ПАПА КРЕМЛЮ - МИТРОПОЛИТ ОЛЕКСАНДР (ДРАБИНКО) ИНТЕРВЬЮ ГЛАВКОМ - 2 ЧАСТЬ - ПРОДОЛЖ.
 

http://www.liveinternet.ru/users/paul_v_lashkevich/post364706441/

ПАПА КРЕМЛЮ - МИТРОПОЛИТ ОЛЕКСАНДР (ДРАБИНКО) ИНТЕРВЬЮ ГЛАВКОМ - 2 ЧАСТЬ - ПРОДОЛЖ. В КОММЕНТАРИИ

(продолжение)

http://bogoslov.org.ua/publikk/119-interv-yu-ta-komentari/422-mitropolit-oleksandr-zakharchenko-i-novinskij-meni-ckazali-u-tebe-e-dva-tizhni-shchob-obrati-predstoyatelem-antoniya

Тиск, про який ви розповідаєте, ініціювався з Москви?

Я не думаю. Можливо, хтось з кимось на цю тему говорив. Але заздалегідь було все прогнозовано, мав бути або Онуфрій, або Антоній. Втручання Росії особисто я не бачу. Обидва кандидати Москву влаштовували.

Спершу була така думка, що буде обрано митрополита Антонія. Владика Антоній декілька разів зустрічався з Патріархом. В принципі, кандидатуру Антонія «засвітив» свого часу і Блаженніший митрополит Володимир, коли Патріарх Кирило приїжджав до Києва. Тоді він говорив Патріарху, що «ось Антоній, непоганий вибір був би». Фігура Антонія виникла тоді, коли відбулися три відомі синоди (у 2011-2012 роках). Ситуація була дуже напруженою. Блаженніший, хоч і тяжко хворий, мав дуже чітке бачення ситуації і не погоджувався з тим, щоби йти по спочинок, передати владу Синодові. Сформувалася група ієрархів, які дотримувалися альтернативної точки зору на проблеми церковного життя. Я був особистим секретарем і помічником владики Володимира. Можна сказати, що я був найближчим його помічником. І зрадити його, навіть, коли б це було для мене дуже вигідно, я не міг. Не міг з моральних причин, бо вважав це зрадою свого Предстоятеля і Вчителя. Під тиском обставин владика Митрофан (митрополит Митрофан, 2000 – 2012 – керівник справами УПЦ) приєднався до групи ієрархів, які тоді були опонентами курсу Блаженнішого і підтримав рішення, які, на мою думку, на думку Богословсько-канонічної комісії УПЦ, мають сумнівне канонічне значення. Виникла загроза фактичного відсторонення Митрополита Володимира. Блаженнішому і мені потрібна була допомога. Тут і виникла постать митрополита Антонія, якого я достатньо добре знав, причому тоді виключно з позитивної сторони.

В чому виражалася допомога і для чого?

Допомога в тому, що потрібно було створити альтернативу. Якщо мене можна було ігнорувати, то він як ректор, як нова, незадіяна у конфлікті особа, міг стати керуючим справами, хорошою допомогою Предстоятелю в Синоді, адже мене виключили з його складу. Цю посаду владика Антоній і посів у березні 2013 року.

Владико, нині ви є настоятелем Спасо-Преображенського собору. Але його було зведено за кошти вірян УАПЦ. При тому, що земля, на якій храм стоїть, перебуває у власності комерційної структури. Якщо ініціатором побудови храму виступили віруючі УАПЦ, які і збирали кошти на нього, чи не доцільно було б повернути храм у їхню власність?

Ну хто за гроші парафіян сьогодні будує храми? Пожертв вірян вистачить хіба на сотню цеглин... Так, ініціатором була громада УАПЦ, так, починалося будівництво їх зусиллями, хоча закладку робив владика Павло. Але ж далі храм будувався коштом «Ліко-Холдингу». Наскільки я знаю, наш староста пан Ігор Лисов певним чином розрахувався з громадою УАПЦ за те, що вони вклалися у будівництво. Ось тут поряд знаходиться Борисоглібський храм, у ньому тихо і мирно відправляють богослужіння представники УАПЦ. Хоча храм також формально належить «Ліко-Холдингу». Якби я був нешляхетною людиною, то міг би разом з нашим старостою зайти в Борисоглібський храм і заявити, так само як нещодавно заявили мені: «тут має бути один спільний комплекс». Але з моральних причин я цього не роблю. Адже це — насилля над сумлінням інших людей... Так, ми належимо до різних юрисдикцій. Але ми намагаємося жити мирно, шукати і знаходити компроміс. Надіюсь в подальшому майбутньому і молитимемось спільно за одним престолом.

Миряни УАПЦ обурюються. Як з цим бути?

Якщо цих мирян буде більше, ніж наших, тоді так. Але наразі все навпаки. Ніхто не забороняє приходити в Спасо-Преображенський Собор і молитись там з нами.

Якщо УПЦ зацікавлена, то коли ініціює процес єднання православ'я, від чого це залежатиме?

Православна Церква має візантійське походження, а в таких Церквах завжди велику роль відігравав державний чинник. Згадайте, як діяли монархи, згадайте як було у болгарських, сербських Церквах. Розкол — це проблема невинятково церковна. Політичне православ'я, яке свого часу за нашої ініціативи було засуджене в УПЦ (МП), врешті-решт призводить до масштабних суспільних конфліктів. Антагонізм у суспільстві на релігійній основі певною мірою завжди присутній. І держава не може заплющити очі на це. Держава має стежити, щоб релігійні конфлікти не загрожували національній безпеці. Все, що виходить за межі статутних зобов'язань та порушує чинне законодавство, має присікатися. А отже СБУ має не «торти» шукати, а використовувати механізми моніторингу та упередження правопорушень у релігійно-суспільній сфері.

Чи може бути болгарський приклад об'єднання церков оптимальним для України, коли б держава ухвалила закон про те, що в країні повинна бути одна православна церква? Чи не викличе він ще більше протистояння в суспільстві?

Звісно, цей сценарій можливий. Як саме, чи це варіант оптимальний – важко наразі сказати. Для початку потрібно зібратися і подумати, як це зробити. Зібратися в тому числі разом з представником від держави. Церква відокремлена від держави. Але ж на нас усіх поширюється юрисдикція держави, але ж ми усі маємо виконувати її закони. Я не закликаю до втручання держави, але вона має ініціювати зміни. У Візантії імператори ініціювали скликання Вселенських Соборів та залагодження церковних та богословських конфліктів. Так, не завжди таке втручання було етично виправданим, не завжди держава відстоювала саме православну точку зору... Але у нашій традиції закладена певна повага до інституту держави. Це — важливий елемент православної ментальності. Саме тому я вважаю корисним, якщо держава, перша особа держави - ініціюватиме суспільно-церковний рух за примирення, за об'єднання. Суспільство чекає від Церкви єдності. І цього ж чекає від нас, церковних ієрархів, народ Божий, вірні. А отже, ми не маємо згаяти історичного шансу на об'єднання українського православ'я. Ініціатива має належати державі. Вона має сказати: нам набридло, що наші громадяни ворогують на релігійному, церковному ґрунті, будьте ласкаві, панове ієрархи, вирішіть цю проблему, подолайте свої розбіжності, знайдіть спосіб об'єднатися, дослухайтесь до слів Спасителя «Будьте єдині».

Першу частину інтерв'ю з Олександром Драбинком читайте тут Митрополит Онуфрій вихований на найкращих взірцях російської церковної традиції  

Михайло Глуховський, «Главком»

+++

https://www.facebook.com/palamist/posts/833847206704714

+

 

 

юрий павлович черноморец

Yesterday at 9:38am · 

 

Митрополит Олександр (Драбинко): Захарченко і Новінський мені cказали: «У тебе є два тижні, щоб...

8 червня представники УПЦ КП і УАПЦ під час спільного засідання Комісії для ведення діалогу домовилися до кінця цього місяця визначитися з...

GLAVCOM.UA

 

ПАПА КРЕМЛЮ - МИТРОПОЛИТ ОЛЕКСАНДР (ДРАБИНКО) ИНТЕРВЬЮ ГЛАВКОМ - 2 ЧАСТЬ - продолж. в комментарии

http://www.liveinternet.ru/users/paul_v_lashkevich/post364235096/
 

http://bogoslov.org.ua/publikk/119-interv-yu-ta-ko...obrati-predstoyatelem-antoniya
+++

Митрополит Олександр: Захарченко і Новінський мені cказали: «У тебе є два тижні, щоб обрати предстоятелем Антонія»

8 червня представники УПЦ КП і УАПЦ під час спільного засідання Комісії для ведення діалогу домовилися до кінця цього місяця визначитися з проведенням Об'єднавчого Собору. Примітно, що під час переговорів церковників, які відбувалися у Михайлівському золотоверхому монастирі, в якості спостерігачів були присутніми представники Вселенського патріарха Варфоломея - єпископ УПЦ в Канаді Іларіон та єпископ УПЦ в США Даниїл. Цей факт, за задумом, мав надати більшої легітимності процесу об'єднання церков в Україні.

Натомість в УПЦ Московського патріархату воліють не сприймати серйозно об'єднавчі потуги УПЦ КП і УАПЦ, вважаючи ці церкви неканонічним.

У другій частині інтерв'ю «Главкому» митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський, вікарій Київської митрополії Олександр (Драбинко) розповів, на яких умовах можливе церковне єднання в Україні, чому УПЦ (МП) з одного боку виступає за єдину Україну, з іншого не поспішає карати священнослужителів-сепаратистів. Митрполит також розказав про хід кримінальної справи про доведення до смерті Блаженнішого митрополита Володимира.

Першу частину інтерв'ю з Олександром Драбинком читайте тут Митрополит Онуфрій вихований на найкращих взірцях російської церковної традиції

Чи відповідає дійсності інформація про те, що начебто усіх архієреїв з так званого «проукраїнського крила» УПЦ МП наприкінці листопада викликали до Москви, де нібито патріарх Кирило мав ініціювати церковний суд над рівненськими архієреями (церковні діячі виступили за єдність Української помісної православної церкви, засудили Росію як агресора) за самоуправство. Вас чи ваших колег викликали до Москви у ці дні?

Так, я читав про це. Не думаю, що таке було. Такі дії викликали би ще більший спротив у Церкві.

Цей скандал у Рівному передував нещодавній гучній заяві УПЦ КП і УАПЦ щодо об'єднання задля створення єдиної церкви. На яких умовах УПЦ МП могла би включитися в об'єднавчий процес?

На сьогоднішній день - ні на яких. Це виходить із позиції Предстоятеля: «Если идет речь о воссоединении, то здесь наша позиція такая: у нас двери открыты, мы не имеем права их закрывать, но эти двери являються дверями покаяния». Умови існують одні – це покаяння «розкольників», як їх називають, і повернення їх до Московського патріархату, в лоно тієї Церкви, яку ми маємо на сьогодні, тобто УПЦ (МП). Ніякого діалогу, отже, бути не може. Однак умова об'єднання УПЦ (МП) з УПЦ КП – це набуття помісного статусу об'єднаної Української Церкви, до чого УПЦ (МП) на сьогоднішній день, судячи з усього, не готова. Свого часу при митрополиті Володимирі було започатковано підготовку для діалогу, відбулося декілька засідань. Питання подолання церковних розколів тоді обговорювалося. Працювала очолювана митрополитом Володимиром комісія Міжсоборної присутності Помісного Собору РПЦ з питань подолання розколів. Відносини з представниками неканонічних церков були дружні. Ми збиралися на різних заходах, неофіційно спілкувалися. Була знівельована пристрасність, дратівливість по відношенню одне до одного. Наступним етапом мав би бути стіл переговорів і пошук шляхів єдності, вирішення питання розділення. У нас же і в державі є таке розділення, є різні менталітети, є різні соціокультурні прошарки. Автокефальний рух виник на Західній Україні в кінці 80-х років. Він фактично поширився на всю Україну, він нікуди вже не подінеться. Це треба сприймати як реальність. В такому напрямку слід шукати вирішення проблеми. Хоч хтось в УПЦ (МП) тоді говорив про подолання розколу. Сьогодні про це мовчать.

У тому, що діалог припинився, є воля митрополита Онуфрія?

Я проти того, щоб звалювати усю відповідальність на одну людину. Так, безумовно, позиція Предстоятеля з цього питання дуже важлива. Але канонічний лад Церкви передбачає соборність, передбачає можливість дискусій та спільного пошуку оптимального рішення. Не треба в усьому звинувачувати Главу Церкви. Це — спільна відповідальність нашого єпископату. Разом з тим ні для кого не секрет і позиція Блаженнішого Митрополита Онуфрія. Свого часу Митрополит Онуфрій сказав: «Я убежден, что у нас нет никаких духовных аргументов в пользу того, чтобы отсоединяться от Московского патриархата». З тих пір позиція не змінювалася.

Блаженніший митрополит Володимир був великим прихильником об'єднання православ'я в Україні. А що нині робить УПЦ МП для цього об'єднання?

Я не знаю. Я знаю тільки, що вона повинна робити. Потрібно повернутися до того стану, коли цей діалог було започатковано. Ухвалити для себе таке рішення і сісти за стіл переговорів. Просто поставити одне одному запитання, хто у чому винен і як це питання вирішити. А таких зустрічей я не бачу.

Чому?

Це питання не до мене. Я вже рік, як не секретар Предстоятеля.

А ви ставили це питання митрополиту Онуфрію?

Ні, не ставив, але знаю відповідь. Моє кредо — це відновлення Православної України. Мене не цікавить статус, на базі якого це відбудеться. Чи це буде помісний статус, чи будь-який інший. Мене цікавить одне, аби у нас врешті-решт припинився розкол. Давайте розпочинати діалог. І, врешті-решт, оберемо той варіант, який буде оптимальним, який зможе реально об'єднати розділену Українську Церкву. За бездіяльність карає історія і Бог.

Така непоступливість - це позиція митрополита Онуфрія, чи, вато визнати, що це наслідок тиску Москви?

Не можу цього стверджувати. Проте знаю інше — як можна вийти з цієї ситуації, як перестати боятися діалогу. Ми маємо стати на церковний ґрунт. Нам варто згадати слова Духовного заповіту Блаженнішого Митрополита Володимира: не можна абсолютизувати значення автокефалії, але не можна і сприймати автокефалію як загрозу загальноцерковній єдності. Адже всі Помісні Церкви перебувають у молитовному та євхаристичному спілкуванні. По суті — це не різні Церкви. Це — одна Православна Церква у різних країнах.

Чи поділяє верхівка церкви позицію митрополита Онуфрія, чи виправдав він надії, які на нього покладалися?

Обираючи Митрополита Онуфрія, архієреї голосували скоріше не за його умовно-політичну платформу, а за його особистість — за ченця, молитовника, людину невладолюбну, терпиму.

Сьогодні у суспільства чимало питань до нинішнього Блаженнішого. Але ми живемо у надзвичайних умовах, в умовах війни. Тому, критикам Блаженнішого варто пам'ятати про чинник війни... Я взагалі проти огульного засудження. Подібний досвід ми вже мали за радянських часів, коли радянські письменники писали, що не читали «Архіпелаг Гулаг», але засуджують Солженіцина. Митрополит Онуфрій потрапив у дуже відповідальну і дуже складну історичну ситуацію. Напевно, ви вже зрозуміли, що я маю право в силу свого виховання і сформованого світогляду не поділяти певних його поглядів на суспільно-політичне життя. Але я закликаю українське суспільство до діалогу з Предстоятелем. Не потрібно будувати мури між суспільством та Предстоятелем УПЦ (МП). Потрібна якимось чином доносити до нього свою позицію, свій біль, свої сподівання.

А що ви особисто думаєте про митрополита Онуфрія та його позицію?

Я митрополита Онуфрія давно знаю. Яким він був, таким він є, таким він, думаю, і залишиться. Це стабільність, для мене його поведінка — не новина. Погано це чи ні, залежить від обставин. Сам по собі він чудова людина, він дає дуже гарні духовні поради.

Мені переказали одну історію. Хтось прийшов до Блаженнішого і почав говорити про мене не вельми приємні речі, вимагати, щоб Блаженніший усунув мене від активного церковного життя. А Блаженніший відповів: я за нього молюся. Ви знаєте, це — відповідь справді віруючої людини. Якщо нам щось не подобається, то ми маємо, перш за все, молитися за ближнього. «Покарати», «розжалувати у солдати», «заборонити писати та малювати» — ми століттями жили у межах цієї поліцейської моралі. Але це логіка Вавилону, логіка комуни, але не Церкви. Церква — це не політична партія. Тут інші закони. Тут має бути інше ставлення до людини, до її свободи, до її поглядів.

УПЦ (МП) на сьогодні — це люди з різними поглядами. У нашому єпископаті є певні панівні настрої, певні панівні тенденції. Але Церква — це не лише єпископат, це не приватна власність єпископату. Основа Церкви — це Євхаристія. Це місце та подія, де зібрана повнота Церкви — єпископ, пресвитеріум та народ Божий. Чому я про це згадав? Я хочу ще раз підкреслити — ми не маємо морального права психологічно відокремлюватися від народу, серед якого живемо. Ми маємо дослухатися до думки народу, до думки суспільства. Блаженніший — людина молитви, посту, усамітнення. Але завдання Предстоятеля — стати вищим за свою природу, вищим за свої погляди, вищим за свій психологічний тип.

Вас, протоієрея Георгія Коваленка, митрополита Софронія називають проукраїнським крилом в УПЦ. Наскільки воно велике, хто ще з єпископів поділяє вашу позицію?

Я би не називав це проукраїнським крилом. Це просто люди зі своєю думкою. Є люди, які свою думку висловлюють, а є ті, які просто мовчать (прикро, коли вони в них взагалі відсутня).

Патріарх УПЦ КП Філарет каже, що в УПЦ МП таких близько 20 архієреїв. Згодні?

Думаю, можливо навіть і більше. Справа в тому, що так склалися обставини, у єпархіях є двоякі думки на те, що відбувається. Але всі дивляться, орієнтуються завжди на Главу Церкви. При Митрополиті Володимирові, наприклад, можна було висловлювати свою думку, і процес ішов на зближення, на локалізацію цієї конфронтації, на відхід від ситуації конфлікту та чорно-білого мислення, коли з одного боку «святі та Божі», а з іншого — «розкольники», «біснуваті» та «політикани».

Хто кого ображає такими словами?

На жаль, сьогодні офіційні ЗМІ УПЦ (МП) повернулися до конфронтаційної лексики середини 90-х років. Почитайте те, що пишуть російські он-лайн видання, почитайте, які інтерв'ю роздають деякі наші ієрархи. Не буду називати конкретні імена. Вони відомі і без мене.

Які ієрархи є найвпливовішими в УПЦ МП?

На це запитання однозначно відповісти не можу, це залежить від багатьох факторів. Це відомі ієрархи, яких ви самі часто бачите на екранах телевізорів та шпальтах газет.

Є думка, що якби не такі люди зі скандальною репутацією як владика Павло, в УПЦ МП було би утричі більше віруючих. Чи згодні ви з цим?

Не факт. УПЦ (МП) зараз має низку системних проблем. І претензії до нашої Церкви з боку суспільства теж мають системний характер. Тут справа не в особистостях. Річ у тому, що ми усі стоїмо перед вибором. Ми маємо обрати куди йти далі. Якою Церквою бути? Задовільнитися становищем впливовою Церкви, яка окормлює російську меншину в Україні? Або бути зі своїм народом, бути справжньою Церквою українського народу. Що стосується владики Павла... Розумієте, це характер людини. Владика Павло на екрані телевізора і владика Павло в особистому спілкуванні — це зовсім різні люди. У нього живий, запальний характер. Це цілком інша вдача, інша психологія. Інколи владика робить спонтанні заяви. Але їх не варто сприймати як політичні «маніфести». Це, скоріше, емоційна реакція на ситуацію. Кращого господаря годі шукати.

Скандальна поведінка, вочевидь, притаманна не тільки владиці Павлу. Нещодавно співробітники СБУ нагрянули на вечірку, де святкувалось 25-річчя працівника Одеської єпархії УПЦ, телеведучого Дмитра Півня. Там виявили торт прикрашений символами терористичної «ДНР». Скільки людей з подібними поглядами в УПЦ?

У мене зустрічне питання. СБУ немає більше чим зайнятися, як торти «ДНР» відслідковувати? Якщо потрібно, я підкажу їм декілька інших місць, де варто було б пошукати. Нехай би займалися суттєвішим чимось. Я знаю особисто Дмитра Півня, він вміє працювати з телебаченням, вміє працювати з пресою, володіє пером, фотоапаратом, розумні поради давав владиці Агафангелу інколи. Коли мені потрібно було дізнатися, що відбувається на Одещині, він розповідав, грамотно аналізуючи ситуацію. Я не знаю, чи особисто йому сподобався цей торт, і яких він сам по собі поглядів притримується.

Але погодьтеся, коли у країні війна, коли є клірики УПЦ, що ховають зброю у храмах, вступають до лав терористичних організацій, то одеська історія з тортом виглядає якось дивно... От СБУ нагрянула на цю вечірку і задала питання Дмитрові — нащо йому цей торт? А він — не знаю наскільки щиро, але ж з чудовим почуттям гумору відповів — «ми планували знищити шляхом поїдання». А от настрої подібні – це серйозно. Треба задуматись звідки вони в молодих людей і хто їх сіє.

То які погляди в цієї людини, ви ж кажете, що добре знаєте її?

Є таке сучасне церковне прислів'я: «що у владики на думці, те у секретаря єпархії на язиці». Дмитро Півень — співробітник Одеської єпархії. Отже, логічно, що його думки і поведінка —певна проекція поглядів що панують в Одеській єпархії.

Лише у 2014 році зі складу УПЦ МП на Тернопільщині вийшли шість парафій. Подібні випадки є і в центральних областях України. Наскільки цей відтік великий, яка його причина?

Великого потоку немає. Є певні парафії, які приєдналися до Київського патріархату. Однак у більшості випадків усе залежить від позиції священика. Є багато священиків, які користуються певною ідеологічною свободою. І вони користуються цією свободою, аби служити своїй Церкві і своїй Батьківщині, не виходячи зі складу канонічної Церкви. Якщо потрібно, то українською служать, моляться за перемогу української зброї, збирають і надсилають гуманітарну допомогу для військових. Тобто перебуваючи у лоні канонічної церкви, одночасно з цим проявляють патріотизм до своєї держави, до своєї армії. А є випадки, де з волі священика або ж з волі його керівництва проводиться зовсім інша лінія. Є чимало випадків, коли священики відмовляються молитися за наше військо, за полеглих героїв. На парафіян тиснуть, парафіянам розповідають казочки нібито окремішнього українського народу немає, української мови немає, а є лише великий російський народ, велика російська культура. Від таких священиків сьогодні люди тікають.

А хіба циркулярні листи з молитвами, які розсилаються з Москви не є тиском?

Ну, хтось прочитав таку молитву, а хтось зберіг її на пам'ять, але молиться так, як йому підказує сумління. От і владика Івано-Франківський (Єпископ Івано-Франківський і Коломийський Тихон (Степан Чижевський – «Главком») нещодавно сам визнав, що фактично, так би мовити відійшов від Москви, керуючись власним сумлінням, принципом церковної доречності.

Якщо тиску немає, чому парафії переходять до УПЦ КП?

Люди прагнуть Української Церкви. Української не за назвою, а за живим зв'язком з українським народом. Те, що деякі парафії переходять сьогодні до Київського Патріархату свідчить про те, що певна частина нашої пастви не вірить, що УПЦ (МП) є Церквою українського народу, навіть більше – не вірять, що ми можемо у близькому майбутньому стати такою Церквою.

З одного боку позиція митрополита Онуфрія досить жорстка, представників УПЦ КП він називає розкольниками, з іншого боку УПЦ дозволяє певні вольності на місцях, аж до молитов за українську зброю і допомоги армії в боротьбі з агресором. Не бачите розбіжностей?

Ми можемо чай/каву пити з ними (священиками УПЦ КП, або УАПЦ), але співслужити разом ми не маємо права, оскільки не винесено остаточного соборного рішення про вирішення нашої проблеми, подолання розділення. А так можемо разом кошти збирати, їхати в АТО, мовою однією служити, але тільки не співслужити. От у чому проблема. Ми можемо бути однодумцями, але не маємо канонічного євхаристичного спілкування.

Як працюють зараз на окупованій частині Донбасу храми УПЦ (МП), скільки їх?

Єпархії, архієреї та духовенство виконують свої обов'язки в такому обсязі, як це дозволяють військові умови. Їм особливо важко в цей час, оскільки лінія фронту ділить їх єпархії, а настрої по різні сторони різні. Деякі священики, патріотично налаштовані, покинули територію так званих «ЛНР» і «ДНР», бо були погрози в їх бік. В нашому храмі тимчасово служить один такий священик. Декілька днів тому прийшов, спитав, чи можна з нами молитися? Я кажу, що якщо документи в порядку, то можна, попередньо вияснивши у митрополита Луганського і Алчевського Митрофана, чи немає у цього священика ніяких канонічних перепон. Цей священик потрапив до «розстрільних списків» терористів, оскільки окормляв духовно бійців батальйону «Айдар».

Якщо у самопроголошених республіках завтра скажуть, що не підпорядковуватимуться Київській митрополії, як реагуватиме УПЦ МП?

Не думаю, що правлячі архієреї цих «республік» згодяться приймати подібне рішення. Хоча дула автоматів спроможні на все... Таке питання не поставало. Вони служать в єпархіях УПЦ (МП), які є частиною РПЦ, місцеві вважають, що це російська Церква, вважають, що це церкви «ДНР» і «ЛНР».

У цих самопроголошених республіках є священики, які відкрито підтримують сепаратистів. Як УПЦ МП бореться з цими проявами?

Певен, про це достеменно знає СБУ. Звичайно, є такі священики, і про них відомо. Вони нічого особливо і не приховують. Називати не буду нікого по іменах. Інтернет знає все. Свого часу подібні настрої серед духовенства панували в Криму. Наші попередження були проігноровані.

Наприклад, підтримав сепаратистів монастир у Нікольському на Донеччині, засновник якого Зосима (Сокур) був духівником Януковича. УПЦ МП таку позицію монастиря не засуджує?

Ідеологія єднання з Росією, відділення від України, неприйняття українства і української Церкви в релігійному плані походила від цього так званого старця Зосими. Варто почитати його заповіт, і все стане ясно. В цілому позиції ніхто не засуджував. Монастир знаходиться на території, непідконтрольній Україні. Керівником монастиря є митрополит Донецький Іларіон. Отже, це, скоріше, питання до керуючого Донецької єпархією, а не до мене... Сьогодні говорять часто про федералізацію. З церковної точки зору, кожна єпархія – це самостійна структура, в якій свій єпископ керує своєю Церквою. Федералізація на рівні Церкви притаманна їй від початку. Єдине, що ми маємо спільне з єпархіями, це коли збираємося на Архієрейський Собор, разом молимося, разом вирішуємо загальноцерковні проблеми, приймаємо загальнообов'язкові для виконання постанови. Священноначаллю нашої Церкви про настрої в даному монастирі відомо.

Ви хочете сказати, що керівництво УПЦ МП не засуджує дії священиків і не відповідає за їх діяльність?

Це залежить від позиції місцевого єпископа. Клірик підпорядкований канонічно своєму єпископу. Разом з тим, якщо на адресу церковного керівництва будуть надходити скарги, то їх будуть розглядати. Клірик, який бере до рук зброю, має бути канонічно покараний. Цього вимагають священні канони і це неможливо ігнорувати. Керівництво УПЦ (МП) дає загальні настанови: як бажано робити. А конкретні рішення приймаються на місцях.

Але хіба це не іде врозріз із офіційною позицією УПЦ, яка виступає за територіальну цілісність України?

Так, у своїх офіційних документах УПЦ стверджує, що виступає за територіальну цілісність та суверенітет України. Проте історичний процес триває, а переможців не судять. Коли звільнять окуповані території і Крим, тоді можна буде давати оцінку того, як вони поводилися, виносити рішення. Якщо не звільнять, вони будуть на місці героями для місцевих сепаратистів. Особливо зважаючи на релігійне забарвлення цієї війни.

Яка ситуація із храмами УПЦ МП в Криму, чи всі вони перереєструвалися за російськими законами, хто нині власник цих храмів?

Канонічно вони належать УПЦ (МП), як і були. От так як мій храм, припустимо. Я в ньому звершую богослужіння як ієрарх УПЦ (МП), а належить він компанії «Ліко-холдінг» (компанії, яка займається будівництвом і продажем житла у Києві. Її почесним президентом є Ігор Лисов, екс-нардеп від Партії регіонів – «Главком»). Таким чином, клір храму та громада юрисдикційно належить до УПЦ (МП), а земля і храм належить приватному власнику, який збудував його за свій кошт. Подібно і в Криму, де храми і земля з точки зору Російської Федерації належать їй, а духовенство формально підпорядковується УПЦ (МП). Принаймні, такий стан речей у Сімферопольській і Керченській єпархіях.

УПЦ МП добровільно передала храми до РПЦ?

Росія заявила, що це її територія. До Києва з Криму приїхав владика Лазар, привіз документи і доповів Священному Синоду про те, що йому потрібно перереєструвати статут єпархії відповідно до вимог російського законодавства. Відповідне рішення Синодом і було ухвалено.

Які були варіанти, щоб не віддавати Росії власність?

Так, варіанти були. Якщо УПЦ (МП) говорить про цілісність держави, вважає, що Крим – це Україна, тоді слід було видати постанову яка визнає, що це (Крим) є тимчасово окупованою територією. З цієї тимчасово окупованої території керівництво єпархій переноситься в Херсон чи Миколаїв. Варто було тимчасово винести канонічне управління за межі окупованих територій до вирішення ситуації. Лишалася б, звісно, юридична проблема – статус парафій, землі, храмів, її вони могли вирішувати самостійно.

Немає проблем, які не підлягають вирішенню. Потрібна лише воля захищати власні церковні та канонічні права, згідно українського законодавства.

Але цього зроблено не було, значить УПЦ МП визнала Крим територією Росії?

З юридичної точки зору сталося саме так. Жодних інших заяв я не чув.

Назад ситуацію повернути можна?

Відповідні рішення уже прийнято. Йдеться і про сферу відповідальності владики Лазаря. Вийшло так, що приймаючи відповідну ухвалу, згідно прохання владики Лазаря, Священний Синод прийняв рішення, про благословіння на відчудження майна української Держави. Це викликало гостру критику з боку суспільства, держави. На мою думку, Синоду не протрібно було брати на себе таку відповідальність, залишивши це на розсуд керуючого архієрея.

На владику Лазаря тиснули?

Мені це невідомо.

Минулого року ви розповіли подробиці тиску на митрополита Володимира з тим, аби він зрікся сану предстоятеля церкви. Чи проводиться зараз розслідування, чи встановили факти тиску слідчі, чи допитували вас по цій справі?

Головним слідчим управлінням Генеральної прокуратури проводиться досудове розслідування щодо перевищення службових повноважень працівниками спеціального батальйону судової міліції «Грифон» ГУ МВС України в Києві та незаконного позбавлення мене волі. Найближчого часу справу буде передано до суду. Окремим провадженням розслідується вчинення шкоди здоров'ю Блаженнішого Митрополита Володимира, що були наслідком цих злочинних дій.

Існує декілька запитань, на які я не маю відповіді. Митрополита Володимира лікували тривалий час, все було гаразд. Тільки не розумію, чому, коли майже щодня брали аналізи, не виявляли, що у нього онкологічне захворювання є? Під час хірургічного втручання виявили пухлину, що їй уже 16 місяців! Як можна було не виявити онкологію в сучасних умовах? Щодо розслідувань, то у мене немає інформації про його хід. Сам я не робив ніяких заяв з цього приводу. Нікого не звинувачую. Хоча як відповідальному за лікування Митрополита, з невідомих причин, мені не було повідомлено про його дійсний діагноз. Дізнався про те, що це онкологія тільки через два тижні (після того як було зроблено операцію). Було лише повідомлено, що потрібне хірургічне втручання. Я підписав необхідні документи оскільки довіреність про відповідальність за своє лікування Митрополит Володимир доручив мені.

Щодо розслідування. Митрополита Володимира відвозили до Франції. Без мене. Згідно пізніших висновків Митрополиту Володимиру не можна було робити хіміотерапію по тому протоколу, за яким його почали там лікувати. Мене фактично ізолювали від Предстоятеля, насильно утримували, не випускати з України не мали права. Отже, адекватно оцінити ситуацію не було можливості. В той часобмежували мої права і обов'язки в контролі за процесом лікування. Висновки робіть самі.

Якщо маєте багато питань без відповідей, чому самі не піднімаєте тему, не звертаєтеся до правоохоронців?

Вважаю на сьогодні це не на часі. Ведеться слідство, в ході якого, я думаю, багато спливе фактів.

Частиною цієї справи була історія, пов'язана з порушення кримінальної справи за фактом викрадення ігумені Калісфенії влітку 2013 року, яка є кумою екс-генпрокурора Віктора Пшонки. Тоді вас підозрювали у причетності до нібито її викрадення і навіть тривалий час протримали в ізоляції, у том числі від митрополита Володимира, про здоров'я якого ви піклувалися.

Справа про викрадення монахині Калісфенії була закрита у березні 2014 року. Мене утримували представники спецпідрозділу «Грифон» за дорученням колишнього міністра МВС. Справа за фактом мого незаконного утримання розслідується.

Яка доля ігумені Калісфенії, чи допитували її слідчі, якщо вона була фігурантом сфабрикованого викрадення, чому не понесла відповідальність?

Сьогодні вона на своїй посаді. Митрополитом Володимиром разом із моїм відстороненням від справ до вияснення обставин, було підписано розпорядження про відсторонення її від послуху ігумені, до вияснення обставин справи, яке з невідомих причин так і не вступило в силу. До кінця земних днів Блаженнішого Митрополита Володимира ігуменя Калісфенія у нього не була. В справі багато запитань. Де Панько і кошти, хто її шукає? (Наталія Панько – подруга Калісфенії. Свого часу пропонувала багатим парафіянам та ієрархам УПЦ дорогі автомобілі зі знижкою, а також пропонувала віддавати їй гроші задля отримання потім великих відсотків, її називали посередником між Калісфенією і церковним начальством – «Главком»). Чоловік Наталії Панько зараз викладає в університеті, наче нічого і не трапилося. Раніше він працював в Адміністрації Президента, був політичним куратором або як зараз кажуть «кришею» Наталії (мова іде про екс-першого заступника Голови Державного управління справами Олексія Панька – «Главком»). Свого часу на «мітинги» біля будівлі Митрополита збиралися близько 25 людей з телекамерами (мітинги ошуканих людей), і вимагали повернути їм гроші. Бо їм казали, що гроші в Лаврі, гроші у Київській митрополії. Усі справи були передані митрополиту Антонію, він ними займався. Сьогодні немає ані відповідачки, ані інформації про те, що з позовами. Вся історія нібито кудись провалилася під землю. Чи людям їх гроші стали не потрібні, що вони нікого не шукають? Хоча тоді був страшний ажіотаж. Дійсно, тоді я зустрічався з Калісфенією, мене Блаженніший попросив, мовляв, розберися, брала вона ті гроші, чи не брала? Вона сказала, що не брала гроші, більш того, нібито Наталія Панько їй самій винна певну суму. На тому наша зустріч із нею і закінчилась.

За інформацією слідства, скинути Блаженішого Володимира, змусити його зректися посади наказав глава РПЦ Кирило Гундяєв. Чи міг бути такий наказ?

Я не ідеалізую сучасну Росію. Але я знаю, що в Україні були і є люди, яким вигідно ховатися за тінню «імперської Москви» та Патріарха. Так, мені відомо, що в московських церковних структурах були люди, які вважали, що Блаженнішому варто піти на спокій, вважали, що він «забагато собі дозволяє» та «надто проукраїнський». Думаю, що Москва тоді вела себе набагато обережніше, ніж хотіли би деякі ієрархи в Україні.

Під час хвороби Митрополита Володимира я неодноразово спілкувався з Патріархом Кирилом по телефону. Патріарх знав, що я опікуюсь станом здоров'я Митрополита Володимира. Думаю на Патріарха впливали. Певні сили хотіли його руками «вирішити» питання з Предстоятелем УПЦ. Його не завжди об'єктивно інформували й інформують. Варто пам'ятати і те, що в сучасній Росії Церква не має того ступеня свободи, яка була у пізні радянські часи або за доби Єльцина та Патріарха Олексія ІІ.

Перебуваючи в Україні на святкуванні 1025-річчя Хрещення Русі в кризовий період «справи монахинь» Патріарх попросив ввести його в курс справи. Я почув з його уст: «Мені сказали, що ти повинен приїхати в моє розпорядження до Москви». Мені те саме сказав Захарченко (Віталій Захарченко, глава МВС при Януковичі, - «Главком»), що я маю відбути в розпорядження Патріарха Кирила. Хоча я тоді пояснював йому (Захарченку), що до мене в Москві своєрідне сприйняття, що опікуюсь хворим Митрополитом Володимиром. На це Захарченко відповів, що «це не твоя турбота, а опікуватись є кому, є митрополит Антоній і родичі». Отже, тоді з Патріархом у нас відбулося людяне спілкування. Я подякував йому за розмову і поради.

Хто міг дати Захарченку вказівку відправити вас до Москви, кого самі підозрюєте?

Я не знаю, чия то була ідея. Не думаю, що сам Захарченко був таким обізнаним у церковних справах, щоби вигадувати такі «ребуси» всередині церковного життя. Якщо і підозрюю когось, то наразі промовчу. Майбутнє покаже.

Чому після смерті Митрополита Володимира вибір зупинився на Онуфрії?

Перед смертю Митрополита Володимира, коли ми спілкувалися з Блаженнішим, десь за рік, чи за півтора до його смерті, я його спитав, кого ви бачите своїм наступником? Він казав, що це складне питання. А тоді сказав, що, можливо, владика Онуфрій, бо він такий м'який, рівний, терпимий. Потім почався дуже сильний тиск, починаючи з цієї історії (історія з хворобою Блаженнішого Володимира і утримання під арештом владики Олександра – «Главком»), оскільки президент (Віктор Янукович) хотів бачити на чолі церкви митрополита Антонія. А Захарченку були дані доручення всіляко сприяти цьому. Взагалі, це була би непогана кандидатура на посаду Предстоятеля, якби він був більш самостійним та проукраїнським. Бо він освічена і гарна людина. Шкода, що історія так розпорядилася, що проект його предстоятельства виявися проектом Януковича.

Він був головним конкурентом Онуфрія на виборах?

Конкуренції як такої не було. За митрополита Онуфрія проголосували всі, хто хотів стабільності і того життя, яке було при Митрополиті Володимирі. Старше покоління за нього голосувало. Хто голосував за митрополита Антонія? Це ті, хто орієнтувався на владику Антонія та відомого бізнесмена Вадима Новінського, який був дуже близьким до Януковича, мав певні преференції по бізнесу і щедро допомагав УПЦ. Новінський — потужний бізнесмен, це вельми цікава особистість. І хоча ми з ним далеко не однодумці у церковних питаннях, у нас різні політичні симпатії. Але у мене викликають повагу його здібності. У нього феноменальна пам'ять, він знає напам'ять цілі уривки богослужбових текстів. За часів Януковича Новінський відігравав ключову роль у церковній політиці. Умовно кажучи, за часів Януковича це був «обер-прокурор» або «куратор» УПЦ (МП) від тодішнього президента. І саме Захарченко і Вадим Новінський свого часу мені казали: «у тебе є два тижні, щоб обрати предстоятелем Антонія», відправивши на пенсію Митрополита Володимира.

Тиск, про який ви розповідаєте, ініціювався з Москви?

Я не думаю. Можливо, хтось з кимось на цю тему говорив. Але заздалегідь було все прогнозовано,

http://glavcom.ua/articles/29898.html
+++

Митрополит Олександр (Драбинко): Митрополит Онуфрій вихований на найкращих взірцях російської церковної традиції

 

Наприкінці травня Предстоятель Української православної церкви, митрополит Онуфрій видав Указ про звільнення з посади настоятеля Свято-Воскресенського собору митрополита Олександра (Драбинка). Сам Драбинко тоді ніяк не прокоментував рішення церковного керівництва, обмежившись викладенням Указу митрополита Онуфрія на своїй сторінці у Facebook. Такі дії керівництва російської церкви в Україні можуть виглядати як тиск на проукраїнське крило в УПЦ, представником якого вважають владику Олександра. Митрополит Олександр (Драбинко) був особистим секретарем Предстоятеля УПЦ митрополита Володимира. Однак після смерті останнього у владики Олександра почалися проблеми. У квітні цього року він був звільнений з посади голови відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ.

Після смерті Предстоятеля УПЦ, Блаженнішого митрополита Володимира у липні 2014 року, 13 серпня того ж року новим Предстоятелем було обрано митрополита Чернівецького і Буковинського Онуфрія. З того часу політика церкви суттєво змінилася. На виклики суспільства вона або не мала своєї офіційної позиції, або висловлювала її в дивний спосіб. Як, наприклад, нещодавно під час засідання Верховної Ради за участю президента.. Митрополит Онуфрій під час хвилини мовчання вирішив не підніматися зі свого місця і не вшановувати українських воїнів. Вочевидь тому, що Московська церква в Україні вважає, що на Донбасі не російська агресія, а «міжусобна війна». Через подібну позицію УПЦ з церкви почали виходити парафії. Тільки у 2014 році на Тернопільщині з УПЦ вийшли шість таких.

Однак найбільший скандал в УПЦ стався в листопаді минулого року. У Рівному представники українських церков, серед яких були і два митрополита УПЦ, Анатолій і Варфоломій, підписали меморандум про єдину помісну православну церкву. Та вже за кілька днів обох церковників викликали «на килим» до Предстоятеля УПЦ МП Онуфрія, після чого церковнослужителі відкликали свої підписи. Цей факт породив багато чуток про те, що УПЦ масово покидають священнослужителі, а звичайні віруючи ігнорують службу в церквах Московського патріархату. Так чи інакше, публічність суперечностей в середині УПЦ доводить, в середині церкви багато прихильників проукраїнських позицій.

В першій частині інтерв’ю «Главкому» митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський, вікарій Київської митрополії Олександр (Драбинко) розповів про те, чому його звільнили з посади настоятеля Свято-Воскресенського собору, чому цілі парафії УПЦ покидають лави Церкви, про те, як змінилася атмосфера в УПЦ після того, як її Предстоятелем став митрополит Онуфрій, та про те, чому війну на Донбасі УПЦ вважає «міжусобною бранню».

Яка причина вашого звільнення з посади настоятеля храму Всіх Святих комплексу Кафедрального Свято-Воскресенського собору Києва, чи було це для вас несподіванкою?

Несподіванкою це не могло бути. Власне, нічого страшного, сенсаційного в цьому немає і бути не могло. Три роки тому фактично зупинилося будівництво кафедрального собору. Насамперед через обставини, пов’язані із хворобою Блаженнішого Митрополита Володимира. Свого часу, будучи секретарем митрополита Володимира, я займався цією справою. Зустрічався з різними людьми, ми напрацьовувати підходи, аби знайти фінансування для будівництва. Будівництво кафедрального собору як найвищого собору в Європі було іміджевим проектом Української Православної Церкви. Було цікаво цим займатися... Прес-секретар Блаженнішого отець Георгій Коваленко посідав посаду ключаря Собору та голови парафіяльної Ради. А я з благословення Блаженнішого виконував послух настоятеля храму Всіх Святих. У січні 2012 року рішенням Синоду, який відбувся без участі Блаженнішого Митрополита Володимира, мене та протоієрея Георгія Коваленка відсторонили від участі в будівництві. Це відбулося у час, коли Блаженніший тяжко хворів, і багато хто вважав, що він вже не повернеться до церковного керування. Однак, з Божої ласки Митрополит Володимир одужав, і особисто поновив мене на посаді настоятеля вищевказаного храму. На ній я і перебував до останнього часу.

Після вашого звільнення кого призначили настоятелем храму Всіх Святих?

Видано указ про те, що обов’язки настоятеля храму виконуватиме преосвященний єпископ Варсонофій (Столяр), який до цього певний час був відповідальним від Священного Синоду за будівництво кафедрального Свято-Воскресенського собору. У цьому соборі свого часу за нашої участі було облаштовано на першому цокольному поверсі храм святих апостола Андрія і князя Володимира. Настоятелем цієї парафії і був владика Варсонофій. Тепер він став також і настоятелем Всесвятського храму. Після призначення він мені пояснив, що Київська Митрополія перестала виділяти і збирати кошти на будівництво кафедрального собору. Але ж владиці Варсонофію потрібно за щось будувати і утримувати парафію. Владика розповів, що йому благословили усе об’єднати в один комплекс. Вважаю це логічним. Проте не до кінця зрозумілий сам спосіб, за допомогою якого відбулися ці зміни. Звісно, останнім часом я був радше почесним, ніж реальним настоятелем, оскільки будівництво зупинилось. Тому сам готував відповідне прохання. Засмучує, що моє звільнення відбулося без попередньої розмови зі мною. Без погодження з громадою храму. Не заперечую чинності рішення. Однак дивує і засмучує, що подібні рішення приймаються скоріше адміністративним, бюрократичним шляхом. Мене просто поставили до відома. Зателефонували з канцелярії і сказали забрати указ про звільнення. Прошу, але ж я працював у цьому храмі — починаючи з виділення землі, з фундаменту…

Чи мали ви розмову з митрополитом Онуфрієм з цього приводу, коли узагалі востаннє з ним спілкувалися?

З цього приводу розмови не було. Востаннє з Блаженнішим Онуфрієм ми спілкувались на Прощену Неділю.

Чому з вами так вчинили?

Церква має ієрархічний устрій. І те, що було зроблено — відповідає правам єпархіального архієрея. Не ставлю під сумнів чинність цього рішення. Видано такий указ, гаразд, я, як вікарій, підпорядкуюся такому рішенню. Але тут є свої обставини. Цей храм — моє дітище. Я доклав чимало зусиль до того, щоб він був збудований і облаштований. І, звісно, по-людськи мені прикро, коли тебе просто ставлять перед фактом… Я можу ображатися, можу не ображатися, питання не в цьому. З людиною ж можна говорити по різному. Можна просто поставити перед фактом. А можна зробити все у більш людяний спосіб. Владиці Варсонофію було відомо, що я збирався залишити посаду настоятеля за власним бажанням. Перед цим хотів провести облік майна, інвентаризацію. Фактично там (у храмі) досі залишаються мої особисті речі, та речі, передані покійним Митрополитом Володимиром, розпорядником яких я є. Облік провести не встиг. Що з речами, не знаю. Що заважало почекати три-чотири дні? Прохання моє про відставку було вже підготовлене, лишилося його тільки роздрукувати, підписати і подати. Думаю, що можна було вирішити це все адекватно. Хотів відслужити останню літургію в храмі, попрощатися з парафіянами, пояснити, що так доцільніше, бо сам опікуюся в основному Свято-Преображенським Собором, представити нового настоятеля.

 

Таке ставлення – це натяк на що?

Я не знаю, чи це натяк, чи щось інше. Висновки за громадою. Що ж стосується мене, то «рішення приймаю і ні чого всупереч не кажу».

Як звільнення вас із посади настоятеля храму Всіх Святих, так і минулорічний виклик «на килим» митрополитів Сарненського і Поліського Анатолія, а також Рівненського і Острозького Варфоломія після відкликання підписів під листом про об’єднання церков означає, що в УПЦ відбувається тиск на тих єпископів, які виступили за об’єднання церков?

Я би не ставив свою ситуацією в один ряд із ситуацією з тими двома архієреями. Їх рішення були дійсно церковно-політичними, і вони стосувалися саме церковної лінії, яка могла би вестися і каталізувати подальші процеси. Питання мого звільнення – це суто технічне питання. Тут тільки питання в тому, як це було піднесене. В тій минулорічній ситуації потрібно було би продовжити переговорний процес, який був раніше розпочатий, хоча б на такому єпархіальному рівні. Щодо тиску, то я не можу сказати конкретно, чи він був, чи ні. Це питання краще задати самим учасникам процесу. Однак бачимо, що час іде і щось змінюється. Маємо на увазі об’єднавчі ініціативи, озвучені від імені Митрополита Онуфрія на V помісному соборі УАПЦ.

Але ж не могли люди впродовж трьох днів безпричинно змінити свою точку зору на кардинально протилежну?

Я знаю тільки те, що вони (митрополити Анатолій і Варфоломій) приїжджали до митрополії, до Києва, і що після цього відкликали свої підписи. Але що їм говорили, як їм говорили, не знаю, я з ними не спілкувався з цього приводу. Думаю, вони вчинили неправильно із самого початку коли одноосібно підписували Меморандум. Що би я на їхньому місці зробив? Потрібно було зібрати єпархіальне зібрання, провести нараду, обговорити це питання з духовенством, з вірними. Натомість вони одразу взяли всю повноту відповідальності на себе. Без підтримки духовенства такі справи не робляться. Коли зібралися би благочинні, тоді можна було це обговорити. Мовляв, браття, у нас є таке питання, нас запрошують до підписання Меморандуму, як діятимемо? От коли би більшість проголосувала «за», тоді можна було сміливо їхати до Києва з протоколом засідання і казати, що підпис відкликати не буду, бо це не моє власне рішення, а рішення Єпархії.

Можливо вони не консультувалися, бо знали, що єпархія їх не підтримає?

Ну тоді вони подвійно були не праві. Архієрей не може діяти без згоди пресвітерів, вірних.

А які настрої в Рівненській єпархії насправді, чи готова вона була би підтримати єпископів?

Я сам з Рівненщини, настрої знаю. «Десь там далеко на Волині створилась армія УПА», чули таку пісню? Зараз не можу сказати, чи погодилася більшість підтримати це питання, час плине. Але тоді, восени, думаю, погодилася би. Оскільки ніяких обурень ані серед духовенства, ані серед віруючих не було. Хоча думаю, після 8 травня підтримали б і сьогодні.

Як взагалі змінилася атмосфера в усій УПЦ після смерті митрополита Володимира і приходу до керівництва церкви митрополита Онуфрія?

Атмосфера таки змінилася. Ми сьогодні живемо у певних історичних умовах, перед нами стоять певні історичні виклики. Блаженніший Митрополит Володимир намагався давати відповіді на виклики часу, в цьому йому нерідко допомагали кваліфіковані співробітники, поради архієреїв на місцях. Сьогодні ми чуємо відповіді далеко не на всі запитання, які ставить суспільство. Сьогодні часто запитують, чому Блаженніший Митрополит Онуфрій не встав, щоб вшанувати героїв України 8 травня у Верховній Раді. Але ж це був особистий вчинок Предстоятеля та його супутників. Тому нелогічно ці питання ставити переді мною або іншими єпископами УПЦ. Предстоятель сам відповів на це запитання. Відповідь влаштовує не всіх. Проте це його відповідь.

Інші питання: Війна на Донбасі. Що це? «Міжусобна брань» (громадянська війна)? Або ж тут є наявним зовнішній чинник, зовнішній агресор? Крим. Це анексовані території? Або ж перехід Криму до російської юрисдикції відбувся законно? Автокефальні православні спільноти — Київський патріархат та УАПЦ? Це наші брати чи «вороги»? Ми маємо прагнути до єдності? Ліквідувати розкол? Чи головне сьогодні для УПЦ зберегти свій зв'язок з Московським патріархатом? Ці питання вимагають обговорення на Соборному рівні єпископату, духовенства, вірних. Варто чути думку суспільства.

У нашій Церкві є різні точки зору на події, що відбуваються, на історичні обставини, в яких ми перебуваємо. Предстоятель, звичайно, має стояти над цими дискусіями, бути батьком і для одних, і для інших. Владика Онуфрій — це сильна і індивідуальна особистість. У нього є власні погляди, і ці погляди чітко визначені, сформовані впродовж десятиліть, багато хто з ними знайомий. Як бути у такій ситуації? Глава Церкви має та висловлює свою думку. Але ми маємо також право висловлювати власні погляди, які не суперечать віровченню Церкви. У владики Онуфрія своє бачення. І я його шаную як Предстоятеля та церковну людину, що має свою точку зору. Те, що нас об’єднує — це не погляди на суспільно-політичне життя країни, а християнська православна віра. Не люблю слово «опозиція», коли йдеться про церковне життя. При всій повазі до нашого Предстоятеля, в нинішній історичній ситуації дотримуюсь слів Духовного заповіту Митрополита Володимира «За сучасних умов Українська Православна Церква не має права бездіяльно дивитись на теперішнє розділення».

З владикою Онуфрієм немає ніяких розбіжностей у головному — у нашій православній вірі, у православній догматиці, канонічному підході у вирішенні питань. Але наші підходи до викликів, які сьогодні стоять перед нашою Церквою, можуть не співпадати. Владика духовно і психологічно сформувався у стінах Свято-Троїцької Лаври. Він щиро любить російську церковну традицію, він вихований на найкращих взірцях цієї традиції. Я — представник іншого покоління українського єпископату. І для мене дуже важливим є зв'язок Церкви з нашим власним народом, нашою власною традицією та історією.

Шаную бажання Митрополита Онуфрія припинити кровопролиття, припинити війну. Це і моє щире бажання, «Блаженні миротворці». Однак, як громадянин України, її син, вихований на цій землі, її патріот — я не можу не розділяти потребу її захисту. Україна не слала своїх солдат або найманців воювати на території інших країн. Ми не порушували суверенітет інших держав. Україна захищає свою цілісність, свою власну землю, свій власний суверенітет, свою власну гідність та історію, в решті своє майбутнє. Кожен день молюся за мир, за припинення війни, але молюся і за захисників моєї країни, за українську державу та її народ. Канони забороняють клірикам брати до рук зброю. Ми не можемо брати участь у військових діях, проливати людську кров. Але у нас є інша зброя — молитва та слово правди. От цією «зброєю» ми і воюємо за Україну сьогодні. Хто зна, що було би в Києві сьогодні, якби герої, чиї імена були зачитані Президентом у Верховній Раді, не зупинили сепаратистів у тих межах, де вони сьогодні є.

Позиція УПЦ під час Майдану була зрозумілою. Представники вашої церкви разом з іншими стояли на одній сцені, підтримували людей. Потім почалася війна, і церкви розійшлися в оцінці ситуації в країні. Чому?

Предстоятель про це сказав нещодавно в інтерв’ю. Мовляв, і з одного боку наші, і з іншого — наші. Мовляв, у «ДНР» і «ЛНР» також перебувають наші віруючи. Гаразд, не заперечую формальної правди цих слів. Дійсно, з обох боків конфлікту є вірні Православної Церкви. Але це не означає, що Українська Православна Церква не може чітко казати слово правди — засудити зовнішню агресію, морально підтримати українських воїнів, закликати своїх вірних дотримуватися Божих заповідей та не брати участь у терористичній діяльності.

Не розумію, яку правду відстоюють ті, хто по ту сторону фронту? Позиція «вірні УПЦ по обох сторонах конфлікту» по-перше, виводить за дужки чинник третьої сторони, тобто зовнішнього агресора, який допомагає «ДНР» і «ЛНР» сучасною військовою технікою, інструкторами, коштами, найманцями, розвідувальними даними... А по-друге, ніби урівнює у правах Збройні сили України та незаконні військові формування, терористичні загони. А отже, ми можемо користуватися цим аргументом у моральній площині, закликаючи до миру. Але не можемо робити з цього політичного аргументу.

 

Блаженніший закликає розуміти положення священників УПЦ, які опинилися на окупованих територіях, розуміти, що до них приходять «хлопці з автоматами». Так, це важливий аргумент. Але маємо пам’ятати — якщо УПЦ буде сприйматися суспільством як «іноземна конфесія», як «Російська Православна Церква в Україні», то наша Церква не матиме на цій землі майбутнього. Не можна бути колективним патріотом Росії, живучи в Україні, тим паче, коли тут точиться війна. Ми почули заклик з розумінням ставитися до того, що в «ДНР» та «ЛНР» на богослужіннях присутні люди зі зброєю, з автоматами. А уявімо собі аналогічно, що на службу до наших храмів почнуть приходити українські воїни, що демобілізувалися з АТО. Уявіть собі, що вони будуть підходити до духовенства і вимагати, щоб скрізь служилося не слов’янською, а лише українською, щоб всі наші храми переходили до Київського Патріархату… Тоді ми почнемо жалітися і говорити що це утиски!

Я за мир. Але я проти політичного шантажу третьої сторони, проти того, щоб агресивна меншість мала право заблокувати українському народові право зробити свій історичний вибір. Права меншості мають шануватися. Але меншість не має морального права нав’язувати цілому народові свої пріоритети. Гарно про це нещодавно сказав ваш колега, а нині народний депутат Сергій Висоцький. Долю України, її майбутнього не повинні вирішували на території іншої держави… Я намагався чесно відповідати на ваше запитання і окреслив розбіжності, різні точки зору. Але я хочу наголосити — церковна єдність базується на не спільності поглядів на суспільно-політичне життя. Нас об’єднує одне Євангеліє, одна віра, одна церковна традиція.

Чому самі архієреї не ініціювали зібрання синоду, аби поставити це і подібні актуальні питання на порядок денний задля того, щоб виробити позицію церкви?

Я вікарний єпископ Київського митрополита, я маю свою точку зору, але сам не маю права це ініціювати. За інших відповідати не можу. Хоча запитань від них, за старою звичкою, отримую достатньо.

Які тоді механізми є для ухвалення подібних рішень є в УПЦ?

Це — органи соборності: Собор єпископів УПЦ, Собор УПЦ. Але Церква — це не лише архієреї та священики. У наш час дуже важливий голос вірян, голос громадянського суспільства, врешті-решт, голос держави. Сьогодні ми бачимо, що державні органи зосереджені на такому важливому питанні як передбачення та припинення «кулінарних» політичних провокацій. Але є важливіше питання, ніж пошук тортів з написом «ДНР». Громадянське суспільство та держава мають поставити перед Церквою питання: яким є її ставлення до подій, що відбуваються у країні? І хто в ній є автором такої «кулінарії»?

Як держава може ставити питання перед Церквою, якщо відповідно до закону, держава і церква у нас розділені?

Церква відокремлена від держави, але цього принципу не можна абсолютизувати. Уявімо собі, що котрийсь благочестивий настоятель встановив на церковній бані кулемет. А коли до нього прийшли працівники міліції, заявив — не зніматиму, бо Церква, мовляв, відокремлена від держави. Межа «відокремлення» доволі умовна. От, наприклад, Церква офіційно говорить, що війна на Донбасі — це «міжусобна», тобто громадянська війна. Формально тут немає ніякого порушення. Але роблячи такі заяви, Церква по суті втручається у політичний процес, формує точку зору громадян України відповідно до інтересів певної політичної сили.

Увесь світ визнає, що у нинішній гібридній війні наявний зовнішній чинник. У чому сенс санкцій? У чому сенс надзвичайно складного переговорного процесу між країнами західної демократії та Російською Федерацією? Йдеться про те, щоби з боку Росії була припинена підтримка донбаських сепаратистів, щоб був відновлений контроль над державним кордоном, щоб на землю Донбасу більш не прибували з сусідньої держави зброя, боєприпаси, найманці та вояки-«срочники». А точка зору, яку висловлюють нові спікери УПЦ — по суті суперечить точці зору усього світу. Ми закриваємо очі на участь у цій війні зовнішнього чинника. Ми стверджуємо, що це — лише «міжусобна брань». Що це? З моєї точки зору, тут наявні елементи втручання у політичний процес. Але ж принцип конституційного відокремлення не дає Церкві права встановити на храмовій бані «ідеологічний кулемет», тобто ідеологічну зброю.

Я згідний, у нинішньому протистоянні дійсно є елементи братовбивчої, міжусобної війни. Але ми не маємо забувати, що ця війна штучно була ініційована ззовні, не маємо закривати очі на факт зовнішньої агресії. Повертаючись до вашого запитання, зауважу: наївно вважати, що церковна сторона має право втручатися у політичний процес й одночасно очікувати, що це минеться безкарно, і держава, громадянське суспільство цього не помітить. Такі «бумеранги» завжди повертаються. Молитва, богослужіння, канонічний устрій. Все це — внутрішня справа Церкви, сфера її свободи та незалежності. А от встановлювати кулемет на дзвіниці — вибачте, але такі речі не можуть лишатися безкарними. У таких випадках «втручання» державної влади неминуче, бо воно обумовлене чинним законодавством у сфері національної безпеки.

Ви натякаєте на те, що церкви не мали бути на Майдані?

Не мали. Якщо керуватися формальним правилом про невтручання. Але Майдан мав кілька вимірів. З одного боку, це був протест проти політичного режиму, який тоді панував. Протест проти тотальної корупції, економічних злочинів влади, соціальної несправедливості, деспотичного характеру режиму. А з іншого боку, — це був фактичний захист суверенітету України. Ми не знаємо, що саме сталося під час зустрічі у «бункері». Але зрозуміло, що після цього Віктор Янукович повністю переглянув пріоритети зовнішньої політики. І мова не лише про відмову від євроінтеграції. Мова про фактичну відмову від суверенності держави.

Президент Росії постійно публічно стверджує — України та Росія це один народ. Але це суперечить історії, це суперечить реальності. Ми — два православних народи. Але в українського народу є власна історія, власна культура, власний менталітет, нарешті, власні політичні та геополітичні інтереси. Відмова від євроінтеграції з боку Януковича була змушеною, нав’язаною тими, хто прагнув та прагне поглинення України як самостійної держави. Українське студентство, молоде покоління — не ідентифікувало себе з радянським минулим, з Росією, не нудьгує імперією. І тому курс на відмову від євроінтеграції був сприйнятий українським суспільством як зрада національних інтересів. Люди почали протестувати… Разом з людьми вийшли на Майдан і представники Церкви. Спочатку лише як громадяни своєї держави. А згодом — і як представники своїх церковних спільнот… Це була громадянська позиція вірних, священників, ієрархів.

Коли ми говоримо, що церква відокремлена від держави, а держава від Церкви, то не враховуємо, що тут дуже розмиті кордони. Коли зі сторони Церкви ми вимагаємо від держави певних речей, то маємо бути готові й до того, що аналогічні вимоги лунатимуть і з боку держави. У нас в країні не теократичний лад. Між Церквою та державою мають бути партнерські стосунки. А це означає, що й держава має право ставити перед Церквою, перед церковною свідомістю певні запитання. Якщо ми, Церква, стверджуємо, що ми голос, совість народу, — то ми маємо насправді бути цим голосом, насправді бути сумлінням нації. Є дві позиції. Можна жити окремо, збиратися у храмах та молитися, читати те, що написано у молитовнику і богослужбових книгах та не давати жодних характеристик жодним подіям, жодним чином не коментувати того, що відбувається. Або треба таки бути сумлінням власного народу. Захищати інтереси власного суспільства, власної держави.

У нас складна ситуація в Церкві. Чимала частина нашого єпископату психологічно, культурно та духовно сформувалася за радянських часів, коли «одвічна братня дружба» українського та російського народів була одним з догматів «радянської віри». Проте, ми маємо усвідомлювати: Україна — це не «тимчасове явище», українська влада не «минеться». І так звані «наші» наврядче прийдуть. Українське суспільство вже не прийме старі міфи радянської та царської доби про «радянську Україну» та «Малоросію». І чим швидше ми «прокинемося», чим швидше ми інтегруємося в нові історичні реалії, — тим більше шансів буде в нашої Церкви, тим чутніша буде її проповідь, тим шанобливіше буде ставлення людей до Церкви, до Православ’я.

А звідки взагалі з’явилася ідея про «міжусобне протистояння»?

Ці слова прозвучали в зверненні Святішого Патріарха Кирила з приводу подій в Україні в червні 2014 р.: «В южных пределах исторической Руси разгорелась ныне междоусобная брань».

 

Священики дотримуються вказівок з Москви на 100%?

Не знаю. За інших відповідати не можу. В нашому Спасо-Преображенському храмі підноситься особлива молитва на основі молитв святителя Петра Могили, за мир в Україні, за закінчення війни, збереження цілісності України в тих кордонах, в яких я народився.

Які причини війни на Донбасі насправді?

Я не можу однозначно відповісти на це запитання. Причин декілька. От чому Крим пішов?

Через вторгнення Росії?

Судячи зі слів Гіркіна і Путіна. Так, і тут (на Донбасі), певно, мало бути те саме. Я знаю тільки одне, що до війни на Донбасі місцеві не готувалися. Війна в один день не виникає. До неї готуються довго і скурпулезно. Те, що вона сама собою виникла і там воюють шахтарі – я не вірю.

На Донбасі я бував із Блаженнішим Митрополитом Володимиром починаючи з 2000-го року по п’ять-шість разів на рік. Ніколи ні від кого не чув, що Донбас хоче якоїсь своєї республіки. Ніколи не чув, що там готуються якісь воєнізовані організації , чи якісь групи, яких не влаштовує київська влада. У нас взагалі два чи три роки Донбас керував практично всією Україною. Ходили навіть анекдоти, що в Донецьку люди бояться ходити по вулицях, бо зловлять і пришлють до Києва начальником.

Так звідки з’явилася війна? Хто її готував? Сьогодні певні сили намагаються перевести її ще і в релігійну площину. А я не бачу тут ніякої релігійної площини. Хтось пише, що там (на Донбасі) захищають Православ’я. Тоді там що, якесь особливе православ’я, яке повинно захищатися зі зброєю в руках? А ми тоді хто тут?.. Глибоко переконаний: переведення конфлікту із політичної площини в релігійну - це втручання у державно-церковні відносини, яке держава повинна зупиняти.

В такому випадку чи має церква допомагати армії?

Якщо Церква офіційно в документах говорить, що виступає за цілісність своєї держави, відповідно, вона повинна визнати, що ті, хто захищають її цілісність, не порушують християнської моралі, а, навпаки, чинять за словом Спасителя, жертвуючи власним життям заради ближніх. Відповідно, ми маємо, чим можемо, допомагати своїй армії. Благословляти її на захист держави, народу, а одночасно — просити утримуватися від невиправданої жорстокості, духу помсти, негуманного ставлення до ворогів. Адже воювати треба теж шляхетно, пам’ятаючи про військовий моральний кодекс, про християнські заповіді, які ніколи і ні за яких обставин не втрачають своєї актуальності.

Чому тоді УПЦ не допомагає армії?

Так теж не можна сказати. Чимало наших парафій і навіть окремі єпархії — допомагають Збройним силам. Інша річ, що у нашій Церкві це не робиться централізовано. У нас немає з цього приводу офіційної публічної позиції. Можливо через те, що наші ієрархи побоюються, якою буде реакція з боку самопроголошених «республік». Про те, хто саме допомагає інформації зведеної немає, статистика не ведеться. Одні кажуть, що допомагають армії, інші кажуть, що допомагають мирному населенню. Дуже активно допомагають Волинська єпархія, Житомирська єпархія, Сумська, Київщина. Наша парафія, від імені Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Володимира, передала на лікування наших військових ліків на 250 тис. грн. Це була одноразова акція. Час від часу допомагаємо іншими засобами.

Продовження інтерв’ю з владикою Олександром (Драбинком) читайте на «Главкомі» найближчим часом

Источник фото: Facebook

+++