Мне, как русскому по национальности долгое время было приятно верить в то, что украинский язык произошел от русского. Но вынужденно отключившись от российской пропаганды и начав изучать этот вопрос глубже – я понял, что все как раз наоборот.

Еще долгое время российский ватник и ура-патриот всеравно будет свято верить в то, что украинский язык – это даже не язык, а диалект. И при поддержки на уровне правительства этот украинофобский миф выглядит для них правдой. Убеждать их в обратном нету никакого смысла.

Но кому интересно дальше приведу статью от пользователя Google+ Leshijy.

На самом деле украинский язык – один из старейших языков мира. Из всех индоевропейских языков Европы он сохранил наибольшее количество архаичных черт. Ни один народ Европы не имеет такого количества народных песен. По официальным данным фольклористов их насчитывается более 300 000 (по неофициальным – их около полутора миллиона). Тексты, которые накапливались в течение тысячелетий, почти невозможно перевести. Есть у нас и языческие песни о создании мира, которых, к примеру, нет у россиян. Ни один славянский народ не имеет такой богатой лексики.

На самом деле общее количество слов языка, включая не только литературные, но и диалекты и архаизмы, зафиксировать очень трудно. Но можно говорить о том, что русский язык насчитывает 200 000 слов (словарь Даля), в то время как в украинском языке – около 250 000 слов (Великий тлумачний словник сучасної української мови). Чей язык чьим диалектом является?Можно любое российское слово со славянским корнем вывести, пользуясь украинским языком. Но не каждое украинское слово вы выведете, пользуясь русским языком.

Только задумайтесь. Украинское “од” задом наперед читается как “до” (обратное направление). В русском же как ты не пытайся, а из слова “от” ты слово “до” не получишь. В русском языке нету украинских слов “до рогу” (до перекрестка), зато есть производное от них – слово “дорога”.

Нету в русском языке украинского слова “прати” (стирать), зато есть производное от него – “прачка”.

Нету в русском языке украинского слова “пружній” (упругий), зато есть производное от него – “пружина”.

Нету слова “тягнути” (тянуть), зато есть “тяготы”.

Нету слова “гребти” (грести), зато есть производное от него “грабли”.

Нету в русском языке слова “місити” (месить), зато есть у русских производное от него – слово “миска” (посудина для замешивания теста).

У нас “пеньок”-“опеньки”. В обоих словах встречается корень “пеньок”. У русских же єто будет “пенёк”-“опята” (во втором слове настолько искривили корень, что слово пенек уже не получается).

У нас сир-сироватка (от слов сыр мять – сыроватка – то что остается после отжимки сыра) (в обоих словах корень сир). В русском же языке настолько искривился корень, что слово “сыр” уже не получается – “сыворотка”.

В украинском языке “ведмідь” – тот кто ведает где мед. В русском же языке “медведь” – мед, который ведает где он есть. Маразм, не правда ли?

И после этого нам рассказывают, что мы от них произошли. Может наоборот? И кое кто при этом плохо усвоил наши слова.

У нас діти-дитина (множественное число – единственное число).
В русском же языке “дети” (много ребенков) – “детина” (великан). Абсурд, не правда ли?

По-украински “бджола” (от слов “буде жалити”). По русски “пчела”.

Украинская цепочка: людина-люди-людство. Русская цепочка: человек-люди-человечество.

Украинская цепочка: будинок-будувати-буда. Русская цепочка: дом-строить-будка. Сплошные исключения из правил.

Украинское “суворий” (вспомните Суворова) – русское “суровый” – перекрутили.
Украинское “нагромадження” (от слова “громадити”). Русское “нагромождение” (слова “громождить” нету). Украинское “лихий” (плохой. а дословно – от слова “лишения” – в русском языке это слово имеет негативную окраску). Но русское “лихой” – это герой.

Украинская цепочка: очі-окуляри. Русская цепочка глаза-очки (немецкое слово glass – стекло).
Украинская цепочка: праска-прасувати. Подчиняется одному правилу.
Русская цепочка: утюг-гладить. Не подчиняется одному правилу.

В сборнике Святослава 1073 года встречаем украинское “дав” вместо церковнославянского “дал”.

Украинское “буджу” (от “будити” – корень буд – везде присутствует) – в Российском же “бужу” (корень “буд” вообще не получается). русское ж (из слова бужу), появилось только в 16 веке и было переделано из церковнославянского жд. (жд до сих пор встречается в слове “возбуждать” – но корень “буд” – от будить из этого слова аж никак не получится. То бишь церковнославянский язык – производный от староукраинского, а не наоборот).

Украинское бути-буду (и там и там “у”). Русское быть-буду (не подчиняется одному правилу).

У всех славян пишется “его”, но только русские читают это слово как “ево”.

От украинского мелко “посікти” произошло слово “песок” (по есть посеченный мелко), но слова “секти” в русском языке нету. Отсюда ж и украинское слово “сокира” – от слова “сікти”. А в русском ему соответствует тюркское “топор”.

Украинское “вдома” (то есть в + домі) – имеет значение. Русское “дома” – не имеет значения.

В украинском “зобов’язувати” в корне присутствует слово “в’язати”. В русском же язіке буковку “в” выкинули – “обязывать”.

В русском вместо украинского слова “коло” употребляют “круг”. Но присутствует производное от нашего кола – это слова “колода” (в разрезе колоды в форме заложено коло).

Российское “стена” происходит от украинского “з тину” – брали тын и обмазывали его глиной.

Украинское “дім” (дом) производное от слова “дым”. Да и по звучанию оно ближе к исходному варианту, чем российское “дом”.

Украинское слово “лан” (поле) присутствует в корне российского слова “поляна”, но слова “лан” в русском языке нету.

Украинская цепочка “вітер-вітрило”. Русская цепочка “ветер”-“парус”. До Петра 1 в российских диалектах употреблялось украинское слово “ветрило” и “щегла” (вместо западноевропеского “мачта”). Сравните єто с украинским “щогла”.

До Петра 1 употреблялось российское “тятя” – аналог украинского “тато” (папа). Папа ж в русский язык попало из французского при Екатерине 2-й.

Так же и славянские названия месяцев, мы, украинцы сохранили, а в России их заменили на французские соответствия.

Украинское слово “годити” (родить, угождать). От него происходит российское “год”, но слова “годити” в русском нету. То есть год – это пора от урожая до урожая (годити – родити). Зато есть производное от слова “годити” – это “выгода”. Из украинского “лагодити” выпало “го” – получилось русское “ладить”. Таким образом Ладога – это перекрученное украинское “Злагода” (спокойствие, порядок) – то есть дословно – спокойное озеро.

Украинская цепочка “харчі-харчуватися-харчовий”. Русская цепочка “харчи”-“питаться”-“пищевой”.

В украинском языке буква “в” стабильна в таких словах “взяв”, “дівати”, “дів”. В русском же языке такого постоянства не наблюдается – наблюдается то появляение буквы “в”, то буквы “л” (чередование в-л): “взяЛ”-“деВать”-“деЛ”.

Украинская цепочка “розповідь-оповідання-оповідка-повідати-відати-скуштувати-відвідати-заповідати.” Русская цепочка “рассказ-повествование-рассказ-поведать-ведать-отведать-посещать-завещать” – не подчиняется одному правилу, такое впечатление что набрана из разных славянских языков-диалектов.

Украинская цепочка “керувати”-“кермо”-“корма” (на корме было кермо – руль). Русская цепочка “руководить” (руками водить) – руль (английское слово) – корма.

Для украинцев “намагатися” (на + могти) то есть пересиливать себя, превосходить свои силы. В русском же языке ему соответствует слово “попытка” от слова “пытка” – яркий пример разного способа мышления, заложенного в языке. Соответственно украинский язык учит работать, а русский язык учит лениться.

Украинская цепочка “Рух”-“ворушити”-“руйнувати”. Русская цепочка “движение”-“ворошить”-“рушить”. Русское “рушить” – уничтожать – производное от украинского “рушати”-“рух” – (двигать-движение). Подвинешь стену – она рухнет.

Украинское “крапати” “р” отпала – получилось русское “капать”.

Украинское “лелека” (аист) от имени богов Леля и Лили и ихнего ребенка – Ляли. Отсюда и вера в то что ребенка приносит аист. Итсюда ребенок лежит в люльке и ему поют Люли. Но слова “лелека” в русском языке нету, а детей он все равно приносит. Аист – сокращенно от украинского “жАб ЇСТь” (жаб ест).

В русском языке нету украинского “плескати”, но когда русские пляшут – они “плескають” (хлопают в ладоши). Отсюда и слово пляс.

Украинское “їжак” (от слов їжа – еда – в сказках ежик носит еду на иголках). Русское “ежик” – это исковерканное украинское “їжак”, но слова “їжа” в русском нету. Зато есть в русском “ешь” – производное от “їжа”.

Украинское “рідкий”-“рідина” происходит от слова “родити”. Без рідини (жидкости) ничегоне родит на огороде. Русское ж слово “жидкий” – єто искревленное на польский манер слово (поляки меняют букви “р” на “ж”, как в словах Ряшів-Жешув – украинское и польское название одного и того же города).

Украинская цепочка “дуХ-диХати-диХання.” (везде “х”) Русская цепочка “дух-дышать-дыхание” (“х” чередуется с “ш” – нету постоянства). Все эти слова производные от украинского “дмухати” (м выпала – получилось дух).

В русском языке нету украинского слова “купа”, “копа” (куча). Зато есть слова производные – “куплять”, “копить” (на купу – на кучу).

Российское “еще” – производное от украинского “є ще” (есть еще).

Русские слова “сегодня”, “сейчас”, “сию минуту” – содержат украинское слово “це” (се) (цього, цей, цю). В русском языке такого слова нету. Вместо него употребляют слово “этот”.

Украинская цепочка: кошти-коштувати-кошторис-коштовний-кошерний-кошель. Российская цепочка: деньги-стоить-бюджет-драгоценный-кошерный-кошелёк.

Украинская цепочка: ліки-лікувати-лікувальний-лікар. Российская цепочка: лекарство-лечу-лечебний-врач.

Украинская цепочка: їжа-їж. Российская цепочка: еда-ешь.
Украинская цепочка: жувати-жую. Российская цепочка: жевать-жую (то “е”, то “у”).
Украинская цепочка: йти-прийти. Российская цепочка: идти-прийти.

В русском языке присутствует имя “Володя”, но украинского “володіти” (владеть) нету.

От украинского “плутати” отпала “л” – получилось русское “путать”. Но слово “плут” в русском языке присутствует в первоначальном состоянии.

Украинская цепочка: рост-рости. Российская цепочка: рост-расти (то “о”, то “а”).
Украинская цепочка: ловити-виловлюю. Российская цепочка: ловить-вылавливаю (то “о”, то “а”).

Русское “зеркало” происходит от украинского “зиркати” (смотреть). Русское “зрение” – искривленное украинское слово “зір” (зрение).

Украинское “радуга” (дуга в рай) – буква “й” отпала – получилось русское “радуга”.

Украинское слово “вирій”-“вир”. Российское соответсвие – (рай)”ирий”-“водоворот”. То есть слова “вир”, “вирувати” в русском нету. Вир – это портал в рай. Свет в конце тонеля. Дословно выр – это портал, водоворот.

Украинская цепочка: негідник-гідний. Русская цепочка: негодяй-достойный.

Украинская цепочка: ступня-ступаю-поступово. Русская цепочка: стопа-ступаю-постепенно. Последнее слово есть в англ. языке: step – шаг.

Украинское “мій” и “мий” звучат по разном. Им соответствует русское “мой” и “мой” (читаются одинаково – возникает путанница – признак деградации склонения слов).

Украинское “мити”-“мию” (везде “и”). Русское “мыть”-“мою” (то “ы”, то “о” – нету постоянства).

Русское “порядок” получилось из украинского “по + рядок” (по строках), но слова “рядок” (строка) в русском нету.

Украинское “вимога” (требование) отсутствует в русском языке. Зато есть производное от него – “вымогатели”.

Российские слова “требовать”, “потребность” происходят от украинского “треба” (нужно).

В русских сказсках есть “Сивка-Бурка” и слово “сивый”. Но украинского слова “сивіти” (седеть) нету, как и слова “сивина” (седина).

Российское “обойма” происходит от украинского “обіймати” (обнимать), но слова обіймати в русском нету.

Украинская цепочка “слиз”-“слизький”. Русская цепочка “слизь”- “скользкий”.

Украинское “пряжене молоко” (топленое молоко) – “п” отпала – получилась российская “ряжанка”. Пряжити – это “нагревать” по украински. Но слова “пряжити” в русском нету.

В русском есть слово “размякнуть”, но украинского слова “м’який” (мягкий) нету.
В русском “шальной” есть, а украинского слова “шал” (баловство) нету.
В русском “порожняк” есть, а слова “порожній” (пустой) нету.
В русском “смерд” есть, а “смердіння” нема. Есть исковерканное – “смрад”.

В русском языке есть такое растение – “солодка”. Но украинского слова “солодка” (сладкая) в русском языке нету. Корень этого растения сладкий на вкус.

В русском есть слово “якобы”, но украинского слова “як” (как), от которого оно создано нету.
русские деепричастия на -чи, -вши украинского происхождения. Вони скорее составляют исключение. Тогда как за правило взяты форми на -я. Примеры: идучи-идя, глядевши-глядя. Будучи. Евши, Хлебавши.

В русском языке есть “потуги”, но нету слова “потужний” (мощный).

В русском языке есть слово “беспечный”, но нету украинского слова, от которого оно создано – “безпека” (безопасность).

От украинского слова “кістка” (косточка) происходит российское “кисть”, “кисточка”. Но украинского “кістка” в русском нету.

Во всех славянских язіках есть слово “голова” (голая). Но только украинцы голили голову (брили). Голити – єто по украински – брить. То есть вістригать оселедец – чуб. Хотя на ранних єтапах все славяне носили чубы. Тот же Святослав, например, польская династия Пястов, хорваты на картине Целестина Медовича “Приход хорватов” с чубами нарисованы. Новгородский идол с чубом найден.

Украинская цепочка: теля-телята. Русская цепочка: теленок-телята.

Наши предки орали землю и при этом пели песни – гимны богам. Отсюда у нас орать – это вспахивать землю, а в русском языке местные финно-угры не допоняли что мы делаем и орать – это у них кричать (даже не славить богов, заметьте).

Во всех славянских языках невістка – это молодая жена (свадьбу они уже давно отыграли). Только в русском языке невеста – это еще не вышедшая замуж, а только выходящая замуж девушка. То есть российское население слабо понимало смысл славянских слов.

Сьогоднішня оповідь про сліпого — гарний привід для нас замислитися над нашим життям, над нашою долею, майбутнім нашої Церкви.

«Царство Небесне, — говорить Христос, — подібне до купця, який шукає добрі перли, і, знайшовши одну коштовну перлину, йде і продає все, що має, і купує її» (Мф. 13, 45–46). Східне, православне передання — це дійсно скарб, це дійсно «коштовна перлина», заради якої хочеться відмовитися від усього іншого. Але у того, хто володіє таким скарбом, є й свої спокуси. Віками оберігаючи дорогоцінні перлини православ’я, ми ризикуємо перетворитися на «скупого лицаря». Перетворитися на людину, яка відмовилася від ближніх, суспільства, Божого світу не заради Христа, а задля споглядання краси та величі своєї конфесійної традиції…

Сучасна Українська Православна Церква — це єдина в Україні церковна структура, яку визнає вселенське православ’я. Проте, володіючи скарбом канонічного визнання, ми іноді поводимося немов колективний сліпий або немов колективний сновида.

Ми вибудували власний світ і комфортно у ньому почуваємося. Наш світ — це світ молитви, впорядкованості та благочестя, світ урочистих богослужінь. День у день ми живемо за тисячолітнім літургічним календарем… Й іноді ця упорядкованість богослужбового церковного життя немовби витісняє з нашої свідомості пам’ять про реальний світ, у якому ми всі живемо.

Євангельський сліпий був сліпим від народження, а його сліпота таємничо пов’язана з «відкриттям Божих діл». «Учителю, — питають Спасителя учні, — хто згрішив — він чи батьки його, що сліпим народився?» Але Господь пропонує їм зовсім іншу відповідь, яка мала би зруйнувати їхнє уявлення про гріх як неодмінну причину сліпоти. «Ні він не згрішив, ні батьки його, а це для того, щоб відкрилися на ньому діла Божі».
А ми? У чому полягає причина нашої колективної сліпоти? Що це? Гріх чи особливий Божий промисел?

Під час революції гідності наша Церква змогла подолати найбільшу спокусу, яка тоді існувала. «Засудіть Майдан», — вимагали тоді від нині спочилого у Бозі Митрополита Володимира представники режиму. «Назвіть людей, що там зібралися, бунтівниками, порушниками Божих заповідей». На жаль, дехто з нас спокусився і повторював ці рекомендовані владоможцями слова. Але Церква в цілому відмовилася від цього і змогла зберегти лице.

Сьогодні ситуація, в якій ми опинилися, набагато складніша. Триває війна на Донбасі. Цю війну розв’язано ззовні. Розв’язано політиками, які вважають, що спроможні спираючись лише на ресурси власної держави, протистояти всьому світові та домогтися перегляду державних кордонів у повоєнній Європі.

«Засудіть зовнішнього агресора» — звертаються до нас, пастирів Церкви, сьогодні наші парафіяни, ближні та друзі. Не вважаю, що моральна позиція нашої Церкви зможе сьогодні зупинити агресію. Ми схильні жити у світі благочестя та молитви. А наш північний сусід нині живе у вигаданому світі, де її величі нібито загрожують інші. Як не прикро це визнавати, там вже давно не чують голосу України. Там живуть політичними міфами стосовно нашої країни. Там вірять у те, що цілісність нашої країни захищають лише «уніати» та «розкольники», від яких бороняться на Сході. Там вірять у те, що більшість нашого народу нібито чекає «визволителів». Там вірять у те, що наше з вами бажання свободи та незалежності — нібито нав’язане нам Америкою…

Правда не може змінити тих, хто не хоче її чути. Проте вона може змінити нас самих…. Від Церкви, яка повинна бути совістю країни і народу, чекають слова. Однак у відповідь – тиша. Вважаю, що варто сьогодні відмовитися від дипломатичних евфемізмів і почати говорити слово правди. Вірю в це, бо знаю, що саме цього чекає від нас, пастирів, наша паства… Вірю в це, бо знаю: почавши говорити те, що ми думаємо насправді, почавши говорити правду, ми змінимося самі.

Громадянська війна — це величезна трагедія для народу. Але сучасна війна на Донбасі не може бути визнана такою, оскільки загальновідомо, що її розв’язали та штучно підтримують ззовні. Ми народ, що живе у своїй окремій, суверенній державі. І ніколи у нас не було передумов для громадянської війни. Не може така війна розпочатись в один момент.

Наш обов’язок як пастирів — молитися за мир в Україні та зцілення громадянського конфлікту, який, на жаль, культивований ззовні, і вже існує нині між Україною та більшістю населення Донбасу. Ми визнаємо цей конфлікт і маємо робити все, щоб його припинити. Проте ми не можемо закривати очі на те, що «ополченці» так званої ДНР воюють за допомогою сучасної російської військової техніки — тактичних ракетних комплексів, танків, установок «Град» і «Смерч». Звідки це все у «народних ополченців», у вчорашніх шахтарів? Хто навчає цих донецьких ополченців і де? Інструктори звідки навчають цих людей пекельним премудростям терористичної діяльності?

Ми, звісно, можемо робити вигляд, що цього не бачимо. Але чи від Бога буде ця наша «сліпота»? Чи не зраджуємо ми свій народ, власну країну? Чи не порушуємо ми 9-ту заповідь, коли кажемо, що нинішня війна — це війна «міжусобна» або громадянська?

Російські політики та російські урядовці називають нашу Церкву «Русской Православной Церковью в Украине». А ми самі називаємо Церкву, до якої належимо, Українською Православною Церквою. Нам дорікає за цю назву суспільство. Нам щодня кажуть: «як ви можете бути Українською Церквою, тобто Церквою українського народу, коли ви зраджуєте цей народ у найтрагічніший для нього час?»

Знаючи безліч «відповідей» на подібні докори, все ж відчувається докір сумління, коли це чується. Українське суспільство сьогодні схильне до надто емоційної та не завжди справедливої реакції стосовно нашої Церкви. І щиро співчуваю клірикам нашої Церкви, які зустрічаються сьогодні з непорозумінням та агресією… Проте погоджуюся з представниками громадянського суспільства, які вважають, що війна — це загальнонаціональне лихо, і ми не маємо сьогодні права на байдужість.

У нашій Церкві дійсно «уразлива» ситуація. Наша кіріархальна влада — знаходиться у Росії.
«Нехай ваш патріарх засудить агресію Росії, хай там щось скаже» — чути емоційні докори. Але хіба уявляють собі ті, що їх виголошують, в яких реальних умовах існує нині Православна Церква в Росії? Хіба можна уявити собі рівень несвободи та авторитаризму, що панують там сьогодні?

Церковна історія знає випадки, коли на чолі Помісних церков стояли подвижники, мученики та правдолюбці, яких згодом зараховували до лику святих. Таким був святитель Іоанн Златоуст. Цей дивовижний святий мужньо повстав проти неправди імператорського двору Константинополю і помер у вигнанні, позбавлений церковної влади та єпископського сану… Таким був і Митрополит Московський Филип. Цей Божий святитель намагався зупинити терор опричників Івана Грозного і вберегти життя людей. «Ти сидиш високо на троні, — сказав святитель Филип в очі царю, — але є Всевишній, Суддя наш і твій. Як прийдеш на суд Його?» У відповідь цар позбавив Филипа сану, ув’язнив його та зрештою наказав Малюті Скуратову його задушити.
Що ми маємо сьогодні робити? Вимагати від інших подвигу або самим взяти на себе відповідальність? Роками ми перекладали свою відповідальність на «вище церковне керівництво» на несвоєчасність та неузгодженість про бажання єдності і канонічної церковної самостійності.

Чекати — справа мудра. Але не під час таких доленосних подій, які відбуваються сьогодні у житті нашого народу. У цей трагічний для України та її народу час ми просто не маємо морального права чекати «кращих часів». Війна ставить усіх нас у ситуацію нагального та негайного вибору. Бути чи не бути Україні як державі? Бути чи не бути українській самостійності? Бути або не бути аутентичній українській культурній традиції? Бути або не бути Українській Церкві?

Ніхто, крім нас самих, не дасть сьогодні відповіді на ці питання перед лицем Бога та історії. Ніхто, крім нас самих, не захистить сьогодні нашу українську землю від новітніх орд завойовників. Ніхто, крім нас самих, не зможе примирити та об’єднати сьогодні український церковний народ.

Не варто кивати головою або ображатися на Москву. Врешті-решт безпосередня канонічна відповідальність за долю та єдність українського народу лежить саме на нас — архіпастирях і пастирях Церкви, які живуть і несуть служіння на українській землі, серед українського народу.

Всі ми боїмося розколів. Усі ми прагнемо єдності, а не поглиблення конфронтації та створення нових церковних розділень. Але ми маємо усвідомити: сховатися від відповідальності сьогодні ніхто не зможе… «Це мине… Мине, як минуло й усе інше, все, що було досьогодні». Я згоден з цією біблійною мудрістю. Але хотів би нагадати деяким своїм співбратам: «минути» (як і все інше в природі) можемо і ми з вами, наш з вами авторитет, наш з вами вплив на суспільство.

Брати на себе відповідальність у кризовій історичній ситуації не хочеться нікому. «Потрібно зрозуміти, чим це все закінчиться» — сказав мені один священик. «Якщо переможе Україна, то будемо підтримувати Україну. А якщо Росія — Росію». Людина сільської вдачі та філософії, цей пастир звик мислити масштабами своєї сільської громади, де час від часу конфліктували між собою два кандидати на голову сільради. Проте ця архаїчна аграрна психологія може сьогодні погубити долю нашої Церкви. Адже ми маємо усвідомити масштаб того, що діється. Мова йде про саме існування України як держави і саме існування нашої Церкви як Церкви українського народу, Церкви, що має авторитет у суспільстві, Церкви до якої належать тисячі православних громад.

Блаженніший Митрополит Володимир часто мені говорив: «Владика, спочатку треба все обміркувати, а лише потім діяти. Сім разів поміркуй і лише потім чини». «Ваше Блаженство! — спитав я колись Старця. А є такі випадки, коли потрібно негайно діяти? — Звісно ж є, — відповів Митрополит Володимир. — От якщо, не дай Боже, трапиться війна…»

На жаль, трапилося те, що не міг уявити ані Блаженніший, ані хтось інший. Доля та зла воля — зіткнула два сусідніх народи, яких об’єднували православна віра та культурна традиція…

Що ми — архіпастирі та пастирі Церкви — маємо робити під час війни? Перше, чого від нас чекає Бог та українське суспільство, це усвідомлення власної відповідальності. Ми не маємо перекладати свою відповідальність на інших. Ми маємо нарешті «прокинутися» і зрозуміти, що наш комфортний світ — це лише ілюзія. Ми маємо «прокинутися» і зрозуміти, що Бог кличе нас до відповідальності. Ми маємо нарешті розплющити очі й побачити, що народ України чекає від нас, що ми переборемо свій конфесійний егоїзм, своє почуття ексклюзивності і зробимо крок назустріч Україні та своїм братам.

Так, на відміну від інших православних церковних ієрархів, ми маємо безсумнівний канонічний статус та перебуваємо у євхаристійному та молитовному спілкуванні з повнотою вселенського православ’я. Але не будемо робити зі своєї канонічності подобу нового старозавітнього Закону. Не будемо наслідувати релігійний формалізм фарисеїв та книжників. Відкриємо свої очі на реалії нашого історичного дня. Відчуємо власну відповідальність за майбутнє Української Православної Церкви та православ’я в Україні в цілому. Відкриємо свої обійми братам, що колись від нас відокремилися. Будемо просити у Господа, щоб Він надіслав у наші серця любов до правди та мужність її боронити.

Господи, Іісусе Христе! Доторкнися наших очей і дай нам побачити біль та потреби нашого народу. Господи! Благослови наш народ миром і церковною єдністю. Дай нам сили стати вищими від вчорашніх образ та неправд. Дай нам сили прощати і приймати прощення інших. Господи Іісусе, не зважай на наші гріхи та завжди перебувай з нами.

Христос посеред нас! І є, і буде!

17 травня 2015 р.

Спокута

 

З 1906 року президент Fallières, смертна кара скасована переконали помилуваний систематично засуджені до смерті. В тому числі, в 1907 році, трохи вбивці дівчини, поклавши початок насильницькі натисніть кампанії прихильники смертної кари. Мі 1907 радикал Конгрес дезавуював половину президента з проханням про збереження смерті Мор T, алевідміна публічного характеру executio п.

Виставлені на Салоні квітня 1908 , ця таблиця ясно приймає серце цього палаючого питання, який завершився в період з липня по грудень 1908 року в обговореннях в Палаті, які уклали, нарешті, актуальність, нічого не роблячи.

Смертна кара або Спокута

Еміль фріа, 1908, Картинна галерея, Гамільтон, Онтаріо

 

Те ж саме місце

Вид узятий з ганку в'язниці Карл III Ненсі , яка відбулася перед 1890 страт в 1925 році кут огляду сторона робить вважають, що вулиця відкриває навпроти тюрми: це насправді вулиця Карл III, які поділяють дуже спотворені.

Сам чоловік

Виконання імовірно, що Домінік Harsch, Понеділка, 8 січня 1897 в 7:27. Це 28-річний житель Люксембургу вбив молоду дівчину, і ми знаємо, що фріа присутній на його суді в присяжних. Ми читаємо в газетах докладний звіт про виконання цієї ( L'Est Республіканський ,    Le Petit Parisien ). Багато пунктів відповідно до таблиці:

• в глядачів у вікнах і на дахах   : "вікна деяких будинках з видом на місце страти була здана в оренду за цінами в діапазоні між 20 і 50 франків; на дахах будинків натовп молодих людей, які очікують в сніг, який впав дуже щільно на 4:00 " . (Petit Parisien)

• сніг на землі: "сльота під ногами перетинає взуття" . (Est Республіканський)

• Піхота : "Для того, щоб запобігти цікавий парк Rue Charles III, військові хедж вміщується на кожному тротуарі. чоловіки притулитися проти будинків. " (Est Республіканський)

• в жандарми  : "Нарешті, о 4:00, прибуття три бригади змонтованих жандармів під командуванням капітана Шоффур. Вони проходять перед входом до в'язниці. " (Est Республіканський)

Момент

L'Est Республіканський нормалізує цю незвичайну сцену, підкресливши рольсвященика і наполягаючи на швидкості сцени:

"За величезний шум чути:" Там він! "Величезна поштовх коливається натовп, солдати ледь утримувати. Капелан для засуджених, пропонуючи йому розп'яття : - Не хвилюйтеся, він сказав, що відбувається на вулиці; лише поглянути на розп'яття божественного . На командних жандармів караул. Абат Гійон прагне приховати камеру у вигляді Harsch, який виступає ще. Але незабаром зникає за засуджених засобів, тече через нього і розливу. сцена настільки швидко, що навряд чи у нас є час, щоб зрозуміти це . Харш захоплений, викидається під ободок. Майже одночасно сокиру впав з глухим стуком. Це 7:00 30. Правосуддя здійснюється . І в той час як струмінь крові заливає базу гільйотини , виснажений голова рулони в кошику, слух йде через натовп, який рухається з тріском. ".

 

Le Petit Parisien, менш канцелярська і республіканських, наполягає на тому, а не на драматичних деталей, навіть огидно:

"О 7:30, відкриває двері в'язниці, в той час як звукові заповіді" Ведмідь зброя справжня зброя ". Тремтіння прийшов з натовпу, виявлені всі керівники ;Капелан охоплює засуджений, які досі хреститься на чотири метри Вулиця відокремлює тротуар, допомагає видалити його куртки накинутій на плечі, і штовхати її на дошці, яка нахиляється. Дві секунди пройти, то ніж падає на тлі криком жаху, крові ллється на висоту двох метрів , хлюпається допомогу і жандармів навколо гільйотини . " 

 

Технічний точність

Гільйотини, модель 1872 показано більш докладно. У два кати помічники на місці, готові натиснути засуджений на борту нахилу . Кат стоїть зліва від гільйотини, його рука все ще не до  важелів , які викликають закриття вікна , то падіння сокири .Зверніть увагу, що кабель, який йде уздовж посту не спусковий механізм, але кабель проходження лезо атлетика через шків, розташованої вище на гільйотину (викл-контролю).

З іншого боку, стовбур відкритий на підлозі готовий забрати тіло. Для всіх технічних деталей, ви можете прочитати  http://boisdejustice.com/Home/Home.html

 

Кати прибув день перш, ніж іти на гільйотину в супроводі трьох помічників, Луї Deibler "має у віці ... Його борода усипана срібла сина, його особа прийняла багато зморшок і кульгавість ... сьогодні виражений. " (Est Республіканський).

Таблиця представляє тільки дві гольові передачі ,  омолоджує і робить невпізнанним ката, який буде піти у відставку протягом двох років, травмовано цим невдалого виконання:

Луї Deibler

"Брехня маневр: ніж випущений до вікна закриті, де кров бризки на найближчих глядачів. Deibler Луї, пощадив цього разу, поки вважає, були забруднені: спочатку гемофобія прояви, що дозволить розширити в найближчі два роки " . (http://guillotine.voila.net/Palmares1871_1977.html )

 

Інструмент терору

Біндер для Виконавці заарештованих під час революції 
1895 року, E.Friant школи Музею Ненсі, Нансі

У цьому зв'язування виконується кілька років раніше, Friant вже очевидний відштовхування гільйотини, показаний тут, на іншій стороні - з суспільної точки зору.Esthétisant зміщення не приховує жах свіжого б'є крові і голови, що краплі , щоб збалансувати старий з сокирою виконання відводиться до задньої частини книги, кинутих на ожина, грибами і мишей : нова схема, нові варварство.

 

Прихильні зображення

Залишивши нам здогадатися, в тумані раннього ранку десятки силуети , що щетини на даху і десятки глав , які укладають у вікнах на тлі намальованих рекламних оголошень, фріа зайняти чітку позицію по частині питання: так У публічних страт єганьбою .

Тим не менш, він не залишає проколоти свою думку про страти : достовірність деталей дозволяє йому ховатися за документальний точки зору .

Ви повинні дивитися більш докладно склад, щоб сформувати уявлення про погляди художника.

 

Головний убір

 Художник не використовує деталі повідомляється в Le Parisien: "Все голови виявили" .Навпаки, як би запобігти обезголовлення, тут кожен носить капелюх :

• в три кати в циліндрі,
• в трьох солдатські шапки, сек
• в шість жандармів в треуголках,
• два офіційних (суддя і адвокат?) в казанку.

Окремо солдатом двох представників закону, третя людина  в фетровому капелюсіце в минулому докладна особа, ми пропонуємо група. Дивлячись, нижня частина обличчя сховані шарф як для захисту косар його власної шиї : можливо, це спільникабо друг із засуджених, який посковзнувся в першому ряду, щоб подивитися в його останні хвилини.

Центральне місце в цьому концертному головних уборів, три людини об'єднані вбратство голими головами : Condemned , священик , і Христос на хресті .

Відзначимо, що в цьому церемоніальних головних уборів, призначених для спонсорів, священиків і вбивць,  жодна жінка не має місце .
 

Два дуги кола

Ганок  об'єднує під своїм дузі кола всі герої сцени. глядачів, виконавці і засудженийАле наїзд на  крихітному напівкруглої панелі нагадує нам, що серед сотень голів, один буде прийнято ,


 

Іронія абсурдно

У момент, коли лезо буде скоротити протягом декількох секунд, раз в м'ясистої шиї підкреслює гарне здоров'я людини в самому розквіті сил.

У його густого волосся виступає проти лисину священика, який ставить свою ліву руку на його плече старий за кермом  молодий чоловік   до смерті.

 

Жест співчуття або жест зрадника , щоб підштовхнути його вперед? Рука спочиває де мотузка перетворюється в Кримінально-ноги готові різати, це не додаткова соціальна лицемірство?

 

І те, що це кров червоне пальто ? Для захисту від холоду протягом декількох секунд він залишив провести в холодній?

 


Нарешті, помістіть хрест між загостреними вухами в кінський і поблизу рогівміліціонера, не так-то кисле?

 

Неоднозначно погляд

І це правда, що вирівнювання   між двома знаряддями катувань розкриває кілька забобонів паралелізм: оптично, гільйотина виступає як свого роду жахливої проекції хреста . Тим більше, що два знаходяться не в площині столу, але злегка нахилена.

Те, що виглядає приреченим, де очі, він зупиниться? На хресті розмахував священик нікчемні розради, або сокирою за?

На цьому етапі, фріа здається, щоб залишити вибір на інтерпретації глядача. Кожен знайде те, що він хоче: мораліст побачите покарання погашення провину,християнське   воскресіння, який долає смерть, анархістський релігію, яка приховує насильство держави.

 

Примусове Емпатія

Але глядач не може довго залишатися в цьому збоку : відсутність центрального перспективи, план і рамки, запобігаючи його від розташовуватися просторово. Таким чином, він, нарешті, перетнути рамку і перетягнути в таблиці, залучені цієї особливої точки до де сходяться очі всіх персонажів: око вмираючого .

Тут точка сходу замінюється точкою не втечеш.

І з цієї точки зору, один погляд можна:

хрест не приховує гільйотину.

 

Мишоловка.......

ПОЧАТОК ПЕРЕКЛАДУ (http://www.liveinternet.ru/users/paul_v_lashkevich/post361119822/ )

ПЕРЕКЛАД ДО КІНЦЯ -

( http://www.liveinternet.ru/users/paul_v_lashkevich/post361121058/</span>)

+++

L’Expiation

 

Depuis 1906, le Président Fallières, abolitionniste convaincu, graciait systématiquement tous les condamnés à mort. Y compris, en 1907, un tueur de fillette, ce qui déclencha une campagne de presse violente des partisants de la peine de mort. Mi 1907, le congrès radical désavoua à demi le président, en demandant le maintien de la peine de mort, mais la suppression du caractère public de l’exécution.

Exposé au Salon d’avril 1908, ce tableau prend clairement place au coeur de cette question brûlante  qui culmina entre juillet et décembre 1908 dans les discussions à la Chambre : lesquelles conclurent, finalement, à l’urgence de ne rien faire.

La Peine capitale ou l’Expiation

Emile Friant,  1908, Art Gallery, Hamilton, Ontario

 

Le lieu même

La vue est  prise depuis le porche de la prison Charles III de Nancy, devant laquelle avaient lieu les exécutions de 1890 à 1925.

L’angle de vue  latéral fait croire que  la rue s’ouvre en  face à la prison : il s’agit en fait de la rue Charles III,  qui part très en biais.

L’homme même

L’exécution est probablement celle de Dominique Harsch, le lundi 8 janvier 1897 à 7h27. Ce Luxembourgeois de 28 ans avait assassiné une jeune fille, et on sait que Friant assista à son procès aux Assises. On peut lire dans les journaux le récit détaillé de cette exécution (L’Est Républicain,    Le Petit Parisien). De nombreux points concordent avec le tableau :

• les spectateurs aux fenêtres et sur les toits  : « les fenêtres des quelques maisons ayant vue sur le lieu de l’exécution avaient été louées à des prix variant entre 20 et 50 francs; sur les toits une foule de jeunes gens attendaient sous la neige, qui tombait très serrée depuis quatre heures du soir ». (Petit Parisien)

• la neige sur le sol  : « La neige fondue sous les pas traverse les chaussures ». (Est Républicain)

• les fantassins : « Afin d’empêcher les curieux de stationner rue Charles III, une haie de militaires est placée sur chaque trottoir. les hommes s’adossent contre les maisons. » (Est Républicain)

• les gendarmes  : « Enfin, à quatre heures, arrivent trois brigades de gendarmes à cheval, commandées par le capitaine Chauffour. Ils prennent place devant l’entrée de la prison. » (Est Républicain)

L’instant même

L’Est Républicain normalise cette scène extraordinaire, en  mettant en valeur le rôle de l’aumônier et en insistant sur la rapidité de la scène :

« Au dehors une immense clameur retentit : « Le voilà ! » Une poussée formidable fait osciller la foule, que les soldats ont peine à contenir. L’aumônier s’adresse au condamné,lui présentant le crucifix : – Ne vous occupez pas, lui dit-il, de ce qui se passe au dehors ; ne regardez que le divin crucifix. Au commandement les gendarmes présentent les armes. M. l’abbé Guyon cherche à masquer l’appareil aux yeux de Harsch, qui s’avance encore. Mais bientôt le condamné disparaît derrière les aides, qui se jettent sur lui et le renversent. La scène est si rapide qu’à peine a-t-on le temps de s’en rendre compte. Harsch est saisi, jeté sous la lunette. Presque en même temps le couperet tombe avec un bruit sourd. Il est 7 heures 30. Justice est faite. Et pendant qu’un jet de sang inonde la base de la guillotine, que la tête hagarde roule dans le panier, une rumeur parcourt la foule, qui s’ébranle avec fracas. ».

 

Le Petit Parisien, moins clérical et plus républicain, insiste au contraire sur les détails dramatiques, voire répugnants  :

« A sept heures et demie, la porte de la prison s’ouvre, tandis que retentissent les commandements de « Portez arme présentez arme ». Un frémissement s’élève de la foule,toutes les têtes se découvrent ; l’aumônier embrasse le condamné, qui franchit encore de lui-même les quatre mètres qui le séparent de la rue au bord du trottoir, les aides lui enlèvent sa veste, jetée sur les épaules, et le poussent sur la planche, qui bascule. Deux secondes s’écoulent, puis le couteau tombe, au milieu d’un cri d’horreur;le sang jaillit à une hauteur de deux mètres environ, éclaboussant les aides et les gendarmes qui entourent la guillotine.« 

 

La précision technique

La guillotine, modèle 1872, est représentée dans tous ses détails. Les deux aides-bourreauxsont en place, prêts à plaquer le condamné sur la planche basculante. Le bourreau se tient  à gauche de la guillotine,  sa main n’est pas encore montée vers les  leviers qui déclenchent  la fermeture de la lunette, puis la chute du couperet. A noter que le câble qui monte le long du poteau n’est pas le mécanisme de déclenchement, mais le câble de relevage de la lame, passant sur une poulie située au dessus de la guillotine (en hors champ).

De l’autre côté, le coffre ouvert sur le sol est déjà prêt à recueillir le corps.

Pour tous les détails techniques, on peut lire  http://boisdejustice.com/Home/Home.html

 

Les bourreaux sont arrivés la veille en train avec la guillotine : accompagné de trois aides, Louis Deibler « a beaucoup vieilli… Sa barbe est semée de fils d’argent, son visage a pris de nombreuses rides et sa claudication… est aujourd’hui très prononcée. » (Est Républicain).

Le tableau ne représente que deux aides,  rajeunit et rend méconnaissable le bourreau, qui prendra sa retraite dans deux ans, traumatisé par cette exécution ratée :

Louis Deibler

« Fausse manoeuvre :  le couperet est libéré avant que la lunette ne soit fermée, d’où éclaboussures de sang sur les spectateurs les plus proches. Louis Deibler, épargné cette fois, croit pourtant avoir été sali : première manifestation d’hématophobie qui iront s’aggravant les deux années suivantes ». (http://guillotine.voila.net/Palmares1871_1977.html)

 

L’instrument de la Terreur

Reliure pour Les exécuteurs arrêtés pendant la Révolution
E.Friant, 1895, Musée de l’Ecole de Nancy, Nancy

Dans cette reliure réalisée quelques années plus tôt, Friant manifeste déjà sa répulsion envers la guillotine, montrée ici de l’autre côté – du point de vue du public. Le parti-pris esthétisant ne cache pas l’horreur du sang frais qui gicle et de la tête qui chute,  à mettre en balance avec l’ancienne hâche d’exécution reléguée au verso du livre, abandonnée aux ronces, aux champignons et les mulots : nouveau régime, nouvelle barbarie.

 

Une image engagée

En nous laissant deviner, dans la brume du petit matin, les dizaines de silhouettes qui hérissent les toits et les dizaines de têtes qui s’empilent dans les fenêtres au milieu des réclames peintes, Friant prend clairement position sur une partie de la question : oui, lesexécutions publiques sont une honte.

En revanche, il ne laisse pas percer  son opinion sur la peine de mort :  la véracité  des détails  lui permet de  se retrancher derrière le point de vue  documentaire.

Il faut regarder  la composition plus en détail  pour se faire une idée des opinions de l’artiste.

 

Les couvre-chefs

 Le peintre n’exploite pas le détail rapporté par Le Parisien : « Toutes les têtes se découvrent ».  Au contraire, comme pour conjurer la décapitation, ici tout le monde porte chapeau :

• les trois bourreaux en hauts-de-forme,
• les trois soldats en  képis ,
• les six gendarmes en bicornes,
• les deux officiels (le juge et l’avocat ?) en chapeau melon.

Séparé  par un soldat de ces deux représentants de la Loi, un troisième homme en chapeau mou est le dernier visage détaillé que nous propose l’artiste.  Le regard fixe, le bas du visage dissimulé par un foulard comme pour protéger du couperet son propre cou : sans doute s’agit-il d’un complice ou d’un ami du condamné, qui s’est glissé au premier rang pour assister à ses derniers instants.

Au centre de ce concert de couvre-chefs, trois personnes sont réunies dans la fraternité des têtes nues : le Condamné, le Prêtre, et le Christ en croix.

A noter  que,  dans ce cérémonial  réservé aux porteurs de chapeaux, aux  prêtres et aux assassins,  aucune femme n’a sa place.
 

Les deux arcs de cercle

Le porche  rassemble sous son arc-de-cercle tous les protagonistes de la scène : spectateurs, exécutants et condamné.

Mais  un zoom sur le  minuscule demi-cercle de la lunette nous rappelle que, parmi ces centaines de têtes, une seule va être tranchée.
 

L’ironie de l’absurde

A l’endroit que  la lame va couper dans quelques secondes, un pli dans la nuque charnue insiste sur la bonne santé de l’homme dans la force de l’âge.

A ses cheveux drus s’oppose la tête dégarnie du curé, qui pose sa main gauche sur son épaule : vieil homme conduisant  un  homme jeune  à la mort.

 

Geste de compassion ou geste traître, pour le pousser à avancer ? La main posée à l’endroit où la corde transforme le criminel en  gigot prêt à trancher, n’est elle pas une hypocrisie sociale supplémentaire ?

 

Et à quoi sert ce manteau rouge sang ? A le prémunir contre le rhume, pour les quelques secondes qu’il lui reste à passer dans le froid ?

 


Enfin,  placer une croix entre les oreilles pointues d’un équidé et près des cornes d’un gendarme, n’est-ce pas quelque peu sulfureux  ?

 

Un regard ambigu

Et il est vrai que l’alignement  entre les deux instruments de supplice révèle un parallélisme quelque peu iconoclaste : optiquement, la guillotine apparaît comme une sorte de projection monstrueuse de la croix. D’autant que les deux ne sont pas situées dans le plan du tableau, mais légèrement inclinées.

Que regarde le condamné, où son regard s’arrête-t-il ? Sur la croix brandie par le prêtre en dérisoire consolation, ou sur le couperet juste derrière ?

A ce stade, Friant semble laisser au spectateur le choix  de l’interprétation. Chacun y trouvera  ce qu’il veut :  le moraliste verra le châtiment qui rachète la faute, le chrétien  la résurrection qui surmonte la mort, l’anarchiste la religion qui cache la violence de l’Etat.

 

Une empathie forcée

Mais le spectateur ne peut demeurer longtemps dans ce point de vue latéral :  l’absence de perspective centrale, de premier plan et de cadre, l’empêchent  de se situer spatialement. Aussi finit-il par traverser le cadre et glisser dans le tableau, attiré par ce point singuliervers où convergent les regards de tous les personnages : l’oeil de l’homme qui va mourir.

Ici, le point de fuite est remplacé par un point de non-fuite.

Et de ce point de vue, une seule vision est possible :

la croix ne cache pas la guillotine.

 

La souricière

Ainsi la composition force le spectateur à devenir objet de vision,  pris dans le faisceau des regards ;  à se mettre à  la place de ce coupable devenu victime, pris dans la souricière  des baïonnettes au canon, des sabres au clair et des bois de justice.

Au premier plan, le sentier dans la neige matérialise les quelques secondes qui lui restent jusqu’à la seule porte de sortie possible : le panier  ouvert sur le sol. Scandaleuse tombe amovible.
 

Une victime bien connue

Nous avons vu son regard qui pointe vers le haut du couperet, mais nous n’avons pas noté que cette pièce en acier, qui accroit l’inertie de la lame,  est précisément appelée le « mouton« .

Nous avons compris que la croix se projette sur la guillotine, mais nous n’avons pas compris que la tête chauve du curé joue,  au pied de ce Calvaire virtuel, le rôle du crânequi  signale la colline du Golgotha.

Enfin nous avons vu le manteau rouge qui couvre, comme dans la réalité,   les épaules du condamné : mais nous n’avons pas reconnu sa couleur rouge…

 

 

 

Ecce Homo
Antonio Ciseri, 1871, Gallerie d’Art moderne, Florence

Cliquer pour agrandir

Toutes ces références  placent clairement le tableau dans la droite ligne de cette tradition iconographique où un homme qui va mourir est exhibé devant des spectateurs.

L’Expiation de Friant, c’est un Ecce homo combiné avec une Montée en Croix.

Ainsi le tableau cherche à déclencher  une série d’identifications :

le spectateur devient  le condamné qui devient la victime qui devient l’agneauqui devient le Christ.

Friant ne se comporte pas ici en bouffeur de curé ou en crypto-anarchiste, mais en  judoka qui se sert de la force des corps constitués  pour  défendre le parti adverse : celui  des corps décapités.

 

 

 

 

News Feed

 

 

Paul V. Lashkevich

7 mins · 

Paul V. Lashkevich только что
Крым стал украинским еще в 1918 году.
Om TV
( https://youtu.be/VWJPY24OrXY… ) 
Om TV

Крым стал украинским еще в 1918 году.

Facebook, ВК, Одн, Twitter - "OmTV". Канал существует только благодаря вашим ПРОСМОТРАМ видео и рекламных объявлений во время наших видео в Youtube, вашим ПО...

YOUTUBE.COM

Like · Comment · 

Share