Сьогоднішня оповідь про сліпого — гарний привід для нас замислитися над нашим життям, над нашою долею, майбутнім нашої Церкви.

«Царство Небесне, — говорить Христос, — подібне до купця, який шукає добрі перли, і, знайшовши одну коштовну перлину, йде і продає все, що має, і купує її» (Мф. 13, 45–46). Східне, православне передання — це дійсно скарб, це дійсно «коштовна перлина», заради якої хочеться відмовитися від усього іншого. Але у того, хто володіє таким скарбом, є й свої спокуси. Віками оберігаючи дорогоцінні перлини православ’я, ми ризикуємо перетворитися на «скупого лицаря». Перетворитися на людину, яка відмовилася від ближніх, суспільства, Божого світу не заради Христа, а задля споглядання краси та величі своєї конфесійної традиції…

Сучасна Українська Православна Церква — це єдина в Україні церковна структура, яку визнає вселенське православ’я. Проте, володіючи скарбом канонічного визнання, ми іноді поводимося немов колективний сліпий або немов колективний сновида.

Ми вибудували власний світ і комфортно у ньому почуваємося. Наш світ — це світ молитви, впорядкованості та благочестя, світ урочистих богослужінь. День у день ми живемо за тисячолітнім літургічним календарем… Й іноді ця упорядкованість богослужбового церковного життя немовби витісняє з нашої свідомості пам’ять про реальний світ, у якому ми всі живемо.

Євангельський сліпий був сліпим від народження, а його сліпота таємничо пов’язана з «відкриттям Божих діл». «Учителю, — питають Спасителя учні, — хто згрішив — він чи батьки його, що сліпим народився?» Але Господь пропонує їм зовсім іншу відповідь, яка мала би зруйнувати їхнє уявлення про гріх як неодмінну причину сліпоти. «Ні він не згрішив, ні батьки його, а це для того, щоб відкрилися на ньому діла Божі».
А ми? У чому полягає причина нашої колективної сліпоти? Що це? Гріх чи особливий Божий промисел?

Під час революції гідності наша Церква змогла подолати найбільшу спокусу, яка тоді існувала. «Засудіть Майдан», — вимагали тоді від нині спочилого у Бозі Митрополита Володимира представники режиму. «Назвіть людей, що там зібралися, бунтівниками, порушниками Божих заповідей». На жаль, дехто з нас спокусився і повторював ці рекомендовані владоможцями слова. Але Церква в цілому відмовилася від цього і змогла зберегти лице.

Сьогодні ситуація, в якій ми опинилися, набагато складніша. Триває війна на Донбасі. Цю війну розв’язано ззовні. Розв’язано політиками, які вважають, що спроможні спираючись лише на ресурси власної держави, протистояти всьому світові та домогтися перегляду державних кордонів у повоєнній Європі.

«Засудіть зовнішнього агресора» — звертаються до нас, пастирів Церкви, сьогодні наші парафіяни, ближні та друзі. Не вважаю, що моральна позиція нашої Церкви зможе сьогодні зупинити агресію. Ми схильні жити у світі благочестя та молитви. А наш північний сусід нині живе у вигаданому світі, де її величі нібито загрожують інші. Як не прикро це визнавати, там вже давно не чують голосу України. Там живуть політичними міфами стосовно нашої країни. Там вірять у те, що цілісність нашої країни захищають лише «уніати» та «розкольники», від яких бороняться на Сході. Там вірять у те, що більшість нашого народу нібито чекає «визволителів». Там вірять у те, що наше з вами бажання свободи та незалежності — нібито нав’язане нам Америкою…

Правда не може змінити тих, хто не хоче її чути. Проте вона може змінити нас самих…. Від Церкви, яка повинна бути совістю країни і народу, чекають слова. Однак у відповідь – тиша. Вважаю, що варто сьогодні відмовитися від дипломатичних евфемізмів і почати говорити слово правди. Вірю в це, бо знаю, що саме цього чекає від нас, пастирів, наша паства… Вірю в це, бо знаю: почавши говорити те, що ми думаємо насправді, почавши говорити правду, ми змінимося самі.

Громадянська війна — це величезна трагедія для народу. Але сучасна війна на Донбасі не може бути визнана такою, оскільки загальновідомо, що її розв’язали та штучно підтримують ззовні. Ми народ, що живе у своїй окремій, суверенній державі. І ніколи у нас не було передумов для громадянської війни. Не може така війна розпочатись в один момент.

Наш обов’язок як пастирів — молитися за мир в Україні та зцілення громадянського конфлікту, який, на жаль, культивований ззовні, і вже існує нині між Україною та більшістю населення Донбасу. Ми визнаємо цей конфлікт і маємо робити все, щоб його припинити. Проте ми не можемо закривати очі на те, що «ополченці» так званої ДНР воюють за допомогою сучасної російської військової техніки — тактичних ракетних комплексів, танків, установок «Град» і «Смерч». Звідки це все у «народних ополченців», у вчорашніх шахтарів? Хто навчає цих донецьких ополченців і де? Інструктори звідки навчають цих людей пекельним премудростям терористичної діяльності?

Ми, звісно, можемо робити вигляд, що цього не бачимо. Але чи від Бога буде ця наша «сліпота»? Чи не зраджуємо ми свій народ, власну країну? Чи не порушуємо ми 9-ту заповідь, коли кажемо, що нинішня війна — це війна «міжусобна» або громадянська?

Російські політики та російські урядовці називають нашу Церкву «Русской Православной Церковью в Украине». А ми самі називаємо Церкву, до якої належимо, Українською Православною Церквою. Нам дорікає за цю назву суспільство. Нам щодня кажуть: «як ви можете бути Українською Церквою, тобто Церквою українського народу, коли ви зраджуєте цей народ у найтрагічніший для нього час?»

Знаючи безліч «відповідей» на подібні докори, все ж відчувається докір сумління, коли це чується. Українське суспільство сьогодні схильне до надто емоційної та не завжди справедливої реакції стосовно нашої Церкви. І щиро співчуваю клірикам нашої Церкви, які зустрічаються сьогодні з непорозумінням та агресією… Проте погоджуюся з представниками громадянського суспільства, які вважають, що війна — це загальнонаціональне лихо, і ми не маємо сьогодні права на байдужість.

У нашій Церкві дійсно «уразлива» ситуація. Наша кіріархальна влада — знаходиться у Росії.
«Нехай ваш патріарх засудить агресію Росії, хай там щось скаже» — чути емоційні докори. Але хіба уявляють собі ті, що їх виголошують, в яких реальних умовах існує нині Православна Церква в Росії? Хіба можна уявити собі рівень несвободи та авторитаризму, що панують там сьогодні?

Церковна історія знає випадки, коли на чолі Помісних церков стояли подвижники, мученики та правдолюбці, яких згодом зараховували до лику святих. Таким був святитель Іоанн Златоуст. Цей дивовижний святий мужньо повстав проти неправди імператорського двору Константинополю і помер у вигнанні, позбавлений церковної влади та єпископського сану… Таким був і Митрополит Московський Филип. Цей Божий святитель намагався зупинити терор опричників Івана Грозного і вберегти життя людей. «Ти сидиш високо на троні, — сказав святитель Филип в очі царю, — але є Всевишній, Суддя наш і твій. Як прийдеш на суд Його?» У відповідь цар позбавив Филипа сану, ув’язнив його та зрештою наказав Малюті Скуратову його задушити.
Що ми маємо сьогодні робити? Вимагати від інших подвигу або самим взяти на себе відповідальність? Роками ми перекладали свою відповідальність на «вище церковне керівництво» на несвоєчасність та неузгодженість про бажання єдності і канонічної церковної самостійності.

Чекати — справа мудра. Але не під час таких доленосних подій, які відбуваються сьогодні у житті нашого народу. У цей трагічний для України та її народу час ми просто не маємо морального права чекати «кращих часів». Війна ставить усіх нас у ситуацію нагального та негайного вибору. Бути чи не бути Україні як державі? Бути чи не бути українській самостійності? Бути або не бути аутентичній українській культурній традиції? Бути або не бути Українській Церкві?

Ніхто, крім нас самих, не дасть сьогодні відповіді на ці питання перед лицем Бога та історії. Ніхто, крім нас самих, не захистить сьогодні нашу українську землю від новітніх орд завойовників. Ніхто, крім нас самих, не зможе примирити та об’єднати сьогодні український церковний народ.

Не варто кивати головою або ображатися на Москву. Врешті-решт безпосередня канонічна відповідальність за долю та єдність українського народу лежить саме на нас — архіпастирях і пастирях Церкви, які живуть і несуть служіння на українській землі, серед українського народу.

Всі ми боїмося розколів. Усі ми прагнемо єдності, а не поглиблення конфронтації та створення нових церковних розділень. Але ми маємо усвідомити: сховатися від відповідальності сьогодні ніхто не зможе… «Це мине… Мине, як минуло й усе інше, все, що було досьогодні». Я згоден з цією біблійною мудрістю. Але хотів би нагадати деяким своїм співбратам: «минути» (як і все інше в природі) можемо і ми з вами, наш з вами авторитет, наш з вами вплив на суспільство.

Брати на себе відповідальність у кризовій історичній ситуації не хочеться нікому. «Потрібно зрозуміти, чим це все закінчиться» — сказав мені один священик. «Якщо переможе Україна, то будемо підтримувати Україну. А якщо Росія — Росію». Людина сільської вдачі та філософії, цей пастир звик мислити масштабами своєї сільської громади, де час від часу конфліктували між собою два кандидати на голову сільради. Проте ця архаїчна аграрна психологія може сьогодні погубити долю нашої Церкви. Адже ми маємо усвідомити масштаб того, що діється. Мова йде про саме існування України як держави і саме існування нашої Церкви як Церкви українського народу, Церкви, що має авторитет у суспільстві, Церкви до якої належать тисячі православних громад.

Блаженніший Митрополит Володимир часто мені говорив: «Владика, спочатку треба все обміркувати, а лише потім діяти. Сім разів поміркуй і лише потім чини». «Ваше Блаженство! — спитав я колись Старця. А є такі випадки, коли потрібно негайно діяти? — Звісно ж є, — відповів Митрополит Володимир. — От якщо, не дай Боже, трапиться війна…»

На жаль, трапилося те, що не міг уявити ані Блаженніший, ані хтось інший. Доля та зла воля — зіткнула два сусідніх народи, яких об’єднували православна віра та культурна традиція…

Що ми — архіпастирі та пастирі Церкви — маємо робити під час війни? Перше, чого від нас чекає Бог та українське суспільство, це усвідомлення власної відповідальності. Ми не маємо перекладати свою відповідальність на інших. Ми маємо нарешті «прокинутися» і зрозуміти, що наш комфортний світ — це лише ілюзія. Ми маємо «прокинутися» і зрозуміти, що Бог кличе нас до відповідальності. Ми маємо нарешті розплющити очі й побачити, що народ України чекає від нас, що ми переборемо свій конфесійний егоїзм, своє почуття ексклюзивності і зробимо крок назустріч Україні та своїм братам.

Так, на відміну від інших православних церковних ієрархів, ми маємо безсумнівний канонічний статус та перебуваємо у євхаристійному та молитовному спілкуванні з повнотою вселенського православ’я. Але не будемо робити зі своєї канонічності подобу нового старозавітнього Закону. Не будемо наслідувати релігійний формалізм фарисеїв та книжників. Відкриємо свої очі на реалії нашого історичного дня. Відчуємо власну відповідальність за майбутнє Української Православної Церкви та православ’я в Україні в цілому. Відкриємо свої обійми братам, що колись від нас відокремилися. Будемо просити у Господа, щоб Він надіслав у наші серця любов до правди та мужність її боронити.

Господи, Іісусе Христе! Доторкнися наших очей і дай нам побачити біль та потреби нашого народу. Господи! Благослови наш народ миром і церковною єдністю. Дай нам сили стати вищими від вчорашніх образ та неправд. Дай нам сили прощати і приймати прощення інших. Господи Іісусе, не зважай на наші гріхи та завжди перебувай з нами.

Христос посеред нас! І є, і буде!

17 травня 2015 р.

L’Expiation

 

Depuis 1906, le Président Fallières, abolitionniste convaincu, graciait systématiquement tous les condamnés à mort. Y compris, en 1907, un tueur de fillette, ce qui déclencha une campagne de presse violente des partisants de la peine de mort. Mi 1907, le congrès radical désavoua à demi le président, en demandant le maintien de la peine de mort, mais la suppression du caractère public de l’exécution.

Exposé au Salon d’avril 1908, ce tableau prend clairement place au coeur de cette question brûlante  qui culmina entre juillet et décembre 1908 dans les discussions à la Chambre : lesquelles conclurent, finalement, à l’urgence de ne rien faire.

La Peine capitale ou l’Expiation

Emile Friant,  1908, Art Gallery, Hamilton, Ontario

 

Le lieu même

La vue est  prise depuis le porche de la prison Charles III de Nancy, devant laquelle avaient lieu les exécutions de 1890 à 1925.

L’angle de vue  latéral fait croire que  la rue s’ouvre en  face à la prison : il s’agit en fait de la rue Charles III,  qui part très en biais.

L’homme même

L’exécution est probablement celle de Dominique Harsch, le lundi 8 janvier 1897 à 7h27. Ce Luxembourgeois de 28 ans avait assassiné une jeune fille, et on sait que Friant assista à son procès aux Assises. On peut lire dans les journaux le récit détaillé de cette exécution (L’Est Républicain,    Le Petit Parisien). De nombreux points concordent avec le tableau :

• les spectateurs aux fenêtres et sur les toits  : « les fenêtres des quelques maisons ayant vue sur le lieu de l’exécution avaient été louées à des prix variant entre 20 et 50 francs; sur les toits une foule de jeunes gens attendaient sous la neige, qui tombait très serrée depuis quatre heures du soir ». (Petit Parisien)

• la neige sur le sol  : « La neige fondue sous les pas traverse les chaussures ». (Est Républicain)

• les fantassins : « Afin d’empêcher les curieux de stationner rue Charles III, une haie de militaires est placée sur chaque trottoir. les hommes s’adossent contre les maisons. » (Est Républicain)

• les gendarmes  : « Enfin, à quatre heures, arrivent trois brigades de gendarmes à cheval, commandées par le capitaine Chauffour. Ils prennent place devant l’entrée de la prison. » (Est Républicain)

L’instant même

L’Est Républicain normalise cette scène extraordinaire, en  mettant en valeur le rôle de l’aumônier et en insistant sur la rapidité de la scène :

« Au dehors une immense clameur retentit : « Le voilà ! » Une poussée formidable fait osciller la foule, que les soldats ont peine à contenir. L’aumônier s’adresse au condamné,lui présentant le crucifix : – Ne vous occupez pas, lui dit-il, de ce qui se passe au dehors ; ne regardez que le divin crucifix. Au commandement les gendarmes présentent les armes. M. l’abbé Guyon cherche à masquer l’appareil aux yeux de Harsch, qui s’avance encore. Mais bientôt le condamné disparaît derrière les aides, qui se jettent sur lui et le renversent. La scène est si rapide qu’à peine a-t-on le temps de s’en rendre compte. Harsch est saisi, jeté sous la lunette. Presque en même temps le couperet tombe avec un bruit sourd. Il est 7 heures 30. Justice est faite. Et pendant qu’un jet de sang inonde la base de la guillotine, que la tête hagarde roule dans le panier, une rumeur parcourt la foule, qui s’ébranle avec fracas. ».

 

Le Petit Parisien, moins clérical et plus républicain, insiste au contraire sur les détails dramatiques, voire répugnants  :

« A sept heures et demie, la porte de la prison s’ouvre, tandis que retentissent les commandements de « Portez arme présentez arme ». Un frémissement s’élève de la foule,toutes les têtes se découvrent ; l’aumônier embrasse le condamné, qui franchit encore de lui-même les quatre mètres qui le séparent de la rue au bord du trottoir, les aides lui enlèvent sa veste, jetée sur les épaules, et le poussent sur la planche, qui bascule. Deux secondes s’écoulent, puis le couteau tombe, au milieu d’un cri d’horreur;le sang jaillit à une hauteur de deux mètres environ, éclaboussant les aides et les gendarmes qui entourent la guillotine.« 

 

La précision technique

La guillotine, modèle 1872, est représentée dans tous ses détails. Les deux aides-bourreauxsont en place, prêts à plaquer le condamné sur la planche basculante. Le bourreau se tient  à gauche de la guillotine,  sa main n’est pas encore montée vers les  leviers qui déclenchent  la fermeture de la lunette, puis la chute du couperet. A noter que le câble qui monte le long du poteau n’est pas le mécanisme de déclenchement, mais le câble de relevage de la lame, passant sur une poulie située au dessus de la guillotine (en hors champ).

De l’autre côté, le coffre ouvert sur le sol est déjà prêt à recueillir le corps.

Pour tous les détails techniques, on peut lire  http://boisdejustice.com/Home/Home.html

 

Les bourreaux sont arrivés la veille en train avec la guillotine : accompagné de trois aides, Louis Deibler « a beaucoup vieilli… Sa barbe est semée de fils d’argent, son visage a pris de nombreuses rides et sa claudication… est aujourd’hui très prononcée. » (Est Républicain).

Le tableau ne représente que deux aides,  rajeunit et rend méconnaissable le bourreau, qui prendra sa retraite dans deux ans, traumatisé par cette exécution ratée :

Louis Deibler

« Fausse manoeuvre :  le couperet est libéré avant que la lunette ne soit fermée, d’où éclaboussures de sang sur les spectateurs les plus proches. Louis Deibler, épargné cette fois, croit pourtant avoir été sali : première manifestation d’hématophobie qui iront s’aggravant les deux années suivantes ». (http://guillotine.voila.net/Palmares1871_1977.html)

 

L’instrument de la Terreur

Reliure pour Les exécuteurs arrêtés pendant la Révolution
E.Friant, 1895, Musée de l’Ecole de Nancy, Nancy

Dans cette reliure réalisée quelques années plus tôt, Friant manifeste déjà sa répulsion envers la guillotine, montrée ici de l’autre côté – du point de vue du public. Le parti-pris esthétisant ne cache pas l’horreur du sang frais qui gicle et de la tête qui chute,  à mettre en balance avec l’ancienne hâche d’exécution reléguée au verso du livre, abandonnée aux ronces, aux champignons et les mulots : nouveau régime, nouvelle barbarie.

 

Une image engagée

En nous laissant deviner, dans la brume du petit matin, les dizaines de silhouettes qui hérissent les toits et les dizaines de têtes qui s’empilent dans les fenêtres au milieu des réclames peintes, Friant prend clairement position sur une partie de la question : oui, lesexécutions publiques sont une honte.

En revanche, il ne laisse pas percer  son opinion sur la peine de mort :  la véracité  des détails  lui permet de  se retrancher derrière le point de vue  documentaire.

Il faut regarder  la composition plus en détail  pour se faire une idée des opinions de l’artiste.

 

Les couvre-chefs

 Le peintre n’exploite pas le détail rapporté par Le Parisien : « Toutes les têtes se découvrent ».  Au contraire, comme pour conjurer la décapitation, ici tout le monde porte chapeau :

• les trois bourreaux en hauts-de-forme,
• les trois soldats en  képis ,
• les six gendarmes en bicornes,
• les deux officiels (le juge et l’avocat ?) en chapeau melon.

Séparé  par un soldat de ces deux représentants de la Loi, un troisième homme en chapeau mou est le dernier visage détaillé que nous propose l’artiste.  Le regard fixe, le bas du visage dissimulé par un foulard comme pour protéger du couperet son propre cou : sans doute s’agit-il d’un complice ou d’un ami du condamné, qui s’est glissé au premier rang pour assister à ses derniers instants.

Au centre de ce concert de couvre-chefs, trois personnes sont réunies dans la fraternité des têtes nues : le Condamné, le Prêtre, et le Christ en croix.

A noter  que,  dans ce cérémonial  réservé aux porteurs de chapeaux, aux  prêtres et aux assassins,  aucune femme n’a sa place.
 

Les deux arcs de cercle

Le porche  rassemble sous son arc-de-cercle tous les protagonistes de la scène : spectateurs, exécutants et condamné.

Mais  un zoom sur le  minuscule demi-cercle de la lunette nous rappelle que, parmi ces centaines de têtes, une seule va être tranchée.
 

L’ironie de l’absurde

A l’endroit que  la lame va couper dans quelques secondes, un pli dans la nuque charnue insiste sur la bonne santé de l’homme dans la force de l’âge.

A ses cheveux drus s’oppose la tête dégarnie du curé, qui pose sa main gauche sur son épaule : vieil homme conduisant  un  homme jeune  à la mort.

 

Geste de compassion ou geste traître, pour le pousser à avancer ? La main posée à l’endroit où la corde transforme le criminel en  gigot prêt à trancher, n’est elle pas une hypocrisie sociale supplémentaire ?

 

Et à quoi sert ce manteau rouge sang ? A le prémunir contre le rhume, pour les quelques secondes qu’il lui reste à passer dans le froid ?

 


Enfin,  placer une croix entre les oreilles pointues d’un équidé et près des cornes d’un gendarme, n’est-ce pas quelque peu sulfureux  ?

 

Un regard ambigu

Et il est vrai que l’alignement  entre les deux instruments de supplice révèle un parallélisme quelque peu iconoclaste : optiquement, la guillotine apparaît comme une sorte de projection monstrueuse de la croix. D’autant que les deux ne sont pas situées dans le plan du tableau, mais légèrement inclinées.

Que regarde le condamné, où son regard s’arrête-t-il ? Sur la croix brandie par le prêtre en dérisoire consolation, ou sur le couperet juste derrière ?

A ce stade, Friant semble laisser au spectateur le choix  de l’interprétation. Chacun y trouvera  ce qu’il veut :  le moraliste verra le châtiment qui rachète la faute, le chrétien  la résurrection qui surmonte la mort, l’anarchiste la religion qui cache la violence de l’Etat.

 

Une empathie forcée

Mais le spectateur ne peut demeurer longtemps dans ce point de vue latéral :  l’absence de perspective centrale, de premier plan et de cadre, l’empêchent  de se situer spatialement. Aussi finit-il par traverser le cadre et glisser dans le tableau, attiré par ce point singuliervers où convergent les regards de tous les personnages : l’oeil de l’homme qui va mourir.

Ici, le point de fuite est remplacé par un point de non-fuite.

Et de ce point de vue, une seule vision est possible :

la croix ne cache pas la guillotine.

 

La souricière

Ainsi la composition force le spectateur à devenir objet de vision,  pris dans le faisceau des regards ;  à se mettre à  la place de ce coupable devenu victime, pris dans la souricière  des baïonnettes au canon, des sabres au clair et des bois de justice.

Au premier plan, le sentier dans la neige matérialise les quelques secondes qui lui restent jusqu’à la seule porte de sortie possible : le panier  ouvert sur le sol. Scandaleuse tombe amovible.
 

Une victime bien connue

Nous avons vu son regard qui pointe vers le haut du couperet, mais nous n’avons pas noté que cette pièce en acier, qui accroit l’inertie de la lame,  est précisément appelée le « mouton« .

Nous avons compris que la croix se projette sur la guillotine, mais nous n’avons pas compris que la tête chauve du curé joue,  au pied de ce Calvaire virtuel, le rôle du crânequi  signale la colline du Golgotha.

Enfin nous avons vu le manteau rouge qui couvre, comme dans la réalité,   les épaules du condamné : mais nous n’avons pas reconnu sa couleur rouge…

 

 

 

Ecce Homo
Antonio Ciseri, 1871, Gallerie d’Art moderne, Florence

Cliquer pour agrandir

Toutes ces références  placent clairement le tableau dans la droite ligne de cette tradition iconographique où un homme qui va mourir est exhibé devant des spectateurs.

L’Expiation de Friant, c’est un Ecce homo combiné avec une Montée en Croix.

Ainsi le tableau cherche à déclencher  une série d’identifications :

le spectateur devient  le condamné qui devient la victime qui devient l’agneauqui devient le Christ.

Friant ne se comporte pas ici en bouffeur de curé ou en crypto-anarchiste, mais en  judoka qui se sert de la force des corps constitués  pour  défendre le parti adverse : celui  des corps décapités.

 

 

 

 

#‎МузейРублева. За праздничную службу и проповедь 20 ап­реля (ст. ст.) 1918 г., совершенную в день памяти св. младенца Гавриила, как за анти­семитскую пропаганду о. Иоанн был в конце мая арестован большевиками и 23 августа (5 сентября) 1918 г. расстрелян недалеко от московского Братского кладбища, основанного Преподобномученицей Великой княгиней Елизаветой Феодоровной (вместе с ним расстреляны Ефрем, епископ Селенгинский, протоиерей Иоанн Восторгов, бывший министр внутренних дел Н.А. Маклаков, бывший председатель Государственного Совета И.Г. Щегловитов, бывший министр внутренних дел А.Н. Хвостов и бывший директор департамента полиции, сенатор С.П. Белецкий).

20 октября 1919 г. экспертом VIII отдела Наркомюста Шпицбергом было начато уголовное дело «Об антисемитской агитации в московском соборе Василия Блаженного в связи с мощами мученика Гавриила» против настоятеля Покровского собора прот. Иоанна Ковалевского, клирика собора прот. И. Кузнецова, церковных сторожей супругов Мошковых и церковного старосты купца А. Щербакова. Главными «доказательствами» являлись тропарь и кондак мч. Гавриилу, выгравированные на раке. По этому делу было арестовано всё духовенство и сторожа собора. В постановлении "Народного суда" города Москвы от 5 декабря 1919 г. записано: «Употребление тропаря, глас 5-й и кондака глас 6-й в честь младенца Гавриила, как определенно человеконенавистнического и контрреволюционного, развращающего правосознание трудящихся, считать недопустимыми, и лиц, их публично употребляющих, привлекать к ответственности за контрреволюционные деяния. Ящик с мощами так называемого мученика Гавриила сдать в судебное учреждение как вещественное по преступлению доказательство, для дальнейшего направления в соответствующее место. Этот ящик со всем содержимым сдан на хранение в Уголовный музей при Главмилиции» (Революция и Церковь, 1919, № 6/8).

В Почаевской Успенской лавре существует ряд образцов изображения св. мч. младенца Гавриила в монументальной декорации храма: мозаика по рисунку Н.К. Рериха 1912 г., осуществленная в материале В.А. Фроловым, на западном портале Троицкого собора – он изображен в розовой рубашке крайним слева среди волынских святых, предстоящих Почаевской иконе Божией Матери (в сокращенном изводе); роспись на южной стене интерьера того же храма (выполнена в 70-х гг. XX в., возможно, по эскизам В.С. Щербакова 1912 г.); композиция с группой чудотворцев XVII в. в галерее рус. святых, ведущей в пещерную церковь прп. Иова Почаевского (живопись кон. 60-х - 70-х гг. XIX в. лаврских иеродиаконов Паисия и Анатолия, поновлена в 70-х гг. XX в.), - св. младенец представлен в соответствии с хронологическим принципом размещения святых в конце ряда со сложенными в молении на груди руками, смотрящим на зрителя. См.: http://expertmus.livejournal.com/39415.html

Образ св. мч. младенца Гавриила можно увидеть на созданной по благословению свт. Афанасия (Сахарова), еп. Ковровского, иконе «Собор святых, в земле Российской просиявших» (см. илл.), письма мон. Иулиании (Соколовой) кон. 20-х - нач. 30-х гг. XX в. и нач. 50-х гг. XX в. (ризница ТСЛ) в группе западнорусских чудотворцев, на 1-й - в красном одеянии, на 2-й - в белом, с крестом в руке; а также на повторениях этой композиции кон. ХХ - нач. XXI в.

http://pokrov.kh.ua/articles/?p=1

• You, Nestor Nicolai and 22 others like this.
•  

  4 shares
• 

  Paul V. Lashkevich очень хорошее впечатление - благодарю за ссылку.

  March 29 at 10:56am · Like · 1