному контакті з сіоністськими політичними партіями діяли в Україні й численні сіоністські молодіжні рухи та організації, а саме –"Маккабі", Гашомер гацоїр, "Гехолуц" та ін. Наприкінці 1925 на обліку Державного політичного управління УСРР перебував 7601 член сіоністських політичних партій, а кількість дійсних членів сіоністських організацій обраховувалася спецорганами в 30 тис. осіб. Восени 1924р. по містах і містечках України прокотилася хвиля масових арештів активістів сіоністського руху. Завершенням розгрому цього руху стала офіційна заборона 1928 діяльності Поалей Ціон. Згортання непу, форсована індустріалізація, примусова колективізація сільського господарства , як і Голодомор 1932–1933 в УСРР не обійшли єврейської спільноти: попри відновлення на терені УСРР 1932–33 діяльності Агро-Джойнту помітна частина містечкового єврейства розділила трагічну долю українських селян. 1930-ті рр. пройшли під знаком перманентного терору. В роки «антирелігійної п'ятирічки» більшість синагог в Україні припинила свою діяльність, значна частина рабинів були репресовані. Різко скоротилися кількість назв і наклади літератури та періодичних видань мовою ідиш. Єврейські навчальні заклади поступово були перетворені на звичайні, змішаного типу: 1939 І/3 єврейс. дітей уже навчалися в російськомовних, а третина – в україномовних школах. Чимало євреїв було репресовано. Загалом у міжвоєнний період в Україні за політичними мотивами засуджено 264 тис. євреїв, ще 87 тис. проходили в кримінальних справах. 70 тис. дорослих і 35 900 дітей – членів сімей засуджених євреїв – "ворогів народу" – були вислані за межі України. Характерною рисою суспільного життя в СРСР 2-ї пол. 1930-х рр. стала прихована "боротьба" сталінського керівництва проти "єврейського засилля" – поступове обмеження чисельності євреїв у складі органів державної та партійної влади, силових структурах. За таких умов серед частини єврейства посилювалися асиміляційні настрої.
Восени 1918 західноукраїнські землі перетворилися на об'єкт міжнаціональних змагань. За таких обставин єврейські національні ради, які утворилися в багатьох містах, презентували осібний політичний курс. Комітет громадської безпеки, який утворився 1 листопада 1918р. у Львові, закликав євреїв до нейтралітету в польсько-українському протиборстві. А Єврейська національна рада Буковини (утворена 14 жовтня 1918р., складалася з представників Сіоністської партії, Буковинської соціал-демократичної партії та Єврейської національної партії) висловилася за дотримання нейтралітету в назріваючому українсько-румунському протиборстві. 11 листопада румунські війська оволоділи Буковиною Північною, але євреї ухилилися від участі в Генеральному конгресі Буковини, на якому було ухвалено з'єднати край із Румунією. Ставлення євреїв Східної Галичини до Західноукраїнської Народної Республіки почало змінюватися після 22 листопада 1918р., коли антисемітські елементи з-посеред поляків вчинили у Львові кривавий антиєврейський погром. Серед єврейських політиків почав формуватися проукраїнський табір. Його лідером став І.Вальдман, якого згодом, ухвалою диктатора ЗУНР Є.Петрушевича, було призначено уповноваженим у справах єврейського населення Східної Галичини. Законодавство ЗУНР аж ніяк не обмежувало повноту громадян. та нац. прав для євреїв. Постановою секретаріату освіти і віросповідань від 26 березня 1919р. було надано дозвіл на вивчення в середніх навчальних закладах єврейської мови та історії. Євреям, пропорційно до їхньої чисельності, було гарантовано 27 місць у Сеймі ЗУНР, депутати мали обиратися в 5-ти національних єврейських виборчих округах. 5 квітня 1919р. був створений Єврейський децернат (представництво) з метою захисту інтересів єврейського населенняі. У складі Української Галицької армії під час українсько-польської війни 1918–1919 діяв Єврейський курінь Української Галицької армії. Але західноукраїнські землі були розділені між Румунією, Чехословаччиною та Польщею. І в Румунії, зокрема, зводилися штучні перешкоди на шляху набуття євреями громадянства. В грудні 1918р. було ухвалено закон про "індивідуальну натуралізацію" євреїв, які мешкали на новоприєднаних землях (тобто – у Буковині та Бессарабії). Згідно з цим законом для здобуття громадянства кожен єврей в індивідуальному порядку мав звертатися до судових інстанцій. Чисельність євреїв та їхній відсоток від загальної кількості населення в різних регіонах Західної України були різними. У1921р. на території сучасних Львівської області, Рівненської області, Волинської області, Івано-Франківської області та Тернопільської області проживало 657 тис. євреїв. На Буковині разом із Хотинщиною 1924р мешкало 128 тис. євреїв, а в Закарпатті на початку 1930-х рр. – понад 80 тис. Найчисельнішою єврейс. громадою була львівська, тут кількість євреїв у 1921 становила 77 тис. (у 1939 ця громада налічувала до 110 тис. осіб) У відсотковому відношенні (до всього загалу населення міста) найбільше євреїв мешкало у Чернівцях. У Львові євреї складали 33 % загальної чисельності жителів міста, у Чернівцях – 37,8 % (42,5 тис. осіб). Більшість євреїв проживала в провінційних містах і містечках. У деяких містечках вони складали найбільшу національну групу й істотно впливали на їхнє життя. Традиційно найпотужніші єврейські партії вели активну боротьбу за право репрезентувати єврейську громадськість у законодавчих органах. Інколи єврейські партії діяли спільно з представниками інших націй, зокрема, євреї співпрацювали з українською громадськістю у виборчих кампаніях до законодавчих органів Польщі, Румунії та Чехословаччини (так було, наприклад, 1922 та 1928 на українських землях, за винятком Галичини, що входили до складу Польщі). Погіршення україно-єврейських взаємин у Західній Україні 1924–26 спричинили: процес над С.Штайгером – єврейським студентом, якого було помилково запідозрено в замаху на польського урядовця, скоєному українськими націоналістами; укладання єврейськими парламентарями сепаратних домовленостей з владою, що звело нанівець творення єдиного політичного табору національних меншин у країні; процес над убивцею С.Петлюри в Парижі (Франція). У повсякденному житті більшість євреїв говорила мовою ідиш, проте чимало євреїв активно оволодівали і державними мовами. Зокрема, багато євреїв Закарпаття віддало перевагу угорській або чеській мовам. З середини 1920-х рр. євреї на українських землях, що увійшли до складу Польщі, а до 1917р були під владою Російської імперії, масово почали оволодівати польською мовою. Окрім сіоністських партій, активно діяли Єврейський національний фонд (Керен каємет) та Фонд для розбудови Палестини (Керен гайєсод), що провадили практичну діяльність щодо колонізації євреями Палестини. В багатьох містах і містечках діяли молодіжні сіоністські організації, що готували євреїв до виїзду в Палестину, напр., Гехолуц (Піонер).
Протягом 1919–23 євреї, які залишили західноукраїнські землі, заснували в Палестині сільсько-господарчі кібуци (добровільні спілки). Ті, хто переїхав до Палестини 1924–28, оселилися здебільшого в містах. 1929–39рр з західноукраїнського регіону до Палестини виїхало понад 23 тис. євреїв. Однак Палестина не була єдиним напрямом єврейської еміграції. Чимало євреїв виїжджали до інших країн Європи та США. Однією з інституцій, яка надавала їм практичну допомогу в цьому, було Єврейське центральне еміграційне товариство в Польщі. Протягом 1925–31 його допомогою на Волині скористалися понад 10 тис. осіб. Аналогічні еміграційні процеси відбувалися і в інших регіонах. У міжвоєнний період рідні місця залишило близько 10 % євреїв Закарпаття. Зменшилася й чисельність євреїв Буковини (зі 128 тис. у 1924 до 93 тис. у 1930). Заклики щодо обмеження кількості євреїв в ун-тах лунали як у Польщі, так і в Румунії. Ареною антиєврейських виступів стала Львівська політехніка. 1935-го року у ній, а 1937 й у Львівському ун-ті (Львівський національний університет) було запроваджено «лавкове гетто» – на лекціях євреї мали сидіти окремо (зазвичай на останніх лавах) від студентів інших національностей. На початку Другої світової війни до складу СРСР були приєднані так звана Західна Україна, Бессарабія та Північна Буковина. Тут на той час проживало більше 1 млн євреїв. Серед репресованих новою владою також було чимало євреїв – представників "ворожих класів". Масовій депортації було піддано 65 тис. євреїв – біженців із Польщі, які відмовилися прийняти радянське громадянство. Найбільш активними серед єврейських підпільних орг-цій та таємних груп були різноманітні молодіжні сіоністські організації, зокрема Бетар. Чимало з членів цих груп так само, як і представники лівих єврейських партій, наприклад Бунду, було заарештовано та знищено органами НКВС УРСР при відступі радянської влади влітку 1941 в тюрмах Львова, Добромиля, Стрия, Самбора, Золочева, Луцька, Дубна й ін. міст та містечок – серед тогочасних жертв радянського терору, які були закатовані органами НКВС, кількість євреїв сягала 10 %.
За умов гітлерівської окупації в роки Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941–1945 переважна більшість євреїв західноукраїнських регіонів зазнала тотального знищення. На загал жертвами Голокосту стали майже 1,6 млн євреїв України.

Протягом 1939—1946 рр. Значна територія була анексована СРСР та загарбані деякі нові території (Вторгнення СРСР до Польщі, приєднання Прибалтики, приєднання Тувинської Народної Республіки, приєднання Бессарабії та Північної Буковини, північної частини Східної Пруссії, відвоювання Південного Сахаліну й південних островів Курильської гряди). Завдяки жорсткому контролю за етно-національними групами, впровадженню в масову свідомість пропагандистських гасел «непорушної дружби і братерства народів» вдалося звести до мінімуму кількість міжнаціональних (етнічних) конфліктів. В Конституції СРСР проголошувалась єдина, нова історична спільність людей - радянський народ/ СРСР складали союзні республіки, які за Конституцією вважалися суверенними державами; за кожною з яких Конституцією закріплювалося право виходу зі складу СРСР, але в законодавстві були відсутні правові норми, що регулювали процедуру цього виходу. Лише в квітні 1990 року був прийнятий відповідний закон, який передбачав можливість виходу союзної республіки з СРСР після реалізації досить складних і важко здійсненних процедур. У 1985 році Генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов і його соратники по партії оголосили про нову програму ідеології і старт реалізації пакету реформ під загальною назвою Перебудова. Внаслідок чого різко зросла політична активність народу, сформувалися масові, в тому числі радикальні і національні об'єднання і організації. Спроби реформування системи управління призвели до поглиблення кризи в країні.Першим проявом напруженості в період Перебудови стали події в Казахстані. 16 грудня 1986 року в Алма-Аті відбулася демонстрація протесту після того, як вранці того ж дня, Пленум ЦК Компартії Казахстану відправив на пенсію багаторічного партійного лідера республіки Дінмухамеда Кунаєва і «одноголосно обрав» на його місце — Геннадія Колбіна, який працював до цього першим секретарем Ульяновського обкому КПРС. Демонстрація була придушена внутрішніми військами. Ці події відомі в Казахстані як «Грудневе повстання», також Желтоксан. Пізніше, грудневі виступи стали офіційно оцінюватися в Казахстані як подія, «що стало початком розпаду тоталітарної системи, імпульсом до вирішення питання щодо державної незалежності Казахстану». Учасники цих подій були повністю реабілітовані, постраждалим в ході придушення заворушень була надана певна соціальна допомога. Деяким з них надано житло. У 2006 році на центральній площі Алма-Ати було зведено пам'ятник «На честь незалежності», присвячений «Желтоксану». У червні 1989 року спалахнули міжетнічні зіткнення в Новому Узені між казахами і вихідцями з Кавказу, для придушення яких були задіяні бронетранспортери, танки, бойові вертольоти та інша військова техніка. 15 й 16 липня в Сухумі відбулися зіткнення між грузинами і абхазами. Найбільшою гостротою вирізнявся карабаський конфлікт, який розгорівся в 1988 році. Відбулись взаємні етнічні чистки, що привело до втечі вірмен з Азербайджану і азербайджанців з курдами-мусульманами з Вірменії. У 1989 році Верховна Рада Вірменської РСР оголошує про приєднання Нагірного Карабаху. Влітку того ж року Вірменська РСР вводить блокаду Нахічеванської АРСР, а Народний Фронт Азербайджану як відповідь оголошує економічну блокаду всієї Вірменії. У квітні 1991 року між двома радянськими республіками фактично починається війна. Відбуваються заворушення в Ферганській долині, де змішано проживають кілька народів. В кінці травня 1989 року в Ферганській області Узбецької РСР загострилися відносини між узбеками і турками-месхетинцями. У червні того ж року там зафіксовано погроми і вбивства турків-месхетинців, що стало причиною масової евакуації турків-месхетинців з республіки. У перших числах травня 1990 року, в узбецькому Андижані проходять погроми, ініційовані групою радикальних футбольних фанатів після незапланованого скасування матчу між командами «Спартак» (Андижан) і «Пахтакор» (Ташкент). Були розграбовані, зруйновані і спалені квартири і будинки «багатих бухарських євреїв і багатих вірмен», знищений павільйон з продажу прохолодних напоїв і майстерня по ремонту взуття. За медичною допомогою звернулися 44 людини, 13 були госпіталізовані, двоє перебували в тяжкому стані. Через місяць на території Киргизької РСР вибухнули міжетнічні зіткнення, відомі як «Ошська різанина» (1990). 13—20 січня 1990 року в місті Баку, пройшли заворушення, що супроводжувалися масовим насильством щодо вірменського населення, — грабунками, вбивствами, підпалами і знищенням майна. Рішення про реабілітацію депортованих в 1930-1940-х роках народів, призводить до наростання напруги в низці регіонів, зокрема, в Криму — між кримськими татарами і українцями та росіянами. В Пригородному районі Північної Осетії, — між осетинами та інгушами.
7 лютого 1990 Центральний Комітет КПРС оголосив про ослаблення монополії на владу, протягом декількох тижнів пройшли перші конкурентні вибори. Значну частину місць в парламентах союзних республік отримали національно-демократичні сили.
Протягом 1990—1991 років відбувся «Парад суверенітетів», в ході якого всі союзні (однією з перших була РРФСР) і багато автономних республік прийняли Декларації про суверенітет, в яких оскаржили пріоритет загальносоюзних законів над республіканськими, чим розпочали «війну законів». Також ними були вжиті заходи з контролю над місцевими економіками, включаючи відмови сплачувати податки в союзний і федеральний російський бюджети. Ці конфлікти перерізали багато економічних зв'язків, що ще більше погіршило економічне становище в СРСР.

Першою територією СРСР, що оголосила незалежність в січні 1990 року у відповідь на бакинські події, була Нахічеванська АРСР. До серпневого путчу оголосили про незалежність п'ять союзних республік (Литва, Латвія, Естонія, Вірменія і Грузія), про відмову вступати в заплановану федерацію (Союз Суверенних Держав) і перехід до незалежності оголосила ще одна республіка — Молдова. За винятком Казахстану, в жодній з центральноазіатських союзних республік не було організованих рухів чи партій, які ставили собі за мету досягнення незалежності. Серед мусульманських республік, за винятком азербайджанського Народного Фронту, рух за незалежність існував лише в одній з автономних республік Поволжя — партія «Іттіфак» Фаузі Байрамової в Татарстані, яка з 1989 року виступала за незалежність Татарстану. Відразу після подій Серпневого путчу незалежність проголосили майже всі союзні республіки, які залишились, а також кілька автономних поза Росією, частина з яких пізніше стали невизнаними державами.
У ніч на 11 березня 1990 року Верховна Рада Литовської РСР на чолі з Вітаутасом Ландсберґісом проголосила незалежність Литви. На території республіки було припинено дію Конституції СРСР і відновлено дію литовської конституції 1938 року. Таким чином, Литва стала першою з союзних республік, що оголосила незалежність, і однією з п'яти, які зробили це до серпневих подій і ДКНС. Незалежність Литви тоді не була визнана ні центральним урядом СРСР, ні іншими країнами (крім Ісландії). У відповідь на це радянським урядом в середині 1990 року була зроблена економічна блокада Литви, а пізніше була застосована і військова сила — починаючи з 11 січня 1991 року радянськими частинами були зайняті Будинок друку у Вільнюсі, телевізійні центри і вузли в містах, інші громадські будівлі (т. зв. «партійна власність»). 13 січня радянські війська штурмом взяли телевежу у Вільнюсі, зупинивши республіканське телемовлення. Місцеве населення здійснювало масову протидію, в результаті чого загинуло 13 осіб, десятки отримали поранення. 16 січня Верховна Рада Литовської РСР видала Постанову «Про опитування жителів Литовської Республіки» (уточнивши його потім постановою від 18 січня 1991 року), згідно з якою в Литві мало пройти всенародне опитування з питання незалежності республіки, вже проголошеної 11 березня минулого року. Це було розцінено Президентом СРСР як намір блокувати виконання в республіці рішень про проведення всесоюзного референдуму щодо збереження СРСР. Він назвав це опитування і спроби оголосити його «плебісцитом про майбутнє Литовської держави» — юридично недійсними. Участь у всесоюзному референдумі було блоковано місцевою владою і відбулося тільки на виборчих дільницях, організованих в обмеженій кількості в будівлях, контрольованих до того моменту силовими органами Центру. 9 лютого було проведене всенародне опитування (або ж «виборча консультація») з питання незалежності Литви. У ньому взяло участь 84 % виборців, 90,4 % з них висловилися за незалежну демократичну Литовську Республіку. На цій підставі 12 лютого Ісландія визнала факт декларованої раніше незалежності Литви. 11 березня 1991 Комуністична партія Литви утворила Комітет національного порятунку Литви, на вулицях було введено армійське патрулювання. Однак реакція світової громадськості і посилення впливу демократичних сил в Росії унеможливили подальші силові дії. У ніч на 31 липня 1991 року невідомими (надалі було встановлено, що це були співробітники вільнюського і ризького загонів ОМОН) на контрольно-пропускному пункті в Мядінінкай (на кордоні Литви з Білоруською РСР) були розстріляні 8 його працівників.
12 листопада 1989 року Верховна Рада Естонської РСР прийняла Постанову «Про історико-правову оцінку подій, що мали місце в Естонії в 1940 році», яка визнала незаконною декларацію від 22 липня 1940 року про входження ЕРСР в Радянський Союз. 23 березня 1990 року Компартія Естонії вийшла зі складу КПРС. 30 березня 1990 року Верховна Рада ЕРСР прийняла постанову про державний статус Естонії. Заявивши, що окупація Естонської Республіки Радянським Союзом 17 червня 1940 роки не перервала де-юре існування Естонської Республіки, Верховна Рада оголосила державну владу Естонської РСР незаконною з моменту її встановлення і проголосила початок відновлення Естонської Республіки. Був оголошений перехідний період до формування конституційних органів державної влади Естонської Республіки.

3 квітня 1990 року Верховна Рада СРСР прийняла постанову № 1410-I «Про введення в дію Закону СРСР Про порядок вирішення питань, пов'язаних з виходом союзної республіки з СРСР», фактично оголошуючи юридично нікчемними декларації Верховних Рад прибалтійських республік про анулювання входження в СРСР і будь-які наступні рішення, що випливають з них. 8 травня того ж року Верховна Рада Естонської РСР прийняла закон про визнання недійсним найменування «Естонська Радянська Соціалістична Республіка». Також згідно з цим законом було припинено використання герба, прапора і гімну Естонської РСР як державних символів і відновлено дію Конституції Естонської Республіки 1938 року (де в статті 1 зазначено, що Естонія є самостійною і незалежною республікою). 15 травня по ініціативі робітників заводів союзного підпорядкування перед будівлею Верховної Ради зібрався мітинг, на якому представники російськомовного населення республіки зажадали скасування постанови ВР від 8 травня «Про державну символіку» і відставки керівників Естонської РСР. Пізніше натовп рушив до будівлі Верховної Ради і увірвався на її територію. Голова уряду Едгар Савісаар виступив по республіканському радіо до народу: «Люди Естонії … Представники Інтерруху і Об'єднаної ради трудових колективів атакують будівлю Верховної Ради… Відбувається спроба перевороту … Повторюю — нас атакують …». Тисячі естонців вийшли на захист свого уряду. Незабаром учасники штурму покинули будівлю парламенту, після чого члени загону самооборони «Кайтселійту» взяли під охорону урядові установи, пошту і радіо. У ніч з 1 на 2 вересня члени організації «Кайтселійт» встановили прикордонні стовпи і шлагбаум на території Ленінградської і Псковської областей РРФСР, де проходила радянсько-естонська межа, закріплена Тартуським мирним договором у 1920 році. 12 січня 1991 року в ході візиту в Таллінн Голови Верховної Ради РРФСР Бориса Єльцина між ним і Головою Верховної Ради Естонської Республіки Арнольдом Рюйтелем було підписано «Договір про основи міждержавних відносин РРФСР з Естонською Республікою», в якому обидві сторони визнали одна одну суверенними державами і суб'єктами міжнародного права. 3 березня відбувся референдум з питання незалежності Естонської Республіки, в якому взяли участь лише правонаступні громадяни Естонської Республіки (переважно естонці за національністю), а також особи, які отримали так звані «зелені картки» Конгресу Естонії (умовою отримання картки була усна заява про підтримку незалежності Естонської Республіки. Було видано близько 25 000 карток, їх власникам згодом було надано громадянство Естонії). 78 % тих, хто проголосував підтримали ідею національної незалежності від СРСР.[19]

4 травня 1990 року Верховна Рада Латвійської РСР прийняла Декларацію про відновлення незалежності Латвійської Республіки. 3 березня 1991 року декларація була підкріплена всенародним опитуванням. Через 5 місяців, 21 серпня Верховна Рада Латвії прийняла конституційний закон «Про державний статус Латвійської Республіки»[22], який остаточно підтвердив незалежність держави.
9 березня 1990 року сесія Верховної Ради Грузинської РСР ухвалила постанову «Про гарантії захисту державного суверенітету Грузії» в якому оголосила, що введення військ Радянської Росії в Грузію в лютому 1921 року і заняття її території були з правової точки зору військовим втручанням (інтервенцією) і окупацією з метою повалення існуючого політичного ладу (Грузинської Демократичної Республіки), а з політичної точки зору фактичною анексією. Засуджуючи «окупацію і фактичну анексію Грузії Радянською Росією як міжнародний злочин», ВР оголосила, що прагне до анулювання наслідків порушення Договору від 7 травня 1920 року для Грузії і до відновлення прав Грузії, визнаних Радянською Росією цим договором. Також було оголошено про початок переговорів щодо відновлення незалежної Грузинської держави, оскільки Договір про утворення СРСР, на думку депутатів, «був по відношенню до Грузії незаконним». 28 листопада 1990 року в ході виборів була сформована Верховна Рада Грузії на чолі з Звіадом Гамсахурдіа, який пізніше (26 травня 1991 року) був обраний президентом на всенародному голосуванні. 15 листопада 1990 року парламент прийняв постанову про перейменування Грузинської РСР в Республіку Грузія. 31 березня 1991 року в ГРСР відбувся референдум щодо відновлення незалежності Грузії, на якому за висунуте питання проголосувало 98,93 % учасників референдуму. 9 квітня в 12 годині 30 хвилин Верховна Рада країни прийняла Акт про відновлення державної незалежності Грузії. Вона стала п'ятою з союзних республік, що оголосили незалежність ще до серпневих подій (ГКЧП).
23 вересня 1989 року Верховна Рада Азербайджанської РСР прийняла Конституційний закон про суверенітет Азербайджанської РСР. 29 грудня того ж року року в Джалілабаді активісти Народного фронту захопили будівлю міськкому партії, при цьому десятки людей були поранені.[26] 31 грудня на території Нахічеванської АРСР натовп людей зруйнував держкордон з Іраном. Майже 700 км кордону було знищено. Тисячі азербайджанців перетнули річку Аракс, натхнені першою за довгі десятиліття можливістю братання з своїми співвітчизниками в Ірані. 10 січня 1990 Президія Верховної Ради СРСР прийняла постанову «Про грубі порушення закону про державний кордон СРСР на території Нахічеванської АРСР», рішуче засудивши подію[28] 11 січня 1990 року група радикально налаштованих членів Народного фронту штурмом взяла кілька адміністративних будівель і захопила владу в місті Ленкорань, скинувши радянську владу. 19 січня надзвичайна сесія Верховної Ради Нахічеванської АРСР прийняла постанову про вихід Нахічеванської АРСР з Союзу РСР і оголошення незалежності. В ніч з 19 на 20 січня 1990 радянська армія штурмувала Баку з метою розгрому Народного фронту і порятунку влади Комуністичної партії в Азербайджані. 30 серпня 1991 Верховна Рада Азербайджанської РСР прийняла Декларацію «Про відновлення державної незалежності Азербайджанської Республіки», а 18 жовтня був прийнятий Конституційний акт «Про державну незалежність Азербайджанської Республіки». 10 вересня було проведено Надзвичайний з'їзд Комуністичної партії Азербайджану, на якому приймається рішення про розпуск компартії. 29 грудня пройшов референдум про державну незалежність Азербайджану (вже після того, як Азербайджан підписав алматинський протокол до Біловезької угоди щодо припинення існування СРСР і після того, як Рада Республік Верховної Ради СРСР прийняла декларацію про визнання цієї угоди), на якому за незалежність проголосувало 99,58 % учасників референдуму.

У травні 1989 року був створений Народний фронт Молдови, який об'єднав в собі ряд націоналістичних організацій. 23 червня Верховна Рада Молдавської РСР затвердила Висновок спеціальної комісії по пакту Молотова-Ріббентропа, в якому створення Молдавської РСР було оголошено незаконним актом, а Бессарабія і Північна Буковина — окупованими румунськими територіями. На підставі Висновку 31 липня президія Тираспольської міської ради проголосила, що якщо Молдавська РСР була створена незаконно, то лівобережжя Дністра також було незаконно в неї включено, і президія «не вважає себе зв'язаною якими-небудь зобов'язаннями перед керівництвом Молдови». 7 листопада Народний фронт Молдови зірвав проведення військового параду в Кишиневі, а 10 листопада був здійснений штурм будівлі МВС республіки, в ході якого постраждали кілька співробітника МВС і прихильників НФМ. Георге Гімпу замінює прапор МРСР (нині державний прапор в невизнаному Придністров'ї) на прапор Румунії (прапор у Молдови того ж забарвлення, але з національним гербом) над парламентом МРСР, 27 квітня 1990 року. Зростання молдавського націоналізму, проголошення курсу на вихід з СРСР і заклики до об'єднання з Румунією, введення прапора на кшталт румунського триколора як державного, позбавлення державного статусу російської мови і переклад молдавської на латинський алфавіт — викликали негативну реакцію у жителів південної і східної Молдови. 12 листопада відбувся Надзвичайний з'їзд представників гагаузького народу, на якому була проголошена Гагаузька АРСР у складі Молдови, але Президія парламенту республіки скасувала рішення Надзвичайного з'їзду, назвавши їх антиконституційними. Слідом за цим у кінці 1989 — на початку 1990 року в Придністров'ї був проведений референдум щодо незалежності регіону. 2 вересня 1990 року на II Надзвичайному з'їзді депутатів всіх рівнів Придністров'я була проголошена Придністровська Молдавська РСР. Обидві держави не були визнані керівництвом СРСР. 6 травня 1990 року уздовж всієї річки Прут, що розділяє Молдову і Румунію, відбулася акція «Міст квітів», в ході якої жителі Румунії перетнули радянсько-румунський кордон без пред'явлення будь-яких документів. Друга акція подібного роду сталася 16 червня 1991 року, коли жителі Молдавської РСР перетнули кордон в бік Румунії. 23 червня 1990 року Верховна Рада РСР Молдова прийняла декларацію про суверенітет. 19 серпня відбувся I З'їзд народних депутатів — гагаузів, обраних до Рад різних рівнів, на якому була прийнята «Декларація про свободу і незалежність гагаузької народу від Республіки Молдова», проголосивши Республіку Гагаузія у складі СРСР. 21 серпня на надзвичайному засіданні Президії Верховної Ради Молдови рішення щодо проголошення республіки було визнано незаконним, а проведення з'їзду депутатів — антиконституційним. У жовтні в Гагаузії були оголошені вибори в неконституційний орган — так звану Верховну Раду Гагаузії. Прем'єр-міністр Молдови Мірча Друк 25 жовтня, з метою зірвати вибори направив в Комрат («Похід на Гагаузію») автобуси з волонтерами в супроводі міліції. У Гагаузії розпочалась мобілізація, проте прибуття частин Радянської Армії запобігло кровопролиття. 27 серпня 1991 року Верховна Рада Молдови прийняла Декларацію про незалежність і визнала незаконним встановлений в 1940 році кордон з Україною. Населення східної та південної Молдови, прагнучи уникнути інтеграції з Румунією, оголосило про невизнання незалежності Молдови від СРСР і проголосило утворення двох нових республік, які виявили бажання залишитися в СРСР. Першою про відділення від Молдови оголосила ГССР, яка пізніше після розпаду СРСР поміняла свою назву на Республіка Гагаузія. На наступний день в знак солідарності з гагаузами про вихід із складу Молдови оголосила так само і ПМССР, яка теж пізніше в ході референдуму після розпаду СРСР поміняла свою назву на ПМР.

6 серпня 1990 року голова Верховної Ради РРФСР Борис Єльцин зробив в Уфі заяву: «беріть стільки суверенітету, скільки зможете проковтнути».

З серпня по жовтень 1990 року відбувається «парад суверенітетів» автономних республік і автономних областей РРФСР. Більшість автономних республік проголошують себе радянськими соціалістичними республіками в складі Росії. Зокрема 20 липня Верховна Рада Північно-Осетинської АРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет Північно-Осетинської АРСР. Слідом за цим 9 серпня була прийнята Декларація про державний суверенітет Карельської АРСР, 29 серпня — Комі РСР, 20 вересня — Удмуртської Республіки, 27 вересня — Якутської-Саха РСР, 11 жовтня — Башкирської РСР-Башкортостану, 18 жовтня — Калмицької РСР, 22 жовтня — Марійської РСР, 24 жовтня — Чуваської РСР, 25 жовтня — Горно-Алтайської АРСР. 30 серпня 1990 року Верховна Рада Татарської АРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет Республіки Татарстан. У декларації, на відміну від деяких союзних і майже всіх інших автономних російських (крім Чечено-Інгушетії) республік, не було вказано знаходження республіки ні в складі РРФСР, ні в СРСР і було оголошено, що як суверенна держава і суб'єкт міжнародного права вона укладає договори і союзи з Росією та іншими державами. В ході масового обвалу СРСР Татарстан з таким же формулюванням прийняв декларації і постанови про незалежність і входження в СНД, провів референдум, прийняв конституцію. 18 жовтня 1991 була прийнята Постанова Верховної Ради про державну незалежність Татарстану. Восени 1991, при підготовці до підписання 9 грудня 1991 Договору про створення ССД як конфедеративного союзу, Татарстан знову оголосив про бажання самостійного вступу в ССД. 26 грудня 1991 року, у зв'язку з Біловезькою угодою про припинення існування СРСР і створення СНД, була прийнята Декларація про входження Татарстану в СНД на правах засновника. Влітку 1990 року група видних представників чеченської інтелігенції виступила з ініціативою проведення Чеченського національного з'їзду для обговорення проблем відродження національної культури, мови, традицій та історичної пам'яті. 23-25 листопада в Грозному пройшов Чеченський національний з'їзд, який обрав Виконавчий комітет на чолі з головою генерал-майором Джохаром Дудаєвим. 27 листопада Верховна Рада Чечено-Інгушської АРСР під тиском виконкому ЧНС і масових акцій прийняла Декларацію про державний суверенітет Чечено-Інгушської Республіки. 8-9 червня 1991 пройшла 2-я сесія Першого Чеченського національного з'їзду, який оголосила себе загальнонаціональним Конгресом чеченського народу. Сесія прийняла рішення про позбавлення влади парламенту і проголосила Чеченську Республіку Нохчи-чо, а тимчасовим органом влади проголосила Виконком ЗКЧН на чолі з Джохаром Дудаєвим. Події в Москві 19-21 серпня 1991 року стали каталізатором політичної обстановки в республіці. 19 серпня з ініціативи Вайнахської демократичної партії на центральній площі Грозного почався мітинг на підтримку російського керівництва, але після 21 серпня він став проходити під гаслами відставки Верховної Ради разом з його головою за «пособництво путчистам», а також перевиборів парламенту. 1-2 вересня 3-тя сесія ЗКЧН оголосив Верховну Раду Чечено-Інгушської Республіки позбавленою влади і передав всю владу на території Чечні Виконкому ЗКЧН. 4 вересня відбулося захоплення грозненського телецентру та будинку радіо. Голова Грозненського виконкому Джохар Дудаєв зачитав звернення, в якому назвав керівництво республіки «злочинцями, хабарниками, казнокрадами» і оголосив, що з «5 вересня до проведення демократичних виборів влада в республіці переходить в руки виконкому та інших загальнодемократичних організацій». У відповідь на це Верховна Рада оголосила з 00 години 5 вересня до 10 вересня надзвичайний стан в Грозному, але через шість годин Президія Верховної Ради скасувала надзвичайний стан. 6 вересня голова Верховної Ради Чечено-Інгушської АРСР Доку Завгаєв пішов у відставку, а в.о. голови став Руслан Хасбулатов. Через кілька день 15 вересня відбулася остання сесія Верховної Ради Чечено-Інгушської Республіки, на якій було прийнято рішення про саморозпуск. Як перехідний орган була утворена Тимчасова Вища Рада, яка складалась з 32 депутатів.

19 серпня 1991 група політиків з оточення Горбачова оголосила про створення Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС). Вони зажадали від президента, який знаходився на відпочинку в Криму, введення в країні надзвичайного стану або тимчасової передачі влади віце-президенту Геннадію Янаєву. Тільки дві союзні республіки — Азербайджанська і Білоруська РСР підтримали ДКНС, інші республіки — Латвійська, Литовська, Молдавська і Естонська РСР відкинули акти ГКЧП. Після оголошення про створення ДКНС та ізоляції Горбачова в Криму, Єльцин очолив протидію ДКНС і перетворив Будинок Рад Росії в центр опору. Уже в перший день подій Єльцин, виступаючи з танка перед Білим домом, назвав дії ДКНС державним переворотом, згодом оприлюднив низку указів про невизнання дій ДКНС. 23 серпня Єльцин підписав указ про призупинення діяльності КП РРФСР а 6 листопада — про припинення діяльності КПРС.

Поразка і саморозпуск ДКНС фактично привів до краху центральної влади СРСР, перепідпорядкування владних структур республіканським лідерам і прискоренню розпаду Союзу. Протягом місяця після путчу оголосили про незалежність одна за одною органи влади майже всіх союзних республік. Деякі з них для надання легітимності цих рішень провели референдуми про незалежність. Негайно, у вересні 1991, західними країнами була масово визнана незалежність прибалтійських республік (яка ними була оголошена ще на початку 1990-го).

2 жовтня 1991 року на аеродромі Ювілейний (Байконур) пройшла зустріч керівників 12 республік СРСР (не були присутні лідери Латвії, Литви та Естонії). 18 жовтня 1991 року в Кремлі був укладений Договір про економічне співтовариство. Його підписали лідери восьми республік (крім Азербайджану, Грузії, Молдови та України) та М. С. Горбачов як президент СРСР. Учасниками договору визнавалися свобода виходу із товариства, приватна власність, свобода підприємництва і конкуренція. Договором дозволялося введення національних валют; передбачалося поділ золотого запасу СРСР, його алмазного і валютного фондів. 28 жовтня 1991 року на пост Голови Верховної Ради РРФСР обрано Руслан Хасбулатов. 6 листопада 1991 указом Президента РРФСР Б.Єльцина діяльність КПРС і Комуністичної партії РСФСР на території Росії була припинена.

14 листопада 1991 сімома республіками з дванадцяти (Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Росія, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан) було прийнято рішення щодо укладання договору про створення Союзу Суверенних Держав (ССД) як конфедерації зі столицею в Мінську. Підписання було намічено на 9 грудня 1991 року. 8 грудня 1991 року глави трьох з чотирьох республік, засновників Радянського Союзу, — Білорусі, Росії та України, — зібравшись в Біловезькій пущі, констатували, що СРСР припиняє своє існування, оголосили про неможливість утворення Союзу Суверенних Держав і підписали Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав. Підписання угоди викликало негативну реакцію Горбачова, однак після серпневого путчу реальної влади він вже не мав. За словами Бориса Єльцина, Біловезька угода не розпускала СРСР, а лише констатувала його фактичний до того моменту розпад. 10 грудня Верховна Рада України c застереженнями ратифікувала угоду про створення СНД. За ратифікацію проголосувало 288 депутатів. Відразу після цього відбулася телефонна розмова Кравчука з Шушкевичем, який в цей момент вів засідання Верховної Ради Білорусі. Після закінчення цієї розмови білоруські депутати поставили угоду на голосування. За ратифікацію проголосувало 263 депутата. Згадки про СРСР залишалися в Конституції Республіки Білорусь року аж до прийняття нової в березні 1994 року. 19 грудня, у зв'язку з ратифікацією угоди про створення СНД, президент РРФСР Борис Єльцин підписав постанову російського уряду про припинення діяльності МВС СРСР на території Російської Федерації. Укладення угоди про про створення СНД викликало суперечності з приводу того, чи розпускала вона Радянський Союз, оскільки була підписана лідерами тільки 3 республік з 15. Будь-які сумніви відпали 21 грудня 1991 року, коли на зустрічі президентів у Алма-Аті (Казахстан) до організації приєдналося ще 8 республік: Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан. Підписані керівниками колишніх радянських республік Алма-Атинська декларація і Протокол до Біловезької угоди підтвердили розпуск Союзу і формально заснували Співдружність. Учасники зустрічі також «прийняли» відставку Горбачова. Хоча сам Президент СРСР і не збирався офіційно залишати політичну сцену, він повідомив CBS News, що піде у відставку, як тільки побачить, що функціонування СНД є реальним. Слід зазначити, що утворена організація була заснована не як конфедерація, а як міжнародна (міждержавна) організація, яка характеризується слабкою інтеграцією і відсутністю реальної влади в координуючих наднаціональних органів. Членство в цій організації було відкинуто прибалтійськими республіками, а також Грузією (вона приєдналася до СНД тільки в жовтні 1993 року і заявила про вихід з СНД після війни в Південній Осетії влітку 2008 року).

25 грудня Президент СРСР Михайло Сергійович Горбачов оголосив про припинення своєї діяльності на посаді президента СРСР «з принципових міркувань». Звернення останнього радянського лідера до народу почалося рівно о 19 годині за московським часом і транслювалось в прямому ефірі центрального телебачення. Того ж вечора Горбачов підписав указ про складання з себе повноважень Верховного Головнокомандувача радянських Збройних Сил і передав право на управління стратегічною ядерною зброєю президенту Росії Борису Єльцину. Сам Єльцин на цю церемонію не з'явився. У своїх спогадах президент СРСР писав: "Мені передали, що президент Росії незадоволений моїм виступом, обурений і відмовляється прибути, як ми домовилися, в призначений час. Пропонує зустрітися «в нейтральному місці». Зустріч між головними високопосадовцями так і не відбулась, тому ядерний чемоданчик замість російського очільника отримав міністр оборони колишнього Радянського Союзу Євген Шапошников. У той же день угода про створення СНД була ратифікована Верховною Радою Таджикистану. За тиждень до цього Горбачов зустрівся з Єльциним і визнав доконаний факт розпаду Радянського Союзу. 25 грудня Верховна Рада РРФСР прийняла закон про зміну юридичної назви країни з «РРФСР» на «Російську Федерацію», підтвердивши у цьому символічному рішенні суверенітет нової держави. 25 грудня, о 19:32 вечора за московським часом, після того, як Горбачов залишив Кремль, радянський прапор був спущений, а на його місці замайорів російський триколор. У своїх прощальних словах Горбачов прозвітував про внутрішні реформи і розрядку, але визнав: «стара система рухнула, перш ніж нова встигла запрацювати». В той же день президент Сполучених Штатів Джордж Буш офіційно визнав незалежність 11 пострадянських республік, зокрема й України. 26 грудня сесія Ради Республік Верховної Ради СРСР, з якої на той момент не були відкликані тільки представн

Метки:   Комментарии (1)КомментироватьВ цитатник или сообщество
Stepan_Sikora

Віктор Балога: Такого загострення, яке маємо сьогодні з Угорщиною, Україна не мала з жодним із своїх західних сусідів за всі часи незалежності

Суббота, 20 Октября 2018 г. 18:05 (ссылка)
fenixslovo.com/uk/policy/20061

Такого загострення, яке маємо сьогодні з Угорщиною, Україна не мала з жодним із своїх західних сусідів за всі часи незалежності. Були непорозуміння з...
Метки:   Комментарии (0)КомментироватьВ цитатник или сообщество
ferderfre

Три нарушения: как Порошенко покатал Борисова http://ewfi.ru

Пятница, 19 Октября 2018 г. 17:08 (ссылка)

­  ­  ­  ­  ­  ­  ­  ­  ­  ­  ­  ­  ­  ­  ­  ­  
Президент Украины Петр Порошенко трижды нарушил правила дорожного движения, когда катал в Одесской области премьер-министра Болгарии Бойко Борисова. Сотрудники правоохранительных органов не обратили внимание на указанные правонарушения. В начале марта в центре Киева автомобиль из сопровождения Порошенко сбил 87-летнего пенсионера.

Комментарии (0)КомментироватьВ цитатник или сообщество
Пусть_буду_-_Я

Помер соліст гурту "Ненсі" Сергій Бондаренко ...

Пятница, 19 Октября 2018 г. 14:28 (ссылка)

Это цитата сообщения Miledi1950 Оригинальное сообщение

Помер соліст гурту "Ненсі" Сергій Бондаренко ...












О 4 ранку 18 жовтня помер соліст і син засновника українського гурту "Ненсі" Анатолія Бондаренка — Сергій.



Йому був 31 рік. Він співав у колективі свого батька "Ненсі" з 2007 року. "Сьогодні о 4:04 помер Сергій", - написав Анатолій Бондаренко у Facebook.



У прес-службі гурту "Ненсі" відповіли, що смерть Сергія не пов'язана з нещасним випадком, але говорити про причини не стали.



Гурт прославився завдяки своєму хіту "Дим сигарет з ментолом", який є запозиченим з української народної пісні «Плаття твоє із ситцю» гурту «Барви». Створена пісня 1992 року автором-виконавцем Анатолієм Бондаренком у Костянтинівці Донецької області.







©




Без-имени-1 (150x89, 30Kb)






 

Метки:   Комментарии (3)КомментироватьВ цитатник или сообщество
b0m0k

В Киеве вместо украинофоба Жукова, появилась улица Кубанской Украины

Четверг, 18 Октября 2018 г. 20:22 (ссылка)






В Киеве улицу Маршала Жукова в Деснянском районе переименовали в улицу Кубанской Украины. Соответствующее решение поддержали 67 депутатов Киеврады, сообщает Укринформ.



Как отмечалось при обсуждении, принятие такого решения будет способствовать восстановлению исторической памяти о козачьем государственном образовании на Кубани — Кубанской Украине.

Метки:   Комментарии (0)КомментироватьВ цитатник или сообщество
Stepan_Sikora

Україна перейде на "зимовий" час у ніч на 28 жовтня

Четверг, 18 Октября 2018 г. 18:06 (ссылка)
fenixslovo.com/uk/society/20040

У ніч на неділю, 28 жовтня, Україна перейде на "зимовий" час, тож о четвертій ранку стрілки годинників слід перевести на одну годину назад....
Метки:   Комментарии (0)КомментироватьВ цитатник или сообщество
b0m0k

100 років тому гетьман Скоропадський розпочав відродження українського козацтва

Вторник, 17 Октября 2018 г. 00:21 (ссылка)


16 жовтня 1918 року гетьман Павло Скоропадський видав універсал про відродження українського козацтва.



16 жовтня. Пам’ятні дати



Зокрема в універсалі наголошувалось: «Для зміцнення сили держави Української нашої відродити козацтво по всіх місцях його історичного існування на Україні, покладаючись в основі його відродження на ті козацько-лицарські традиції, що донесла нам історія наша з доби минулої боротьби козацької України за свою волю».



Як відомо з історичних джерел, питання про відродження козацтва постало одразу після проголошення Скоропадського гетьманом України. Вже у перших його законодавчих актах - «Грамоті до всього українського народу» та «Законах про тимчасовий державний устрій України», окремо виділяється така категорія громадян як козаки.



2 червня 1918 року був оприлюднений «Відручний лист Гетьмана України про ліквідацію приватних і вільнокозацьких організацій і створення Козацької Ради», в якому Скоропадський наказує «прийняти всі заходи до того, аби козаччина, в яку війде цвіт української людности, стала дійсно провідником національної ідеї і великим кадром будучої Української Козацької Армії».



Протягом літа 1918 року розроблялися проекти та проводилась попередня робота, а восени козацтво почали впроваджувати в життя. Проте, від самого початку єдності й одностайності серед причетних до розробки козацької реформи не було. У вересні був представлений проект Статуту про Українське Козацьке Військо.



Після гетьманського Універсалу про відродження козацтва в пресі друкувалися телеграми зі зборів «селян-хліборобів», у яких вони цілковито підтримували Скоропадського.



Однак, в подальшому формуванню козацьких частин завадила зміна воєнно-політичної ситуації в Українській Державі. Вже у середині листопада 1918 року Скоропадський заговорив про федерацію з небільшовицькою Росією, згодом почалось повстання Директорії. А 14 грудня 1918 року гетьман зрікся влади.



 
Метки:   Комментарии (0)КомментироватьВ цитатник или сообщество
Stepan_Sikora

Угорщина зацікавлена у добросусідських стосунках з Україною – Сійярто

Вторник, 16 Октября 2018 г. 16:36 (ссылка)
fenixslovo.com/uk/policy/20014

За його словами, угорська сторона завжди відкрита для консультацій. Міністр закордонних справ Угорщини Петер Сійярто заявив, що його країна прагне доб...
Метки:   Комментарии (0)КомментироватьВ цитатник или сообщество
Stepan_Sikora

В Угорщині заявили про занепокоєння законопроектом про державну мову в Україні

Вторник, 16 Октября 2018 г. 15:16 (ссылка)
fenixslovo.com/uk/policy/20012

Глава МЗС Угорщини вважає, що остаточне ухвалення цього закону зробить неможливим використання угорської мови в українській пресі та культурі. Міністр...
Метки:   Комментарии (0)КомментироватьВ цитатник или сообщество
b0m0k

Восставшая из пепла

Воскресенье, 14 Октября 2018 г. 23:12 (ссылка)


То, что произошло, непременно станет объектом исследований и описаний художественным путем. Армию стали восстанавливать всем миром. Самоорганизация целого народа – великое и редкое явление, и оно у нас произошло. Люди стали собирать для нее все, что могли – полевую форму, обувь, амуницию, а когда начались бои – бронежилеты, каски и медицинские препараты, необходимые для первой помощи при огнестрельных ранениях. И армия показала, что даже в своей наихудшей форме, в состоянии полного развала, она умеет и хочет воевать, а противник обнаружил то, чего не ожидал.



После Крыма там уверовали, что война в Украине такой и будет, они продемонстрируют оружие, свою военную технику, новую форму и этого будет достаточно, для того, чтобы сломить сопротивление и подавить видом своей мощи. Более того, они полагали, что их тут любят, как наши военные, так и местное население. Они просто не допускали, что в колонии не могут не любить и не бояться армии метрополии. Но очень быстро обнаружили, что бояться их не собираются, и конечно же любят, но каждого двухсотого. И когда в метрополию хлынули потоки двухсотых, особенно – единоразовый поток спецназа ВДВ из 45-го полка спецназа – Кубинка, им стало понятно, что «Крыма» больше не будет.



А мы, в свою очередь, поняли ту глубину пропасти, в которую ввергли наши вооруженные силы высокопоставленные негодяи, воры и изменники, называвшие себя президентами, премьер-министрами, министрами обороны и прочими, но на самом деле – могильщики собственной армии.



К тому моменту уже не было связи в более или менее современном понимании этого термина. Это и просто колоссальное количество агентуры, которая штабелями лежала на всех уровнях управления армией, почти лишили наших военных эффекта внезапности, в ходе боевых действий. Отсюда – крупные потери личного состава. Противник знал, куда и чем нужно наносить огневые удары, чтобы нанести нам максимальный ущерб, и поскольку летом 2014 года наши наступающие войска растянулись вдоль российской границы, то россияне просто расстреливали их со своей стороны, даже не вводя технику на территорию Украины.



Наверное, мы еще получим возможность пройтись по цифрам и фактам сухой аналитики, которая описывает самый страшный кусок войны, начиная с июля 2014 года и до момента окончания боев под Дебальцево. Думаю, мы увидим такой расклад, при котором ни одна армия, в том состоянии, в котором были ВСУ, не смогла бы вести даже оборонительных боев, не говоря о наступлении. Это стало бы понятно еще на стадии боевого планирования операции. Но потом ВСУ получили пополнение добровольцами, волонтеры потянули к ним нити параллельной логистики и случилось чудо.



Мы можем только предполагать, какой именно урон живой силе противника и его технике нанесли наши военные. С той стороны, в Кубинке, Пскове и других городах Московии, это знают более предметно по резко возросшим площадям кладбищ и огромному количеству могил с фотографиями их десантников и прочих военных, которые десятками вымирали от сердечного приступа, несвежих продуктов и немытых рук в неведомых командировках и отпусках.



Это был переломный момент, поскольку в Москве, планируя дальнейшие боевые операции, российский генштаб уже закладывал реальные потери своих войск, а не мифы о любви и страхе. Уже появились реальные повышающие коэффициенты для формирования своих группировок. Это мы не знаем наверняка, сколько двухсотых уехало на Московию, стало черноземом или «двинулось крышей», как это было с псковскими десантниками под Луганском, когда в лоскуты раздолбали их колонну, а остатки «элиты» потом вылавливали по степи и обкалывали седативными, чтобы те не орали от ужаса и не тряслись от паники.



Мало того, мы не знаем, а можем лишь догадываться, сколько у противника боеспособных войск и сколько из этого числа уже навечно окопались по кладбищам в самой РФ. А это важно при планировании боевых операций. Что-то нам подсказывает, что российский генштаб обнаружил пренеприятнейшую вещь – для дальнейших наступлений им пришлось бы использовать все свои боеспособные силы и уже не с таким, как это было в самом начале войны предсказуемым результатом. То есть, Москве надо было ставить на кон все, и понимать, что ставка может оказаться битой.



Просто следует задуматься о том, почему ввязываясь Сирийскую войну, они стараются ограничить до минимума сухопутную операцию. Опыт Украины им показал, что потери просто захлестнут их, и армия начнет разваливаться просто по причине огромных потерь. Поэтому они решили ограничиться воздушными атаками. Эта формула войны в Сирии возникла после горького опыта ведения боевых действий в Украине.



Но вот прошло время и наша армия восстала из пепла. Да, еще многого не хватает, но она не стоит на месте. Она постоянно получает новую технику, системы вооружений и связи, новую логистику, новые возможности военной медицины и уже пару лет назад прошла точку сборки, которая восстановила ее в единый динамичный организм. Причем, за это время была вычищена основная часть агентуры противника, а новая система связи, с ее защищенными каналами, стала для противника самым большим разочарованием. Если раньше они слушали эфир напрямую, и единственное, что удавалось сделать нашим, чтобы закрыть информацию хоть не надолго – использовать западный диалект украинского языка, то теперь каналы связи шифруются примерно так, как это делается в американской армии или армиях стран НАТО.



И самое главное, ВСУ вышли из чисто оборонительной парадигмы и готовы к наступательным действиям, а противник привык сам наступать. Весь опыт войны, в Украине и Сирии, был построен на том, что они наступают, а противник либо бежит, либо отступает. Причем, речь шла по сути об иррегулярных силах противника, поскольку даже ВСУ не представляли собой более или менее регулярной, современной армии как по численности, так и по структуре. Но это время прошло, и теперь армия готова вернуть безусловный должок, который она обязательно вернет, и похоже на то, что может это сделать прямо сейчас, но с каждым днем эта возможность будет лишь расти, а потому – должок вернется сторицей.



Вот такой встречает этот день наша армия, с чем мы всех и поздравляем, а посему закончим новым, уже законным армейским приветствием: «Слава Украине!»



-----

Часть 1 и Часть 2

Метки:   Комментарии (1)КомментироватьВ цитатник или сообщество
b0m0k

Факты о повстанческой армии Махно, которые принципиально преданы забвению:

Воскресенье, 14 Октября 2018 г. 23:00 (ссылка)


1. Профессионализм.

За все время «гражданской войны» конница РККА ни разу не приняла сабельного удара кавалерии Махно, хотя всегда численно ее превосходила. Например, в момент окружения Гуляй Поля «красными» (26 ноября 1920 года) в селе находилось лишь 200 человек Махно. Этой численностью подразделения Нестор разбил советский кавалерийский полк(!), наступавший на село, и без потерь вышел из кольца окружения.




2. Взаимодействие.

Руководители полков из армии деникинцев в своих дневниках неоднократно отмечали, что война с кавалерией и артиллерией Махно являлась наиболее тяжелым и страшным делом. Такого взаимодействия между подразделениями разных родов войск советская армия не достигала никогда.




3. Умение прогнозировать.

Сражение под Перегоновкой было не спонтанным, оно планировалось, а сам «отход» Махно в западном направлении являлся отвлекающим маневром. В августе 1919 года деникинцы были под Курском. Махно учитывал это обстоятельство, объясняя, что, чем дальше на север продвигается деникинский фронт, тем более масштабным будет его разгром в тылу.




4. Операционно-тактический талант.

Махно великолепно учел момент во время боя под Перегоновкой и спешил максимально использовать его в виде преследования. Оно продолжалось более 15 верст. Закончилось полным разгромом Симферопольского полка.




5. Закрепление достигнутого успеха.

После разгрома корпуса деникинцев под Перегоновкой, Махно пустил свои части по трем направлениям. На другой день после этого разгрома Махно находился за сто с лишним верст от места боя. Он двигался со своей сотней верст на сорок впереди остальных собственных частей.




6. Презрение к любой форме власти.

Входя в тот или иной город, командование армии Махно всякий раз заявляло, что не представляет собою никакой власти, что их военная сила никого ни к чему не обязывает, а лишь охраняет свободу трудящихся. Прежде всего, они всюду спешили предупредить важное недоразумение – возможность принятия их за новую власть или партию.




7. Война с вооруженными противниками, а не с мирным населением.

Армия Махно никогда не использовалась в качестве карательной силы в целях политического господства. Борьба шла против военного противника или «белых» или «красных», а также против навязываемого ими аппарата государства. Все политические арестанты в тюрьмах подлежали немедленному освобождению. Масса тюрем приводилась в состояние, невозможное для последующего использования.




8. Принцип свободы мышления.

Подразделения армии Махно полностью осуществили принцип свободы слова, совести, печати и политической принадлежности. Во всех занятых махновцами городах все запрещения, наложенные, какой бы то ни было властью на ту или иную печать или политическую организацию, отменялись.




9. Неприятие борьбы с еврейским населением.

27 июля 1919 года в селе Сентове, близ Александрии Херсонской губернии, по инициативе Махно был созван съезд повстанцев юга Украины, на котором Нестор публично призвал к ответу атамана Григорьева за чудовищный антисемитский погром, совершенный им в мае 1919 года.




10. Награждение.

Не имеется документальных подтверждений награждения в июне 1919 года Нестора Махно орденом «Боевого Красного знамени».




Для руководящего состава большевиков (Ульянов, Троцкий и Сталин) дискредитировать повстанческую армию Махно было из-за чего.

Ибо, при отсутствии интернета, Махно и его люди смогли разобраться с сутью того, что представлял собой русский большевизм, менее чем за год (борьба с крестьянской самоорганизацией, которая проходила на юго-востоке Украины, проводилась большевиками массовым переселением людей с данных территорий).

И печально, когда даже сейчас "историки" продолжают утверждать, что деятельность повстанцев сводилась к массовым грабежам и антисемитизму. 


Off!



Helgi Sharp



Метки:   Комментарии (0)КомментироватьВ цитатник или сообщество
Stepan_Sikora

Угорсько-український конфлікт переріс у новий скандал: в Угорщині розповсуджують листівки про утиски угорців на Закарпатті

Воскресенье, 14 Октября 2018 г. 18:10 (ссылка)
fenixslovo.com/uk/policy/19993

Угорська громадська організація “Інститут Пала Гуттенберга” розповсюдила провокаційні листівки про утиск національних меншин в Україні. Так текст лист...
Метки:   Комментарии (0)КомментироватьВ цитатник или сообщество
b0m0k

Филарет освятил храм, община которого перешла из МП в Киевский патриархат

Воскресенье, 14 Октября 2018 г. 17:17 (ссылка)






В ходе архипастырского визита на Тернопольщину 13 октября Святейший Патриарх Киевский и всея Руси-Украины Филарет освятил новый храм в честь Покрова Божией Матери в селе Куликов Кременецкого района Тернопольской области.



Об этом сообщается на сайте Украинской православной церкви Киевского патриархата.



Как отмечается, три года назад жители села Куликов приняли решение перейти от УПЦ московского патриархата в УПЦ Киевского патриархата. Маленькое село на 80 дворов за это время сумело совместными усилиями построить новый храм.















Патриарх Филарет освятил новый храм в селе Куликов / Фото: vidomosti.kiev.ua



Перед входом в храм Предстоятеля встретили дети и парафияне храма.



Во время чина освящения и на Литургии Святейшему Патриарху помогали в службе Патриарший наместник, митрополит Переяславский и Белоцерковский Эпифаний, митрополит Львовский и Сокальский Димитрий, архиепископ Ривненский и Острожский Илларион, управляющий епархией архиепископ Тернопольский и Кременецький Нестор, епископ Тернопольский и Теребовлянский Павло.



Святейший Патриарх Филарет отметил благотворителей и строителей храма. Церковными орденами были награждены председатель Тернопольской областной государственной администрации Степан Барна, руководитель Кременецкой райгосадминистрации Владимир Козубский, настоятель парафии протоиерей Андрей Любунь. Благословенные грамоты из рук Патриарха Филарета получили парафияне, которые приобщились к строительству святыни.

Метки:   Комментарии (0)КомментироватьВ цитатник или сообщество

Следующие 30  »

<україна - Самое интересное в блогах

Страницы: [1] 2 3 ..
.. 10

LiveInternet.Ru Ссылки: на главную|почта|знакомства|одноклассники|фото|открытки|тесты|чат
О проекте: помощь|контакты|разместить рекламу|версия для pda