До 8-річчя призначення на Вінницьку кафедру митрополит Вінницький і Барський Симеон (Шостацький) — про пошук Істини в умовах війни.

— Сьогодні людей, на жаль, більше цікавить політика. Хоча, без сумніву, в церковному житті відбувається дуже багато подій. Яка подія в житті Вінницької єпархії була найвизначнішою за останній час? Що більш за все Вам запам’яталось за час Вашого перебування на Вінницькій кафедрі?

— За вісім років, як кажуть, багато води сплило. Наближається восьма річниця мого перебування на Вінницькій кафедрі. В 2007 році, після смерті митрополита Макарія, Священний Синод прийняв рішення перевести мене з Волині — сюди, на Поділля.

— А Ви самі звідки родом?

— Родом я теж із Поділля, тільки з Хмельницької області. Але й Вінниця мені добре знайома ще з молодості, тому що після школи та армії я вступив до Вінницького медичного інституту, зараз це університет, і чотири роки тут навчався. Потім мої плани змінилися і, залишивши інститут, я вступив до Московської духовної семінарії.

— Що вплинуло на Ваш вибір?

— Навчання в медичному інституті тривало шість років, далі два роки інтернатури, а потім впродовж ще трьох років слід було відпрацювати за розподіленням, адже держава платила гроші за твоє навчання. Це надовго б відстрочило здійснення мого бажання, яке визріло саме під час навчання у Вінниці, присвятити своє життя служінню Церкві Христовій. Під час відвідання Троїце-Сергієвої Лаври я попросив благословення та поради в ректора семінарії, на той час — архієпископа Олександра (Тимофєєва), та у духівника Лаври архімандрита Кирила (Павлова). Саме отець Кирил порадив мені залишати інститут.

Отже, чотири роки мого перебування у Вінниці, а потім — 20-літня перерва, і тут мені пригадується назва роману О. Дюма «Двадцять років потому»: пішов студентом, а повернувся архієреєм. І ось незабаром уже виповнюється вісім років, як я на Вінницькій кафедрі.

— Повертаючись до нашого першого питання: яку, все ж таки, головну подію чи події Ви можете виділити за період Вашого перебування на Вінницькій кафедрі?

— Прийшовши на Поділля, я був здивований тим, що у Вінницькій єпархії, та й узагалі на Поділлі, немає своїх святих. Волинь, де я був архієреєм впродовж одинадцяти років – великий і благодатний край, який має більше 30 святих. Навіть свято на честь волинських святих відзначається двічі на рік: 10 травня і 23 жовтня (це пов’язано з тим, що на Волині є дві єпархії, і в кожній із них свято відзначається окремо). А як же наша древня подільська земля? Стільки тут є храмів, монастирів, і що, в жодному з них не було святих?! Тому майже одразу після приїзду на Вінниччину я благословив священиків із нашого історичного відділу збирати інформацію про подільських святих. І ось праця, яка тривала кілька років, нарешті, увінчалася успіхом.

Читайте також: Митрополит Винницкий Симеон: За Церковь меньше переживаю — больше волнуюсь за Украину

1 квітня цього року з благословення Блаженнішого Митрополита Онуфрія та рішенням Священного Синоду, я, до речі, зараз є його тимчасовим членом, було встановлено свято Собору Вінницьких святих. Відтепер ми його будемо святкувати щороку 14 вересня. Це я вважаю однією з головних подій у житті Вінницької єпархії за останній час, адже відтепер ми зможемо належно відзначити пам’ять тих наших небесних покровителів, які й до цього молилися за наш край, а тепер відчують особливу вдячність подолян за свої молитви в день нового свята, яке ми встановили на землі, але яке відгукується радістю і серед святих на Небі.

— Як іде підготовка до свята?

— Оскільки цього року ми вперше будемо святкувати Собор Вінницьких святих, я вже запросив на це знаменне для Вінниччини торжество, насамперед, Блаженнішого Митрополита Онуфрія, а також членів Священного Синоду нашої Церкви і ще багатьох архієреїв і священиків. Крім того, вже зараз ми пишемо ікону Собору Вінницьких святих, куди б увійшли всі причетні до Подільського краю і безпосередньо до Вінницької області угодники Божі.

— Усі святі Собору Вінницьких святих народились у Вінниці?

— Ні, але усі ці святі так чи інакше пов’язані з нашою землею – або народилися тут, або несли тут свій послух. Преподобний Антоній Києво-Печерський заснував тут Лядівську скельну обитель. До речі, два роки тому ми святкували 1000-літній ювілей цього монастиря. Святитель Петро Могила заснував у Вінниці братський колегіум, подібно до Київського, який сьогодні називається «Києво-Могилянською академією».Колегіум у Вінниці діяв лише 7 років, але якщо б він проіснував до нашого часу, ми, напевно б, мали у Вінниці свою «Могилянку».

— Це цікавий та маловідомий факт із біографії святителя Петра Могили. Є якісь інші факти про святих, що відкрились у процесі збору матеріалів щодо Собору Вінницьких святих?

— Факти, в основному, відомі, але чомусь до цього часу більшість православних подолян або не знала їх, або не надавала їм належного значення. Наприклад, не всі знали, що святитель Феодосій Чернігівський народився на Вінниччині — у селі Уланові Хмільницького району. Юродивий Феофіл Київський родом із села у Козятинському районі, що зараз зветься Комсомольським. Є серед вінницьких святих і ті, хто подвизався на Афоні, але також чи мав вінницькі коріння, чи деякий час тут ніс свій послух.

Процес іде далі, і, я сподіваюся, буде канонізовано і нашого архієпископа Симона (Івановського), якого поховано на центральному кладовищі м. Вінниці. Люди його знають і вшановують, і ми щороку ходимо до нього в день його смерті, 1 лютого. До речі, він і народився 1 лютого. Владика Симон був гнаний радянською владою і в таборі був, але останній період його життя і служіння проходив у Вінниці. А звільнили його з кафедри через те, що владика Симон не хотів закривати Спасо-Преображенський собор – на відміну від інших, які шли на згоду з владою і закривали храми, монастирі. Вже навіть не будучи правлячим архієреєм, владика продовжував жити у Вінниці, і люди до нього приходили за духовними порадами. На цей час єпархіальна комісія з питань канонізації ще розглядає справи інших мучеників, так що, можливо, Собор Вінницьких святих буде поповнюватися.

— Владико, Ви багато розповіли про діяльність єпархіальних відділів, які займаються канонізацією святих, а які ще направлення діяльності Ви вважаєте важливими у Вашій єпархії?

— Усі напрямки церковної і церковно-суспільної діяльності є важливими, і кожному з них ми намагаємося приділяти багато уваги. Кожен рік у нас має свій девіз, наприклад, рік соціального служіння, рік Біблії, рік молоді, рік місіонерства. Це означає, що кожного року ми, тобто духовенство і миряни Вінницької єпархії, приділяємо особливої уваги якомусь певному напрямку діяльності, але при цьому не залишаємо й інших. Ті напрацювання, які ми отримуємо щороку, продовжуються і надалі. Тобто не можна сказати, що після року місіонерства, ми перестаємо бути місіонерами.

До слова, саме в рік місіонерства в нашій єпархії була запроваджена ініціатива, яка працює і сьогодні і приносить добрі плоди. Це – катихізичні бесіди перед Таїнствами Хрещення та Шлюбу, які є обов’язковими в усій нашій єпархії. Жоден священик не повинен хрестити або вінчати, не провівши попередньо щонайменше дві бесіди з тими людьми, які братимуть участь у Таїнствах. Причому ці бесіди мають відбуватися не задля формального виконання наказу з єпархії, а для виконання заповіді Господа Іісуса Христа, Котрий вчив: «Ідіть і навчіть всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа».

— Ви сказали про добрі плоди, які приносять ці бесіди. В чому вони проявляються?

— Ви знаєте, у Вінниці є 35 храмів. Бесіди проводяться лише в п’яти, з інших священики направляють до кафедрального собору. В соборі за рік на бесіди приходять приблизно 6 тисяч людей. Коли ми почали проводити катихізичні бесіди, виявилося, що дуже велика кількість із цих людей майже нічого не знають про свою віру. Їх охрестили в дитинстві, а після того вони і до храму рідко заходили, і не сповідалися, і не причащалися. І ось такі люди мають стати хресними батьками, які приноситимуть обітницю Богові замість дитини, яка ще не може давати за себе таких обітниць. Крім того, на цих людей Церква покладає обов’язок і надію, що вони стануть першими наставниками у вірі для своїх похресників. Але якій вірі вони зможуть навчити, якщо вони самі її не знають? Для багатьох людей наші катихізичні бесіди стають першим досвідом спілкування зі священиком. Потім відбуваються сповіді і причастя. Деякі згодом активно включаються у життя Церкви і стають парафіянами.

Звичайно, що не все відбувається абсолютно добре. Є такі люди, які не хочуть сприймати такі бесіди і висловлюють своє невдоволення тим, що їх примушують почути хоча б щось про Христа. Але, як показує наш досвід, таких людей стає дедалі менше, і зараз все більше таких, котрі дякують за бесіди, через які вони роблять свої перші кроки до усвідомлення віри і воцерковлення. Мені лише жаль, що ми втратили багато часу і не використовували ще раніше, одразу після того, як Церква перестала бути гнаною безбожниками, усіх даних нам Богом можливостей, щоби проповідувати Слово Боже. Можливо б, наше суспільство було б більш віруючим, моральним, зрештою, людяним, і в нас не було б тих страшних подій, які переживаютьнині Україна і наш український народ.

— Зараз люди розділені за політичними вподобаннями. Що, на Вашу думку, може об’єднати навіть найбільш непримиренних?

— Україна за період своєї новітньої історії пережила кілька великих суспільних потрясінь. Згадую осінь 2004-го. Тоді відбулася «Помаранчева революція», яка розділила людей за політичними поглядами. Розділилися сім’ї, знаю, що в деяких випадках навіть до розлучення доходило. Була загальна ейфорія. Люди розвішували помаранчеві стрічки і шарфи навіть у церквах, не хотіли співати на хорах і кричали «Ганьба!». То була нелегка осінь. Та, слава Богу, прийшло Різдво Христове, яке ми називаємо Святом миру. Якраз на це свято Божа сила все втихомирила. Люди залишилися зі своїми поглядами, політика є політикою, але примирилися. Потім була «Революція гідності». І знову людей розділив Майдан. Потім у наш спільний дім – Україну – прийшла ще більша біда – війна. Здавалося, що таке страшне лихо мало б нас об’єднати, зробити єдиним народом, але, на превеликий жаль, поки що цього не відбувається.

Марно чекати абсолютної єдності у суспільстві в будь-яких питаннях. Ми всі дуже різні: як немає двох людей з однаковими відбитками пальців чи малюнком сітчатки ока, так і немає людей з однаковими характерами чи абсолютно однаковими думками. Недаремно кажуть: скільки людей, стільки і правд. Але варто пам’ятати: над усіма може бути тільки одна правда – Правда Божа. Її потрібно шукати, тому що тільки вона може об’єднати людей з різними думками і бажаннями, з різними політичними чи будь-якими іншими вподобаннями. Господь наш Іісус Христос вчив: «Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його, а все це вам додасться» (Мф. 6, 33).

— Що треба зробити людині для того, щоб знайти цю Правду Божу, яка б усіх об’єднала? Які потрібно зробити конкретні кроки?

— Гарним прикладом для усіх нас може слугувати життя святого рівноапостольного князя Володимира. До речі, цього року ми будемо відзначати 1000-річчя від дня його кончини.

Коли ми згадуємо час, коли жив князь Володимир, то вкотре переконуємось, що нічого нового немає у цьому світі – історія постійно повторюється. Здається, що сьогодні має бути розвинена культура, технічний прогрес, а ми повертаємося у середньовіччя. Сьогодні ми повернулися аж у добу міжусобиць часів князя Володимира, коли рідні брати вбивали один одного, щоб панувати. Так було і з князем Володимиром у той час, коли він був язичником, «звіром хижим», як він сам себе називав. Чи зміг він тоді об’єднати свій народ? Ні. Князь Володимир зумів об’єднати свій народ і побудувати міцну країну лише тоді, коли сам духовно переродився, став іншою людиною, з іншими, ніж у язичників моральними принципами і законами. З переміною князя Володимира, як ми знаємо змінилося й життя усієї його держави. У Київській Русі обрали вищі цінності, ніж були у язичництві, обрали християнство. Це дуже важливо, тому що це й об’єднало людей в єдину громаду, в єдину християнську родину. А язичництво – це кожен сам по собі.

Князь Володимир для нас є прикладом, як можна змінити оточуючий світ. Для цього потрібно змінитися самому. Сьогодні популярним є термін «люстрація». Я завжди кажу, що люстрацію кожен з нас повинен застосувати перш за все по відношенню до себе самого. Ми хочемо, щоб навколо нас змінилися на краще всі, — окрім нас самих. А так не буває. Треба, щоб в першу чергу змінювалися ми, а вже після — змінюватиметься і весь світ.

— Ви сказали, що ми живемо у часи потрясінь, що переживають і громадськість, і Церква. У такі часи люди особливо потребують молитви та слів підтримки від своїх пастирів та архіпастирів. Що Ви сьогодні хотіли б сказати, звертаючись до наших читачів?

— Останнім часом мене нерідко запитують: “Про що більш за все ви переживаєте, за Церкву?” А я відповідаю: «Знаєте, за Церкву менше переживаю – більше хвилююся за Україну». Бо Україна сьогодні є, а завтра її може не бути, бо може розвалитися через наш поділ і внутрішні чвари, суперечки і протиріччя. А Церква ніколи не розвалиться. Вона може залишатися у своїй меншості, як це вже було в історії, але ніколи не зникне. Тому що Господь створив Її і сказав, що Вона є стовп утвердження Істини, і ворота пекельні не здолають її (Мф. 16, 18).

Мені часто зараз приходять на думку слова Спасителя, які Він сказав після Свого Воскресіння. Першими словами були «Мир вам», потім «Радійте»  і далі – «Не бійтеся». Ось про це я останнім часом  найбільше і молюся: щоби Господь дав нам мир, щоб ми раділи і щоб ми не боялися нічого і нікого, тому що з нами Бог, з нами Христос.

Фото Зорій Файн