У другій половині цього випуску - Литва.

Любимые книги детства...
Да просто книги - и все. Читала взахлеб все подряд, везде и всегда. Что, впрочем, и сейчас делаю))

Но если вспомнить конкретные книги, которые легко могут перенести меня в детство, то это - волшебные народные сказки (о драконах, магах, принцах), "Золотой ключик" Алексея Толстого, "Три толстяка" Юрия Олеши...
А для меня постарше сказок показательными будут "Фаэты" Александра Казанцева, серия "Проклятые короли" Мориса Дрюона и книга о гангстерах - сборник документальных рассказов-историй о самых знаменитых представителях бандитского элитного мира, ни названия, ни автора которого не помню, и даже гугл мне не помог((

1. Чарльз Діккенс "Різдвяна пісня в прозі"
2. О. Генрі "Дари волхвів"
3. Шерон Оуенс "Чайна на Малберрі-стріт"
4. Есфір Емден "Будинок з чарівними вікнами"
5. Фенні Флегг "Різдво і червоний кардинал
6. Туве Янссон "Чарівна зима"
7. Юстейн Гордер "Різдвяна містерія"
8. Джон Грішем "Різдво з невдахами"
9. Розамунда Пилчер "Напередодні Різдва"
10. Річард Пол Еванс "Різдвяна скринька"
11. Джон Р. Р. Толкін "Листи Різдвяного Діда"
12. Донна Ванлір «Різдвяні туфлі»
13. Сьюзан Войцеховски "Різдвяне диво містера Тумі"
14. Клівленд Еморі "Кіт на Різдво"
15. Ернст Гофман «Лускунчик і мишачий король»
16. Ганс Крістіан Андерсен «Дівчинка з сірниками»
17. Капоте Трумен "Спогади про одне Різдві"
18. Лаура Локінгтон «Різдвяний пиріг»
19. О.Генрі «Ялинка із сюрпризом»
20. Н. В. Гоголь «Ніч перед Різдвом»
21. Розамунда Пілчер "В канун Різдва"
22. Фенні Флегг "Різдво і червоний кардинал"
23. Джон Грішем "Різдво з невдахами"
24. Сьюзан Войцеховскі "Різдвяне чудо містера Тумі"
25. Клівленд Еморі "Кіт на Різдво"
26. Ричард Пол Эванс "Рождественская шкатулка"
27. Марк Хелприн "Зимняя сказка"
28. Шэрон Оуэнс "Чайная на Малберри-стрит"
29. Трумэн Капоте "Воспоминания об одном рождестве"
30. Бек, Николь Баарт "Снежный ангел"
31. Н. М. Келби "Белые трюфели зимой"
32. Аллен "Сахарная королева"
33. Ахерн "Подарок"
34. Марк Леви "Странное путешествие мистера Долдри",
35. Мери Мейп Додж "Серебряные коньки"
36. Питер Хёг "Смилла и ее чувство снега"
37. Франсуаза Саган "Замок в Швеції"

5. Квинтэссенция британского.
Для меня сейчас это - Стивен Фрай со специфическим английским юмором (если конкретнее, то выделила бы его книгу "Лжец"), тяжелый и откровенный до неприличия Ирвин Уэлш (если взять одну книгу, то это будет "Дерьмо") и, конечно же, Артур Конан Дойль (все, конечно, но выделю-ка я "Этюд в багровых тонах").

6. Каждый должен прочитать... Наверное, эту фразу в разные периоды своей жизни я продолжила бы по-разному. Сейчас это будут "Книжный вор" Маркуса Зузака, "Бегущий за ветром" Халледа Хоссейни и "Муравей в стеклянной банке" Полины Жеребцовой. Почему эти книги? Потому что сейчас мне лично очень болит тема войны и кажется, что люди должны больше знать о том, что такое война, чтобы не допускать ее...

"Далласький клуб покупців" ( Dallas Buyers Club), США, 2013.

Якби я вирішувала, кому дати головного Оскара, то його отримав би оцей фільм! Оті "12 років рабства", як на мене, і в підмітки не годяться "Даллаському клубові покупців". Недаремно, втім, фільм отримав аж три статуетки - за кращий грим (бо впізнати красеня МакКонахі у хворому на СНІД техасцеві важко геть), за головну чоловічу роль - той же Метью МакКонахі, та другорядну чоловічу роль - Джаред Лєто.
А сам фільм... Він глибокий, він правдивий, він змушує підіймати руки й братися за життя навіть тоді, коли воно - життя - начебто скінчилося...
Дуже раджу.

"Прянощі й пристрасті" ( The Hundred-Foot Journey), Індія, ОАЕ, США, 2014.

Який добрий, позитивний, оптимістичний, яскравий і смачний фільм!
Всього можна досягти, на зраджуючи себе й близьких, а замість війни і злоби користуючись миром і добротою...
А ще у стрічці така французька-французька Франція й індійська Індія, що аж дух перехоплює!
Дуже рекомендую!

"Чарівна країна" (Finding Neverland), США, Великобританія, 2004.

Фільм дивилася якимись уривками, тож спочатку ніяк не могла перейнятися історією. Але потім так перейнялася - до сліз у фіналі, де останні години життя героїні літературний татусь Пітера Пена (а саме про те, як маленький чарівник з'явився на світ, і розповідається у стрічці) перетворює на казку.
Історія унікальна сама по собі, бо чи часто буває таке, що люди, котрі зробили щось незвичне для оточення, цим оточенням визнаються й стають відомими за життя? А Джеймсові Баррі з цим, можна сказати, пощастило. Йому пощастило ще й не лише з талантом, а й із можливістю й шаленим бажанням реалізувати його, попри все. А чотирьом братикам пощастило зустріти в своєму житті людину-казкаря, спроможну зробити їхнє сирітське життя хоч трохи кращим.

"Любов від усіх хвороб" ( Supercondriaque), Франція, 2014.

Вечір вихідного дня був веселим - ми вибрали чудовий фільм для сімейного перегладу. Нова, але така приємно типова французька комедія від чудового й уже улюбленого Дені Буна (який і режисер, і сценарист, і головну роль зіграв) в дуеті з не менш класнючим Кадом Мерадом. Хто бачив цю парочку в "Бобро поржаловать", той знає, про що я))

"Вихідні!" (R.T.T.), Франція, 2009.

Ще один чудовий фільм із чудовим Кадом Мерадом в головній ролі (так, у мене з'явився улюблений французький актор). Звісно, це комедія. Звісно, французька. Звісно, з красивою романтичною лінією. А ще з пригодами і щасливим фіналом!

"Лашкаво просимо (Бобро поржалувать)" ( Bienvenue chez les Ch'tis), Франція, 2008.

Чудовий фільм із чудовим украънським перекладом! Одна з найсмішніших комедій, які мені траплялися в житті! Про Дені Буна та Кеда Мерада я вже писала-хвалила, тож - просто дивіться))

"Ласкаво просимо на південь" ( Benvenuti al sud), Італія, Німеччина, 2010.

Італійський рімейк на уже добре відомий французький фільм "Лашкаво прошимо (Бобро поржаловать)" спочатку не пішов на душу, бо занадто дослівно, до кожного руху навіть, повторював оригінал. Але коли у фільмі з'явилися особливості - характерні ітілійські, коли сюжет трошечки повернувся й пішов своїм шляхом - отоді стало весело. До всього, у стрічці така прекрасна південна Італія, таке чудове море, таке чарівне містечко на горі з вузенькими вуличками й морем квітів, що задоволення від перегляду фільму так чи інакше гарантоване! Хочі переклад і мовні особливості оригінальної французької стрічки набагато кращі. Ага, а ще тут також Дені Бун з'явився)))

"Диво на 34-ій вулиці" ( Miracle on 34th Street), США, 1994.

Фільм дуже сподобався, сімейний, спокійний, казковий такий.. І як от після нього не повірити в чудо, скажіть? А головна героїня своєю холодністю й реалістичним підходом до всього чимось нагадала мене колишню, ту, яка не вірила в дива)))

"Домашнє відео" (Sex Tape), США, 2014.

Реально домашнє відео у тому ж відомому сенсі, бо фільм про "це", й "цього" у ньому багато. А кіно - про стосунки, про те, як вони, навіть найпристрасніші, змінюються з часом, і про те, як важливо це усвідомлювати обом із подружжя для того, аби лишитися подружжям. Ну, й оскільки це - комедія, то смішно місцями до кольок. Дивитися з чоловіками)))

"Назустріч шторму" (Into the Storm), США, 2014.

Сюжет вже став бродячим - про мисливців за торнадо. Але все одно я такі фільми люблю, тож і від цього отримала задоволення. Трошки адреналіну, трошки напруги, трошки сміху, ну й суцільних геппі енд та усвідомлення цінності сімейних цінностей, перепрошую за тавтологію).

"Чемпіони із підворітні", Україна, 2011.

Порадили фільм як сонований на реальних подіях, та ще й українського виробництва, я його чесно подивилася і скажу своє "фе", бо загалом серіал мені не сподобався. Пишу "загалом", тому що детально от зараз і спробую з'ясувати, що саме й чому не сподобалося.
По-перше, Пєвцов та його роль - ну чисто тобі філіал "Бандитського Петербурга" якийсь.
А Яша - його шут? То ж мазохіст чистої води, та ще й закоханий у свого мучителя (про латентний гомосексуалізм не буду, хоч і подумала). Щоправда, те, як він заспівав гімн України під гітару, вразило. Якби ще й губи плямкали відповідно до тексту, було б геть добре.
По-друге, Ксюша. Дивне створіння якесь. Спати й брати гроші від "папіка" (бо хто він їй, якщо спав із мамою?) можна, а коли заміж кличе, то вже - каравул, я нє такая! Хоча те, як вона вчинила з усиновленням дівчинки, мені дуже зімпонувало.
По-третє, сам головний герой, Ладига тобто. От коли він був зіркою і чхав на жінку, то було все добре, а коли жінка начхала на нього, то - теж каравул, його зрадили! Пити, грати в казино, програти все й при цьому жалітися не на себе, а на життя, то так по-чоловічому. Хоча фінал теж порадував.
Найбільше мене вразили безпритульні діти. Вони мене і в житті за живе до болю чіпляють. Докладно не буду, бо просто не можу. Але - не буде добра ані в країні, ані в родинах, де є отакі діти, про яких всі - батьки, держава, кіносценаристи - знають, і дуже мало хто хоч щось робить, аби покращити їх становище. У цьому плані фінал фільму перекреслив чи не всі оті, названі мною, мінуси.

Итак, что там в п.4 написано? Ага, что-то для вечерне-ночного расслабона...

Хм, мне кажется, что любая книга - это уже какой-то релакс... Хотя, нет, возьму-ка я свои слова обратно: попадаются книги, которые так увлекают, что ни о каком релаксе речи и быть не может: около трех ночи можно в такой напряженной позе сидеть в кровати и не иметь сна ни в одном глазу, и все это - от книги, что расслабоном такое чтение назвать язык не повернется... Из последних прочитанных мной книг так на меня подейстовали "Записки Кирпатого Мефістофеля" Владимира Винниченко, "11/22/63" Стивена Кинга, "Ротонда душогубців" Тодося Осьмачки...

А зимой хочется сказки. Для меня таким автором-сказочником стала Джоанн Харрис - "Леденцовые туфельки" (продолжение "Шоколода") я читала как раз под Рождество и слилась с этой книгой. Еще у нее есть чудесное "Ежевичное вино", готический роман "Спи бледная сестра", глубокий "Пять четвертинок апельсина" и много книг, которых я еще не прочла.
Если о сказках речь, то еще нужно читать "Тринадцатую сказку" Дианы Сеттерфилд - красивенный роман оценят поклонницы "Джейн Эйр"...
Ну, и чтобы получился список авторов с красивым числом три, посоветую-ка я роскошную сказку для взрослых "Ритуал" Сергея и Марины Дяченко. Сюда добавила бы их же сказочные "Бастард", "Варан", "Медный король"... и ставлю троеточие, потому что увлеклася я что-то сказочками)))

Прочтите с выражением))

Какую книгу я бы хотела получить в подарок к Рождеству?
Год назад я бы попросила электронную - для удобства. А теперь - да, можете посмеяться! - хочу бумажную, настоящую, удивительно вкусно пахнущую бумагой и с трудно открываемой от новизны обложкой...

А если конкретно, то - что-то из новинок украинской современной литературы. Ну, если совсем конкретно, то - "Лемберґ. Під знаменами Сонця" Анни Хоми, "Червону зону" Артема Чапая, "Є люди. Теплі історії з Майдану" Крістіни Бердинських...

Итак, последняя прочитанная мной книга - Стивен Кинг "11/22/63".
Кроме того, что книга очень увлекла, читалась ночами и взахлеб, сегодня написать не получается, к сожалению - ребенок не создает нужных условий))
Но обязательно расскажу о книге и впечатлениях от нее в очередном своем книоотчете))

Идею носящегося по интернету интересного флэш-моба подсмотрела у Ульса. Поскольку люблю книги, то не удержалась от соблазна присоединиться и постараюсь не пропускать ни дня)) Тогда к православному Рождеству как раз управлюсь))



Итак, день 1-й. Первая строчка книги. Я не задумывалась даже, потому что очень люблю это:
"Много лет спустя, перед самым расстрелом, полковник Аурелиано Буэндия припомнит тот далекий день, когда отец повел его поглядеть на лед."
Да, любимые и перечитываемые мной "Сто лет одиночества" Маркеса...

Учора, 6 грудня, пішов із життя поет і бард, артист і музикант Володимир Шинкарук...

Світла пам'ять Вам, мій щирий Учителю й Друже!..

Честно говоря, подобные календари видела, но об их присутствии в своей жизни и в своем доме как-то никогда не задумывалась.
А задуматься заставил флэш-моб, придуманный чудесной Олей-В_гостях_у_Оливочки.
Я еще поупиралась для проформы, ссылаясь на то, что ребенок у меня немного не дорос до того, чтобы понять, в чем суть такого календаря (и была таки права, о чем - ниже), но потом ввязалась в акцию. И не жалею, потому что получила кучу удовольствия от любимой работы с бумагой.
Итак, условием флэш-моба было использование в изготовлении адвент-календаря конвертов. Честно говоря, я подумала, что 31 конверт нужно еще поискать, куда поместить, поэтому решила сделать их самостоятельно. У меня получились, правда, не совсем конверты, скорее, кармашки, но зато - цветные и яркие. Пока я из вырезала и клеила, сын с удовольствием клеил из обрезков свою любимую "дорогу")))
В общем, и дальше все у наш пошло, как Бог пошлет))) Оторвала страницу от настенного календаря и подумала: вот и будут у нас цифры готовые! Разрезала ее на кусочки, которые потом приклеили к конвертам. Числа 31 в ноябре не было, поэтому у нас вместо "31" получился конверт с числом "2014". Мы рядом с ним написали на тех четырех языках, которыми так или иначе пользуемся: БУВАЙ, ПОКА, ATA, BYE, таким образом попрощавшись с уходящим годом.
Потом начали думать, куда конвертики прицепить. За листами ватмана идти было недосуг, но нашелся рабочий конференционный постер нашего папы, обратную сторону которого мы и превратили в календарь))
Пока я клеила конверты, сын любимым синим маркером старательно рисовал "снег". Я потом для равновесия дорисовала его и в других местах)) Кстати, "снег" все еще продолжает дорисовываться, так как повесили мы свою конструкцию в границах досягаемости сына. О чем я сегодня немного пожалела, увидев перед обедом в его руках бумажку от найденной в кармашке с цифрой 19 и съеденной досрочно конфеты)) Посему пришлось сладкое из календаря убрать...
Наполнили календарь мы мелкими частями игрушек: конструкторов, деревянных бус, машинок и пр., которые как бы намекают, чем можно заняться в этот день. Еще там есть карандаши, кисточки, краски, цветная бумага для аппликаций, пластилин и пр. детские штучки.
Заданий я не писала - как-то недосуг самой писать и самой потом их исполнять: ребенок еще мал, а муж работает старательно и допоздна)) Но основу хорошей интересной традиции мы положили.
К сожалению, рядом не оказалось фотоаппарата (тот же работающий муж утащил его на работу), поэтому сняла наш календарь (еще с пустыми кармашками) на телефон. Украшение у нас пока скудное, но я решила, что все сделанные нами в этом месяце снежинки, гирлянды, аппликации и пр. мы будем пришпандерывать к этому календарю и вокруг него. В конце месяца покажу, что у нас вышло. А пока наш первый в жизни адвент-календарь выглядит так:

Ну-с, с зимой всех! Значит, скоро и весна)))

А я сюда с фотографиями - давно что-то Каунас вам не показывала. А тут такой повод - елку на выходных торжественно зажгли у нас. На само торжество мы не ходили, а вот в воскресенье по городу прогулялись. Намерзлись! Грелись глинтвейном и горячим пивом, традиционными литовскими пончиками наслаждались. Ну, и украшенным к праздникам городом.

Но сначала о елке. Каждый год она здесь новая. Но все - оригинальные, дизайнерские, так сказать. Вот, например, прошлогодняя - вязанная-трикотажная...



В этом же стиле был украшен и город - деревья на Ратушной площади, торговые домики, административные здания...

Трендом этого года сделали пенопластовые стаканчики, самые обыкновенные копеечные. Добавили ангелов из пенопласта, зеркал, светодиодов - и вуаля - ёлочка, гори!



Дальше - больше фото елки, площади с предрождественским рынком, Старого города, праздничных витрин и огней...

Читать далее

Патрик Модиано "Улица Темных Лавок".

Новый лауреат Нобелевской премии не разочаровал. Скорее, наоборот - увлек настолько, что даже не знаю, с чего начать писать отзыв о книге.
Начну, пожалуй, с философии: все мы - лишь песок на берегу реки времени. Пафосно? Возможно, но ведь так оно и есть по большому счету. Что после нас остается? Только след - от кого-то глубже, от кого-то - мельче, но все они (ну, почти все, ладно, уговорили) в итоге исчезают.
Главный герой книги - человек, потерявший память и, соответственно, себя. Прожив десять лет под чужим именем, он все-таки решает найти себя настоящего и пускается в поиски. Нащупывает тоненькие-тоненькие ниточки, видит смутные-смутные образы, каждый из которых примеряет на себя и почти верит в то, что вот он - я настоящий! - и разочаровывается, потому что ловит новый след на песке, почти исчезнувший, и снова примеряет исчезнувшего человека на себя... Кажется, ему удается-таки вспомнить... Не все, не до конца, но все же волну, смывающую следы на песке, удалось удержать... Или это - очередное заблуждение? Финал романа открыт...
Интересен стиль рассказа. Минимум эмоций - просто констатация фактов. Даже эмоции просто фиксируются, не переживаются автором и, кажется, даже героем. За них это делает читатель. А я старалась))) Я надеялась, радовалась, разочаровывалась, снова надеялась... И огорчилась, если честно, потому что хочу узнать все, а об этом Модиано написать не потрудился))
Не могу не рассказать о Париже в книге. Ой как я жалела, что не живу в этом городе и не могу пройти по всем, скрупулезно описанным автором, улочкам, мостам, местам, кафешкам. Может, когда-то мне это удастся?

Марина и Сергей Дяченко "Пандем".

Как часто мы взываем к Богу? Мы просим у него защиты от всех бед, здоровья нам и родным, просим совета в принятии решений, просим мира, просим справедливости, да много чего просим - искренне, иногда истово... Бывает, получаем то, чего хотели, тем или иным способом. Но чаще всего, приходиться все решать самим.
А теперь представьте, что такой вот бог или некое похожее на него существо появилось в нашем многострадальном мире. И действительно люди перестали болеть и стали жить до ста лет в добром здравии и ясном уме. Исчезли войны и даже ссоры. Исчезла необходимость принятия решений, потому что это существо - Дяченко назвали его Пандем - может одновременно быть везде и с каждым из людей, и знает все-все обо всех, и может посоветовать, подсказать, поддержать или отговорить от чего-то. Пандем присматривает за детьми, развлекает и развивает их. Подросткам он помогает найти себя. Взрослым - реализовать себя. И вообще - на Земле наступают райские времена, потому что все хорошо...
Но на самом ли деле все хорошо?
Ведь лжецы так и остались лжецами, вот только теперь они точно знают, что об их лжи кому-то доподлинно известно, и мучаются от этого. Тот, кто носил маску, ее и носит, но испытывает ужаснейший дискомфорт.. Со временем...
Стоп! Кажется, я скатилась к пересказу сюжета, чего практически никогда не делаю!
А если вкратце, то Бог рядом - это, оказывается, плохо. Оказывается, мы - люди, потому что имеем право на ошибку и на смерть, даже если она глупая. Оказывается, помогать кому-то - это не делать за него все, это - что-то другое...
И еще, возвращаясь к одной дискуссии о том, есть ли у Дяченко научная фантастика или нет. Если НФ считать то, где присутствуют звездолеты, биология, физика и бластеры, то - нет. А если наукой считать психологию, социологию, да и ту же теологию, то мы имеем чудесный образец научной фантастики!

Тодось Осьмачка "Ротонда душогубців".

Історію потрібно вчити не за підручниками з сухими, часто мовчазними, попри свою значущість, цифрами (або ж - не лише за ними), а за подібними художніми творами, де поряд із вражаючими цифрами є живі люди. Люди, котрі жили в ті часи, котрі переживали історію, а не вчили її, про котрих написав автор, який теж ту історію пережив, а не вигадав чи уявив, як це роблять сучасні письменники. Може, тому, що Осьмачка був там і тим, я йому повірила так, як не вірила нікому до цього часу.
Назва книги говорить сама про себе. Так, тут - багато смертей і крові, але це, як не дивно, не найстрашніше. Бо страшніше за смерть фізичну може бути смерть духовна (чи душевна). А саме такого знищення зазнали ті, хто вижив у страшні 30-ті роки ХХ століття (саме про цей час, а точніше - про події 1930 - 31 рр. розповідається в романі).
У книзі йдеться про цілесмпрямоване знищення совєтами українців. Точніше, про перший його етап - прицільне вичленовування та ліквідацію тих, хто здатен мислити, генерувати ідеї, думки, організовувати навколо себе людей, просто чесно робити свою роботу й користуватися за це щирою повагою інших.
Боляче було це усвідомлювати і приймати, але так воно, власне, й було - часто оті "чистки" робилися руками самих українців: хтось ішов на це свідомо, потрапивши в ситуацію, коли - або смерть, або ж зрада, хтось - несвідомо, не розуміючи всіх умовностей складної гри. Але душі губили всі - й знищені совєцькою машиною, й ті, хто був її маленьким гвинтиком.
Одна зі змальованих автором картинок змусила... навіть не знаю, як описати... побачити минуле, відчути його, зануритись у пам'ять предків. Ота, де "куркулів" заганяють до товарних вагонів, забивають за ними двері й відправляють поїзди до Сибіру. Бо мої прадід і прабаба були там, у тих вагонах...
Історію потрібно не просто вчити... Її потрібно знати... Щоб не дати повторитися...

Мы живем недалеко от него и каждый день, идя на прогулку, проходим мимо. Недавно - не прошли, а зашли. Пока сын развлекался первым снегом, я рассматривала могильные камни и ужасалась: истории, трагедии и запустению.
Большинство могил - давно заброшены. Камни разбросаны и побиты. Как будто история прошлась уже не просто по людям, а даже и по их могилам тяжелым танком...

Собственно, так и было. В 1963 году это кладбище было разорано: часть могил сравняли с землей, для чего - непонятно, но до сих пор там - пустырь. Часть - осталась, приютив на себе камни с разоренных.
Поинтересовалась историей кладбища. Оно действительно очень старое, здесь евреи хоронили своих усопших где-то с 18-го века. Самое массовое "пополнение" здесь было, конечно, в начале 20-го века: советская оккупация, фашистская оккупация. Когда в 1939 году еврейское население составляло 40% жителей Каунаса, то сейчас - меньше 1%. Сначала многих "переселили" в Сибирь, потом - убили фашисты руками литовцев (как делали и во Франции, например), потом оставшихся сами фашисты сожгли в гетто и концлагерях. Выжившие разбрелись по миру, а в период массового выезда евреев СССР в Израиль уехали практически все, кто мог.

Нынче кладбище заброшено. Фактически за ним ухаживает специальное коммунальное предприятие, то есть - косит траву, обрезает деревья и т.п., подключаются школьники из соседней прогимназии. Возле камня у входа всегда - живые цветы, свечи. Но за могилами ухаживать некому, хоть еврейская община в городе действует, есть синагога.

Собственно, вся история, если кратко.
И - просто фото...



Читать далее

Немного литовской музыки...

"Осенним вечером" - Raudoni Vakarai

"Шербурзькі парасольки" (Les parapluies de Cherbourg), Франція, Німеччина, 1964.

Музика - прекрасна, актори - чарівні, історія - романтична, фінал - різдвяний, фільм - класичний...
Здається, все сказала... ))

"Кабаре" (Cabaret), США, 1972.

Колись цей фільм бачила і хочу сказати, що "Кабаре" - кінокартина, яку в різному віці й у різний час бачиш і розумієш по-різному. Якщо тоді я найгостріше сприйняла лінію стосунків головних героїв, а все інше якось пройшло повз увагу, то тепер я оцінила й тему фашизму, й тему єврейства, й тему свободи вибору, і тему вірності своїй мрії...
А ота фінальна пісенька-заклик: "покинь в'язання, книгу, швабру" - то наче про мене сьогоднішню. І кабаре тут - не стільки нічний клуб і розваги, скільки - повнота життя, реалізація своїх прагнень, свобода вибору та прийняття рішень...

"Страховщик" (Autómata), Іспанія, Болгарія, 2014.

Мінімум спецефектів, мінімум екшену, мінімум героїв... І може завдяки цьому також фільм вийшов глибоко емоційним та по-справжньому драматичним.
Антоніо Бандерас тут зіграв не чергового рокового красеня-героя, а стомлену, певною мірою слабку, проте справжню Людину - людину, котра здатна побачити людське у бездушному роботі та запрограмоване - в бездушній людині...

"Обитель проклятих" (Eliza Graves), США, 2014.

Цікавезний фільм із неймовірним фіналом!
Ну, від Едгара По чогось іншого очікувати було б неправильно, а от режисер, актори, власне екранізація дуже порадували.
І кілька майже цитат (фільм про психіатричну клініеу):
- Навіщо зі щасливого коня робити нещасну людину?
- Щоб повернути людині її людську сутність, треба спочатку повернути їй людську гідність.
- Всі ми певною мірою безумні...

"Татусі без шкідливих звичок" (On ne choisit pas sa famille), Франція, 2011.

Хочете прогулятися Парижем? Дивіться цей фільм. Бангкоком? Теж можете подивитися. Хочеме посміятися7 Тоді вам також раджу "Татусів...", бо кінострічка - типова (у кращому значенні цього слова) французька комедія. Хіба що гомофобам краще не вмикати фільм)))

"Хоббіт: Неочікувана подорож" (The Hobbit: An Unexpected Journey), США, Нова Зеландія, 2012.
"Хоббіт: Пустка Смауга" (The Hobbit: The Desolation of Smaug), США, Нова Зеландія, 2013.

Чудовий приклад не лише фентезі, а й майстерної візуалізації цього жанру літератури! В'язати й дивитися, як я люблю, не виходило, бо картини-малюнки - такі захлплюючі, що очей відірвати було годі. Прикметно, що натуральні зйомки проводилися в Новій Зеландії, і там - така краса! Тож маю ще одну мрію для подорожі)) А ще я вже знаю різницю між орками та гоблінами й з нетерпінням чекаю виходу на екрани третьої частини "Хоббіта".

"Літачки: Вогонь і вода" (Planes: Fire and Rescue), США, 2014.

Стільки щирих переживань та емоцій викликав у нас у всіх цей фільм!
Мультик, як перша, так і друга частина, вартий найвищих рейтингів!
А український переклад - найкращий!

"Альфа і Омега: Великі вовчі ігри" (Alpha and Omega 3: The Great Wolf Games), США, 2014.

Ех, розчарував мене цей мультяшний фільм...
Найкращою була й лишається перша частина - от її й раджу. А тут - просто 3Д-випендрячки))
Хоча синові сподобалися вовчики)))

"Проти природи" (Against the Wild), Канада, 2013.

Якщо ви любите милуватися природою - озерами, осіннім лісом тощо та вам подобаються хаскі, то можете подивитися фільм. Власне, більше у ньому немає за що зачепитися: все так тупо, просто жах... Особливо - гра акторів... Не додивилася...

Із зустрічі письменника з українськими читачами в Києві

Про мовне питання

Іспанська мова як мова національних меншин – це дуже цікавий випадок. На відміну від мов багатьох емігрантів, які інтегрувалися в іншу культуру і забували свою мову, іспанська не зникла. З емігрантами у Сполучених Штатах навіть ставалося протилежне: коли вони приїжджали до чужої країни, вони відкривали свою культуру на контрасті з англосаксонською, відновлювали та захищали її. Так у Каліфорнії, у Флориді, у Техасі – там, де іспанська мова живе – вона дуже гармонійно співіснує з англійською.

Багато американців є білінгвами, що створює важливий економічний та політичний ефект. Але найцікавіше те, що іспанська мова розвивалася, не маючи жодної підтримки з боку держав та урядів, до того ж, не тільки в США, а й у інших країнах – спонтанно, через емігрантів.

Це помилка – вважати, що національна єдність вимагає лінгвістичної єдності. Одна з найбільш цивілізованих та процвітаючих країн у світі – це Швейцарія, у якій говорять на багатьох мовах, але разом з цим – це країна, у єдності якої ніхто не сумнівається. Саме мультикультурність, мультилінгвістичність робить Швейцарію дуже сучасною країною. І в Сполучених Штатах, і в інших країнах, де існує іспаномовна меншість, білінгвальність ще з початкової школи вже стала нормою, і протистоїть цьому не так вже й багато людей.

Це прояв багатства – адже багатство завжди полягає у різноманітності.

Про Україну

У першу чергу, хочу подякувати цьому престижному університетові за запрошення і всім вам, посольству Іспанії. Я дуже здивований, що стільки людей зібралося на нашу дискусію, сподіваюся на її відкритість.

Дуже хотів приїхати сюди, бо бачу, що Україна останнім часом перетворилася на центр уваги світу. Зараз в Україні – тяжкі часи, але це часи боротьби за свободу. Я підтримую всіх чоловіків, які борються за демократію і законність.

У Європі не було достатньої підтримки і солідарності з Україною. Якщо Путін стоятиме на своєму і створить штучну республіку, то існування таких новоутворень він використає, щоб показати провал демократії в Україні. Громадськість повинна тиснути на владу, аби ця солідарність була досягнута. Читать далее

Читала книгу й спотикалася на різних недоречностях. Ну, не говорять так діти в дитсадку - повними "дорослими" реченнями та цитатами з серіалів! Ну не могло бути в радянського студента, нехай і талановитого та сина проректора, десятків наукових статей із фізики, "перекладених багатьма мовами світу"! Хороший, та й просто нормальний, лікар не надягатиме пальто на робочий чистий і близький до стерильності халат, а дівчина, яка зі сльозами розповідає про своє нещастя, не говоритиме фразами типу "теплий вітерець куйовдив моє волосся"... Ну, іще було багато такого, до чого можна прискіпатися... Крім одного: книга захоплює і тримає до останньої сторінки, не відпускаючи навіть для "поспати", що й трапилося зі мною)))

Власне, долі героїв, як і основну нитку сюжету, можна передбачити майже з перших сторінок роману. Але від цього читати не стає нудно, бо починаєш не просто переживати за Оксану, Сашка, а проживати разом із ними оті всі життєві перипетії. Чому? Певно, тому, що вони - такі ж, як багато хто з нас, і роблять ті ж помилки: або спочатку хочуть щастя близьким, а потім - собі; або ж чекають, доки щася саме до рук упаде; або ж просто за щастя сприймають щось інше...
Оксана дбала про те, щоб у доньки був батько й нормальна (хоча чи може бути родина, в якій обоє зраджують один одного, нормальною?) сім'я. Сашко замість добиватися кохану жінку, мовчав і чекав, доки вона сама за нього все вирішить і повіситься на шию (грубо, але так воно часто і з багатьма хорошими людьми трапляється). Найбільше здивувала Поліна, готова заради достатку й роскоші не лише терпіти побої та знущання старого коханця, а й навіть виправдовувати його. Але озирнімося навколо: скільки жінок мислять подібно, прямо кажучи, продаються хто - дорожче, хто - дешевше, переконуючи себе й інших, що в цьому й полягає щастя?
Дуже мене порадував фінал - містичний та відкритий: так і незрозуміло, справді вдалося Сашкові повернути час й усе виправити чи то просто витвір його хворої уяви? Дуже хочеться, щоб перше було правдою. Хоча точно знаєш: у житті так не буває, у житті ми не маємо права схибити, бо ніякого Часобога нам не зустріти... А шкода...))

Як потрібно перечитувати книги! Це дає нам можливість не лише по-новому прочитати/побачити/усвідомити/відчути сам твір, а й завважити й роздивитися ті зміни, які сталися в нас самих за час між прочитаннями.
Власне, роман Винниченка й зробив це зі мною. Пам'ятаю, хоч і дуже смутно, як читала його в університеті, пам'ятаю не саму книгу, сюжет, героїв, а викликані нею емоції. Якщо порівняти з тими, які отримала сьогодні вночі, перегорнувши останню сторінку книги, то складається враження, що її читали дві різні людини...
Але досить про мене))

Щодо книги, то мало чого мені траплялося в українській літературі настільки емоційного, як "Записки...". Причому, твір викликав не лише стандартні (якщо можна так сказати) емоції, а й шквал відчуттів: запахів, звуків, холоду й тепла, сонця й дощу. Винниченко - художник не тільки в плані пензля й полотна, а й у плані слова - так перенести читача у книгу може лише Майстер.
Лише Майстрові під силу створити такий складний образ, яким вийшов Михайлюк. Він - багатовімирний, багатовекторний, він - справжній, бо - не хороший і не поганий, не дурний і не розумний, не добрий і не злий... І не ніякий, хоч як напрошується це слово після попередніх))) Він - живий і звичайний, яких багато... А ще він - чоловік з усіма чоловічими плюсами й мінусами...
Я промовчу про Мефістофеля-постреволюціонера, Мефістофеля-друга, Мефістофеля-коханця. Я хочу поговорити про Мефістофеля-батька.

Він дозрів до того, аби стати батьком. Але він готовий любити без пам'яті Андрійкаі категорично не готовий мати дитину від Клавдії.
Він готовий взяти на себе відповідальність і виховання як Андрійка, так і Міки, але не готовий зв'язати себе ні з однією з жінок-мам.
Він так боїться залежності від когось, що готовий вбити власну дитину.
Але він так любить свою дитину, що йому не стає сил убити її.
Зрештою, батьківська любов перемагає все. Щоправда, лише на етапі завершення книги, бо що далі сталося з Кирпатим Мефістофелем - невідомо...

Цікаві й жіночі образи роману. Й жертовна Олександра, й жорстка Варвара, й слабка Клавдія, й нещасна Соня. Всіх їх я по-своєму розумію. Окрім Шапочки, яка великодушно дозволила Михайлюкові вбити дитину... Може, в мені зараз киплять материнські гормони і я ставлюся занадто упереджено до всього, що пов'язоне з дітьми, але один цей факт великодушного дозволу на вбивство дозволяє мені справжнім Мефістофелем назвати саме цю нібито ніжну, розумну й щиру Шапочку...

"Мій Аттила Марсель" (Attila Marcel), Франція, 2013.

Неймовірний фільм! Отримала катарсис, не побоюся цього слова))
Не вірте тому, що написано в описі. Це - арт-хаус, драма, навіть детектив, але тільки не комедія... Так, посміхнутися фільм змушує, навіть посміятися пропонує подекуди, але - не реготати... В певний момент я навіть просльозилася, тож...
Фільм про людей. Про різних-різних дорослих людей, всередині у кожного з яких живе дитина. У головного героя внутрішня дитина сильніша за його дорослого, що заважає йому бути щасливим... Але зрештою, не без допомоги добрих людей, у нього все виходить: і звільнення, і розуміння, і щастя...
А ще стрічку варто слухати - в ній багато-багато гарної музики! Якщо вам буде нудно (декому, підозрюю, таки буде), перемкніть фільм на кінець і послухайте музику...
Ну, і для залюблених у Францію: це справжній Французький фільм!

"Готель "Гранд Будапешт" (The Grand Budapest Hotel), США, Німеччина, Великобританія, 2014.

Ой як сподобався фільм!
Найперше - якоюсь стильністю! Це - й оповідь від першої особи, і тонкий гумор, й красивенні декорації у стилі листівок початку минулого сторіччя, і якась дуже прочитувана книжність - от все одно, що я читала, а не дивилася))
Історія - детективно-пригодницька. Трохи історії. Трохи гумору. Трохи романтики. Загалом - дуже смачний коктейль вийшов))

"Повстання планети мавп" (Rise of the Planet of the Apes), США, 2011.
"Планета мавп: Революція" (Dawn of the Planet of the Apes), США, 2014.

Фільми розповідають про те, як так вийшло, що герой "Планети мавп" повернувся вже не на людську Землю. Ще не до кінця розказали, бо наступна частина має вийти у 2016-му. Вже чекаю, тому що історія дуже захопила.
Історія вкотре підтвердила думку про те, що не в завнішній шкурі справа: і звір буває людяним, і людина - звіром...

"Голодні ігри: і спалахне вогонь" (The Hunger Games: Catching Fire), США, 2013.

Оскільки від прочитання книги минуло достатньо часу, аби забути деталі, то друга частина екранізації "Голодних ігор" сподобалася більше, ніж перша.
Яскраво, гарно, захоплююче...

"Чорний лебідь" (Black Swan), США, 2010.

Фільм психологічно дуже важкий (хоча й гарно знятий, а гра акторів - дуже класна). Я не розумію героїню зовсім. Може, то я така - не здатна на жертву заради досягнення мети, але жертвувати своєю душею, своїм життям в реальності, щоб зіграти головну роль на сцені? То занадто...
Мабуть, з точки зору героїні, а скорше - її мами, воно того врате. Успіх - то саме те, чого обидві (чи обидві, втім?) прагнули. Мабуть, зірка балету все одно лишається зіркою, навіть якщо вона з покаліченою душею, несповна розуму та глибоко нещасна... Мабуть, одна велика радість (але чи таки радість?) варта цілої купи маленьких, більших, різних радостей життя, від яких Ніна відмовилася... Але я її не розумію...
І ще... Чи дісно Ніна хотіла отого "щастя"? Чи то було "щастя", мрія її мами, котра з дитинства затюкувала доньку? Хоча, як на мене, все одно відповідальність за скоєне - на доньці, вона ж - доросла свідома людина, могла не послухати маму, зробити по-іншому...
Ще про отой шлях до мети - по головах, по трупах... Навіть по трупу своєї душі... Воно того варте?

Бернард Вербер "Муравьи".

Как-то сделала ошибку, начав знакомство с творчеством этого писателя с "Танатонавтов". Книга мне не понравилась (я уже об этом писала где-то здесь, повторяться не буду). Но, начитавшись очередных восторженных отзывов о творчестве сего неординарного человека, решилась взяться за знакомство поближе еще раз. И не прогадала. Потому что "Муравьи" - отличная книга с отличным сюжетом, отличными (и не только в значении - хорошими, но и - не такими, как у всех) мыслями, отличной информацией о том, чего мы не знаем, потому что не углубляемся...
Автор же углубился: в муравейник, в вопросы сосуществования цивилизаций, в потребность мышления "по-другому", нешаблонно...
С удовольствием прочту продолжение трилогии...

Аркадий Стругацкий, Борис Стругацкий "Пикник на обочине".

Классика - что еще сказать? Перечитывала. Возвращалась в детство, когда впервые прочла "Пикник...". Вспоминала-переглядывала фильм Тарковского. Лучше поняла мужа-"сталкера"-страйкболиста))) И думала о том, сколько мы не видим за ярлыками; не видим, потому что стараемся объяснить себе понятными нам самим словами то, что нам понять не дано; не видим, потому что склонны упрощать, все упрощать: и науку, и людей, и чувства... Потому что так проще... Вроде бы...

Ірина Вільде "Метелики на шпильках", "Б'є восьма", "Повнолітні діти".

Трилогія класика української літератури. Класика, твори якої чомусь у школі не вивчають. А даремно. Бо треба. Бо не так багато в українській літературі такого чисто жіночого чтива - це раз. Два - бо оживає на сторінках її книг Буковина, маловідома жителям інших регіонів України (як-от мені, полісянці). Три - бо вона по-справжньому українська письменниця!
Трилогія розповідає про дівчинку-дівчину з буковинського села Дарку Попович, доньку народного вчителя. Українку. В Румунії. Це важливо, бо коли в першій частині пи спостерігаємо за підлітком, за її дорослішанням, муками перехідного періоду та першої любові (ой як часто я у Дарці впізнавала себе у свої 12!), то у повісті "Б'є восьма" у дівчині зароджується свідома українка-борець за свої права. Усвідомлення оцієї потреби боротися, протистояти зрумуненню, доводити свою українськість - болюче. І Вільде точно й дуже майстерно описує всі порухи, сумніви, прагнення душі й розуму юнки. Складні стосунки між дівчатами-однокласницями, дружба й розчарування, кохання й біль - ці явища теж важливі, як же ж без них? І коли Дарка вибирає правильний (на думку свою, авторки та й читача) шлях - аж зітхається із якимось полегшенням.
Мені було шкода, що між подіями другої й третьої частин минуло аж вісім років. Бо ж у "Повнолітніх дітях" зустрічаємо вже дорослих людей. Подорослішало й прагнення до боротьби за права українців. Воно вже більш критичне, більш осмислене, не руйнуюче, а створююче... Хоча результат, власне, один і той самий, тобто - мінімальний... Інакше ставиться героїня й до себе самої - теж осмисленіше, критичніше, розуміючи, що життя не може дати їй усе й намагаючись взяти хоча б по-мінімуму... Але вчасно спам'ятовується...
Дуже сподобалися стосунки Дарки із батьками. Мені якраз атких н евистачало)) Тож маю можливість виправитися - вже як мама))

Марія Матіос "Кулінарні фіґлі".

Власне, це - книга рецептів, у тому числі й карпатських, пов'язаних між собою порадами жіноцтву щодо того, як звабити-привабити-утримати-зробити щасливим чоловіка. Ну, й трошки - себе саму. Й оте "трошки" мені зіпсувало задоволення від книги. Ні, я не егоїстка (як і більшість заміжніх жінок, бо нам займатися егоїзмом ніколи))), я знаю, що значить смачна їжа для родини (не лишень для чоловіка), я не проти кухні, але... Чи ж можна (хоча авторка стверджує, що навіть треба) отак-от всенький час думати над тим, що і як приготувати, як подати, де посміхнутися, де промовчати, куди тицьнути пальчиком, а куди стрельнути оком? Власне, чи не єдиний висновок, який я зробила собі по прочитанню цієї насправді цікавої (бо ж Матіос!) книги: не господиня я, ой не господиня... Бо й такої кількості страв, яку радить авторка, навіть на свята не готую; бо більшість рецептів, які пані Марія називає "простенькими", для мене таки заскладні (або ж я залінива для отих витребеньок); бо розділ про заготовки на зиму просто прочитала, а не занотовувала дещо, як із іншими рецептами...
Але - то виключно мої проблеми)) А книгу, дівчата-жіночки, прочитайте, багато чого корисного знайдете для себе. А чоловіки, крім корисного, наткнуться ще й на багато цікавих речей, упевнена)) А може, й до кухні забредуть тоді, коли дружини вдома не буде, та й приготують для неї якихось фіґлів))) А що хіба?

Книгу Дудинцева "Белые одежды" перечитывала дважды. И еще перечитаю - столько в ней мудрого и честного о добре и зле, о лжи и правде, о людях...

"Не хлебом единым" - практически о том же, хотя, как по мне, слабее. Правда, в ней акценты немного по-другому расставлены: побеждает не столько правда, сколько сила человека: внутренняя, настоящая, которая есть далеко не у всех.
Главный герой - изобретатель. Живет в 40-ые годы прошлого века. Да, в СССР, да, после войны, да, в эпоху удивительного возрождения страны, которое сейчас часто вспоминают, ставя его в заслуги не людям, делавшим свою работу, а одному человеку-вождю... Но я отвлеклась... Итак, герой, как и большинство граждан СССР в то время, готов все самое лучшее в себе отдать стране. Да вот беда: оно никому не нужно! Нет, не страну имею ввиду, а людей, которые этой страной управляют, тех, кто взобрался на вершину и не хочет ее уступать кому бы там ни было, особенно тому, кто умнее, сильнее, честнее... Чиновничья махина перемалывает с одинаковой скоростью и одинаковым аппетитом всех подряд. И только единицы могут выжить: не столько благодаря своим качествам, сколько - простому везению, везению, в первую очередь, на людей.
Странное дело, но таких людей, готовых пожертвовать "жирной едой" (во имя которой большинство готовы "терпеть унижение, лгать и предавать"), - очень мало. И тогда было. И сейчас... Но то, что они есть, уже вселяет надежду... Главное - не молчать, не прятаться, гореть и, как факел, притягивать к себе подобных.

У Дудинцева много интересных наблюдение о человеке. Например, об отношении обывателя к тем, кто хоть немножко не такой, как они. Это - изощренные издевки, смех, подначки - в лучшем случае и уничтожение - в худшем. Потому что нельзя быть иным, нельзя выделяться, нельзя собой унижать других...
Еще: о мыслях чувствами. Тот, кто умеет слышать и слушать свои чувства, имеет намного больше шансов встретить единомышленников...
Еще: о праве на счастье. Счастье можно найти в том, что обыватель считает несчастьем... Ну, и наоборот...

Интересный факт: говорят, что именно с этой книги, увидевшей мир в 1956 году, началась хрущевская оттепель. Не так давно был снят фильм по мотивам романа. Но, прочитав несколько отзывов, фильм смотреть не решусь: кажется, Дудинцева там совсем превратно истолковывают...

И - цитата, говорящая о многом: "Сидит перед тобой русский человек и грозит тебе великой опасностью - тем, что ты можешь в своей стране стать гением! Нельзя, нельзя быть рекой, можно быть только каплей".
Актуально всегда, не правда ли?

Не мое. Но подписываюсь...
Отсюда: http://zabavakrasava.livejournal.com/826465.html

Когда я пишу посты о пассивности донецкой и луганской области, или о том, что я злорадно улыбаюсь когда начинает ныть какой-то крымчанин, который ранее кричал "крамваш", или о том, что большинство россиян начинают вызывать уже не сочувствие, а гадливость из-за своих поехавших мозгов -

я в этих случаях не ненавижу и не пытаюсь раздуть вражду.

Я просто называю вещи своими именами, и хочу чтобы люди тоже называли их своими именами. Читать далее

Гинтаутас Мажейкис (Gintautas Mažeikis) – доктор философских наук, профессор, заведующий кафедрой социальной и политической теории университета Витаутаса Великого (Каунас, Литва), руководитель магистерской программы «Социальная и политическая критика», а также исследовательского кластера «Практическая философия». Защитил диссертацию «Ренессансное символическое мышление» на философском факультете Вильнюсского университета (1996). В основу габилитации (habilitation) в Вильнюсском университете (2008) была положена монография «Прагматика и аналитика философской антропологии». Автор шести монографий (на литовском языке).

С ним беседует методолог, один из основателей Летучего университета – Владимир Мацкевич.

Владимир Мацкевич. Гинтаутас, о трикстере и трикстерстве мы знаем из анализа древней мифологии, из исследований социальных отношений в традиционном обществе. Но современное общество пусть и не в полной мере соответствует идее открытого общества, но уже далеко и от традиционного. Что может дать перенос идеи трикстерства для современного мира и общества, для его понимания?

Гинтаутас Мажейкис. Модель трикстерства может использоваться как для анализа современной литературы, например «Улиса» Джойса, так и быть моделью, которая используется писателем для создания литературных текстов, такую модель мы находим у Виктора Пелевина в некоторых его мифологических, сказочных, культурологических романах. Я рассматриваю не фигуру трикстера, а трикстерство как некую модель или гештальт, который привносится в культуру и является примером для поведения некоторых людей, вызовом. Модель трикстерства является результатом современного осмысления древних текстов, литературы и мы смотрим, как она работает и работает ли. Этот гештальт используется для политического осмысления самозванства в России, потому что эти образы невозможно осмыслить с помощью модели макиавеллиста или традиционного героя. Рассматривая модель трикстерства, важно определить, как она работает в культуре, в различных сказках, литературе, кино и чем конкретная личность будет отличаться от этой модели. Важно подчеркнуть, что это антропологическая, семиотическая модель никогда не совпадает с конкретной личностью и поведением этой личности, но, тем не менее, чтобы понять действия этой личности мы можем использовать данную модель. Для использования модели трикстерства нужно ее охарактеризовать, определить содержания понятия. Основными характеристиками этой модели являются изменчивость, творчество, авантюризм и самозванство. Читать далее

Це - найкраща книга авторки з тих, які я вже прочитала. На мій смак, звісно)))
Роман такий жіночий, що аж диву даєшся: як можна отак чесно й відверто вивернути читачам найпотаємніше із наших душ? Й оті внутрішні порожнечу й холод при зовнішній повноті жіночого щастя. Й шалене бажання відчути себе слабкою, ніжною й тендітною після волочіння на собі робочих, побутових та родинних обов'язків, яких часто ніхто не те що не оцінює, а навіть і не помічає. Й палке прагнення любові, не любові-звички, любові родинної, любові, бо шлюб, а палкої любові-кохання, до тремтіння в колінах, серцевої тахікардії й танцюючих зір в очах чоловіка, здатного дарувати такі необхідні, життєво необхідні (що б там не говорилося всує) жінкам увагу й романтику.
Героїня, як і більшість із нас, цього воліла не помічати й тим більше, не визнавати усвідомлено. Але підсвідомість вважала інакше й прислала сни... Спочатку це були сни, які потім перетворилися на реальність. Паралельну реальність. Спочатку, так)) А потім паралельна реальність стала справжньою... А потім стався хеппі енд! Такий жіночий-жіночий!
Але поки до того йшлося, читач встиг зазирнути у кілька потаємних куточків України й завважити різницю між жителями міст і сіл, приміських сіл і глибинки, центральної України й Західної. Як вчений-етнограф, авторка на цьому добре знається, а як її читачка, тепер і я трохи більше тямлю в причинах того, чому ми такі різні.
Поки до того йшлося, читач доткнувся до містики, фольклору та історії, мимохіть сам занурився в запашний узвар із того всього: в міру солодкий, в міру кислий, в міру наваристий. В ньому щедро плавали пісні, легенди, образи козаччини, живі й мертві, тобто свіжі й сушені-варені)))
Поки до того хеппі енду дійшло, читач - жінка він чи чоловік - не зміг не затямити собі тих основних постулатів, на яких основується різниця між чоловіками й жінками, різнобій між сприйняттям світу цими двома половинами одного цілого, часті протистояння між нами. А затямивши, зрозумівши - зміг стати мудрішим тією мудрістю, яку дає розуміння себе самого(ої).

За посиланням - ціла добірка корисних сайтів: http://inspired.com.ua/sites/english-study-sites/

"Тіні незабутих предків", Україна, 2013.

Чи то я очікувала чогось набагато кращого, чи то дуже прискіпливо ставлюся до нашого, українського (як і до всього того, зо що несу хоч якусь відповідальність))), але фільм мене дуже розчарував. Якийсь американський секонд-хенд, окрім хіба що Карпат та мольфарів. Майже все я вже десь бачила. Й оті цицьки-попи-шортики-підбори-губки надуті дівчаток, котрі мають символізувати красу й тупість молоді; й артефакти, які самі собі вибирають чи то жертву, чи то власника, чи то помічника (скільки стрічок за цими мотивами знято!); й демонів із чорними очима (оце - один в один із серіалу "Надзвичайне" стягнуто). А фінальна битва героїв-антагоністів із дешевими спецефектами на фоні лівою рукою намальованих декорацій чого варта!
Та й мораль фільму: людство варте порятунку, якщо серед егоїстів знайдеться хоча б одна порядна, чесна, здатна на самопожертву людина - вже не раз обігрувалася в багатьох сюжетах.
Ні, я не вимагаю від авторів фільму чогось абсолютно нового, я хочу творчості, а не тупого плагіату.

"Убити пересмішника" (To Kill a Mockingbird), США, 1962.

Книга свого часу просто зірвала й перевернула мене. У ній (та й у фільмі, бо ж знято дуже близько до тексту, наскільки я його - той текст - пам'ятаю) дуже багато питань та проблем піднято.
Мене ж найбільше зачепила тема виховання дітей, стосунків біткьів і дітей, порозуміння між ними. Я навіть трошки заздрю головним героям, бо у них такий батько, на якого хочеться бути схожим.
А як вам малюк із його казками про батька, котрого в нього немає?
А бідний затюканий татком страшидло?
А сила однієї людини, здатної протистояти натовпу за правду, котру бачить лише вона одна?
Іще дуже сопдобався чорно-білий варіант кіно. Давно такого не дивилася. Купа задоволення!

"Білий палац" (White Palace), США, 1990.

Які ж ми всі різні. Хтось багатий, хтось - бідний, хтось освічений, інший - ні,той молодий, а той - не дуже. Ще є чистюлі й бруднулі, чесні й брехуни, люди в масках і бех них, стримані й пристрасні, невпевнені й самовпевнені, чоловіки й жінки...
Власне, це все - характеристики двох головних героїв цього чудового, глибокого фільму. Дуже різних. Об'єднаних одним: коханням і бажанням бути щасливим. Але щастя так просто рідко кому дається, за нього завше потрібно платити. Чи готові це зробити герої фільму? Не скажу))
А у мене після кіно дві думки: 1)коли любиш, робиш все для щастя коханого, а не для себе; 2)соціальні маски часто нам так не пасують, що роблять нещасними... Якось так...

"Нестримні 2" (The Expendables 2), США, 2012.
"Нестримні 3" (The Expendables 3), США, 2014.

- А звідки ти цю [російську] мову знаєш?
- Вивчила.
- Як?
- А вона легка: щось середнє між українською та болгарською...

Це діалог із типового американського бойовика "Нестримні 2"))) Крім згаданого факту, порадував набором улюблених акторів юності та їх стьобом на себе самих)))
А от третя частина дуже-дуже розчарувала((( Даремно час згаяли...

"Люсі" (Lucy), Франція, 2014.

Якийсь своєрідний флешмоб в мережі утворився: хто краще поганить цей фільм. Я ж похвалити хочу: мені дуже сподобалася й ідея стрічки, й реалізація, й візуальне рішення. Хіба що кров по стінах на початку - то було трохи зайве. Але ж Бессон - такий Бессон...

"Теммі" (Tammy), США, 2014.

Легка чисто американська комедія. Можна було б сказати: примітивна й банальна, якби не торжество добра й справді смішні моменти. І ще гра пишненької й неймовірної Мелісси МакКарті дуже-дуже сподобалася! Ну, й хеппі-енд також)))

Книга - збірник статей, інтерв'ю, нарисів, написаних Оканою Забужко під час Помаранчевої революції 2004 року для закордонних видань. У дописах повторюються практично одні й ті ж думки, спостереження, висновки в різних варіаціях. Власне, це й логічно.
Логічно й те, що єдиний художній твір, вміщений до книги, - оповідання "Альбом для Густава" - теж є своєрідним повтором уже описаних моментів та думок, щоправда, оселених у художньому вимірі й вкладених у думки (не слова, а саме думки, почуття) двох героїв оповіді.

Він та Вона сприймають Революцію по-різному. Ні, вони не були по різні боки барикад, вони просто різні, бо - Чоловік і Жінка. Вони дивляться в одному напрямку, прямують в одному напрямку, мислять і живуть разом, але - по-різному: він - більше розумом, як і властиво чоловікові, вона - емоціями, як і подобає жінці.
У творі є ще двоє героїв: іноземець Густав, якому ці двоє намагаютсья поснити суть Української революції (як, власне, це робила Забужко у статтях для іноземців), та Народ-Нація-Українці-Дух, який не народився, а скорше отямився від кількасотлітньої сплячки.

Спитаєте, навіщо я це все - вже неактуальне, бо ж маємо новий досвід нової революції - читала? А просто потрапило під руку, а потім не могла відірватися - стільки всього взялася переосмислювати. Не буду зараз уточнювати, що саме і яким чином це у мене вийшло. Просто висловлю сподівання, що ми зробимо правильні висновки, належно оцінимо й те, що тоді (і зараз) вдалося здобути, і що - тоді втратити. Й не згаємо цього нині.

Всегда почему-то думала, что парвда в нашем восприятии и нашей трансляции бывает только субъективной. Но Кончаловский - гениальный, не побоюсь этого слова, Кончаловский - показал, что правда может быть объективной. Простой. И жестокой. Потому что другой она не бывает.

Фильм "Белые ночи почтальона Алексея Тряпицына" нужно смотреть обязательно! Нет, не для того, чтобы увидеть неприукрашенную и даже ничем неприкрытую реальность, а для того, чтобы рассмотреть ее под увеличительным стеклом настоящего искусства и много чего понять для себя. По крайней мере, мне это удалось.
В ленте, медленной, далекой от привычных экранных экшенов, нету ни одной лишней детали. Не пропустите ничего: ни телевизора, ни магнитофонных записей, ни резиновых шлепок на коврике у кровати, ни блюдца для чая; ни генерала-рыболова и браконьера-рыболова; на украденного мотора и баллистической ракеты-носителя, ни забытой детской игрушки и кикиморы болотной...

Я не делаю никаких выводов - вслух, здесь. Потому что в фильме все прозрачно. Просто посмотрите...

По крайней мере, я так себя почувствовала, рассмотрев обложечку новехонькой детской книжечки)))
Плохой дядя Сэм, буржуи и - светлое коммунистическое будущее)) Как-то так)))

***

Евгений Сивков: Как отважный рубль хитрого доллара победил

Сказка "Как отважный рубль хитрого доллара победил" рассказывает детям, не только откуда появился рубль и доллар, но как они воевали и что из этого получилось. Сказка основана на исторических фактах и будет хорошим подспорьем в объяснении экономикой ситуации в стране. Кроме этого автор не забывает, что воспитание в детях чувства ответственности, патриотизма - важная задача.

Нехитра штука - перенести чисто американський жахастик із зомбі на українську територію. А от пов'язати повстання живих мерців із українською історією, пояснити його причини, знайти винних - то вже штука не стільки хитра, скільки - майстерна. Й у Бриниха це вийшло, бо ж всі ми знаємо: за гріхи рано чи пізно доведеться розплачуватися. Що й роблять герої повісті, як мертві, так і живі. Хорор у книзі знатний, бо живим не лишається ніхто...

Я б назвала книгу мозаїкою, або ж конструктором лего. Спочатку читач натикається на скинуті, як попало, у купу, короткі оповідки-розділи. У них йдеться зовсім про різне: людей, місця, події, навіть часопростір - і той не пов'язує ці уривки між собою. Але згодом вчитуєшся, розкладаєш шматочки загальної картини на правильні місця, й вуаля - ось воно, цілісне полотно. Те, що до цього часу по всьому йому повзають шматки трупів, а живих героїв майже не лишається, - то вже інше питання. Власне, не стільки питання, скільки відповідь.

Що ще сказати?
Про мову, наприклад. От нині автора однозначно відносять до суржикомовних (мабуть, вже можна викристовувати такий термін?). А в цій книзі мова у нього напрочуд літературна. Крім мови героїв, звісно, бо вони якраз балакають так органічно, що їм віриш: й бабі Ніні, й крутим піарщикам, й священику-афганцеві тощо. При цьому, оті всі діалектизми, русизми та суржиконізми вжиті якраз в міру, нічого зайвого.
Про житейську філософію. Там так гарно описана нудьга за дитинством, за часом, в якому "всі дерева лишилися великими", що це хочеться цитувати! Або ж вибір священика між сокирою та автоматом: дійсно, інколи ніякі слова не здатні допомогти й захистити хоча б когось, що б про це не говорилося в Святому Писанні, езотеричних книгахтощо. А оця бабинініна покірність долі? Це ж те, що найкраще навчився робити простий люд... А сучасне інформаційне поле, яке звелося до перепощування-переписування постів у ФБ та блогах, навіть маститими (типу того) журналістами, замість перевіряння новин, а тим паче, замість особистого перебування в епіцентрі події?
Про біль від пам'яті й бажання забути. Дуже влучно підмічено: звинувачення в тому, що українців позбавили історичної пам'яті, наполовину правильні. Бо ж є багато такого, про що ми, українці, самі воліли б забути навіки-вічні. Як про оті згадані в повісті події 1933-го... Хто винен - то інше питання. Хто що вчинив - оце важливо. Й за це доводиться розблачуватися. Хоча б і так - книжковим (на щастя) зомбі-повстанням. Чому б ні?

Бралася за читання з певною насторогою: ану ж, якщо розчаруюся в "мамі" Гаррі Поттера, книги про якого так люблю? Ні, не розчарувалася. Швидше, навпаки...

Книга Ролінґ "для дорослих" (хоча й казка про малого чаклуна, як на мене, не лише для і про дітей) "Випадкова вакансія" написана не стільки літератором, скільки художником. Спочатку це - ледь видимі на полотні начерки олівцем. Загальний план. Лінія горизонту. Пагорби. Містечко. Будинки. Потім на картині з'являються люди - теж злегка позначені. Художник поволі їх домальовує - товстішими, чіткішими лініями, потім - фарбами. Спочатку це, як і у випадку з олівцем, - легенькі мазки, потім - густіші, конкретніші. У когось із героїв ми вже бачимо обличчя, у когось - руки, ще у когось можемо роздивитися постать й одяг. Точніше - характери й те, що вплинуло на їх формування: життєві перипетії, оточення, людей, речі, слова, вчинки, думки, почуття, емоції... Образи стають все повнішими, все глибшими, все ближчими читачеві, аж доти, доки не починаєш разом із ними жити й переживати, радіти й страждати, сміятися й плакати.
Так само глибшою стає сюжетна канва роману. Якщо спочатку події здаються розрізненими й окремими, то чим далі, тим все більше вони сплітаються в одну тканину, яка, в свою чергу, скручується й зав'язується у вузол, котрий затягується й затягує читача, аж до затримки дихання в кульмінаційному моменті. Як не прикро, видихнути вдається не від полегшення від щасливої розв'язки вузла-сюжету, а від розуміння жорсткої правди життя й жорсткої необхідності й нею миритися й жити (дихати) далі, попри перетиснуте горло.

У романі немає позитивних і негативних героїв. Є просто люди - різні, кожен - зі своїми плюсами й мінусами. Симпатія, яка з'явилася до когось одного, раптом зникає. А герой, котрого спочатку вважав антиподом, починає подобатися. І так - раз, ще раз, і ще... Доти, доки не з'проявляється відчуття-розуміння: книга не про вигаданих героїв, книга про реальних людей, про мене і про вас, про те, що немає в цьому світі нікого ані чисто хорошого, ані виключно поганого, і це - не добре і не кепсько, це - абсолютно нормально.

"Книга для дорослих" у Ролінґ вийшла в певному сенсі книгою якщо не для, то - про дітей. Про найскладніший період дитинства - дорослішання. Ламання сприйняття світу, ламання самого світу навколо підлітка, ламання самого себе задля того, аби вижити і вжитися у світі - про це пише авторка. Це - складно й боляче, і вдесятеро важче через те, що батьки - найрідніші, найближчі, здавалося б, люди, часто виявляються не просто байдужими попутниками на шляху дорослішання, а й антагоністами, а почасти - й ворогами. До чого це може призвести, розповідає книга.

Щодо жанру, то є таке узагальнююче й розпливчасте поняття: "сучасна проза". Що конкретно мається на увазі, не скажу, але за відчуттями роман Ролінґ - це саме вона, сучасна-сучасна проза. Проте не тільки. Це ще й детектив. Але дивний. Читачеві якраз усе відомо, а от герої книги шукають "злодія", вираховують його, губляться у здогадках, бояться, плутаються... Забігаючи наперед, скажу, що до правди ніхто не докопається. Але це єдине, що я вам скажу.)) Хіба що іще пораджу: читайте!

Кліп на композицію українського гурту із Кривого Рогу Brunettes Shoot Blondes на композицію “Knock Knock” очолив топ музичних роликів на YouTube у категорії “нових виконавців”. Кліп, що показує анімацію на 14-ти гаджетах одним дублем, став першим у категорії Emerging Artists From Across the Globe – “нові виконавці з усього світу”. Кількість переглядів відео, розміщеного на YouTube 17 вересня, перевищило 5 млн.
Як пишуть про себе учасники гурту, Brunettes Shoot Blondes – це інді/електро/поп-група з України і є частиною “Нової української незалежної сцени”. Сформований на початку 2010 року, гурт привернув увагу меломанів до своїх пісень. Група виступає на клубних сценах України та Європи. Їхні пісні і відео тепер транслюються на різних радіо і телеканалах. Наразі Brunettes Shoot Blondes працюють над новим альбомом і готуються до європейського турне.

BRUNETTES SHOOT BLONDES - Knock Knock (Official Video) http://brunettesshootblondes.org/
The band is looking for a cool record label, contact here: bsbcontact@gmail.com
Buy on iTunes: http://itunes.apple.com/album/id90614... Amazon: http://amzn.to/Zn60af Spotify: http://bit.ly/1sZk0lr

Книга попала в руки случайно. И прочла я ее случайно, усилием воли не отложив после того, как поняла, что речь - о современной Москве и москвичах. "Не буду читать о Москве", - сказало Я-эмоцио, ну, сами догадываетесь, почему. "Буду", - сказало Я-рацио, потому что нельзя все-все отрицать и все-все ненавидеть.
Второе Я было право, потому что книга мне очень понравилась, а автора буду читать еще.

Итак, по жанру роман - женский триллер. Нет, не просто триллер, написанный женщиной, а триллер и женский роман в одной книге. Как такое может быть? А запросто: сюжет - типичный для романа-катастрофы, с его ужасами, страхом, динамикой, потребностью спастись и т.п., а вот рассказ - типичный для женского романа, с его эмоциональностью, чувственностью, глубиной, женским взглядом на многие вещи и т.п.
Героиня, от лица которой ведется рассказ, то растерянная, то уверенная, то доверяющая, то подозревающая, то любящая, то ненавидящая, заботливая, равнодушная, ревнующая, перепуганная, страстная, усталая, сытая и голодная, спокойная и нервная... В общем, женщина. И обо всех этих чувствах, да и обо всем, что происходит вокруг, она рассказывает предельно честно. Собственно, сам роман - это своего рода поток эмоций (в некоторых моментах - просто сознания), который, впрочем, не уменьшает динамичности сюжета. Всему, рассказанному героиней, я верю, потому что она не старается быть идеальной; не старается любить там, где любить у нее не получается; не пытается казаться заботливой там, где у нее на это нету сил; не пытается поступить по-книжному/по-киношному/красиво тогда, когда есть одно желание: выжить.

Сознаюсь в грешке: я просмотрела несколько рецензий-отзывов на книгу. Некоторые писавшие их товарищи меня удивили. Например, одна дамочка, обозвавшая героиню тупой, потому что она пытается надеть шапку сыну, который "о ужос, бегает по лесу с ружжом", мол, тупица, какая тут шапка, тут же ж ружжо! Наверное, рецензент забыла, что делала (или до сих пор делает) ее мама в случаях, когда она ничего в глобальном плане изменить не может: беспокоится, не холодно ли ее ребенку и не голоден ли он. Это - материнское, настоящее, а не приукрашенное, желание сделать хоть что-то для ребенка. Шапку на замерзающие уши надень, например... И Вагнер прямо об этом написала.
Или еще один критикан, которому не понравились герои: ведь это "современные москвичи", как они могли не поделиться едой с незнакомыми, не помочь другим, заботиться только о себе и родных и пр.? А запросто могли, потому что - нормальные люди, которые пытаются выжить, а не супергерои, старающееся спасти мир, и Вагнер честно об этом написала...

В общем, с нетерпением ожидаю прочтения продолжения этой книги, "Живые люди" называется, если что... ))

"З мене досить!" (Falling Down), США, Франція, Великобританія, 1992.

Вирішила поділитися фільмами, які мене у свій час дуже вразили. Бо з-посеред новинок, схоже, перли відкопати майже неможливо.
Фільм "З мене досить!" - саме з таких: багатошаровий, багатоплановий й багатопроблемний. Хто неправий: герой чи інші? На перший і поверхневий погляд - герой. А якщо придивитися? А чи всі й завжди, вимагаючи виконання законів, правил та умовностей від інших, самі їх виконують? А ми самі?
Питань фільм ставить багато. А коли починаєш шукати на них відповіді, то питань стає ще більше. А однозначних відповідей, схоже, немає: у кожного з нас вони будуть своїми...

"Екзамен" (Exam), Великобританія, 2009.

Просто вражаючий психологічний фільм. Триллером я б його не назвала, скорше, це дослідження. Психологічне, звісно. Що шукали? Розум і кмітливість, добро і співпереживання, упевненість і рівновагу. Й усе це - в одній людині. А їх було восьмеро...
Фільм однозначно потрапить до мого списку найкращих. Дуже вже люблю спостерігати за ситуаціями, подібними до змодельованої тут: абсолютно незнайомі й різні люди змушені якось спілкуватися-співпрацювати-співіснувати. Стільки всього виходить назовні! Й не лише у героїв, а й у глядачів (принаймні, про себе дещо дізнаюся завжди)))
Раджу, однозначно.


"Хоч раз у житті" (Begin again), США, 2013.

Хочете гарної музики? Подивіться цей фільм. Музика тут - головний герой, її багато, вона жива і класна!
Додайте романтичний сюжет, любовну інтригу, геппі енд, гарні картинки, й отримаєте чудовий фільм для осіннього вечора...

"Небеса реальні" (Heaven Is for Real), США, 2014.

Неоднозначні враження від цього фільму.
Власне, як зразок кіномистецтва, фільм - на трієчку (в моєму сприйнятті). Гра акторів розчарувала. А з приводу сюжету, основаного на реальних подіях, навіть важко сказати...
Щодо раю я не скажу, бо не знаю. Я про земне. Мене здивувала реакція батька-священика, котрий проповідував іншим про рай у тому числі, на те, що син бачив той рай. Татко... побіг до вченого-психолога. Він не вірив і соромився сина. А потім зібрався й реанімував свою кар'єру, за рахунок дитини в тому числі.
Мене здивувала позиція опікунської церковної ради, якій стало "забагато релілігії" в релігійній установі.
Мене, до всього, здивувало намагання авторів фільма перемалювати Ісуса, створивни новий, але чіткий та однозначний його образ. Навіщо? Комусь таки це треба, напевно...
Не мені, це точно))

"Як приручити дракона 2" (How to Train Your Dragon 2), США, 2014.

Люблю мультики! Ні, не так: ми, всією родиною, дуже любимо мультики! Отакі, як цей - захоплюючі, яскраві, цікаві, веселі й глибокі. І перша, і друга частина епопеї про вікінгів і драконів - просто суперові!

Я знову потрапила на гачок прочитаних перед книгою відгуків-рецензій-оцінок. Вже багато разів обіцяла собі не брати близько до серця чужих вражень, але все ніяк не можу виконати обіцянки.
Як найчастіше буває в таких випадках, я, начитавшись рецензій, очікувала чогось такого-такого-такого (!!!), що, як і заведено з очікуваннями, отримала легке розчарування. Ні, книга хороша, чесно, просто... мабуть, ще раз пообіцяю собі не транслювати на себе чужих вражень))

Отож, про книгу. Це така дивовижна суміш реальності й фантастики, вигадки й правди, бажаного й дійсного, що просто диву даєшся, як авторові вдалося те все так органічно поєднати докупи. Проте, коли згадати, що автор - Винничук, той, що написав "Мальву Ланду", то дивуватися перестаєш... Ота чарівна бібліотека мене так затягнула)) Певно, не мене одну)) А таємниця музики, котра дарує безсмертя, як вам? А нитка, що пов'язує давно зниклу цивілізацію й сучасність? Гарно виплетена, з такими вузликами, об які чіпляєшся й думаєш, думаєш... А детективний сюжет вам сподобався? Власне, я відразу допетрала, що душі героїв мають зустрілися, цікаво було, хто в кому оселився... А який характерний і живий-живий у книзі Львів! А мова - смачна, жива, аж голоси чути було!..

Але хвалити всіма схвалену книгу трохи нудно, можна, я трохи поприскіпуюся? Наприклад, до бородатих старезних анекдотів, вплетених у розповідь як реальні події. Мабуть, вони таки траплянися насправді, бо більшість анекдотів взяті з життя, але я не знала, чи то сміятися в тих місцях маю, чи знизувати плечима. Не можу не прискіпатися і до гострого питання трусів. Це так по-Винничуківськи, справді, але мені щось оті голі дупці зайві трохи)) По-Станіславськи хочеться заявити "не вірю!" героям-УПАівцям, які об'єднали українську, польську, німецьку та єврейску нації в спільній потузі боротьби проти російських загарбників. Ні, в житті воно всяке бувало, вірю, але от тут подібна ситуація вигладає дещо штучною в розрізі сучасних політичних перипетій...

Втім, це мої, й лише мої враження, не вірте їм, а краще почитайте книгу й складіть свої)) А роман мені дуже сподобався. Особливо посиланням до історії, якої ми достеменно вже й не знатимемо, але до цього варто прагнути. І якщо у купах брехонь, замовчувань і вигадок комусь десь вдається відкопати зернинку правди, то це вже - велика данина пам'яті сотням тисяч тих, кого жерна історіїї перемололи майже безслідно... Як отих чотирьох книжкових друзів. Як моїх прадіда й дідів. Як ваших дідів-прадідів...

С опозданием, но все же продолжу рассказ о летнем отдыхе. Тем более, что столько интересного узнали-увидели - раз, а два - самой нонче приятно все вспомнить))

Итак, поселок Нида, где мы отдыхали, находится на Куршкой косе. Нида - часть уникального курортного города Неринги и его административный центр. Сам город состоит из четырех поселков: кроме Ниды, в него входят Юодкранте, Пярвалка и Прейла.
Население Ниды - чуть больше тысячи человек. Отдыхающих тоже не очень много, потому что, невзирая на отличнейшее место для морского отдыха, туристов здесь помещается маловато: в Ниде разрешено перестраивать старые дома или же строить новые на месте старых. Застраивать околицы, леса и уникальные дюны категорически запрещено. Кроме того, въезд на косу - платный и не очень удобный для автомобилистов (нужно переправляться на пароме).
Зато благодаря такому подходу, и Нида, и остальные поселки Неринги сохранили свой стиль: деревянные домики, резные окна и крыши, много деревьев и цветов.
Есть, конечно, и современные многоэтажки, но их - очень мало.

Поселок расположен на берегу Куршского залива, вдоль которого проложена живописная набережная. Есть красивый порт с множеством яхт, как для частного использования, так и прогулочных.
Еще здесь, в Негинге - настоящий рай для велосипедистов! Такого количества велодорожек по красивейшим местам, наверное, нет нигде! Если не имеете своего велосипеда, можно взять напрокат любой: крутой и простой, взрослый и детский, даже с коляской-возиком для малышей. Точек проката - множество! Взяв велосипед в одном месте, можно спокойно оставить его в другом. Тарифы тоже разные: например, паручасовый, дневной, суточный, недельный и даже ночной, подешевле и поромантичней))

Нида - поселок рыбаков, поэтому рыбу здесь готовят везде. Есть одно местечко, куда выстраивается очередь за свежей и свежекопченой рыбкой. А на причалах часто пахнет свежим уловом, и так интересно наблюдать за шаландами, за рыбаками, за буднями, которые нам кажутся праздником...



Читать далее

Идеальный человек тоталитарного режима - не убежденный нацист или коммунист, а тот, для кого различие между фактом и вымыслом, правдой и ложью больше не существует.

*
Чтобы управлять поведением своих подданных, тоталитарному режиму нужно одинаково хорошо подготовить каждого и на роль жертвы, и на роль палача.

*
Самое тревожное в успехах тоталитаризма — это истинное бескорыстное самоотречение его приверженцев.

*
Сила тоталитарной пропаганды заключается в ее способности отсекать массы от реального мира.

*
Вождь без масс — ничто, фикция.

*
Только имея дело с откровенно выдуманной сказкой о прошлых событиях, соглашается человек принять на себя ответственность за них и считать прошлые события своим прошлым.

*
Коренное отличие современных диктатур от всех тираний прошлого заключается в том, что террор используется не как средство уничтожения и запугивания противников, а как инструмент управления совершенно покорными массами людей.

*
Всегда было истиной, что толпа встретит «действия сильного восхищенным замечанием: может, это и подло, но зато ловко».

*
Нет ничего более характерного для тоталитарных движений вообще и для качества славы их вождей в частности, чем поразительная быстрота, с какой их забывают, и пугающая легкость, с какой их могут заместить другие кумиры.

*
Для того чтобы установить тоталитарный режим, террор должен быть представлен как инструмент воплощения определенной идеологии. И эта идеология должна приобрести поддержку многих, и даже большинства, прежде чем террор сможет обрести стабильный характер.

*
Потеря человеческих прав тотчас же совпадает с превращением личности в биологическую особь.

*
...расизм способен возбудить гражданские распри в любой стране и является одним из самых хитроумных из когда-либо изобретенных средств подготовки гражданской войны

*
Различие между подпольной литературой и отсутствием литературы равно различию между единицей и нулем.

*
Идеологии являются безвредными, безопасными и произвольными мнениями лишь до тех пор, пока в них не верят всерьез.

*
Жизнь без возможности свободно говорить и действовать – это, в буквальном смысле, уже не жизнь, а растянутый на всю человеческую жизнь процесс умирания.

*
Война стала роскошью, которую могут себе позволить лишь малые нации

*
Самые радикальные революционеры становятся консерваторами на другой день после революции.

*
Тоталитаризм стремится не к деспотическому господству над людьми, а к установлению такой системы, в которой люди совершенно не нужны.

*
Любая развитая идеология создается, поддерживается и совершенствуется как политическое оружие, а не теоретическая доктрина.

*
Равенство - результат организации общества. Мы не рождены равными; мы становимся равными как члены какой-то группы в силу нашего решения взаимно гарантировать друг другу равные права.

*
Если говорить об экономике, то тоталитарные режимы в своих странах напоминают пресловутую саранчу.

*
Главная черта человека массы — не жестокость и отсталость, а его изоляция и нехватка нормальных социальных взаимоотношений

*
Пожалуй, ничто так сильно не отличает современные массы от масс предыдущих веков, как утрата веры в Судный день: худшие утратили страх, а лучшие - надежду.

*
Отдельные люди, не располагающие поддержкой других людей, никогда не имеют достаточно власти, чтобы успешно применять насилие.

*
Для уединения всего-навсего требуется жить одному, тогда как одиночество наиболее остро проявляется в обществе других.

*
Самой радикальной и единственно надежной формой обладания является разрушение, ибо только то, что нами разрушено, является навечно и определенно нашим.

Я не читала эту книгу, я в ней жила. Я росла вместе с девятилетней девочкой Полиной, начавшей писать свой дневник и рассказывающей в нем на протяжении десяти лет о том, что тогда происходило в Грозном. Я вместе с ней влюблялась, разочаровывалась, увлекалась, училась, дружила, боялась... Но самое главное - я вместе с ней пережила войну. Настоящую. Страшную. Непонятную никому, кроме политиков. Ненужную никому. И до сих пор не окончившуюся, потому что до сих пор ее продолжают переживать жертвы, сотни тысяч жертв.

Рассказывать о книге такой силы трудно. Разве что настоятельно, очень настоятельно советовать ее читать. Читать всем, независимо от пола и возраста, от национальности и вероисповедания, от политических и других взглядов. Читать не только для того, чтобы почувствовать (не понять, а именно почувствовать), что война, под какими бы флагами и лозунгами она не проходила, это всегда - Зло. Скорее, читать для того, чтобы научится (или хотя бы узнать, что это возможно) оставаться Человеком и Собой при любых обстоятельствах. Даже если вокруг война. Потому что именно то, как ты относишься к людям, что ты думаешь и делаешь, говорит о тебе как о человеке, а совсем не то, чеченец ты или русский, христианин или мусульманин, богат или беден. Убивали все: и русские, и чечены. Грабили тоже все. Обманывали, унижали, издевались. Но среди всех их были и те, которым все равно, кто ты по фамилии-прописке-деньгам, они оставались людьми. Жаль только, что последние никогда не становятся во главе государств, структур власти, системы. Очень жаль...

Благодаря этой книге, я многое поняла о том, что сейчас происходит в Донецке и Луганске, что пережили жители Славянска, других городов востока Украины, что переживают беженцы. И мне очень-очень хочется верить, что мы, наша страна - другие, что мы сможем помочь им - нашим полинам из наших грозных...

"Людина залізниці" ("Помста", The Railway Man), Австралія, Британія, 2013.

Фільм про те, що доведеться пережити багатьом із тих, кого калічить - фізично й психологічно - нинішня війна. Жага помсти у героя фільму така велика, що заповнює його всього, не лишаючи в серці місця для любові, для радості. Чоловік борсається з усіх сил, аби звільнитися від цього почуття. Йому допомагають друзі й дружина. Але стати вільним вдається лише тоді, коли виходить знайти свого кривдника. Для того, аби помститися, чи для того, щоб пробачити? Не скажу))

Фільм важкий психологічно, любителям екшенів видасться нудним, прихильникам романтики - також, мелодрами - скоріш за все, так само.
Але я від нього отримала катарсис...

"Достукатися до небес" (Knockin' on Heaven's Door), Німеччина, 1997.

Якщо жити лишилося кілька днів, ви чекали б покірно смерті? Чого саме боялися б? Того, що помираєте, чи того, що не встигнете реалізувати чогось у житті?

І якщо бувають драми, котрі змушують сміятися до сліз, то це саме той варіант.

"Белль" (Belle), Великобританія, 2013.

Найкращий фільм із тих, які траплялися мені останнім часом!

Що робити, коли мораль і закон ідуть врізнобіч?
Що робити, коли соціальні правила диктують одне, а серце - інше?
Що робити, коли від тебе залежить майбутнє країни, але ти не знаєш точно, як твоє рішення на неї вплине?
На ці та інші питання шукають відповідь герої фільму, але не самі, а разом із глядачем.
Уроки людяності, добра, розуміння й сміливості - ось що я знайшла для себе у "Белль".
А ще фільм пораджу поціновувачкам Англії та Джейн Остін: тут панянки в кринолінах, кохання, сльози й геппі-енд)))

"Край майбутнього" (Edge of Tomorrow), США, Австралія, 2014.

Тилового щура відправили на фронт. Перелякане, впісяне, ні на що не здатне, навіть на соту долю того, що можуть рядові, яких він посилав на смерть тисячами... Ну, й загинув відразу ж...
От наших генералів так би...
Але цей був не простий начальник, а томкруз, от! Тож, замість порядно вмерти з кінцями. він потрапив у деньсурка і почав усе заново... І так 100500 разів... Ну, далі теж цікаво, тож можна дивитися)))

Это новое научное понятие вспомнилось мне после случайно услышанного разговора. Пожилая женщина жаловалась собеседницам на то, как резко ухудшается ее здоровье после телепередач Дмитрия Киселева, Владимира Соловьева и им подобных: наступает депрессия, сердце и голова болят, сон пропадает, мысли о скорой смерти приходят, и неизвестно, как себе помочь. Одна из женщин отвечает ей: «Я знаю, зачем они это делают – специально, чтобы пенсионеры поскорее вымерли, и деньги на пенсиях сэкономят».

Умница, попала в десятку, подумал я и проверил эту фразу среди разных людей – многие согласны. Они подтвердили, что также испытывают телесный дискомфорт после телеуроков ненависти и не знают, как им поступать со своим непонятным нездоровьем. Однако были и те, кто чувствует себя вполне комфортно – это вывертыши. Третьи вообще исключили телевизор из жизни из профилактических соображений.

Есть травмы и болезни от видимых причин, например, после ранений, ушибов, переломов, ожогов. В эволюции сформировались механизмы самовосстановления поврежденного тела. Есть болезни от невидимых причин – вирусов, микробов. Иммунитет защищает нас от этих незваных пришельцев. Негативная информация сродни невидимым врагам, но эволюционный иммунитет в этих случаях бессилен. Он начинает усиленно работать вхолостую, но так как нет механизма создания антител к информации из-за виртуальности ее природы, то через какое-то время наступает истощение естественного иммунитета. И это неосознаваемо открывает шлюзы для физиологической патологии в разных органах и системах организма.

У человека появляются признаки «почти нездоровья», не поддающегося исправлению с помощью медицинских процедур. Возникает «синдром моральной интоксикации» – острой и хронической. Такой синдром появляется после острой или хронической мировоззренческой травмы, когда внешняя информация травмирует мозг изнутри тем, что входит в явное противоречие с этическими принципами личности. Читать далее

(с)Георгий Юрьев, главный научный сотрудник сектора гуманитарных экспертиз и биоэтики Института философии РАН, доктор медицинских наук, кандидат психологических наук, семейный психотерапевт высшей категории.
http://ru.krymr.com/content/article/26625776.html

Был когда-то страшный заговор иезуитов. Потом - масонов. Потом - евреев. Ни одного подтверждения - настоящего, а не высосанного из пальца - этим заговорам до сих пор нету.
Сейчас - новая страшилка: вселенский заговор гомосексуалистов. Не верите? А посмотрите фильмец. Как и у "Протоколов сионских мудрецов" (это к заговору евреев), ножки у этого заговора растут тоже в России. Все сделано так топорно: то ли плакать, то ли смеяться - не знаю. Но массы-то все берут за чистую монету, кроме этого, берут в руки оружие (от дубин до ядерных бомб) и с готовностью, как зомби, строятся убивать. Тех, на кого пальцем указали. Враги ведь, и если их убить - будет всем счастье.

Много чего удивило в фильме. Например, церковь. Она, именно православная, здесь - единственный и неоспоримый авторитет. Если верующий молдаванин против, то это - важно. Если неверующий таксист за - то это - ужосужосужос! И в Содоме и Гоморе, кроме описанных, было еще множество грехов! Но о них молчат. Потому что убивать, грабить, лгать и пр. - это, наверное, нормально и похвально, а вот мужеложествовать - аяяй!

О детях. Почему - две мамы, это хуже, чем ужасный детдом или "полноценная" семья алкоголиков, где ребенка морят голодом и колотят? А то и забивают до смерти. А если дитё выживает, то становится, в основном, ненормальным взрослым. Но для автора фильма - это нормально, главное - ребенок не знает о содомии и поэтому априори счастлив!
Читать далее

Человек без воли – пижон, пух ничтожный, кукла. Человек без воли – тростинка, пылинка, туфля, шляпа, нюня, пузырь надутый. Без сильной воли он что? Соломка, нитка, мережка, мятная пастилка, бисквитик. Ффу! Без воли – капюшон, тряпка, наметка, изюминка, двойка, тень, слепень.

Человек без сильной воли – шестерка пик, паташон, обмылок, карась в сметане, масленок маринованный, клейстер, поросенок с самшитом в рыле; человек без воли – тряпка для пыли, прыщик на щеке, спущенная петля на шелковом чулке, телячьи ножки в студне.

Януш Корчак (с).

Умберто Еко - визнаний майстер інтелектуальної прози. Він змушує читача не тільки (і не стільки) відчувати, скільки мислити. Читати автора нелегко - доводиться час від часу відриватися від полотна роману й копирсатися в історії, щось уточнювати, щось дізнаватися, розглядати карти, знаоймитися з відомими й не дуже особистостями. Принаймні, у мене процес читання Еко відбуваєтсья якось так)))

Роман "Празький цвинтар" - не виняток. Про Гарібальді я чула, але подробиць його подвигів не знала. Про французькі революцію, комуну тощо - знала, але дуже-дуже поверхнево. Тепер знаю краще)) А ще я знаю, як відбуваються фальсифікації, різні - від елементарних документів до світових змов. Як-от, змова масонів. Чи ієзуїтів. Або ж - євреїв. Власне, шлях від теорії змови і покроковий план її реалізації, хай би якою містифікацією зговір не був, описаний Еко так докладно, що подекуди здавалося: це підручник для брехунів і брехунців різного штибу, яким вони активно користуються. Принаймні, підкилимові, підводні й інші причини подій, котрі відбувалися в 19-му столітті, так схожі на деякі сучасні методики маніпулювання масовою свідомістю, що просто диву даєшся: нічого нового в цьому світі, схоже, таки вже немає.

Головний герой - один, і він дуже-дуже негативний. І гидючий. І психічно хворий. Але те, що ані оку, ані душі в книзі немає на кому більше зупинитися, мимохіть придивляєшся пильніше до брехуна й падлюки, починаєш розуміти його вчинки, ба, інколи навіть співчувати й перейматися за нього. Тож разом із подробицями теорії змови Еко дає нам на озброєння й подробиці мислення, відчуттів та мотивів дій людей, про яких ми воліли б не знати або яких підсвідомо ігноруємо. Дай Боже, щоб не знадобилося ні одне, ні інше)) Хоча перше допомагає краще зрозуміти багато як історичних, так і сучасних подій. Світові змови таки існують, але зовсім не ті, про які нам кричать з екранів, шпальт та моніторів. Скорше, в те, про що кричать найголосніше, якраз вірити й не потрібно. Як от у "Протоколи сіонських мудреців", сфальсифіковані у Росії й взяті на озброєння Гітлером. Всі знають, як дорого обійшлася людству ця брехня. Лише одна з небагатьох...

Але повернуся до роману. Насправді це - детектив. Отой самий гидючий головний герой намагається розгадати одну загадку й копирсається у своєму минулому. З нього виколупуються не лишень достовірні історичні події, а й реальні люди, як, наприклад, юний Фройд. Власне, сам автор у післямові визнає, що всі-всі герої книги - реальні люди, окрім... головного героя. Неочікувано? Але так по-Еківськи... Так само по-своєму Умберто Еко обіграв назву роману. Прагою у ньому й не пахне, якщо що...))

Зйомки 24-30 серпня 2014 року. Автор - киянин Олег Прилуцький.





Читать далее

"Рука на мільйон" (Million Dollar Arm), 2014.

Фільм по-американськи банальний. Типова казочка про славетну американську мрію: як із нікого стати кимось. Сільські хлопці з Індії стають зірками американського бейсболу; самотній вовк-холостяк знаходить совє щастя, яке весь час було поруч, потрібно було лише прозріти; добро перемагає зло тощо. Все було б аж занадто наївним і банальним, якби не одне "але": кіно зяли на основі реальних подій! Тож вірмо - мрії здійснюються!
Дуже смачна, яскрава Індія у фільмі! Чогось яскраво згадався "Шантарам" Робертса - аж до запахів і смаків.
А фільм вартий уваги, попри все.

"Посвячений (The Giver), 2014.

От якби мені було років 12 (розмріялася, так))), то фільм мені сподобався б. А так - ще одна банальна антиутопія, в якій людей перетворюють знову на людей парочка тінейджерів. Диву даюся тому, скільки подібних сюжетів останнім часом строчать письменники, а потім за ними знімаються отакі-от фільми. Диву даюся і Меріл Стріп в одній із головних ролей. Власне, на неї й повелася. Даремно.

"Шалене весілля" (Qu'est-ce qu'on a fait au Bon Dieu?), 2014.

Ніхто не вміє так по-доброму посміятися над собою, як французи. Тому й комедії їхні залишають приємний-приємний післясмак, посмішку й просто задоволення життям.У цьому фільмі сміються над навалою імігрантів, які заполонили Францію. По-доброму й оптимістично))

"А ось і вона" (And So It Goes), 2013.

Літній, яскравий, позитивний, життєстверджуючий фільм про любов в усіх її іпостасях - бо вона є рушійною силою благополуччя й основою щастя.
А ще тут чудова музика, геніальні актори, багато динаміки і взагалі - кльове кіно для осені))