Від часу Ярослава Мудрого нам щастило на Ярославів |
+++
"Від часу Ярослава Мудрого нам щастило на Ярославів. Час його правління – це єдиний час, коли Київ входив до число десяти найбільших міст світу, а історія шлюбу його дітей показує, як з ним рахувалися у всій Європі. Від середини ХІХ ст. серед освічених галичан з’явилися мода називати своїх дітей не християнськими іменами з Нового завіту, а іменами київських князів – Володимира, Ольги та Ярослава. Від 1930-х років ця мода перейшла навіть на села – тому і я, народжений у селі, теж став Ярославом. Подивіться у «Хто є хто в Україні», і побачите, що більшість Ярославів є галицького походження. Ця сама тенденція, до речі, помітна й в американській та канадській діяспорі у Північній Америці. Але особливо вона помітна серед українських істориків в Україні. Називати дитину Ярославом було певним викликом та запереченням традиції: це ім'я нехристиянське, сягає індоєвропейських, поганських часів. Його найближчим та найбільш знаним відповідником є грецьким «Геркулес», символ великої і непогамованої («ярої») сили. Даючи своїй дитині це ім'я, батьки ніби хотіли сказати: «ми бунтуємо проти своєї долі. Ми хочемо, щоб ми і наші діти були більшими, аніж про нас думають чи з нас роблять наші вороги».
У нашій сучасній історії не було кращого втілення цієї мрії аніж Ярослав Дашкевич. Як і про Геркулеса, я відмовляюся думати і писати про нього у минулому числі. Я щасливий з того, що є його сучасником. І хочу подякувати йому за це від імені всього нашого покоління."
Ярослав Грицак
"Чи вживали у Львові слово вундеркінд? Дашкевич почав у двадцять років: свою першу розвідку, і то цілком зрілу, про систему словника псевдонімів, криптонімів і криптограм, він надрукував 1946 року у київському бібліотечному збірнику, наклад якого було знищено. Вчений відбув 7 років ув’язнення в таборах. 21 рік перебував без роботи.
Людина з потужним громадсько-політичним нервом, виразний націоналіст, – якби не обставини, він був би передусім українським істориком. Але Дашкевич мав совєцький паспорт, і це зобов’язувало. Він оволодів вірмено-кипчацькою, половецькою мовою. Щоб здобути реноме легального фахівця із вузьких спеціальних дисциплін, видав російською мовою книжки «Армянские колонии на Украине в источниках и литературе XV-XIХ веков” (1962), «Украинско-армянские связи в XVII веке” (1969). Окремо стоїть його «Каталог колекції документів Київської археографічної комісії 1369-1899» (1971). Інше окреме місце займає ще одна книжка – “Каменные бабы причерноморских степей” (1982). Коли до Львова на Козацьку, 11, де жила родина, приїхала теща – мати Людмили Шереметьєвої, вона побачила в зятя на книжкових полицях грубі теки матеріалів з написами “Баби”, “Баби”, “Баби”. Це викликало серйозні розмови.
У житті Ярослава Дашкевича був такий переламний момент – 5 грудня 1988 року, його промова на засіданні київського клубу “Спадщина”. З її тексту видно, на яких вершинах українознавства він стояв ще тоді, коли бував без роботи, а Щербицькі й Маланчуки не давали йому працювати для української науки. За большевиків вчений не писав чи майже не писав про його сьогоднішніх героїв – ні про Хмельницького чи Тетерю, Мазепу чи Грушевського, Липинського чи Лонгина Цегельського, не кажучи про Коновальця. Того, далекого вже 1988 року він не мав за собою монографій чи якихось капітальних праць про українських діячів чи українські справи.
Варіантів було багато. Він лишився з матір’ю, а не з батьком. Зрештою, він не пішов на Захід 1944 року – інший варіант, який, зрештою, теж цікаво тепер прорахувати. Очолював би котрусь еміграційну структуру, редагував журнал чи газету? Такого шляху він не вибрав ніколи, і переконує інших і самого себе, що в цьому не розкаювався."
Сергій Білокінь
Першу наукову працю Ярослав Дашкевич опублікував у 15 років. Це були карти до книги з економіки, яку перекладала його мати, відомий науковець та січовий стрілець Олена Степанів. Ярослав Романович мав дуже чіткий, логічний склад мислення і в гуманітарних, і в точних науках. Його батьки були військовими, тож він добре розумівся на стратегії. Мав різні дивовижні здібності, які розвинув і в юності, і потім у концтаборі. Під час німецької окупації навчився шевського ремесла і пишався тим, як міг зашити і навіть пошити черевики.
Початкова медична освіта дозволила йому працювати в таборах завідувачем неврологічного відділення. Там було багато ув’язнених медиків високого рівня і взагалі відомих людей різних національностей, віросповідань, різного фаху, які ділилися з ним своїми вміннями. Дашкевичу довірили комісувати психічно хворих, тобто звільняти їх на волю як невиліковних і не загрозливих для суспільства. Завдячуючи тій своїй табірній посаді, доктор Дашкевич «комісував» чимало політв’язнів, які зовсім не страждали від психічних розладів. Згодом він завжди був консультантом і порадником із питань медицини для своїх близьких і знайомих.
Дашкевич писав про Україну і про інші народи, які населяли наші терени, через призму світової історії. На таборах і в засланні спілкувався з представниками поневолених народів. Це зміцнило його переконання про толерантність, взаємопошану. Та й міжвоєнний Львів був великою поліетнічною, полірелігійною громадою — українці, поляки, євреї, татари, вірмени... І батьки Роман Дашкевич та Олена Степанів — були шляхетними, толерантними людьми з високою освітою. Як активіст дисидентського руху контактував із однодумцями по всій «імперії зла».
У його долі переплелися історії поколінь. Ярослав Романович цікавився історією Карпатської України, за долю якої вболівав гімназистом у 1938—1939 роках. Василь Климпуш, один із керівників Гуцульської Республіки, рідний брат команданта «Карпатської Січі» Дмитра Климпуша перебував разом із ним в таборі «Спаськ» Карагандинської області Казахстану і чимало повідав майбутньому історикові. У табори 23–річний випускник Львівського університету потрапив «за батьків» — воїнів армії УНР. І згодом саме він у 1988 році в Інституті історії АН УРСР першим перевернув уявлення «українських радянських» учених про Михайла Грушевського: це була історична хвилина, доба домінації російської історичної схеми України завершувалася.
Він, як криголам, прокладав–відновлював цілі напрями української науки. У травні 1991–го започаткував щорічні міжнародні конференції «Історія релігій в Україні» у Львівському музеї історії релігій — створив середовище, що об’єднувало науковців зі всієї України — Сімферополя, Луганська, Чернігова, Донецька, Одеси — знавців християнства, юдаїзму, ісламу на теренах України. Тоді ж став натхненником і співорганізатором наукової конференції «Національно–визвольна боротьба 20—50–х років ХХ ст. в Україні». «Сканував» прогалини в науці. Скажімо, правдиве дослідження історії Компартії. Виховав із десяток кандидатів і докторів наук. Він любив і вмів займатися з молоддю, на відміну від більшості науковців, що зосереджуються на власних монографіях–текстах. Усі його співробітники були молодими людьми 20—25 років. Завдяки цьому йому вдалося створити той феномен, що нині зветься Львівською археографічною школою. Ярослав Романович був чимось більшим, ніж просто людиною, яка передає свій багатющий досвід, — він пробуджував відповідальність перед історичним джерелом, безкомпромісність у правді та любов до України. Дашкевич не терпів графоманів, міфотворців та непрофесіоналів від історі».
Вільно володів німецькою, польською, російською, знав вірменську, читав англійською, французькою, литовською, вірмено–кипчацькою, був обізнаний із китайською й арабською. У передмові до книги «Вірменія і Україна» Дашкевич писав, що цікавість до Сходу в нього — від матері. Олена Степанів в університетські роки у Відні слухала лекції відомих професорів–сходознавців. У концтаборі, де були представники понад 100 національностей, Ярослав Романович почав учити різні мови. Згодом досліджував міжнародні взаємини України, скажімо, зі Швецією, Польщею, Сирією, а також українців і національних громад: вірменської, караїмської, німецької, єврейської та інших. Підтримував сходознавчі ініціативи Омеляна Пріцака, засновника Інституту українських студій Гарвардського університету. 1943–го року 17–річним слухав у Львові його лекцію з циклу «Переломові моменти в історії України» та «Формація української нації», де чимало уваги приділено східним компонентам в етногенезі українців. Утім німецька влада заборонила такі лекції «меншовартісним». Коли після «табірних університетів» повернувся до Львова, виявилося, що в Академії наук УРСР не схвалювали сходознавство, підтримуючи його лише в Москві та Ленінграді. На початку 1960–х зав’язує контакти з поодинокими сходознавцями з різних міст України, а також із російськими, вірменськими, польськими, угорськими науковцями. З 1963–го надсилав свої статті у вигляді листів Омелянові Пріцаку, що мешкав тоді в Гамбурзі.
Професор Дашкевич був одним із небагатьох у світі, хто міг читати вірмено–кипчацьку мову, яку успадкували українські вірмени в часи середньовіччя від літописних половців у кримських степах. 700–сторінковий збірник «Україна і Вірменія» охоплює його статті з історії вірмен у світі та в Україні — французькою, німецькою та англійською мовами. 2008 року на зініційовану ним конференцію «Україна і Вірменія» приїхали провідні дослідники, чільники вірменістичних кафедр зі США, Канади, Франції, інших країн. У довоєнний час у Львівському університеті була кафедра вірменістики. Ярослав Романович хотів не лише її відродити, а й створити при університеті інститут сходознавства з відділенням вірменістики.
Останні 20 років Ярослав Романович активно досліджував юдаїку. Підтримував наукові зв’язки з дослідницькими інституціями у Петербурзі, Москві, Єрусалимі, США. Допомагав у відновленні синагог, у встановленні пам’ятних таблиць у Львові. Разом із Мейлахом Шейхетом створив Центр юдаїки у Львові, де досліджується, зокрема, співпраця українців та євреїв у державотворенні Західноукраїнської Народної Республіки.
Ярослав Дашкевич народився 13 грудня 1926 року у Львові. Походив зі шляхетської родини Корибут–Дашкевичів. Батько — Роман Дашкевич, генерал–хорунжий армії УНР, адвокат, керівник спортивно–патріотичних товариств у міжвоєнній Західній Україні. У 1943–му емігрував до Австрії. Мати — Олена-Марія Степанів, легендарна хорунжа УСС, четар УГА, учителька гімназії та діячка «Рідної школи» в міжвоєнне двадцятиліття, згодом доцент Львівського університету. У грудні 1949 заарештована, ув'язнена в Мордовських таборах, звідки повернулась 1956. Автор понад 75 праць з географії та економічної географії, спогадів.
У 1944–му закінчив академічну гімназію, рік навчався у Львівському медичному інституті, вищу освіту здобув на філологічному факультеті Львівського державного університету імені Івана Франка за спеціальністю «Українська мова і література». У грудні 1949 Ярослава Дашкевича заарештувало МҐБ, засуджений на 10 років позбавлення волі. Після звільнення у 1956 — часто залишався без роботи (за період до 1990 року — 13 років вимушеного безробіття). Був одружений із Людмилою Шереметьєвою–Дашкевич (1946—2005), відомою дисиденткою, соратницею В’ячеслава Чорновола.
Кандидатську дисертацію «Армянские колонии на Украине в источниках и литературе XV—XIX веков: (Историографический очерк)» довелося захищати в Інституті історії АН Вірменської ССР у Єревані у 1963. Дашкевич стає відомим у світі україністом, знавцем історії Сходу. У науковому доробку понад 1600 наукових праць з української історіографії, джерелознавства та спеціальних історичних дисциплін, сходознавства, українсько–вірменських, українсько–турецьких, українсько–єврейських відносин тощо. У 1990 році очолив Львівське відділення Археографічної комісії АН України, на основі якої у 1992 було утворене Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського АН України. 1993 захистив докторську дисертацію. З 1995 викладав у Львівському державному університеті імені Івана Франка, в якому у 1998 році очолив кафедру сходознавства. У червні 2008 року перевіз прах свого батька з м. Куфштайн (Австрія) до Львова. Помер 25 лютого 2010. Похований на Личаківському кладовищі у Львові.
Іван Коршинський, табірний побратим: У пресі ледь згадується про його каторжанські поневіряння, тому ще за життя, понад два роки тому, я вирішив про це розповісти. І коли я спитав Ярослава Романовича, чи він не буде проти, з посмішкою на устах, властивою лише йому, мовив: "Я тобі лише вдячний буду."http://zakarpattya.net.ua/…/93856-Pam%E2%80%99iati-druha-i-…
+++
|
Ошибка актёра |
+++
— Они что, обкуренные, раз так прут?
— А мы тогда кто, раз так стоим?
— А мы — русские, нам так положено!
"Грозовые ворота"
+++
|
Ответ Путину по поводу «сакральности» Крыма — Игорь Смешко |
|
Нина Матвиенко - призыв к вниманию 2014.12.03. |
+++
http://youtu.be/poO3e9MwlNk
Гибель российских десантников на Украине
+++
http://youtu.be/eXrJCI0Q3HI
Рязанское спецподразделение обратилось к ВСУ_Преступники-документ_666.
++++++++++++++++
Paul_V_Lashkevich,
|
Логика - Правда - Юмор - 2014 -Интервенция россии в Украине |
Дневник |
+
+
|
из россии многие смотрят на Украину 2014 как на Чечню 1990 - х. Ссылка от священника |
|
из россии многие смотрят на Украину 2014 как на Чечню 1990 - х. Ссылка от священника |
http://www.depo.ua/rus/life/-kiborg-pered-smertyu-...e-zakryvatsya-v-08122014000500
+++
21-летний «киборг» Андрей Горбань был одним из трех храбрецов, установивших украинский флаг на простреливаемой боевиками крыше старого терминала донецкого аэропорта. Погиб 29 ноября. На прошлой неделе солдата Украины похоронили на родной Николаевщине
ДеПо продолжает серию публикаций об украинских солдатах, погибших во время боев с террористами и российскими захватчиками на Востоке Украины.
Сержант 79-й бригады, десантник Андрей Горбань на войне с весны - прошел самые горячие точки: Саур-Могилу, Иловайский котел... Последние два месяца - оборонял донецкий аэропорт. Погиб 29 ноября во время одного из самых массированных штурмов, устроенных боевиками и российским спецназом. Солдат получил два пулевых ранения - снайпер террористов прострелил украинскому солдату легкое. Следом, практически сразу, по позиции Андрея ударил гранатометчик.
- Взрывом его сбросило с третьего этажа на второй, он был еще жив, оказали первую помощь, эвакуировали в больницу, во время операции у Андрюхи не выдержало и остановилось сердце, - рассказывает о своем друге и боевом побратиме десантник Петр. - Мы с Андрюхой подружились еще на срочке в армии, потом, когда пошли на контракт, вместе снимали квартиру в Николаеве. Это был очень хороший и светлый человек. Он не конфликтный, добрый, с ним было легко дружить и жить. Но при таком легком характере он всегда держал слово - сказал, значит, сделает, какие бы обстоятельства ни возникли. Он меня много раз выручал по службе и по жизни.
На странице Андрея в социальной сети - короткий статус: «Пацаны, я вас не забуду» - дань памяти погибшим побратимам. Фотографии из разбитого аэропорта, патриотические открытки, в отдельном альбоме - снимок выложенного патронами на земле сердца. И имя: «Катя». В Николаеве украинского солдата ждала невеста.
- Он всегда говорил, что все будет хорошо и он обязательно вернется, - вспоминает невеста Андрея Катя Васильева. - Шутил, старался отвлечь меня от войны, переключить на что-то светлое. Мы часто обсуждали с ним будущую свадьбу - в шутку спорили, надевать ли ему на свадьбу галстук. Он сказал, что не хочет, а я шутила: какой же ты жених без галстука? Только однажды он стал серьезным и сказал мне: «Ты должна понимать - меня здесь могут убить. И если мне суждено здесь погибнуть, я хочу, чтобы ты пообещала, что не будешь закрываться в себе, отказываться от мира и если кого-то полюбишь - будешь с ним». Я его отругала, сказала, что он говорит ерунду...
Катя и Андрей познакомились еще студентами, потом парень ушел в армию - на срочную службу, позже - подписал контракт.
- Мечтали, что снимем квартиру, будем жить вместе, - вздыхает Катя. - Так много хотелось увидеть и пережить вместе. А теперь моего Андрюшку похоронили.
Друзья рассказывают, что Андрей считал дни до ротации, решил сделать официальное предложение Кате: хотел приехать и «сразу с автобуса - только за кольцом и цветами заскочить».
- Это смельчак, каких мало даже в донецком аэропорту, смерти он действительно не боялся, - рассказывают сослуживцы погибшего Героя АТО. - Может быть, потому что в свои 21 он хлебанул столько, сколько другой и за всю жизнь не повидает.
...На видео трое «киборгов» поднимаются на крышу старого терминала, полностью простреливаемую боевиками. Один из них - Андрей. В руках наших солдат - флаг Украины. Они бегут по заснеженной крыше, потом пытаются закрепить прапор на железном парапете. Но флаг срывает порывами ветра. «Киборги» снова и снова возвращаются, чтобы закрепить его. Потом бегут в укрытие. А над донецким аэропортом - жовто-блакитный. Позже «киборги» расскажут, что обозленные боевики устроили настоящую канонаду, пытаясь его сбить.
+++
Paul_V_Lashkevich,
Chiesa dei Santi Pietro e Giacomo di Massafiscaglia |
+++
Tra i posti dove ho vissuto, e dove ritorno sempre con molto piacere (e con molta di nostalgia), c’è il paese di Massafiscaglia che si trova a una trentina di chilometri ad ovest di Ferrara ( Google Maps ).
E visto che pochi giorni fa mi è capitata l’occasione di tornare alla “Massa“ per una cerimonia (quelli che vedete nelle foto sopra sono gli altri invitati) ho colto l’occasione al balzo per scattare qualche foto alla chiesa dei Santi Pietro e Giacomo che si trova nella piazza centrale del paese per un bel articolo su FEdetail.net!
Sull’origine del nome di Massa Fiscaglia sono state avanzate svariate ipotesi, tra le quali quella di Massa, cioè agglomerato di terre e Finis Galliae, cioè dove termina il territorio dei Galli.
Le origini del paese risalgono al IX secolo e nel medioevo Massafiscaglia raggiunse una struttura comunale alquanto complessa: centro di notevole importanza, fu sottoposto a Ravenna, aPomposa e a Ferrara.
Un paese piccolo ma accogliente che conserva ancora ha il tipico sapore della campagna ferrarese….posti dove ancora tutti si conoscono per nome e dove la vita scorre con i ritmi più lenti e meno frenetici e stressanti della città.
Foto originali di Franco Colla
Cenni Storici: portale turistico della provincia di Ferrara
|
россия разрушает и будет разрушать стабильность в Украине - Безъядерная страна |
http://www.eurointegration.com.ua/interview/2014/12/9/7028568/
+++
Сергій Сидоренко, Європейська правда _ Вівторок, 09 грудня 2014, 12:39
Наприкінці минулого тижня практично непоміченим пройшов ювілей підписання Будапештського меморандуму.
Цей документ гарантував Україні ненапад з боку низки інших ядерних держав, в тому числі Росії, в обмін на відмову Києва від радянського ядерного арсеналу – третього у світі за кількістю боєголовок.
Україна виконала свої зобов'язання. А Росія за 20 років напала на Україну...
У далекому 1994 році відповідальною за переговори про ядерне роззброєння України в американському уряді була представниця Радбезу США Роуз Готмюллер.
Нині пані Готмюллер працює заступником Державного секретаря США з контролю над озброєннями і міжнародної безпеки. Наприкінці минулого тижня вона відвідала Україну, де взяла участь у запуску експериментального реактора у Харкові, побудованого коштом США, а перед відльотом з Києва – в суботу пізно ввечері – зустрілася з кореспондентом "Європейської правди".
Її ключовий сигнал такий: зруйнована Москвою будапештська домовленість все ж зіграла свою позитивну роль, а нині Україні не варто й думати про відновлення ядерного потенціалу.
Висновок про те, чи переконливими є її аргументи, пропонуємо читачеві "Європейської правди" зробити самостійно.
"помилково фокусуватися
саме на Будапештському меморандумі"
– 5 грудня 1994 року було підписано Будапештський меморандум. Минуло 20 років. Чи можете ви сказати, що Україна виграла від цієї угоди?
– Звичайно! І не лише Україна, а й увесь світ виграв від того факту, що ми того дня погодили Будапештський меморандум. І я поясню, чому я кажу про виграш.
Якби ядерна зброя, успадкована від СРСР, лишалася в Україні, вона 20 років продовжувала би бути джерелом нестабільності та конфліктів на всьому євразійському просторі.
І тому відповідальні дії України стали початком подальшого прогресу в ядерному роззброєнні. Це відкрило дорогу подальшому процесу – Білорусь та Казахстан теж стали неядерними державами, приєднавшись до угоди про нерозповсюдження ядерної зброї.
Якби Україна не підтримала Будапештський меморандум, то я не вірю, що ми змогли би погодити Російсько-американський договір щодо скорочення наступального озброєння New START. І, до слова, до останнього часу Росія виконувала цю угоду.
– Отже, Сполучені Штати виграли від підписання Будапештського меморандуму; виграла і світова безпека. А як щодо України? З вашого опису я не бачу, де наша перемога.
– Дозвольте мені поставити запитання у відповідь. Як могла виграти Україна, якби у неї лишилася ядерна зброя?
– Є така думка, що Росія навряд чи атакувала б ядерну Україну.
– Я не погоджуюся з вами.
Я вже згадувала про те, що ядерна зброя, якби вона лишилася в Україні, була б джерелом нестабільності. Протягом останніх 20 років ви жили у досить стабільній безпековій ситуації. Маючи ядерну зброю, ви не дістали би такого привілею.
В цьому разі Росія загнала б вашу державу у кризовий стан значно раніше, аніж це сталося зараз.
Не забувайте також те, що Київ повною мірою отримав компенсацію за збагачений уран, який було вивезено з вашої території за будапештською домовленістю. В частині "монетизації" ядерної зброї держава отримала все.
І, нарешті, я хочу зазначити: помилкою є фокусуватися саме на Будапештському меморандумі.
Зважайте на те, що Росія порушила не тільки цей документ, вона рознесла вщент всю систему міжнародної безпеки. Порушено також хартію ООН, ключові принципи ОБСЄ, принципи непорушності кордонів, цілу низку міжнародних угод та документів.
– Але все ж таки, ядерна зброя має потенціал стримування. Через це Росія не атакуватиме, приміром, Китай, адже той має можливість нанести удар у відповідь.
– Але 1969 рік довів нам, що це правило не працює! Тоді світ підійшов неймовірно близько до атомної війни між СРСР та Китаєм!
Розумієте, люди схильні сприймати ядерну зброю як гарантію стабільності та безпеки. Але в нинішню еру її вплив протилежний – ядерний арсенал лише створює потенціал для більшої небезпеки, оскільки може потрапити до рук терористів.
А тепер повернемося до українських реалій сьогодення.
Як би ви поставилися до того, що ядерна зброя та радіоактивні матеріали лишилися б в Україні і сьогодні опинилися у Донецьку та Луганську?
Замисліться над цим, і ви зрозумієте, що Україна опинилася би у гіршій безпековій ситуації, зберігши ядерну зброю.
"чи хоче Україна опинитися
в компанії Північної Кореї чи Ірану?"
– Є думка, що нам варто замислитися над відновленням ядерного потенціалу. Адже Україна має уранові копальні, у нас є інженери-ядерники, не вистачає лише повного циклу збагачення урану.
– По-перше, Україна в цьому разі втратить лідерську роль у світі в питанні нерозповсюдження ядерної зброю. Втратить статус надійного партнера і відповідні переваги, які чекатимуть вас – нинішнього лідера у питанні нерозповсюдження – на конференції з цього питання вже навесні 2015 року.
По-друге, ви не отримаєте більшої безпеки, як я вже пояснила раніше.
І, врешті-решт, у разі продовження цього шляху (виготовлення ядерної бомби. –ЄвроПравда) на вас чекає статус країни-ізгоя – як Північної Кореї чи Ірану. Чи хоче Україна опинитися в такій компанії?
– Ви брали участь у підготовці тексту Будапештського меморандуму у 1993-1994 роках. Чи була можливість прописати в ньому чіткіші гарантії військового захисту нашої держави у разі нападу? Адже цей документ не містить таких гарантій.
– Найбільшою гарантією було те, що Україна входить до цивілізованої світової спільноти. Саме цього хотіла ваша держава під час переговорів того часу.
Україна хотіла, щоб їй відкрилися двері до світового політичного, економічного та безпекового простору.
Тоді було ясно, що Київ не шукав можливості членства в НАТО, тому це питання не обговорювалося при підготовці до Будапешту.
Зараз, як я розумію, думка українців потроху змінюється. І позиція США полягає в тому, що в НАТО діє політика відкритих дверей. І зараз питання можливості членства України в НАТО – це питання, на яке мають дати відповідь лише Україна та альянс.
– То які додаткові гарантії отримала Україна за цим документом?
– Я можу лише повторити, що Україна увійшла до світової спільноти стабільною та захищеною. Були створені умови, за яких Україна мала розвивати добрі політичні та економічні зв’язки з країнами всього світу.
Розумієте, я просто не сприймаю гіпотезу про те, що порушення Росією Будапештського меморандуму хоч якимось чином нівелює цінність рішення, ухваленого Україною 1994 року.
Я не розумію аргументу про те, що Україна, якщо вирішить повернути собі ядерний статус, отримає хоча б мінімальну додану вартість до своєї безпеки.
Рівно навпаки. Наслідки таких змін для України стануть просто катастрофічними.
"ми продовжуємо розглядати
запити Києва щодо всіх типів зброї"
– Давайте визначимося з термінологією: що відбувається в Україні? Це війна чи щось інше?
– Я думаю, що йдеться про поєднання терористичних дій, російського вторгнення на територію України, ввезення російського важкого озброєння, танків і певної кількості російських військовослужбовців, і ми маємо докази цього факту. Тобто це – поєднання різних дій, яке, на жаль, спричинило серйозний конфлікт на сході України.
– Отже, ви визнаєте факт агресії РФ проти України. Водночас, як я розумію, не розглядаєте можливості військової допомоги Україні. А санкції діють не так швидко, як хотілося б. То яким ви бачите політичний шлях виходу з кризи?
– Перш за все, у мене дещо інший погляд на поточні події. Я вважаю, що щира солідарність США та країн ЄС, які наклали економічні санкції на Росію, вже впливає на ситуацію. Ми бачимо, що навіть на найвищому рівні уряд РФ визнає проблеми в економіці. Звісно, ці проблеми не лише від санкцій, але й від стрімкого падіння ціни нафти.
Та дуже важливо враховувати, що санкції вже зараз мають дуже сильний вплив на Росію.
Щодо військової підтримки, то я нагадаю, що США протягом декількох місяців перейшли від дуже скромного рівня підтримки в сфері безпеки до нинішнього рівня, коли йдеться про військову допомогу на суму більше ніж $118 млн.
І не лише США, але й декілька країн ЄС допомагають українській армії і обладнанням, і тренуваннями.
І цю допомогу буде продовжено. Президент Обама пропонує Конгресу вже на 2015 рік зробити Україну частиною нової ініціативи, Європейської програми впевненості (European Reassurance Initiative).
Це нова ініціатива, про яку було оголошено лише 3 місяці тому. Її сенс – надання партнерам з НАТО з Центральної та Східної Європи додаткової допомоги, військового патрулювання, проведення тренувань. Зараз йдеться про те, аби поширити дану програму на Україну. Ми ще не маємо остаточної відповіді Конгресу щодо цього, але пропонується, щоби Україні у 2015 році буде виділено $45 млн додатково до інших інструментів, які вже є.
Фокусом цієї допомоги буде надання обладнання, а також проведення тренувань.
Ви можете розраховувати на підтримку безпекового сектору України з нашого боку.
Менше з тим, Вашингтон переконаний, що нинішня криза не може бути вирішена військовим шляхом. Повинне бути політичне вирішення. І я маю надію, що переговори протягом найближчих тижнів допоможуть у цьому.
– А як щодо летальної зброї? Чи можемо ми очікувати на її надання з боку США?
– Я ще раз підкреслюю, ми не розглядаємо можливість військового вирішення конфлікту. Має бути політичне вирішення, через переговорний процес. Але
ми продовжуємо розглядати запити щодо всіх типів зброї, які надходять з Києва.
Наразі ми надаємо військове обладнання у сфері зв’язку, транспорту та персонального захисту солдат – бронежилети, шоломи, прилади нічного бачення.
– Чи є шлях уникнути постачання "Містралів" до Росії?
– Франція чула від багатьох країн НАТО, в тому числі від США, про нашу занепокоєність можливим постачанням "Містралів". Особливо – в нинішній час, коли ми накладаємо санкції на Росію.
Та, наскільки я розумію, президент Франції вже ухвалив рішення не постачати "Містралі" Росії в осяжному майбутньому. Це рішення Франції, і мені немає що до нього додати.
– Росія підвищує свої військові бюджети. Чи не чекаєте нової гонки озброєнь від Росії та США?
– Ми хочемо цього уникнути. Ми вже мали такий досвід у минулому, і чудово розуміємо, що це – лише пусте витрачання грошей "в нікуди". І, звичайно, це зменшує рівень безпеки у світі.
Тому ми робимо все, щоб уникнути такого розвитку, але водночас ми маємо бути готовими захистити себе та наших союзників (цей термін зазвичай означає "країни-члени НАТО". –ЄвроПравда).
– Ви вважаєте, що існує військова загроза країнам НАТО з боку Росії?
– Це питання, яке варто поставити Росії. Я маю надію, що її немає. Принаймні, її не повинно бути, виходячи з того, що від країн НАТО не виходить військової загрози на адресу Росії.
+++
Paul_V_Lashkevich,
|
россия разрушает и будет разрушать стабильность в Украине |
Дневник |
россия разрушает и будет разрушать стабильность в Украине
http://www.eurointegration.com.ua/interview/2014/12/3/7028410/
+++
+++ +++ +++
Сергій Сидоренко, Європейська правда, Брюссель _ Середа, 03 грудня 2014, 15:34
Колишній речник НАТО Джеймс Аппатурай – один із високопосадовців альянсу та найкращий фахівець з українського питання у private office генсека НАТО.
Із "Європейською правдою" він зустрівся одразу після засідання комісії Україна-НАТО, на якому Київ заявив про плани відмови від позаблокового статусу.
До чого призведе ця зміна? За яких умов Україна зможе стати членом альянсу? Якої допомоги нам варто очікувати від НАТО у війні з Росією?
Про все це спецпредставник генсека НАТО Джеймс Аппатурай розповів в інтерв’ю ЄвроПравді.
"Не існує об’єктивних перепон,
щоби ви стали повноцінним членом альянсу"
– Уряд України повідомив НАТО, що відмовляється від позаблокового статусу. Чи означає це, що наші стосунки з альянсом стають принципово іншими?
– В короткостроковій перспективі я би не став говорити про докорінну зміну. Давайте подивимося в минуле. У нас була добра співпраця з Україною до 2008 року, коли ви прагнули членства в альянсі. Між тим після 2010 року, коли ви оголосили про позаблоковий статус, ми досягли ще більших успіхів у співпраці з Україною, як це не дивно.
Думаю, зараз на нас знову чекає период поглиблення співпраці. Але причина не в тому, про що ви кажете, а в тому, що Україні саме зараз дуже потрібна підтримка НАТО. І ми готові її надати.
Отже, я не думаю, що саме відмова України від позаблоковості спичинить якісь суттєві практичні зміни.
Що ж до стратегічних наслідків цього рішення, то тут позиція НАТО чітка. Хай який шлях обере Україна, ми його поважатимемо.
Я слухав президента Порошенка – він стверджує, що Україна не говоритиме про перспективу свого членство доти, доки не завершаться реформи, а вони заберуть не один рік. І, до слова, я вважаю, що це – правильний вибір.
– Менше з тим, чи має Україна перспективу членства в НАТО?
– Звичайно! Немає причин, які б завадили Україні знову претендувати на членство. Не існує об’єктивних перепон для того, щоби ви стали повноцінним членом альянсу.
Водночас для цього мають бути політичні умови. Також ви маєте провести до цього чимало реформ, справжніх реформ. Можливе членство – лише в кінці цього шляху.
– Який напрямок реформ є першочерговим?
– Тут не вийде виділити щось одне, найважливіше. Вам потрібна боротьба з корупцією та створення ефективної системи влади, яка, серед іншого, гарантуватиме безпеку для України.
НАТО – це не лише питання безпеки. Щорічна програма (регулює співпрацю України з НАТО. – ЄвроПравда) охоплює всі типи реформ – демократичний розвиток, економічні питання, а також військові. Всі три напрямки важливі.
– В альянсі говорять про посилення співпраці з Києвом. Але ми вже працюємо з альянсом в форматі "особливого партнерства". То що на нас чекає? "Дуже особливе" партнерство?
– Ні, я думаю, що рамки співпраці – "особливе партнерство Україна-НАТО" – лишаться й далі. Але ми маємо нове наповнення цих рамок.
НАТО створює п’ять трастових фондів для України, ми виділятимемо більше грошей, більше людей, більше зусиль на підтримку України, хоча назва формату буде та сама.
– Але що на нас чекає у підсумку? Чи має ця адаптація призвести до такої сумісності України з альянсом, що для нашого вступу лишатиметься просто ухвалити політичне рішення?
– Ми хочемо, щоби Україна сама могла гарантувати свою безпеку.
Метою підтримки, яку ми надаємо, не є підготовка до вступу в альянс.
Звичайно, якщо Київ колись ухвалить рішення про вступ до НАТО, це реформування дуже допоможе. Адаптація (або неадаптація) конкретних стандартів НАТO в рамках реформ – це вибір України. Ми не вимагаємо цього.
"Ми сьогодні не бачимо
прямої військової загрози з боку Росії"
– Ми чули купу заяв НАТО про те, що Росія підриває безпеку в регіоні. Ви бачите конкретну загрозу членам альянсу від дій Росії?
– По-перше, я розділю два поняття: "європейська безпеки" та "пряма загроза членам НАТО". Вони пов’язані, але все ж різні. Друге поняття є лише частиною першого.
Спроби Росії силою змінити кордони – це загроза існування європейської системи безпеки взагалі. Розриваються ключові домовленості, на яких заснована наша система – я кажу і про Гельсінський заключний акт, і про Будапештський меморандум, і про інші договори та документи.
Проблема ж не лише в Україні.
Росія порушує домовленості щодо Грузії, її війська досі не залишили цю країну після війни 2008 року. Вона відмовляється виводити війська з Молдови попри те, що Молдова просить цього. Росія робить кроки назад щодо виконання договору про звичайні збройні сили в Європі, про прозорість експорту зброї...
Нарешті, ви добре знаєте про підвищену активність російської армії. Її рівень в повітрі та на морі такий, якого ніколи не було з часів "холодної війни".
Будьмо чесними – Росія нині випробовує, зондує європейську систему повітряної оборони.
Тепер ми підходимо до другої частини (загрози членам НАТО. – ЄвроПравда).
Якщо Росія вважає за можливе вторгнення до будь-якої держави, де є етнічні росіяни або російськомовні громадяни, це – шлях до відвертої дестабілізації на всьому євроатлантичному просторі.
– Чи є реальна військова загроза країнам НАТО від Росії?
--Наше військове командування каже, що ми сьогодні не бачимо прямої військової загрози з боку Росії.
– Але чомусь ви посилюєте військову присутність НАТО у східних країнах-членах альянсу. Навіщо це робити, якщо загрози немає?
– Ми в штаб-квартирі НАТО не бачимо загрози, але ми хочемо, щоби не лишалося жодного сумніву у готовності та здатності альянсу захистити країни-партнери. Ми чітко демонструємо, що всі 28 країн – захищені.
В нинішній ситуації, коли Росія привносить в регіон небезпеку і сіє сумніви, ми ставимо задачу переконати людей в том, що вони можуть почуватися в безпеці.
– Якщо Росія почне наступ, ви певні, що вона зупиниться перед кордонами країн-членів НАТО?
– Ви ж розумієте, що я не здатний прочитати думки Кремля. Я не знаю, що вони планують робити. Але я абсолютно певний, що в разі, якщо військова небезпека країні-члену НАТО з’явиться, альянс стане на захист повною силою.
Жодних сумнівів – відповідь НАТО буде.
"Росія продовжуватиме дестабілізацію в Україні,
включно з військовими діями"
– Чи можливий новий наступ військ РФ на територію України?
– Звичайно ж, я не дам жодних гарантій. На жаль, немає жодних причин бути певним у тому, що не буде загрози вторгнення.
Моє особисте відчуття – і в цьому питанні я говорю від свого імені, а не від імені НАТО – що Росія не допустить стабілізації ситуації в Україні доти, доки не буде досягнуто якоїсь домовленості між Києвом та Москвою. Доки цей результат не буде досягнуто, Росія продовжуватиме дестабілізацію ситуації в Україні, включно з військовими діями.
І, звісно ж, цей сценарій не виключає можливості подальшого вторгнення російських військ до вашої держави.
– Якої підтримки можемо чекати від НАТО, якщо це станеться? Адже країна – не член альянсу, і норма про колективну безпеку на нас не поширюється.
– Ви можете бути впевнені у політичній підтримці всіх 28 країн НАТО; самого альянсу як організації і, безсумнівно, у підтримці Євросоюзу. Це – перша складова.
По-друге, такі дії Росії збільшують її ізоляцію і вплив санкцій на економіку РФ. І ви бачите, що це не просто слова – РФ вже вимушена була зупинити проект "Південного потоку". Далі економічні втрати Росії будуть ще більшими.
Водночас вам не варто чекати від НАТО жорсткої військової підтримки.
НАТО не надішле в Україну озброєння з однієї простої причини – альянс його не має. Так, ці речі можуть бути надані на двосторонньому рівні, і мені відомо, що деякі країни-члени вже надають Україні озброєння.
Але українцям не варто очікувати, що в Україну прийдуть воювати натовські солдати. Такої можливості я не бачу.
– РФ та країни НАТО збільшують оборонні бюджети. Гонка озброєнь вже почалася?
– Я би не вживав такий термін.
Відомо, що за останні 10-15 років країни НАТО знизили військові витрати на 20%. Ми прибрали з Європи майже всю тактичну ядерну зброю, відвели сили від кордонів.
Мотиви були простими – спершу ми хотіли налагодити партнерство з Росією і працювали на зміцнення довіри. А далі почалася фінансова криза.
Що в цей час робила Росія? За останні шість років вона підвищила свій оборонний бюджет на 50%. Зараз Кремль запланував вкласти ще $7 млрд у модернізацію армії.
Через цю тенденцію, а також через те, що відбувається в Україні, для нас в НАТО стало зрозуміло, що Росія не лише суттєво підвищує військові витрати, але також планує використовувати свої збройні сили.
Звичайно, ми у відповідь були вимушені зупинити зменшення оборонних бюджетів і почали їх збільшувати.
Але між нашим підвищенням і російським є суттєва відмінність. По-перше, ми лише повертаємося до попередніх показників оборонних бюджетів, які були донедавна, до зниження на ці 20%. І по-друге, ми робимо це у відповідь на дії Росії.
Тому ми вважаємо, що це – не гонка озброєнь.
– НАТО постійно говорить, що має бути знайдено політичний вихід з конфлікту. Що може бути предметом компромісу? РФ вимагає гарантій невступу України до НАТО – чи може це стати частиною пакету?
– НІ, категорично ні! НАТО не даватиме таких гарантій жодній третій стороні Я не бачу можливості того, що частиною домовленостей з РФ стане обмеження свободи вибору будь-якої європейської демократичної держави. Ми ніколи не вирішуватимемо це за наших партнерів.
– В такому разі, що може бути частиною домовленості?
– Дуже складно уявити собі, що ми підемо на якийсь компроміс в ситуації, коли Росія вторглася до іншої країни та силою відбила частину її території держави.
Тому перша умова для того, щоб ми пропонували якісь компроміси – повернення Росії до дотримання міжнародного права.
Доки цього не станеться – з нашого боку будуть санкції, і буде ізоляція.
Але якщо у Росії з’являться ідеї щодо компромісу – ми готові про них говорити. Ми чекаємо цих пропозицій від Кремля. Але в жодному разі частиною цього компромісу не стане домовленість про те, що НАТО залишить Україну в біді.
Ми не торгуватимемо суверенітетом та цілісністю України.
+++
|
