Міжнародний музичний фестиваль Kaunas Jazz має 25-річну історію і є найбільним і найпопулярнішим джазовим фестивалем в Литві. Ще б пак: адже лише в Каунасі джаз грають на... дзвонах - унікальний проект Carillon Jazz традиційно відкриває фестиваль. Шкода лише, що послухати блюз у виконанні дзвонів мені не пощастило. Зате вдалося сповна насолодитися ще однією унікальною складовою фестивалю: сакральним джазом - це коли музика лунає під склепіннями храмів, і навіть у синагозі. Того - останнього фестивального - дня у костелі Вітаутаса Великого грав музикант із Польші Мачей Фортуна.

Не втомлюватиму вас посиланнями на записи виконавця в ютубі - той, кому захочеться послухати справді віртуозну гру на трубі й відпочити під хорошу музику, зможе легко знайти його записи. Я ж покажу стіни й людей, які з однаковим захватом слухали чудову музику.



Читати далі...

Голова и должна идти кругом — это её основная обязанность!

Просто мне позарез нужно, чтобы иногда случалось нечто из ряда вон выходящее. Необыкновенное. Необъяснимое.

Жизнь тем и хороша, что не всегда соответствует нашим ожиданиям!

Месяц – это, конечно, очень долго. Но «через месяц» звучит гораздо лучше, чем «никогда».

Человеку просто необходим отдых от самого себя, хотя бы время от времени.

У меня есть прекрасное правило: если происходящее перестает нравиться, надо немедленно уходить.

Делай вид, что у тебя всё в полном порядке. Ты удивишься, когда поймёшь, насколько это эффективный метод. После того, как сумеешь обмануть сам себя, тебе вообще всё на свете станет по плечу.

Мы с тобой молодцы, сделали все, что могли. Осталось еще сделать все, чего мы не можем, и тогда успех гарантирован.
Да здравствует раздвоение личности — кратчайший путь к душевному равновесию!

Хвалить меня – очень правильная стратегия. Из добросовестно похваленного меня можно свить не одну сотню метров хороших, качественных верёвок. Вещь, как известно, в хозяйстве необходимая.

Смеяться над людьми — прекрасный способ не убивать их чаще, чем требуется.

Если падаешь со скалы в пропасть, почему бы не попробовать полететь? Что ты теряешь?

Ждать и надеяться — верный способ скоропостижно рехнуться, а вот носиться по городу и делать глупости — это именно то, что надо!

Совершить невозможное - не такая уж великая проблема, если знаешь, с чего начать…

Порой решительный шаг вперед является результатом хорошего пинка под зад.

Один важный секрет: нужно идти туда, куда хочется, а не туда, куда якобы надо.

Если поблизости нет выхода, следует создать его самостоятельно, из подручных материалов.

Когда знаешь, о чем поговорить с человеком, — это признак взаимной симпатии. Когда вам есть о чем вместе помолчать, — это начало настоящей дружбы.

Всякий уважающий себя шизофреник обязан время от времени обсуждать с собой, любимым, текущие проблемы.

«Победа любой ценой» — не мой девиз, мой девиз звучит иначе: «Победа недорого».

Мне всегда казалось: случилось, значит, случилось. Какая, к черту, разница, почему небо в очередной раз рухнуло мне на голову? Оно рухнуло, следовательно, надо выстоять.

Хорошо, когда утро в девять. Нет, в десять еще прекрасней, а в одиннадцать — уже разврат.

Отсутствие прямого запрета вполне можно считать своего рода разрешением.

И без того отличное настроение стало еще лучше. Так что по узкой лестнице мне пришлось спускаться боком: улыбка не пролезала.

Мужчина не прощает, он забывает, а женщина — она все прощает, но не забывает никогда.

Судьба не дура. Зря людей сводить не станет.

Все уже так хреново, что хуже быть не может. Следовательно, может быть только лучше. Логично?

Время от времени следует говорить глупости, это способствует созданию теплой дружеской атмосферы.

Никогда не знаешь, какая из слабостей окажется самой сильной твоей стороной.

Сколько пороков в одном-единственном живом существе – вот это, я понимаю, совершенство!

Я всё равно ни о чём не жалею – хотя бы потому, что это бессмысленно.

Макс Фрай (с).

Онлайн можно посмотреть ЗДЕСЬ.

Ми впечатления ЗДЕСЬ.

Много рецензий ЗДЕСЬ.

Джон Бойн "Хлопчик у смугастій піжамі".

Одна з тих рідкісних книг, які можуть викликати сльози, жах, істерику, які можуть змусити забути про потребу дихати, їсти, спати, які щось перевертають глибоко всередині читача і змінюють світ. Ні, я правильно висловилася: не наше світосприйняття, а світ.
Книга про дитину. Написана дитячою простою мовою, події описуються з точки зору дев'ятирічного хлопчика й так, як він їх сприймає і розуміє. Але книга для дорослих, для тих, від кого залежать діти, їхні життя і смерті, їхні світи і світосприйняття.
Про такі речі, як ця повість, багато говорити не виходить, не треба, та й не можна. Їх треба читати. Читати обов'язково, усім, починаючи від старшокласників. І ще: якби я була міністром освіти, то обов'язково включила б "Хлопчика..." в усі шкільні програми всіх часів і народів...

Джек Лондон "Любов до життя".

От сиджу, думаю, що написати про книгу, й розумію, що про неї нічого написати. Зовсім.
Ні, не звинувачуйте мене у тому, у чому зібралися (ні? то й добре)))
Я маю на увазі, що писати-говорити треба окремо про кожне оповідання збірки, бо кожне по-своєму щось перевернуло всередині, щось прояснило, щось затемнило, затягло у себе, занурило в життя героїв, заморозило й розтопило... "Любов до життя" нагадала про те, що всі ми - біологічні істоти, часом усього-навсього біологічні істоти, для яких головною цінністю є життя. Та знаю, знаю про випадки, коли свідомо люди жертвують життям заради когось чи чогось. Але це не свідчить про нашу унікальність як біологічного виду, бо на такі вчинки здатні й тварини. От як коричневий вовк із однойменного оповідання. Пес зробив вибір, пожертвувавши любов'ю нових господарів заради турботи старого. До сліз оповідання розчулило.
Майже до сліз боліло мені й оповідання "Тисяча дюжин". Шкода було не стільки героя, скільки марноти його титанічних зусиль. Скільки подібного трапляється у нашому житті? А про повернення Нам-Бока пам'ятаєте? Теж ситуація з нашого життя: чи ж не відхрещуємося ми від чогось нового тільки заради того, щоб нічого не змінювати у нашому усталеному (нехай і набагато гіршому, ніж пропоноване) житті? Або чи не вбиває нас часом надмірна самовпевненість, як героя "Розвести вогонь"?
Розповів Джек Лондон і про товстошкірих чоловіків та порядних жінок. Ні, це не я тут наклепи на сильну половину людства зводжу, а автор: почитайте "Історію Джіз-Ак". Попри відому суворість Джека Лондона, з ним все-таки навіть посміхнутися можна, читаючи "Одруження Літ-Літ". А про таку загальновідому річ, як "Біла тиша", я просто промовчу...
Зазначу лише, що читання малознайомою мовою додає до книги таких тонких штрихів, які просто неможливо помітити при швидкому читанні мовою, яку добре знаєш. Оте заглиблення у значення, можливі значення та відтінки значень слів і фраз зрештою малюють надяскраву та наддокладну картину всього описаного автором. Тож я наче побувала там, на далекій і холодній Алясці. І ще хочу, але тільки разом із Джеком Лондоном - найкращим провідником по суворій півночі.

Гілліан Флінн "Гострі предмети".

Детектив, після третини якого я вже знала, хто вбивця. Й у фіналі роману моє знання підтвердилося. Що мене розчарувало, бо такі легкі загадки в детективах завжди розчаровують. Але... То був іще не зовсім фінал, як виявилося, бо на останніх сторінках все-таки з'ясувалося, що і я, й герої помилялися, вбивцею виявилася...
Ні, не спойлеритиму, звісно))) Хоча фінал зажорсткий. Як і книга загалом - не стільки про вбивство, скільки про глибоко нещасних людей. У романі нещасні всі - й жертви, й убивці, й просто сторонні, навіть не дотичні ніяк до описаної ситуації герої. Власне, книга не про вбивство, книга - про згадану мною "нещасність", якою хворіють деякі люди. Авторка причини хронічної "нещасності", яка роз'їдає не лише інфікованого, а й оточуючих його осіб, бачить у нестачі материнської любові, хоча у книзі мати не любила своїх дітей якраз через надмір власної потреби любити їх і потреби в їхній любові. Заплутано? Ще й як! Психіка людини - то таки заплутана штука, а Флінн любить зануритися в психологію, від чого образи героїв стають три-чотири-п'ятивимірними й глибочезними-глибочезними.
Ще трохи про заплутаність. Окрім приємного блукання психологічними лабіринтами, довелося поблукати лабіринтами з людей, а головне - з їх імен. Як на мене, то у романі забагато другорядних рероїв, котрі з'являються мимохідь раз чи двічі, але авторка вважає за доцільне згадати всі їхні імена-прізвіща-дівочі прізвіща тощо. Ху із ху з усіх отих подруг героїні, подруг подруг героїні, подруг мами героїні, подруг подруг мами героїні, подруг сестри героїні і, щоб ви не сумнівалися, подруг подруг сестри героїні, я так і не втямила чітко)) Та й навіщо?

Джоанн Харріс "Персики для месьє кюре".

Третя частина "шоколадної" трилогії, як на мене, виявилася найслабшою. Чи то мені так здалося від перенасичення шоколадом? Хоча його в цій книзі зовсім трошки. Як і персиків, утім. Зате багато того, про що не говорить лише лінивий, коли мова заходить про Францію: релігійних та національних протистоянь і толерантності. У романі, як і в житті, ці дві речі заплутані-переплутані; ситуація (маю на увазі саме протистояння) показується то з точки зору французів, то з точки зору марокканців-мусульман; авторка, як і головна героїня, кидається то до одних, то до інших зі словами розуміння та підтримки; а читач, якому також хочеться визначитися, зо кого вболівати, зрештою опускає руки (добре, якщо не книгу). Принаймні, у мене вони опускалися, хоча я люблю невизначеність у кольорах (ані чорне, ані біле) та у характерах героїв (ні хороший, ні поганий).
Навіть якщо я анітрошки не натякатиму на те, як ситуація зрештою розрулилася, ви самі можете про це здогадатися. Правильно! Молодці! Як же ж може бути інакше у світі, котрий прагне до ідеалу, хоча б уявного?
До ідеалу прагне й Віанн Роше. Вона так хоче вчинити правильно, що забуває про наслідки будь-якого вибору: щось чи хтось завжди залишається поза бортом, покинутим й ображеним. Джоанн Харріс змушує чарівницю-шоколатьє робити усілякі дурниці, потім їх усвідомлювати, але лишень для того, аби знову повторити в іншій варіації. Якщо у попередніх книгах Віанн була мені зрозумілою й навіть близькою, то тут я її геть не розуміла й не повірила нічому: ні думкам, ні почуттям, ні вчинкам.
Може, треба вміти вчасно зупинитися? Я не авторку маю на увазі)))

Кузьма Скрябін "Я, Паштєт і армія".

Дуже чесна і відверта книга про службу в радянській армії: про умови, стосунки, командирів, воєнщину... Без прикрас, купюр, завуальованості, гламуру. З усіма подробицями, яких інколи, як на мене, було аж занадто багато, особливо в розповідях про дефекацію (чи то в мені заговорило чисто дівчаче фееее?)) Але про всі події, навіть сумні й ніби-то гнітючі, Кузьма розказує з таким гумором, що не сміятися неможливо. Часом аж голос його чувся десь "за кадром". Шкода((
А ще книгу варто читати палким прихильникам того, "як добре було в есересері": спробуйте-но хоча б щось спростувати із того, що, за словами автора, було не так добре, як згадується. Виходить? Отож бо!

Люба Клименко "Пор'ядна львівська пані".

Ні, я не припустилася помилки в написанні слова "порядна", так написано на обкладинці. Такий собі натяк, певно, на певну несерйозність книги. Якщо повість сприймати як гумористичний твір, то ще можна читати, гигочучи з усього підряд. Бо якщо поставитися хоча б трохи серйозно до всього написаного й описаного, то... Краще не читати. Звісно, на мою думку))
Мені чогось смішно не було, хіба що геть зрідка. Бо ж хіба можна сміятися над глибоко нещасною жінкою? Заміжня, чоловік порядний, двійко гарних діток, робота - не бий лежачого, а вона нещасна тим типовим нещастям, яким можуть страждати виключно жінки в описаній ситуації. Коли чогось не вистачає, й оте "щось" найчастіше виявляється банальним коханням і ще банальнішим повноцінним сексом.
Якщо ви в цьому місці подумали: о, значить, в цієї пор'ядної за сюжетом має з'явитися коханець, то не помилилися. Він таки з'явився. І для мене книга закінчилася, бо почалася така собі еротично-порнографічна фантасмагорія з купою недоречностей й банальних помилок. Щодо останніх, то десь у тексті доньку Мартусю авторка називає Касею, хоча Кася - то подруга. Просто випадково переплутала? Звісно, що так. А виправляти навіщо, якщо читач має того й не помітити за докладними описами численних коїтусів. Але коли згадана помилка - просто механічна, то як назвати те, що цнотлива-цнотлива героїня, називаючи сперму гидливо "білою рідиною" (дітей народила, а слова "сперма" не знала?))), через кілька сторінок після цього зовсім не гидуючи робить супермінет геть малознайомому чоловікові? Так не буває... Напевно... Принаймні, я в подібне не вірю))) Але то моя думка))) Хочете скласти свою - прочитайте книгу. Хоча я не раджу! Ні, не тому, що не хочу, аби ви читали, а тому, що не хочу, аби казали, що то я порадила почитати)))
Коли ж говорити серйозно, то якщо жіноча еротична проза в українській сучасній літературі представлена виключно цим зразком - це проблема. Треба писати щось краще)) Чи вже є написане? Підкажіть-но, хто знає.
Проблеми жіночої нещасливості при поверхневих ознаках щастя - це дуже гостре питання, і дуже серйозне. І багатогранне. Його зачепила Марина Гримич у "Ти чуєш, Марго?.." (до речі, ця книга мені постійно згадувалася під час читання Клименко, є якась паралельність, хоча Гримич я якраз раджу читати), його можна розкривати сто разів, і весь час знаходити щось нове.
Проблеми чоловічої і дитячої нещасності при жіночій нещасності - це взагалі непочатий край роботи! Про це треба писати, але... Якось трошки не так... На мою, звісно, думку)))

Вікторія Андрусів "Дебілка".

Продовження мого експерименту з читання випадкових зразків укрсучліту. Цього разу мені знову не пощастило.
Збірка оповідань із досить претензійною назвою виявилася збіркою банальностей. Банальні сюжети зі ще банальнішими щасливо-солодаво-приторними фіналами. Героїв можна було б також записати до банальних, але таких людей, на мою думку, не буває. Хоча часом можна, дивлячись поверхнево й побіжно, не заглиблюючись ні в що, зробити банальне з того, що могло б стати унікальним або хоча б пристойним.
Ще один мінус - розділові знаки. Може, я відстала від життя, але ніяк не можу зрозуміти отой надлишок розділових знаків (я маю на увазі оце: !!! ??? !?!? ... !!!... тощо), який останнім часом надто часто трапляється в різних місцях. Але одна справа - записи й коментарі в ФБ, інша - книга, над якою працювали автор, реадктори, коректори. Усі герої оповідань надемоційні і постійно кричать або щось недоговорюють, а об !!! та ... починаєш з часом просто спотикатися, а не сприймати їх як певний знак.
З плюсів - гарна мова. От написано дійсно гарно: коротко, точно, смачно, колоритно, навіть подекуди вишукано. Шкода, що така майстерність знівелювалася згаданою вище банальністю...

Давно збираю колекцію репродукцій картин про... книги, звісно))
Це - зображення жінок, які читають. Якщо в когось виникне думка на кшталт: о, певно вона себе на місці тих жінок уявляє, то можете не сумніватися - таки уявляю)) Цікаво часом подумки перенестися в інше місце, в іншу епоху, запитати себе, що вона (я) могла тоді читати, про що замислитися, що відчувати. Цікаво спробувати відчути аромат квітів, тепло сонця, гаряче дихання свічки чи подув вітру. Цікаво перегорнути уявні сторінки уявних книг і прочитати уявні слова з уявного роману...

Читати й дивитися далі...

Он проходит каждые два года в Литве. На одном из концертов этогогодишного повезло побывать и мне. Ну что сказать? Я влюбилась)) В маримбу - удивительный инструмент, и в музыкантов-виртуозов, умеющих держать в каждой руке по три палочки одновременно и не путаться в них))

Один из гостей фестиваля - мексиканец Хавьер Нандаяпа.





А это играет Саулюс Ауглис, один из основателей фестиваля.





Чтобы насладиться разнообразием ударных инструментов, посмотрите нарезку-коктейль из фестивалей разных годов.





А чтобы узнать больше о фестивале и концертах, можете заглянуть СЮДА (переписывать здесь то же - просто лень, простите)))

Хит Nothing Else Matters от Metallica в исполнении украинской группы B&B Project.
Состав группы: Татьяна Мазур (бандура) Сергей Шамрай (баян).

Нодар Думбадзе "Я, бабуся, Іліко та Іларіон".

Класика літератури - то завжди хороші книги, перевірені часом. Рідко розчаровуюся, беручи до рук щось читане-перечитане тисячами чи й мільйонами читачів й видане-перевидане різними мовами й безліч разів.
Ця книга не стала винятком. Колоритна, із соковитою мовою, смаком грузинської кухні, ароматом виноградного вина і переповнена любов'ю, вона не лише захопила, а просто перенесла в те невеличке грузинське село середини минулого століття, де живуть герої, зазначені в заголовку. Невеликі оповідання, з яких складається повість, - ніби й окремі твори, але разом створюють цілісну картину життя одного грузинського хлопчика, потім - юнака, який попри всі свої недоліки, у яких щиро зізнається, лишається люблячим внуком, другом і вірним коханим.
Не можу не відзначити й апетиту, який викликала книга. Не того особливого, читацького апетиту, який практично не вгамовується, а звичайного, кулінарного, викликаного й назвами грузинських страв, й описом того, як їх споживають герої. Не стрималася, й напекла мчаді, розвідавши рецепт у подруги-грузинки. Смачно вийшло!
І ще про смачне - мову. Оригінал, звісно, оцінювати не візьмуся, а от переклад українською Олекси Синиченка ну дуууже смачний! Тож - смакуйте на здоров'я!

Генріх Белль "Дім без господаря".

Є багато повоєнної літератури. Є багато повоєнних тем для літератури. Але вперше я зустрічаю тему, яка звертається до життя жінок після війни.
Чомусь завжди головними героями й жертвами війни вважаються чоловіки. Так, жінки й діти теж часто згадуються, але якось мимохідь. А от Белль придивився ближче й до одних, і до інших, постарався зазирнути в їхні серця й думки, не тільки відстежити слід, який там лишила війна, а й спробувати зрозуміти її вплив на подальше життя своїх героїв.
Війна ламає людей. Втрата близьких людей теж ламає людей. Ненависть додає до цього зламу свою дещицю. Прагнення помсти - свою. Бідування - свою. Страх нових втрат - свою. Й у цих зламаних жінок ростуть діти, для яких батько - це юнак на старому фото на стіні, а його замісником - вдалим чи не дуже - стає той чи інший дядя. Комусь із хлопчиків щастить, комусь - ні. Але все було б по-іншому, якби не війна. Неважливо, яка - світова чи локальна, давнішня чи ще не закінчена. Війна - це завжди покалічені душі та серця і живих, і ще не народженних.
Дві жінки - героїні роману - мають загиблих чоловіків, синів-однолітків і зовсім різні життя. Одна - багата, горда, самотня. Інша - бідна, неперебірлива до чоловіків. Обидві нещасні. Обидві зрештою покладають надію на одного й того ж чоловіка. Кого вибере він - лишається поза романом, але може ожити в уяві читача.
Двоє хлопчиків теж різні, хоч і дуже близькі друзі. Один - все ще дитина як у побуті, так і в уявленнях про життя, а також у стосунках із дорослими людьми. Інший - дорослий в усіх цих сферах, занадто дорослий, відповідальний і за себе, й за маму, і за молодшу сестричку. Але обидва нещасні, як і їхні матері. І так само, як і вони, мають мрію про дядю-татка, яким є один і той же чоловік. Як складуться подальші стосунки чоловіка й дітей, знову ж таки лишається поза романом, але так гарно вимальовується в уяві відповідно до відчуттів і побажань читача.
Чоловічі образи у романі теж повноцінні, об'ємні, вражаючі. Й оті пошуки свого місця у світі, коли твоя батьківщина перестає бути такою, бо ти не розділяєш її політики й прагнень більшості громадян. Й відповідальність за те, чого ти насправді не робив, але що тобі приписує суспільство. І намагання хоча б щось хоча б для когось у цьому житті змінити, виправити, зробити його кращим.
Важки й роман. Глибокий роман. Й однозанчно вартий уваги.

Донна Тартт "Щиголь".

Чи не вперше в житті я майже фізично відчула епічність роману. Навіть хрестоматійний "Війна і мир", здається, мене так не вразив своєю всеосяжністю та величиною, як "Щиголь". Чому - точно сформулювати не беруся. Певно, тут далися взнаки й об'єм твору, й досить довгий період життя головного героя, описаний у книзі, й скрупульозність його змалювання.
Якщо коротко, то книга - про людей (хоча про що ще бувать книги?). Про звичайнісіньких і таких різних людей, яких доля, вітер чи ще щось носить світом, десь зіштовхує лобами, десь - руками, часом - серцями, потім розкидає в різні боки, потім - знову зіштовхує. Люди змінюються і зовні, й усередині, ці зміни впливають на світ і на інших людей, все це закручується у таку катавасію, в якій незмінними лишаються хіба що речі. Так, речі у романі теж займають місця героїв: головних - картина Фабріціуса "Щиголь" і другорядних - старовинні меблі, посуд, прикраси, живопис. Оскільки вони бездушні, то самі лишаються сталими. Але їхній вплив на людей - неймовірний! Власне, можна сказати, що Донна Тартт дослідила процес впливу окремо взятої речі (звісно, це був витвір мистецтва, історично цінний і матеріально коштовний, а не звичайнісінькі ковдра, табуретка чи горнятко для чаю) на окремо взяту людину. Володіти чимось прекрасним, унікальним, коштовним не означає бути щасливим. Від речей можна отримати насолоду того чи іншого штибу, так. Але щастя, волі, повноти життя вони не дають, а часом навіть позбавляють усього цього.
Не буду писати про сирітство, про батьківську відповідальність перед дитиною, про шкідливість алкоголю й наркотиків для молодого підростаючого організму тощо)) І так зрозуміло, що це - погано і що цього навколо нас - купа.
Окремо хочу зупинитися на українській мові. Ні, роман іще не перекладено нею, але вона у книзі є: один із героїв, хлопчик-українець-поляк-росіянин, одним словом, наш мігрант до США на прикладі вживання мов показує різницю між українською і російською: першою він говорить із коханою дівчинкою і співає пісні, другою - матюкається й читає Достоєвського. Ні, я нічого не хочу сказати, окрім того, що сказала Донна Тартт))

Володимир Лис "Маска".

Після прочитання Лисових "Століття Якова" та "Острова Сильвестра" я бралася до книжок цього автора з очікуванням чогось такого ж чудового й захоплюючого. А от після прочитання "Соло для Соломії" - з певною осторогою, боячись можливого розчарування.
"Маска" ж виявилася десь посередині (на мій смак, звісно ж). Часом роман захоплював, а часом навіть втомлював: то якоюсь аж надмірною ідеалізацією головного героя, то знову ж таки надміром імен, прізвіщ, якихось історичших посилань, хоча останнє якраз для мене було геть не зайвим, бо, зізнаюся, не маю тих пізнань, які дозволили б читати подібну літературу без потреби в історичних екскурсах та відступах.
Але не буду про історію, буду про героя - дуже неоднозначного героя. Сильний, розумний, сміливий, відчайдушний, гарний, він не може не викликати симпатії. Але разом із тим його жорстокість, повна зневага до цінності життя (чужого, звісно, не свого), підлість, суцільна брехня, обман не винних у його бідах людей, рикошет, який чіпляв зовсім непричетних до його справ, нівелювали оту симпатію. Люблю отаку неоднозначність у героях. Але найбільш вдалою вона вийшла у змалюванні Лисом антигероя, якщо так можна назвати Слєпньова. Ненависть, котра граничить із любов'ю, захоплення людиною попри зневагу до її життя і насамкінець - вчинок, яких перекреслив усі попередні зусилля Слєпньова як співробітника секретної служби, але підніс його як людину в його власних очах викликали в мене внутрішні аплодисменти авторові.
У що я не повірила ані на мить, то це - у любов. Їх - кохань - у книзі досить багацько, але жодне не видалося мені справжнім, радше, такою собі притягнутою за вуха обов'язковою в романах деталлю. Чогось таки не вистачило для того, щоб оживити почуття. Або ж чогось іншого було забагато.

Казюкас - традиционная ярмарка ремесленников, которая вот уже почти 500 лет ежегодно, в марте, проходит в Вильнюсе.
Название ярмарка одолжила от ласкательной формы имени Казимир. День Св. Казимира, покровителя Литвы, празднуется 4 марта, а в ближайшие выходные литовские и не только мастера приезжают в столицу на праздник весны.

Через неделю ярмарка собирается в Каунасе. В этом году участие в ней приняло более тысячи мастеров из около десяти стран.

Традиционным и исключительно литовским весенним символом являются вильнюсские вербы - букеты из сухих цветов, трав, злаков, умело собранные в исключительной красоты композиции.




Больше фото...

11 марта в Литве праздновали 25 лет Дня восстановления независимости. Мы прогулялись праздничным Каунасом и прониклись настроением и яркими цветами литовского флага.

Просто фото.



Смотреть дальше...

В іншому своєму блозі позбирала докупи посилання на сайти, які допоможуть вивчити чи вдосконалити англійську мову. Все сюди скопіювати складно, тож тримайте лінки на оті зібрання. Кому цікаво - знайтеде й там)))

Для тих, хто саме береться за вивчення: http://saulelobis.blogspot.com/2015/03/english_12.html

Допоміжні матеріали для вдосконалення мови: http://saulelobis.blogspot.com/2015/03/english.html

Відео й фільми: http://saulelobis.blogspot.com/2015/03/english_36.html

Словники й інші підказки для перекладу: http://saulelobis.blogspot.com/2015/03/english_79.html

Нашла в черновике фото из нашего зоопарка, зимнего, но солнечного. Звери пушистые-пушистые, в роскошных шубках!
Кому интересно - зыркайте))



Читать далее

Снова у Йосличка тусуемся))

Вот мои - в процессе и результат))

За качество фото звыняйте, снимала быстренько на телефон, пока не съели)))

Артур Конан Дойл "Оповідання про Шерлока Холмса ІІ".

Знову почну говорити про перечитування книг як яивще. Від школи історій про Шерлока Холмса не читала. Хіба що новомодний серіал подивилася. Чомусь думала, що все знаю, все пам'ятаю і нічого цікавого не знайду й не побачу в цих начебто вже банальних, бо заїжджених, оповіданнях. Ба ні! Я помилилася! (Чесно кажучи, дуже люблю помилятися в плані передчасних оцінок книг, особливо якщо оцінки були занижені.) Читалося цікаво, й не лише з огляду на те, що читала англійською (хоча повторювати свій подвиг тим, хто лише опановує читання оригіналів, не раджу - класика, вона така класика!), а й тому, що, по-перше, перечитування книг із дитинства так чи інакше повертає мене в моє чарівне (а воно інакшим і не буває, чи не так?) дитинство, а по-друге, я просто-напросто забула сюжети й розв'язки історій, і майже все сприймалося, мов уперше.

Хвалити чи критикувати такі зразки класичної літератури, як оця книга, справа не те що невдячна, а просто безглузда. Тож на цьому поставлю крапку))

Леонід Кононович "Феміністка".

Мимохіть я провела над собою експеримент. Натрапивши на одну електронну бібліотеку з купою української сучасної літератури, наповнила свій рідер зразками творчості зовсім незнайомих мені письменників. Українське? Сучасне? Цього мені видалося достатньо, аби спробувати його на зуб, а щоб зберегти інтригу, я навіть і не подумала пошукати-почитати якісь рецензії чи відгуки на знайдені книги, бльовкнувши в читання, як славнозвізна жаба з мосту в калюжу. Ні, то я не стільки себе з жабою порівнюю, скільки оте, у що я вльопнулася, з калюжею.))

Власне, один лишень епіграф до названої книги мав змусити мене забратися геть з того містка і не стрибати. "Феміністка - це жінка, яка ненавидить чоловіків. Мов голодні вовчиці, збираються феміністки у зграї, щоб творити свої чорні справи..." - таке безапеляційне визначення дає автор кревним ворогиням справжніх чоловіків. Власне, книгу можна назвати отаким собі зразком класичної "чоловічої" прози, обов'язково "з блек-джеком і шльондрами", обов'язково з головним героєм - ледь не суперменом, обов'язково зі стрілялками, переслідуваннями на автівках, бійками до першої, другої, третьої й т. д. крові, й обов'язково з сексуальним ощасливленням оцим справжнім чоловіком якоїсь дівчинки, яка ледь-ледь досягла повноліття.

Але виявилося, що я здатна чинити не лише, як вже згадана мною жабка, а ще і як сумнозвісні їжаки, котрі "плакали, матюкалися, проте вперто лізли на кактус". Отак і я вперто перегортувала сторінки цього детективу, аби пересвідчитися в тому, про що і так здогадалася з перших сторінок: чоловіки - то суперістоти, суперсправедливі, суперчесні, суперкльові, здатні всіх і все подолати, а жінки, які не вміють тупо хіхікати, без розмірковувань виконувати найбезглуздіші накази "сильної статі" й із готовністю та радістю розсувати ніжки перед згаданими суперістотами, - то феміністки, збоченки, хворі на всю голову ненависники чоловіків, які обов'язково стають наркоманками та з'їжджають із ґлузду. Власне, лише прочитання подібної книги досить для того, аби в нормальної жінки з'явилася симпатія до фемінізму)) Бо ж автор ні словом не обмовився про те, що всі згадані ним ненависниці чоловіків мали для отої ненависті всі підстави у вигляді його жорстоких і підлих одностатників (можна так сказати? чи краще - одностатенників?))), котрі зіпсували дівчатам життя...

Щось забагато тексту я написала, як для цієї, навіть не посередньої, книжки)) Втім, варто завважити, що мова твору досить гарна, українська-українська, включно з "коморковим телефоном". Й авторові дуже вдаються описи чоловічого оргазму. Ну, з моєї, жіночо-неповноцінної, точки зору)))

Маріанна Малина "Фіолетові діти".

Ця книга - продовження вже згаданої пригоди з вибиранням книг наосліп, але набагато вдаліше продовження. Фантастично-детективний сюжет захопив, герої зацікавили, їх емоції, роздуми та вчинки викликали довіру. Вже після прочитання поцікавилася авторкою - виявилося, що її було відзначено "Коронацією слова", що вже говорить про певну якість книг.

Основна проблема, піднята Малиною, - протистояння мід старим і новим, між звичним і тим, що приходить йому на заміну, між різними поколіннями, між батьками й дітьми. Все, що ми не можемо зрозуміти, варто або заперечувати й відкидати, або ж викорінювати й знищувати. Й саме це робить частина суспільства з дітьми-індиго, яких авторка називає "фіолетовими". Але проти природи не попреш, як кажуть, от і загострюється протистояння між "расами" (хоча мені теке визначення не подобається), загострюється настільки, що книги не вистачило, аби довести кульмінацію до розв'язки. Чомусь була впевнена, що існує продовження цієї історії, але - немає. Сподіваюся, напишеться)))

Те, що не сподобалося: купа запозичень із екранізованих американських коміксів про супергероїв. Оті всі надвластивості я вже десь бачила в тій чи іншій варіації, власне, щось нове у цьому плані вигадати важкувато, звісно, але час від часу мене накривало відчуття "списаного" домашнього завдання. Але то дрібниці, які після Кононовича взагалі не варті уваги)))

Я видел пьяниц с мудрыми глазами
И падших женщин с ликом чистоты.
Я знаю сильных, что взахлёб рыдали
И слабых, что несут кресты.

Не осуждай за то, в чём не уверен;
Не обещай, если решил солгать.
Не проверяй, когда уже доверил!
И не дари, планируя отнять.

Молись тогда, когда реально веришь;
Живи лишь с тем, кого ты любишь сам.
Гони прочь тех, кого ты ненавидишь;
И доверяй глазам, а не пустым словам.


© Copyright: Георгий Шелд, 2014
Свидетельство о публикации №114032311635

Приєднуюся до флеш-мобу))

Все буде добре!

Буде правдою, якщо я напишу, що це - продовження книги "Писар Східних Воріт Притулку", але не меншою правдою буде й сказати, що це - просто друга частина однієї книги. Власне, так само говорить про цей твір і Галина Пагутяк, а кому, як не авторові, знати точно, як і що з його книгами))
Власне, на цьому все очевидне й закінчується. Для мене, принаймні, тому що книга (вся книга, про обох писарів) - твір настільки багаторівневий, пронизаний тисячею змістів, аллюзій, можливостей для розуміння та інтерпретації, що я мушу зазначити: все, сказане мною у зв'язку з цією книгою стосується виключно мене.
Отже, Західні Ворота, крізь які мешканці Притулку можуть повернутися у світ, де помруть. Схоже, що для цього вони й виходять крізь Ворота - щоб померти, бо їм або ж набридло жити, або ж остогидло копирсатися в собі, або ж вони усвідомили беззмістовність свого життя, яке спочатку, після приходу до Притулку, здавалося сповненим сенсу (у кожного - свого). Є й інші причини, звісно. Наприклад, бажання розповісти про Притулок і таким чином допомогти тим, кому допомогти важко, або ж неможливо. Але потім все одно доведеться померти.
Смерть як звільнення сприймають ті, хто сповна задовольнився безсмертям. А в Притулку безсмертні усі, крім однієї людини: Писаря Західних Воріт, який випускає інших помирати. Це символічно, бо... Тут у мене почався був перелік причин і символів, але я його видалила. Бо що б там не було і якою б не була межа, переводити через неї має людина (чи істота), добре обізнана з обома світами. Отакий собі Харон - ніхто і все в одному водночас, просто Перевізник.
Самотність Писаря видається мені спокутою. От лишень спокутою чого? Любові до інших? Нездатності розділити долю інших? Гріха нешанування батьків? Чи ж гріха втраченого власного життя, покладеного на марні намагання змінити людей, які не хотіли цих змін? А може, це просто така професійна особливість Перевізника, котрий належить всім і нікому?
Служіння. У Галини Пагутяк це - провідний мотив якщо не творчості, то прочитаних мною книг точно. Але якщо у книзі "Слуга з Добромиля" герой служив заради служіння, часом сліпо, вперто, маючи його за єдиний сенс свого життя, то тут Писар прозріває, бо розуміє, що служити може лише той, хто не згубив себе, хто не став рабом того, кому служить. В іншому випадку то - не служіння, а приналежність - Притулку, людині, байдуже, перетворення на річ. А речі не служать, ними просто користуються.
І знову, як і з першою частиною книги, я готова посперечатися з багатьма постулатами-цитатами з книги. Якось це і зроблю)) От лишень нехай емоції вгамуються...

Одна моя залюблена у книги подруга майже всі їх починає читати... з останніх сторінок. Вона каже, що не зможе покійно слідкувати за сюжетом і долею героїв, не знаючи, чим все закінчиться. Мене завжди дивувало це, бо ж чи не позбавляє знання фіналу насолоди від проживання історії героїв разом із ними, не відаючи, що далі?

Проте нещодавно я сама, вперше в житті, зробила так, як подруга: зазирнула в кінець книги. Прочитавши десь третину "Кімнати", відчула, що не зможу ані спати, ані їсти, ані заспокоїти біль у серці, якщо негайно не дізнаюся, що з п'ятирічним хлопчиком - головним героєм роману й оповідачем - все буде добре.Втім, отримана інформація все-таки не позбавила мене безсоння й глибоких переживань, бо читала роман не тільки як читач, а й як мама, мимохіть переносячи на себе все, що довелося пережити Джеку та його Ма.

Про книгу не можна розказувати, так чи інакше не розкривши її сюжету, чого я не люблю робити. Втім, можете далі не читати, якщо волієте вибирати книгу, як я, - майже наосліп)) Одне пораджу - виберіть цей роман, він того вартий.

Мене ж, як маму, історія Джека та Ма навчила багато чому. Не буде перебільшенням сказати, що знань, а точніше - розуміння того, як виховувати дітей, з цієї трагічної оповіді я отримала набагато більше, ніж зі спеціальної літератури, написаної професіональними педагогами та психологами (хоча такої й дуже мало читала, зізнаюся). Позбавлена волі, любові, турботи, догляду лікарів, нормального харчування й ще багато чого нормального, жінка інтуїтивно розуміла, що і як треба робити, аби виростити й виховати сильну, розумну, щасливу дитину. Вона робила все, що було в її силах, щоб син мав повноцінне (наскільки це було можливо в умовах ув'язнення) дитинство. І тепер, коли під час спілкування мам виникатимуть питання, як навчити, виховати, перевиховати тощо, я радитиму читати Донох'ю. Й сама, схоже, перечитуватиму, коли бракуватиме сил))

Ще одне питання зачепило за живе: суспільство, яке замість співчуття генерує шоу. Будь-що, особливо ж чийсь біль, чиєсь страждання, чиясь поламана доля викликають у нього, у нас усіх, шалений інтерес не тому, що хочемо допомогти, а тому, що це ж цікаво! Це ж навіть прикольно, подивитися на того, кому гірше, ніж тобі, по телевізору, стягнути його фото у свій комп чи телефон, а тицьнути пальцем на вулиці - і зовсім щастя, бо потім можна довго про це всім розказувати й навіть хвалитися, і стати трошки "зіркою"! Що під час цього відчуває той, хто мимохіть привернув геть непотрібну йому увагу, дізнаєтеся з роману...

З книги також можна дізнатися, як бути щасливим, попри всі втрати й негаразди; про що мріють п'ятирічні хлопчики; що таке справжня сміливість і справжня любов; який чарівний навколишній світ, навіть якщо це - лише одна кімната; про те, що наше життя - насправді прекрасне, яким би воно не було...

Погано розумію людей, котрі не терплять свій день народження. Ні, дещо я все-таки розумію: все ближче до смерті, старість не за горами, "грусний празнік", бла-бла... Але ж свято, що не кажіть! От згадайте хоча б народження своїх діток - хіба ж то не найбільше свято у нашому житті? Згадуйте, згадуйте, і не комизьтеся)))

Я свій день народження люблю. Не за щось і не попри щось, а тому, що це - мій день. От особливий він, і все тут. Якийсь рубіж, якась межа, можливість переступити її або ні, оновитися чи лишитися такою ж, право вибору, яке у нас є завжди, але чи не легше зробити його у день ікс?

Поки вчора засинала, згадувала різні свої дні народження, вітання, подарунки. Знаєте, що найбільше запам'яталося? Те, від чого тоді хотілося плакати, а нині - сміятися. Як-от, наприклад, мій 30-ий ДН. Гостей запросила, купа друзів увечері вдома, могорич на роботі, квіти, вітання... А мені так погано, що ледь ноги волочу. Живіт щось не той-во, нудить, їсти не можу, днів три до того мучилася, але ж - святкуємо! Всім весело, а я сиджу в куточку і п'ю замість шампанського чай без цукру, бо погано... Гості розійшлися, відчуваю - все, каюк. Подруга викликала "швидку", завезли мене до лікарні і кажуть: апендицит у вас, от! А потім кажуть: не оперуватимемо зараз, бо в день народження не можна, от! Бо це той самий день ікс, коли все тонке й все може порватися, от!
Зрештою, під ранок, після крапельниць, перед тим, як повести до операційної, вкололи мені якусь штуку, від котрої пробило на ха-ха, та так, що я на питання анестезіолога: як вас звати, грайливо відповіла: Ірина, а вас? Ага, було весело. І все було добре, навіть попри те, що я вирішила заодно провести журналістське розслідування й перевірити дослідним шляхом, як то воно: потрапити до лікарні й нікому нічого не совати по кишенях. Знаєте, все було чудово. (Від дискусій про корупцію і безсовісних лікарів прошу утриматися))))

Або ще один ДН, 35-ий. Я вся така самотня-самотня й майже нещасна, вирішую утекти подалі від усіх й усього, а особливо від зимової сірості й холоду, й опиняюся в Єгипті. Ну, я тут десь тоді ж писала про це... Треба сказати, що мені шалено пощастило і з бронюванням готелю, і з останнім місцем у літаку, і з гарним настроєм шефа, який отак-от відразу погодився відпустити мене на два тижні, бо все вирішилося і реалізувалося буквально за день. Вже там, посеред пальм і квітучого гібіскусу, регочучи, як ненормальна, від відчуття сонця на оголеній шкірі (після шуби й 10-градусного морозу то було справжнім щастям!), я згадала про одну чарівну властивість дня ікс, про яку мені довго талдичила колега, начитавшись езотеричних газеток. Мовляв, щоб повренути шлях долі в інший бік (якщо тобі не подобається, звісно, той напрямок, куди вона тебе штовхає), треба свій ДН проігнорувати, не святкувати, не приймати вітань, забути про дату, навіть паспорт не читати, і тоді... Телефон я справді вимкнула)) А от забути не вийшло, бо натовп співаючих арабів знайшов мене в ресторані під час вечері, вручив торт, засипав квітами, до них приєдналися ті, з ким я встигла зазнайомитися і... Свято вдалося)) Потім була романтична прогулянка нічним пляжем під пальмами з чарівним юнаком (вибрала з-поміж прихильників наймолодшого, а що? Від дискусій про поведінку чемних дівчаток прошу утриматися))), свіжі полуниці і... переляк від стрільби десь у центрі міста, куди пішли наші знайомі гуляти. Переляк, бо тоді якраз в Єгипті творилася революція і було страшно дивитися телевізор, так багато у ньому брехали про жахіття нашого насправді умиротвореного відпочинку... Стрілянина виявилася весільним феєрверком))

Але я трохи відволіклася. Я про день ікс же ж мала розказати. Так от: щось у тій газетці було таке написане, що... справдилося. Бо вже наступний ДН я святкувала з коханим законним чоловіком в очікуванні маленького дива, котре вже почало штовхатися в моєму животику. Для повноти картини про чарівність дня ікс треба зазначити, що до того ми з майбутнім чоловіком не були знайомі. Ну, в реалі, у всякому випадку))) А от тут, у щоденниках, вже спілкувалися на повну... Ну, ви в курсі)))

Я, до речі, зробила собі подарунок до дня ікс: новий блог. Тож якщо хтось із вас є на блогспоті, то запрошую, бо щось мені там самотньо поки що: http://saulelobis.blogspot.com/

Щиро дякую за вітання! Не встигаю навіть ваші листівки переглядати, так їх багато... Дякую)

Юстейн Гордер "Апельсиновая Девушка".

В последнее время меня очень увлекают произведения авторов из Скандинавии. Мне интересны их мировоззрение, ценности, восприятие себя и мира, да тот же быт, привычки, традиции. Мне импонирует какая-то неторопливость рассказа, как и жизни, кажущаяся, скорее всего, но...
Правда, пока что ничего лучше "Фрекен Смиллы и ее чувства снега" Питера Хёга мне пока не попадалось. Многого ожидала от "Апельсиновой Девушки", но, как часто у меня бывает, ожидания были завышены, хотя книга довольно интересна.
Интересна, в первую очередь, поднятым вопросом о связи детей с родителями, о взаимопонимании, о близости и умении разговаривать на равных. Сколько из нас знают историю встречи и любви своих родителей? Сколько слышали их откровенный рассказ о чувствах, страхах, надеждах? Со сколькими из нас родители говорили, как с равными, о любви, о разлуке, о счастье и разочаровании? Кто может поднять руку, тот, по-моему, счастливчик)))
Герою книги, подростку, можно сказать, тоже повезло, если, конечно, закрыть глаза на то, что его отец умер, когда мальчику было всего четыре. Но, ожидая смерти, больной отец думал о сыне не только, как о малыше, которому придется расти без него, но и как о взрослом человеке, которым он станет в будущем. Письмо, найденное в тайнике, сделало близкими не только сына и отца, которого мальчишка почти не помнил, но и сына с мамой, о встрече с которой и рассказал отец в своей истории.
Книга интересна еще и тем, что в ней автор применяет любимый мной прием реальности передвижений героев, скрупулезно называя улицы, дома, мосты, реки... Такая себе виртуальная прогулка Осло и пригородом))
То, что не понравилась: многочисленные повторы - действий, мыслей, впечатлений, вопросов, как в письме отца, так и потом, в пересказывании и комментариях сына. Понимаю, что книга написана для подростков и на некоторые моменты автор таким образом обращает более пристальное внимание читателя, но меня это немного раздражало. Да и надо же к чему-то прицепиться, а то в последнее время мои отзывы стали слишком уж положительными и хвалебными)))

Джон Гришэм "Дело о пеликанах".

Ой как давно я не читала детективов! Так давно, что отвыкла, похоже, от напряжения, которое неизменно вызывает хорошо закрученный детективный сюжет. Чтобы избавиться от него, книгу пришлось срочно дочитывать, невзирая на глупую ночь за окном))
Дочитала. И, честно говоря, немного разочаровалась. Не книгой вообще, а финалом, который показался мне слишком, очень-очень слишком слащавым! Нет, я искренне болела и переживала за героиню, я очень надеялась, что она останется в живых, но... Как-то не так мне это представлялось. Хотя финал - яркий, красивый, теплый и солнечный.
О книге вообще. Это - первый роман Гришэма, попавший мне в руки. Не скажу, что он вызвал у меня тот восторг, который должен был вызвать, судя по отзывам о творчестве писателя. Первая треть показалась очень затянутой, мрачной-мрачной, наполненной безысходностью и тоской, но желания отложить книгу это все-таки не вызвало. Зато со второй половины читалось увлеченно, а местами и запоем)) Особенно понравилось описание работы маститых американских журналистов, коллеги все-таки)) И захотелось выйти на работу, вот...))

Гурт "Еней" (Польща) присвятив пісню "Біля тополі" українським військовим які загинули за Україну.





Тихо надворі і тільки чути як,
Як матері слова летіли,
Летіли в ніч до козака.
Бачиш сину мій свічка не згаса
До віку буде вже горіти,
Горітиме вона.
Молодий юнак, молодий козак

Там біля тополі калина росте
Мамині очі чекають тебе
Сива у розпачі плаче
Сина все чекає та в Бога вже його душа.
Мам я в бою за волю пішов в далечінь,
За правду і долю нових поколінь,
За тих, хто у морі далеко
І крилами лелеки повернуться живі.

Рік вже проминув, прийшла нова весна
А спокою в душі не було, не було тай ще нема
Там батько змучений, сам торує шлях
По ньому мав іти син його, а його вже нема.
Молодий юнак, молодий козак

Там біля тополі калина росте
Мамині очі чекають тебе
Сива у розпачі плаче
Сина все чекає та в Бога вже його душа.
Мам я в бою за волю пішов в далечінь
За правду і долю нових поколінь
За тих, хто у морі далеко
І крилами лелеки повернуться живі.

Давно мені не траплялося в українській літературі, зокрема, в сучасній, книг із особливою, глибокою філософією. (Якщо я щось подібне пропустила, буду вдячна за підказки.))) У "Писареві..." така філософія - це й ідея, і сюжет, і герої, і їхні вчинки та думки, а особливо - відчуття й емоції. Якщо з книги хочеться виписувати цитати, якщо деякі з них збігаються із твоїм світоглядом, можна сказати, що читачеві, цебто мені, дуже пощастило.))

Щоправда, не з усіми постулатами (саме так чомусь сприймалися мною думки, викладені в повісті) я погодилася. З певними хотілося сперечатися, а з деякими - сперечатися до хрипу, наводячи багато прикладів для їх спростування й переконуючи, що насправді - все навпаки. От тільки чи не себе саму я переконувала? Бо тоді кого ж? Автора? Інших, невідомих мені, читачів? Але ж у кожного з нас - своє життя, свій життєвий, а головне - духовний (чи душевний?) досвід, відповідно до якого ми сприймаємо в тому числі й книги, тож переконувати інших - зайве. От і не буду))

Притулок - це таке місце, де люди, втративши все, навіть надії - всі, крім однієї: потрапити до цього дивного місця, - отримують можливість знайти себе. Не у реальному світі, не у фізичній іпостасі, не серед людей, а у власній душі. Можливості в усіх однакові, а от шлях-пошук кожен із героїв проходить свій. Так само, як і Писар Східних Воріт, котрому ще важче, адже він, на відміну від прибульців, зламаних зовнішнім, світом втратив щось своє, внутрішнє, надглибинне...

Дуже хочеться почати говорити цитатами з книги, але не буду. Один із висновків, які я зробила для себе, звучить якось так: не мета важлива, і не результат, а те, яким шляхом ти до цього йдеш і як ти свій шлях проходиш.
Щодо мене, то я - на середині шляху розуміння філософії Галини Пагутяк, який продовжу читанням "Писаря Західних Воріт Притулку".

усе буде добре і все буде просто
пітьма на пітьму наповзає мов хмара
для світла залишиться крихітний острів
та буде той остров у кожної пари

усе буде добре для доброго слова
для доброї думки і доброго діла
та світ буде важко почати віднова
і бога зачати із грішного тіла

усе буде добре під небом померклим
у сутінках дня і у темряві ночі
та буде непросто забути померлих
й простити гріхи материнські і отчі

усе буде добре як поміж собою
живих не ділити на свого й чужого
та буде нелегко із іскри малої
роздмухати вогник і сонце із нього

найважче на світі – і кожен це знає –
свобода у виборі власного світу
пітьми як такої насправді ж немає
це – лиш добровільна відмова від світла

і вибір такий не складніший дилеми
пройти по мосту чи зіскочити з мосту
тож я собі вірю що все недаремно
й усе буде добре.. і все буде просто..

(с) Юрко Іздрик, 25.01.15

Пряля

Сидить пряля та й пряде —
сніг іде-іде-іде —
нитка рветься де-не-де, —
а вона пряде й пряде.
Вже напряла хуртовин
на шапки для верховин —
на сувої полотна —
на завіску для вікна —
на хустину и укривало —
мало-мало-мало-мало —
сніг іде-іде-іде —
а вона пряде й пряде…

Баба віхола

Баба віхола, сива Віхола…
Баба віхола, сива Віхола
на метільній мітлі приїхала.

В двері постукала, селом вешталась:
— Люди добрії, дайте решето!
Ой, просію ж я біле борошно,
бо в полях іще дуже порожньо.

Сині пальчики — мерзне житечко.
Нема решета, дайте ситечко.

Полем їхала, в землю дихала
баба Віхола, сива Віхола…

Синички на снігу

Синиці голодом намлілись —
така зима, така зима!..
Оце б у вирій полетіти, —
так батьківщини ж там нема.

.........................................

В кожній мові, в кожнім слові –
Роздум, радість чи журба.

Мову хвилі знає річка,
Мову річки знає берег,
Мову берега – верба.
Мову квітів знає бджілка,
Мову білки знає гілка,
Мову гілки – мурашиний
Зосереджений народ.

Знає вітер мову білки,
Знає вітер мову гілки,
Річки, пташки і мурашки –
Тож бо вітер – поліглот.
Як він вернеться згори –
Ти із ним поговори,
Та завжди собою будь:
Рідну мову не забудь.

Григорій Фалькович (С)

Якби цю книгу треба було описати одним словом, я б написала - густа. Густа, як борщ, як кисіль, як залишки від компоту зі свіжих фруктів на дні каструлі, як застигла в погребі сметана, як згущене молоко... Густа на слова й на образи, на почуття й відчуття, на думки й емоції, на будинки, на каміння, на рослини, на дощ і сонце, на страви, на одяг, на людей... А ще - гірка й солодка, солона й кисла, як саме життя...

Я вже не раз говорила, що не люблю читати розкручені й розхвалені книги, бо не можу ставитися до них об'єктивно: так і вилазить якась чужа думка чи позичене враження, з якими мені зазвичай хочеться сперечатися. З цією книгою так не було. Чи то я витримала достатню паузу між читанням відгуків і самого роману, чи то ті чужі враження, яких було в певний час забагато, так змішалися докупи, що погубилися один в одному, але сприймала "Фелікс Австрію" незамиленим поглядом. І можу з упевненістю сказати: книга мене захопила, поглинула, занурила у свій світ так, як це не часто (на жаль) останнім часом трапляється.

Власне, написане Софією Андрухович чимось нагадало мені славнозвісні "потоки свідомості", щоправда, щедро розбавлені подіями, котрі утримують увагу читача. Але оте нанизування думок й емоцій героїні-оповідача мені надзвичайно зімпонувало: я люблю бачити світ очима оповідача, дивитися на людей його поглядом, чути те, що чує героїня, й відчувати те ж, що й вона... Часом намагалася роздивитися дівчину очима Аделі, Петра, Йосипа, просто випадкового перехожого і часом мені це вдавалося. Авторка так вправно гралася текстом, що мимохіть заохочувала до гри й мене, і я цим користувалася, чого б і ні?)))

Сподобався мені відкритий фінал. Принаймні, я його сприйняла відкритим - дуже вже не хочеться трагічного кінця, й Софія Андрухович надає можливість отримати те, чого хоче кожен читач.
Не сподобався заголовок. Чому - не скажу однозначно, але ніяк не допетраю, до чого там щаслива Австрія? Може, хтось пояснить, буду вдячна))

Найбільша цінність цієї книги, як на мене, в її документальності й реальності всіх героїв, подій, імен. Автор пише про себе, про те, що з ним трапилося. Намагається аналізувати причини та наслідки подій і вчинків, озирається на своє життя, в чомусь кається, у чомусь себе виправдовує, але старається бути чесним (принаймні, мені так здалося).
Історія, котру розповідає Джеймс, дуже мила: про те, як самотня людина і самотній кіт допомогли один одному не лише вижити, а змінити життя на краще. Колишній наркоман справді став колишнім, бо у нього, нарешті, з'явився хтось, кому він був потрібен й за чиє життя відповідав. Кіт також відчував свою відповідальність за господаря (і не розказуйте мені, запеклій кошатниці, що такого бути не може)))). Звісно, потрібні були й воля до життя, до нормального життя, й бажання його змінити, й певний збіг обставин, як-от зустріч із літературним агентом зі США, яка й підштовхнула вуличного музиканта до написання книги. Але хтось ці фактори пропустить, а хтось ними скористається. Як на мене, розказане у книгі - гідний приклад того, як треба не просто дивитися, а бачити.
Щодо художньої цінності, то, зізнаюся чесно, в якийсь момент на початку читання збиралася книгу відкласти: отакий собі стиль наїв, або ж акин - що бачу, про те й розказую. Мабуть, я таки перечиталася сильних романів і ставлюся занадто прискіпливо до чтива)) Але згодом відчула, що цінність цієї книги - не у кількості метафор на сторінку тексту, а в щирості. А цього авторові не позичати.
А ще було ой як приємно поритися в інтернеті й побачити їх: справжніх Джеймса та Боба)) Просто ролик на ютубі з далекого Лондона, а відчуття таке, наче стріла давніх і хороших знайомих)) Приємне відчуття, скажу я вам))

Три девушки из Грузии и представить не могли, что могут стать интернет-сенсацией, когда во время прогулки по деревенским тропинкам записали видео-селфи с исполнением народной песни. Это типичная для высокогорных районов Грузии народная баллада в гармонии, свойственной грузинскому хоровому пению, рассказывает о таинственной встрече с молодым человеком по имени Апарека.

Песня стала популярной с первого же дня, засветившись на популярных зарубежных сайтах Reddit и The Huffington Post. Никто понятия не имел, на каком языке и о чём они поют, «но от их пения хочется плакать» и она «переносит в другое время», — гудел интернет.

Представители альтернативной музыки не обошли вниманием красивую грузинскую балладу и решили создать для неё свою аранжировку. Вышло музыкально и оригинально.

Рига всегда была портовым городом. Устье Даугавы позволяло, да и сейчас позволяет, заходить в него большим кораблям. Как порт, Рига известна с 1201 года. В прошлом году через него прошло больше 41 миллиона тонн грузов. Цифра впечатляет...

Но до большого торгового порта мы не добрались, зато пассажирский посетили. Нам даже повезло полюбоваться одним из круизных красавцев-судов, очень удачно пришвартованном возле порта.
Само здание пассажирского порта небольшое, двухэтажное. В нем - кафе и пара магазинов, стойки автоматической регистрации (и стандартные окошки тоже есть). И очереди - людей довольно много. Самое популярное направление - Стокгольм, куда и откуда каждый день ходит паром.



Смотреть фото

Мостов в Риге очень много! Вот только что искала их точное число - не нашла. Есть семь самых больших и именных, так сказать. Но в прошлом году имена присвоили и нескольким до сих пор безыменным мостам, так что...
Мы прошлись только по одному из них - Каменному. Было солнечно, но очень ветрено и холодно, поэтому руки у меня практически отмерзли, пока снимала на бегу через полукилометровый мост красотку Даугаву и великолепный вид на Старый город. Именно этот мост начинается напротив центра Риги, у Ратушной площади, поэтому с него так хорошо видно и башню Петра, и Дом Черноголовых, и колокольни Домского собора и других храмов.
Каменный мост относительно новый, построен в 1965 году. Особенностью его является возможность поднять часть моста, если выпадет необходимость пропустить большой корабль. Пока что таковой не случалось.

Красивенный ажурный мост с высокой башней - это Вантовый. Проект этого красавца был разработан в Киеве, а построили его в 1981 году. Высота пилона - 109 метров. По вантам начали лазить экстремалы, были случаи гибели, поэтому сейчас они обмотаны колючей проволокой, а внизу покрыты скользкой краской.

Мост с ажурными арками - Железнодорожный. Первый железнодорожный мост через Даугаву был построен в 1872 году. Потом его достраивали, разрушили во время Первой мировой войны, построили заново и снова разрушили во время Второй мировой, и снова восстановили... Для меня этот мост памятен тем, что когда-то в детстве я с него впервые увидела Ригу - сказочный город в тумане, из которого были видны высокие шпили и красные черепичные крыши... Тогда Ригу мы проехали, но впечатление сказки осталось до сих пор)))

Кстати, интересное здание на последних фото - это новое здание Латвийской национальной библиотеки. Высотой больше десяти этажей и грандиознейшее по величине монументальное сооружение носит название "Замок света". Свет - это не только взаправдашний свет солнца, струящегося сквозь стеклянные стены и крышу библиотеки, но и знания, хранящиеся здесь.
Библиотеку торжественно открыли год назад, а на строительство было потрачено более 300 млн. евро. Библиотека - это не только книгохранилище, но и конференц- и концертные залы, площадки для разных мероприятий, для групповых и индивидуальных занятий, культурный и интеллектуальный центр. Здесь хранится более 6 миллионов книг на почти 50-ти языках мира. Есть и электронное хранилище информации, мультимедийный центр, сказочная комната для дедей и еще много такого, что очень хотелось бы посмотреть...



Смотреть фото

Бежали мы через мост не просто так, а с целью. Муж и сын просто обожают поезда, а там, сразу за библиотекой, находится Латвийский музей железной дороги. Он довольно новый, основан в 1994 году. Находится в старых локомотивных мастерских 19-го века. Большая, как мне показалось, часть экспозиции находится на улице. Ну а где же еще можно разместить настоящие локомотивы и вагоны, разных времен и народов? Есть здесь дрезины, снегоочистители, вагоны-салоны и много разных локомотивов - старых, поновее, узкоколейных и прочих.
В здании музея тоже очень много интересного. Да и всегда интересно окунуться в историю, прикоснуться к каким-то деталям, рассказывающим о прошлом. Даже если это - просто билетики, чемоданы, форма, кассовые и справочные автоматы. Есть в музее место для детей и экран-рассказчик о световых ж/д сигналах.
Очень нам понравился макет железной дороги с мааааленькими поездами, домиками, деревьями, мостиками... На память купили ребенку пазлы о безопасном поведении на дороге и брелок с фонариком - мне, любимой))

К сожалению, это был единственный музей, который мы посетили в Риге. А на самом деле их - интереснейших! - там очень много! Вот список самых-самых интересных. Я очень жалею, что из-за нехватки времени не удалось посетить музеи югендстиля, морской, природный, мотор-музей, да и много других... Эх...



Смотреть фото

Продолжение следует...

З дитинства сприймала книги як вікна до іншого світу. От розкриваєш книгу, а там... То незнайома країна, то - місце в уже знайомій, то гори чи моря, чи пустелі, або ж ліси. Села й міста, річки й шляхи. Реальні й вигадані. А ще планети і зорі, й космічні кораблі... А як книги заміщають машини часу? Хочеш - у минуле занурюєшся, хочеш - у майбутнє. А скільки за тими вікнами різних людей: хороших і поганих, гарних і не дуже, страшних і милих, таких, у кого закохуєшся, й таких, хто викликає відразу...
Проте з часом мій світ ставав усе ширшим, і все менше зовсім нового могла я побачити в отих вікнах-книгах. Тож нині, якщо така книга-знахідка мені трапляється, стаю щасливою, як у дититстві, відчуваючи оту новизну й ледь не захлинаючись від захоплення.

До чого це я веду? А до книги, звісно. Книги, яка викликала у мене й спогади про дитинство, й захоплення, й відчуття отого вікна у незнайомий світ.
Чімаманда Нгозі Адічі - нігерійська письменниця, яка нині живе в США. Африку я люблю, але зрозуміла, що знаю про неї дуже й дуже мало. І про сам Чорний континент, і про людей, для яких він є батьківщиною, і про його історію. Тож "Половина жовтого сонця" стала для мене відкриттям у багатьох аспектах.
По-перше, історичних. Нігерія, 60-ті роки минулого століття, війна. Громадянська, на думку одних, визвольна, на думку інших. От про цих інших, які хотіли жити у своїй маленької незалежній Біафрі, й розповідає роман. Незнана історія незнаної країни чимось мені нагадує нашу сьогоднішню. Певно, нерозумінням одних іншими, причому, з обох боків, причому, відсутністю навіть намагання порозумітися. Як наслідок - жертви, сотні тисяч жертв війни та голоду, жертв, байдужих до політики і ні в чому не винних, хібо що лишень у тому, що опинилися не в тому місці і не в той час.
Багато у книзі політики, бо ж історія без неї не вершиться, навіть якщо рушійною силою історичних змін є народ. Наслідки тривалої британської колонізації не могли не викликати протистояння між білими та африканцями, навіть якщо перші й були повністю на боці других. Соціальні зміни, основані на швидкому збагаченні одних й зубожінні (звичному, як не прикро) інших, викликали протистояння між самими нігерійцями. Воно було гострим й основувалося не лише на матеріальному грунті, а й на релігійному, і на національному, з чого, власне, й розпочалася громадянська війна.
Адічі, треба віддати належне, не користується загальними фразами для опису політичної та суспільної ситуації, яка склалася в Нігерії на той час, вона про все це розказує на прикладі конкретних людей. Тож героїв у книзі багато. Доньки нігерійського мільйонера й діти бідних селян, африканці й білі, жінки й чоловіки, військові, селяни, священики, вчителі, вчені, журналісти, слуги, господарі... Але авторці вдалося так тонко й точно змалювати їхнє світосприйняття, що розумієш кожного з них, і кожен має свою рацію, бо у кожного - своя правда, так само, як і своє життя.
Книга не була б поноцінною, якби у ній не йшлося про кохання. А там, де кохання, трапляються зради. Де зради - буває пробачення. Де пробачення - там почуття вини... Війна не буває без жорстокості. Жорстокі вчинки - без докорів сумління. Сумління - без намагання хоча б щось виправити в цьому світі на краще... А ще лихоліття завжди стає лакмусовим папірцем, котрий показує рівень людяності в людях. Втім, у цьому ми нині можемо пересвідчитися й без прикладів із книг. На жаль...

п.с. А ви щось знаєте про африканську кухню?)) Завдяки цій книзі у моєму лексиконі з'явилося таке поняття, й дуже хочеться спробувати щось із так гарно описаних Адічі страв. Сподіваюся, така нагода випаде...))

Не ходи по щастя з кошиком лозовим,
Не заводь про нього довгої розмови.
Для одного щастя – панна в оксамиті,
А для когось - слава в гордому зеніті.
Хтось тобі про гроші буде торочити,
Хтось почне статечно розуму учити.
Відшукаєш панну і здобудеш славу.
Золота калитку покладеш під лаву.
З мудрості чужої голову похилиш –
І дійдеш нарешті власної могили…
Все тебе покине: молодість і слава,
І душа заплаче тихо й нелукаво,
Бо шукав ти тілом і шукав думками
Щастя золотого в долі за горами…
А воно, мов янгол,
На плечі сиділо,
А воно з тобою
Завжди говорило:
Ніжністю світанку, шепотом любові,
Тихим пульсуванням зоряної крові…

Марія Чумарна (с)

Энн Райс "Плач к небесам".

Случаются в моей жизни книги, которые переносят в другое место, другое время, другую жизнь. Такие книги попадаются нечасто и от этого становятся особо ценными. Роману "Плач к небесам" удалось нечто большее: перенести меня не только в Венецию и Неаполь 18-го века, дать возможность пережить невероятные события, а переселить (временно, конечно) в другое тело и другую душу. Нет, я не приукрашиваю: Энн Райс действительно удалось так тонко и точно описать мысли, чувства и ощущения главного героя - певца-кастрата, что поневоле пришлось все переживать вместе с ним, с раннего детства и до зрелости. И любовь к матери, а потом - и к отцу: венецианскому патрицию. И любовь-ненависть к настоящему отцу. И ужас того, что с ним сделали. И внутреннюю ломку человека, жизнь которого полностью изменилась, но от этого не перестала быть его жизнью - единственной, которую следует прожить достойно. Я переживала вместе с Тонио все боли, все озарения, победы и радости, страх и унижения. Я любила и верила, разочаровывалась и сомневалась, жаждала мести и стремилась простить И вместе с книгой, с его героями поняла: жизнь у нас - одна, и жить ее нужно не когда-то, не где-то, а здесь и сейчас.

Курт Воннегут "Бойня номер пять, или Крестовый поход детей".

Да, еще одна классическая книга, которую я прочла только что. И рада этому, потому что понять то, о чем говорит автор, может, как мне кажется, только уже в некотором понимании зрелый человек. И зря часто упускается второе название романа: оно говорит о сути книги очень и очень много!
Почему-то все жертвы войны оправдываются их неизбежностью и важностью цели. Цели, которая всегда носит благородные маски: мир, справедливость, равенство, защита (кого-то или чего-то). Причем, часто "оправдателями" становятся обе стороны конфликта. Потому что война ведь... Потому что в войну жертвы неизбежны... И уже неважно, сотни, тысячи или сотни тысяч жертв, главное: за мир и справедливость...
Так было. Так есть. И так будет. Будет до тех пор, пока человечество перестанет быть ребенком, готовым к "крестовым походам", к убийству себе подобных и к собственной смерти во имя чего бы там ни было.
Книга очень метафорична - и вообще, и в деталях. Их - метафор, глубоких, очень глубоких и совсем глубоких - множество: чтобы расшифровать, понять, роман нужно прочесть не один раз. Возможно, когда-то возьмусь перечитывать, но не сейчас, когда слово "война" для меня - не просто слово...

Макс Фрай "Сказки старого Вильнюса".

Вильнюс я полюбила чуть ли не с первого взгляда. Уверена: он останется одним из самых-самых моих городов, куда бы меня еще не занесло! Поэтому истории, которые происходят на улицах любимого Старого города, не просто читала, а переживала, чувствуя уникальный дух сказочного Вильнюса и, как ни странно, веря во все, о чем рассказывает автор.
Часы, которые возвращают молодость? Почему бы и нет? Кошка, подсматривающая за снами? Да запросто! Князь, которому снится город и мы в нем? Именно так! Важный вопрос и ответ на него, услышанный на улице? Конечно, верный! И еще много-много сказочных, но от этого не становящихся менее жизненными и, тем более, менее важными историй, которые не оставили меня равнодушной, ни одна. А еще очень захотелось пройти по названным в книге улицам, но уже зная их тайны, выданные Максом Фраем))
Я не люблю короткие жанры. Но эта книга мне не показалась сборником рассказов. У нее есть главный герой - старый Вильнюс...

Галина Пагутяк "Слуга з Добромиля".

Нічого містичнішого в сучасній українській літературі мені досі не доводилося читати. У романі не оживає звична нам міфологія, ні. Ви не зустрінете мавок і домовиків, вовкулак і перевертнів, відьом чи мольфарів. Авторка створила новий магічний світ із новими (для мене, принаймні) магічними істотами, вплівши їх в українську реальність та українську історію й показавши і переказавши її з точки зору майже тисячолітньої істоти. Ще у книзі є божевільня, населена нормальними, з огляду на ситуацію навколо неї, людьми. Є переселення душ: з тіла в тіло й з часу в час. Є споконвічні гори, біля підніжжя яких проходить людська метушня, котра називається історією. Є чесноти й вади - людські й надлюдські; є правда й брехня; є добро і зло, прощення й помста, спокій і турботи, земні чи вічні... Є історія, яка захоплює, дивує, вражає, щось пояснює, щось заплутує ще більше, але не лишає читача байдужим.

Колокольня церкви Святого Петра, которая возвышается над Старым городом и очень красиво смотрится на фоне неба, - легко узнаваемая визитка Риги. Особенно красиво смотрится шпиль с Каменного моста через Даугаву (такими фото похвастаюсь потом).
Но не колокольней единой славна церковь Св. Петра. Она - самая старая в Риге, по крайней мере об этом утверждают письменные свидетельства, которые вспоминают этот храм в 1209 году. Конечно, выглядел он тогда далеко не так величественно, как сегодня, но все равно был очень важным для рижан, поскольку, в противовес Домскому собору, считался церковью для простых горожан, а не для знати. Они же - ремесленники, купцы, представители других сословий - вкладывали деньги в строительство и восстановление церкви после многочисленных (как обычно в Средние века) пожаров.
Построена церковь в готическом стиле, а вот фасад украшен в стиле барокко - с завитушками и скульптурами. Это случилось уже в 17-ом веке. Кстати, говорят-пишут, что в скульптурах зашифрованы послания тамплиеров и даже (чем черт не шутит) массонов, например, Мария Магдалина держит в руках священный Грааль, еще кто-то (кажется, Диана, да, языческая богиня) - голубей как символ алхимиков...



Читать далее

До сих пор в этой старой лютеранской церкви идут службы, хотя параллельно храм действует как выставочный и концертный зал. Во время нашего посещения там как раз были размещены экспозиции народных костюмов, вязаной крючком современной ажурной скульптуры (что-то новое для меня). Вязаные узоры демонстрировались-мигали на размещенных по церкви экранах. Стулья, расставленные рядами, напоминали о концертах, проводящихся здесь, а музыканты, как раз вытаскивающие из чехлов свои инструменты, говорили о том, что это случается часто. Кстати, если вы думаете, что инструменты были чем-то классическим, то ошибаетесь - там было полно электроники и компьютеров.
То, что осталось от древности - несколько скульптур и красивенный-красивенный деревянный резной престол - точная копия того, который здесь был в те давние времена...



Читать далее

Но самое замечательное в церкви Святого Петра, это, конечно, колокольня, увенчанная шпилем с золотым петушком-флюгером. Такие украшение имеют многие из рижских церквей. В классическом варианте одна сторона петушка была золотой, другая - черной. Когда ветер дул с моря, петушки поворачивались к городу золотым боком и своим сверканием оповещали купцов: бегите к порту, может, кто чего интересного продавать привезет!
Кстати, сейчас на шпиле новый флюгер, установленный там в 80-ых годах прошлого столетия после восстановления колокольни, разрушенной немецким обстрелом во время Второй мировой. Зато его предшественник, шестой по счету, простоявший на посту 250 лет, хранится в храме (вы его видели в предыдущей подборке фотографий).

Шпиль возвышается над мостовой на высоте 123,5 метра. На башне есть аж две смотровые площадки: лифтом можно подняться на высоту 57 метров, а если не испугаться и не полениться, то железными лестницами взобраться на вторую площадку и полюбоваться Ригой с 71 метра. Поскольку мы были с ребенком, а на башне гуляли лютый холод и почти ураганный ветер, наверх никто из нас, конечно, не полез. Но и того, что увидели, с лихвой хватило для полнейшего восторга!

Отдельные фото комментировать не буду (хотя и хочется, но времени нет). Но если вы присмотритесь, то увидите Домский собор (с часами который), Рижскую телебашню на острове, Даугаву-красавицу... Большое здание, похожее на Московский университет, - это Латвийская академия наук (там тоже есть смотровая площадка, но мы на нее не попали). Рядом внизу полукруглые, похожие на ангары, сооружения - огромный Центральный рынок. Зеленые шпили церквей, у каждой - своя история... А эти цветные рижские домики и черепичные крыши! И небо предзакатное (закат в декабре здесь случается в 15-30, кстати)... И вообще - красота неописуемая, не правда ли?



Читать далее

Рядышком со Святым Петром, на Ратушной площади, стоит самое красивое здание, из увиденных мной вообще за всю жизнь (так, по крайней мере, мне сейчас кажется), - дом Черноголовых. Это надо видеть! Поэтому о внешнем убранстве промолчу...
Но немного истории таки перескажу. Итак, братство это было очень интересным. Говорят, что они - наследники тамплиеров, пользовались вовсю герметической кабалой и вообще были сверхтаинственным орденом. Членами братства Черноголовых, которые сначала, так сказать, арендовали дом, а потом и выкупили его да обустроили по своим потребностям и вкусам, были богатые холостяки, в основном, иностранцы. Братство свое они создали как бы в пику купеческой гильдии, заправлявшей много чем в Риге. Купцы покупали, продавали, гуляли и чего-то там мутили. А черноголовыми назывались потому, что одним из их покровителей был Св. Маврикий - мученик-арап, которому за христианскую веру отрубили голову. Его изображение, наряду с многими как христианскими, так и языческими, и даже масонскими, украшало дом, отсюда и название. Кстати, еще один дом Черноголовых есть в Таллине, но он далек от той роскоши, которой блещет его рижский собрат! Например, часы на доме показывают время, день, неделю, месяц, год, столетие и даже тысячелетние!
Прискорбно одно - то, что сегодня мы можем увидеть, - восстановленная как бы копия дома, погибшего под тем же немецким артобстрелом, от которого пострадала башня Петра. Такой подарок Риге был сделан властями Латвии к ее 800-летию, отмечавшемся в 2001 году. Идейные вдохновители гордятся тем, что исполнили завет, начертанный на стене дома: "Если меня разрушат, я восстану вновь!" Хотя кабалисты говорят, что в виду имелось нечто совсем другое... Что - не знаю, но очень рада, что этот дом существует!



Читать далее

А у вас случалась в жизни сказка? Настоящая-настоящая, как в кино? Нет, не говорите мне, что кино - это одно, а жизнь - она совсем не сказка! Я вам не поверю, потому что точно знаю: место сказке есть в каждой жизни. Даже в вашей, хомы неверующие))

Но я расскажу о своей сказке, точнее - о нашей семейной, рождественской, снежной, яркой, со вкусом рижского чая и звуками саксофона, льющимися в узкой улочке старой Риги...

Путешествие как подарок к нашей годовщине придумал муж. Маршрут выбрал доступный для двухлетнего ребенка: удобный автобус, недалекая дорога и новое место. Таковым и оказалось Рига. И он не ошибся - путешествие удалось на все 100500!

В Ригу приехали вечером в Сочельник, 24 декабря. Почему так уточняю? А чтобы вы поняли степень нашего расстройства, когда, поселившись в отель после дороги, во время которой ребенок не спал, как ожидалось, а носился чуть ли не по всему салону автобуса, играя на планшетах, вмонтированных в каждое (!) сиденье, пошли искать, где бы поужинать. Шел дождь, под ногами блестели лужи, отражая свет рождественских уличных украшений, кажущимися такими неуместными в слякоть. Было темно, холодно, сыро... И все кафе-рестораны, даже пиццерии уже были закрыты - как же, праздник у всех ведь. Очень нас обрадовал работающий маркет, так что ужин у нас, вопреки всему, удался: булочки, йогурт, сыр... Не забыли захватить, впрочем, бутылку шампанского, шоколад и даже нарядную свечу, так что удалось устроить и романтический вечер))

А утром мы и оказались в той самой сказке, когда, проснувшись, увидели за окном усыпанную свежим белым снегом улицу красивенного города! Было Рождество, метель и хеппинес, как в кино)) Горячий кофе и вкусный завтрак в ресторане гостиницы, украшенном гирляндами и елочками, оказался выше всяких похвал! Но больше всего поразила праздничная Рига, о которой я собираюсь рассказывать долго и регулярно (благо, свой книжный флешмоб вчера окончила)))

Начну с самого Рождественского в моем восприятии места в Риге - Домской площади, на которой раскинулся праздничный рынок. Елочки, огни, гирлянды, вездесущий праздничный классический джаз (отныне эта музыка у меня всегда будет ассоциироваться с зимней Ригой), вкусности и нарядные сувениры в уютных домиках... Горячее вино, сваренное в котелке на костре... Рижский чай с "Рижским бальзамом"... Деревянная карусель... Загон с овцами и кроликами (сын назвал это фермой)))... Праздничный снег над всем этим и непередаваемый уют, который создают стены зданий, окруживших площадь...



Читать далее

З Новим роком!

С Новым годом!

Su Naujuu metai!

Happy New year!

Итак, новогодний финал флешмоба...

23. Лучший подарок.

Об этом я уже написала в пункте 13. Повторяться здесь не буду, кому интересно - найдете)) Единственное, что усекла для себя: книги нужно дарить! Жаль, что в последнее время этого у нас было ну очень мало. Буду исправляться!

24. Для Деда Мороза.

Конечно, ему подойдет книга о Гренландии! И это - "Фрекен Смилла и ее чувство снега" Питеря Хёга.

25. Под елкой.

У нас под елкой были уже две книги Ивана Андрусяка: "Звіряча абетка" и "Зайчикова книжечка". Вторая - это просто шедевр стихотворной прозы! Ребенок, может, и не оценит сейчас, но я - в восторге.
А на Старый Новый год тоже припасена уже книга с окошками "Transportas" - детская, с открывающимися окошками и множеством рисунков. Сыну понравится, уверена.

20. Место, где я живу.

Поймала себя на том, что не знаю ни одной книги о Каунасе. Надеюсь: пока что. Зато знаю о Вильнюсе - городе, который полюбила искренне: Макс Фрай "Сказки старого Вильнюса". Признаюсь честно: руки-глаза еще не дошли прочитать, хотя в ридере уже давно есть. Наверное, начну новый год со сказок))
Зато о родном Житомире много читала. Самое лучшее - это книги Валерия Шевчука, если выбрать одну, то пусть это будет "Дім на горі".
А рассказы Владимира Даниленка! Это же живой Житомир! А новеллы Евгения Концевича!
Ага, еще вспомнила книгу-сборник "Вечеря на 12 персон: Житомирська прозова школа" - чудесное собрание чудесных рассказов о Житомире.

21. Буду читать.

Ну, что сказать по этому поводу? Просто буду! Что - не могу точно написать, и не потому, что не знаю, а потому, что количество книг в ридере перевалило за 300, и они очутились там, как вы понимаете, не случайно: это все я хочу-хочу-хочу прочесть! И список этот постоянно растет, растет, растет...
Но начну, подалуй, из "Сказок старого Вильнюса" таки)) А еще я взяла участие в одном литературном флешмобе, мне там напредлагали кучу интереснейших, по мнению предлагавших, книг, вот их в следующем году точно-точно прочту!
Вот списочек, если кому интересно (на ники в скобках внимания не обращайте))):

Емма Донохью "Кімната" (Чорнобрива)
Марина та Сергій Дяченки «Печера» (Чорнобрива).
Володимир Даниленко "Тіні в маєтку Тарновських" (Нічлава).
Люба Клименко "Порядна львівська пані" (Нічлава).
Світлана Алексієвич "У війни не жіноче обличчя" (Marianne)
Чімаманда Нгозі Адічі "Половинка жовтого сонця" (Marianne)
Ян-Філіпп Зендкер "Мистецтво чути серцебиття" (юля+рома).
Володимир Лис «Маска» (юля+рома).
Моем Сомерсет "Узорный покров" (Лукава Кішка).
1Ясунари Кавабата "Снежная страна" (Лукава Кішка).
Генріх Белль "Дім без господаря" (Маду).
Мішель Уельбек «Карта і територія» (Маду).
Джеймс Боуен "Вуличний кіт на ім"я Боб" (Bossy).
Дж. Оруелл "Фунты лиха в Париже и Лондоне" (Bossy).
Охран Памук "Сніг" (kib).
Гілліан Флінн «Гострі предмети» (kib).
Макс Кідрук «Твердиня» (Лялічка).
Павло Загребельний «Тисячолітній Миколай» (Лялічка).
Амелі Нотомб "Гігієна вбивці" (Jullietta).
Джон Харвуд "Тінь автора" (Jullietta).
Теодор Драйзер "Оплот" (zallegro).
Джон Гришем "Дело о пеликанах" (zallegro).
Кен Кізі «Над гніздом зозулі» (КсеніяЦ).
Джон Бойн «Хлопчик у смугастій піжамі» (КсеніяЦ).
Харлан Кобен "Не говори нікому" (Roza Marena).

22. Любимая праздничная сцена.

Задумалась... Но если и осталось у меня послевкусие праздника после какой-то книги, то это - однозначно "Леденцовые туфельки" Джоанн Харрис. Там вся книга пронизана праздником: ожиданием, приготовлением, самым Рождеством! А если учесть, что главная героиня - ребенок и что ее нетерпение, ее желание чуда передается читателю, то праздничное настроение читавшему гарантируется!
Кстати, я и читала книгу как раз в канун Рождества два года назад, и это был праздник!

Нет, я не забыла и не забила)) Мы ездили в интересное путешествие, и на интернет просто не было ни сил, ни времени. Поэтому буду догонять.

17. Веселое чтиво.
В детстве ухохотывалась над "Тореадорами з Васюківки" Всеволода Нестайка. Надо бы перечитать)) Потом как-то полночи до слез смеялась, читая "Ронан-варвар" Джеймса Бибби. А из последнего прочитанного смешного могу вспомнить "Лесь" Иоанны Хмелевской.

18. Массивный фолиант.
Это был "Атлант расправил плечи" Айн Рэнд в трех томах. Потрясающая книга, которую проглотила, даже не обратив внимание на почти две тысячи страниц.

19. По дороге домой читала...
Это совсем просто - домой возвращались позавчера, и читала я "Слугу з Добромиля" Галины Пагутяк (о книге напишу вскоре).

Для того, кого люблю (psina, для тебя то бишь))) я бы хотела для начала больше времени, чтобы его хватало на книги.
А если выбирать из книг, то - "Бот" Макса Кидрука, "Квантовый вор" Ханну Райяниеми, "Будущее" Дмитрия Глуховского.

И еще: с годовщиной нас, любимый...) Как совпало-то, а?))

Рідко такі на себе покладаю, але вже другий рік із задоволенням беру участь у літературному флешмобі на сайті http://www.malecha.org.ua/forum/index.php?showtopic=48482&st=1800

Ось мій список на наступний рік...
Ех, ручки чешуться!)))

1. Емма Донохью "Кімната" (Чорнобрива)
2. Марина та Сергій Дяченки «Печера» (Чорнобрива).
3. Володимир Даниленко "Тіні в маєтку Тарновських" (Нічлава).
4. Люба Клименко "Порядна львівська пані" (Нічлава).
5. Світлана Алексієвич "У війни не жіноче обличчя" (Marianne)
6. Чімаманда Нгозі Адічі "Половинка жовтого сонця" (Marianne)
7. Ян-Філіпп Зендкер "Мистецтво чути серцебиття" (юля+рома).
8. Володимир Лис «Маска» (юля+рома).
9. Моем Сомерсет "Узорный покров" (Лукава Кішка).
10. Ясунари Кавабата "Снежная страна" (Лукава Кішка).
11. Генріх Белль "Дім без господаря" (Маду).
12. Мішель Уельбек «Карта і територія» (Маду).
13. Джеймс Боуен "Вуличний кіт на ім"я Боб" (Bossy).
14. Дж. Оруелл "Фунты лиха в Париже и Лондоне" (Bossy).
15. Охран Памук "Сніг" (kib).
16. Гілліан Флінн «Гострі предмети» (kib).
17. Макс Кідрук «Твердиня» (Лялічка).
18. Павло Загребельний «Тисячолітній Миколай» (Лялічка).
19. Амелі Нотомб "Гігієна вбивці" (Jullietta).
20. Джон Харвуд "Тінь автора" (Jullietta).
21. Теодор Драйзер "Оплот" (zallegro).
22. Джон Гришем "Дело о пеликанах" (zallegro).
23. Кен Кізі «Над гніздом зозулі» (КсеніяЦ).
24. Джон Бойн «Хлопчик у смугастій піжамі» (КсеніяЦ).
25. Харлан Кобен "Не говори нікому" (Roza Marena).

Любимый цвет обложки у меня... эмммм... всякий. Даже не знаю, что здесь можно сказать, ведь не по цвету книги выбираются, это точно.

Но если очень надо, то пусть будет классический черный...

Итак, читать в школе обязательно...
Здесь можно поставить точку)))
Но продолжу...
Как по мне, то обязательно нужно прочитать "Убить пересмешника" Хорпера Ли, "Метелики на шпильках" Ірини Вільде, "Тореадори з Васюківки" Всеволода Нестайка.

Впечатляющее зрелище и слышище!))

Зависла над этим stocking filler-ом немного. Начну с того, что ни на Рождество, ни на Новый год книг мне не дарили. По крайней мере, я не помню такого счастья. И я, к моему удивлению (и радости - это же ж идеище какая!), тоже не имею этой чудеснейшей привычки - дарить книги. Почему - сама не знаю. Даже стыдно стало. Но благодарю флэшмоб за подсказку!

Но чтобы написать предметно о книге, давайте-ка я вспомню просто подаренную мне книгу, без привязки к праздникам, ок? Начну с того, что в детстве книги мне дарили постоянно: и родители, и родственники, и в школе - за всяческие успехи. Очень любила книжки с подписями - от кого и в честь чего)))

Самые запомнившиеся, это - "Стоянка человека" Фазиля Искандера, полученная от мамы на 11-летие. Да-да, я не опечаталась. И в те далекие 11 лет я читала эту книгу с карандашом, выделяя особенно понравившиеся цитаты. Кстати, будучи взрослой, именно эту книжку откопала и спрятала. В надежное место, конечно. Вот еще вспомню, где оно))) А "Стоянку..." надо перечитать...

Еще одна памятная книга - Гарри Гаррисон... еммм.... названия не помню... Помню синюю обложку, цветную суперобложку и радость - ее подарила подружка, которая учла мою любовь к фантастике... Книга тоже в надежном месте как особо ценная, не сомневайтесь)))

И из последних подарков... Даже не подарков, а приятных сюрпризов: это "Казки Сашка Лірника", которого очень-очень люблю, книгу которого заказала здесь, ее недавно передали с Украины. А сюрприз-подарок, который, кстати, можно назвать и stocking filler, потому что получился маленьким и рождественским, состоит в автографе автора! Теперь понимаете, почему дала ссылку на интернет-магазин - люди умеют радовать)))

Желаю всем приятнейших stocking filler-ов)))

Если говорить о поэтической книге, о сборнике стихов, то буду очень неоригинальной, даже, возможно, банальной, а для кого-то и примитивной, но - однозначной.
Это - "Кобзарь" Тараса Шевченко.
В детстве мама по вечерам устраивала чтения стихов и поэм Кобзаря. Многие из его произведений знаю наизусть с тех самых времен. Мне нравится слог, мне нравится ритм, мне нравятся метафоры и образы, мне нравится мое возвращение в родной родительский дом от нескольких строк Шевченко, даже иногда где-то случайно увиденных или услышанных...

Если же говорить о современной поэзии, то мне после работы над диссертацией на тему этой же современной украинской поэзии, сказать как бы и нечего, как ни странно... Кроме, разве что и конечно же, Лины Костенко - ее стихи не читаются, они пьются...

Ну, и самое последнее из прочитанных сборников стихов - только не смейтесь! - это детские книжечки Ирины Сонечко))) Ниазусть многие знаю!)))

Рождественская классика для меня - это однозначно "Ночь перед Рождеством" Николая Гоголя.
Добавить больше нечего. Разве что картинку в тему и искренние поздравления с днем Св. Николая. Мира и добра всем нам!

Последнее книжное приобретение, как и предпоследнее, и предпредпоследнее - это детские книги: разрисовки, развивалки, стишки и сказочки. Много-много) Сын любит, а я не могу пройти мимо)))

Но если говорить о книге себе, то это - "Малятам і батькам" Дарии Цвек. Хотя стоп, это книга хоть и для взрослых, но тоже с детским уклоном. Стоит еще и "Здоров'я дитини і здоровий глузд її родичів" доктора Комаровского вспомнить, тоже одно из последних приобретений))

Ладно, вернемся к совсем взрослым книгам. Посмотрела на полке, оказалось, это "Все о жизни" Михаила Веллера, и она, к моему стыду, еще не прочитана... Ура! )))

Перефразирую задание на сегодняшний день и скажу так: по обложке встречают, по содержанию провожают.
Книгой, оказавшейся выше ожиданий, стал роман "Дика енергія. Лана" Сергея и Марины Дяченко (есть и в русскоязычном варианте). Написан после победы певицы Русланы с песней "Дикі танці" на "Евровидении", мне он казался такой себе данью восторга и популярности, тем более, что на обложке - портрет певицы. Но когда руки таки дошли до чтения, восторг не задержался - книга оригинальная, сильная, глубокая, как, впрочем, и все у Дяченко.

Патрик Модиано "Кафе утраченной молодости".

Главный герой у Модиано (по крайне мере, в прочитанных мною книгах) - все-таки Париж. Его особенная атмосфера, его дух, его живые улицы, кафе с характерами, странные места. И уже потом - люди, которые как-то взаимодействуют с Парижем, живут не только в нем, но и с ним...
Повесть - не просто история, а пазл, который поневоле собирает читатель из воспоминаний разных людей. Картинки вертятся вокруг загадочной девушки. Вопреки прикованному к ней вниманию рассказчиков, она остается легким наброском и оживает только тогда, когда автор дает ей слово. С ней оживают и те, кто появлялся где-то в уголке воспоминаний, на старых фотографиях, в записях в старой тетради... Оживают, чтобы исчезнуть... Как исчезаем мы все...
Только что осознала: я ошиблась. Главный герой у Модиано - память. Ведь все существует до тех пор, пока о нем кто-то помнит. И люди, и кафе, и улицы, и города...

Ханну Райяниеми "Квантовый вор".

Не знаю даже, чего я ожидала, открывая фантастический роман от ученого-математика-физика, который занимается теорией струн, но получила намного больше того, чего ожидала, могла ожидать и могла представить в каких-до далеких ожиданиях. Книга - такой яркий образец современнейшей научной фантастики, что всем ее почитателям рискну категорически порекомендовать прочесть "Квантового вора".
Я как будто вернулась в детство, в то время, когда, читая о путешествиях в космосе и еще не имея понятия о физических законах Вселенной, свойствах вакуума, ускорении, притяжении, сжатии и пр. все это представляла единственным доступным для десятилетнего ребенка способом: включая силу воображения. Райяниеми оперирует настолько новыми понятиями, что понять это (простите за тавтологию), не имея ученой степени или чего-то там еще, просто невозможно. Зато можно включить фантазию и - улететь, создавая по-своему уже созданный автором уникальный мир с уникальными свойствами и законами, уникальными созданиями и обществами, уникальным мирозданием.
Если по жанру роман - классическая научная фантастика, то по сюжету - классический детектив. Читатель то следит за вором, то - за сыщиком, за обоих болеет, но о сути преступления узнает в самом финале. Впрочем, как и сам вор.
Физик-автор поиграл и с лирикой: ему удалось органически вплести в полотно своего рассказа элементы травестии, причем, они не выглядят чужеродно в фантастическом мире...
В общем, вы поняли: я под впечатлением от прочитанного и ушла искать продолжение "Квантового вора", которое - внезапно! - называется "Фрактальный принц".

Стивен Кинг "11/22/63".

Трудно поверить, но в этой книге Кинга нет ужастиков и страшилок, ничего такого сверхъестественного, что могло бы напугать читателя. Кроме самых людей, таких, какими они бывают: жестоких, злых, коварных, непредсказуемых. (Справедливости ради скажу, что в романе есть много хороших, добрых, умных и красивых героев.)
Главный герой получил возможность путешествовать во времени. Куда и как - прочтете сами, если интересно. Он также получил возможность изменить прошлое, что и начал делать с самими благородными и добрыми намерениями. Что из этого получилось - тоже прочтете сами, если интересно.
А мне вот интереснее всего было читать о том особом духе маленьких городков, о котором так мастерски умеет писать Кинг. О том, как люди могут меняться в зависимости от того, куда и под чье влияние они попадают. Об истории убийства Кеннеди - с подробностями и точными сведениями. О том, что любовь таки всесильна (я же женщина))).

Джоджо Мойес "До встречи с тобой".

Почему-то ждала от автора той же глубины, которая мне понравилась в ее "Девушке, которую ты покинул", но увы и ах - эта книга оказалась практически типичным женским любовным романом. Он - богатый инвалид, она - бедная сиделка, у них, конечно же, случилась любовь, бла-бла-бла...
Одно интересно было: жизнь инвалида в британском обществе, где такие люди, как ни странно, тоже вызывают интерес и внимание и где далеко не везде и всегда они могут проехать-пробраться-чувствовать себя комфортно.
Еще интересный момент о волшебном пенделе, который так нужен всем нам: кому всегда, кому - время от времени, но - тем не менее. Героиня получила таковой от своего подопечного и начала жить полноценно только после него, то того ограничивая себя иногда не меньше человека в инвалидном кресле, но - сознательно и добровольно.
И еще одно отличие от типичных любовных романов: здесь нету счастливого финала... С одной стороны, меня это огорчило, а с другой - порадовало, потому что иначе книга превратилась бы в розовые сопли...

Тодось Осьмачка "Старший боярин".

Невелику повість читала досить довго. Точніше, не читала, а малювала перед очима картини, так майстерно написані автором: дерева, хати, церкву, небо, місяць, яр, поля; припасовувала кольори й відтінки; виставляла світло; вслухалася у звуки; вдихала пахощі... Давно, з часів школи й Нечуя-Левицького, не отримувала такої колосальної насолоди від описів.
А от із образами героїв у мене трохи не склалося. Я їх не змогла зрозуміти: ані Гордія, який умудрився до нестями закохатися в дівчину навпомацки (в прямому значенні цього слова); ані Варки, яка, недурна ж і вродлива, чогось у пошуках себе справжньої вирішила піти заміж за першого-ліпшого, проте багатого, чоловіка; ані отця Дмитра, якого страждання за померлою дружиною чи то завели до лісу й змусили допомагати бідним, чи то він перестав із тим ховатися, але зв'язку між тим я не прослідкувала, хоча в тексті на нього якось натякається.
Піднята Осьмачкою тема українського більш зрозуміла: москалі роблять утиски, українці виживають, як можуть, той, хто декларує свою українськість і має статки, стає унікумом й рідкістю, бо так складалося, що або одне, або - друге... Зрозуміла й позиція братчиків: забирати у багатих й віддавати бідним (класика жанру), але ота умова для бідних - або портрет видатного українця в хаті й гроші, або нічого - мені якось не пішла, бо ж не в портретах справа насправді...
Але найбільше розчарував фінал, хоча він нібито щасливий: якийсь геть безвольний Гордій йде на поводу у шаленої Варки й обоє йдуть у широкий світ...

Детектив, тайна, зимняя мистика - все это для меня олицетворяет книга "Фрекен Смилла и ее чувство снега" Питера Хёга (отзыв здесь). Это - из не так давно прочитанного и единственное детективное, что могу вспомнить. Что-то сейчас мало этого жанра читаю. А раньше Джеймса Чейза очень любила...