Гидрометцентр обнародовал прогноз погоды на всю осень и зиму

[ 23 сентября 2010 13:45]


Среднемесячная температура воздуха в октябре будет 7–9° тепла, на юге – до 12°, что близко к средним многолетним значениям, в восточной части местами – выше их.

Об этом сообщили в пресс-службе Гидрометцентра, ссылаясь на анализ климатических данных и прогностических разработок Украинского научно-исследовательского гидрометинститута, Украинского гидрометцентра, а также прогностических данных Гидрометцентра России и Национальной гидрометеорологической службы США.

В ноябре средняя месячная температура будет близкой к средним многолетним значениям, в восточной части, возможно, местами выше нормы и будет составлять 1–4° тепла, в южных областях и в Крыму местами 6–8° тепла.

В декабре на большей части территории страны с вероятностью 55–70 % температура будет близкой к норме; средняя месячная температура будет 1–4° мороза, в южных областях и на Закарпатье 0–2° мороза, в Крыму до 2°тепла, сообщает ForUm со ссылкой на «УНИАН».

Январь ожидается теплым (вероятность 70–75 %, в западных областях – 50 %), вероятность холодного января незначительна – 10–15 %; среднемесячная температура в большинстве областей будет 3–6° мороза, на юге и Закарпатье 1–3° мороза, в Крыму до 2° тепла.

Февраль в западных областях будет близким к норме (вероятность 55 %), на остальной территории с вероятностью 60–65 % теплее, чем обычно; вероятность холодного февраля незначительна – 5–15 %. Средняя месячная температура в феврале будет составлять 2–5° мороза, в восточной части – до 7° мороза, на Закарпатье и крайнем юге 0–2° мороза.

Ориентировочный прогноз на осенне-зимний сезон будет уточняться месячными, декадными и краткосрочными прогнозами.

Напомним, что недавно заместитель начальника Гидрометцентра Анатолий Прокопенко заявил, что этой осенью ожидается три этапа потепления.
 

Uploaded with ImageShack.us

Серия сообщений "мои тексты":
Часть 1 - о Mozilla Firefox, китайских лисах и Лисе из Маленького принца
Часть 2 - странности судьбы....
Часть 3 - Забавно и неожиданно было встретить свой текст в чужом дневнике...
Часть 4 - И снова- мой текст в чужом дневнике...
Часть 5 - Последний день фестиваля "Каштановый дом" 12 сентября 2010, "Камышовый кот"
Часть 6 - Оберег
Часть 7 - Обнаружила свои стихи на сайте в списке любимых поэтов...
...
Часть 14 - Сегодняшнее,внезапное... фотку на фейсбуке увидела-оно и хоккнулось...
Часть 15 - Красивый утонченный коллаж о пустыне. Автор моя подруга Кира Костенко
Часть 16 - одежда и поиски утраченного рая

Если вы, к примеру, свингер,
А сосед у вас "не в теме",
А жена того соседа
Вас зовет попить чайку,
То идите непременно
К ней с друзьями и с женою
И тогда уже не страшно
Если вдруг вернется муж.
Ведь соседу будет сложно
Заподозрить вас с друзьями,
Заподозрить в нехорошем
Десять голых человек.

Если вы вчера на пати
Потеряли свой бюстгальтер
И порвали на коленке
Свежекупленый чулок,
То не стоит огорчаться,
И реветь потом белугой,
Потому что вы мужчина,
А мужчины не ревут.

Если Вам на вечеринке
Приглянулась тетя Нюра,
Только рядом дядя Жора
Как-то хмуро так сидит
Не пытайтесь тетю Нюру
Нежно гладить по коленке,
И надеяться, что Жора
Не ударит вас в висок.
Лучше смело поцелуйте
Тетю Нюру откровенно
Дадя Жора не обидит
Он же свингер... он поймет

Если вас никто не любит,
Дамы вас не замечают,
Ну, а вы, на самом деле,
Замечательный мужик.
Назовитесь "Длинный_толстый"
И на свингер-чат ступайте -
Там ужасно не хватает
Одиноких мужиков.

Если вы, к примеру, свигер
(Ну и что, что одинокий),
Назовитесь "Петя_Валя" -
Будет проще свинговать.
А на свингерские встречи
Приходите в одиночку,
Говорите, что супруга
Улетела в Гондурас.

Если Вам что не по нраву
Если кто-то не устроил
Но сказать об этом прямо
Не дает «интеллигентность»
Напиши стихи без рифмы
Размести их в гостевухе
Жаль, конечно, что без мата
Но кто надо – тот поймет.
А еще прольется слава
На твою святую личность
Прослывешь талантом местным-
Позавидуют враги
Но запомни! – Очень Важно!…
О себе в стихах – ни слова!
Что ты будешь за сатирик
Если сам попал в памфлет.

Коль знакомая вам пара
Не приемлет секс анальный,
Или, что еще похлеще,
Не стремиться к вам в постель,
Назовите их жлобами,
Всем об этом расскажите.
Вот обрадуються люди,
Что открыли им глаза

.
Если вы хотите быстро
Влиться в свингеров тусовку,
Приходите к ним на форум
Что на сайте Ундервуд.
Не прикидывайтесь добрым,
Если не к чему придраться,
Придирайтесь к цвету буков -
Сразу станете своим!

Если ты, к примеру, свингер,
А жена, к примеру, нет,
То, к примеру, ты подумай,
А не свингер ли сосед?

Если ты, проснувшись утром,
Обнаружил, что ты - свингер,
Но в твоей постели сроду
Не бывало никого,
Не расстраивайся, пара-
Никакая не проблема!
С раздвоением сознанья
Можно очень просто жить!

Если свингер незнакомый
Вас прислать попросит фотку,
Посылайте ту, что с писькой -
Пусть узнает Вас в лицо

Если вы, к примеру, свингер,
А жена пока не в курсе,
Потому что не успели
Ей об этом рассказать,
Не спешите признаваться,
Пусть останется сюрпризом.
Это будет ей подарок
К вашей свадьбе золотой

Выбирая ник для чата
Не раздумывайте долго,
А возьмите сантиметр
И обмеряйте себя.
Все полученые цифры
Запишите без пробелов
И получите в итоге
Самый лучший в чате ник

...Если ж ник ваш добрый занят,
То подумайте усердно,
Назовитеся "собакой"
и бегом смелее в чат!
В чате жутко обломите
Всех, кто не знаком с природой,
Обзовите их шпионом
И разъедьтесь по домам.

Если вы, к примеру, свингер
И хотите в гости к паре,
Только эти идиоты
Не хотят вас приглашать,
Приставайте к ним почаще,
Не давайте им проходу
И они свою ошибку
Обязательно поймут.

Если свингерская пара
С вами свинговать не хочет,
Ну а вы её хотите,
Вам не надо расслабляться.
Позвоните, озадачьте
Их логическим вопросом
«Чем мы вам не угодили?»
Пусть подробно объяснят.
Расскажите им, убогим,
Что за чУдная вы пара,
И тогда они, конечно,
Переменятся в желаньях.

Беременность и наличие детей могут по-разному сказаться на организме женщины. Например, ранняя беременность, короткие интервалы между беременностями, большое количество детей, а также бездетность сокращают продолжительность жизни женщин. И напротив, женщины, решающиеся родить ребенка после 40 лет, отличаются наиболее крепким здоровьем и высокой продолжительностью жизни. К таким выводам пришли исследователи из Центра популяционных исследований лондонской Школы гигиены и тропической медицины.

Участницы исследования, рождавшие детей с интервалами менее полутора лет (18 месяцев), в возрасте старше 50 лет были на 20% больше предрасположены к тяжелым заболеваниям вплоть до смертельного исхода по сравнению с теми, у кого интервалы между беременностями были более продолжительными. Здоровье матерей пяти и более детей также было более слабым, чем у их сверстниц, имевших не более двух детей.

Все это вызывает повышенный стресс, что и становится причиной неблагоприятных последствий.

Ранняя беременность, считают ученые, также может проявить себя быстрым ослаблением здоровья в старшем возрасте, так как во время родов организм ещё не был готов к ним. Кроме того, девушки более подвержены стрессу, связанному с ограничениями, которые накладывает слишком раннее материнство на дальнейшую их судьбу.

А вот женщины, ставшие мамами после 40 лет, были более здоровыми, чем их сверстницы, и отличались большей продолжительностью жизни, сообщает Reuters. Впрочем, возможно, это связано с тем, что на поздние роды, как правило, решаются женщины с крепким здоровьем.

Между тем медики говорят о пользе поздней беременности давно, несмотря на уже несколько ослабленное к тому времени здоровье, а также физиологическую нагрузку и стрессы. Дело в том, что при родах после 40 лет включаются скрытые резервы организма – ведь теперь женщине нужно успеть вырастить ребенка.

Новейшее исследование, проведенное доктором Мохаммедом Хаммадехом из клиники Университета Саарланда (Германия), доказало, что курение мужчин пагубно влияет на их репродуктивные качества. Анализ был проведен путем сравнения качества спермы 53 заядлых курильщиков, обходящихся не менее 20 сигаретами в день, и 63 некурящих мужчин. Оказалось, что у курильщиков концентрация белка протамина, играющего главную роль в развитии сперматозоидов, была на 14% меньше, чем у некурящих участников эксперимента. Подобный сниженный уровень протамина увеличивает риск развития бесплодия у мужчин. Курение, а именно связанный с ним окислительный процесс, также может внести повреждения непосредственно в ДНК сперматозоидов.

Другое исследование проводилось специалистами из Университетской больницы Копенгагена (Дания). Они выяснили, что курение матери во время беременности способно негативно повлиять на фертильность будущего ребенка. Ученые рассмотрели образцы ткани 24 эмбрионов и обнаружили, что количество половых клеток, которые являются предшественниками яйцеклеток у девочек и сперматозоидов у мальчиков, на 55% ниже у эмбрионов, полученных от курящих женщин. Таким образом, привычка женщины посмолить запретную сигаретку во время беременности, может стать причиной того, что ее сын или дочь не сможет в будущем иметь своих детей.

Так что стоит задуматься, готовы ли вы лишить счастья материнства или отцовства своих нерожденных детей в угоду собственным прихотям? И может быть стоит будущим отцам отказаться от вредной привычки ради здоровья своего малыша? Авторы исследований надеются, что результаты их открытий смогут убедить курильщиков отказаться от сигареты.

Дети@Mail.Ru

<iframe src="http://vkontakte.ru/video_ext.php?oid=12820904&...mp;hash=dceaea8e58a7b239" width="607" height="360" frameborder="0"></iframe> 

Повний сценарій весілля.

Часто трапляється, що наречені та батьки в передвесільних клопотах геть-чисто забувають розпитати в бувалих як правильно організувати урочисту частину весільної забави. Особливо часто це трапляється, коли батьки видають заміж чи женять першого сина чи дочку. В цьому пораднику ми намагатимемось допомогти вам розібратися із весільними звичаями та традиціями і дати найголовніші, на наш погляд поради, перевірені досвідом.

Кожна наречена мріє, щоб на весіллі була хороша погода. Щоб задобрити небесну канцелярію, здавна радять шанобливо ставитися до домашніх улюбленців, особливо котів. На Радехівщині є навіть звичай, що в передвесільний тиждень молода кланяється всім котам, яких тільки зустріне. Але навіть, якщо ви не переносите на дух котів, у вас є ще один шанс: в ніч перед весіллям поставте своє весільне взуття на підвіконня носками на двір. Кажуть, допомагає.
Благословення в хаті молодого

Перед виходом з батьківської хати наречений просить благословення. В основному благословляють тільки батьки, хоча в деяких районах Львівщини молодий кланяється також сестрам братам, дідусям з бабцями, а то й сусідам. Є дуже багато різновидів поклону, однак найчастіше молодий кланяється тільки батькам, які стоять чи сидять з іконою або хлібом – залежно від регіону та традиції в родині. Наречений, вклонившись та попросивши благословення цілує спочатку ікону чи хліб, а потім батьків і так тричі. Спочатку молодий просить благословення в батька, а потім в матері. Якщо крім батьків благословляють інші родичі, то вклонившись матері наречений кланяється дідам, бабцям, братам, сестрам, а тоді вже дальшій родині. Батьки ж благословивши словами роблять іконою чи хлібом символ хреста.

Після благословення свашки (обов’язково незаміжні дівчата) виводять молодого на вулицю. Свашок є дві і саме вони супроводжують нареченого до брами молодої. В Радехівському районі є ще й сватки, які супроводжують молоду, коли вона виходить назустріч молодому, але зазвичай молода виходить з дружками. На подвір’ї чи перед під’їздом мама нареченого окроплює свяченою водою кропилом, зробленим з мирти спочатку нареченого, потім гостей та машини, в яких молодий та весь його почт поїде викуповувати молоду. Кроплячи, мама обходить всю весільну громаду тричі за рухом сонця. Після цього свячену воду, що лишилася лють молодому під ноги. Дуже рідко нею виливають доріжку до брами чи авто. Тарілку, в якій була свячена вода, розбивають об поріг. Тоді попереду машина молодого зі свашками, а за ними і весь супровід їдуть до молодої. Дружби, в основному їдуть в машині зі старостою, старостиною та короваєм, оскільки саме вони стануть основними представниками молодого в торгах за наречену.
“Брама”, “рогачка”, “шлябант”

Так, в основному називають процес викупу нареченої. Назва походить від того, що дорогу перед під’їздом до нареченої перегороджують столом, на якому обов’язково має бути ікона, пляшка горілки, хліб, м’ясне та солодке. Браму ставлять, в основному, хлопці, які живуть на вулиці чи в будинку молодої, далекі друзі чи однолітки нареченої, які не є запрошеними на весілля. Хоча дуже часто в цьому дійстві беруть участь і брати та родичі молодої і запрошена молодь. Колись з боку нареченої були тільки хлопці, які й намагалися не відпустити дівчину, але тепер цей обряд чисто символічний. До речі про суму викупу та інші особливості варто поговорити заздалегідь, щоб жартівливе дійство не переросло в справжні образи, а то й бійку. Бувалі кажуть, що траплялося й таке, що через непорозуміння на брамі зривалося весілля. Отже, варто знати, наскільки сприйматимуться ваші жарти. Дуже важливо вчасно відчути, щоб не перегнути палку. На Волині є звичай, який часто використовують і у Львові. Якщо будь-хто привітався за руку з протилежних сторін – торг вирішено і браму забирають. Отож, якщо ви стоїте з боку молодої, а по той бік стола ваш кращий друг, з яким ви вчора пили на парубочому вечорі, - не поспішайте до палких привітів, бо за молоду можете не взяти ні пляшки. Тоді варто ховатися подалі від розлючених запорожців. Часто на брамі замість горілки можуть подати воду. Тому вміст кожної пляшку, як би надійно закритою вона не виглядала варто не лише понюхати, а й скуштувати.

Традиційно в Україні грошової одиницею для викупу молодої була горілка, хоча в деяких районах просять ще й гроші, але це запозичений звичай і появився лише з радянською окупацією. Зазвичай ставлять по пляшці горілки на кожен край стола і пляшку посередині. Кількість може бути збільшена, тому в багажнику варто мати принаймні ящик горілки. Також варто запастися на той випадок, якщо поставлять ще браму десь посередині чи на початку вулиці. Таке трапляється вкрай рідко, але буває.

Молодий в торгах участі не бере. З його боку торгуються дружби та старости, а допомагає вся решта громада. Процес торгу супроводжується куштуванням горілки з обох боків. Традиційно спочатку куштують з пляшки, що була на столі, тобто з молодої сторони. Потім дружба приносить кілька пляшок горілки, з одної з яких й беруть пробу. Кожна сторона намагається якомога легше сприйняти міцний напій опонента, аби показати, що градус слабенький. При цьому часто не закусують (мовляв, нема після чого). Інколи для того, щоб показати, що горілка справді не розбавлена, дружби наливають дегустатору молодої в склянку, а собі в келих-наперсток. Коли ж опоненти кажуть, що це не чесно, дружби відповідають, що домовлялися скуштувати по келиху горілки, а ось по якому ніхто не говорив, а від налитого на брамі відмовлятися не можна.

Часто з боку молодої виводять підставну молоду чи “молодуху”. Основним її атрибутом є величезний живіт з подушки та лялька на руках. Дуже часто в молодух перевдягають чоловіків. Так веселіше. Цей обряд походить з тих часів, коли наречену реально викуповували, а молодята часто-густо й не зналися, особливо, якщо одружувалися з розрахунку. Вважають, що молодому в ті часи справді могли підсунути, наприклад, не надто вродливу старшу сестру нареченої, яка засиділася в дівках.

Коли вже нарешті сторони домовляються і забирають з-посеред дороги стіл, виходить молода. Тут теж відбувається своєрідний торг: хто до кого ближче підійде. Наречений намагається виманити майбутню дружину за браму, а наречена навпаки – притягнути нареченого якомога ближче до двору чи під’їзду. Хто кого більше переманить на свій бік – той і керуватиме в сім’ї. Нарешті, коли вже молодята на відстані кількох кроків, наречена спочатку тричі кланяється молодому, а потім він – їй. Молода причіпляє майбутньому чоловікові ще на ліву сторону бутоньєрку.
Поклін в хаті молодої

Після брами молода запрошує всіх до хати. Бажано, щоб не було тісно, до хати йти тільки батькам, старостам, дружбам та най-найближчим родичам молодого. В хаті молодята просять тричі благословення в обох батьків та родичів. Тут вже кланяються усім присутнім. Батькам та найближчим по три рази, всім решту можна й по разу, оскільки це дуже втомлює, особливо в спеку. Молодята просять благословення порізно. Після цього обряду молоді виходять в двір чи біля під’їзду. Тепер вже мама молодої теж окроплює молодят та гостей свяченою водою, а батько посипає цукерками, перемішаними з зерном та копійками. При цьому наречені стоять поокремо: він – з дружками, вона – з дружбами. Виходячи з подвір’я, молодята тричі кланяються гостям та сусідам. При цьому варто врахувати, щоб присутні стояли перед молодятами. Якщо ж вони розташувалися, наприклад півколом, доцільно вклонитися лівому, правому крилу та посередині. До шлюбу молодята теж їдуть порізно. Спочатку йдуть старости з хлібом, за ними наречена з дружбами, далі наречений з дружками, а потім всі гості.
Реєстрація шлюбу

На реєстрацію варто приїхати заздалегідь на хвилин 10-15, щоб не пропустити своєї черги, бо потім доведеться чекати. Особливо це втомлює в липні-серпні, коли найбільше весіль та інколи молодятам доводиться по півгодини стояти просто неба під палючим сонцем. З макіяжу молодої, буває, залишаються лише кольорові розводи, особливо, якщо вона захоче (і таке бувало) стерти рукою піт. В РАЦС потрібно взяти бокал (один на двох) та пляшку шампанського. Не варто брати дороге чи особливе шампанське, оскільки нема гарантії, що саме з вашої пляшки вам наллють – черга ж рухається шаленим темпом і пляшки ніхто не підписує. Також не забудьте взяти обручки та весільний рушник. При собі варто мати принаймні сто гривень на різні додаткові витрати. Сама процедура цивільного шлюбу триває близько семи хвилин – і ви вже виходите з іншого боку зі свіжими печатками в паспортах та новим документом – одним на двох. Робите знімку на пам’ять, випускаєте голубів, якщо не пошкодуєте 20 гривень. Тепер ви офіційно чоловік та дружина. Однак за традицією до церкви молодята ще їдуть в різних машинах.
Вінчання

Щодо черг, - тут простіше, оскільки церков багато, а РАЦС – один. Проте, якщо ви вирішили обвінчатися в якійсь із найбільших центральних церков – то теж, можливо, доведеться почекати, оскільки церковний шлюб триває як мінімум 20 хвилин. Але радимо таки обирати невеличку церков десь на околиці. Там хоч і шику не стільки, зате черг нема і сама церемонія шлюбу відбувається набагато душевніше, оскільки ви в священика не одні з..., а можливо, й єдині в цей день. Однак захоплюватися тривалим шлюбом теж не варто, особливо в гарячу пору, оскільки бували неодноразові випадки, що наречена мліла. Тому ще перед вінчанням домовтеся з священником скільки триватиме церемонія. З церкви молодята виходять вже разом. Наречена перечіпляє бутоньєрку своєму законному чоловікові на правий бік. Ось тепер він вже серйозний одружений чоловік – табу, але й нова спокуса дівчат. Потім молодята з’їдають одну цукерку на двох і кидають солодощі гостям на потіху дітям та бабцям, які теж намагаються спіймати цукерку.
Прогулянка

З часу використання на весіллях найманих фото-відеоопраторів, традиційно після вінчання молодята йдуть на прогулянку. Для одних – це найцікавіша частина весілля, для інших – найвиснажливіша. Традиційно прогулянка з фотосесією найбільше до вподоби нареченій. Коли ж іще відчуєш себе в центрі уваги, а майже кожна дівчина мріє, щоб за нею стежив об’єктив фото- чи відеокамери. Традиційно гуляти молодята ходять у Стрийський парк, Шевченківський гай чи центр, хоча найвибагливіші та нешаблонні пари, знаходять у Львові і спокійніші місцини. Там, принаймні, в об’єктив фото- чи відеокамери потрапить одна молода, а не ще декілька на фоні зі своїми почтами. Пошуками таких місцин молодятам варто заздалегідь та обов’язково обумовити це з оператором та фотографом. Можливо, й вони вам щось порадять.

Нарешті вимучені, голодні, але щасливі молодята добираються до автівок і весільний кортеж прямує до залу, де вже чекають батьки, гості та накриті столи. До слова, не радимо брати на прогулянку гостей. Участь в зйомках беруть молодята з дружбами та дружками. Всі решта будуть не задіяні, а тільки затягатимуть час, шукаючи один одного в натовпі і довго збираючись в автобусі перед від’їздом. Гостей варто відправити в зал, а групові фото слід зробити ще біля РАЦСу чи церкви. Для того, щоб гості там не сумували, варто подбати про легенький фуршетний стіл. Тим більше, що всі вони вже зголодніли, тож канапка їм не завадить.

Якщо дозволяє час та погода, а також фотограф погоджується працювати після початку застілля, на прогулянку можна поїхати після першого танцю. Тоді гостям вже не до вас: вони ситі, ледь схмілілі і танцюють польку. Ось тільки може образитися двоюрідна сестра троюрідного батькового брата, яка проспала початок забави, прибігла привітати молодят, а їх десь нема. Порада батькам: не телефонуйте зразу молодим і не псуйте їм настрою – від цього вони раніше не приїдуть, а гості, що прибули із запізненням можуть і почекати. Посадіть краще їх за стіл та добре нагодуйте.
Зустріч молодих біля бенкетного залу

Ну ось, нарешті, позаду опинився шалений марафон благословень, переїздів, викупів молодої, громадських та церковних церемоній укладення шлюбу, фото та відео сесій у таких куточках міста, де молодята взагалі ніколи не були. Молодята навчилися синхронно і з посмішками кланятися та, засмикані настановами та цінними вказівками всієї родини та викриками фотографа з відеооператором, на чолі весільної процесії рухаються в напрямку проведення весільного застілля. А там батьки уже готують їм святкову зустріч.

Одразу виникає перше запитання. Де зустрічати молодят? В різних регіонах та в різний час їх зустрічали по-різному. На сьогоднішній день їх можна зустрічати і на вулиці перед рестораном, і в залі ближче до музикантів.
Зустрічаємо молодих на вулиці

Цей варіант кращий для традиційних українських весіль. Перед входом до весільної зали шикуються всі батьки, мами та старости. Батьки тримають в руках пляшку шампанського, 2-6 бокалів (якщо 2 – то тільки для молодих, якщо 6 – то ще й для всіх батьків.). В деяких регіонах молодих зустрічають горілкою. Мами тримають на рушнику хліб зі сіллю, по обидва боки поважні старости тримають короваї. Є, звичайно, й регіональні особливості, як, наприклад, молодих зустрічають тільки мами; кожна мама тримає по хлібу з сіллю. Молоді підходять і тричі їм кланяються. Часом прийнято щоб молодий ніс молоду від машини на руках і ставив на овече руно (символ достатку) перед батьками (Червоноградщина). Після того, як молодята тричі вклонилися батькам, хтось із батьків відкриває пляшку шампанського наповнює келихи і подає молодим та батькам. Мами і тати по черзі вітають молодих, стукаються бокалами і п’ють. Молодята трохи залишають у келиху і виливають через плече далі відщипують (відкушують) по кавальчику хліба, макають в сіль і їдять. Якщо обидві мами тримають по хлібині, то молоді відщипують (відкушують) від різних хлібин. В деяких місцевостях прийнято ще й бити бокали після виливання залишків шампанського. Одразу скажу, що звичай це не український, а штучно нав’язаний з Росії за часів радянської влади. Ще, також, зустрічається звичай, коли молодих зустрічають горілкою. В такому випадку вони змушені випити по три чарки горілки практично не закусуючи. Після цього проходять до весільної зали.

Окремо хочеться виділити звичай, коли молодих зустрічаю на порозі і перед ними символічно закривають двері. Починається переспівування між дружками з дружбами та між батьками та родиною через двері. Після кількахвилинного переспівування, молодят пускають до залу. На порозі неодмінно має бути овече руно, на яке мають наступити молоді.

Зустрічаються випадки коли мами під час зустрічі молодих мають накинуте на плечі овече руно, а коли молодята проходять до залу – це руно кидається їм під ноги, щоб вони на нього наступили.

Отже, зустріч молодих на вулиці є традиційною, але має й свої недоліки. Якщо музиканти грають тільки на синтезаторах – музичного оформлення на вулиці не буде. Другим моментом є непередбачуваність погоди. Якщо піде дощ чи сніг, якщо буде спека чи холод – гостей доведеться тримати на вулиці, а це позитивно не вплине на настрій гостей.
Зустрічаємо молодих в приміщенні

Цей варіант зустрічі більш схиляється до європейського. Ближче біля музикантів, де є більше місця і ближче до входу ставиться столик. На цьому столику стоїть пляшка шампанського (горілки), стоять бокали (2 чи 6 штук, читай вище), знову ж таки може бути хліб зі сіллю, коровай, чи просто щось солодке. Може також на цьому столі бути іконка. За столиком за батьками може бути гарненька біла арка з квітів і стрічок. Церемонія зустрічі нічим принципово не відрізняються від „вуличної”, але має певні позитивні сторони: гості не чекають на вулиці, музиканти завжди заграють марш для молодят, батькам для привітання можна дати радіомікрофон і їх слова почують всі.

Тут перераховані далеко не всі звичаї зустрічі молодих, до цього ми навіть не прагнули. Бо звичаїв є та звичаєвих відмінностей є настільки багато, що описати їх всі практично не реально. Тут відображені основні моменти, які присутні у більшості випадків.

Окрім цього, беручи до уваги, що молодята не виросли на одній вулиці – можна сміливо говорити, що ці звичаї в їх родинах відрізняються, тому дуже часто поєднання елементи звичаїв з обох родин є нормальною практикою.
Вітання молодих (Даровання, перепій)

Після церемонії зустрічі батьками наступає момент, коли молодят можуть привітати і всі гості. Якщо зустріч відбувалася на вулиці – молодят потрібно завести до залу, де вже стоїть спеціально відведений для цього столик. Якщо зустріч відбувалася всередині приміщення – молоді займають місця батьків за столиком, за яким ті їх зустрічали. Зрештою, може бути й окремий стіл для вітань, але в такому випадку до непристойності зростає кількість переходів молодих і гостей за ними.

Колись молодят вітали на їх місцях за весільним столом, але, погодьтеся, тягнутися через стіл, наповнений стравами, для вітального поцілунку, ризикуючи попасти краваткою в салат а полою піджака у весільний торт – не дуже зручно.

На столі для вітання молодих в більшості випадків присутня або тарілка, накрита серветкою, або широкий і низький кошичок також з серветкою. Сюди дорогі гості будуть складати свої інвестиції у фонд молодої сім`ї.

Молодята щасливі і втомлені стоять за столиком, або трохи збоку, дружби розташовуються від них по обидва боки. Першими молоду сім`ю за традицією вітають батьки. Як правило, їх подарунок найбільш значущий. Далі в привітальну колону шикуються всі гості. В деяких регіонах дотримуються жорсткої субординації у почерговості вітань: батьки, бабусі з дідусями, брати і сестри, хрещені батьки і так далі.

Музики грають марші, один дружба забирає в нареченої вже подаровані квіти і кладе їх у вази, або віддає офіціантові. Другому дружбі наречений передає коробки і пакунки з речовими подарунками. Дружки в цей час вішають бутоньєрки гостям, котрі вже привітали молодят. Чемні гості за це дають їм трохи грошей. Але це ще не всі видатки гостей. Порядні гості завжди підійдуть до музикантів, привітаються за руку, подякують за марш і залишать грошей. Цей звичай поширений на всій території України.

З цього моменту починається активна робота весільних Старостів. Їх, як правило, буває двоє на весіллі. Один з боку родини молодого, другий – з родини молодої. Вони повинні провести гостей до столу і правильно їх посадити. За звичай гості нареченого сидять напроти нареченого, гості нареченої – напроти нареченої. Окрім цього, Старости повинні дуже добре знати своїх гостей і посадити їх так, щоб всі гості були хоч трохи між собою знайомі.

Коли всі гості вже зайняли свої місця за святковим весільним столом – настає черга молодят. На традиційному українському весіллі мами молодят перев’язують їм руки вишитим рушником і заводять їх до столу. В більш сучасних інтерпретаціях молодята самі заходять до залу на свої місця. В українських традиційних варіантах музичним супроводом походу молодят на свої місця слугує козацький марш. В осучасненому варіанті це може бути марш Мендельсона, або будь-яка інша музика на вибір молодят.

Окрема розповідь про європейські тенденції на українському весіллі. Все більше молодят останнім часом використовують струнні квартети для моменту вітання. Зазвичай молодята розташовуються чи в невеликій альтанці (якщо на вулиці) чи під квітковою аркою, десь поруч знаходиться струнний квартет (секстет, октет, квінтет, оркестр), який виконує в переважній більшості класичні речі. Гості вітають молодят, дружки не вішають бутоньєрки, а просто мило посміхаються, старости не розсаджують гостей – їх просто нема, кожне місце за столом підписане. Зрештою, європейські тенденції тільки починають інтегруватися в українські весілля, тому говорити про чітко вибудуваний звичаєвий сценарій ще рано.
Початок весілля

Попри все розмаїття весільних звичаїв, початок застольної частини завжди однаковий. Всюди і завжди вона розпочинається з молитви за здоров’я молодят. Це стосується і традиційних українських весіль, і сучасних українських весіль і, навіть, модернових весіль з європейськими елементами.

Хто має промовляти молитву? Дуже хорошою прикметою є присутність на весіллі священика. Звичайно в такому випадку молитву промовляє він. Якщо священика на весіллі не має, тоді цей почесний обов’язок виконують Старости. Вони обоє виходять перед весільну громаду і старший з них промовляє молитву.

Часом, коли на весіллі Старост немає, молитву може промовляти найповажніший чоловік в родині. Жінка молитву зазвичай не промовляє. Це пов’язано з тим, що чоловік асоціюється зі священиком.

Почесне право першого тосту на весіллі має мама нареченої. Цей звичай бере початок в ті часи, коли дівчина завжди йшла за невістку в хату молодого. І перший тост говорила її мама віддаючи свою кровиночку з хати.

Наступними йдуть тости мами нареченого, батька нареченої та батька нареченого. За звичай впродовж весілля свої вітання-тости говорять найближчі родичі, як то: бабусі і дідусі, хрещені мами та батьки та ін.
Перший танець молодого подружжя

Переходом між першим застілля та танцями слугує перший танець молодого подружжя. Згідно традицій минулого століття – це має обов’язково бути вальс. Але, як показує практика, сучасні молодята просто не вміють його танцювати. Тому краще не мучити себе і вибрати хорошу повільну мелодію, яка близька обом молодятам. Ще одним варіантом вирішення цієї ситуації є постановочний танець. Зараз є достатня кількість хореографів, які за кілька занять можуть поставити нескладний, але ефектний танець.

Перед початком танцю дружки прикрашають танцювальний майданчик створюючи образ серця чи то зі свічок, чи то з пелюсток троянд, чи в будь-який інший спосіб. Молодята заходять у середину цього серця і там танцюють. Всі весільні гості створюють велике коло навколо серця з молодим подружжям і, тримаючись за руки, танцюють. Це коло має символізувати родинне коло, єднання двох родин в одну велику, максимальну підтримку всієї родини для молодої сім`ї.

Після танцю молодятам традиційно кричать: «Гірко!!!». Вони цілуються, а всі гості готуються до активної танцювальної програми.
Весільний коровай

Коровай, як неодмінний атрибут весілля, присутній завжди. Але тільки в кількох місцевостях залишилася традиція його розрізання. Кілька слів про те, як ця традиція виглядає.

Короваї на весілля, як правило, два. Один випікається в родині молодого, другий – в родині молодої. Наприкінці третього застілля обидві мами (свахи) разом з дружбами починають різати коровай і роздавати гостям. Виглядає це так: один дружба роздає родині молодого, другий – родині молодої. Інколи дружби ще й разом виносять на підносі коровай і співають спеціальну переспівку. Кому роздавати – підказують мами. Дружба говорить приблизно такий текст: «З під зеленого дуба, де барвінок в’ється, від молодого та молодої коровай шлеться. Десь тут має бути стрийко з Канади з родиною. Гоп, гоп, гоп. Музиканти сто літ!» В одній руці він несе кавалок короваю, а в другій тримає імпровізований дзвіночок. Музиканти виконують щось пафосне.
Знімання вельона або кидання весільного букета

На сьогоднішній день для завершення основної частини весільної забави практично на рівних використовують дві традиції. Це церемонія знімання вельона (розчіпчення, зав’язування) – український традиційний весільний звичай, і церемонія кидання весільного букета і підв’язки молодої – європейський звичай.
Знімання вельона

Музиканти виконують пісню «Горіла сосна». По центру танцювального майданчика ставиться стільчик. В деяких регіонах на нього кладуть подушку. На цей стільчик сідає наречений, наречена – йому на коліна. Всі незаміжні дівчата виходять наперед і стають в коло. Свекруха з дружками підходить до нареченої і, з допомогою дружок, знімає вельон. Після цього дістає хустину і пробує пов’язати її на голову нареченої. Остання три рази не дається. Після чого свекруха або дарує нареченій подарунок (зазвичай щось з ювелірних прикрас), або кланяється вже майже невістці. Далі пов’язує хустину молодій на голову, та вже не пручається. Це символізує зміну статусу молодої з дівчини на молоду господиню. З зав’язаною хустиною молода піднімається з колін молодого, кланяється свекрусі, цілує її і робить з нею кілька символічних танцювальних па тримаючи свій вельон на плечі свекрухи. Існує також звичай, коли наречена в цей момент дарує подарунки родині нареченого. Перетанцювавши зі свекрухою, молода знову кланяється їй, цілує і дарує подарунок. Далі підходить до свекра, кланяється йому, цілує його і робить з ним кілька символічних танцювальних па тримаючи свій вельон на плечі свекра. Перетанцювавши зі свекром, молода знову кланяється йому, цілує і дарує подарунок. Ця процедура повторяється зі всіма братами та сестрами, бабусями та дідусями нареченого. Тільки, якщо в нареченого є молода незаміжня сестра – їй вельон одягається на голову. А якщо в нареченої є незаміжня сестра – наступною до танцю запрошується саме вона. Вельон, відповідно, одягається на голову. Далі наречена перетанцьовує з першою дружкою, другою дружкою і всіма незаміжніми дівчатами. Запрошуючи дівчину до танцю необхідно гарно поклонитись, поцілувати, одягнути вельон на голову, зробити кілька танцювальних па, знову поклонитись, зняти вельон і знову поцілувати. Перетанцьовувати потрібно зі всіма незаміжніми дівчатами навіть найменшого віку (навіть з дошкільнятами). Часом зустрічається звичай, згідно з яким наречена, після незаміжніх дівчат, перетанцьовує також з неодруженими хлопцями.

Також в деяких місцевостях наречений сам знімає вельон з нареченої і, за кожну витягнуту з волосся гренадлю, або міцно цілує наречену, або кладе велику грошову купюру.

Коли молода перетанцювала зі всіма дівчатами, вона складає в кілька разів вельон і, високо тримаючи його в руці, закриває очі, крутиться на місці, та кидає навмання дівчатам. Вважається, що хто з дівчат його зловить, той найближчим часом вийде заміж.

В осучасненому варіанті цього звичаю нареченій знімають вельон, але кидає вона весільний букет. На такий випадок краще приготувати, максимально наближену до весільного букета, копію. Справа в тому, що оригінальний весільний букет має тверду і важку пластикову ручку, яка при невдалому кидку, може заподіяти серйозну травму.
Коли знімати вельон?

Згідно давніх весільних звичаїв наречена має перейти в нову добу вже без вельона, тобто до 00.00. Але, насправді, цього звичаю майже не дотримуються. Час для знімання вельона треба вибирати на весіллі. Коли гості починають активно розбігатися додому, або, якщо їх привезли автобусом з іншого місця, сплять на столах, треба швиденько починати церемонію знімання вельона. В іншому випадку ризикуєте це зробити для 5-10 людей, котрі героїчно дочекаються цього моменту.

І, звичайно, це дійство відбувається не раніше, аніж гості вийдуть з-за третього заходу за стіл.
Кидання весільного букета та підв’язки молодої

Західна весільна мода активно пускає своє коріння і в обрядову частину українського весілля. Все частіше та частіше можна побачити церемонію кидання весільного букета та підв’язки молодої. Виглядає це приблизно так: всі незаміжні дівчата стають під одну стіну в одну чи дві лінії. Молода, стоячи спиною до них, закриває очі і кидає їм через плече свій весільний букет. Завдання дівчат схопити його. Хто його схопить – той незабаром вийде заміж.

Після цього в коло стають всі неодружені хлопці. Молодий сідає в центрі цього кола на стільчик. Молода танцює еротичний танець, ставить ногу на стільчик молодому між ноги і високо піднімає весільне плаття. Молодий зубами знімає з ноги підв’язку і кидає навмання нежонатим хлопцям. Хто з них зловив – той незабаром одружиться.
Коли кидати весільний букет?

Весілля за європейськими звичаями, як правило, довго не триває. Тому момент кидання весільного букету підв’язки молодої визначається відповідно до сценарію весілля. Звичайно ближче до завершення весілля. Якщо використовується змішаний варіант українського весілля з елементами європейських традицій, тоді і букет і підв’язка займають час, коли мав би зніматися вельон.

Наступна частина весілля теж має свої варіанти: український класичний та європейський.

На традиційному українському весіллі після того, як молода кинула вельон, вся весільна громада разом співає „многая літа” молодим, батькам молодих, бабусям і дідусям, братам і сестрам, дружбам і дружкам, старостам і старостінам, всім гостям, які прийшли на весілля, весільним господиням і поварам, музикантам, фото та відооператору, словом всім, хто долучився до весілля. Після цього або танцюється родинний танець, або батьки та молоді запрошують гостей до столу випити „на коня”. Весілля на цьому може не закінчуватися. Активної подачі страв за столом вже не буде, але годину-дві ще можна потанцювати.

На весіллі з яскраво вираженими європейськими обрядовими елементами, після кидання весільного букету та підв’язки нареченої, гості та молодята танцюють спільний танець в колі. Після чого активної танцювальної програми вже немає – під легку фонову музику гості розходяться додому.
Розрізання весільного торта

Після знімання вельона і зав’язування молодій хустини, часто відбувається розрізання весільного торта. Молодята, тримаючись за руки, разом беруть ніж, відрізають з торта першу скибку і кладуть її на блюдце. Це символізує їх першу спільну роботу, як молодої сім`ї. Тримаючи це блюдце в руках, маленькими ложечками годують один одного цією скибкою торта. Це має символізувати, що віднині вони один одному будуть дарувати тільки солодкі хвилини.

Після цього торт розрізається і ним частуються всі гості.

Алина Остафийчук

 

 

Я  приду тебя проводить.
В  сонме женщин оставшись тенью,
поцелую – как все… Прости,
мой единственный и последний.
Мы не созданы вместе жить
были. Болью кромешной – вечно
остаюсь для твоей души
и крестом неслучайной встречи.
Брезжит утро в пустыне глаз.
Я курю и смеюсь всё чаще.
В биографиях вместе нас
не запишут. Такое счастье  -      
не для памяти, не для тех,
кто по рунам разлук читает.
Мой сентябрьский, сиротский смех
горше временных эпитафий.
Сорван с губ твоих белый цвет,
обескровленный стих стекает
по лицу. Я приду к тебе
чистой болью, смертельной явью.
В сонме женщин – одна – как жизнь
на колени впервые встану.
поцелую бесстрастно. Жди -
скоро тоже примерю саван

вместо платья. Само собой –

босоногая – выйду к богу.

Попрошу его – быть с тобой.

Заслужила свиданье – горем

без надежды на дом в миру,

без подачек. И парки спрячут

нити в короб. А я – приду

встретить - снова тебя. Удачно

будет свита рождений нить –

сколько б жизней ни дали – рядом

инь и ян. То есть – я и ты.

Я приду – где бы ни был, ладо…

 

9 сентября

14.00–17.00 Союз писателей

(ст.м. «Крещатик», ул. Банковая, 2)

Открытие фестиваля

14.00-16.00 Выступление поэтов Украины и России 

Алла ПОТАПОВА (Киев), Станислав БОНДАРЕНКО (Киев), Татьяна АИНОВА (Киев), Владимир ГУТКОВСКИЙ (Киев), Владимир АРТЮХ (Москва), Снежана МАЛЫШЕВА (Киев), Владимир СПЕКТОР (Луганск), Наталья АКУЛЕНКО (Киев), Наталья БЕЛЬЧЕНКО (Киев), Александр КОРЖ (Боярка), Варел ЛОЗОВОЙ (Киев), Людмила НЕКРАСОВСКАЯ (Днепропетровск), Василь ДРОБОТ (Киев), Наталья ВАРЕНИК (Киев), Игорь КРУЧИК (Киев), Дмитрий БУРАГО (Киев), Людмила БУРАТЫНСКАЯ (Донецк), Елена МОРОЗОВА (Донецк), Александр ЛЫСЕНКО (Киев), Юрий КРЫЖАНОВСКИЙ (Киев), Евгения БИЛЬЧЕНКО (Киев), Сергей ШЕЛКОВЫЙ (Харьков), Юлия БОГДАНОВА (Киев), Виктор КОЛЛЕГОРСКИЙ (Москва)

Модератор: Василь ДРОБОТ


16.00-16.40 Проект «ЛитФест»

Анна МАЛИГОН (Киев), Александр ВОЛОВИК (Москва), Елена ЛАЗАРЕВА (Донецк), НАШТА (nashtameir) (Киев), Андрей МЕДИНСКИЙ (Киев), Артём ПОЛЕЖАКА (Харьков), Блиц–СИ (Измаил), Вячеслав РАССЫПАЕВ (Киев) и др.

Модераторы: Полина ГОРОДИССКАЯ, Леонид БОРОЗЕНЦЕВ


16.40-17.00 Проект «Лирики Т» (Винница)

Юлия БРОВАРНАЯ, Наталья ИВАНОВА, Леонид БОРОЗЕНЦЕВ, Оксана ДОРИЧЕНКО, Анна ВАРАНИЦА, Назар БИЛЕЦКИЙ

Модератор: Андрей СТЕБЕЛЕВ


18.30–21.00 Дом Актера

(ст.м. «Золотые Ворота», ул. Ярославов Вал, 7)

18.30–19.00 Вокальный цикл на стихи Арсения ТАРКОВСКОГО «Музыкальное приношение Арсению Тарковскому» Струнный квартет в составе: Анна ФАНОК (первая скрипка), Александра КОЖУХАРЬ (вторая скрипка), Анастасия ЧУЧВАГА (альт), Ольга МИЛЬГРАНДТ (виолончель). Композитор: Константин ШИРЯЕВ. Сопрано: Юлия ДЕНИСЕНКО

Вокальный цикл «Плач гитары» на слова Г. Лорки в шести частях. Композитор: Марк МИНКОВ. Юлия ДЕНИСЕНКО (сопрано), Виктория ГАВРИК (фортепиано)

Ноктюрн на стихи Андрея ГРЯЗОВА. Виктория ГАВРИК (фортепиано), Юлия ДЕНИСЕНКО (сопрано)


19.10–20.00 Презентация антологии «Самое время», лауреата конкурса "Книга года" на 22-й Московской международной книжной выставке-ярмарке в сентябре 2009 г.
Читают авторы антологии: Александр КАБАНОВ , Геннадий СЕМЕНЧЕНКО, Андрей ГРЯЗОВ

20.10–20.30 Презентация книги Андрея БАРАНОВА «Крылья деревьев» (Москва)

20.40–21.00 Сольный вечер киевского барда Инны ТРУФАНОВОЙ


10 сентября

13.00–16.00 Дом Кино

(ст.м. «Дворец Спорта», ул. Саксаганского, 6)

Просмотр конкурсных фильмов-номинантов на премию имени Арсения и Андрея Тарковских

Модераторы: Марина и Оксана АРТЕМЕНКО

17.00–19.00 Планетарий 

(ст.м. «Республиканский стадион», ул. Большая Васильковская, 57/3)

Вечер молодежной музыки и поэзии

Подведение итогов конкурса молодежной поэзии памяти Леонида КИСЕЛЕВА

Выступают: Юлия ГРИНЕВА (Харьков), Марина КОВАЛЬЧУК (Луцк), Катя ЛУГАНСКАЯ (Киев), Катя ПОЛОСИНА (Северодонецк), Татьяна ГЛАДЫШЕВА (Москва), Настя ПАНАРИНА (Северодонецк), Мария КИТАЕВА (Киев), Никита КАЛЕМБЕТ (Харьков), Богдан СТРИЛЬЧИК (Ивано-Франковск), Анастасия ШЕВЧЕНКО (Харьков), Ксения РЕЗИНКИНА (Харьков), Ксения СОЛОДУХИНА (Евпатория), Виктория СЕНАТЕНКО (Евпатория), Лидия РАЗУМОВА (Евпатория), Виктория ЛЮБИМЕНКО (Киев), Мария СМОРОДИНЦЕВА (Евпатория), Мария КОСЯН (Киев), Светлана ПОЛЯНСКАЯ (Евпатория), Эллина УНГАРОВА (Одесса), Ксения УЗЛОВА (Киев), Елена ЧЕРНЕНКО (Сумы) и др.

Гость фестиваля – финалист шоу «Украина має талант» Ярослав ДЖУСЬ (Киев)

Модератор: Андрей ГРЯЗОВ


20.00–22.00 Дом Актера 

(ст.м. «Золотые Ворота», ул. Ярославов Вал, 7)

Вечер поэзии

20.00-21.30 Евгений ЧИГРИН (Москва), Александр ЧЕРНОВ (Киев), Елена ЧАЧ (Санкт-Петербург), Александр ЗАКУРЕНКО (Москва), Алексей ЗАРАХОВИЧ (Киев), Игорь ЦАРЕВ (Москва)

21.30-22.00 Анна АХМАТОВА, Осип МАНДЕЛЬШТАМ, Сергей ЕСЕНИН, Владимир МАЯКОВСКИЙ, Максимилиан ВОЛОШИН
Модератор: Андрей ГРЯЗОВ


11 сентября

11.00–17.00 Дом Кино

(ст.м. «Дворец Спорта», ул. Саксаганского, 6)

11.00-13.30 Просмотр конкурсных фильмов на премию имени Арсения и Андрея Тарковских

Ведущие: Марина и Оксана АРТЕМЕНКО


14.00–15.30 Мастер-класс Евгения ЦЫМБАЛА, кинорежиссера, ассистента Андрея ТАРКОВСКОГО на съемках фильма «Сталкер». Просмотр фильма Евгения ЦЫМБАЛА «Сны Сталкера»

16.00-17.00 Церемония награждения премии имени Тарковских

Модератор: Андрей ГРЯЗОВ


19.00–21.00 Планетарий

(ст.м. «Республиканский стадион», ул. Большая Васильковская, 57/3)

Поэтическая мистерия «МАСТЕР И МАРГАРИТА».

Анонс вечера можно посмотреть здесь: http://www.youtube.com/watch?v=E3SgKr689Ok

 

12 сентября

с 14.00 и до следующего фестиваля Гидропарк, кафе «Камышовый Кот»

Выступление поэтов и бардов на берегу Днепра

14.00–15.00
Игорь ПИЛЯЕВ (Киев), Елена ЛАЗАРЕВА (Дружковка), Ирина ШАХРАЙ (Житомир), Виктория ШПАК (Киев), Юлия БЕРЕЖКО-КАМИНСКАЯ (Ворзель), Владимир БЕЛОЗЕРСКИЙ (Житомир), Сергей ДУНЕВ (Житомир), Юрий САДОВСКИЙ (Обухов), Максим КАБИР (Кривой Рог), Олег РУБАНСКИЙ (Киев), Анатолий ЛЕМЫШ (Киев), Ирина КАРПИНОС (Киев), Татьяна КУЛИКОВА (Киев), Марина КИЕВСКАЯ (Киев), Виктория МОРА (Киев), Елена ГРУДЗИНСКАЯ (Киев)

15.00–16.00 Журналы "Арт-ШУМ" и "Литера_Dnepr" (Главный редактор Александр МУХАРЕВ).

Читают авторы: Александра ОЧМАН (Днепропетровск), Александр МОЦАР (Киев), Дмитрий ТАРНОПОЛЬСКИЙ (Днепродзержинск), Евгения БИЛЬЧЕНКО (Киев), Евгения ЧУПРИНА (Киев), Леонид БОРОЗЕНЦЕВ (Винница), Маргарита РОТКО (Киев), Наталья БЕЛЬЧЕНКО (Киев), Олена СТЕПАНЕНКО (Киев), Павло КОРОБЧУК (Киев), Станислав БЕЛЬСКИЙ (Днепропетровск), Карина ТУМАЕВА (Киев), Олег КОЦАРЕВ (Харьков)


16:00-16:30 Гости фестиваля - стихийный Gypsy-punk-panic-band, гурт-мрія «TOPORKESTRA»

Ведущие: Юрий КРЫЖАНОВСКИЙ, Валерий САЗОНОВ

Для участия в фестивале присылайте, пожалуйста, свои заявки на e-mail: o.borovets@gmail.com.

Серия сообщений "путешествия":
Часть 1 - Самое одинокое дерево на Земле...
Часть 2 - Шаманские практики, звуковые файлы,470 мб
...
Часть 5 - Ан-тр-акт 2010
Часть 6 - Без заголовка
Часть 7 - «КАШТАНОВЫЙ ДОМ»-2010
Часть 8 - Мастер и Маргарита... герои
Часть 9 - Пётр Великий, история его любви
...
Часть 47 - ЧуднЫ слуху русскому языки иноземные
Часть 48 - Картина Сальвадора Дали «Христос святого Хуана де ла Крус»
Часть 49 - Пешком по небу. Достопримечательности, которые вам вскружат голову

<iframe src="http://vkontakte.ru/video_ext.php?oid=60556229&id=149978896&hash=919a21fb413f1769&hd=2" width="607" height="360" frameborder="0"></iframe>

Христа никто не распинал? Что же было на САМОМ деле?

Увеличить фото

Иисус, возможно, не умер, пригвожденным к кресту, потому что нет никаких доказательств того, что 2000 лет назад римляне именно так казнили заключенных, утверждает ученый.
Легенда основывается на традиции христианской церкви и на художественных иллюстрациях, а не на античных текстах, указывает богослов Гуннар Самуэльсон.
Он убежден, что Библия изначально была неправильно истолкована, хотя в ней нет прямых ссылок на использование гвоздей или распятия - только то, что Иисус нес на Голгофу staurus, но это слово не обязательно означает крест, оно может также означать "шест".
Самуэльсон, написавший 400-страничную диссертацию после изучения оригинальных текстов, отмечает: "Проблема заключается в том, что в античной литературе вообще не существует описания распятия".
Источники, где можно было бы ожидать найти подтверждение для устоявшегося понимания тех событий, на самом деле НИЧЕГО не говорят", - подчеркивает он.
Древнегреческая, латинская и ивритская литература от Гомера до I века нашей эры описывает целый арсенал совершения казней, но ни слова не упоминает о "крестах" или "распятиях".
Самуэльсон, преподающий в университете Гетеборга, приходит к выводу, что "современное представление о распятии в качестве наказания подлежит серьезному пересмотру".
"Но еще более сложной задачей является пересмотреть наши представления о распятии Иисуса. Новый Завет не говорит ничего такого, сколько бы нам не хотелось в это верить", - отмечает ученый.
Все имеющиеся свидетельства, что Иисус был оставлен умирать после того, как его прибили к кресту, - поразительно редки - как в древней дохристианской и в апокрифической литературе, а также в Библии.
Самуэльсон, сам преданный христианин, признает, что его заявления так близки к основе самой веры, что на них проще реагировать эмоционально, а не логически.
По словам ученого, те тексты, где говорится о казни, ни словом не упоминают, как именно Христа "прикрепили".
"Это суть проблемы. Тексты носят эмоционально-описательный характер, но не содержат той точной информации, какую мы, христиане, иногда хотим видеть". "Если вы будет искать тексты, которые изображают акт прибивания людей к кресту, вы их просто не найдете", - отмечает ученый.
В большом количестве литературе того периода используют те же расплывчатые термины, в том числе в латинских источниках. В той же латыни слова автоматически относят к кресту, в то время как patibulum – это перекладина. Причем оба слова - staurus и patibulum употреблялись в более широком смысле.
"То, что человек по имени Иисус существовал в этой части мира и в определенное время хорошо задокументировано. Он оставил серьезный след в литературе того времени. Я верю, что упомянутый человек - сын Бога. Моя гипотеза не означает, что христиане должны отвергнуть или подвергнуть сомнению библейский текст. Мое предложение состоит в том, чтобы читать текст, как он есть, а не как нам хочется или как мы привыкли. Мы должны читать в первую очередь строки, а не между строк. Текста Библии вполне достаточно. Нам не нужно ничего прибавлять", - говорит Самуэльсон.

Серия сообщений "праздники, колесо года":
Часть 1 - Шаманские практики, звуковые файлы,470 мб
Часть 2 - Аист
Часть 3 - заклинатели дождя
Часть 4 - Гороскоп цветов
Часть 5 - Без заголовка
...
Часть 48 - Новогодняя упаковка для мыла и не только
Часть 49 - Овечки - подвески интерьерные
Часть 50 - Время года и любовь. Интересные наблюдения, опрос

ВОЛХВИ

Усі давні суспільства мали чіткий кастовий поділ. Як писав В. Шаян, “Інституція каст забезпечує лад та ієрархію” (1.870). Волхви, воїни, землероби (ремісники та ін.) - аристократія, інтелігенція, народ, як колись, так і нині, відповідають трьом основним видам діяльності суспільства: вольовій, розумовій та чуттєво-емоційній. Українська духовна верства мала в давні часи, можливо, той же статус, що в Індії брагмани (жерці, представники вищої касти). Каста брагманів представляла, ідеалістичні, творчі елементи історичної спільноти.
У слов’янських народів, у тому числі й українців, існувала ще й своєрідна підпорядкованість самих жерців: кожне плем’я чи поселення мало свого волхва. Очолював усіх головний волхв чи жрець держави, який відігравав головну роль порадника у вирішенні державних справ (при князеві), бо всі важливі справи в князівствах вирішувалися на княжих радах, в яких обов’язково брали участь найшанованіші
волхви. Виконавці язичницьких релігійних обрядів мали різні назви: волхви, кудесники, жерці, а також - чарівники, відуни, віщуни, потворники, знахарі та ін. Звичайно, всі ці назви стосуються людей з різними обов’язками. Літописи донесли нам відомості про те, що князь поєднував світську і духовну владу, коли розпочинав загальнодержавні богослужіння, клав першу борозну, звертався зі Словом до воїнів перед битвою тощо. Етимологія слова князь свідчить про спорідненість його з поняттям волхв, жрець, священик (наприклад, польське ksiaze - князь, ksiadz - “католицький піп”, ксьондз - 2.ІІ.475).
Князь у свідомості давніх слов’ян мав значення голови роду, батька. Відомо також, що в доісторичні часи роль жерця в родині виконував батько, дід чи прадід, тобто найстарший в родині. Пор., наприклад, назви священика, які побутують і нині - “отець”, “батюшка”. Б. Кравців у своїй статті “Мітологія” писав: “Скити мали статуї чи фігурки своїх Богів, і, за свідченням Елія Геродіяна, називали ці фігурки попами (грецьке попос - назва для Богів і духів)” (3.8). Вірогідно, до цього ж ряду можна віднести ім’я скіфського божества Папай (Батько), який, за Геродотом, ідентичний Зевсові. Така взаємоперехідність імен Богів, жерця, князя і батька (діда) родини стане зрозумілою, коли звернемо увагу на обрядову мову жерця від імені Богів: Герборд описав зустріч жерця Яровита з селянином у лісі: “Я Бог твій,- вимовив жрець, - я той, хто одягає поля зелом і ліси листям; дає приплід череди і все, що служить для користі людини: все це даю тим, хто шанує мене, і відбираю у тих, хто не визнає мене”
(4.30). Свої пророкування волхви чи жерці також могли виголошувати від імені Богів, ніби передаючи їхню пряму мову. У “Велесовій Книзі” знаходимо звернення Богів: Перуниці, Сварога, Матері-Слави та ін. до народу. Наприклад, мова Вишеня є водночас і пророкуванням і
повчанням: “Се бо Вишень іде по хмарах до нас і каже: “Діти, городіть град ваш і кріпіть його, бо будете оточені по весні, і боротьба ваша буде люта і кріпка. Оце Сварог послав мене до вас, сказавши, що будете мати Сили Небесні ошую і одесную ваших, і також казав, що ви недбало ставитесь до Богів, і так бо є самі перед ворогами” (дощ.15б).
В жіночих святилищах (присвячених Богиням, покровителькам жінок) духовними особами були жінки-волхвині. В фольклорі зберігається назва волхва (жін. рід від волхв). Так називали жінок, які вміли лікувати, чарувати, передбачати майбутнє тощо. Відомі й інші назви: потворниця, потвора, що означало ту жінку, яка “творить чудеса”. Негативного відтінку це слово набуло лише після християнізації, а згодом християни надали йому цілком протилежного значення -негарної бридкої істоти. Про волхвинь як про “богопротивних” жінок писали християнські попи в своїх настановах, як сповідувати людей у церкві: “Аще волхову водил еси в двор или к ней еси ходил” (6. №3); “Иже ворожила еси з бабами богумерзкая”(6. №10); “Или сумеешь волшебные притворы” (6.№15). В Номоканоні Івана Постника читаємо: “Аще жена некая чародеяние ухитрившая и к волхвам и чародеям ходившая, и аще уб бесам послужи и призываниям бесовским,- вся лета живота своего без причащения да будет, токмо к смерти да причастится” (7.149). (Тут усі виділення наші). Отже,слово волхова, чародеяние ухитрившая, призивание бесовское та ін. свідчать про певні язичницькі обрядодії - “волшебные притвори”, які засуджувалися християнською церквою і, на здійснення яких накладалися певні покарання чи обмеження, в даному випадку - позбавлення християнського причастя на все життя. Були і сильніші покарання, а саме тілесні катування, які іноді закінчувалися смертю. Так, патріарша грамота на заснування Львівського братства 1586 року наказує: “А, якби в котрому місті чи селі була чарівниця або ворожка - сосуди диявольські, - або волшебниця.., да істребиться от церкви, і тих, котрі Дияволом прельстившись, до чарівниць і ворожок ходять - відлучайте!
(8.ІІІ.602). На думку Є. Анічкова, Богиня Мокоша мала пряме відношення до жіночих таємних знань, чародійства. Тому попи запитували жінку: “не ходила ли к Мокоше?”, що означало: “чи не ходила до чаклунки?” (9.276)
Те, що жінки часто зверталися до волхвинь, чаклунок по допомогу у всяких родинних справах (знайти чи повернути чоловіка, викликати його кохання, вилікувати чи зміцнити дитину, допомогти завагітніти безплідним) засвідчено в багатьох документах. Ось як “Домострой” (1649 рік) засуджує таких жінок: “З дитинства почне вона у проклятих баб обавничества навчатися і єретицтва шукати, і запитувати буде багатьох, як би їй заміж вийти і, як би їй мужа причарувати на першому ложі і в першій бані; і знайде обавників і обавниць, і волшебство сатанинське, і над їжею буде шепотіти і під ноги підсипати, і в узголів’я, і в постіль вшивати, і до штанів пришиваючи, і над чолом втикаючи і всяко прилучившись до того промишляти, і корінням і травами примішувати - і всім цим над мужем чарує”.
Традиції жіночих чарувань беруть свої початки в глибині віків. У “Велесовій Книзі” зустрічаємо слово кудесниці (жін. рід від кудесник): “...чарівниці, які в лісах були, взяли мечі і пішли з раттю. І побачили кудесниць, які чудеса великі творили. І із праху, кинутого до небес, встають Раті Небесні, і ті течуть на ворогів і могилюють їх. І тамо бачимо птахів великих, що летіли на нас, а кинулися на ворогів” (5.дощ.14). Ця, на перший погляд, поетична гіпербола могла мати й цілком реальну основу - завдяки чаклунству (певним обрядодіям волхвинь), піднявся військовий дух воїнства і вони отримали перемогу над ворогом.
Про незвичайні знання, уміння лікувати, розуміти закони природи і космічних світил, якими володіли жінки-чаклунки, збереглися хіба що легенди. Писемних доказів цього мало, та й те, що є, носить характер християнської критики, осуду тощо. Хоча деякі історичні приклади свідчать про виконання жінками функцій верховних жриць: “У скіфів... там, де влада переходила до рук цариці, вона здійснювала і громадське богослужіння, при ній були діви, зобов’язані прислуговувати при обрядах жертвопринесення”. (8.ІІ.55-56).
Серед предметів культу, знайдених археологами, можна назвати деякі атрибути волхвинь та волхвів. Це крем’яні знаряддя (стріли), амулети у вигляді солярних та люнарних знаків, різні символи, жезли (киї з навершями), дзвіночки, жертовні ножі, жертовний посуд, пряслиця, кістяні писала та ін. Відоме навершя скіфського волхва з кількома дзвіночками, підвішеними на ланцюжках до конічної основи. При ударах палицею об землю ці дзвоники створюють ритмічний дзвін - вірогідно, подібні палиці з навершями служили для закликання духів-помічників або використовувалися в обрядах з іншою магічною метою.
У Києві неподалік від Софіївського собору знайдене пряслице з написом: “Потворин пряслинь”, що датується ХІІ-ХІІІ ст. Те, що пряслице було знайдене в скарбі серед коштовних золотих і срібних речей, свідчить про його цінність для власниці. За даними археології, пряслиця в Україні з’являються ще в пізньому палеоліті. Знахідки пряслиць наочно свідчать про їхню священність - не просто як знаряддя праці, але й пристосування для спостережень за небесними світилами. Деякі прясла мають астральні знаки (Сонця, Місяця, Сузір’їв) або календарні, а також іменні написи чи монограми, які вказують на ім’я власниці - волхвині-відунки, визначної особи (10.297-300), хоча є, звичайно, і прості прясла без візерунків, які використовувалися за прямим призначенням (настромлювалися на край веретена, щоб не спадало прядиво).
На підтвердження думки про те, що пряслице було своєрідним “оком”, через яке дивилися на Сонце й Місяць, М. Чмихов навів народні загадки: “Із вікна у вікно - веретено”, або “Лисий жеребець через прясла глядить”, що означає відповідно - сонячний промінь (який проходить із вікна- Сонця у вікно-око у вигляді веретена), і Місяць (“лисий жеребець”). Такими священними, астрономічними і лікувальними властивостями наділялися всі предмети, які мали отвір (особливо круглий): пряжки, кільця, топірці, камінці з дірочкою (тобто пробиті блискавкою, “перунові стріли”) (10.341-342).
Зображень волхвів до нас дійшло небагато. Відомий портрет жерця Миробога з бушівського святилища, а також зображення деяких волхвів у літописах. Так, наприклад, у Радзивілівському літописі під 1071 роком вміщена мініатюра - зображення волхва в білому довгополому одязі з широкими рукавами, вишитому спереду вздовж усієї застібки, з широкою відлогою.
Чимало язичницьких термінів були перекручені християнськими попами з метою висміювання язичницьких вірувань і звичаїв, які вони назвали “срамними”, “бісовськими”. Досі слово біс пояснювалося тільки з точки зору християнського світогляду: “чорт”, “нечиста сила” тощо. Його найдавніше значення - індоєвропейське - “блищати, світити”, (2.І.201).
Вірогідно, бісами називалися служителі язичницького культу, які виконували функцію запалювання ритуального вогнища, тобто “світили” на жертовнику. Пор.: споріднені слова біситися, біснуватися первісно означали ритуальний стан жерця під дією ритуального (хмільного) напою, що супроводжувався пророкуваннями чи магічними заклинаннями. Пор. також назви наркотичних рослин, з яких виготовлялися обрядові напої: бісина, бісдерево та ін. З часом, за християнською традицією, бісами стали називати всіх іновірців (мусульман, юдеїв та ін.): бусурман, басурман, бісурман (2.І.202).
Негативного значення християнство надало також слову жерти, що первісно означало “приносити дари Богам”, тобто спалювати дар на вогнищі, на жертовнику. Можливо, й джерело (жерело) мало значення жертовника - місця, де перебуває Бог і куди приносять жертви. Етнографи повідомляють про звичаї принесення жертв саме воді, особливо джерельній.
Функції духовної верстви були надзвичайно різноманітні, бо у всіх сферах народного життя користувалися порадами, допомогою волхвів, знахарів, чаклунів та ін. Жерці, які здійснювали обряди богослужіння, жертвопринесення, пильно стежили за тим, щоб вироблені протягом віків ритуали виконувалися за всіма правилами. Саме вони були розпорядниками на всіх богослужбах, жертвопринесеннях, обрядових іграх, тризнах тощо. За зоряним Небом волхви визначали і встановлювали строки молінь, оранки, сівби та збирання врожаю. Були серед них і такі, що мали велику чаклунську силу впливу на погоду. Таких волхвів дуже цінували в народі, називаючи “облакогонителями” за їхню здатність викликати дощ або спиняти бурю з допомогою ритуальних дій і заклинань.
В Київській Русі були поширені застібки з пряжками (фібули), які слугували не тільки прикрасами, але й оберегами. Археологи знаходять також чимало різних амулетів, медальйонів, ювелірних прикрас, що мають типову язичницьку символіку, якою ще довго після насильницької християнізації живилося давньоукраїнське мистецтво. Ці символи ще були зрозумілі новонаверненим християнам, але наступні покоління використовували їх тільки з естетичних уподобань, бо вони притягували своєю самобутністю.
В середовищі волхвів творилися стародавні перекази, міфи - так звані кощуни.
На думку І. Срезневського, кощуни близькі до “басен” (байок): “Одні гудуть, інші бають йому і кощунять” (11.105). Гудіти означало грати на музичних інструментах: сопілках, гуслях, дудках тощо. Отже, кощуни виконувалися у супроводі музики (можливо, співалися або промовлялися речитативом як кобзарські думи). Кощунник - виконавець цих творів. В язичницькі часи “кощунствувати” чи “кощунити” означало - “виконувати кощуни” (пор.: “колядувати” - виконувати коляди). У науковій літературі є кілька вказівок на те, що кощуни виконувалися як плачі на тризнах, і як космогонічні міфи, і як священні тексти. Руські книжники ХІ - ХІІ ст. перекладали грецьке слово міф слов’янським - кощуна. Співці-кощунники, а пізніше лірники й кобзарі, пробуджували генетичну пам’ять народу про Рідну Віру. Недаремно християнські попи оголосили кощуни крамольними, перекрутивши значення цього слова на негативне - “оскверняти святиню” (2.ІІІ.71). Маємо усі підстави вважати давніх гудців попередниками українських лірників та кобзарів, а їхні кощуни та байки (басні) - зразками для створення українських кобзарських дум, пісень,
плачів. Безумовно, існували й писемні священні тексти, які були винищені християнством. Якщо таких записів майже не збереглося, то знарядь, якими писалися ці тексти, вже знайдено чимало - це кістяні та металеві писала (палички із загнутим загостреним кінцем, іноді з фігурними ручками у вигляді казкових звірів чи орнаментальних переплетень). Нині стає відомо все більше фактів, які засвідчують наявність писемності в Київській Русі задовго до “місії” Кирила. Таким чином, можемо з певністю стверджувати, що волхви були й першими літописцями. Про це свідчать і дослідження істориків та мовознавців, які знаходять в християнізованих літописах давніші записи, що вносилися ще з язичницьких списків (наприклад, гіпотеза М. Брайчевського про Аскольдів літопис, уміщений в “Повісті врем’яних літ”).
Знання про волхвів як духовну верству зберігається зрідка й в українському фольклорі, але такі згадки вже поодинокі: quote>На горі, на кам’яній,
Щедрий вечір, добрий вечір! (приспів)
Влохи кують, терем будують,
З трьома верхами, з трьома вікнами.
В первім віконці - яснеє Сонце,
В другім віконці - ясний Місячик,
В третім віконці - ясні Зірочки.(12.122)

align=justify>> В інших зразках цього сюжету замість влохів (волхвів) знаходимо: “дідки старенькії”, які вже “варять воски жовтенькії”(13.28). Подібний сюжет російської пісні передає сцену жертвопринесення козла, якого волхви збираються різати, тобто приносити в жертву. Вірогідно, що білоруська колядка про “дідків стареньких” вже є пізнішим переробленим варіантом, де язичницька жертва замінена християнською (воски для свічок).
В літописах знаходимо відомості про існування окремих волхвів упродовж майже цілого тисячоліття після християнізації. Рукописний збірник ХУ століття зазначає, що “гріх є до волхвів ходити, запитувати, або в дім приводити, або чари діяти”. За цей гріх церква накладала покарання: “епітимьї 40 днів, поклонів по 100 на день”, “гріх є діяти чари будь-які в питті - епітимьї 5 років по 100 поклонів на день; гріх є носити наузи (язичницькі обереги) - епітимьї 40 днів по 60 поклонів на день” (8.ІІІ.602).
Про розправи над язичницькими священиками збереглося небагато свідчень, але й те, що є, вражає своєю жорстокістю. Відомо, що в 1227 році князь Ярослав Всеволодович (батько Олександра Невського) спалив живцем чотирьох волхвів (14.42). Десятки волхвів знищив московський цар Іван-Грізний, незважаючи на те, що сам неодноразово звертався до їхніх послуг. Цей фанатичний християнин, будучи хворим, не вважав за гріх звернутися до волхвів заради власного зцілення: він закликав до себе близько 60 волхвів з усіх сусідніх земель. Волхви предрекли день його смерті. Коли цей день настав, царю покращало, і він наказав “за брехню” стратити всіх волхвів, яких досі тримав у в’язниці. Одна з волхвинь перед стратою зауважила цареві, що “Сонце ще тільки зійшло...” Щоб заспокоїтись, Грізний сів грати в шахи, але... змушений був відправитись “на лоно Авраама”.
Московська деспотія відзначалася особливою нетерпимістю до язичницьких знань. Цар Федір в грамоті до Слов’яно-греко-латинської академії говорить про заборону таких предметів “наипаче же магіи естественной и иных, таким не учити и учителей таких не имети. Аще же таковые где обрящутся, и они с учениками яко чародеи без всякого милосердия да сожгутся”. Далі він наказує не тримати “волшебних чародейних, гадательних и всяких от церкви возбраняемых книг и писаний, и по оным не действовал и иных тому не учил. У кого же объявятся такія богопротивныя книги, тот вместе с ними без всякого милосердия да сожжется”.
Але, незважаючи на ці покарання, люди продовжували користуватися не тільки “чарівними” книгами, але й дієвими послугами волхвів. Згадки про це знаходимо й в інших документах. Наприклад, у грамоті Мисаїла до Никодима, написаній у кінці ХУІІ ст.: “Да в городах же и уездах бывають чародеи мужского и женскаго полу и волхвованием своим и чародейством многих людей прельщают. Многие люди тех волхвов и чародеев в дом к себе, к малим детям и к больным младенцам призывают, а они всякое волхвование чинят, и от правоверия християн отлучают” (15.28).
Про імена волхвів знаємо мабуть ще менше, ніж про їхні функції, статус, знання тощо. Деякі імена відомі з літописів, хоча іноді важко встановити належність їх до того чи іншого етносу. Літописці неохоче писали про це, вважаючи, що про язичників і волхвів знають всі “через безліч їх”(16.522).
До нас дійшло небагато імен руських волхвів: жрець Миробог, зображений на Бушівському рельєфі; “высший над жреци славян Богомил, сладкоречия ради наречен Соловей”, який боронив язичницькі святині в Новгороді (17.І.112-113). Знаємо й волхвів укрів із “Велесової Книги”: “І се прийшли волхви укри Ухоріз і брат його Ословен і так сказали русам: “Не творіться на дар той”, тобто “не приймайте грецьких дарів”(дощ.25).
Мабуть, говорити про певні інституції волхвів як стану (чи касти) в Україні протягом останнього тисячоліття не маємо підстав - надто вже жорстоко з ними розправлялися християнські суди, що засвідчено в документах багатьох судових процесів проти чаклунів, чорнокнижників, єретиків тощо. Можна припустити, що знання язичницьких духівників передавалися від батька до сина, від матері до дочки або взагалі до учнів, тобто передача знань була суто індивідуальна. Так, Афанасьєв, посилаючись на Верегина, пише, що в Архангельській губернії “існує навіть переконання, що таємна наука волхвування зберігається постійно в деяких родинах, передаючись у спадок із роду в рід - від батька до сина” (8.ІІ.59).
Волхвівство в українських землях також пройшло довгий складний шлях свого виникнення і становлення, існувало довго в несприятливих умовах боротьби християнства з традиційною етнічною вірою та залишилося частково в деяких родинах, іноді у досить двовірському (синкретичному) вигляді.
Розвиток волхвівства мав кілька стадій. Первісно мати - господиня дому, хранителька домашнього вогнища здійснювала функції головної жриці в родині. Домашнє вогнище (піч) було першим жертовником, на якому готувалася їжа, біля якого говорилися магічні заклинання.
З переходом від матріархату до патріархату ці функції переходять на батька - голову родини, або найстаршого чоловіка (діда, прадіда). З виникненням суспільних відносин і племінних об’єднань, а згодом і держав, виникає потреба у публічних богослужбах. Ось як пише про це О. Афанасьєв: “подібно до того, як поруч з родовими вогнищами виникає уявлення про племінне і всенародне вогнище, полум’я якого вшановується однаково всіма окремими сім’ями і родами, так поруч з господарями, охоронцями родинної єдності і служителями батьківських Богів у тісному колі родичів, великий князь користується усіма правами верховного жерця, служителя перед вівтарем того священного вогню, який був очевидним знаменням народної єдності. При здійсненні громадського богослужіння, він з’являється попереду, як пастир народу” (8.ІІ.53-54).
Не зважаючи на переслідування офіційною християнською церквою язичницької обрядовості, знищення волхвів, спалення релігійних книг, руйнування храмів і священних гаїв, потреба в них не зникла. Народ зберігав більшу довіру до давніх батьківських релігійних обрядів, здійснювати які вже не було кому, та й не було де. Тому з часом відбувся поступовий перехід язичницьких обрядів знову в сферу родини. Часто навіть після християнської служби в церкві батько родини вважав за потрібне виконати язичницький обряд вдома, в колі своєї сім’ї: Святвечір, освячення вогнем, освячення худоби, подвір’я, поля, зерна та ін. Відбувся також поступовий перехід знахарів, ворожок, чаклунів та відьом до зовнішнього двовір’я. Відомі випадки, коли знахарки, прикриваючись християнськими молитвами, відповідали на запитання етнографів, що вони нічого, крім молитов не знають.
Якщо згадки про волхвів знаходимо ще в ХУІІ, навіть на початку ХУІІІ ст., то далі - хіба що про чаклунів, чорнокнижників, відьом тощо. В цей час напевно відбувся деякий стихійний розподіл язичницьких знань між представниками різних сфер діяльності: мірошниками, лісниками, свахами, повитухами тощо. Ці люди за своїми знаннями і вміннями повинні були “спілкуватися” з тією чи іншою стихією, духами чи Богами, і кожен з них добре мусив знати властивості тієї Божественної Сили, з якою йому доводиться мати справу внаслідок професійної діяльності. Мельник знав, як догодити Водяникові, якщо млин стояв на воді, чи Вітру, якщо - в полі. Наприклад, у Білорусі мельник при перших заморозках, коли вода вкривається тонкою кригою, опускав Водяникові кусень сала, “щоб колесо не скрипіло”. Щоб підняти вітер, він вилазив на вершок свого вітряка і кидав борошно пригоршнями “для посилення вітру”. Тому односельці часто запрошували його лікувати хвороби, спричинені стихіями вітру чи води (напр., підвій, лихоманка та ін.). Він також умів замовляти воду для ліків. Подібні знання зберігали і лісники: вони вміли задобрити Лісовика, щоб той не насилав небезпечних звірів до худоби; він жертвував Лісовикові частину впольованої здобичі, або клав їжу на галявинах. Саме такого лісника описала Леся Українка і в своїй знаменитій “Лісовій пісні”. Лісники знали безліч різних язичницьких замовлянь (молитов) на всякі випадки життя в лісі, знали всіх його мешканців. Язичницькі знання мали й інші професійні чаклуни: пастухи черед, пасічники, ковалі, пивовари. В пам’яті народу залишились лише деякі з цих знань, але вже без релігійного осмислення - просто як традиційно-звичаєві правила.
В документальних джерелах майже не знаходимо жодних згадок про посвячення волхвів або чаклунів, хіба що окремі натяки. Проте, деякі обряди свідчать про певні ініціації (як вікові, так і кастові). Посвячення у волхви гіпотетично складалося (як і в інших ініціаціях) з трьох ступенів: підготовчого, порубіжного і “коронації”, тобто саме визнання і прийом до стану волхвів. Підготовчий ступінь означав прощання з попереднім життям звичайної людини. Цей етап міг тривати навіть кілька років, поки майбутній волхв, чародій засвоював необхідні знання, набував навичок, потрібних у волхвуванні. Порубіжний ступінь, як правило, закінчувався складанням присяги (власне посвяченням). Порубіжна ініціація фактично означала “ритуальну смерть” посвячуваного в старій якості (тобто звичайної простої людини) і народження його в новій якості, яку, однак, посвячуваний отримував дещо пізніше, на третьому ступені, коли його визнавали вже у якості волхва. Неодмінним обрядовим елементом посвяти було покладання на голову землі з дерном, що символізувало перебування посвячуваного між світом Ява і світом Нава (земля на голові - земля під ногами).
Присягу складали Велесу, як володарю підземного царства і Богу таємних знань (пор. з грецьким Гермесом). Цікаві свідчення про становлення чарівника подав А. Богданович: більшість людей дивляться на чарівника, як на вище знання даної професії. Щоб бути могутнім чарівником, треба присвятити себе язичницькій Вірі і язичницькому Богові. Для цього необхідно порвати будь-який зв’язок з християнською церквою і здійснити щось антихристиянське.
Тут же Богданович зазначає, що такий вчинок був можливий хіба що в далекому минулому. В кінці ХІХ ст. (коли писав автор) таких сміливців піддавали тортурам, тому вже мало хто відрікався від офіційно прийнятої релігії (християнства). Лише одиниці наважувалися поклонятися язичницьким Богам. Далі автор зазначає, що, на відміну від офіційної думки (церкви чи держави), сам народ ставився до волхвів з великою пошаною: він був свідком, як під час родинних свят їх садовили на почесні місця, звертали виключну увагу, по-особливому пригощали тощо (13.139-141).
Проаналізовані явища дають право говорити про існування духівників язичницької релігії впродовж тисячоліття (в завуальованих формах) паралельно з офіційною християнською духовною верствою.
Розглянувши язичництво як світоглядну систему, знайдемо чимало фактів, які вказують на цілісну концепцію ладування відносин людини з природою (космосом), розвинену систему обрядів, мережу культових споруд (діючих храмів), наявність писемності й релігійних текстів (Велесова Книга, дослідження І. Огієнка, В. Даниленка, І. Стойка та ін.); існування молитов та усталених обрядів, річного календарного кола, узгодженого з астрономічними циклами природи, - все це свідчить про високий розвиток язичницької культури українців. Якщо за часів князювання Володимира й відзначалися кризові явища, то аж ніяк не на світоглядному рівні, а швидше- на політичному (тобто криза влади, чи державної ідеології).
Таким чином, ряд перелічених фактів дає право припустити, що духовна язичницька верства існувала безперервно протягом тисячоліття після християнізації, паралельно з християнством. Українське двовір’я ще зберігає деякі ознаки язичницького богослужіння, а збережені давні звичаї та обряди засвідчують існування знавців цих обрядів, функції яких можемо порівнювати з функціями язичницьких жерців та волхвів.
Отже, волхвами були люди, наділені особливими талантами і знаннями у справах культу і віровчення - служителі Богів, відуни, цілителі і поети, хранителі родової мудрості, яка передавалася у вигляді релігійного відання (тобто міфології). Знання волхвів поважається, як чудесне обдарування, послане їм Богами.
Воно полягає насамперед в умінні розуміти таємничу мову обожнюваної Природи і використовувати це вміння в повсякденному житті. Українські волхви були і залишились носіями етнічної (національної) ідеї. Це вони передали нам любов до Рідної Віри, яка закарбована на дубових дощечках Книги Велеса і в священних текстах українських коляд.
Релігійна думка українських мудреців уже у “Велесовій Книзі” має яскравий етнічний характер і виразне розуміння саме Рідної Віри, на відміну від чужої: “Тако речемо, що маємо красне вінце віри нашої, і не мусимо чужої добиратися”, або: “краще нам зникнути, але ніколи не бути в рабстві і не поклонятися Богам їхнім” (дощ.7-з, 6г). Наші волхви сформували розуміння кровної спорідненості з рідними Богами: “Славимо Дажбога, і буде Він наш кровний заступник від Коляди до Коляди (дощ.15-а); “А кров наша про те каже, що ми русичі всі” (дощ.4г). Саме волхви розробили вчення про божественність походження нашого народу, де Боги Права “є нашими Праотцями, бо ж се ми походимо від Дажбога і стали славними від славлення Богів наших” (дощ.24-в).
Саме вони, Українські Волхви передали нам предківський заповіт, який мусить стати священним для кожного українця: “То стрепенися, Народе мій, від сплячки і в злагоді йди до стягів наших. А захистить нас од ворогів на Русі могутній Сварог наш, - не інші Боги!” (дощ,7-г).

ЛІТЕРАТУРА

1. Шаян В. Віра Предків Наших. - Гамільтон, Канада, 1987. - Т. 1.
2. Етимологічний словник української мови в 7-ми томах. - К., 1983-1989.
3. Історія української культури (під заг. Ред. Крип‘якевича І). - К.: Обереги. - 1993.
4. Фаминцин А. Божества древних славян. - СПб., 1995.
5. Велесова Книга.- Індоєвропа.- К.,1994. - № 1-4.
6. Алмазов А. Тайная исповедь в православной церкви. - Одесса, 1894. - Т. ІІІ. Приложения.
7. Горчаков М. Отчет о Номоканоне. - СПб., 1914.
8. Афанасьев А. Поэтические воззрения славян на природу. - М., 1865-1869. - Т. 1-3.
9. Аничков Е. Язычество и древняя Русь. - СПб., 1914.
10. Чмихов Н. Истоки язичества Руси. - К., 1990.
11. Срезневский И. Материалы для словаря древнерусского языка. - СПб., 1903.
12. Українські народні пісні в записах Зоріяна Доленги- Ходаківського. - К., 1974.
13. Богданович А. Пережитки древняго миросозерцания у белоруссов. Этнографический очерк. - Гродна, 1895.
14. Новгородская І летопись. - ПСРЛ. - Т. ІІІ. - М., 1841.
15. Сахаров И. Сказания русского народа. - М., 1987.
16. Літопис Руський.- К., 1989.
17. Татищев В. История Российская. - М.-Л., 1962. - Т. 1.

БІС

Біс — язичницьке Божество, а пізніше — служитель язичницького культу, який виконує функцію запалювання священного вогнища, промовляє магічні заклинання, пророкує майбутнє. Негативного відтінку надали цьому слову християнські попи, які ганьбили давню віру українців-русичів. Вони вважали бісів антиподами християнських «святих» і називали їх також чортами та «нечистою силою». Проти бісів та бісівства було написано безліч християнських повчань, наприклад, номоканон Іоанна Постника: «Иже жена некая чародеяние ухитрившая и к волхвам чародеям ходившая, и аще убь бесом послужи и призыванием бесовским — вся лета живота своего без причащения да будет, токмо к смерти да причастится».
Походження слова біс має глибокі індоєвро-пейські корні: *bhos — «блищати, світити», або давньоіндійське bhasa — «світло, блиск». В українців і досі відомі назви наркотичних рос-лин, які використовувалися з певною лікувальною (обезболювання) або магічною метою, — бісина, бісдерево. Отже, язичники-рідновіри мусять повертати цим словам справжнє значення і не вживати їх у християнському значенні, як це ще іноді трапляється (те ж саме стосується й слів Чорт, Диявол, Сатана та ін.). Християни ж, які вважають ці слова лайливими, тільки демонструють своє невігластво і релігійний фанатизм.

ВОЛХВИ

Волхви — служителі язичницьких культів. Інші назви: кудесники, жерці, а також чарівники, відуни, віщуни, потворники, знахарі. Звичайно, всі ці назви стосуються людей з різними функціональними обов'язками. В українців-русичів, як і у всіх слов'ян, існувала своєрідна ієрархія жерців: кожне плем'я чи поселення мало свого волхва. Очолював усіх головний волхв чи жрець держави, який був близький до князя. Вірогідно, що всі важливі справи в князівстві вирішувалися на князівських радах, в яких брали участь найшанованіші волхви.
Були й жінки-волхвині: в фольклорі часом зустрічається назва волхва (жін. рід і від волхв}.
Відомі зображення волхвів: на Бушівському рельєфі (портрет волхва Миробога); у Радзівілівському літописі під роком 1071 — зображення волхва в білому довгополому одязі з широкими рукавами, вишитому спереду вздовж усієї застібки, з широкою відлогою; а також деякі зображення волхвів у інших літописах.

ВОЛХОВНИК

Волховник — язичницькі книги, або дощечки, на яких були записані священні тексти, молитви, заклинання, найдавніші знання волхвів. Писемні священні тексти були безжальна винищені. Якщо таких записів майже не збереглося, то знарядь, якими вони писалися вже знайдено чимало — це кістяні та металеві писала (палички із загнутим загостреним кінцем, іноді з фігурними ручками у вигляді дивовижних звірів чи орнаментальних переплетень). Таким чином, можемо з певністю стверджувати, що волхви були й першими літописцями.
Сучасне язичницьке віровчення викладене в кн.: Волховник. Карби язичницького віровчення. — Український центр духовної культури. — К., 1994.

ВОЛШЕБСТВО

Волшебство — волхвування, чародійство, ворожба. Цими словами християнські попи називали знання та вміння давніх волхвів лікувати людей (творити чудеса), впливати на природу та хід подій. Оскільки волхвування часто супроводжувалось словесною магією, замовляннями, молитвами, примовками, то часто його називали ще баснями. Так в церковних наказах зустрічаємо приписи, як допитувати знахарів, як сповідувати жінок, що найдовше залишалися язичницями: «Кто тебе показал таковые басни, кто тебя научил такому волшебству?», або: «Или умеешь волшебные притворы?». В 1410р. митрополит Фотій писав до новгородського архиєпископа Іоанна: «Учите их, чтобы басней не слушали, лихих баб не принимали, ни узлов, ни примолвления, й где таковые лихие бабы находятся, учите их, чтобы престали». Слово волшебство — однокорінне зі словом волховство, оскільки звуки Ш — Х чергувалися.

ГОСПОДЬ

Господь — найдавніша назва Бога в усіх індоєвропейських мовах. У старослов’янських мовах gospodь, в східно-слов’янських — господь, господин. Ярославна в “Слові о полку Ігоревім” звертається до Сонця-Бога: “Чому, Господине, простер гарячу лучу свою (проміння) на воїв Лада?” У Болгар досі існує уявлення про те, що Дідо-Господь ходив по землі в образі літнього чоловіка і навчав людей орати землю.
Мовознавці стверджують, що етимологія цього слова складна і затемнена, хоча існує припущення, що його перша частина індо-європейське гостіс — гість, а друга - потіс — пан, володар. Тобто значення слова Господь — “гостинний господар”, що близьке до імені західнослов’янського Бога Радогоста — “радого гостям”. В давньоіндійських говірках Господь (Джаспаті) — владика Роду, що. вірогідно, є найдавнішим уявленням про Бога як батька (голову) Роду.
Перекладачі Біблії підступно експлуатували нашу язичницьку назву Всевишнього Господа, перекладаючи власне ім’я жидівського Єгови (Яхве) загальною назвою Бога. Як писав І. Огієнко (митрополит Іларіон), в Біблії Елогім Єгова скрізь перекладене язичницькими словами Господь Бог.
В Язичницькій Вірі наших Предків існує Господь Сварог як Прабатько нашого Роду і Народу.

ДИЙ, ДИВ

Дий, Див - такі імена Богів згадуються в “поученіях” проти язичництва поруч з іменами Перуна, Хорса, Дажбога та ін., наприклад: “одні Дию жертви приносять, а інші Диві”.
У трьох новгородських текстах середньовіччя, виконаних тайнописом, згадується ім’я Дий. З контексту цих грамот зрозуміло, що мова йде про Бога Денного Світла.
В старослов’янській мові поняття диво- чудо і дивний - незвичайний були близькі до божеський, божественний. У всіх слов’ян Дий вважався Богом Ясного Неба, тобто денного світла. В споріднених індоєвропейських релігіях є близькі образи. Так, індійське слово дуі — позначає парність близнюків, якими вважалися Небо і Земля. Такою космогонічною парою у слов’ян також є Небо-Отець і Земля-Мати. Про їхній шлюб пише Велесова Книга: “Се повінчаймо Небо і Землю...”
В “Слові о полку Ігоревім”, яке було написане вже в християнські часи, знаходимо вираз: “уже вержеся Див на землю”, який тлумачиться по-різному. Вірогідно, що автор вклав у нього ще зрозумілий для сучасників зміст — Дий (Язичницький Бог) “звержений”, тобто скинутий на землю, переможений войовничим християнством. І, якщо в ранніх “поученіях” проти язичництва читаємо: “Диєва служенія і кладення треб”, то вже в пізніших редакціях ім’я Дия замінено на диявола: “дияволя служенія...”. Так християнство витворювало свою міфологію, надаючи негативного забарвлення нашим давнім священним словам.
Подібні перетворення відбулися також з Люцифером, ім’я якого первісно означало Вранішню Зорю, тобто планету Венеру, або слов’янську Денницю. Християнська міфологія надала іменам Диявол, Сатана, Люцифер негативного значення - всі вони стали назвами ворога, суперника християнського “бога”, і були названі “темними силами”. Язичник повинен знати правдивий первісний зміст цих імен і не вживати їх з християнським навантаженням.

ДИЯВОЛ

Диявол — переосмислений біблійною міфологією образ язичницького божества сонячного (денного) світла ДИЯ. В християнстві Диявол став уособленням темних сил, антиподом бога. Пор.: лат. deus, divus — "бог", "божий", давньоіндійське *devah — "бог, божий", що походить з індоєвропейського *dei-u -"ясний". У "Ріґведі" Дьяус — Батько Небо — виступає в парі з Притіхві — Матір'ю Землею.

КУДЕСНИК

Кудесник — духовна особа праукраїнського язичництва. «Полный церковно-славянский словарь» (1900 р.) пояснює слово кудеси як чари, волхвування. Кудесники могли передбачати майбутнє: згадаймо пророкування кудесника «Віщому Олегу». У Велесовій книзі знаходимо також легенду про кудесниць-жінок: «Чарівниці, які в лісах були, взяли мечі і пішли з раттю. І побачили кудесниць, які чудеса великі творили. І із праху, кинутого до небес, раті встають небесні, і ті течуть на ворогів і могилюють їх. І тамо бачимо птахів великих, що летіли на нас, а кинулися на ворогів». Отже тут маємо епізод не просто поетичної гіперболи, але можливу реальну подію — завдяки чаклунству (певним обрядодіям волхвинь-кудесниць), які підняли військовий дух воїнів, військо отримало перемогу над ворогом.

РАДОГОЩ

Радогощ — Бог слов’ян, святилище якого було в Ретрі, де стояла його золота статуя.
На статуях Радогоста (Радигаста) зображали орла, бика, буйвола, що відповідало народним гербам даної місцевості. Він вважається Сварожичем (сином Сварога); Бог — оракул, символ потужної плідної сили, сонячного вогню й воїнської доблесті. За легендами, з Богом Радигастом ототожнювали хороброго царя й героя Радагеза, який жив у V ст. і отримав Божественний чин за свій героїзм. На думку Фамінцина, Радогощ означає “ратник”, “ратний муж”.

РОД

Род — Прабог — творець Всесвіту і людського роду; згадується у Велесовій книзі: «І тут у Сварги перші пращури молили: в Роду і Рожаниць - джерело (криницю) випросили, а у Дуба — частку хліба нашого» (дощ. 15 — А). Род — духовна енергія Пращурів, яка перебуває в Сварзі, дарує життя людям, звірам, птахам, дає родючий дощ полям і городам, посилає людині Долю. Род єднає всі покоління: померлих пращурів, їхніх живих нащадків і майбутні ще ненароджені гілки родів. Тобто Він є зміцнюючим ядром народу (нації) — зв’зком минулого, теперішнього і майбутнього, виразником історії свого етносу, який формує і його майбутнє. Рода вшановують на другий день зимового сонцестояння; здійснюють “рождественноє волшеніє”, що означає “провіщати” за зірками майбутнє родів (“родословіє”), читати “Рожденик - книгу, в которій указані добриє і злиє дні і часи і вліяніє їх на судьбу нарождающихся младенців”.

САТАНА

Сатана — первісно ім'я Богині, якій поклонялися скіфи, осетини, балкарці, нарти та інші іраномовні народи (варіанти імені: Сатаней, Саті. Шатана). Сатана — щедра гостинна господиня, яка розподіляє всі припаси і добра між своїми народами. Вона має чарівне дзеркало, з допомогою якого бачить всі негаразди в своїй державі й поспішає на допомогу своїм підопічним. Богиня Сатана вдягає військові обладунки і хоробро воює з ворогом; це нагадує легенди про амазонок — хоробрих жінок-воїнів, яких згадував Геродот, описуючи Скіфію (тобто нашу Прабатьківщину). Вірогідно ця ж Богиня зображена на золотій скіфській пластинці, що знайдена археологами поблизу Святилища Рода на р. Рось. Давньоіндійська Саті означає — «суща», тобто Богиня, яка завжди існує і відроджується.
Юдеї вживають це ім'я в чоловічому роді і з наголосом на останньому складі, що походить з жидівського satan або арамейського satana і означає «противник бога Яхве». Через грецький переклад слова Сатана як «діаболос», в слов'янському християнстві поєдналися слова Сатана, Диявол, Чорт, Біс та ін. на позначення противників Христоса (про деякі з цих понять див. «Сварог», число 1, стор. 15). За юдейськими міфами. Сатана подає з "рук в руки Гаману указ про знищення юдеїв («Естер рабба», 7), тому юдеї так ненавидять Сатану. Але перекладачі біблії чомусь вважали за потрібне вилучити цей епізод, переклавши всю вину на «гоя» Гамана («Біблія. Книга Естер, 3). Біблійні міфи про Сатану як противника Яхве та Христоса дуже суперечливі; відчутне намагання спотворити або приховати деякі первісні легенди, наприклад, про реванш (перемогу) Сатани в часи Антихриста (тобто перемоги язичництва), або вчення ранньохристиянського філософа Оригена про відродження Сатани.
Сучасна течія «сатанізм» не має нічого спільного з язичництвом, оскільки вона виникла лише як заперечення християнських догм і облудної моралі, яка не влаштовує сучасну молодь. Сатаністи мають не язичницьке трактування Богині Сатани, а християнське розуміння Сатани як антипода Христоса. Сатаністи не мають чітко окресленого національного спрямування.

СВЯТИЙ

Поняття свято, святість, святий, святиня з давніх давен були притаманними язичницькій вірі наших Пращурів. В орійській духовній культурі широко використовувались слова з коренем свят-, що походить із санскритського sva: Свар, Сварґа, Сварог, Свастя (Свастика) і позначають поняття сяючий, блискучий, білий, чистий. В християнських пам'ятках слово святий (sanktus) не вживалось до IV-V ст. Воно не застосовувалось ні до канонізованих церквою осіб, ні до мучеників, ні до апостолів. Римська церква того часу називала їх: paulus. У списках осіб, яких церква вшановувала до IV ст. також уникали слова sanktus - святий. Лише в Карфагенському календарі V ст. при поминанні померлих, які вшановуються християнською церквою, стали вживати цей епітет перед іменем. Наприклад, ще в 451 р. при імені й зображеннях Івана Предтечі не вживається це слово, воно вперше з'являється лише в 472 р. на зображенні св. Агафії в Римі, а також при зображенні Козьми і Даміана в 531 р. Причина, через яку давні християни уникали слів sanktus, sanktissimus, зрозуміла - ці слова вживали в язичницьких написах, яким християни не хотіли уподібнюватися. Натомість християнська церква вживала слова dominus, domina — мученик і мучениця. В язичництві слово святий застосовують у значенні того, що людина (герой) прославилась за життя своєю праведністю, вірністю своєму роду і народу, Батьківщині. Словом священний позначають місця на Землі, які прославились своїми Божественними прикметами: священні гаї (Шулявський гай), святі ріки, озера (Дніпро-Славута, Синєвір), святі гори (Дівич-гора, Слєнжа, Радуня), могили Предків, а також великі старі дерева, що ростуть в місцях Богослужінь (дуб, липа, береза) тощо.

СОНЦЕБОГ

Сонцебог — найдавніший Бог всіх слов’ян; ще із спільноарійських часів Сонцебог уявлявся на золотій колісниці, запряженій білими кіньми. Блискуча постать Бога Сонця, його войовничий характер, золоті стріли, які він пускає по вітру — все це успадковане слов’янами від їхніх Предків аріїв. Імен Сонця багато: Бог, Сонце-Цар, Князь, Око Боже, Чадо Боже, Сонце Праведне, Сонце Красне, Сонце Трисвітле; а також теоніми: Дажбог, Божич, Білобог, Ярило, Ладо, Купайло, Припікало, Світовид. Про всеперемагаючу силу Сонця, його щорічне відродження говорять такі народні приказки: Заглянець Сонце и в наше воконце (білоруське), Bedzie і przed naszemi vrotami Slonce (польське), Взойдет Солнце и к нам во двор (російське), де Сонце, там сам Господь (українське). У сербській весільній пісні батько каже дочці: “Окрени се Сунцу на истоку, — помолисе Богу истинноме и жаркому на истоку Сунцу” — слов’яни завжди моляться, повернувшись обличчям на схід. Сонцю приносили в пожертву спеціальне печиво, що називалося сончата, при цьому співали: “Грай, Сонечко, грай, тут твої сончата” (тобто діти Сонця-Дажбога). Імена похідні від сонце мають корінь сон-, сол-, солн-, солон- (пор. посолонь — по ходу сонця).

ЧИСЛОБОГ

Числобог — Бог часу. У ВК закарбовано: «І Числобог рахує дні наші, чи бути дню Сварожому, чи бути ночі» (дощ. 11-Б). Зображався у вигляді статуї з двома обличчями: Сонця і Місяця. Сонце відраховувало денний час, а Місяць нічний. За народними переказами, перед храмом Числобога росли різнобарвні квіти, які розтуляли свої пелюстки в різний час доби: від раннього ранку до пізньої ночі. За ними жерці визначали, котра година. Числобог тотожний грецькому Кроносу, римському Сатурну. Його свята відбувалися в час зимового сонцестояння (римські сатурналії починалися 17 грудня і продовжувалися цілий тиждень, в Україні — 21-22 грудня Числобог вшановувався поруч із Сварогом).

ЧОРТ

Чорт — первісно жрець Чорнобога (Бога Ночі), адже ніч вважається священним часом для чарівників, чаклунів, кудесників.
Чорт - людина, наділена великою магічною силою, яку дають їй знання, почерпнуті зі священних книг, написаних тайнописом (“чертами і рiзами”).
Чорнобог, як і Велес, є покровителем цих таємних знань, чаклунства й знахарства. Сліди позитивного образу Чорнобога знаходимо у балтійських слов’ян, де він є Богом Перемог і зображається зі срібними вусами.
В Україні Чортом часто називали людину, яка вміла виходити зі скрутних ситуацій незбагненним для інших способом. Такими були козаки-характерники, які користувалися незвичайною силою, здобутою чарівним способом.
Чортом також вважають Домовика, Діда, Пращура, Чура, Цура. Вони наділені надприродньою силою і можуть допомагати або шкодити людям, залежно від їхньої поведінки.
Чур, Цур — родове Божество, яким став дуже віддалений в часі пращур, родоначальник, котрий після смерті піклується про свій рід, оберігає його від підступних дій ворожих родів. Слово “відцуратися” означає “відмовитися від родової спадщини”. Щоб прикликати Цура на допомогу, слід окреслити коло вуглинкою з печі, або ритуального вогнища (Купальського, Великоднього, Різдвяного та ін.).
Ці духовні сили перебувають на межі світу Яви і Нави, але можуть переходити до світу Прави під час священних обрядів Коляди та Велесового тижня, який ще називався Чортовим (тиждень перед Колодієм). Цією силою наділяються жерці, волхви, ряджені, колядники, котрі виконують обряди з обходом хат. Вони є бажаними гостями в кожній оселі, куди приносять побажання добра, щастя, багатства, врожаю. Вивернуті кожухи (символ родючості), маски, роги, бубонці, дзвіночки - необхідні атрибути обряду, бо учасники не повинні бути впізнані — це забезпечує дієвість чаклування. Саме через ці костюми в християнстві склався образ Чорта як вкритого щерстю, рогатого та ін., що свідчить лише про невігластво попів та їхню ненависть до язичництва.

ЧУРИЛО

1) ім’я пов’язане з образом духа Чура — Прапредка, що символізує потужну силу Рода, оберігає від чужинських впливів; в обрядовому фольклорі ім’я Чур, Чурило видозмінилося в Джурила, Ярила, що також є символами чоловічої плідної сили;
2) згадується як ім’я богатиря в галицькому билинному циклі. Стеля його замку, як склепіння неба, на якому світять Сонце, Місяць і Звізди; його волосся — золота дуга; шия, як білий сніг; очі, як у ясного сокола; брови, мов у чорного соболя. Перед ним несуть соняшника, а він їде на коні, тішачись: виробляє різні чуда лицарської доблесті (з коня на коня перескакує, з сідла у сідло перелітає). В нього закохуються не тільки красні дівиці, але й заміжні молодиці, і навіть сама княгиня. Чурило — мабуть чи не перший в українській народній поезії образ облесливого коханця, спокусника жіноцтва, недаремно по-батькові він зветься Пленкович (від слов. плєнять — полонити красою, спокушати; пор. ще Перелесник).

ЯЗИЧНИК

Язичник — сповідник етнічної віри будь-якого народу, яку мав цей народ до прийняття світових релігій. Язичництвом є релігія еллінів (греків), ведійська релігія (арійців та індусів), руська віра (українців-русичів) та ін. Слово «язик» в мові наших Предків означало «народ, етнос»: так воно перекладене в «Лексиконі» Памво Беринди (ХVІІ ст.), так вживали слово «язик» А. Пушкін і Т. Шевченко. Можемо з повним правом стверджувати, що в основі давньої Предківської Віри українців був етнонім (назва народу) — і нині побутує гуцульська приказка: «Поки колядники ходять, поки писанки пишуть, доти наша віра руська буде в світі». Не викликає сумніву те, що мова йде саме про язичницьку віру, адже колядники, писанки є реаліями давньої віри наших Предків, з якими впродовж цілого тисячоліття боролася християнська церква, але не змігши знищити їх, змушена була взяти до свого обрядового циклу, надавши їм біблеїзованого вигляду. Так були спотворені тексти язичницьких релігійних співів: міняли імена язичницьких Богів на імена Христоса та його апостолів (Дажбога — на «Дай же ж Боже», або «сам Бог», Перуна — на св. Петра, Ярила — на Юрія або Івана тощо). Таким чином руйнували наші священні тексти.
Слово «язичники» вживали і давні українські волхви у Велесовій книзі: «Наші отці одні хомути носили і ніяк не звалися інакше, як язичники» (в оригіналі це слово написане ЄЗЕЦЕ, пор. старослов'янське языце). Отже, слова «язичник» і «язичництво» — нейтральні наукові терміни, які не мають нічого образливого і принизливого, на відміну від християнських назв «поганин» і «поганство», які й досі вживають обмежені люди. Навпаки — слово «ЯЗИЧНИК» — велична і горда назва людини, яка є вірною Вірі Своїх Предків, етнічній вірі своєї нації.

как звучат различные языки На португальском шокирующей фразой будет: В июле блинчиками объесться [In Julio pidaras ohuelos]. На испанском: Черное платье для моей внучки [Трахе негро пара ми ниета] На турецком Характер каждого быка [Хер манд аныб хуюб]; на арабском Семья моего брата - лучшая в стране [Усрат ахуй атъебифи биляди]. А теперь, ХИТ СЕЗОНА ! На китайском; Грязно-серая лиса шаг за шагом возвращается в общежитие. [Хуй лю лю хули ибу ибу хуй суши]. Словарь: (все слова - подлинные!) Трахе негро пара ми ниета - Чёрное платье для моей внучки(исп.) Херня (Herna) - биллиардная(чеш.) Яйца на очи - яичница-глазунья (болг.) Шас о ебу - Спрячь сову (франц.) Нид о ебу - Гнездо совы (франц.) пизд'анволь - Взлетная полоса (франц.) атьебу билядина - Самая красивая страна (арабск.) собакахер мударисен - Здравствуй учитель (арабск.) сУки - Любимый(японск.) сОсимасё - Договорились (японск.) мУде вИснет - Показ мод (шведск.) хуемора - Доброе утро(африканос.) хуйки - Вещички(африканос.) на хуй хипО - Спокойной ночи (китайск.) хуй цзянь - до свидания (китайск.) Huesos - Косточки (исп.) Ялда - "девочка"(иврит) Тамхуй - благотворительная столовая(иврит) мудак - обеспокоен(иврит) дахуй - отсроченный(иврит) Можете выписать дохуя - т.е Можете выписать отсроченный чек Схуёт - права(иврит) Ин хулио пидарас охуэлос - (In Julio pidaras ohuelos) В июле блинчиками объесться (португ.) Хер манд аныб хуюб - Характер каждого быка (турецк.) Усрат ахуй атъебифи биляди - Семья моего брата - лучшая в стране (араб.) Хуй лю лю хули ибу ибу хуй суши - Грязно-серая лиса шаг за шагом возвращается в общежитие (кит.) Ибу ибуди - хуйдао муди - Шаг за шагом можно достигнуть цели(кит.) Йо трахо трахе - (Yo trajo traje) Я принёс костюм (португ.) Доеби - суббота (япон.) Peace Dance - Танец мира (англ.) Ибуибу дэ дао муди - Шаг за шагом к намеченной цели (китайск.) Ebbene - Итак (итал.) Йоббар (Jobbar) - работать (шведский, естественно)) Трабахар (Trabajar) - работать (исп.) Pereibar - запрещать (итал.) Ebedelni - обедать (венгр.) Near Bird - "рядом птица"(англ.) Употребляется в выражениях "А меня это Near_Bird!" Chop is dish - "Котлета - это еда" (англ.) bardak - стакан (турецкое) Блю воте (Blue water) - голубая вода (англ.) Урода - Красота (пол.) Ша уибу - кошка или сова (фр.) Huerte - огород (исп.) Figlio perduto - потерянный сын (итал.) Бляйбен - оставаться (нем.) Их бляйбе зер гут - я хорошо сохранился (нем.) Охуэла - (Hojuela) - Блин (исп.) Бляйх - бледный (нем.) Ebeniste - столяр-краснодеревщик (венгр.) Ebahi - изумиться (венгр.) More dark? Some more dark.(Модак? Сам модак.) - о пиве: "Более темное? Немного более темное." (англ.) Kaka - пирожное (швед.) Хуэва пейва -добрый день (финский) (на слэнге - Хуява пиява) Pedestrians - Пешеходы (англ.) Склеп - магазин (польск.) употр. в фразах: "сегодня в склепе мясо кончилось, остались только кости на бульон..." Еbauche - набросок(фр.) Ни хуй бу хуй - Ты возвращаешься? (китайск.) Mandar - посылать (исп.) Huile - масло (фр.) Cuchara - ложка (исп.) Huis - калитка (фр.) Eber - чуткий (венгр.) Mando - командование (исп.) Монда (Mandag) - понедельник (швед.) Тухлая пойка - блудный сын (фин.) Свалка (svalka)- прохлада (швед.) Глюк - счастье (нем.) Ёлопукки - Дед Мороз (фин.) Дядо Мраз - Дед Мороз (болг.) Миньетта (Min hjarta) - моё сердце (швед.) Липун (Lipun) - Билет (фин.) Сукла (suklaa) - Шоколад (фин.) Лохи (lohi) - Лосось (фин.) Ленинки (Leninki) - Платье (фин.) Бундесрат - Дума (нем) Яма - Гора (яп.) "чек дохуй" - отсроченный чек (иврит) "зхуйот шмурот" - охраняемые права (иврит) Falos perdos (фалос пердос) --- что упало, то пропало (эсперанто, поговорка) Perdento --- замирая (итальянский, но кроме того еще и общепринятый музыкальный термин) йобра - право/правый - венгерский ;] Суббота по японски "дойоби" 土曜日 huijari (хуйяри) - обманщик huijata (хуйята) - обманывать, "кидать" panos (панос) - ставка ЗЫ. из коментов 1.баянчег в тему: арабская песенка про блядей: http://www.youtube.com/watch?v=zAO1oelk-_M&search=blyadi здесь с субтитрами :) http://ru.youtube.com/watch?v=dWHguHT6TIo 2. цитата: "Хуэва пейва -добрый день (финский) (на слэнге - Хуява пиява)" У меня знакомые в Финляндии проживают. Hyvää päivää - это 'Хювяя пяйвяя'. И нет у них никакого слэнга!" 3. "Йо трахо трахе - (Yo trajo traje) Я принёс костюм (португ.)" это вообще испанский "Ин хулио пидарас охуэлос - (In Julio pidaras ohuelos) В июле блинчиками объесться (португ.)" Ложь. Это, возможно, искаженный испанский, но точно не португальский. В испанском буква "h" вообще не произносится ,ее кое-как заменяет "j" и "g" в некоторых случаях. И в португальском оно не произносится тоже.

Частотный диапазон некоторых музыкальных инструментов (в Герцах) и человеческого голоса:
Контрабас 40-300
Виолончель 65-880
Альт 130-1240
Скрипки 210-2800
Фагот 60-630
Кларнет 140-1980
Гобой 230-1480
Флейта 240-2300
Пикколо-флейта 560-2500
Туба 45-320
Тромбон 80-500
Валторны 60-740
Труба 160-990

Ниже представлен частотный диапазон человеческого голоса:
Бас 75-330
Тенор 120-500
Меццо-сопрано 170-700
Сопрано 230-1100

1. При сравнении частотного диапазона музыкальных инструментов и человеческого голоса, последний имеет самый широкий диапазон частот.
2. Так же необходимо учитывать силу звучания (динамический диапазон) данных инструментов.

Например:
Динамический диапазон гитары составляет 15дБ; органа — 35дБ; рояля — 45дБ; женский голос 20-35дБ; мужской голос 20-45дБ, эстрадного оркестра 45-55дБ, симфонический оркестр 60-75дБ.

Вывод: человеческий голос имеет диапазон звучания от 75 до 1100Герц, который так или иначе перекрывает /заглушает, смешивается/ с любым музыкальным инструментом /оптимальная точка — 300Герц.

Дракон
Универсальный и очень сложный символ. Дракон, или крылатый змей, объединяет в себе змею и птицу, дух и материю. Вначале его символика была целиком благоприятной и означала воды, несущие жизнь (змея), и дыхание жизни (птица). Он идентифицировался с небесными богами и их земными представителями - императорами и королями. Впоследствии его символика стала амбивалентной, обозначая благодатные дожди, следующие за грозами, и, вместе с тем, разрушительные силы молнии и наводнения. На Востоке дракон, как правило, есть Сила Небесная, несущая благо, тогда как на Западе он становится хтоническим, разрушительным и злым. Дракон может быть солярным и лунным, мужским и женским, добрым и злым. На Дальнем Востоке он символизирует сверхъестественную силу, мудрость, силу, скрытое знание, силу вод, несущих жизнь. Это эмблема императора как Сына Неба и, вслед за ним, человека мудрого и благородного. Монотеистические религии изображают дракона злой силой, за исключением отдельных случаев, когда он может олицетворять Логос, дух оживляющий или всемогущее божество, Плерому. Дракон и змей (см. змея) обычно взаимозаменяют друг друга в символизме, представляющем неявное, неразличенное, хаос, латентное, необузданную природу, а также жительную силу воды. Когда он изрыгает громы и молнии, происходит переход от мира непроявленного к сотворенному миру формы и материи. И здесь дракон обладает двойственным символизмом: он может выступать и как бог дождя, и как его противник, не дающий дождю упасть. Его ассоциируют, с одной стороны, с морем и пучиной морской, с другой - с вершинами гор, облаками и солярными восточными регионами. Выступая в роли чудищ, драконы - автохтонные владыки земли, с которыми приходится бороться героям, завоевателям и созидателям, чтобы захватить или освоить землю. Они же являются хранителями сокровищ и доступа к тайному знанию. Битва с драконом символизирует те трудности, которые необходимо преодолеть, чтобы овладеть сокровищами внутреннего знания. Победа над драконом олицетворяет разрешение конфликта между светом и тьмой, разрушение деструктивных сил зла, либо победу над собственной темной природой человека и достижение самообладания. Спасти непорочную девицу из лап дракона, значит освободить чистые силы, сокрушив злые. Дракон часто противостоит умирающему богу. В алхимии крылатый дракон олицетворяет летучее, а потеряв крылья он зафиксирован, пойман. В китайской алхимии дракон - это ртуть, кровь и семя. У кельтов - символ высшей власти, хозяин. Красный дракон - эмблема Уэлльса. Дракон и змей в китайском символизме неразрывны. Дракон представляет высшую духовную силу, сверхъестественное, бесконечность, дух перемен, божественную силу перемен и трансформации, ритмы природы, закон становления, сверхъестественную мудрость, силу. Он - Олень Небесный, Солнце, свет и жизнь. Небо, высшая власть, мужская сила ян. Дракон облачный означает, кроме того, грозу и живительный дождь, воды глубокие и Весну. Голубой Дракон (лунь - наивысший) живет на небесах и есть дух животворный, сила небесная, сила сверхъестественная и бесконечная. На земле голубой дракон - знак делегированной императорской власти, знак императора. У императорского дракона (его также называют лунь) пять когтей, голова его направлена на Юг, а хвост - на Север. Он представляет Восток и живительный дождь. Обыкновенный дракон манг имеет по четыре когтя на лапах и представляет власть временную. Более ранней формой китайского дракона был дракон с тремя когтями. Впоследствии эта форма дракона была принята в Японии. Безрогий дракон ли живет в море и владеет глубинами морскими, он также символизирует ученого. Дракон чияо живет в горах или на земле и олицетворяет государственного человека. Согласно Ванг Фу, дракон имеет девять соответствий: Рога его похожи на оленьи, голова верблюжья, глаза его как у демона, шея змеи, брюхо улитки, чешуя как у карпа, когти орлиные, подошвы тигра, а уши коровьи. Два борющихся, соревнующихся дракона, глядящих друг на друга, представляют дуализм сил инь-ян, всех противоположных и взаимодополняющих сил, сил небесных и земных, обычно между ними изображают либо Солнце, либо жемчужину небесную, Луну. Повернувшиеся друг к другу спинами драконы олицетворяют начала инь-ян. Когда они изображены гоняющимися за хвостами друг друга, это символ взаимного созидательного действия сил инь-ян. Часто дракона изображают с драконьим шаром или пылающей жемчужиной. Имеются различные толкования этих изображений: это либо раскаты грома, либо имеется в виду, что, когда Луна, носительница дождя, убывает, ее заглатывает дракон, а когда она прибывает - это знак того, что он понемногу ее выплевывает. В даосизме и буддизме это жемчужина, исполняющая все желания, жемчужина совершенства, иными словами, мудрость, светоч и духовная суть вселенной. Она может представлять Боддхисаттву в процессе непрерывного просветления. Дракон, изображенный вместе с Фениксом, - символ союза Неба и Земли, императора и императрицы, божественной потенциальности, вмещающей в себе все противоположности, взаимодействия макрокосма и микрокосма, двух аспектов андрогина, ритмов эволюции и инволюции, рождения и смерти. Их символом является также двойная спираль. Дракон, изображенный вместе с тигром, может означать сладострастие, тигр же в этом случае будет символизировать гнев и враждебность. В христианстве дракона считают змеем, тем еще старым змеем, силой зла, дьяволом, искусителем, врагом Божьим. Он представляет, кроме того, смерть, тьму, язычество и ересь. В Ветхом Завете обиталище драконов ассоциируется с сенью смертной (Псалмы, 44:19) и пучинами водными. Обиталище драконов считалось местом запустения и погибели. Победители драконов предстают как триумфаторы над силами зла и ереси. Дракон с завязанным хвостом олицетворяет зло побежденное, поскольку считалось, что сила дракона в его хвосте, как и у скорпиона. Архангел Михаил, повергающий дракона, являет победу бога солнца над тьмой, что в христианстве трансформировалось в версию о поражении Сатаны. Драконы являются атрибутами святых Кадо, Климента Мецкого, Георгия, Кейна, Маргариты, Марты, Самсона, Сильвестра и апостола Филиппа. У египтян дракон является эмблемой Озириса, бога мертвых. Апопа, дракона тьмы и хаоса, повергает каждое утро Бог-Солнце Ра. В греко-римской культуре это атрибут Геракла, победителя чудищ. Иногда драконов изображают впряженными в колесницу Цереры. У евреев считается символом запустения; обитатель пустынь. В индуизме дракон - сила явленная, слово произнесенное, атрибут Сомы и Варуны. Индра поверг дракона. В иранской культуре - атрибут Хаомы. У японцев дракон с тремя когтями на лапах представляет Микадо, императорскую и духовную власть. В шумеро-семитской мифологии - супостат, сила зла.
 

Символизм.

Аист – сакральная птица в различных мифологических и оккультных традициях. 

Символизирует новую жизнь, приход весны, удачу. Название «аист» с иврита – «хасида» - дословно переводится как «набожность».

Символ почтительности к родителям (считалось, что молодые аисты во время продолжительного перелета несут на себе старых и ослабевших сородичей), нежности, привязанности к детям (по поверью, аист приносит детей в дома).,

В Древнем Риме посвящался Юноне, богине материнства, помогавшей роженицам. 

В Древней Греции посвящался Гермесу (в качестве покровителя путешественников).

В ряде традиций выступает как символ долголетия, изобилия, плодородия, благой судьбы.

В Египте воплощение жизненной силы человека первоначально изображалось в виде аиста. 

У славян считался священной птицей, убийство аиста либо разорение его гнезда расценивалось как большой грех.Его славянское название - лелека, т.е. посвящён Леле, богине нежности


У китайцев означает долгожительство, счастливую и умиротворенную старость, сыновнюю почтительность достойного, чуждого соблазнов, живущего в уединении отшельника.

Согласно русским народным поверьям, аист – птица, приносящая счастье.

Он покровительствует рождению детей.

Шутливое поверье говорит о том, что детей приносит родителям аист: оно происходит из древнего представления, что народившиеся души обитают в стране болот, прудов и трясин.

Несмотря на то что Библия причисляет всех ходульных птиц к "нечистым животным" (Ибис), аист рассматривается иначе, как символ счастья, главным образом потому, что он поглощает змей. Тем самым он указывает на Христа и его учеников, которые уничтожали сатанинские создания. В северных странах его регулярные возвращения весной толковались как связанные с праздником воскресения. Сюда же можно поставить и его роль носителя детей, за что ответственны также и другие компоненты (например, представление о нем как об "одушевленной птице"); контакт с "водами творения", из которых произошло все плодородие. Говорят, что он часто достигает преклонного возраста, вследствие чего, прежде всего в Китае он был символом долголетия. Его спокойное стояние на одной ноге производит впечатление достоинства, задумчивости и бдительности (чуткости), что делает его образом медитации и созерцания. Психоаналитическое толкование символов видит в клюве аиста образ фаллоса, "источник детей" рассматривается как символ материнского лона.

В христианстве аист символизировал чистоту, целомудрие, благоразумие, бдительность, осмотрительность, почтительность. По шведской легенде, аист подбадривал истязаемого Христа.

Легенда сообщает об антропном происхождении аиста. Когда Бог убедился, какой вред чинят людям черви и змеи, он собрал их в мешок и приказал одному человеку выбросить в море. Вопреки Божьему запрету, человек развязал мешок, и гады расползлись по свету. За это Бог превратил ослушника в аиста, приказав ходить по миру и собирать распущенную нечисть. По другой версии этой легенды, из мешка, развязанного архангелом Михаилом, по свету разлетелись комары и мухи, которых и собирает аист, птица, символизирующая очищение и обновление мира. Таким образом, проводилась мысль об ангельской природе аиста. Сам внешний вид летящих аистов напоминал ангелов.

Аист символизирует путешествия, странствия; приход весны; вестник счастья, хорошая весть, предзнаменование добра; плодородие, урожайность; материнство; супружеская верность, прелюбодеяние; благодарность, признательность; послушание, сыновняя забота, семейное счастье; рождение ребенка; защита от пожара; покой, уверенность в завтрашнем дне, ласка; чистота; мудрость, хитрость, чуткость, сметливость; долговечность, воскресение из мертвых; религиозный фанатизм, восторг; спесь, высокомерие, стремление к нравоучениям.

Аист - провожатый душ умерших в подземное царство, но он же может и осуществлять их связь с еще живущими.

Аист - сметливость, хитрость.

Аист - покой и семейное счастье, уверенность в завтрашнем дне, чистота. Вполне возможно, это оттого, что птица регулярно очищает свое гнездо от всяческих отходов...

Аист - рассудительность, а также высокомерие. Это, вероятно, пошло от того, что аист, осматривая все вокруг, высоко задирает голову. Так же он ведет себя и когда ловит насекомых.

Аист - чуткость. Ведь он спит, стоя на одной ноге, готовый проснуться в любое мгновенье. В действительности организм аиста устроен так, что ноги его во время сна подчиняясь инстинкту, сменяют друг друга.

Аист - мудрость, задумчивость. Кажется, что птица, замершая в неподвижности, занята размышлениями, философией, медитацией.

Аист - "чистильщик мира", т. е. в одном смысле очищающий мир от вредных насекомых, ловец змей; в другом - некий морализатор, проповедник.

Аист, согласно старинному народному поверью, способен уберечь жилище, где он свил свое гнездо, от пожара.

Аист - символ красоты, здоровья и скорейшего появления наследника в семье.

Видеть Аиста во сне

Сонник Фрейда:

Если аист приснился женщине, это к беременности. И если пока никаких признаков вы не замечаете, знайте, что очень скоро они появятся. Если аист приснился мужчине, значит, таким образом дает о себе знать его инстинкт отцовства и продолжения рода.

Сонник Цветкова:

подарок; гнездо - утешение.

Украинский сонник:

Аист во сне провещает счастливый брак, много детей; иногда снится и к пожару.

Эзотерический сонник:

Предложение руки, свадьба. Мертвый, сбитый - ваши планы в устройстве личной жизни будут грубо нарушены.

Любовный сонник:

Если во сне вы видели гуляющего на лугу аиста, вам просто не избежать счастливого супружества. При этом чем дальше от вас находится во сне аист, тем дольше вам придется дожидаться заключения брачного союза. Сон, в котором вы ловите аиста, сулит хлопоты в личных делах, размолвки с любимым накануне свадьбы или препятствия со стороны родных. Если, ловя во сне аиста, вы поймали другую птицу, вас снова заставят поволноваться старые романы.

Сонник Симона Канонита:

видеть на лугу – счастливое супружество; видеть летающим или ловить – хлопоты в сватовстве

Современный Сонник:

Аист, расхаживающий по поляне или лугу, опускающийся на крышу или в гнездо - это хороший сон; все будет благополучно в Вашей семье.
Если аист пролетает прямо над Вами, значит Вам будет сопутствовать удача и все Ваши трудности вскоре будут преодолены; если аист пролетает в стророне - то в реальной жизни Вы можете столкнуться с равнодушием окружающих Вас людей или Вам предстоят трудности с заключением брака.
Если аист на земле и Вы пытаетесь подойти к нему - это сон-предупреждение: оставьте свои фантазии и внимательно осмотритесь вокруг, - в противном случае могут быть сложности и разочарования...
Два аиста, увиденные во сне, - к свадьбе, рождению ребенка у Вас или Ваших близких.
Два аиста, кружащие в небе, - Вы не удерживаете равновесия между поступками, идущими от сердца, и поступками, идущими от разума; Вы склоняетесь в пользу разума и этим вредите себе. Не забывайте про природную мудрость сердца.
Если аист мертвый, ожидайте большого разочарования.
Важен цвет аиста: белый аист - это хорошо, это к прибыли; черный - не очень хорошо - это к потерям, разочарованиям, к неприятным известиям.

Значения.

Нежность, привязанность, забота, благодарность, признательность.
Новая жизнь. Изменение, преобразование. Красота, здоровье.
Чистота, целомудрие, благоразумие, бдительность, осмотрительность.
Путешествие, переезд, движение. Изменение места жительства.
Долголетие, изобилие, плодородие.
Хорошая судьба, удача, счастье, взаимная любовь.
Достоинство, задумчивость, медитация и созерцание.
Хорошая новость. Уверенность в завтрашнем дне.
Супружеская верность, семейное счастье; рождение ребенка.
Покой, уверенность в завтрашнем дне.
Ласка; чистота; мудрость. Сметливость, хитрость.
Счастливый брак, свадьба. Новое знакомство.
Гармония, сочувствие и солидарность.
Благоприятный период для инвестиций.
Верность принципам, приверженность традициям.

 

В славянской мифологии Лель – сын богини красоты Лады, а красота, естественно, рождает страсть. Изображался он в виде златовласого, как и мать, крылатого младенца. Лель метал из рук искры. Он то же, что греческий Эрос или римский Амур, только те поражают сердца людей стрелами, а Лель возжигал их своим ярым пламенем. Была в то время и священная птица – аист. В некоторых славянских языках у этой птицы есть и другое название – лелека. В связи с Лелем почитались и журавли, и жаворонки - символы весны.
В песенных припевах слышится еще: лель-люли, леля, лелюшки.
Все эти слова - уменьшительно-ласкательные имена Леля.
А если верить Далю именно от имени Леля произошло слово лелеять. Ведь значение слова «лелеять»:
1. Ласкать, нежить, холить. // разг. Заботливо ухаживать за чем-л.
2. перен. Любовно, ласково оберегать что-л.
Лёлями в деревнях называли крестных матерей, лялями кличали детские игрушки, лелями – детские рубашонки, а самих малышей – лелеками.
"А вот лелю наденем! Кормила баба лелека, начаялась человека, выкормила, выростила, кого лелеяла"
 

Лелека (бусол, бузько(Полісся),  чорногуз, гайстер, чугайстер(Карпати)чугайстер ще й лісовик(леший), лелека(південносхідні степи)) - символ богині Зорі, богині Лелі; символ поваги до батьків; символ мандрівників; сімейного благополуччя, щастя; батьківщини. 24 лютого 2008 року – Лелечини. Свято тотемного птаха українців. Важають, що з цього дня птахи починають свій політ з Вирію. Початок пташиних свят. Птахи вважаються священними, бо вони двічі народжуються: “перший раз гладке (яйце), а другий раз пухке (пташення)”. За нашими повір’ями, саме тендітний лелека приносить до нас дітей. Колись лелека називався у нас так, як у німців ще й досі називається журавель – краном (der Kranich). Між іншим, саме з кореня «кран» деякі етнографи-дослідники, наприклад, Зореслов Ключко, прослідковують самоназву Україна, тобто країна кранів або ж земля лелек. Дослідник навіть знайшов у батька історії Геродота у VІІІ книзі вживання самоназви пелазгів: «Афіняни тоді, коли країну, що тепер називається Еллада, залюднювали пелазги, були пелазгами і називалися кранаї». Дослідник вважає, що з розвитком багатобожжя птах «кран» у нас поступово замінюється на «лелеку», що походить від імені богині весняного відродження природи Лелі. Лелека (бусол, бузько, чорногуз, гайстер) - символ богині Зорі; символ поваги до батьків; символ мандрівників; сімейного благополуччя, щастя; батьківщини. Лелека в українців – святий птах, який, за повір’ям, має риси і звички, що притаманні людям. В народному уявленні він є символом праці і відданості. Де він покладе своє кубло, тій хаті буде щастити, а якщо його образити, він і хату може спалити. В Україні птахів і звірів не називали людськими іменами. Однак, для лелек робили виняток: "Антоне, принеси тепло"... Лелека білий (Ciconia alba) влаштовує своє гніздо близько осель людини. Його відомі назви: чорногуз, бусел, бусля, бузько, боцян. Лелека чорний ( Ciconia nіgra ) - в болотистих місцевостях, подалі від людини. За повір'ям, село, в якому є хоч одне гніздо лелеки, вважається застрахованим від "великої тучі з бурею", а двір, що вподобали лелеки, - щасливим. Та й сам птах для гнізда обирає собі хату спокійну й побожну. Не тільки розорити гніздо лелек - великий гріх, а навіть полохати їх. За розорення гнізда лелека мститься тим, що приносить вогняну головешку й підпалює хату. На зиму лелеки летять в Ірій, а на весну неодмінно вертаються до свого дому, до свого гнізда. В народі кажуть: <Прилетів лелека - весну приніс здалека>. А ще існує прадавнє повір'я, що лелеки відносять в Ірій (Рай) душі померлих предків, а вертаючись назад, приносять дітей, тому весною їх з нетерпінням чекають. Колись місяць квітень навіть називали <лелечником>. Цікаво, що в угорській мові знаходимо співзвучне слово "lélek" - душа, котре пояснює наше слово "лелека" і підтверджує давні космогонічні уявлення праукраїнців. В перекладі з китайської мови назва нашої країни є "Божа країна", або " Країна Птаха"... 
 

 

Лелека — святий птах Землі Древлянської

15.04.2010 | 22:45 Сергій Жила

В авестійському календарі древніх аріїв п'ятий рік (1910, 1942, 1974, 2006...) належить лелеці. Цей птах( уособлює передбачення, медитацію, піднесеність, слідування законам неба. Чого прагне лелека? Він хоче знайти успіх у мандрівках, які для цього птаха скоріш за все не фізичні прогулянки, а духовні. Дуже любить робити відкриття. Вчитися чомусь новому. Чого уникає лелека? Будь-яких спокус поставити свій талант на шлях руйнування. 1 нарешті найголовніше — ці птахи приносять до нас на своїх крилах весну і звісно діточок-немовлят.

В Україні зустрічається два види лелек. Усім нам із вами більше відомий лелека білий, котрого в Україні ще називають чорногузом, буслом, гайстром... Чорна гузка — це задня хвостова частина тіла. Але в чорногуза хвіст насправді білий, що добре помітно в польоті. В чому ж загадка? В білого лелеки чорні кінці крил і в складеному стані здається, що вся задня частина тіла птаха чорна. Лелеки надзвичайно популярні в народі птахи. Усім відомо, що завдяки їм народжуються в нашій країні діти, бо саме вони, тримаючи в дзьобі зав'язану хустинку чи конверта, приносять новонароджених у капусту, де їх потім і знаходять майбутні мами. Зазвичай так нам розповідали в дитинстві, коли ми цікавилися як з'явилися на світ ми і наші брати з сестрами. Старожили кажуть, що останнім часом стало менше лелек і впала народжуваність в Україні.

Лелека мав усі підстави стати українським національним птахом. Якщо поглянути на всі відомі нині герби українських міст, то з'ясується, що найчастіше на гербах зустрічається саме лелека. Лелекам присвячено просто неймовірну кількість різних легенд і оповідок. Кілька років тому мені вдалося почути дуже цікаву легенду про походження назви «Лелека». Виявляється, що в слов'янського бога кохання Леля було два священних божих птахи. Один із них — білий чорногуз або «Леле-ка», а інший —- «Леляк». Леляком звали дрімлюгу або козодоя. На честь Бога Леля названо «Лельчицьку» землю, що лежить на північ від Поліського заповідника (Лельчицький район Білорусі).

Наші уявлення про лелеку досить давні й архаїчні — це «Світ древніх Вед-Сказань, глибини мислі-мудрості Тисячолітні». У навколишніх біля Поліського заповідника селах найбільш відома легенда про лелеку — це сказання про Першо-Бога і Першо-Людину. Цей народний переказ був дещо літературно оброблений Миколою Брицуном і далі його подано у викладі автора.

***

«Давно-прадавно те було. Не за нашої пам'яті, батьків і дідів наших. А було з нащада — начала Світу. Після Потопу Великого зосталися Бог і Людина. Був Бог, Володар світу, був чоловік, Першо-Людина. Покликав Першо-Бог Чоловіка сущого до себе. Прийшов Чоловік до Бога і жде, що Бог загадає робити. От Бог і каже:

- Чоловіче! Покликав я тебе одне велике діло зробити, од одного тебе доля Світу залежить. Чи зробиш усе, як загадаю я тобі?

- Зроблю Праведний Боже! — одказує Чоловік.

От Бог і каже:

- Бачиш отой Мех, великий да важкий?

- Бачу, Боже! — каже Чоловік.

- То возьми того Меха, — каже Бог далі, — да занеси на Край Світу, да кинь у Глибоке Провалля! А нести Ти будеш, Чоловіче, то не заглядай у Мех, що б то по дорозі не було з Тобою, як би ти не захотів у Мех той заглянути. Біда Велика з Того може бути!

- Зроблю, Великий Боже, як приказуєш!

Узяв той мех великий закинув собі на плечі та й поніс на Край Світу. Несе та й несе, втомився. Кілька разів сідав одпочивати. Дивився на мех і думав: «Ну, що у тому меху може бути?»

А як підніметься знов на ноги, закидає мех, на плечі, ніби в тому меху ворушиться живе... Прийшов Чоловік до Краю Світу, скинув важкого меха долу, витер чоло, сів і думає: «Послухав Бога я, Чоловік Сущий, прийшов на самий Край Землі, скину цей Мех за Край Землі в Бездонну Пропасть. І ніколи не буду знати, що в том Меху було. Не видержу і гляну в середину Меха хоч одним оком. Узнаю, що Володар Світу, Великий Бог ховає од Чоловіка Сущого на Віки Вічні.»

Шморгнув Чоловік зав'язку. Мех розкрився і оком не успів моргнути Чоловік Сущий, Полізло з Меха гаддя усяке — вужі, гадюки, жаби, усяка друга нечисть із Меха так і преться... по всій Землі розлазиться.

Злякався божий Чоловік: «Якого горя світу, Богу наробив я? Як перед Богом тепер стану! Що скажу Святому Богу?» Кинувся збирати гаддя руками... Стомився... У Журбі Глибокій присів: «Голими руками його не визбирає Людина Суща!»

Вертає Чоловік до Бога Праведного. От Бог Великий питає Чоловіка:

- Чоловіче Сущий! Волю виконав мою?

Заніс важкого Меха на Край Світу?

- Заніс! — мовить сумно Чоловік.

- Чи кинув Меха у провалля? — питає далі Бог.

- Не кинув, Святий Боже... Хотів поглянути, що в Меху ти приховав од мене, Великий Боже! Хотів поглянути, що в середині Меха, а з нього як полізло всяке гаддя...

Бог і каже:

- Що ти, Чоловік Сущий, наробив! Гаддя, яке я з усього Світу визбирав, щоб Тобі добре на Землі жилося, на Землю випустив! Зробив велике Горе Собі й Мені.

Повів рукою Бог, на чоловіка глянув. Чоловік, махнув руками, мов птах крильми... стрепенувся, бо Крила виросли... вже Буслом став. Розкрив бусел широкі крила, махнув, злетів та й полетів... на ближнее болото... гаддя, жаб ловити. Так Чоловіка-Неслуха Великий Бог скарав, прорікши: «Будеш увесь свій вік гаддя збирати! Людиною не станеш до тих пор, поки усе гаддя ти не збереш! Будеш віки збирати Ти, Діти Твої і Все Твоє Потомство... І буде так з Начала і до Кінця Світу». З тих пір тулиться Бусел до Людини, бо був Людиною та птахом став. Люди жаліють Бусла, шанують як Предка свого, що хотів дознати Таїну Світу та добув покару. Люди, старі й малі, не рушать гнізд Людини-Бусла. Бо то великий Гріх»

*** .

До чорного лелеки, на відміну від білого ставлення у легендах було різним і не завжди доброзичливим. Інколи за чорне оперення і відлюдкуватість його відносили до «темної нечистої» сили. Але один переказ із Овруцького району Житомирської області оповідав про інше

«... Раніше жив тільки білий лелека. Жив собі на хаті в доброго чоловіка. Все було на добро в цьому господарстві. Л в сусіда не селилися птахи і не було щастя в хаті. Позаздрив сусіда на теє благополуччя і вирішив спалити хату. Коли загорілася хата, білий птах із пташенятами кинулися гасити пожежу і кликати людей на допомогу. Пожежу встигли загасити. Хата і гніздо лишилися цілими. Коли зійшлися люди, то птах і накинувся на підпалювача-сусіда. Заздрісник казав, що хату запалив лелека, а птах навпаки вказував на кривдника. Так і народилася на світ легенда про те, що лелеки можуть хати палити. Гірко стало на душі в святого білого птаха... Після цього почорнілий обпалений птах оселився в глухому лісі самітником. А опалене чорне оперення від пожежі лишилося назавжди, як і обережне недовірливе ставлення до людини. Птах боїться, що хтось із людей можливо повірив у те, що саме він підпалив хату і хоче йому помститься. А голос лелека з того часу надірвав і втратив назавжди. Нині він тільки й здатен, що лише клацати дзьобом.»

Відрізнити чорного і білого лелек у природі зовсім нескладно. Чорний лелека має чорне оперення голови, шиї і верхньої частини тіла. Дзьоб і ноги у дорослих червоного кольору. У молодих птахів чорне оперення не має зеленуватого полиску, а дзьоб і ноги зеленувато-жовті (оливкові). Звуки птахи подають зрідка, тому і виникла легенда про те, що дорослі птахи не мають «голосу». Молоді птахи можуть тріскотіти дзьобами та видавати хрипкі, грубні звуки.

Чорний лелека гніздиться в лісовій зоні Європи й Азії. В Україні зустрічається в Карпатах, на Поліссі. Але відмічають локальні місця гніздування і в зоні лісостепу. Під час міграцій трапляється й у інших місцях України, зокрема на узбережжі морів. Найбільша кількість гнізд виявлена на Поліссі: у Волинській, Рівненській і Житомирській областях. Оскільки населення добре визначає ці види в природі, багато орнітологів проводили серед людей анкетні опитування і нині чисельність і поширення виду в Україні добре вивчені. Чорний лелека гніздиться в лісах, поблизу боліт, річкових заплав. У районі Поліського заповідника чорні лелеки часто влаштовують свої масивні гнізда на дахах бортей — вуликів-колод для диких бджіл. Взимку після осінніх дощів або під вагою снігу такі гнізда часом падають на землю. В таких випадках на цьому дереві треба влаштувати штучну гніздову платформу ще до прильоту птахів і лелеки обов'язково збудують на ній гніздо. Такий випадок стався одного разу в Поліському заповіднику і птахи облаштували гніздо на штучній платформі. Свої гнізда птахи використовують упродовж багатьох років поспіль.

Статевої зрілості досягають лише на третьому році життя. У кладці птахів 2-6 яєць (у середньому 4). Насиджує кладку переважно самка протягом 32-34 днів. Пташенята-пуховички повністю білого кольору. У двомісячному віці — на початку липня молоді починають літати. Живляться птахи майже винятково тваринною їжею: рибою, земноводними, комахами, дуже рідко мишоподібними гризунами, плазунами, птахами. У порівнянні з білим лелекою чорний більше вживає риби.

Свого часу точилася дискусія — зростає чи спадає чисельність чорного лелеки в певних біотопах або регіонах і як на неї впливає меліорація земель, осушення боліт (створення сітки осушувальних каналів — непоганих кормових біотопів для цього виду) і спрямлення русел рік. Загалом ситуація з цими видами порівняно благополучна і не викликає особливого занепокоєння. Щодо заплав спрямлених річок Полісся, то тут стан справ геть протилежний. Адже після спрямлення русла зникає заплава зі старицями і чисельність виду зменшується. Я багато кілометрів проїхав на велосипеді й пройшов долинами річок Полісся і завжди чисельність чорного лелеки на неспрямлених ділянках річки була вищою, ніж там де «пройшла меліорація». Чорного лелеку занесено до Червоної книги України (рідкісний вид).

Сергій Жила, директор Поліського природного заповідника

Часопис Українського товариства охорони птахів -

http://www.birdlife.org.ua/bulletin/ptah10-1.htm

Від редакції:

У світі регулярно спостерігають за пташками. Популяції наших друзів останнім часом невпинно скорочуються і тому люди, яким не байдуже майбутнє природи, а відтак і майбутнє своїх дітей, виявляють власну ініціативу.

Ця робота полягає у фіксуванні популяції та ареалу проживання птахів. Тож зараз розпочинається нова акція щодо спостереження за білим лелекою, сільською ластівкою, зозулею та чорним серпок рильцем (стрижем). Поділитися своїми спостереженнями можна за адресою http://www.springalive.net/uk-ua

Мета – зафіксувати дати прильоту з зимівлі цих загальнопоширених і всім відомих мігруючих птахів, а також і збір важливих наукових даних, що допоможуть з’ясувати причини і вплив серйозних екологічних проблем, як-то зміна клімату й втрата видами середовищ їх існування. Тому має значення кожне окреме спостереження за поверхням птахів.

Уперше побачивши цієї весни лелеку, ластівку й серпокрильця (стрижа) і почутивши кування зозулі зареєструйте дату свого спостереження на веб-сторінці акції www.springalive.net, щоб повідомити дату спостереження й де це було (область).

P.S.: Торік українці були не надто активними спостерігачами. На фоні багатьох інших європейських країн наш загальний результат виглядав доволі скромно — 842 спостереження з України і 37 тис спостережень із Росії, понад 30 тис. спостережень із Ірландії та Італії тощо.
 

 

Лель
[править]
Материал из Википедии — свободной энциклопедии

Михаил Нестеров. Лель. Весна
У этого термина существуют и другие значения, см. Лель (значения).

Лель — мифологический славянский персонаж, первые упоминания о котором датируются XVIII в.

Многие исследователи отрицают существование у славян наличие такого божества или персонажа . Во многих славянских народных песнях встречается рефрен «Ой, лель-ладо» либо «Лада, лель-люли»; вероятно, старинные ученые сочли, что это — моление к богам.

Лель — имя сочиненного польскими мифологами славянского языческого бога, будто бы поминаемого в свадебных песнях. Исходя из убеждения, что у древних славян были боги, соответствующие классическим, польские историографы XVI века — Меховита, Кромер, Стрыйковский — признавали у языческих поляков существование богини Лады и её двух сыновей, Леля и Полеля, соответствовавших Кастору и Поллуксу; Меховита ссылался, в подтверждение этого, на слова древних песен: «Lada, Lada, I leli, I leli, Poleli». Иннокентий Гизель, составитель «Синопсиса», повторяя Стрыйковского, в главе «Об идолах» приписывает древним языческим русским тех же богов. Русские мифологи конца XVIII и первой половины XIX веков не сомневались в существовании у язычников славян и русских бога любви и браков Леля. Державин упоминает его в своих песнях. У Пушкина («Руслан и Людмила») на пиру князя Владимира Баян славит «Людмилу-прелесть и Руслана, и Лелем свитый им венец». При более критическом отношении к источникам славянской мифологии оказалось, что существование бога Леля основано исключительно на припеве свадебных и других народных песен — и современные ученые вычеркнули Леля из числа славянских языческих богов. Припев, в разных формах — лелю, лелё, лели, люли — встречается в русских народных песнях; в сербских «кралицких» песнях (троицких) величальных, имеющих отношение к браку, он встречается в виде лельо, лелё, в болгарской великодной и лазарской — в форме леле. Таким образом припев восходит в глубокую древность. Старинный польский припев лелюм (если он действительно существовал в этой форме, с «м») А. А. Потебня объясняет через сложение лелю с «м» из дательного падежа «ми», как в малорусском «щом» (вместо «що ми»). В припеве «полелюм» (если он верно передан польскими историографами) «по» может быть предлогом; ср. белорусские припевы: люли и о люлюшки[1]. Соображения об этимологическом значении припева лелю и проч. высказаны Вс. Ф. Миллером[2] и А. А. Потебней[3]. Отношения различных звуковых форм припева не могут до сих пор считаться уясненными — см. ещё статью Брикнера[4].

Причины появления подобных «божеств» охарактеризовала Л. Н. Виноградова:
Движимые стремлением описать славянскую мифологию по аналогии с детально разработанной античной, авторы первых трудов по славянскому язычеству создавали длинные списки так называемых «божеств», названия которых добывались порой весьма сомнительными способами (например, использовались неясные имена и названия, встречающиеся в поговорках, заговорах, формулах клятв и проклятий, песенных рефренах и т. п., а затем домысливался некий мифологический образ). Так возникли (и, ксожалению, до сих пор не сходят со страниц некоторых новейших мифологических словарей) многочисленные лели, леды, любмелы, дзевои, паляндры, зимцерлы и прочие искусственно созданные «персонажи», включённость которых в архаические верования славян не подтверждается ни надёжными письменными источниками, ни данными устной народной культуры[5].

Ю.М. Лотман также указывает на недостоверность параллелей " божество" и " Лель":

Лель - искусственное божество, введенное в русский Олимп писателями XVIII в. на основании припевов-выкриков, в основном свадебной поэзии: "Люли, лель, лелё". Припевы эти воспринимались как призывание, звательные формы собственного имени. Из этого делался вывод, что Лель - славянский Амур, божество любви [6]
[править]
Примечания
↑ Шейн П. В. Материалы для изучения быта и языка русского населения Северо-Западного края. Т. I. Ч. I. С. 203.
↑ Миллер Вс. Ф. Очерки арийской мифологии. Т. I. М., 1876. С. 322 и след.
↑ Потебня А. А. Объяснения малорусских и сродных народных песен. Варшава, 1883. Т. I. С. 20-22.
↑ Mythologische Studien // Archiv f. slavische Philologie. Т. XIV. 1892.
↑ Виноградова Л. Н. Народная демонология и мифо-ритуальная традиция славян. М.: Индрик, 2000. С. 7.
↑ И.Н. Данилевский. Языческие традиции и христианство в Древней Руси
 

 

Леля

Материал из Википедии — свободной энциклопедии
У этого термина существуют и другие значения, см. Лёля.

Леля (Ляля) — мифологический персонаж у восточных славян, вероятно возник под влиянием православия и христианизации, как часть песенного куплета. Возникновение слова относят к христианскому " аллилуйа" [1]Содержание [убрать]
1 Мифологический архетип образа
2 Идеалистическая теория Б.А. Рыбакова
3 Примечания
4 Литература


Мифологический архетип образа

Существование "богини" Лели и "бога" Леля основано исключительно на припеве свадебных и других народных песен — и современные ученые вычеркнули Леля из числа славянских языческих богов.

Припев, в разных формах — лелю, лелё, лели, люли — встречается в русских песнях; в сербских «кралицких» песнях (троицких) величальных, имеющих отношение к браку, он встречается в виде лельо, лелё, в болгарской великодной и лазарской — в форме леле. Таким образом припев восходит в глубокую древность.

Старинный польский припев лелюм (если он действительно существовал в этой форме с «м») А.А. Потебня объясняет через сложение лелю с «м» из дательного падежа «ми», как в малорусском «щом» (вместо «що ми»). В припеве «полелюм» (если он верно передан польскими историографами) «по» может быть предлогом; ср. белорусские припевы: люли и о люлюшки" [2]. Соображения об этимологическом значении припева лелю и проч. высказаны Вс. Миллером[3]. и А. Потебней [4].

И.Н. Данилевский пишет:

Многочисленные попытки увидеть в славянской мифологической системе подобие античной модели предпринимались со времен Яна Длугоша с его знаменитой "Historia Polonica" (XV в.) вплоть до Ломоносова и Татищева. Иногда результатами подобного "домысления" фактов славянской мифологии становились искусственно созданные мифологические персонажи, в реальных традициях не существовавшие (образцами т.н. "кабинетной мифологии" являются Лель, Лада, Коляда, Курент и пр.) [5]
[править]
Идеалистическая теория Б.А. Рыбакова

Б. А. Рыбаков выдвигал теорию, что вторая богиня, изображенная на Збручском идоле и держащая в правой луке кольцо — Лада. В фольклоре Лада часто упоминается рядом с Лелей. Эту пару: мать-дочь ученый сопоставляет с Латоной и Артемидой и со славянскими роженицами. Двух всадниц на русских вышивках, за спиной которых иногда изображена соха, расположенных по обе стороны от Макоши, Рыбаков соотносит с Ладой и Лелей (Лялей). В весенней заклинательной песне есть такие слова, посвященные Леле-Весне:

Едить Весна, едить.
На золотом кони
В зелёном саяни
На сохе седючи
Сыру землю аручи
Правой рукой сеючи.

Цикл весенних обрядов начинался днем прилета жаворонков — 9 марта (22 марта по новому стилю). Люди встречали птиц, выходя на вершины холмов, разжигали костры, парни с девушками водили хороводы. Существовал и особый девичий праздник — ляльник — 22 апреля (5-го мая). Самая красивая девушка, увенчанная венком, сажалась на дерновую скамью и играла роль Лели. По обе стороны от неё ставились приношения (хлеб, молоко, сыр, масло, сметана). Девушки водили хоровод вокруг торжественно восседавшей Лели.

Впрочем, теория Б. А. Рыбакова не подтверждается ни этнографическими, ни фольклорными данными, и считается самой слабой.
[править]
Примечания
↑ С.А. Токарев. Религия в истории народов мира М.: Республика 2005 г стр. 200
↑ Шейн «Материалы для изучения быта и языка русского населения Северо-Западного края», т. I, ч. I, стр. 203
↑ «Очерки арийской мифологии», т. I, М., 1876, стр. 322 и след
↑ «Объяснения малорусских и сродных народных песен», Варшава, 1883, т. I, стр. 20-22
↑ И.Н. Данилевский. Языческие традиции и христианство в Древней Руси
[править]
Литература
С.А. Токарев. Религия в истории народов мира М.: Республика 2005 г
Шейн «Материалы для изучения быта и языка русского населения Северо-Западного края»
Н. Гальковский. Борьба христианства с остатками язычества в Древней Руси. М.: 1913
Е.В. Аничков. Язычество и Древняя Русь. СПб.: 1914
 

 

Богиня Леля

Леля
Борис ОльшанскийЛеля (Ляля) - богиня весны, дочь богини красоты, любви и плодородия Лады. Согласно мифам, она была неразрывно связана с весенним возрождением природы, началом полевых работ. Богиню представляли себе юной, красивой, стройной и высокой девушкой. Б.А. Рыбаков полагает, что вторая богиня, изображенная на Збручском идоле и держащая в правой луке кольцо - Лада. В фольклоре Лада часто упоминается рядом с Лелей. Эту пару: мать-дочь ученый сопоставляет с Латоной и Артемидой и со славянскими роженицами. Двух всадниц на русских вышивках, за спиной которых иногда изображена соха, расположенных по обе стороны от Макоши, Рыбаков соотносит с Ладой и Лелей (Лялей).
В весенней заклинательной песне есть такие слова, посвященные Леле-Весне:

Едить Весна, едить.
На золотом кони
В зеленом саяни
На сохе седючи
Сыру землю аручи
Правой рукой сеючи.

Цикл весенних обрядов начинался днем прилета жаворонков - 9 марта (22 марта по новому стилю). Люди встречали птиц, выходя на вершины холмов, разжигали костры, парни с девушками водили хороводы. Существовал и особый девичий праздник – ляльник - 22 апреля (5-го мая). Самая красивая девушка, увенчанная венком, сажалась на дерновую скамью и играла роль Лели. По обе стороны от нее ставились приношения (хлеб, молоко, сыр, масло, сметана). Девушки водили хоровод вокруг торжественно восседавшей Лели.

Василиса Прекрасная
Иван БилибинСуществование богини Лели и бога Леля основано исключительно на припеве свадебных и других народных песен - и современные ученые вычеркнули Леля из числа славянских языческих богов. Припев, в разных формах - лелю, лелё, лели, люли - встречается в русских песнях; в сербских "кралицких" песнях (троицких) величальных, имеющих отношение к браку, он встречается в виде лельо, лелё, в болгарской великодной и лазарской - в форме леле. Таким образом припев восходит в глубокую древность.
Старинный польский припев лелюм (если он действительно существовал в этой форме с "м") Потебня объясняет через сложение лелю с "м" из дательного падежа "ми", как в малорусском "щом" (вместо "що ми"). В припеве "полелюм" (если он верно передан польскими историографами) "по" может быть предлогом; ср. белорусские припевы: люли и о люлюшки" (Шейн "Материалы для изучения быта и языка русского населения Северо-Западного края").
Соображения об этимологическом значении припева лелю и проч. высказаны Вс. Миллером ("Очерки арийской мифологии").
Леля
Владимир Форостецкий

Литература
Мифология древнего мира, -М.:Белфакс, 2002
Б.А.Рыбаков «Язычество древних славян», -М.:Русское слово, 1997
В.Калашников «Боги древних славян», -М.:Белый город, 2003
Д.Гаврилов, А.Наговицын «Боги славян. Язычество. Традиция», -М.:Рефл-Бук, 2002
 

Лель
Лель, Лелья, Лельо, Любич, в мифологии древних славян бог любовной страсти. О Леле - этом веселом, легкомысленном боге страсти - до сих пор напоминает слово «лелеять», то есть нежить, любить. Он сын богини красоты и любви Лады, а красота, естественно, рождает страсть. Особенно ярко это чувство вспыхивало весной и в Купальскую ночь. Изображался он в виде златовласого, как и мать, крылатого младенца: ведь любовь свободна и неуловима. Лель метал из рук искры: ведь страсть - это пламенная, жаркая любовь! Он то же, что греческий Эрос или римский Амур, только те поражают сердца людей стрелами, а Лель возжигал их своим ярым пламенем.
Священной птицей его считался аист. Другое название этой птицы в некоторых славянских языках - лелека. В связи с Лелем почитались и журавли, и жаворонки - символы весны.
ВОЛШЕБНАЯ СВИРЕЛЬ
Во времена незапамятные жил на свете среброволосый пастушок. Его отец и мать так любили друг друга, что нарекли первенца именем бога любовной страсти - Лель. Паренек красиво играл на дудочке, и зачарованный этой игрою небесный Лель подарил тезке волшебную свирель из тростника. Под звуки этой свирели танцевали даже дикие звери, деревья и цветы водили хороводы, а птицы подпевали божественной игре Леля.

И вот полюбила пастушка красавица Светана. Но как она ни пыталась разжечь страсть в его сердце, все было напрасно: Лель будто навеки увлекся своей волшебной властью над природой и не обращал на Светану никакого внимания.

И тогда разгневанная красавица подстерегла миг, когда Лель, притомленный полдневным зноем, задремал в березняке, и незаметно унесла от него волшебную свирель. Унесла, а вечером сожгла на костре - в надежде, что непокорный пастушок теперь-то ее наконец полюбит.
Но Светана ошиблась. Не найдя своей свирели, Лель впал в глубокую грусть, затосковал, а осенью и вовсе угас, как свеча. Похоронили его на речном берегу, и вскоре вокруг могилы вырос тростник. Он печально пел под ветром, а небесные птицы ему подпевали.
С той поры все пастухи искусно играют на свирелях из тростника, но редко бывают счастливы в любви...
 

 

Ли́ла (санскр. लीला, līlā?) — санскритский термин, который в буквальном переводе означает «игра», «времяпрепровождение». Является важным философским понятием в индуизме. Применяется как в монистической, так и в дуалистической философиях индуизма.

В школах двайты вайшнавизма, термин «лила» используется для обозначения приносящих духовное блаженство трансцендентных деяний или игр Бога и Его преданных. В вайшнавском философском толковании, лилы Бога находятся за пределами восприятия материального ума и чувств, и обладая всецело духовной природой, не имеют ничего общего с мирскими деяниями и с материальным миром. Это божественные деяния, необъяснимые с точки зрения мирской логики.

В адвайте, лила используется для описания всей реальности как результата творческой игры Верховного Абсолюта (Брахмана).

Лила играет наибольшую роль в традициях поклонения Кришне и Шиве.

На Западе, концепция лилы использовалась такими авторами, как Фритьоф Капра, Алан Уоттс и Роберт Пирсиг.

Существует настольная игра Лила, как инструмент для изучения принципов Дхармы.
 

Лила (игра)
[править]
Материал из Википедии — свободной энциклопедии Лила

Количество игроков1 — ...
Возраст16+
Время установки1-2 минуты
Длительность партииОт часа до нескольких дней. Зависит от темпа игры
Сложность правилСредняя
Уровень стратегииОтсутствует
Влияние случайностиБросок кубиков
Необходимые навыкиРефлексия, Интроспекция, Созерцание



Ли́ла (санскр. लीला, līlā?) - настольная игра созданная Харишем Джохари (Harish Johari) в 1980 году.
Игра основана на философском понятии Лила, является инструментом наблюдения за закономерностями случайных событий в жизни. [1]Содержание [убрать]
1 Игровой комплект
2 Описание
3 Правила
4 Игровая доска
5 Примечания


Игровой комплект

Игровое поле с семьюдесятью клетками. Игральная кость. Описание каждой клетки, соответствующей планам бытия в индуистской традиции

Описание

Изначальное название этой игры - Джняна-чаупада (джняна - знание, мудрость, чаупада - игра в кости; таким образом, название можно перевести как «Игра Знания»). По словам создателя современного варианта игры, Лила была создана святыми провидцами прошлого как ключ к внутренним состояниям и для изучения принципов Дхармы, которую обычно называют «индуизмом». Семьдесят две клетки игральной доски со всеми связывающими их стрелами и змеями, которые представляют семьдесят два основных плана бытия, открывают перед нами знания, заключенные в Ведах, Шрути, Смрити и Пуранах. Играть в эту игру - значит соприкасаться с божественной мудростью, которая содержится в учениях йоги, веданты и санкхьи, составляющих плоть и кровь индуистской традиции. В ходе игры вы автоматически передвигаетесь по полям игральной доски, каждое из которых имеет определенное название, отражающее одно из внутренних состояний, или планов бытия. Попадая на то или иное поле, игрок начинает обдумывать идеи и концепции, связанные с названием данного поля, до тех пор, пока снова не придет его очередь бросить кость, чтобы перейти к следующему состоянию. В результате через несколько минут в игру вовлекаются ум, интеллект и эго (чувство «я») игрока.

Создатели игры видели в ней прежде всего инструмент, развивающий понимание взаимоотношений индивидуального «я» с Абсолютным «Я». Прохождение через игру с сохранением этой позиции помогает игроку освободиться от иллюзии, крепко опутавшей его личность, и увидеть свою жизнь как отражение макрокосма. Число, выпавшее на игральной кости, определяется не отождествлениями игрока, а взаимодействием космических сил, которые, в свою очередь, определяют развитие жизненной игры человека. И целью игры является освобождение сознания человека от оков материального мира и воссоединение его с Космическим Сознанием.[1]

Правила

Для игры необходимы четыре вещи: игральная кость, игральная доска, комментарий к каждой клетке доски и какой-нибудь предмет, принадлежащий игроку (например, кольцо), который будет служить его символом на протяжении игры. Правила просты: все участники ставят свои символы на клетку 68, представляющую Космическое Сознание. Один за другим они бросают игральную кость, передавая ее соседу справа (такое направление соответствует восходящему потоку энергии). Для того чтобы войти в игру, нужно выбросить шесть очков, тогда игрок переходит на клетку рождения и оттуда на шестую клетку (иллюзия). Пока игрок не выбросит шесть, он остается не рожденным на клетке Космического Сознания. Каждый раз, на любой стадии игры, когда у игрока выпадает шестерка, ему предоставляется право бросить кость еще раз. Исключение: если шесть выпадает три раза подряд и игрок (пройдя 18 клеток) бросает кость еще раз и получает другое число, он должен вернуться в то место, где он находился, прежде чем начал выбрасывать шестерки, и уже оттуда пройти столько клеток, сколько очков было в четвертом броске. Если при входе в игру он выбрасывает три шестерки подряд и затем другое число, он возвращается на первую клетку (рождение) и отсчитывает столько клеток вперед, сколько очков выпало в четвертый раз. Если же игрок выбросит четыре или более шестерок подряд, то он продолжает бросать кость до тех пор, пока не выпадет число, отличное от шести, и тогда он идет вперед на число шагов, равное общей сумме всех выброшенных очков, после чего передает кость. Когда игрок попадает на начало стрелы, он автоматически поднимается вдоль древка к ее острию. Если же в клетке, куда он попал, расположена голова змеи, он опускается вниз до ее хвоста. Так, эгоизм ведет к клетке гнева, а духовная преданность приводит к Космическому Сознанию.

Цель игры - возвращение на клетку под номером 68. Если игрок достигает восьмого ряда, но, не попав на клетку Космического Сознания, проходит дальше и останавливается на клетках с номерами 69, 70 или 71, он должен ждать, пока не выпадет либо точное число шагов, отделяющее его от тамогуны (клетки 72), либо небольшое число, позволяющее ему продвинуться на два или один шаг вперед (для 69 подходят 1, 2 или 3, для 70 - 1 или 2, для 71 - только единица). Игра заканчивается, когда игрок попадает точно на клетку 68 - либо по стреле с клетки духовной преданности, либо при постепенном восхождении, например, с клетки 66, выбросив двойку. В процессе игры игрок может обнаружить, что снова и снова попадает на одни и те же стрелы или его жалят одни и те же змеи. Настоящее предназначение игры состоит в изучении и понимании комментариев к каждой клетке, разъясняющих значение каждого поля, а также змей и стрел, встречающихся на игральной доске. Если игрок останавливается на клетке 69 (план Абсолюта), он уже не может попасть на клетку Космического Сознания под номером 68. В этом случае он должен ждать, пока змея тамогуны не вернет его обратно на землю, чтобы он мог достичь Космического Сознания либо путем постепенного продвижения вверх, либо, выбросив тройку, через поле духовной преданности, откуда стрела ведет игрока прямо к его цели. Если он находится на клетке 71, все числа, кроме единицы, для него бесполезны - также как на клетке 67 он уже не может воспользоваться пылавшей шестеркой. Если выпадает единица, то он попадает на поле 68 и игра останавливается, но она будет продолжаться, если выпадет два, три, четыре, пять или шесть. Чтобы получить максимальную пользу от игры, хорошо записывать путь, по которому движется выбранный игроком символ. Сравнивая подобные записи, игрок может обнаружить некоторое сходство змей, снова и снова попадающихся на пути, или стрел, вовремя приходящих на помощь. Это помогает игроку найти взаимосвязи между внутренним и внешним и разобраться в своем внутреннем мире. Многие святые использовали этот метод для постижения своей внутренней структуры. Это и есть то, что делает Липу игрой самопознания - Джняна-чаупадой.


Игровая доска

Игровая доска Лилы построена в соответствии с основным принципом нумерологии. Это нумерологически сбалансированный, совершенный прямоугольник. Он состоит из восьми горизонтальных рядов, которые идут снизу вверх. В индуизме восемь - это число проявленной вселенной (пракрити), которая состоит из пяти великих элементов (махабхут) - эфира, воздуха, огня, воды и земли - и трех сил: ума, интеллекта и эго (соответственно манаса, буддхи и ахамкары). Доска содержит также девять вертикальных рядов. Девятка - это число Абсолюта, Высшего Сознания (восьмерка, соответствующая пракрити, плюс единица - сознание). Девяткой завершается ряд фундаментальных чисел, из которых построены все остальные числа, и, таким образом, девять - это число завершенности. Итак, доска космической игры состоит из семидесяти двух квадратов-полей. Если 72 свести к одной цифре, это будет, опять-таки, девятка (7 + 2 = 9).

Первый ряд: основы бытия
1. Рождение (джанма)
2. Майя
3. Гнев (кродха)
4. Жадность (лобха)
5. Физический план (бху-лока)
6. Заблуждение (моха)
7. Тщеславие (мада)
8. Алчность (матсара или матсаръя)
9. Чувственный план (кама-лока)
Второй ряд: сфера фантазии
10. Очищение (тапа). Возносит на клетку 23
11. Развлечения (гандхарвы)
12. Зависть (ирасъя). Низводит на клетку 8
13. Ничтожность (антарикша)
14. Астральный план (бхувар-лока)
15. План фантазии (нага-лока)
16. Ревность (двеша). Низводит на клетку 4
17. Сострадание (дайя). Возносит на клетку 69
18. План радости (харша-лока)
Третий ряд: театр кармы
19. План кармы (карма-лока)
20. Благотворительность (дана). Возносит на клетку 32
21. Искупление (самана папа)
22. План Дхармы (Дхарма-лока)
23. Небесный план (сварга-лока)
24. Плохая компания (ку-санг-лока). Низводит на клетку 7
25. Хорошая компания (су-санг-лока)
26. Печаль (дукха)
27. Самоотверженное служение (парамартха). Возносит на клетку 41
Четвертый ряд: достижение равновесия
28. Истинная религиозность (судхарма). Возносит на клетку 50
29. Отсутствие религиозности (адхарма). Низводит на клетку 6
30. Хорошие тенденции (уттама гати)
31. План святости (якша-лока)
32. План равновесия (махар-лока)
33. План ароматов (гандха-лока)
34. План вкуса (раса-лока)
35. Чистилище (нарака-лока)
36. Ясность сознания (сваччха)
Пятый ряд: человек становится самим собой
37. Джняна (гьяна). Возносит на клетку 66
38. Прана-лока
39. Апана-лока
40. Въяна-лока
41. Человеческий план (джана-лока)
42. План Агни (Агни-лока)
43. Рождение человека (манушъя-джанма)
44. Неведение (авидья). Низводит на клетку 9
45. Правильное знание (сувидъя). Возносит на клетку 67
Шестой ряд: время покаяния
46. Различение (вивека). Возносит на клетку 62
47. План нейтральности (сарасвати)
48. Солнечный план (ямуна)
49. Лунный план (ганга)
50. План аскетизма (тапа-лока)
51. Земля (притхиви)
52. План насилия (химса-лока). Низводит на клетку 35
53. План жидкостей (джала-лока)
54. План духовной преданности (бхакти-лока). Возносит на клетку 68
Седьмой ряд: план реальности
55. Эгоизм (ахамкара). Низводит на клетку 3
56. План изначальных вибраций (Омкара)
57. План газов (вайю-лока)
58. План сияния (теджа-лока)
59. План реальности (сатья-лока)
60. Позитивный интеллект (субуддхи)
61. Негативный интеллект (дурбуддхи). Низводит на клетку 13
62. Счастье (сукха)
63. Тамас. Низводит на клетку 2
Восьмой ряд: сами боги
64. Феноменальный план (пракрити-лока)
65. План внутреннего пространства (уранта-лока)
66. План блаженства (ананда-лока)
67. План космического блага (Рудра-лока)
68. Космическое Сознание (Вайкунтха-лока)
69. План Абсолюта (Брахма-лока)
70. Саттвагуна
71. Раджогуна
72. Тамогуна. Низводит на клетку 51
[править]
Примечания
↑ 1 2 Хариш Джохари Лила. Игра самопознания.. — Киев: София, 1999. — P. 136. — ISBN 5-220-00274-0


Ой, леле-лелеко...

                                          Ольга Богомолець 

Ой, леле-лелеко, не лети далеко,
З теплого краю я тебе чекаю.

Тут твої озера, тут твої смерічки,
Вишиті сорочки, братики й сестрички,
На ріднім порозі пісню заспіває,
Лиш дівоче серце спокою не знає.

Річка синьоока в небо задивилась,
На білу кофтину слізонька скотилась.
Очі оченята все глядять на зорі,
Чи ти щастя маєш на чужому дворі?

Ой ти, мій віночок, пливи помаленьку,
Най милий зігріє на своїм серденьку.
Відцвіла вже рута у моїм садочку,
І зів’яли квіти у моїм віночку.

Тихо плачуть верби з вечора і з рання,
Ой чи пам’ятаєш, ти, моє кохання?

Ой, леле-лелеко...
 

Серия сообщений "праздники, колесо года":
Часть 1 - Шаманские практики, звуковые файлы,470 мб
Часть 2 - Аист
Часть 3 - заклинатели дождя
Часть 4 - Гороскоп цветов
...
Часть 48 - Новогодняя упаковка для мыла и не только
Часть 49 - Овечки - подвески интерьерные
Часть 50 - Время года и любовь. Интересные наблюдения, опрос

Я был на кладбище у перелеска.
Часовенка. Кресты. Трава, трава.
И мне казалось: жизнь моя, как леска –
длинна, прочна, но может оборва…

Оградка, холмик и отцово фото.
Внезапный вздох, без слов, без языка.
И в нём бесплотное сквозило что-то –
уныние? Отчаянье? Тоска?

Ах, это не тоска! Скорей, грузило,
комок свинца, привязанный к лесе.
Вот тут могила и вон там могила,
а наверху – Господь. И все-все-все.


http://litfest.ru/publ/quot_ja_byl_na_kladbishhe_u_pereleska_quot/221-1-0-5316

А у солнца есть собачка?
Где прячется Луна днем?
Какого цвета понедельники?
Взрослые бывают второгодниками?
Почему чайник становится громким, когда закипает?
Откуда берутся плохие люди, их тоже мамы рожают? А можно плохих убивать?
Сколько жизней у арбузной семечки?
Помидорам бывает стыдно?
А страусы ковыряются в носу?
Почему тетя такая страшная, ее в детстве недолюбили?
А волны умеют шнурки завязывать?
А бегемоты страдают одышкой?
Микробы тоже болеют?
А хомячка можно научить попу вытирать?
Сколько лет живут мухи?
У акул болят зубы? А есть рыбные зубные докторы?
А голуби мира несут яйца? А крыски?
Почему у кошек когти царапаются, а у собак – не очень?
А можно цыпленка под мышкой вылупить?
А у кошек и собачек тоже есть больница? А у хомячков? А тюрьма и милиция? И кладбище?
А почему люди болеют?
А серьезные люди дольше живут?http://litfest.ru/publ/prozaicheskie_miniatjury/ne...e_detskie_voprosy/272-1-0-5684

Ан-Т-Р-Акт-2010 весна (вторая часть) from Andrii Stebeliev on Vimeo.

Серия сообщений "путешествия":
Часть 1 - Самое одинокое дерево на Земле...
Часть 2 - Шаманские практики, звуковые файлы,470 мб
...
Часть 4 - Без заголовка
Часть 5 - Ан-тр-акт 2010
Часть 6 - Без заголовка
Часть 7 - «КАШТАНОВЫЙ ДОМ»-2010
Часть 8 - Мастер и Маргарита... герои
...
Часть 47 - ЧуднЫ слуху русскому языки иноземные
Часть 48 - Картина Сальвадора Дали «Христос святого Хуана де ла Крус»
Часть 49 - Пешком по небу. Достопримечательности, которые вам вскружат голову

Ан-Т-Р-Акт-2010 весна (часть первая) from Andrii Stebeliev on Vimeo.

Серия сообщений "путешествия":
Часть 1 - Самое одинокое дерево на Земле...
Часть 2 - Шаманские практики, звуковые файлы,470 мб
Часть 3 - И я там был, мёд-пиво пил... день рождения отмечала 2 марта
Часть 4 - Без заголовка
Часть 5 - Ан-тр-акт 2010
Часть 6 - Без заголовка
Часть 7 - «КАШТАНОВЫЙ ДОМ»-2010
...
Часть 47 - ЧуднЫ слуху русскому языки иноземные
Часть 48 - Картина Сальвадора Дали «Христос святого Хуана де ла Крус»
Часть 49 - Пешком по небу. Достопримечательности, которые вам вскружат голову

Фестиваль "Ан Т-Р-Акт - 2009" в Херсоне from Andrii Stebeliev on Vimeo.

Серия сообщений "путешествия":
Часть 1 - Самое одинокое дерево на Земле...
Часть 2 - Шаманские практики, звуковые файлы,470 мб
Часть 3 - И я там был, мёд-пиво пил... день рождения отмечала 2 марта
Часть 4 - Без заголовка
Часть 5 - Ан-тр-акт 2010
Часть 6 - Без заголовка
...
Часть 47 - ЧуднЫ слуху русскому языки иноземные
Часть 48 - Картина Сальвадора Дали «Христос святого Хуана де ла Крус»
Часть 49 - Пешком по небу. Достопримечательности, которые вам вскружат голову

Только зверь и влюблённая женщина видят тебя насквозь.
Ты не помнишь собачьей морды, не помнишь её лица.
Сколько было зверей и женщин, покуда ты вкривь и вкось
Эту землю топтал…Но их взгляды длятся. Три мудреца
На арабском рынке, где ты выбирал оружие и коня,
Говорили: от глада, от мора, вора, воды, огня
Берегут тебя зверь и женщина, глядя в ночную тьму.
И пока молчат по-своему Милостивому Ему
Ни цунами тебя не возьмёт,ни смерч, ни самум,
Намотай на ус себе, запиши на ум.
Все глаза проглядели в ночую тьму и дневную даль,
Вот выходит она на порог и зверь её, и они – твои.
Потому попутными были муссон, пассат, и мистраль,
Потому идёшь домой, о, пресветлый царь, на своих двоих.
Потому домой идёшь. ...сколько было в пути домов,
Очагов и хлеба со вкусом чужой земли.
Ты устал, "останусь" - уста, отсекая, рекли, но кровь
Говорила: "Заговор, встань!" и два взгляда тебя вели.
Только зверь и женщина со своей ворожбой:
Ты – любим, любым дойди невредим...
И пока не сводят с дороги глаз, ты идёшь домой.
И пока идёшь ты, – над ними небо и Бог над ним.

http://vkontakte.ru/id86169068

Ползёт гусеница по ветке дерева над прудом, медленно поглощаея лист, и думает:"Однажды, совсем скоро, я научусь летать...я буду прекрасной бабочкой".
Тут ветер встряхивает ветку, и сбрасывает гусеницу, а под деревом - пруд, полный рыб, разевающих голодные рты.
Летит гусеница и молится:"Господи, воткни мне в задницу рыболовный крючок, чтобы жизнь моя была не напрасна"

Ребенку дни длиною в мили,
Когда родным не до него..
Однажды, детке подарили
Игрушки мягкой волшебство.

Так стал девченке другом первым
Огромный плюшевый медведь, -
Целитель нежным детским нервам.
На нем смеяться и реветь

Пришлось не раз. Все снес на славу.
Не укорял. Не хмурил бровь.
И заслужил он тем по праву
Ее доверье и любовь.
- - -
Тебе теперь - слегка за двадцать.
Имеешь взрослые права
Курить бамбук, зубами клацать
И напиваться, чуть жива.

Но избегаешь ты излишка
Разгульной жизни всякий раз.
Ведь ждет в кроватке верный мишка.
Он не сомкнет стеклянных глаз.

И он дождется, ты же знаешь!
Сегодня.
Завтра.
И потом.
Придешь.
Обнимешь.
Поиграешь
Коротким плюшевым хвостом.

1.
Всё этот недолунок под ребром...
Назвать по именам и обесточить
бессонницу! Но за щекой у ночи
жевачка неделимых идиом.

Бессмысленны, поделенные в ночь
по разным берегам безумной чаши,
различия. Твои? Мои?
Пусть - наши.
И это называется "помочь",
и это называется "любить",
за каждый миг потребовав сестерций,
и пить офонарело водку с сердцем,
кричать в незаживающую нить.
Победа в перетягиваньи жил?!
"Судьбе судить" - судачили соседки.
В ногах кислотный май зелёно-едкий,
но где-то - ты,
и значит, стоит жить...

2.
Хмурит брови хохмач-сквозняк
и храпит в незакрытую форточку: "Тихо, тихо..."
Закупорим пол литра отборного стихо-лиха
в остановленный одиночеством товарняк
тишины. Я гляжу со спины,
как щетинятся новые книго-спины.
У одной тишины есть фонарик и луч былинный,
а моя (без вины) лишена световой войны
с просвиркой луны...

Я ищу тебя.
В андалузском, узком, чужом наряде,
выбиваюсь из-под земли каждой черной прядью.
За пядью пяди отправляю на фронт -
воевать за твою (и мою) свободу.
И судьба разрывает рот семигубому небосводу
на свет и воду...

Дерево Тенере

Дерево
Дерево Тенере Arbre du Ténéré
Памятник дереву Тенере
Страна	Нигер
Пустыня	Тенере
Координаты	17.75, 10.06666717°45′00″ с. ш. 10°04′00″ в. д. / 17.75° с. ш. 10.066667° в. д. (G)
Статус	Сбито
Дерево Тенере на Викискладе

Де́рево Тенере́ (фр. Arbre du Ténéré) — акация, считавшаяся в своё время самым одиноким деревом на Земле. Росла в пустыне Тенере (северо-восток Нигера, на границе Сахары); в радиусе 400 км от неё не встречалось ни одного другого дерева. Её примерные координаты — 17.75, 10.06666717°45′00″ с. ш. 10°04′00″ в. д. / 17.75° с. ш. 10.066667° в. д. ^(G).

Дерево получило известность в начале 1930-х годов, когда стало объектом внимания натуралистов и географов; до этого оно уже не одно десятилетие являлось местом остановки торговых караванов, передвигавшихся по торговым путям Сахары. Учёным удалось выяснить, что возраст акации составлял около 300 лет. Строились различные гипотезы относительно уникального положения дерева Тенере, чаще всего считается, что оно — остаток леса, исчезнувшего в результате стремительной перемены климата и опустынивания. Было установлено, что корни дерева были связаны с питавшей его фреатической зоной.

Акация была сбита грузовиком, за рулём которого находился пьяный водитель-ливиец, в 1973 году. 8 ноября того же года остатки дерева перенесли в Национальный музей Нигера в столице государства, городе Ниамей. На месте, где оно стояло, воздвигнут металлический памятник в форме дерева.

 

 

 

 

Мавзолей для дерева Тенере

На голубом бархате под стеклом в рамке из верблюжьей кожи разложены серебряные кресты. Мечта любого коллекционера редких украшений и дорогой подарок, который преподносят здесь лишь очень важным гостям. Знаменитая полная коллекция из двадцати одного туарегского креста, прославившая Нигер. Мастер, создавший ее, никогда не станет расхваливать свою работу и всегда с легким сожалением расстанется с ней. А пока коллекция не нашла хозяина — все-таки недешево, — чуть ли не каждые полчаса трет стекло ветошью. Так поступал и Мохаме Сили, которого я заснял за этим занятием.

Прежде кресты невозможно было увидеть все вместе. Лет двадцать назад прекрасные украшения были собраны, описаны и классифицированы кем-то из французских ученых. Некоторое время коллекция была в единственном экземпляре. Только в последние годы ювелиры Национального музея наладили «серийный» выпуск коллекции.

А началось все с агадесского креста. Назван он в честь Агадеса — древнейшего нигерского торгового города, стоявшего у начала одного из самых трудных транссахарских караванных путей. О происхождении креста давно и пока безрезультатно спорят ученые. Интерес к нему не случаен. Исследователи уверены: если удастся разгадать загадку агадесского креста, прольется свет и на происхождение самих туарегов. Ведь до сих пор много «белых пятен» в их родословной.

В столице страны — Ниамее любой мальчишка расскажет, что агадесский крест оберегает от дурного глаза и приносит счастье. Поэтому кочевники-туареги отправлялись с ним в путь через пустыню. И к воде выведет, и подскажет верный кратчайший путь.

С древних времен туареги связаны с народами Средиземноморья. Они были среди наемников у карфагенских военачальников, обрушивавшихся на Древний Рим и Грецию. Утверждают, что воинские контингенты туарегов входили в ударные силы Ганнибала. Поэтому ученые и полагают, что туареги заимствовали идею своего креста у жителей Карфагена, финикийцев по происхождению, создавших и богиню Танит. Она покровительствовала плодородию, материнству, любви. Графически Танит изображалась из трех элементов — равноугольного треугольника, горизонтальной перекладины с продлением в форме поднятых рук и круга — головы. Воображение туарегских ремесленников и их мастерство, возможно, и донесли в форме агадесского креста образ этой могущественной богини.

Но эта, может быть, самая убедительная версия — не единственная. Есть специалисты, считающие кулон отображением Южного Креста. Длинная перекладина созвездия, невидимого с территории нашей страны, почти точно указывает на Южный полюс мира. Другие верят, что украшение — сексуальный символ, соединение мужского и женского начал, что выдает, может быть, даже его индийское происхождение. Есть и такие, кто проводит аналогии с христианским абиссинским крестом, поднимая тем самым вопрос о возможности обращения в христианство предков нынешних туарегов. Так что ученым еще придется поломать копья, чтобы разгадать головоломку.

До второй мировой войны агадесский крест надевали только женщины и мужчины, деятельность которых не была связана с ратным делом. Знатные воины боялись креста, ведь, по преданию, надевшего его постигнет расплата на поле брани. Однако во время войны изображение агадесского креста было знаком отличия сахарского мобильного эскадрона, воевавшего на стороне антигитлеровской коалиции. И со временем сначала воины-туареги, а потом и другие их соотечественники стали носить талисман без стеснения и боязни. Если раньше считалось, что крест охранял домашний очаг, семью, был символом счастливого материнства, то после второй мировой войны талисман воплощал также мужество и героизм.

Постепенно агадесский крест превратился в кулон, в самое известное ювелирное украшение сначала в Нигере, а потом и во всей Западной Африке. Одних он подкупал оригинальной формой, других — приписываемой ему магической силой.

Однако в самом Нигере особенно в последние годы славу агадесского креста начали оспаривать его нынешние соседи по коллекции, обладающие теми же свойствами. Ведь примеру ювелиров Агадеса последовали мастера и других городов. Взяв за основу агадесский крест, они создали талисманы и для своих сограждан.

Сама коллекция составлена по двум правилам: названия кулонам дали города, а их конфигурация пошла от агадесского креста. Однако в правиле есть и исключения. Самый «воинственный» кулон — на нем скрещены меч и пика — носит имя легендарного вождя туарегов Фируна. «Барчаке»— название самого сложного и фигурного кулона — переводится с языка тамашек, на котором говорят кочевники, как «очень красивый». Совсем не похож на другие Ин-Галл, в нем использован камень, и на первый взгляд он напоминает перстень.

Недавно в журнале «Балафон» появилась заметка «Собирайте нигерские кресты». Однако совету журнала не так легко последовать. Ведь число желающих иметь кулоны, приносящие счастье, помогающие сохранить домашний уют и обрести мужество, становится все больше не только в Африке, но и на других континентах.

А вот мне повезло — я заказал его и купил здесь, в Нигере, в Национальном музее Ниамея.

Начнем с того, что музеи в Африке вообще редки. И само существование ниамейской кунсткамеры — уже явление чрезвычайное, если вообще не уникальное. Но не этим объясняется то, что музей занимает целых 24 гектара в центре Ниамея. Мимо него все равно не пройдешь, даже если не слышал — дороги сами приведут.

На Урановой авеню, названием символизирующей главное богатство страны, напротив отеля «Гавея» и Дворца Конгрессов на пологом склоне в несколько десятков метров длиной надпись аршинными буквами — «Национальный музей». Нигерцы считают, что у их музея нет ничего общего с «мертвыми местами», где застывают перед редкими посетителями предметы в запыленных витринах. И действительно, здесь удачно уживаются все выставочные жанры: музейная экспозиция, зоосад, зоопарк, центр ремесел, парк отдыха и даже мавзолей.

Идея создать такое пришла нигерцу, бывшему парламентарию и директору Французского института Черной Африки Бубу Хаме накануне провозглашения независимости в 1958 году. По его мнению, если народы объединяет общая культура, то именно в ней легко найти много точек соприкосновения, особенно у народов-соседей. Ведь если и земля общая, и окружающий мир — что делать соседям как не дружить? Вот и стоят рядом в Национальном музее деревенские семейные усадьбы земледельцев джерма с глинобитными хижинами и зернохранилищами и шатры туарегов, палатки тубу и жилища рыбаков сорко, постройки хауса. «Музей создан из этнической и исторической мозаики Нигера»— так говорил первый хранитель музея, талантливый французский архитектор Пабло Туесе. Он утверждал, что стремился привлечь сюда и «образованного, и неграмотного, чтобы не разочаровать первого и не навеять скуку второму».

По территории Национального музея я бродил с нынешним его хранителем Альбером Ферралем, сменившим Туесе в 1974 году.

— От большинства других музеев мира, — рассказывал Ферраль,— мы отличаемся тем, что, несмотря на весьма скромные ресурсы страны, не требуем платы ни за вход, ни за услуги экскурсовода. У всех абсолютно одинаковое право на доступ к наследию, культуре.

Ферраль гордо рассказывает, что древняя Сахара была одним из древнейших очагов человеческой цивилизации. В районах Аира и Тенере найдены каменные орудия труда. Первобытные родственники современных нигерцев занимались здесь охотой и собирательством. Они были прекрасными художниками-пейзажистами и анималистами, о чем свидетельствуют картины на каменных глыбах.

Публика в музее самая разная — от шумных туристов до величаво-медлительных вождей туарегов, хауса, или нерешительных пастухов-фульбе. Их сумки и сандалии подчас не отличаются от музейных — производства лучших мастеров кожевников. А на женщинах можно увидеть вполне музейные украшения.

Городок мастеров легко выдает себя постукиванием молоточков, деловой суетой и оживлением. С раннего утра там уже вовсю кипит жизнь. Над массивными соломенными крышами в голубом ясном небе дымовые змейки. Подмастерья уже растопили плавильни. Веселый мальчуган раскручивает велосипедное колесо. В жестянке пузырится цветной металл, который воплотится в бронзовые фигурки. Рядом парнишка сосредоточенно и аккуратно разбивает форму, будто от скорлупы очищает птенца — родившуюся статуэтку. Ее останется очистить от заусенцев, натереть до блеска. Другой плетет из серебряных волосков цепочку, третий — брошку. Четвертый наносит хитрый узор на бляху. Кинжалы, мечи, сумки, портфели, маски, деревянная скульптура, изделия из слоновой кости. Здесь ткачи — хауса, кузнецы и ювелиры — туареги, гончары — сонгаи.

Вот этого молодого человека, которого я сфотографировал с отлитой им напольной статуэткой антилопы, зовут Букари Амаду. Ему двадцать четыре, в музее четвертый год. В двенадцать лет его отчислили из школы. Работал сначала с отцом, потом сбывал продукцию на ниамеиских улицах бродячим торговцам. В музей «поступил» не сразу, зато потом вышел в число ведущих мастеров. На расстеленной перед ним на земле тряпке полно изящных статуэток животных: гордых жирафов, ленивых львов, быстроногих газелей.

— Их спрашивают больше и заказывают чаще. Статуэтки людей отливаем только по заказу, — объясняет Букари.
— А может, они сложнее...
— Конечно, с ними канители больше. Но если ты сомневаешься в моих способностях: закажи свою фигурку. Сделаю с точностью до морщинки.

От предложения пришлось отказаться. Как-то не по себе стало от возможности увидеть себя в бронзе. Разговор перевели на производство статуэток.
— Да, наши фигурки не похожи на работу других мастеров,— продолжает Букари,— они изящнее, тоньше. Но главное — это полировка. Сейчас другие растворы и лаки, о которых прежние мастера и не мечтали.

Действительно, ни буркинийские, ни чадские, ни ивуарские, ни малийские ремесленники не подвергают свои изделия столь тщательной обработке. Фигуры буркинийцев — это небольшие скульптурки из бронзы: музыкант, бродяга, воин.
— Еще лет двадцать назад, — рассказывает другой молодой мастер Асман Думбия, — такого различия не было и в помине. Но когда создали музей, все изменилось. Мой отец Баба Думбия до сих пор считается одним из лучших мастеров Национального музея.

Действительно, я видел его портрет в одном из павильонов среди других великих мастеров. Их работы, признанные национальным достоянием, уже под настоящим музейным стеклом. Это оригиналы, и каждый посетитель может заказать с них копию.

Скульптор с десятилетним стажем Солей Амбери жаловался нам, что в последние годы его доходы упали:
— Слонового бивня стало мало. Официальная торговля запрещена. Конечно, и дерево меня прокормит...

Я говорил с Солеем, когда он обтачивал небольшой, но весьма массивный брусок из красного дерева.
— По заказу Букари, подставка для бронзовой фигурки, — пояснил он. — Полдня работы, тысяча западноафриканских франков, не густо.
— А я слышал, что можно подработать на слоновой кости?..
— В принципе все можно. Можно и в серебро примеси добавлять — не отличишь. Но этим занимаются не здесь. У нас ремесло — без примесей.

Мне еще Альбер Ферраль рассказывал, что его мастера слишком дорожат своей репутацией, ведь музей тщательно отбирает ремесленников и ежегодно проводит конкурсы — вступительные экзамены. Некоторые поступают по несколько лет. Человек с дурной репутацией сюда не попадет. Здесь под навесами работают лучшие из лучших, не только в профессиональном, но и моральном отношении, а потому обязаны соблюдать правила и чтить традиции.

На мой взгляд, это строение совсем не напоминает мавзолей. Оно теряется среди ярких броских бело-голубых павильонов и скорее напоминает каменную беседку. В мощный возвышающийся над землей постамент зацементирован почерневший корявый раздваивающийся ствол. Что это? Две замурованные коряги?

Молчание. Здесь не ведут оживленных споров, не слышно восклицаний, что тут говорить! МАВЗОЛЕЙ ДЕРЕВУ! Не всякий европеец способен понять, зачем нужен этот мавзолей. Как тут еще раз не вспомнить африканскую пословицу об иноземце, который «даже с открытыми глазами — все равно слепой». А для нигерца в этом нет ничего удивительного, ведь люди должны поклониться дереву, несколько столетий указывавшему караванщикам путь в безводной пустыне Тенере, дереву, ставшему символом самой жизни...

— У мавзолея дерева Тенере, пожалуй, самая грустная история из всех экспонатов, — рассказывает Альбер Ферраль. — Росло оно в 238 километрах от Агадеса по дороге в Бильму и было известно всем туарегам-проводникам и караванщикам, служа одним из естественных ориентиров в Тенере.

Южная часть Сахары — Тенере в переводе с языка тарки означает «обособленная зона», она раскинулась на 1300 квадратных километров между массивом Аир на западе и нагорьем Кауар. Дороги огибают суровый край. Только одна, 700-километровая, пересекает Тенере с запада на восток из Агадеса в Бильму. Ее проложили аизалаи — караваны верблюдов, испокон веков перевозивших из Агадеса просо, а из Бильмы, с соляных копей, соль.

В год такие караваны совершали переход дважды: большой зимний — до 10 тысяч верблюдов — ив несколько раз меньше — весенний. Караванщики всегда рисковали жизнью, и не только из-за частых набегов бандитов-грабителей, а из-за невероятно сложных условий пути. По сторонам большака скелеты верблюдов можно отыскать до сих пор. Здесь практически нет воды, растительности никакой. Куда ни кинь взгляд — зыбучие светло-желтые пески...

Встречавшееся на пути единственное дерево прибавляло измученным людям сил, вселяло уверенность в благоприятном конце перехода. «Тафагаг!»— восклицали проводники, что на языке тамашек означало «Акация!». В бескрайнем море песка это слово имело такой же смысл, как и «Вижу землю!» у потерпевших крушение или сбившихся с курса моряков. Раздваивающийся ствол акации с развесистой кроной замечали издалека, а ведь на самом деле «Тафагаг» был не выше трех метров.

Ученые стали исследовать Тенере в конце 1930-х годов. Составили карты. И «Тафагаг» стал, пожалуй, единственным деревом в мире, обозначенным в атласах. Тогда весь мир узнал об удивительно живучей 300-летней акации, ее истории, связанных с ней легендах и былях.

— Многие исследователи задавались вопросом, — говорит Альбер, — как оказалась в Тенере эта одинокая акация, в чем секрет ее живучести и долголетия, почему ни у одного из туарегов не появилось желания срубить дерево, развести костер и обогреться в холодную сахарскую ночь, напиться горячего чая.

Существование акации подтвердило то, что когда-то в Тенере жизнь била ключом. На месте пустыни было озеро, от которого по каналам шла вода на поля. Недалеко протекала Тафассасет, превратившаяся сейчас в уэд — реку с высохшим руслом. По ее берегам прежде росла буйная растительность, разгуливали слоны, жирафы, бегемоты, антилопы. Археологи нашли здесь и каменные орудия труда первобытного человека, обитавшего на берегах озера приблизительно 600 тысяч лет назад: отполированные камни, топоры, наконечники стрел, ступы, жернова, горшки. На скалах первобытные художники изобразили сценки охоты — свидетельство существовавшей древнейшей сахарской цивилизации, исчезнувшей вместе с водой.

История «Тафагаг» в принципе отражает эволюцию края, процесс опустынивания. В 1973 году последнее дерево в Тенере — путеводный маяк караванщиков — погибло. Отчего? Причина точно неизвестна: одни говорят, что в тот год прошел мощный ураган, другие утверждают, что в акацию врезался грузовик.

— Первая версия объяснима, а вот вторую,— разводит руками Альбер, — лично я постигнуть не могу. Туареги оберегали «Тафагаг», на него было наложено священное табу. Сорвавший ветку карался строго, а тут... грузовик — не могу поверить.

В декабре 1973 года военный транспортер перевез останки дерева в Ниа-мей, в музей. Перевозкой руководила специальная комиссия. Через четыре года открыли мавзолей.
— А что сейчас на том месте, где росла акация? — задаю вопрос.

Альбер протягивает фотографию:
— Металлическое дерево — нечто вроде памятника и ориентира одновременно. Должно же что-нибудь указывать караванщикам путь в безводной пустыне Тенере.

Журнал   "Вокруг Света"

Серия сообщений "путешествия":
Часть 1 - Самое одинокое дерево на Земле...
Часть 2 - Шаманские практики, звуковые файлы,470 мб
Часть 3 - И я там был, мёд-пиво пил... день рождения отмечала 2 марта
...
Часть 47 - ЧуднЫ слуху русскому языки иноземные
Часть 48 - Картина Сальвадора Дали «Христос святого Хуана де ла Крус»
Часть 49 - Пешком по небу. Достопримечательности, которые вам вскружат голову