Навіть не підозрювала, скільки глибоких, ба ні - навіть глибинних емоцій викличе у мене книга з казочками, читаними давно в дитинстві. Те, що ми-дорослі сприймаємо все зовсім не так, як ми-діти, - то банально й очевидно. Це - коли чуєш цей постулат збоку. А коли відчуваєш сам, то це стає відкриттям - насамперед самого себе. Казки, які колись сприймалися як просто цікаві історії, зараз зачепили в мені щось таке, що змушувало переживати, плакати, вгамовувати ниюче серце й озиратися довкруж у пошуках чогось іншого, протилежного - ба забагато у Вайлда болю. Навіть у казках.

Перекзувати й аналізувати їх не буду, просто занотую для себе: "Щасливий Принц" - про пізнє прозріння, про те, що багато речей можна виправити або постаратися виправити, про сенс у жертовності; "Соловей і Троянда" - про жертву, важливу тому, хто її приносить, і непотрібну тому, кому її приносять; "Велетень-егоїст" - про силу любові до життя, до людей, до світу; "Вірний друг" - про прірву між словом і ділом і про те, до чого призводить невміння казати "ні"; "Незвичайна Ракета" - про сліпоту егоїстів і про те, що це не робить їх нещасними.

Ще одну приємну річ подарувала мені ця книга: вперше, читаючи англійською, я насолоджувалася текстом, словами, метафорами. І це було круто!

http://saulelobis.blogspot.com/2015/12/oscar-wilde-happy-prince-and-other-tales.html

Останнім часом мій експеримент з читанням книг сучасних авторів, вибраних наосліп, підсовує дуже вдалі екземпляри, тож поспішила ловити позитивну хвилю і не помилилася.

Судячи з назви, "10 слів про Вітчизну" мала б бути книгою про любов до Батьківщини тощо. Але вона - про просто любов. Про довіру, про брехню, про пристрасть, про щастя, про розуміння та нерозуміння і ще про багато чого. Ну, й про любов до України також, бо ж коли її, Україну, й не любити по-справжньому, як не тоді, коли знаходишся далеко від неї?

Герої - молода пара - чкурнули за кордон у пошуках кращого життя. Але якщо для хлопця "краще життя" полягало в зароблянні більшої кількості грошей, то для його супутниці - в одноосібному володінні коханим. Але, як часто буває, все пішло не так... Долею випадку утворився такий собі банальний любовний трикутник, сутність якого я вам, звісно, не розкриватиму. Скажу лишень, що в цьому плані я не повірила героєві - занадто він ідеальний (а я, як вже знають ті, хто мене читає більш-менш постійно, не вірю в ідеальність людей загалом і героїв книг зокрема))).
Цікаві роздуми автора про брехню й любов. Відчувається, що десь-колись на цьому людина спіткнулася, але у твердження, що любов тримається на брехні, я не вірю.
Задля завершеності казкового принципу триєдності я мала б згадати ще одну річ, якій не повірила, але не робитиму цього - бо все інше у книзі мене підкупило. Й нібито банальний, але все одно цікавий сюжет. І гарна мова та чудові метафори. Й розмірковування політично-історичні. І певна наївність героя. Й хеппі-енд. І вплетена в книгу ще одна книга з кількома варіантами фіналу, жоден із яких не повторився в реальному житті літературних героїв (звучить, як нонсенс, та все ж...)))

Цитату лише одну відзначила для себе, але хочу обов'язково нею поділитися: "А може, ваша [українців] проблема в тому, що ви не шукаєте відповідей у минулому? Мені завжди здавалося, що українці схожі на дітей, у будь-який період історії. У вас яскравий і свіжий погляд на реальність, але напрочуд коротка пам'ять. Ви діти. Вам легше влаштувати істерику на рівному місці, аби хоч якось досягти свого, аніж працювати, вчитися й наводити аргументи в суперечках. Тому, що не вмієте приглядатися до уроків минулого, не шукаєте там досвіду, а тільки якісь зовнішні яскраві елементи, якими намагаєтеся обгрунтувати свою велич і обраність. Кожна перемога несе людині краплю розуму, кожна поразка – ціле море! Вам залежить лише на своїх перемогах, який, до слова, не так багато, тут ми (поляки - ред.) з росіянами постаралися, визнаю. Але ж це все поверхове й легко сходить, як шпалери в тому помешканні, знаєш? І під ними раптом виявляється порожнеча, бо ви, на превеликий жаль, не вмієте вчитися на минулому, а вчитися не вмієте, бо ви його ні хріна насправді не цінуєте! Люди, які не шанують своєї історії, завжди здаються мені жебраками!"

http://saulelobis.blogspot.com/2015/12/10.html

Про силу книг Хоссейні, певно, чули всі книголюби. Тим, хто її ще не відчув, я конче раджу почитати його романи - всі три, написані ним на сьогодні. Й навіть не думайте про те, що зможете визначити, який кращий чи слабший із трьох - книги різні, але в них є щось таке, що бере за живе й не відпускає.

"І відлуння летить горами" - книга-пазл. Тут немає одного головного героя, так само, як і немає прямої сюжетної лінії. Натомість є люди, життеві дороги яких доля так чи інакше перетинала, подекуди поєднувала, але в основному - розводила в різні боки. Але навіть оті випадкові зустрічі, недовгі розмови, дрібні вчинки відлунням поверталися до кожного: до когось - добрим, до когось - ні.

Як і в інших книгах Хоссейні, в центрі цієї - Афганістан та афганці. Проте моя увага зосередилася на іншому: на стосунках батьків і дітей. В романі змальовано життя кількох поколінь кількох - абсолютно різних за статусом, країною, характерами - родин, тож, говорячи науковими термінами, вибірка достатня для якихось висновків. А вони у мене склалися такі: попри всю прив'язаність батьків до дітей і їх бажання керувати життям останніх задля їхнього ж блага, потрібно завжди пам'ятати, нагадувати собі, іншим про те, що діти мають парво на своє життя, на свої помилки, на свій вибір і на відповідальність за нього.
..."Я горджуся тобою", - сказала одна героїня синові, який, не послухавшись її бажань, став тим, ким хотів стати. І вона справді це відчувала.
..."Я не зможу жити без тебе", - сказав інший герой своїй доньці, і вона не стала ніким, окрім чемної слухняної доньки.
..."Я чекала вді тебе іншого!" - заявила ще одна мама прийомній доньці, і та все життя шукала відповідь на питання: чого саме - іншого? І мучилася почуттям вини.
..."Я люблю тебе більше, ніж себе" - подумав ще один герой, і... продав улюблену доньку багатій родині, щоб вона мала інше - краще - майбутнє...

Про що іще книга? Про відданість і дружбу. Про любов брата й сестри. Про кохання двох чоловіків у 50-ті роки минулого століття в Афганістані. Про пошуки себе у великому світі. Про порядність й непорядність. Про силу духу й слабкість. Про жіночу долю й жіночі жертви, в якій культурі чи країні жінка не жила б. Про прощення - себе в першу чергу. І про те, що всі наші вчинки, слова, дії повертаютсья до нас, замикаючи, рано чи пізно, коло нашого життя.

***
Если культура - это дом, то язык - ключ от входной двери, и ко всем комнатам внутри. Без языка...заплутаешь, останешься бездомной, без полноценной самоидентичности.

Это важно - знать такое, знать свои корни. Знать, где начался как человек. А нет - вся жизнь кажется ненастоящей. Как будто пропустил начало истории и теперь на середине пытаешься разобраться.

Чтобы быть храбрым,нужно иметь,что терять .

Вот что гноит, портит мамину доброту, ее акты спасения и храбрости. Тень задолженности. Требования и обязательства, которые она взваливает на спасенного. Свои благодеяния она использует как валюту: обменивает их на преданность и верность.

Ничего не поделаешь, я вижу двоих людей, но они вместе лишь из генетического долга, обречены смущать и разочаровывать друг друга, и для каждого дело чести - перечить другому.

Людям нужны виноватые, из плоти и крови, кого удобно считать источником их тягот, кого можно обвинять, на кого злиться.

Из этих его нежных, чуть испуганных слов я поняла, что отец мой - раненый человек, а любовь его ко мне-истинна, безбрежна и вечна, как это небо, и всегда будет мен тяготить. Такая любовь рано или поздно загоняет в угол и ставит перед выбором: вырывайся на свободу или оставайся и выдержит все ее давление, даже если она втиснет тебя в нечто меньшее, чем ты сам...

Веревка, что некогда вытянула из омута, может стать петлей на шее.

Все это в одном слове: война. Или, вернее, - войны. Не одна, не две, а много войн, больших и малых, справедливых и неправедных, войн с переменным составом предполагаемых героев и злодеев, и каждый новый герой заставляет все больше тосковать по старому злодею.

Некоторые люди ощущают свою несчастность, как другие - любовь: уединенно, остро, беспомощно.

У большинства людей бывает наоборот. Они думают, что живут тем, чего хотят. Но на самом деле их ведут страхи. То, чего они не хотят.

Я постиг, что мир не видит тебя изнутри, его нисколько не волнуют твои надежды, мечты и скорби, что скрыты под кожей и костями. Вот так все просто, абсурдно и жестоко.

Творческий процесс - неизбежно занятие воровское. Копните под любое прекрасное литературное произведение - и обнаружите все мыслимые бесчестья. Творчество - намеренное осквернение жизни других людей, превращение их в невольных и нечаянных участников. Вы воруете их желания, мечты, прикарманиваете их недостатки, их страдания. Берете то, что вам не принадлежит. И делаете это осознанно.

История - она как поезд в пути: неважно, когда ты вскочил в него, рано или поздно доберешься до нужной станции.

Говорят, найди, дескать, назначение в жизни и исполняй его. Но бывает так, что лишь после того, как прожил жизнь, осознаешь, что имел назначение, причем такое, что и не приходило тебе в голову.

Вешать на рекламную доску свои добрые дела - пошло. Делать такие вещи надо тихо, с достоинством. Доброта - это больше, чем подписывать чеки на публике.

Подозреваю, правда в том, что все мы ждем, когда, невзирая ни на что непреодолимое, с нами произойдет нечто исключительное.

Мне следовало быть добрее. Об этом никогда не жалеешь. Никогда себе не скажешь, когда состаришься: "Ах, не надо было так хорошо с тем человеком обходиться". Так никогда не будешь думать.

Я не хотела, чтобы ее превратили — против ее желания и естества — еще в одну старательную печальную женщину из тех, что помешаны на пожизненном тихом рабстве, в вечном страхе показать, сказать или сделать что-нибудь не так. Из тех, какими восхищаются на Западе — тут, во Франции, к примеру, — и превращают их в героинь за их тяжкую жизнь, восхищаются на расстоянии — те, кто не осилит и дня на их месте. Из тех, чьи желания притупляются, чьи мечты заброшены, и все же они — что хуже всего, месье Бустуле, — при встрече улыбаются и делают вид, что не имеют никаких тревог. Будто живут такой жизнью, какой можно позавидовать. Но стоит присмотреться, и вы увидите беспомощный взгляд, отчаяние — оно разоблачает все их благодушие.

Поживи с мое, — ответил дэв, — и поймешь, что жестокость и благодеяние — оттенки одного цвета.

http://saulelobis.blogspot.com/2015/12/khaled-hosseini-and-mountains-echoed.html

Ще одна повість Євгена Гуцала про один із найстрашніших періодів нашої історії. Така ж, як і раніше прочитана "Мертва зона", пронизливо-болюча й чесна часом до неприємності в отому прямому визнанні: окрім прийшлих, голодомор робився й руками своїх, місцевих - по суті, власними руками.

Автор, описуючи долю родини Гаркуші - одного з "розкуркулювачів", чиї діти теж помирають від зорганізованого в тому числі й батьком голоду, ніби "карає" його за це. А за що ж покарано всіх інших? Проте на це питання також можна знайти відповідь. От хоча б за жорстоке вбивство чужого хлопчини, у котрого знайшли поцуплену в церкві ікону. Ікону, до речі, осліплений у приступі жаги справедливості гурт селян також розбив і потоптав... І не помітив. Так само, як не помітили селяни, що зробили з доброї й ні в чому не винної Юстини людоїдку... Так само, як Павло Музика "не бачив", як помирають одне за одним сусідські діти, нічого не роблячи для їх порятунку. Так само, як не зважає Карпо Гнилоквас на те, мертву чи ще живу людину везе до ями, бо ж за обох отримає півфунта хліба.

У невеликій повісті аж густо від яскравих образів-історій. Це й дзвінкоголоса Галя, котра зійла з глузду. І сестри Олька та Горпина, які поділили між собою чоловіка. І Домка, що доглядає за сестрою в летаргійному сні. І любов та ревність згаданого вже Карпа Гнилокваса. Й щедрість Юстини. І сльози новоприбулої дружини нового начальника - ніби прохання прощення за все. І немовля, знайдене в лісі вчителем - ніби символ оновлення й виживання.

А ще на ляп наткнулася: пісня "Катюша", котра звучить у повісті, була написана вже після Голодомору... Але то - з іншої опери.

http://saulelobis.blogspot.com/2015/12/blog-post.html

Уельбек належить до авторів, яких я люблю читати і які мене не розчаровують, що вони не написали б. Таких, порівняно з кількістю прочитаних мною книг, досить небагато: Маркес, Теодор Драйзер, Ремарк, Умберто Еко, Жозе Сарамаго, Макс Фрай, Халлед Хоссейні, фантасти Дяченки, Діна Рубіна...

Уельбека, проте, не можна читати всього підряд, запоєм, бо є загроза, що його депресивність (а всі, прочитані мною, твори автора є такими) накриє читача з головою, й повернутися до реального життя буде надто важко. А от дозовано - по роману в рік - його не лише варто, а й треба читати, щоб зрозуміти багато чого про людей.

"Карта і територія" розповідає про митців і їхні дивацтва. Якось поміж рядків ненав'язливо прочитується постулат про те, що справжні митці - завжди диваки, бо дозволити собі бути таким паралельно означає дозволити собі бути творцем. Текстів, фотографій чи живопису - неважливо. Той, хто навертається до так званого "нормального" життя, втрачає дар творення. Це чітко видно на протиставленні головного героя - художника-дивака і його батька - успішного архітектора. Щоб стати таким, батько мав відректися від себе творця. Обоє, зрештою, помирають від однієї хвороби. Але один помирає щасливим творцем, інший - нещасною нормальною людиною.

У романі автор знайомить читача із собою. Так-так, одним із героїв книги є письменник Мішель Уельбек (втім, іще багато сучасних французьких відомих митців також). Впускаючи читача в своє життя, автор раптово... вбиває себе. Точніше, свого героя, причому, настільки жахливим чином, від якого навіть досвідчених поліцейських вивертає. А роман з розміреної оповіді про внутрішнє (і трошки зовнішнього) життя художника перетворюється на... детектив.

Фінал книги символічний: все гине, гниє, щезає - люди, їх фото, пам'ять про них, речі, зроблені їхніми руками. Лишається лише Природа в первозданному рослинному вигляді, в постійному вмиранні й народженні, в силі трав і дерев, які панували б на планеті, якби з ними не боролися люди й машини...

http://saulelobis.blogspot.com/2015/11/michel-houellebecq-la-carte-et-le.html

Я вже якось тут жалілася на погане сприйняття мною класичних детективів. Тоді мені наполегливо порадили почитати "Вбивство в Східному експресі". Так от - я його прочитала. І не стільки для того, аби переконатися, що з класикою ніщо не зрівняється, скільки тому, що мала цю книгу англійською мовою, тож вирішила повправлятися. Останнє вийшло)))

А от щодо першого - порівняння класичних детективів із сучасними, то я таки лишилася прихильницею новітнього підходу до написання творів у цьому жанрі. Поруч із закрученим сюжетом і пошуками вбивці (я, як завжди, не здогадалася, хто це) мені хотілося б бачити глибоке занурення в психологію героїв, щоб мурашки по шкірі й холод поза спиною, як, приміром, під час читання "Гострих предметів" Гілліан Флінн. А тут - просто сюжет і просто констатація фактів...

Ага, "ваша галя балувана" - до Агати Крісті придиратися, то геть треба, мабуть, книжлк перечитатися)))

http://saulelobis.blogspot.com/2015/11/agatha-christie-murder-on-orient-express.html

Я трошки закинула свою пригоду з читання книг українських авторів, вибраних наосліп (розповіді про попередній досвід ТУТ й ОСЬ ТУТ), але чисто випадково відкривши в рідері книгу, написану Мілою Іванцовою, про яку раніше навіть не чула, згадала й виправляюся, бо ж обіцяла...))

Так от: я вдячна випадковому "тицю" й авторці за чудову, теплу, оптимістичну, позитивну, київську й книжкову книгу! Давно мені не читалося так гарно (кращого слова годі підібрати). Герої гарні, сюжет гарний, місто гарне, мова гарна, фінал гарний... Просто концентрат якогось антидепресанту, так потрібного пізньої осені.

От щойно зрозуміла, що ганити книгу, яка не сподобалася, мені набагато легше, ніж хвалити ту, яка принесла купу задоволення. Дивно. Тож спробую виправитися й окрім захоплених "ахів" додати трохи конкретики.

Отож, герої. Я їм повірила - абсолютно усім. Й нещасній покинутій Амалії, й успішному Вікторові, й жвавій і такій сонячній та сильній юній Женьці. Повірила, бо сама знаю точнісінько таких - депресивних й оптимістичних, закоханих і розчарованих, готових вмерти, ні на що не зважаючи, й готових жити незважаючи ні на що... Навіть такий кіношно-голівудський гепі-енд, яким завершила роман авторка, не зіпсував основного посилу її книги: в житті можливі історії, закручені віртуозніше, аніж це можна зробити у книгах, скорше, підкреслив його.

Мова. Часом аж надто прискіплива (визнаю, часом можу аж занадто до цього чіплятися), тут я на мову книги якось навіть не зважала. І це не тому, що вона якась не така чи занадто така, вона просто настільки жива й органічна, без недоречностей і зайвих викрутасів, що її, наче те повітря, просто не помічаєш.

Сюжет. От якби я зібралася написати роман, він був би якимось таким: із переплетіннями людських шляхів, на перший погляд випадковими, але насправді... Насправді ж усе йде так, як має йти... І в книзі, і в житті...

http://saulelobis.blogspot.com/2015/11/blog-post_24.html

Це - перша книга, яка вийшла під всесвітньовідомим (уже) іменем, а насправді - псевдонімом Еріка Блера. Книга документальна, бо ж написана на основі того, що пережив сам письменник. Але від документальності вона аж ніяк не стала менш захоплюючою - життя, точніше, виживання бідняка-босяка-бродяги в двох прекрасних столицях не може не захопити. До того ж, Орвелл так майстерно описує всі придибенції, які спіткали паризького плонжера (посудомийника в ресторанах) та лондонського безпритульного, що про документалізм, котрий зазвичай асоціюється з чимось нудним, забуваєш зовсім.

Насправді від відносного достатку до повного зубожіння не так і далеко. Автор, котрий пройшов увесь шлях донизу, а потім вгору, відчув це на власній шкурі й намагається донести своїм читачам й отриманий досвід - для їх самостійних висновків, й готові власні міркування та висновки. В Орвелла сформулювалася ціла теорія того, чому бідняків багато й навіщо вони суспільству треба. Звучить вона дещо по-соціалістичному, що й не дивно для його світогляду версії 1933 року, але має під собою основу навіть з точки зору сучасності.

Хочу ще відзначити позитивність, оптимізм та певну гумористичність книги, яка ані за сюжетом, ані за темою не мала б такою бути. А ще я тепер маю колосальні знання про кухонні нюанси фешенебельних ресторанів (майже сторічної давності, але не думаю, щоб щось там кардинально помінялося). А ще я почала брати всі листівки з протягнутих в метро й переходах рук. Чому? В книзі про це написано...

***
За точность, отнюдь не за превосходство в ремесле, предпочитают поваров мужчин.

Неопрятность присуща отелям и ресторанам, цель которых не накормить, а сразить шиком. Работник слишком занят подачей пищи, чтобы помнить, что эту пищу едят.

Попробую, не трогая причин чисто экономических, показать, каким милым ощущением может сопровождаться мысль о людях, обреченных всю жизнь соскребать грязь с тарелок. Ведь многим (многим из живущих весьма неплохо) эта мысль несомненно мила. Как утверждал Катон, раб должен работать всегда, когда не спит. Нужен или не нужен его труд, неважно; он должен работать, так как работать само по себе хорошо – для рабов, во всяком случае. Тезис живучий, на его основе и наворочены горы всяческой бесполезной траты сил. Я полагаю, инстинктивное желание навеки сохранить ненужный труд идет просто из страха перед толпой. Толпа воспринимается как стадо, способное на воле вдруг взбеситься, и безопаснее не позволять ей от безделья слишком задумываться.


Если бродяга, так не значит, чтобы думать про один чай-с-бутером.

Нищета избавляет от общих правил так же как деньги от труда.

Пыль чрезвычайно избирательна: пока вы хорошо одеты, она минует вас, но лишь появитесь без галстука, облепит со всех сторон.

Хотелось бы добавить пару слов насчет социального статуса нищих, так как, пообщавшись с ними и обнаружив в них обычнейших людей, нельзя не задуматься о том странном отношении, которое к ним проявляет общество. Бытует ощущение некого качественного различия между нищим и приличным, «работающим» человеком. Нищие – особое племя изгоев подобно ворам и проституткам. Работающий «трудится», а нищий «не трудится», являясь натуральнымпаразитом. Он, что всем очевидно, «не зарабатывает» свой хлеб, как его «зарабатывает» каменщик или литературный критик; это просто досадный нарост на теле общества, терпимый в силу гуманизма нашей эпохи, но по сути презренный.
Тем не менее, взглянув поближе, обнаружишь, что качественной разницы в добывании средств у нищих и огромного числа солидных граждан нет. Говорят – нищие не работают. Но что же тогда работа? Землекоп работает, махая лопатой; счетовод работает, итожа цифры; нищий работает, стоя во всякую погоду на улице, наживая тромбофлебит, хронический бронхит и т п. Ремесло среди прочих ремесел. Бесполезное? Совершенно. Но и множество очень уважаемых профессий совершенно бесполезны. Как представитель социальной группы нищий часто даже выигрывает в сравнении с иными: он честнее продавцов патентованных снадобий, благороднее владельцев воскресных газет, учтивее торговцев-зазывал – словом, это паразит хотя бы безвредный. От общества он редко берет больше, чем требуется для элементарного выживания, и – что должно его оправдывать согласно принятым этическим воззрениям – сполна, с избытком платит своими муками. Не думаю, что в нищих есть нечто, позволяющее выделять их в отдельный класс людей или дающее большинству сограждан право их презирать.
Тогда вопрос – почему нищих презирают, презирают дружно и повсеместно? Полагаю, по той простой причине, что зарабатывают они меньше всех. На деле никого ведь не заботит, полезен или бесполезен труд, высокопродуктивен или паразитичен; требование одно – работа должна быть выгодной. Весь современный мир твердит про деловую активность, эффективность, социальную значимость, но содержит ли это что-либо кроме «добывай деньги, добывай законно, добывай как можно больше»? Деньги стали главнейшей мерой достоинства. По этому тесту у нищих ноль очков, вот их и презирают. Сумел бы нищий зарабатывать десяток фунтов в неделю, профессия его сразу вошла бы в ранг уважаемых. Реально глядя, нищий такой же бизнесмен, как остальные деловые люди, с тем же стремлением урвать где можно. Честью своей он поступается не больше основной части современников; он всего лишь ошибся – выбрал промысел, на котором невозможно разбогатеть.

Очевидно, оскорбительным слово становится лишь потому, что его таким назначают и воспринимают, независимо от лексической основы. Значение слов, в особенности бранных, это всегда лишь выбор общественного мнения

Ошибка думать, что уволенный горюет лишь о потере заработка; нет, простому некнижному человеку, у которого в костях врожденная привычка трудится, работа нужна даже больше, чем деньги. Люди с образованием еще способны переносить вынужденное безделье, одно из худших зол нищеты...

Любопытна человеческая уверенность в праве поучать, наставлять вас на путь истинный, едва доход ваш падает ниже определенной суммы.

Принимающие подаяние практически всегда глубоко ненавидят благодетелей (многократно доказанное свойство человеческой натуры), и под прикрытием толпы дружков нищий свою тайную ненависть всегда проявит.

http://saulelobis.blogspot.com/2015/11/george-orwell-down-and-out-in-paris-and.html

Амелі Нотомб - це моє відкриття цієї осені! Захоплюючий текст - саме текст, а не сюжет (хоча він також вартий особливої уваги, але про це - пізніше), така собі гра слів і їх значень, гра, яка затягує читача, змушує його вдивлятися-вслухатися глибше, ближче, прискіпливіше, щоб... Щоб обломатися в певний момент. І тут я вже про сюжет: в отой "певний момент" герой раптом стає антигероєм, і весь раніше прочитаний текст сприймається зовсім по-іншому...

Текст дуже філологічний. Колеги, які прочитали (чи прочитають) цю книгу, погодяться з тим, що від вдалого поєднання слів можна отримати колосальне, саме філологічне, задоволення.

Мало того, текст - літературознавчий. Сприймати чи не сприймати літературу взагалі, як сприймати, яку літературу, чому й для чого? Ставили собі коли-небуть такі запитання? Певно, всі залюблені в читання люди про щось подібне міркують. Так от: якщо ви серйозно шукаєте відповідей на ці запитання, то в книзі ви їх... ні, не знайдете. Просто переформулюєте, а це, можливо, допоможе в пошуках.

І ще про сюжет: от подумалося, що насправді ж це - детектив. Ага, трошки містичний, трошки казковий, трошки інтелектуальний, але - детектив. Детектив, який - о, невже я це пишу??? - хочеться цитувати.

***
Нет, поверьте мне, мало, очень мало на свете книг, написанных из добрых побуждений. Эти шедевры создают в скотстве и одиночестве, зная, что после того, как швырнут их в лицо всему миру, жизнь станет еще более одинокой и скотской. Это естественно, ведь главное отличительное качество бескорыстной доброты – она неузнаваема, непознаваема, невидима и неподозреваема, ибо если благодеяние заявляет о себе, оно уже не бескорыстно.

По-настоящему умный и широко мыслящий человек никогда не стал бы выклянчивать объяснения. Только быдло стремится все объяснить, включая и то, чему объяснения нет.

Так уж устроен род людской,что даже самые здравомыслящие его представители готовы бросить все — свою молодость, здоровье, любовь, друзей, личное счастье и еще многое другое — на алтарь иллюзии под названием вечность.

Да, мои книги опаснее войны, потому что от них хочется сдохнуть, а от войны, наоборот, хочется жить.

Возьмите хоть Гомера – он сегодня знаменит как никогда. А много ли наберется подлинных читателей подлинной «Илиады» и подлинной «Одиссеи»? Жалкая горстка плешивых филологов, не более того, – ведь вы, надеюсь, не станете причислять к читателям тех немногих полусонных лицеистов, что еще долдонят на школьной скамье Гомера, думая при этом о «Депеш Мод» или о СПИДе. Вот по этой-то поистине замечательной причине Гомер – классика.

Есть и такие люди, их много, что владеют высшим пилотажем: умеют читать, не читая. Как аквалангисты, проплывают они сквозь книгу, ничуть не вымокнув... Это читатели-водолазы. Они составляют подавляющее большинство читательской массы, однако я слишком поздно узнал об их существовании. Я так наивен. Я воображал, что все читают так, как читаю я, а я читаю как ем: это означает не только жизненную потребность, главное – прочитанное усваивается моим организмом и изменяет его компоненты. Поев, скажем, колбасы, человек становится иным, чем поев икры; точно так же, почитав Канта (боже упаси!) он становится иным, чем почитав Раймона Кено. Я говорю: «человек», но следовало бы сказать: «я и немногие другие», потому что большинство людей, закрыв Сименона ли, Пруста ли, остаются теми же, какими были, ровным счетом ничего не утратив от себя прежних и ничегошеньки не приобретя. Прочли – и все; в лучшем случае знают теперь «про что книга». Не подумайте, будто я преувеличиваю. Сколько раз я спрашивал вроде бы умных людей: «Эта книга вас изменила?» В ответ на меня смотрели круглыми глазами, недоумевая: «Почему, собственно, она должна была меня изменить?»

– Не кажется ли вам, что всякий человек, осознанно или нет, смотрит на все другими глазами, прочитав ту или иную книгу?
– О нет! Только сливки читательской массы на это способны. Остальные продолжают видеть мир, оставаясь в первозданной серости. Заметьте, я говорю только о читателях, которые сами по себе редкость. Большинство людей вообще не читают. По этому поводу хорошо сказал один умный человек, запамятовал, как его звали: «В сущности, люди не читают, а если и читают, то не понимают, а если и понимают, то забывают». В самую точку, вы не находите?
– В таком случае участь писателя трагична?
– Если и трагична, то причина, конечно же, в другом. Это же большое благо, если вас не читают. Можно многое себе позволить.


- Вы с ним встречались?
-Нет, берите выше: я его читал.

Ненавидеть людей есть тысяча причин. Лично для меня главная – это их криводушие: тут они неисправимы. Это криводушие, кстати, сегодня как никогда в чести. Я пережил разные времена, сами понимаете, и могу вас заверить, ни одно не было мне так ненавистно, как нынешнее. Криводушная эра в полном смысле слова. Криводушие – оно ведь куда страшнее вероломства, двуличия, подлости. Кривить душой – значит лгать в первую очередь себе самому, и даже не ради успокоения совести, а ублажая свою натуру красивыми словечками вроде «стыда» и «собственного достоинства». Это значит лгать и другим тоже, но добро бы ложью честной и злонамеренной, из корысти, так нет – сами-то чистенькие, и ложь лицемерная, мелкая, ее выдают с улыбочкой, как будто вам это должно доставить удовольствие.

Во-вторых, я ненавижу женщин за то, что они по природе своей жертвы. Мерзкое вообще племя – жертвы. Истребить бы его под корень, может быть, тогда наконец наступила бы спокойная жизнь, а жертвы тоже не остались бы в обиде, получив то, чего хотят, – мученический венец. А женщины – жертвы самые злостные, ибо они – жертвы в первую очередь женщин же. Если хотите заглянуть на дно чувств человеческих, выясните-ка на досуге, какие чувства питают женщины к себе подобным, и вы содрогнетесь от таких глубин лицемерия, зависти, злобы и подлости. Видели вы когда-нибудь, чтобы две женщины сошлись в честном кулачном бою или хотя бы от души выбранили друг дружку? Нет, у них приняты удары в спину, гадости исподтишка, от которых куда больнее, чем от прямого в челюсть.

В прошлом не было места криводушию: от женщины не скрывали ее низшего положения и обращались с ней соответственно. Сегодня же все куда гнуснее: женщина по-прежнему ниже мужчины – она все так же безобразна, – но ей зачем-то рассказывают сказки о равенстве. Она, конечно, в это верит, поскольку еще и глупа. А между тем с ней продолжают обращаться как с низшим существом, и разница в зарплате – даже не главное тому свидетельство. Есть другие, куда более серьезные: женщины отстают от мужчин во всех областях, начиная с любви, – ничего удивительного при их уродстве, скудоумии и омерзительно стервозном нраве в придачу, который они по любому поводу показывают. Судите сами, до чего лжива система: внушать уродливой, глупой, злобной и непривлекательной рабыне, что она имеет те же шансы на старте, что и ее господин и повелитель, у которого их заведомо впятеро больше.

– Что же вас так сильно разочаровало?
– Все. Мир скверно устроен, вернее сказать, скверно устроена жизнь. Криводушие нашего времени еще и в том, что принято провозглашать обратное. Нет, вы слышите этот дружный восторженный визг: «Жизнь прекра-а-асна! Мы любим жизнь!» Я готов лезть на стенку от таких глупостей.
– Эти глупости, может быть, говорятся от души.
– Я тоже так думаю, и это еще хуже: значит, криводушие проникло всюду и люди верят в этот вздор. У них дерьмовая жизнь, дерьмовая работа, они живут в кошмарных дырах с отвратительными спутниками и пали так низко, что зовут это счастьем.


Пакостей от литературы не счесть: подумайте, сколько деревьев срубили на бумагу, сколько места заняли книжные склады, во что обошлась печать и сколько денег утечет из карманов будущих читателей; подумайте, как эти бедняги будут дохнуть со скуки, читая книги, как измучаются совестью те несчастные, что купят их, да так и не отважатся прочесть, как истомятся добросовестные дурни, что прочтут и не поймут, и главное – какие пустые и напыщенные разговоры будут единственным результатом прочтения или непрочтения…

Простая скромная рука способна одна воспроизвести такое сложное, требующее затрат, трудное в осуществлении и отягощенное моральными категориями действо, как секс, – это ли не диво? Славная рука, безотказная и непритязательная, доставляет не меньше (если не больше!) удовольствия, чем докучливая и дорогостоящая женщина, – это ли не чудо?

Темы диссертаций вообще меня смешат и умиляют: до чего трогательны эти школяры, пыжатся, чтобы быть «как большие», и пишут чушь под замысловатыми заглавиями, за которыми кроется банальнейшее содержание, – так в ресторанах, претендующих на изысканность, заказав блюдо со звучным названием, получаешь обыкновенное яйцо под майонезом

За перо берутся, когда нет слов, это величайшая тайна – переход от несказанного к высказанному

В сущности, теоретики «нового романа» были большие шутники: творческий процесс не изменился ни на йоту. В несовершенном и бессмысленном мире писатель вынужден быть демиургом. Без его умелого пера мир остался бы неупорядоченным, а истории людей обрывались бы в зияющую пустоту.

Посмотрите вокруг, посмотрите на себя: мир полон убийц – людей, позволяющих себе забывать тех, кого они будто бы любили. Забыть кого-то – вы когда-нибудь задумывались о том, что это значит? Забвение – безбрежный океан, воды которого бороздит один-единственный корабль – память. У подавляющего большинства людей это утлое суденышко, то и дело дающее течь, а правит им капитан без души и совести, помешанный на экономии. Знаете ли вы, что означает это гнусное слово? Ежедневно, ежечасно избавляется он от лишних, по его мнению, пассажиров. А знаете, кто эти лишние? Негодяи, зануды, дураки? Ничего подобного: за борт выбрасывают тех, кто больше не нужен, – тех, кем уже попользовались сполна. Они отдали нам лучшее, что у них было, – что с них еще взять? Так и нечего им зря занимать место, за борт, за борт без жалости – опля! – и их поглощает беспощадная пучина. Вот, мадемуазель, как осуществляется в полной безнаказанности самое обыденное из убийств.

Рано или поздно наступает пора оставить чужое грязное белье и начать пачкать свое.

http://saulelobis.blogspot.com/2015/11/amelie-nothomb-lhygiene-de-lassasin.html

Почну з екранізації, як не дивно. На мою думку, фільм, котрий вважається, і не даремно, вже класикою кінематографа, не передає всієї глибини книги. І не тому, що режисер чи актори не спромоглися цього зробити, а тому, що це неможливо апріорі (втім, як і з переважною більшістю літературних творів). Тож навіть якщо ви бачили фільм із Ніколсоном багато разів, почитайте все-таки ще й книгу.

А її треба прочитати... Рука піднялася, щоб дописати щось на кшатлт "особливо нам, українцям, сьогодні, коли ми намагаємося зламати систему", але подумалося: не тільки нам, і не тільки систему на рівні держави, і не тільки систему загалом. Читати потрібно насамперед для того, аби зрозуміти силу себе як особистості, зрозуміти, що ми - вільні вибирати те, за якими законами жити і якій системі підкорятися/не підкорятися, за ким іти, кого ігнорувати і, зрештою, як перестати бути кроликами...

***

...мы здесь не потому, что мы кролики — кроликами мы были бы повсюду, — мы здесь потому, что не можем приспособиться к нашему кроличьему положению. Нам нужен хороший волчище вроде сестры — чтобы знали свое место.

Кролику не положено заступаться за сородича. Это было бы глупо. А вы поступили разумно — трусливо, но разумно.

– Мир принадлежит сильным, мой друг! Ритуал нашего существования основан на том, что сильный становится слабее, пожирая слабого. Мы должны смотреть правде в глаза. Так быть должно, не будем с этим спорить. Мы должны научиться принимать это как закон природы. Кролики приняли свою роль в ритуале и признали в волке сильнейшего. Кролик защищается тем, что он хитер, труслив и увертлив, он роет норы и прячется, когда рядом волк. И сохраняется, выживает. Он знает свое место. Никогда не вступит с волком в бой. Какой в этом смысл? Какой смысл?

Он знает: надо смеяться над тем, что тебя мучит, иначе не сохранишь равновесия, иначе мир сведет тебя с ума. Он знает, что у жизни есть мучительная сторона; он знает, что палец у меня болит, что грудь у его подруги отбита, что доктор лишился очков, но не позволяет боли заслонить комедию, так же как комедии не позволяет заслонить боль.

Я одно знаю: и так-то все не очень велики, но, похоже, каждый только тем и занят в жизни, что пригибает пониже всех остальных.

Нет, браток, сестра ваша – никакая не кура-чудище, яйцерезка она. Я их тысячу видел, старых и молодых, мужиков и баб. И на улице видел и в домах – эти люди хотят сделать тебя слабым, чтобы держался в рамочках, выполнял ихние правила, жил, как они велят. А как это лучше сделать, как тебя скрутить, как стреножить? А так: ударить коленом где всего больнее. Тебе в драке не давали коленом? Вырубаешься начисто, а? Хуже нет. Сил ни капли не остается. Если против тебя такой, который хочет победить, но не тем, чтобы самому быть сильнее, а тем, чтобы тебя слабее сделать, тогда следи за его коленом, будет бить по больному месту. Вот и старшая стервятница тем же занимается, бьет по больному.

— Но я хотя бы попытался, — говорит он. — Черт возьми, на это по крайней мере меня хватило, так или нет?

(С) Кен Кізі

http://saulelobis.blogspot.com/2015/11/ken-kesey-one-flew-over-cuckoos-nest.html

Мушу зізнатися: я не люблю мистецтво Сходу ні в якому його вигляді, бо просто не розумію багатьох речей - не розумом, емоціями. Але Кавабата - перший і поки що єдиний автор, який змусив мене змінити свою думку. Герої "Країни снігу", попри всю їх "чужість" (маю на увазі традиції, звички, емоції, життєві постулати), достукалися до мене й зачепили за живе.

Може, справа ще й у майстерності нобелівського лауреата? Бо так тонко, точно, докладно, але без жодної зайвої рисочки змалювати країну снігу, невеличке гірське село, життя курортного готелю, побут місцевих жителів і побут японців загалом, життя й роботу гейш та найглибші емоції головного героя - то неабиякий хист. Втім, думаю, Кавабата моїх похвал не потребує.

Читайте, книга гарна в усіх сенсах... І сніг там такий свіжий та холодний, і квіти запашні, й можна почути, як засвічуються зірки й махають крильцями нічні метелики...

http://saulelobis.blogspot.com/2015/11/blog-post.html

Книга належить до тих, які не можна читати на бігу й уривками. У неї треба занурюватися з головою, не відволікаючить на зовнішні подразники, а часом і на реальне життя загалом - і лише так історію про хлопчика, який мав магічні властивості, та про інших дітей, народжених опівночі разом із незалежною Індією, можна зрозуміти. Оті всі переплітання часів, спогадів, оповідей, реальних і вигаданих подій потребують неабиякої уважності, тож роман легким назвати аніяк не можна.

Втім, є ще один важливий момент для розуміння книги: знання історії Індії, Пакистану, Кашміру, Бангладешу. Чесно зізнаюся: окрім дуже поверхневої інформації в моєму багажу знань більше нічого не було. Довелося читати хоча б Вікіпедію й роздивлятися карти (а це я дуже люблю), аби зрозуміти суть подій, про які йдеться в романі. Події: проголошення незалежності Індії та Пакистану, від’їзд британських колонізаторів, вибори, вибори, вибори (ну як у нас нині)), розподіл країни на провінції, протистояння мусульман та інудсів, війна між Індією та Пакистаном, війна за незалежність Бангладешу, боротьба за незалежність Кашміру... І незрима присутність в усьому Радянського Союзу, яка нині сприймається зовсім інакше, ніж тоді, коли я в дитинстві чула про Індіру Ганді й братній індійський народ.

Але найбільше мене цікавила історія чотирьох поколінь однієї родини, яку оповідає головний герой. Оскільки він не був очевидцем юності свого діда, то його життя перетворилося в легенду, основану на символах. Життя батьків хлопець показує вже зі своєї, хоч і дитячої, точки зору. А от розповідаючи свою історію, одночасно показує і шлях дозрівання особистості, який ми всі проходимо...

Книга містична. У ній багато дивних речей, які, втім, не видаються аж надто дивними, бо це ж - Індія. Спогади, замариновані разом із овочами й закриті у банках, - це все, що лишається від життя кількох поколінь однієї родини. Та хіба лише однієї? І лише індійської?

http://saulelobis.blogspot.com/2015/11/salman-rushdie-midnights-children.html

Епічне полотно про життя трьох поколінь великої американської родини квакерів змусило мене стати на місце своїх батьків, як би дивно це не прозвучало. Що відчувають вони, дивлячись, як руйнуються селянські й радянські устої, на яких виросло, виховалося, змужніло їхнє покоління? Як важко їм сприйняти і як іще важче зрозуміти те життя, яке закрутило-захопило й порозкидало світом їхніх дітей? Чого замість тяжкої і звичної селянської праці ми обрали не легший, але зовсім інакший розумовий труд? Чого цінності, якими жило їхнє покоління, для нас не лише втратили цінність, а подекуди й навпаки: отримали негативне забарвлення? Чого ті правила, якими вони керувалися, доглядаючи й ставлячи на ноги маленьких нас, категорично відхиляються нами як зовсім непідходящі для їхніх онуків?

Разом із тим, я змогла хоча б трошки зазирнути в майбутнє й приготуватися до того, що очікуватиме нас тоді, коли вже наші діти заживуть своїм життям. Так, воно так само руйнуватимуть наші устої, як і ми руйнуємо устої наших батьків. А ті, чого гріха таїти, робили теж саме зі своїми батьками... Ех... )))

Ще одна важлива й гостра для мене сьогоднішньої тема роману: співжиття порядної людини з людьми інших поглядів (політкоректно висловилася?))), пошуки комфортних для усіх точок дотику, вирішення протиріч, насамперед внутрішніх, особистісних. Головний герой розумів, що те, як живуть інші, не обтяжені ані квакерськими вірою та звичаями, ані власною совістю, - теж нормально, бо такою є більша частина суспільства, проте він не дозволяв втягувати себе в банківські й не лише махінації, бо хотів лишатися чистим і праведним. Чи покращує таке відмежування суспільство? Чи це просто бажання мати чисті руки? Ані я, ані, схоже, сам герой точної відповіді так і не знайшли.

Не можу не згадати про тему грошей і багатства. Чи є гріхом самі гроші, а чи те, як ними користуватися? Де межа між необхідним для життя і зайвими розкошами? Як впливають бажання на людей, які можуть дозволити собі їх задовольнити, і на людей, яким це недоступно? Чому одних це руйнує в будь-якому випадку, а інших - ні?

Купа питань, на більшість із яких відповіді лише схематично накреслені. Як і має бути після прочитання хорошої, глибокої, сильної і важливої книги.

http://saulelobis.blogspot.com/2015/10/theodore-dreiser-bulwark.html

Світи Дяченків вражають! От скільки не читаю їх книг - не стомлююся дивуватися й захоплюватися. Винятком не став і роман "Печера". Місто, застрягле приблизно в сімдесятих роках минулого століття, у якому живуть звичайнісінькі люди зі звичайнісінькими турботами. Хтось робить кар'єру, йдучи по головах, хтось віддається наповну творчості, у когось із рук падає все, за що не візьметься... Й от до останніх і належить головна героїня: звичайна дівчина, асистентка на телебаченні, не красуня й не розумниця, проста, як двері...

Й усе було б просто, якби не сни. Уві сні ця дівчина дивом рятується від зубів хижака. Потім іще раз, й іще раз. Й саме це виділяє її з-поміж інших...

Все, спойлерити припиняю))) Бо ще речення, й тим, хто ще не читав цієї книги, кайф можу поламати))) Але порозмірковувати про потребу тваринної агресії у нас, людях, можна ж? Бо роман саме про це. Для чого нам вона? Адже все, створене природою, має в собі раціональне зерно. От й агресія також. Тож для чого вона? Відповідь Дяченків я "прочитала" так: для того, аби, стримуючи її, ми ставали людьми, свідомо відділяючи себе розумного від себе тваринного.

А що в романі побачите ви?

http://saulelobis.blogspot.com/2015/09/blog-post_4.html

Книга місцями про мене. Аж дивно було, читаючи, впізнавати в багатьох моментах, ситуаціях, думках, відчуттях себе. Певно, таке враження склалося тому, що головна героїня, від імені якої ведеться оповідь, звичайнісінька сільська дівчинка, котра росте у багатодітній родині й живе звичайнісіньким сільським життям. У неї купа обов’язків як по господарству, так і по догляду за молодшими. У неї шалене прагнення читати, а на це зазвичай не вистачає часу. Її сварять за багато що, а вона хоче, щоб її просто любили.

І її люблять. Але якось по-своєму. Героїна вважає виннгою маму. Та й читач, мимохіть, також. Але мені здається, що вина - на обох. Навіть доросла донька не поже порозумітися з мамою. Та і з собою, схоже, також, через що й проводить своєрідну психотерапію, повертаючись у дитинство, бо ж, як відомо, всі наші проблеми починаються саме там.

Але гадаю, що героїні (авторці?) позбутися того "чогось" у дитинстві не вдасться. Бо хоч і намагається вона розповідати про все якомога чесніше, але раз-по-раз у мене, читача, виривалося оте класичне "Не вірю!". Головним чином, через якусь надмірну ідеалізацію себе. Так, знаю, ми всі сприймаємо себе подібним чином - кращими, ніж насправді, ми не хочемо, а часом і не здатні взяти на себе вину не стільки за скоєне, скільки за сприйняте певним чином. Проте в героїні навіть натяку я не побачила на те, що бути не таким, як вона, теж нормально. Тож красуня, відмінниця, грамотійка, правильна доня і сестра і ще щось там у мене якоїсь щирої прихильності не викликала. А у вас?

http://saulelobis.blogspot.com/2015/10/blog-post_22.html

Почну з кінця, цебто з фіналу книги. Бо він виявився таким неочікуваним, що у мене аж дух перехопило! Причому, двічі, бо повороти сюжету різко звертали від протореної моєю уявою доріжки саме стільки разів. Мимохіть згадалися оповідання Роальда Даля, котрий використовує подібний прийом "зненацькості", та ще "Улюбленець жінок" Себастіяна Жапрізо: ото вже фінал та й фінал у цій книзі!

Але я ж про "Елементал" пишу. Отож, жанр книги - бойовик. Герой - теж бойовик. А ще - щирий українець і майже супермен. А що я, втім, хотіла від козака, котрий служить у Французькому іноземному легіоні? Сюжет заснований на рельних подіях, за що Василя Шкляра просто обожнюю. Отак-от отримуєш насолоду від читання й паралельно здобуваєш історичні знання. Місце подій - Чечня та Москва. Час - 90-ті роки минулого століття плюс певна ретроспектива у спогадах головного героя. А ще у книзі є кохання й секс: прекрасно, зі смаком виписані, насправді реальні почуття-відчуття, яким віриш. Ну, й мова - пити її, Шкляреву українську, пригорщами, й насолоджуватися...

Одним словом: сподобалося, от! ))

http://saulelobis.blogspot.com/2015/09/blog-post_29.html

Одне з найбільших і, безумовно, з найкрасивіших міст Литви - Шяуляй (Šiauliai) ми відвідали після знайомства з Горою Хрестів (Kryžių kalnas).
Шяуляй називають містом Сонця, бо його назва, як розповідають історики, походить від литовського Saulė - Сонце.
Найбільш сонячним місцем у місті для мене став оцей Золотий хлопчик.



"Золотий хлопчик" - то народна назва цієї скульптури, яка насправді називається "Стрілець". Розташований він на стелі висотою 18 метрів і є такою собі стрілкою велетенського сонячного годинника, котрий займає цілу площу, яка так і називається - площа Сонячного годинника. У Литві, до речі, такі годинники дуже популярні, їх по декілька в кожному місті, а то й у найнеймовірніших місцях. Оцей-от вважається найвищим у країні. Навколо площі розташовано амфітеатр, а за ним - зелений парк.

ЧИТАТИ ДАЛІ...

Від книги настільки різні, часом геть протилежні враження, що стисло й логічно їх викласти годі. Тож розкажу, як вийде...

Книга страшна. І тому, що війна - це страшно в будь-якому разі. І тому, що жінка і війна - це страшно. А ще у книзі багато війни і дітей - оце найстрашніше... Втім, навіть не це. Найстрашніше те, що всі люди знають, наскільки це страшно, але воювати не припиняють...

Книга відверта. Місцями - аж до морозу по спині й мурах поза шкірою. Кров, смерть, страшні муки поранених, мертвих, живих, щойно народжених, голод, холод, безпросвітність... І непотрібність нікому, коли ти вже нічого не можеш: ні воювати, ні працювати. Непотрібність ні людям, ні державі. Хоча про останнє у книзі згадується лише натяками.

Книга заангажована. Може, це рік і місце її виходу у світ винні - 1985, СРСР. Може, виховання авторки, яка була, судячи зі стилю написання, справжньою радянською людиною. Може, ще щось, мені невідоме й мною не побачене. Але всі герої книги - а це реальні люди, жінки, які прошли війну - герої у типовому радянському ореолі типового радянського героїзму. Отут маю завважити, що я насправді щиро вважаю людей, які пройшли війну, героями. Але я не вірю в тотальний "героїзм" усіх людей, які жили на території СРСР, без винятку, а з книги Алексієвич воно виглядає саме так. Всі її героїні добровільно пішли на фронт, полишивши родини, дітей, тил, жертвували й собою, й рідними заради перемоги. Але вона не пише ні про кого з тих, хто пережив війну інакше, без оцього книжного піонергероївського й жертовного героїзму. Хіба що мимохідь одна з героїнь згадує, як тих жінок, хто не пішов на війну, а залишився ростити й виховувати дітей, вони вважали, м'яко кажучи, неправильними. А їх же були тисячі й мільйони - тих, хто не тримав у руках автомата, не витягував поранених із поля бою, не ходив у розвідку, але був обличчям тієї самої війни, у якої - насправді - мільйони облич... Бо дітей навіть у війну треба любити, жаліти, купати, одягати, годувати й вкладати спати. А коли навколо - смерть і жах, то щоб робити це все, також потрібен героїзм.

Книга ідеалізована. Здавалось би, як можна створити ідеал з людини на війні? Адже там, де свої емоції й свою сутність приховати важко, людина мимохіть відкривається з усіма своїми плюсами й мінусами, а документальний жанр, який вибрала авторка, покликаний фіксувати все, не перебираючи. Але, виявляється, можна. Жодна з героїнь книги, розповідаючи про незгоди війни, ані словом не обмовилася про щось таке, що б принизило "радянську" людину. Всі чоловіки на фронті жінок шанували, поважали, жаліли, турбувалися про них. Всі жінки були цнотливими, чесними, порядними. Всі радянські солдати - як чоловіки, так і жінки - жаліли полонених німців і мирних жителів завойованої Германії, рятували поранених і годували дітей. Ні, я знаю, що таких було багато. Але ж не всі! Бо так не буває. В одному з недавніх інтерв'ю Світлана Алексієвич розповіла про історії, які не увійшли до книги. Про те, як жінок на фронті сприймали за легкодоступних. Про те, як деякі такими й були. І ще про багато чого "нерадянського", неправильного, негероїчного й не дозволеного на час виходу книги. Але у цьому і вся суть ідеалізації й ідеологізації: так розказати правду, що вона стає брехнею...

Книга потрібна. Бо людей, які пережили ту війну, лишилися одиниці. Спогади - це живе свідчення історії, яка в підручниках поміщається в кількох розділах і так і залишається зазубреним чи забутим нудним матеріалом. Авторка зробила колосальну роботу, зібравши розповіді очевидців. От лишень якби її - книгу - переписати, і зробити просто свідком того, що пережили люди, а не засобом ідеологічного впливу на читача, отоді їй би ціни точно не було...

http://saulelobis.blogspot.lt/2015/09/blog-post.html

Сьогодні замість розповіді про якусь мандрівку буде просто багато-багато фото й багато захоплення. Бо ж як можна не захоплюватися красенями-байками і такими ж красенями-байкерами?
Такої кількості байків, зібраних в одному місці й в один час, я ніколи не бачила. Якби довелося рахувати, то до тисячі лічити точно треба було б. А зібралися вони в Каунасі на величезне мотошоу, яке триватиме два дні. Потрапити на основну програму нам дитина не дасть, а от на відкриття свята та початок мотопробігу містом ми таки втрапили.



ЧИТАТИ ДАЛІ...

Майже містична книга про кохання. Чому містична? Тому що на думку переважної більшості читачів (чи то пак - читачок, бо книга, схоже, стилістично розрахована здебільшого на жіночу аудиторію), такого кохання насправді не буває, а оті всі з'єднання сердець, очей, рук і ніг - то точно містика. Та й на мою думку - теж))

Особисто мені, до того ж, містичним видалося місце, де відбуваються події. Загадкова для нас Бірма. Зовсім незвичне життя незвичних людей, незвичні долі, звички, цінності. Й незвичне розуміння кохання головними героями. І якщо почуття Мі-Мі, котра раділа за свого коханого, коли той поїхав до Америки, лишилася одинокою й сама виховувала дитину, таки можна трактувати як всепрощаючу любов, то страждання Тіна Віна - того самого, котрий поїхав до Америки й не повернувся, - ні. І справа не в тому, що він - чоловік, а я - жінка. Просто якщо спарвді була така любов аж до "чути стукіт серця", то навіщо було героєві одружуватися, народжувати дітей й сидіти всі 50 років у ситій Америці замість того, аби, попри можливі особисті проблеми й негаразди, повернутися до коханої? Хоча: навіщо? Адже страждати можна й на відстані, чи не так? Й на ситий шлунок воно якось легше страждається, ні?)))

Окрім містичності, книга ще видалася мені занадто сопливою. Якби я цінувала можливість поплакати над нещасними долями нещасних героїв, то кращого чтива годі знайти. У романі всі - нещасні, кожен по-своєму, звісно. Хоча заради справедливості варто сказати, що у цій нещасності завжди є місце щастю, і герої та автор його бачать. Але прибити когось за хлюпання й ниття час від часу таки хочеться)))

Виявилося, є продовдення історії - "Серце, котре живе в згоді". Не читатиму, бо, боюся, таки приб'ю Джулію)))

http://saulelobis.blogspot.com/2015/08/jan-philipp-sendker-das-herzenhoren.html

Здавалося, я прочитала всі книги Діни Рубіної. Аж ні. Зрозуміла це, коли натрапила на кількох невеличких поличках із російськомовною літературою, заниканих у куточку литовської книгарні, на ще нечитаний роман. Що то було за відчуття - передчуття зустрічі з іронічною майстерністю Діни Рубіної!

І роман-комікс не розчарував. Колишня росіянка, котра вже понад 10 років живе в Єрусалимі, повертається на роботу до Москви, маючи завдання збирати й відправляти на "історичну батьківщину" єдиновірців. Займається цією роботою Синдикат, в якому працюють разні люди. Співпрацює Синдикат із багатьма єврейськми організаціями, в яких також працюють різні люди. І такі ж різні люди звертаються до Синдикату з різними проханнями допомогти. Те, що з цього виходить, і те, як Рубіна про це розказує, часто змушує реготати. Те, як авторка описує людей, часто змушує влізати в їхню шкіру. А те, що вона розповідає про Єрусалим, змушує розчулюватися.

Отака-от емоційна гойдалка, а не роман.

І про комікси. Їх у книзі постійно малює один із героїв. Але й текст - такий собі комікс, набір картинок із зображеними фігурками й репліками, надписаними біля кожної. Але герої від цього не видаються пласкими. Чому? Бо це ж - Діна Рубіна!

http://saulelobis.blogspot.com/2015/08/blog-post_28.html

Бачите отам на горизонті гору? Вона невисока, й невелика з цієї відстані. Але коли підходиш ближче, то вражаєшся: досить велика все-таки гора повністю вкрита хрестами. Здебільшого дерев'яними: величезними, середніми й геть манюсінькими.



Це місце називається Горою хрестів (лит. Kryžių kalnas - Кріжю калнас) і знаходиться неподалік Шяуляю - одного з найбільших міст Литви (про нього розповім іншим разом).



Читати далі...

ЯЗЫКОВЫЕ СОЦИАЛЬНЫЕ СЕТИ:
1)WordSteps.com - это Ваш персональный менеджер словарного запаса.
2) lang-8.com/ - тут вы пишите текст на изучаемом языке, а носитель языка исправляет ваши ошибки, если вы их допустили
3) sharedtalk.com/ -здесь очень много иностранцев! отличная возможность практиковать изучаемый язык и общаться с носителями
4) omegle.com/ -сайт опять же с носителями языка. общение с случайным собеседником. у всех одна цель-языковой обмен
5) langled.com/home.php -очень много различных уроков (и аудио, и видео в том числе)
6) www.englishbaby.com/ -языковая социальная сеть, чат, общение с носителями, lessons
7) www.interpals.net/ -поиск собеседника для языкового обмена
8) livemocha.com/ -еще один сайти для поиска и общения с носителями

YouTube КАНАЛЫ В ПОМОЩЬ ИЗУЧАЮЩИМ:
1) www.youtube.com/user/MinooAngloLink -полезные грамматические уроки
2) www.youtube.com/user/dailydictation -американский английский с коротенькими диктантами и разбором произношения. очень интересно.
3) www.youtube.com/user/duncaninchina -коротенькие ролики обо всем на свете на английском

БЛОГИ:
1) www.manythings.org/ -очень емкий сайт, даже носители его используют. здесь можно подготовиться к TESL / TEFL. есть разделы на отработку произношения (американский английский), идиомы, слэнг и прочие полезности.
2) situationalenglish.blogspot.com/ -изучаем ангийский не словами, а ситуациями и различными выражениями. около 150 различных статей
3) engblog.ru/ -сайт на русском языке со статьями, грамматикой и прочим
4) www.bbc.co.uk/worldservice/learningenglish/language/ -видео для отработки произношения, отработка грамматики
5) www.amalgama-lab.com/ -изучаем английский с помощью текстов песен

https://www.facebook.com/u4yaz/photos/a.365384303556060.87482.365375186890305/533732380054584/?type=1

Ані люди, ані книги не з'являються у нашому житті просто так. Випадковостей не буває. Навіть тоді, коли ми не бачимо сенсу у них - людях, книгах, подіях, - вони впливають на нас і на наше подальше життя, помічаємо ми це чи ні...

Вплив цієї книги на себе я помітила, не могла не помітити, бо дуже близько стан її героїв наблизилися до мого сьогоднішнього стану, їх переживання - до моїх. А Ремарк вкотре підтвердив вже не раз сказане у своїх романах: у житті завжди є місце для печалі й для радості, для ненависті і для любові, для смерті й для життя, потрібно просто бачити все, добре й погане, відчувати все, сприймати його як частину шляху, який ти проходиш, і цінувати й життя, і шлях, бо іншого просто тобі не дано.

"Полюби ближнього свого" - про вигнанців, емігрантів, безправних і безпритульних, самотніх, стомлених, озлоблених від життя але сповнених надії і любові. І якщо взятися відслідковувати причини, які спонукали цих людей жити, то це, насамперед, - любов. Любов до жінки, до чоловіка, до родини, до товариша, до чужих дітей, до випадкового подорожнього, до людини як такої. Без цього можна вижити, звісно, а от прожити життя по-справжньому - ні, навіть якщо у ньому є паспорт, їжа дім і ліжко в ньому.

***
- Ничего не страшно, пока тот, кого ты любишь, еще жив.

- Грусть иногда бывает единственным счастьем.

- Пока человек жив - ничто не потеряно.

- Чем примитивнее человек, тем более высокого он о себе мнения.

- У древних греков способность мыслить считалась высоким даром. Затем она стала счастьем. Позже - болезнью. Сегодня она - преступление.

- История мировой культуры - это история страданий тех людей, кто ее создавал.

- Когда ты дождешься чего-нибудь, то видишь, что это ничто. И тогда начинаешь ждать чего-нибудь другого.

- Бесполезные вещи! Впрочем, именно они-то и согревают нас больше всего!

- Нельзя брать прошлое с собой. И нельзя оглядываться, это утомляет и ведет к гибели.

- Вы знаете, что на свете всего ужаснее? Признаюсь вам по секрету: то, что в конце концов ко всему привыкаешь...

- То, что повторяется часто, уже не может болеть так сильно.

- Странно. Самые естественные вещи заставляют человека краснеть. Низости - никогда.

- Когда рядом кто-то умирает, ты этого не чувствуешь. Вот в чем все горе жизни! Сострадание еще не боль. Сострадание - скрытое злорадство. Оно как вздох облегчения: ведь мучаешься-то не ты...

- Благодарность, если только ты способен почувствовать ее, согревает душу.

- Человеку, плывущему под водой, важно одно - вновь вынырнуть на поверхность.

http://saulelobis.blogspot.com/2015/08/erich-maria-remarque-liebe-deinen.html

От зараз намагаюся згадати книги, котрі розказують про те, як бути щасливою. Окрім "Поліанни" Елеонор Портер на думку поки що нічого не спадає (за підказки буду вдячна))).
Чого саме про щастя замислилася? Просто нещодавно прочитаний епістолярний роман Джин Вебстер можна вважати посібником по щастю. Ні, тут не знайдеться секретів щодо того, як заробити гроші, стати успішною чи закохати в себе мільйонера (хоча всі ці приємні речі з героїнею якраз і трапляються). Просто дівчина-сирота, котра виросла в притулку й уперше потрапила до звичайного будинку, де живе родина, у вісімнадцятирічному віці, точно знає, що таке - щастя, яке мають усі. Проте далеко не всі розуміють, що у них - сто причин бути щасливими. Озирніться - у вас їх не менше)) А якщо все ще не почуваєтеся щасливими - прочитайте цю книгу.

http://saulelobis.blogspot.com/2015/08/jean-webster-daddy-long-legs.html

Помітила одну особливість творчості Дяченків. Надважливу для мене як читача особливість. У кожній їх книзі, окрім карколомного сюжету, неймовірних світів, цікавих героїв, є щось здатне змінити читача зсередини. Мене, принаймні, завжди. Чи то якісь нюанси світосприйняття змінюються, чи то з'являється глибше розуміння певних людських рис або вчинків, чи то щось у мені коригується - майже непомітно для стороннього ока, але дуже відчутно для мене.

Не став винятком і цей роман. Бути сильним - це дозволити собі бути слабким і бути собою, бо ж насправді сила - не в силі. Це зрозумів головний герой книги і ще раз підтвердила для себе я. Влада над кимось чи чимось - це зовсім не те, що робить людину щасливою, по-справжньому щасливою. Бо ця ж влада сковує й того, хто нею володіє. І нещасті ті, хто цього не здатен ані відчути, ані зрозуміти, бо вони руйнують світ, частково чи повністю, але разом із ним руйнують і себе, часто цього навіть не помічаючи. Сильний той, хто може обійтися без своєї могутності, залишитися собою й замість якомога сильніше покарати здатен просто полюбити. Точніше, не просто полюбити, а зізнатися собі у тому, що відчуваєш і чого хочеш насправді, бо це - найважче.

Іще одне спостереження Дяченків: не варто ображати жінку)) Бо велика образа спроможна перетворити її на великого мага (або ж відьму). Й тоді - начувайтеся!))

http://saulelobis.blogspot.com/2015/08/blog-post.html

На відміну від дуже відомої й розрекламованої фортеці на острові, ця фортеця, особливо у порівнянні із заповненими туристами вуличками та кибинайними Тракаю, виявилася геть порожньою: окрім нас та персоналу музею на її території нікого більше не було. Це викликало не тільки подив, а й радість: ну де ще можна вдостать набігатися дворищем, полазити по камінню, пофотографуватися так, щоб ніхто-ніхто не заважав?))



Читати й дивитися далі...

Збиралася, говорячи про цей роман, не згадувати "Бота" й не порівнювати обидві книги, але не виходить це у мене ну ніяк)) Бо хочеться сказати коротко і сильно(с): всі плюси й мінуси, про які я згадувала, розповідаючи про враження від "Бота", у "Твердині" проявилися з подвійною силою.
Але таки розтечуся мислієм по древу(с) й зазначу, що це стосується і сильних сторін, і, як не прикро, слабких. Скрупульозність в описі дрібниць часом доведена до абсурду, який роздратовує. Ну от навіщо мені подробиці особливостей функціонування кнопок у гвинтокрилі, якщо я нетямлюся від переживань за героїв? Або чи треба мені медичні нюанси необхідності вставляння катетора в член під час неможливості пацієнта самостійно здійснити сечовипускання? І, якщо на те вже пішло, то що робити пацієнтам, у яких немає члена?)) Головне ж уже сказане: пісяти герой не може, бо отруївся.

Геть чужорідним видався мені й єдиний у книзі опис сексу - з подробицями того, куди яку руку поклали герої на тілі один одного, які саме маніпуляції і з якими часнинами тіла чинили пальцями, й іще купою деталей. Все одно, що іструкцію для керування вертольотом почитала, бо емоцій ані у мене, ані, здається, у героїв під час цих рухів не виникало)) А якщо ще й врахувати, що я зашпорталась об словосполучення "кружевний брасьєр", котрий "ледве прикривав соски", то й мови не могло бути про насолоду від читання. Щодо сосків нічого не маю, а от слова "кружевний" в українській мові немає. Як і ще деяких слів та словосполучень, вжитих у книзі, як-от: "копна відрослого волосся", "наморщити брови" тощо.

Вже якщо заговорила про мінуси, то виговорюся до кінця))) Як ви вважаєте, чи може людина у стресовому стані визначити діаметр бочок на відстані кількох десятків метрів з точністю до півсантиметра? Один із героїв книги може. А чи може людина, поранена в плече, нести у відповідній руці важезне відро? Виявляється, може. А хто підкаже мені, чия нога зламана у цьому реченні: "Люди, яким життя, даючи копняка під зад, ламає собі ногу"?

Знаєте, я от пригадала навкололітературні дискусії про дефіцит професійних письменників, професійних читачів... От кого нам точно не вистачає, то це - професійних редакторів. Ну не може видавництво пишатися своєю продукцією й претендувати на професійність, допускаючи подібні ляпи. Чи таки може? Питання, судячи з усього, риторичне.

А тепер про хороше: про те, чим книга захопила (а вона таки захопила, бо чого б інакше її дочитувати, та ще й ночами?)))
Тема. Моя, однозначно. Нетри, пошуки невідомих пам'яток, полишених невідомою цивілізацією - хіба не про це я мріяла, коли школяркою хотіла стати археологом?
Кідрукова скрупульозність в описі місць. З хорошою уявою й кіна дивитися не треба: картинки так і малюються перед очима.
Сюжет. Напружений. Часом дуже напружений. І хоч ситуація, в яку потрапили герої, досить банальна, проте Кідрук її по-своєму обіграв, а деякі геть неочікувані повороти викликали майже аплодисменти.
Мова. Попри згадані вище недоречності, мова книги, як завважила в передмові Галина Пагутяк, жива. Жива тим, що всотала й суржик, й рідковживані слова, й матюки, й іноземні вирази, тобто - ніякої літературщини, написано так, як більшість із нас говорить.
Українець. Головний герой тобто. Багато в чому ідеалізований образ, як на мене, але такий свідомий і щирий, що навіть гімн України примудрився в джунглях проспівати. То було насправді весело)))

http://saulelobis.blogspot.com/2015/07/blog-post_29.html

Минулими вихідними каунасці та гості міста з розмахом відзначили 100-річний ювілей Алексотського аеродрому, який носить імена Стяпонаса Дарюса та Стасіса Ґіренаса. Це - литовські льотчики, які у 1933 році спробували поставити рекорд дальності перельоту, подолавши понад 7 тисяч кілометрів від Нью-Йорка до Литви, перетнувши Атлантику, й розбилися через невідомі обставини неподалік Каунаса. "Литваніка" (Lituanica) - так називався їхній літак, який став своєрідним символом цілеспрямованості литовців і вагомою віхою в розвитку авіації Литви.

До речі, модель "Литваніки", виготовлена пілотом-істориком, із успіхом відкривала свято.



Читати далі...

Каунаське водосховище (точніше - море, лит. marios, бо те, що ми називаємо морем, скажімо, Балтійським, лит. - jūra) - найбільше водосховище Литви, його площа - понад 60 гектарів. Утворилося море за рахунок перекриття греблею річки Неман (Nemunas). Тоді, у 1959 році, із затоплених територій було переселено понад 700 сіл та хуторів.



Мальовничі береги, вкриті лісом, острови та затоки належать нині до Регіонального парку Каунаського водосховища. Розводити вогнища, ставити намети, рибалити можна у спеціально відведених місцях, і ці місця - казкові!



Море - це також ідеальне місце для яхт, віндсерфінгу, прогулянок на катерах та човнах.

Читати й дивитися далі...

Якби повість "Тіні в маєтку Тарновських" треба було охарактеризувати одним словом, я б сказала: вона чесна. Автор чесно говорить про речі, про які ми воліємо мовчати. Й мовчимо. Й не зізнаємося часом навіть собі у тому, що, попри всі зовнішні атрибути щастя (хороша родина, здорова дитина, гарний дім, класна машина, достаток у всьому), захлинаємося від того, що нащасні, нещасні, нещасні... Нещасні, бо... Отут, напевно, у кожного знайдеться своя причина. У героїв повісті - чоловіка та дружини - вона бала спільною: вони не кохали одне одного й не відчували сексуального потягу до законної половинки.
Скажете: ну і що тут такого? Так живуть тисячі родин, бо ж кохання й пристрасть - то така штука, яка минає, а от сім'я, дім, діти - це те, що тримає пари разом, і правильно, бо ж інакше - як?
А й справді - як? Як жити далі разом, якщо не хочеться? Як спати разом, якщо не хочеться? Як кохатися, якщо не хочеться? Відповіді на ці питання й шукали герої книги. І знайшли. Але відповіді - й не сподівайтеся навіть! - анітрохи не універсальні! Тож якщо вас мучить щось подібне, то й питання формулювати, й відповіді на них шукати вам доведеться самим. А книга... Книга просто натякає, що так можна - зізнатися собі, що ти - нещаслива (ий) і спробувати щось у цьому житті змінити.

До збірки зі згаданою вище повістю увійшла ще одна - "Сонечко моє, чорне й волохате". Не можу не згадати про неї окремо, бо - класна! Така по-дитячому щира, бо написана від імені підлітка. Така також чесна, бо не натягує маски на героїв, а навпаки, знімає їх. Така місцями смішнюча-смішнюча, а місцями - щемка до сліз. Така мені особисто рідна-радна, бо там є бабуся, котра говорить моєю рідною мовою - прекрасним поліським діалектом. А ще у повісті багато музики, багато сучасності з усіма її плюсами й мінусами, багато підліткових траблів і багато-багато справжньої любові.

Ну, оскільки книга зараз під рукою, я долистала її до післямови, написаної В'ячеславом Шнайдером і чесно мною прочитаної. Зазвичай я люблю читати й перед- і післямови, бо завжди цікаво подивитися на книгу іншим поглядом, який дає можливість побачити щось пропущене, зазирнути глибше, зрозуміти інакше. Але ця післямова - просто якийсь учнівський реферат на тему... Точніше, без теми, проте з дивним висновком, який таки процитую: "Словом, сексуальність - це завжди проблема. ... Але вирішення ніколи не буде безпроблемним!" :))
На мою суб'єктивну й жіночу точку зору, проблема - це повна відсутність сексуальності)) А ви що з цього приводу думаєте?)

http://saulelobis.blogspot.com/2015/07/blog-post_23.html

Візитівкою Тракаю є, втім, не стільки караїми, про яких я розповідала, скільки фортеця-замок на острові - єдиний острівний замок, що зберігся у Східній Європі. Розташовано його посеред озера Гальве (Голова). Веде до фортеці міст, точніше, два - вони сполучають берег із замком через маленький острівець.

Вигляд замок має неперевершений, а враження від нього - неймовірні: дух просто перехоплює, здається, що ти потрапив у казку (не знаю, як ви, а я їх у дитинстві прочитала стільки, що казкові місця впізнаю безпомилково)))



У казковому замку мають жити, звісно, принци й королі. Щодо короля, то тут ми стикаємося з одним із історичних парадоксів: Великий князь Вітовт, чиєю резиденцією й був Тракайський замок, так і не дочекався корони, обіцяної імператором Священної Римської імперії Сигізмундом І Люксембургом, який проголосив його королем «Литовського королівства». Князь помер без корони у стінах цієї фортеці у 1430 році. Освячену корону не встигли довезти до Тракайського замку, бо її перехопила польська шляхта. Але це - окрема історія, а от те, що замок належав некоронованому королеві - факт.



Фотрецю почав будувати батько нашого некоронованого короля Кейстут у другій половині 14-го століття. Вітовт уже пізніше добудовував фортецю й спорудив донжон - вежу-житло для себе, що, власне, й перетворило укріплення на замок. Донжон мав шість поверхів, захисний рів, підйомні ворота, внутрішній двір, каплицю, житлові приміщення й велику залу для прийомів

Читати далі...

Що таке любов, закоханість і пристрасть? Яка різниця між цими поняттями, такими близькими й такими, втім, різними? Якщо осягнути це розумом складно, а вербально пояснити ще складніше, то допомогти можуть почуття, пережиті або ж безпосередньо вами, або ж опосередковано - за допомогою героїні "Розмальованої вуалі" та Вільяма-Сомерсета Моема.

Майстер. Це - про автора задля уникнення зайвої голослівності.

Жінка. Це - про героїню книги, від імені якої ведеться розповідь. Жінка до кінчиків волосся й до кожного видиху. Жінка - не в ідеалізованому сенсі (хача вона й красива, ніжна, пристрасна, чарівна, сильна) і не в анти-ідеалізованому теж (хоч і зрадлива, корислива, нешаноблива, прямолінійна), а - просто справжня, така, як є, без нашарування отих згаданих стеотипних означень й далеких від життя узагальнень. Жінка - як я, як мільйони таких, як я, як ви...
Вона часом керується розумом і розрахунком, вважаючи, що почуття й емоції - це щось другорядне, чим можна знехтувати. Потім відчуває, що помилялася, і з головою занурюється в океан чуттєвості. Потім стомлюється плавати й намагається відшукати в ньому острів надійності, борсаючись поміж зависоких хвиль й загострого каміння. Потім, виснажена, повертається до остогидлого, проте все-таки потрібного й надійного берега. А потім розуміє, що отут, на березі, - її справжнє місце, й тоді вже не боїться ані підступних боліт, ані стрімких річок, ані крутих схилів, якими вкритий берег. Навіть коли земля йде з-під ніг, вона здатна втриматися й не впасти, бо - Жінка.

п.с. Якийсь спойлер замість відгуку вийшов)) Сподіваюся, досить метафоричний, аби не завадити насолодитися читанням книги))

http://saulelobis.blogspot.com/2015/07/wsomerset-maugham-painted-veil.html

Містечко Тракай розташоване неподалік Вільнюса (якщо бути точним, то на відстані всього 30 км від столиці Литви), зовсім невеличке (населення становить трохи більше 5 тисяч осіб), але надзвичайно популярне серед туристів. Й популярність ця з'явилася не на порожньому місці.

По-перше, Тракай - історичне місто. Саме тут було розміщено резиденцію Вітовта Великого, князя Литовського, Руського й Жемайтійського, одного з учасників-переможців Грюнвальдської битви. Про музей-фортецю на острові розкажу пізніше.



По-друге, Тракай розташовано в дивовижної краси місці. Понад 200 озер та озерець, з'єднаних поміж собою річечками й протоками, оточені лісами та болотами, утворюють просто казкову картину.



По-третє, саме Тракай є сучасним духовним осередком караїмів. Так-так, тих самих, про яких чув кожен, хто був у Криму й мандрував стародавнім поселенням цього народу - Чуфут-Кале, що в горах поблизу Бахчисараю.

Читати далі...

Чи не вперше глибоко відчула радянськість своєї освіти. Ні, я не така давня, як ви могли б подумати)) Але навіть за часів незалежності курс історії України в гуманітарному вузі мені не розказав того, що розповів Шклар у "Чорному воронові" та "Марусі". Якщо зважити на те, що автор прискіпливо вивчає документи, свідчення, історичні факти й усі події, викладені в книзі, є підтвердженими, то кращого "підручника", ніж подібні книги, годі й шукати.

Кого б я хотіла знайти, то це - Марусю. Чогось так зачепив мене її образ - легендарний, бо так схотілося людям, і разом із тим реальний, бо ж так теж хочуть люди, та й родичі ж є, - що просто хоч бери, та й іди шукай-гукай вітра в полі, чи то пак, Марусю в цих наших закордонах. Ех, якби ж то насправді все було так просто...

Звитяжні походи, глибокі розчарування, відданість і зрада, кохання й вірність - у книзі, окрім історії, є багато такого, що захоплює й увагу, й емоції читача. Говорити про рівень письменника Шкляра не буду, бо то - зайве. Скажу лише, що відчувала річкову прохолоду й гарячі тіла закоханих, холодний туман й самотність Марусі, Мирона. тремтіння від азарту в бою, та біль від втрат... Отаку можливість переживати разом із героями ціную в хороших книгах чи не понад усе.

Ще про одне скажу. Коли взяла до рук видання, мене чогось зачепив отой підзаголовок: "Національнпий бестселер". Ну, думаю, щось дуже випендрювально воно звучить, особливо поєднання оцих двох понять: "національний" та "бестселер". Тож бо не автор і не видавництво мають вирішувати, буде книга бестселером чи ні. А про національність взагалі мовчу. Але, знаєте, ця книга має стати й тим, й іншим. Бо, по-перше, вона того насправді варта, а, по-друге, чому б і такими підказками не спонукати читача братися за читання книг, які здатні внести вклад у відновлення того, що десятками років руйнувалося в нас: української національної свідомості.

http://saulelobis.blogspot.com/2015/07/blog-post_14.html

Мои дорогие и очень ценные русскоязычные читатели!
Простите мою лень - пишу в последнее время на украинском, а переводить так ленюсь, так ленюсь, что, вижу, кто-то даже начал отписываться. Понимаю - читать непонятное неинтересно))

Тем же, кто пытается понять украинский текст или хотя бы посмотреть фото, предлагаю спрашивать о том, что непонятно, в комментариях - тратить время на перевод гораздо легче, когда точно знаешь: это кому-то нужно)))
_______

Торік, потрапивша на цей унікальний фестиваль уперше, я була просто вражена й самою ідеєю музичного свята, і її виконанням. Сцену ставлять в улоговині попід стінами фортеці, а її схили перетворюються на природній амфітеатр, у якому місця вистачає усім: й тим, хто спромігся зайняти стандартні місця, й тим, хто приїздить послухати музику зі своїми стільцями чи ряднами, а також зі своїми бутербродами й напоями. Таке собі поєднання простоти й вишуканості, яке, втім, нікому не псує насолоди.



Цього ж року я знала, на що очікувати))

Фестиваль приурочено до свята - Дня державності Литви, яке відзначається 6 липня. Саме цього дня 1253 року відбулася коронація литовського князя Міндаугаса та його дружини Морти. Сталося це внаслідок правильної політики Міндаугаса, який двома роками раніше вирішив прийняти християнство та отримав визнання Папою Римським Литовського королівства. Ще багато заслуг перед литовським народом у Міндаугаса, якого прозвали Мудрим, але сьогодні ми говоримо про музику.



Читати далі...

Під ранок перегорнула останню сторінку цього монументального (хоча Загребельний, підозрюю, не похвалив би мене за це слово) роману. Але перед моїм внутрішнім зором таки постав монумент силі хлібороба: внутрішній, незламній, незнищенній, але так глибоко закопаній під нашаруваннями брехні, лицемірства, підлості тих, хто виявився слабшим і піддався облуді сталінізму, соціалізму, комунізму й сотень інших -ізмів.

Загребельний недарма висмикує спогади тисячолітнього Миколая то з сучасного нам ХХ століття, то - з далекого Х, з часів введення християнства, бо ж і тоді, й нині знищувалося традиційне, звичне, живе, вкорінене, натомість насаджувалося чуже, незрозуміле, непотрібне, а головне - силоміць, із кров'ю, з болем, зі стражданнями. Таке ніколи не зробить щасливим ані окрему людину, ані цілий народ.

Але щоб побачити це й зрозуміти його, потрібно піднятися й подивитися згори. Більшість же тих, хто сьогодні розказує про прекрасне минуле наших дідів і прадідів під "залізною рукою Сталіна", або ж у часи "радянської впевненості в застрашньому дні", або про ще якісь міфи минулого (які, втім, іще не стали міфами настільки, аби в них припинили вірити і, головне, припинили до них прагнути), не здатні цього зробити, бо - сліпі. Й їх вини у цій тотальній сліпоті, власне, немає, бо ж такими були кілька поколінь їх предків. Проте є вина в небажані прозріти й подивитися, і побачити. І якщо для того, щоб побачити, потрібна робота й розуму, й душі кожного з нас, то для того, щоб хоча б подивитися, треба прочитати історію сталінізму, написаного Загребельним.

Авторові хочеться вклонитися, щиро й доземно. Й за історію, яку він невтомно доносить до читачів. І за можливість побачити щось з іншої точки зору. Й за колосальну любов до людей. І за Україну. Й за мову українську - прекрасну, чисту, яскраву, багату. І за текст, наповнений сотнями ремінісценцій, цитат, натяків, який вже стає гіпертекстом. І за емоції, отримані мною, - глибокі, щирі, справжні, попри книжність, бо часом для того, щоб заболіло, необов'язково ранити власний палець, боліти можуть і чужі рани, особливо, якщо це - рани твоїх предків. Й чуже щастя теж може широко розправити твої крила...

http://saulelobis.blogspot.com/2015/07/blog-post_8.html

Цією книгою мене запросили трошки прогулятися Парижем)) Визнаю: прогулянка вдалася. Так само, як і прогулянки Львовом то з однією, то з іншою героїнею. І поїздки в інші містечка - маленькі, не такі відомі, як згадані, але насичені історією та тим своєрідним духом, який і створює місце (місто) притягання душ (духу).

"Інші пів'яблука" - це продовження історії, розказаної Галиною Вдовиченко в книзі "Пів'яблука". Але, як на мене, окрім героїнь та їх надмірної досконалості, а також чарівного (чи й ні) яблука, книги більше ніщо не пов'язує. Це - окрема історія, написана набагато краще, глибше, цікавіше й майстерніше першої.

Варто відзначити віртуозність, з якою авторка володіє словом. Без особливих зусиль із боку моєї уяви я запросто переносилася до... (тут був початок переліку місць, які закарбувалися в моїй емоційній пам'яті, але він виходив задовгим))) Але найбільше мене захопив показ колекції Ірини: світло, кольори, музика, емоційне напруження передані так гарно, що я ладна не повірити, якщо львів'яни мені казатимуть, що такого місця й такого дійства у місті не було)))

Окремим і величезним плюсом книги є Пінзель: історія його життя та творчості, розказана легко, без менторства й занудства, а також згадки про долі створених ним скульптур. Відчула, наскільки не вистачає нашій літературі отаких-от художніх, але достовірних (наскільки це можливо, звісно) книг, які знайомили б читачів із незнайомими з різних причин сторінками української історії мистецтва (і не тільки його). Якщо порадите щось із подібного читання, буду дуже вдячна.

http://saulelobis.blogspot.com/2015/07/blog-post.html

Нещадавно десь у когось підглянула, що нині життя стало складнішим, люди - складнішими, мислення й сприймання реальності - також. Після прочитання цього класичного детективу мені схотілося додати: і книги сучасні теж складніші, ніж сто років тому, скажімо. І ми, складні читачі складних книг, часом не здатні оцінити елегантної простоти і книг, й героїв, й, пвеною мірою, авторів.
Принаймні, мені, поціновувачці сучасної літератури, захопитися детективом від визнаної майстрині цього жанру, чомусь не вдалося. Мені б більше психологізму, більше надриву, більше емоцій... Але які емоції можуть бути в британського автора британського детективу, події якого відбуваються в Британії?)) Наївна я))
Втім, попри мою наївність, хто вбивця - я не здогадалася, хоча місцями сюжет затягував, загадки змушували шукати відгадок, а розмірковування Еркюля Пуаро про сутність інтуїції як сукупності дрібних ознак, котрі ми підсвідомо сприймаємо й оцінюємо відповідно до наших знать і досвіду, викликали в мене незримі внутрішні аплодисменти.

http://saulelobis.blogspot.com/2015/07/agatha-christie-abc-murders.html

Україна, 1993 - 94, реж. Михайло Іллєнко

Назвати цей фільм арт-хаусом язик не повертається, хоча, власне, фільм саме таким і є. Просто він настільки український, що називатися може лишень химерним.

Так от: це - один із найхимерніших фільмів, які мені доводилося бачити, й найкращий із українських, переглянутих мною до цього часу.

Химерне у фільмі усе. Й поява головного героя з неба разом зі зливою, грозою й рибою. І вітер, який він водить за собою. Й відьомство та чари, котрими користуються селяни. Й негода, яка паводком рознесла села в різні боки. А які химерні киртини малює герой фільму Ботічеллі (у титрах сказано, що знімалися роботи художника Миколи Нікуліна, але поки що інформації про нього я не знайшла). А які химерні у картин назви! Власне, назва фільму - то назва одного з полотен, намальованих Ботічеллі. Вже сліпим. Бо найдорожче потрібно віддавати, щоб зберегти ще дорожче.

Українське у фільмі також усе. Пісні, голоси, музика. Мова - справжня, чиста й жива-жива, в якій не відчувається нічого кіношно-награного. Одяг. Хати. Сінокіс. Те ж відьомство, яке й досі живе в українських селах попри століття християнизації. Зрештою, сам дух - рідний-рідний, відчутний навіть на мисі Канаверал, де живуть українські емігранти і куди, зрештою, повертається головний герой, бо там - його дім і його кохана.

Про сюжет і жанр не говоритиму, бо перше треба пізнати в процесі перегляду, а друге визначити практично неможливо. Мелодрама? Фантастика? Комедія? Певно, все це разом плюс іще щось невловиме наразі, після першого перегляду. Чому "першого"? Та тому, що переглядати "Фучжоу" і хочеться, і треба: там стільки невловленого, несприйнятого й незрозумілого ще можна вловити, сприйняти, зрозуміти! Й захопитися: картинкою, звуком, героями. Текстом і підтекстами. Символами і знаками. Філософією. Любов'ю. Людьми.

п.с. Фільм відкрив для мене мій чоловік, який колись, років із десять тому, випадково подивився його вночі по телевізору. Такі фільми зазвичай і показують ночами, на жаль. Назви він не пам'ятав, звісно, і, шукаючи стрічку всі ці роки, оперував лише кількома фрагментами й поняттям "Кіностудія імені Довженка". Нарешті на одному форумі його перепитали: "Це той фільм, де double-холєра? То це - "Фучжоу"!" І це таки виявився він, double-холєра)))

http://saulelobis.blogspot.com/2015/06/blog-post_30.html

Унікальними є для мене ті книги, які з часом кортить перечитати. Ще рідкішнішими є книги, читаючи які, вже розумієш, що перечитуватимеш їх іще раз. І вперше тримаю в руках книжку, яку почала перечитувати спочатку, тільки-но перегорнувши її останню сторінку.
Здавалося, після "Горянина", його емоційної сили та концентрованої мудрості, автор мене вже не зможе нічим вразити і здивувати. Та ні - зміг. "Криничар" - це теж концентрована мудрість. Але не лише народна, як у "Горянині", а й книжна, не лише українська (русинська), а й грецька, єврейська, східна. Мудрість зібрана-перебрана й пробувана-перепробувана головним героєм на собі, а до того - іншими людьми в різних життєвих ситуаціях та в різних країнах. Мудрість настільки концентрована, що її годі збагнути при першому прочитанні. Тому й проситься роман до рук вдруге, проситиметься втретє, і ще, і ще, доки не буде опановано хоча б дещицю мудрості Криничаря.
Чомусь пригадалися переповнені книжками магазинні полиці, над якими гордо висить вивіска: "Езотерика". І люди, які перебирають ті видання, написані часом задля передавання мудрості, часом задля полегшення її пошуків, а часом і просто так, знічев'я, аби заробити грошей. Хтось плететься слідом за модним віянням, а хтось і насправді шукає те, що допоможе збагнути як прості, так і надскладні життєві речі та сутність життя. Так от: як на мене, ми тепер маємо вартий уваги зразок української "езотеричної" книги, яка й пояснить багато речей, і навчить жити серед людей і для людей; допоможе стати щасливішим, де б ти і з ким би ти не був; розкриє секрети багатства не лише матеріального, а й духовного. А ще - просто захопить, бо ж насаперед "Криничар" - роман, художній твір із закрученим сюжетом, цікавими героями, історичними подіями та долею вигадки. Певно, цього одного досить, аби просто прочитати книгу.

Думаю, я достатньо висловила захоплених ахів та охів, розповідаючи про враження від першої частини фантастичної трилогії про Жана ле Фламбера "Квантовий злодій". Тож, даючи емоційну оцінку названому романові, скажу лишень, що моє захоплення цим зразком надсучасної наукової фантастики лише підтвердилися.

У "Фрактальному принцеві" продовжуються пригоди суперзлодія, який має вкрасти одну зі збережених в давнину клонованих сутностей Прайма - людини, котра стала богом й творцем Всесвіту. Для цього йому треба потрапити на Землю - колиску (так-так, і там, у неймовірно далекому майбутньому, це - колиска) життя. Тож і ми можемо туди потрапити і... жахнутися змінам, що сталися із нашою планетою.

Проте це все - так, цяцьки-пецьки, як і згадки про новітні наукові відкриття, дивні для нас стани матерії, розуму, інформації тощо. Цікавою є ідея появи й існування богів, їхніх стосунків між собою та ставлення до так званих смертних. Цікавими є міркування з приводу душ і тіл, зв'язку між ними, життя (чи існування) поза тілом, боротьбу неприкаянних душ за тіла тощо. Й не менш цікавими є розмірковування автора за допомогою героїв, звісно, про те, що ж таке любов, на що вона здатна й на що здатні люди/боги/душі задля неї.

Це одна з книг, яку я з упевненістю може рекомендувати тим, хто любить справжню фантастику. Насолоджуйтеся! А я тим часом із нетерпінням чекатиму перекладу російською фінального тому трилогії "Каузальний янгол", який має з'явитися на світ у липні цього року. Англійською я таку книгу точно не зможу зрозуміти)))

Коли я прочитала першу частину "Казок старого Вільнюса", мені здалося, що раніше таке неймовірне й неможливе повернення у дитинство все-таки можливе: з його зачаруванням історіями, вірою в чудеса, не подивуванням над речами, котрі відбуваються у казках, а щирим захопленням, як-от польотом величезної повітряної кулі. Вас захоплюють повітряні кулі? Не сумніваюся. Як не сумніваюся і в тому, що ніхто з вас не заперечуватиме саму можливість такого польоту. А от як щодо див?..
Здавалося: диво зі мною вже трапилося й на цьому крапка. Проте другий том "Казок..." дав мені іще більше: це не просто віра у можливість чудес, а розуміння того, що їх ми здатні творити самі. Завжди. Скрізь. З собою і з іншими. Просто треба дуже цього хотіти. І треба любити - життя, себе, людей.
Тепер у мене є унікальний й універсальний подарунок друзям, знійомим та й, що там казати, незнайомим: їм я б цю книгу дарувала б також - тим, у кого погаслі очі, душа переповнена смутком, а життя їм здається таким темним і безпросвітним, що цю темряву видно здалеку. Часом хочеться отак підійти до людини, дати їй у руки кингу з казками й плитку смачного литовського шоколаду Pergale і зробити маленьке диво. Шкода лишень, що ніяк не можу знайти місця, де купити запас книг)) Але обов'язково шукатиму старанніше))
І ще трошки літературознавчого. Якщо перший том, очевидно, комплектувався з історій, написаних у різний час, під різний настрій і для різних цілей, то "Казки... ІІ" - це цілісна книга, це не збірник, а отакий собі роман в історіях, об'єднаних не лише тематикою й місцем, а й стилістикою, лексикою, навіть часом здавалося - героями, нехай другорядними й безіменними, але такими впізнаваними, бо ж, гуляючи так довго заплутаними вуличками улюбленого міста, просто не можна не стрічатися з одними й тими ж людьми. І це так приємно! А ще приємніше очікувати прочитання третьої книги казок. Але відкладу її на потім, на тоді, коли, раптом, знову засумніваюся в існуванні звичайного дива...

Я вже писала про те, що літній сезон у Литві відзначається просто колосальною кількістю різноманітних фестів, концертів, свят, змагань тощо. Їх усі ані відвідати, ані описати не вистачить сил та часу. Але завдяки різноплановості кожен із жителів Каунаса, Литви та особливо гостей цієї чудової країни знаходить щось для себе: цікаве, захоплююче, вражаюче.

Фестиваль театрів ляльок ми особисто не могли пропустити. І тому, що гарно та цікаво, і тому, що в родині є дуже активний маленький поціновувач ляльок та казок. Оцінити парад ляльок, яким відкривався фестиваль і який пройшовся від Miesto sodas (Міського саду) Laisvės alėjoje (чогось ніяк не можу називати Лайсвес алею бульваром Свободи, хоча в перекладі назва центральної пішохідної вулиці Каунаса звучить саме так))), пропонуємо і вам. Зверніть увагу на платформи - яке оформлення!

От лише додам, що фестиваль традиційно проводиться з 1991 року. Цьогоріч серед гостей були театри ляльок із Японії, Ізраїлю, Франції, Бельгії, Нідерландів, Словаччини, Словенії, Білорусі, Польщі, Латвії, Литви (звісно ж)), а також із України - земляків представляв Харківський державний академічний театр ляльок. Сумно лишень, що вистава була російською мовою...



Більше фото...

З упевненістю можу сказати, що мені не траплялося більш атмосферного автора, ніж Памук. Читаючи його книги, починаєш дивитися очами героїв, дихати їхніми легенями, нюхати їхніми носами й торкатися пальцями, чути, відчувати, міркувати разом із ними. І з автором, ясна річ.

"Сніг" не став винятком. Шкода лишень, що читала книгу нещодавно, бо якби за вікном була зима - занурення у роман вийшло б іще повнішим. Втім, описів снігу й холодної весни було достатньо, аби перенестися до засніженого невеличкого турецького містечка, тимчасово відрізаного від решти країни й світу, в якому відбувся озброєний пеерворот - як декорація до переворотів, котрі відбуваються у свідомостях і світосприйнятті героїв книги, головних та другорядних.

Поет Ка - дуже самотня людина. Самотність викликана не лише і не стільки відсутністю родини, скільки якоюсь екзистенційною відірваністю від Туреччини й неможливістю стати своїм на Заході. Різниця культур і цивілізацій у романі постає дуже чіткою причиною нещасності як головного героя (як найяскравішого представника оцієї розірваності між старим і новим, між своїм і чужим), так і турецького (та чи тільки його?) народу в цілому, який уже не може жити по-старому, але й по-новому також не може. Наслідки вдалої, просто вже хрестоматійної політики Ататюрка нині переглядаються й переоцінюються тими людьми, які не жили тоді, які те життя знають із зідеалізованих (бо такими є практично всі спогади про молодість) розповідей дідусів, які мають хибне уявлення про те, за що борються, але проливають не уявну, а справжню кров. Озирнімося навколо - чи не світова це тенденція? Може, це така собі обов'язкова умова розвитку цивілізації: перетворювати історію на фарс? А оскільки історія - дама серйозна, то й мститься за фарс смертями...

Але я щось відійшла від роману)) Повернувшись до книги, можу ще завважити тему слабкості чоловіків і сили жінок. Головний герой настільки слабкий морально, що йому легше страждати й лишатися нещасним, аніж взяти й зробити хоча б щось, щоб спробувати змінити ситуацію. Натомість його кохана здатна не лише приймати складні рішення, а й достойно з ними жити, беручи на себе відповідальність і за хороше, й за погане.

Тема еміграції загалом та життя мігрантів-мусульман в Європі зокрема. Схоже, що про це пишуть нині практично всі: від лауреатів Нобелівки до авторок жіночих романів. Значить, проблема дійсно гостра. У Памука вона показана з точки зору приїжджого, котрий не може знайти себе в новому світі, але цей світ йому подобається, тож повертатися до старого він не хоче. Якщо зважити на згадану вище слабкість героя, то він у цій ситуації здатен знову ж таки лише на страждання.

Тема творчості та натхнення. Світом бродить сентенція, що митцеві потрібно страждати, щоб творити. Тут вона розширюється ще однією умовою: митцеві, паралельно зі стражданням, потрібно ще мати надію на щастя, тоді процес творення стає не болем, а насолодою.

І ще: не знаю, з болем чи з насолодою писав Орхан Памук цю книгу, а от я отримала від її читання задоволення, чого і вам бажаю))

Чи то книга насправді така заплутана, чи то я, зважаючи на читання невеликими уривками, сама плуталася в ній, але часто, беручись за продовження, далеко не відразу могла зрозуміти, хто, де, коли й що там, у тексті, робить. Окрім основного сюжету, роман насичений (взагалі-то, мені здалося, що навіть перенасичений) ще купою побічних історій, які, попри свою цікавість, мене дуже відволікали, а часом навіть дратували.

Дратував і головний герой - безхребетний чоловік, який виріс із затюканого матір'ю хлопчика. Замість того, щоб жити в реальному світі, він занурився у вигадану реальність, покохав ні разу не бачену й теж вигадану, як потім з'ясувалося, дівчину, витратив півжиття на пошуки чогось такого, про що навіть уявлення не мав. І, зрештою, таки знайшов його - привид минулого. Власне, герой зміг розпочати нормальне життя лише після того, як звільнився від усіх привидів - материнських, бабциних, своїх, що й нормально, бо ж і ми часом так само чинимо. От тільки шкода витраченого на пошуки життя - чужого й вигаданого. Що спонукає поміркувати над своїм і реальним та подивитися, чи немає в ньому подібних привидів.

Що порадувало в романі, то це детективна сюжетна лінія. Якщо оцінювати книгу з цієї точки зору, то все вигадано й виписано бездоганно, включно з геть неочікуваною розв'язкою-фіналом, що й викликало оте захоплене "ах!", яке й ставить фінальну оцінку книзі.

Чогось ніяк не ототожнюється в моїй голові заголовок книги та її зміст. От думаю: все-таки сучасні меми даються взнаки. На думку спадає або ж Чорнобиль, або ж сталкерські ігри, або ж Кінг, але тільки не те, про що пише Гуцало.

А пише він про нас, про українців, про, як ниньки модно говорити, наш менталітет (хоч і не люблю я цього слова, але коротше ж і не скажеш). Чогось мимохіть з'явилися в мене паралелі з "Ротондою душогубців" Тодося Осьмачки: психологія зрадника, людини, якій своя сорочка ближча до тіла, того, чия хата завжди скраю, в обох творах розкрита якщо не досконально, то дуже близько до цього, а головне - зрозуміло. Зрозуміло нам, сучасникам, які чогось самотужки не всі й не завжди здатні осягнути те, що ми, українці, самі собі найперші вороги й самі собі найперші друзі. Принаймні, мусимо друзями стати, інакше кінця-краю лихові не буде.

Щодо сюжету, то він - символічний. Живими лишилися ті, кого вважали мертвими. Та чи насправді вони, згубивши все й усіх, зможуть жити? Ну, півень, образ якого створює своєрідне символічне обрамлення повісті, житиме, доки до горшка не втрапить. А от жінка? Животітиме. Як і багато тих, хто в різних колотнечах буцімто виживав, а насправді - ставав частиною отієї мертвої зони, на яку пеертворювався наш край. Занадто часто перетворювався, якщо згадати історію.

Ще одне зауваження дозволю собі. Шукала обкладинку книги - не знайшла. Не знайшла (щоправда, чесно зізнаюся, що листала лишень гугл) й докладної інформації про те, коли, яким тиражем, у якій книзі повість "Мертва зона" побачила світ. Потім була заборонена, та й по тому, й досі не перевидавалася (якщо помиляюся, буду вдячна за виправлення). А навіщо? Нащо читати глибоку класику, якщо поврехневий ширвжиток краще продається? Воно, звісно, й те, і те потрібне, й одне одному нібито не заважає. Але ж лише "нібито"...

Багата і щедра весняна Литва на фестивалі та свята - туристично-фестивальний сезон, який традиційно розпочинається ярмаркою Казюкаса, набуває все швидших обертів. Кожен захід по-своєму цікавий, захоплюючий, і шкода дуже за нестачею вільного часу: аби походити, роздивитися, пройнятися й насолодитися святом, його потрібно чимало. Проте хоча б дещицю настрою вдається піймати, сподіваюся, що й передати вам - також.

Отож, неймовірно яскравий і насичений фестиваль Kauno Hansa Dienos відбувся у нашому місті минулих вихідних. Історичне підгрунтя фестивалю потрібно шукати аж у Середньовіччі. Ганза - торговеньний союз, до якого у різний час входили понад 70 великих і вдвічі більше маленьких міст із 20 північноєвропейських країн, мав неабияку вагу у 12 - 16 століттях.Члени Ганзійської ліги підтримували та захищали торговців від піратів, розбійників, феодалів, сприяли розвитку торгівлі між містами Північної, Західної та Східної Європи, підтримували у належному стані в основному водні торгові шляхи, основними з яких були порти, розташовані на узбережжі Балтійського моря та вздовж річок, які у нього впадали. Втім, вплив міст Ганзійської ліги та тоговців був не лише економічним, а й політичним. Але ми сьогодні говоримо не про це))

Новітня Ганзійська ліга була створена, а чи радше - відтворена у 1980 році. До її складу входять понад 170 міст із 15 країн Північної Європи. Оскільки, окрім торгівлі, великий інтерес для членів Ліги представляє туризм, то стало вже доброю традицією щороку проводити Дні Ганзи в одному з міст Ліги. Цьогоріч гостей приймав Каунас.

Програма фестивалю була дуже насиченою. Окрім основних урочистостей, у рамках свята відбулися три міжнародні музичні фестивалі: народної творчості, духових оркестрів та середньовічної музики. Найвидовищнішим дійством стали середньовічні лицарські поєдинки та інші картинки з середньовічного життя і побуту. Найелегантнішим - змагання з конкуру. Найвеселішим - конкурси серед гостей, котрі вправлялися в стрільбі з лука, метанні холодної зброї тощо. Можна було насолодитися музикою на трьох великих сценах, розташованих біля фортеці, на березі Неману та на Ратушній площі. Можна було наїстися досхочу й трошки більше смакоти, котру готували на відкритому вогні кухарі у середньвоічному вбранні та з середньовічною любов'ю до м'яса. А скільки смачного й різного пива можна було випити! Й геть несередньовічної кави також))

Ніколи було гаяти час і шопоголікам: яке ж свято Торгової ліги без торігвлі? От і велася вона жваво на всіх фестивальних майданчиках і не тільки. Вироби народних ремесел особливо шанувалися гостями. Серед тих, хто пропонував зроблену руками красу, були й українці. Наші співучі та танцюючі співвітчизники стали також активними учасниками музичних фестивалів.

Власне, припиняю теревенити й покажу фото: краще один раз побачити, правду кажуть))



Більше фото...

Україна, 2013, реж. Віталій Воробйов

Фільм передивилася вдруге - всі чотири серії за день, бо знову затягнув. Затягнув своєю реалістичністю і правдою, болючою, часом аж до пекучих сліз.

Гарно знято й гарно, а головне - правдиво, без замовчування неприємних моментів і без зайвих прикрас показано те, що вже стало історією, а для нас багатьох було пережитою реальністю. Сторі романтичного кохання юних ромео та джульєти - чудове тло для катастрофи, чи то пак, навпаки: катастрофа - тло для кохання. Гарного, бо такого нібито нелогічного і такого, втім, звично-звичайного кохання. Так само, як і звично-звичайного й цим - чарівного й вічного поєднання-протиставлення смерті й народження.

Фільм вартий перегляду. Вартий хоча б для осмислення того, що насправді довелося пережити мільйонам наших співвітчизників і чому. А головне - для чого..

Оксана Забужко "Музей покинутих секретів".

Одна із тих книг, котрі змушують розказувати про них не думками й словами, а емоціями й знаками оклику - сильна, жива, глибока, така, що змінює читача зсередини, дає можливість зрозуміти глибше не лише розказану історію, а, насамперед, себе і робить його (читача) кращим. Принаймні, зі мною в цієї книги та в Оксани Забужко щось подібне вчинити й вийшло.

Почну, певно, з того, що мені дуже близькою виявилася героїня-журналістка. Чи то професією, чи то характером, чи то долею. Я Дарину ой як розуміла, з усіма її загонами, життєвими перипетіями, переживаннями, почуттями. Я розуміла її розчарування й зачарування в людях і людьми. Розуміла її любов і кохання, її прагнення знайти щось важливе лише для неї, її внутрішні монологи і її отам, у фіналі, бо сама колись так само сиділа на краєчку ванни і...

Продовжу тим, що дуже люблю стиль письма Забужко, - не лише констатацію фактів, переказ подій та чужих слів, а повне заглиблення у думки, тіні думок, емоції, гіперемоції героїв, від чого вони стають не просто об'ємними, а глибокими-глибокими й ти ніби занурюєшся у них, наче під воду, нічого не чуючи й не бачачи, окрім того, про що розказує Забужко емоціями (не словами) героя. Герої ж - представники трьох, змальованих у романі, поколінь - переплелися не тільки своїми долями та снами, а й якимось чином проникли в мої, як мінімум, сни.

Закінчу ж тим, що "Музей покинутих секретів" - одна з найсильніших книг не тільки в українській літературі. Власне, переклади роману німецькою, польською, англійською, російською, чеською (може, щось забула) говорять самі про себе, а ще - про те, що українській сучасній літературі є чим похвалитися перед світом, що б там не казали песимисти-критики)))

Валерій Фрід "58 з половиною, або Записки табірного придурка".

"Придурок" тут означає зовсім не те, що ми звично бачимо у цьому слові. В таборах ГУЛАГу придурками називали тих, хто відлинював від загальних робіт, а влаштовувався на щось вигідне, як-от бухгалтерія, хліборізка чи ще щось. Ви вже здогадалися, що автор цього автобіографічного твору, а точніше - мемуарів пройшов радянські табори, про що й пише.
На відміну від Солженіцина, Фрід про все розказує з почуттям гумору. Ні, каже він, насправді було зовсім невесело сісти на 10 років за те, чого не тільки не вчиняв, а навіть і не думав робити, але отакий вже, певно, характер має людина - радіти життю, що б там не було. Й оці радощі, гіркі радощі зека й каторжника, описує в книзі. Часом читач теж починає посміхатися, хоча здебільшого хочеться вити від того, що довелося пережити нашим багатостраждальним предкам.
"Який маразм! Яка дурість! Якась утопія й паралельна реальність!" - подумки вигукувала я раз-по-раз, читаючи, як фабрикувалися тисячі й тисячі справ і як мільйони людей мовчки йшли на заклання. Але чогось часом мене таке дежавю настигає, бо сьогодні чиняться ті ж самі речі, й тисячі людей радіють від того, що інших карає система, для котрої немає не винних, є просто, як кажуть у відомому медичному анекдоті, недообстежені, тобто - незасуджені. За що? А то вже неважливо...

Найбільше звертала увагу, звісно, на згадки про "бандерівців" та "литовських бандитів". Їх автор - зек із досвідом - чітко виокремлює в окрему групу - то були ані злодії, ані інтелігентні політичні, то були воїни, які трималися разом і жили за своїми законами. Шкода, що отаких-от документальних свідчень не так багато збереглося. Але ті, які є, дають привід гордитися тим, що я - бандерівка))

Жанна Куява "Із медом полин".

Чотири жінки. Чотири долі. Всі такі різні. І всі такі нещасні. Певно, через оту тотальну нещасність усіх, без винятку, героїв книги й саму книгу не сприйняла позитивно. Так, є проблиски поміченого авторкою щастя в усіх згаданих жінок, але - лише проблиски, отакі собі промені світла, покликані зробити темряву іще темнішою, й нічого більше.
Воно, звісно, важко бути щасливим тотально, коли то грошей катма, то коханого немає поруч, то він є - але не такий, як треба, то діток хочеться, то - вже не хочеться, то - ще щось таке дрібне нібито, але от заважає радіти життю і все тут. Мені, чесно кажучи, хотілося хоча б якогось натяку на оте: кожен сам коваль свого щастя і подивіться на результат роботи - побачити)) Не побачила. Натомість навалилося якесь отаке: скільки не бийся, не старайся, все одно наша жіноча доленька така нещаслива, ойойой))

Але, втім, як точно змальоване авторкою село! Точніше, оті штрихи, які й роблять село не просто адміністративною одиницею, а - своєрідно організованим суспільством із своїми законами, правилами, традиціями... Згадалося дитинство, купа сусідів й не сусідів, купа історій й історійок, які теж аж просяться на папір... Нехай іще попросяться)))