Не чипайте Украинцив |
Дневник |

+++
+++
Ri in Ua
+

+

+

+++

+++
|
Україна - 2015 - про майбутнє Церкви і держави. |
Дневник |
+++
+
До 8-річчя призначення на Вінницьку кафедру митрополит Вінницький і Барський Симеон (Шостацький) — про пошук Істини в умовах війни.
— Сьогодні людей, на жаль, більше цікавить політика. Хоча, без сумніву, в церковному житті відбувається дуже багато подій. Яка подія в житті Вінницької єпархії була найвизначнішою за останній час? Що більш за все Вам запам’яталось за час Вашого перебування на Вінницькій кафедрі?
— За вісім років, як кажуть, багато води сплило. Наближається восьма річниця мого перебування на Вінницькій кафедрі. В 2007 році, після смерті митрополита Макарія, Священний Синод прийняв рішення перевести мене з Волині — сюди, на Поділля.
— А Ви самі звідки родом?
— Родом я теж із Поділля, тільки з Хмельницької області. Але й Вінниця мені добре знайома ще з молодості, тому що після школи та армії я вступив до Вінницького медичного інституту, зараз це університет, і чотири роки тут навчався. Потім мої плани змінилися і, залишивши інститут, я вступив до Московської духовної семінарії.
— Що вплинуло на Ваш вибір?
— Навчання в медичному інституті тривало шість років, далі два роки інтернатури, а потім впродовж ще трьох років слід було відпрацювати за розподіленням, адже держава платила гроші за твоє навчання. Це надовго б відстрочило здійснення мого бажання, яке визріло саме під час навчання у Вінниці, присвятити своє життя служінню Церкві Христовій. Під час відвідання Троїце-Сергієвої Лаври я попросив благословення та поради в ректора семінарії, на той час — архієпископа Олександра (Тимофєєва), та у духівника Лаври архімандрита Кирила (Павлова). Саме отець Кирил порадив мені залишати інститут.
Отже, чотири роки мого перебування у Вінниці, а потім — 20-літня перерва, і тут мені пригадується назва роману О. Дюма «Двадцять років потому»: пішов студентом, а повернувся архієреєм. І ось незабаром уже виповнюється вісім років, як я на Вінницькій кафедрі.
— Повертаючись до нашого першого питання: яку, все ж таки, головну подію чи події Ви можете виділити за період Вашого перебування на Вінницькій кафедрі?
— Прийшовши на Поділля, я був здивований тим, що у Вінницькій єпархії, та й узагалі на Поділлі, немає своїх святих. Волинь, де я був архієреєм впродовж одинадцяти років – великий і благодатний край, який має більше 30 святих. Навіть свято на честь волинських святих відзначається двічі на рік: 10 травня і 23 жовтня (це пов’язано з тим, що на Волині є дві єпархії, і в кожній із них свято відзначається окремо). А як же наша древня подільська земля? Стільки тут є храмів, монастирів, і що, в жодному з них не було святих?! Тому майже одразу після приїзду на Вінниччину я благословив священиків із нашого історичного відділу збирати інформацію про подільських святих. І ось праця, яка тривала кілька років, нарешті, увінчалася успіхом.
Читайте також: Митрополит Винницкий Симеон: За Церковь меньше переживаю — больше волнуюсь за Украину
1 квітня цього року з благословення Блаженнішого Митрополита Онуфрія та рішенням Священного Синоду, я, до речі, зараз є його тимчасовим членом, було встановлено свято Собору Вінницьких святих. Відтепер ми його будемо святкувати щороку 14 вересня. Це я вважаю однією з головних подій у житті Вінницької єпархії за останній час, адже відтепер ми зможемо належно відзначити пам’ять тих наших небесних покровителів, які й до цього молилися за наш край, а тепер відчують особливу вдячність подолян за свої молитви в день нового свята, яке ми встановили на землі, але яке відгукується радістю і серед святих на Небі.
— Як іде підготовка до свята?
— Оскільки цього року ми вперше будемо святкувати Собор Вінницьких святих, я вже запросив на це знаменне для Вінниччини торжество, насамперед, Блаженнішого Митрополита Онуфрія, а також членів Священного Синоду нашої Церкви і ще багатьох архієреїв і священиків. Крім того, вже зараз ми пишемо ікону Собору Вінницьких святих, куди б увійшли всі причетні до Подільського краю і безпосередньо до Вінницької області угодники Божі.
— Усі святі Собору Вінницьких святих народились у Вінниці?
— Ні, але усі ці святі так чи інакше пов’язані з нашою землею – або народилися тут, або несли тут свій послух. Преподобний Антоній Києво-Печерський заснував тут Лядівську скельну обитель. До речі, два роки тому ми святкували 1000-літній ювілей цього монастиря. Святитель Петро Могила заснував у Вінниці братський колегіум, подібно до Київського, який сьогодні називається «Києво-Могилянською академією».Колегіум у Вінниці діяв лише 7 років, але якщо б він проіснував до нашого часу, ми, напевно б, мали у Вінниці свою «Могилянку».
— Це цікавий та маловідомий факт із біографії святителя Петра Могили. Є якісь інші факти про святих, що відкрились у процесі збору матеріалів щодо Собору Вінницьких святих?
— Факти, в основному, відомі, але чомусь до цього часу більшість православних подолян або не знала їх, або не надавала їм належного значення. Наприклад, не всі знали, що святитель Феодосій Чернігівський народився на Вінниччині — у селі Уланові Хмільницького району. Юродивий Феофіл Київський родом із села у Козятинському районі, що зараз зветься Комсомольським. Є серед вінницьких святих і ті, хто подвизався на Афоні, але також чи мав вінницькі коріння, чи деякий час тут ніс свій послух.
Процес іде далі, і, я сподіваюся, буде канонізовано і нашого архієпископа Симона (Івановського), якого поховано на центральному кладовищі м. Вінниці. Люди його знають і вшановують, і ми щороку ходимо до нього в день його смерті, 1 лютого. До речі, він і народився 1 лютого. Владика Симон був гнаний радянською владою і в таборі був, але останній період його життя і служіння проходив у Вінниці. А звільнили його з кафедри через те, що владика Симон не хотів закривати Спасо-Преображенський собор – на відміну від інших, які шли на згоду з владою і закривали храми, монастирі. Вже навіть не будучи правлячим архієреєм, владика продовжував жити у Вінниці, і люди до нього приходили за духовними порадами. На цей час єпархіальна комісія з питань канонізації ще розглядає справи інших мучеників, так що, можливо, Собор Вінницьких святих буде поповнюватися.
— Владико, Ви багато розповіли про діяльність єпархіальних відділів, які займаються канонізацією святих, а які ще направлення діяльності Ви вважаєте важливими у Вашій єпархії?
— Усі напрямки церковної і церковно-суспільної діяльності є важливими, і кожному з них ми намагаємося приділяти багато уваги. Кожен рік у нас має свій девіз, наприклад, рік соціального служіння, рік Біблії, рік молоді, рік місіонерства. Це означає, що кожного року ми, тобто духовенство і миряни Вінницької єпархії, приділяємо особливої уваги якомусь певному напрямку діяльності, але при цьому не залишаємо й інших. Ті напрацювання, які ми отримуємо щороку, продовжуються і надалі. Тобто не можна сказати, що після року місіонерства, ми перестаємо бути місіонерами.
До слова, саме в рік місіонерства в нашій єпархії була запроваджена ініціатива, яка працює і сьогодні і приносить добрі плоди. Це – катихізичні бесіди перед Таїнствами Хрещення та Шлюбу, які є обов’язковими в усій нашій єпархії. Жоден священик не повинен хрестити або вінчати, не провівши попередньо щонайменше дві бесіди з тими людьми, які братимуть участь у Таїнствах. Причому ці бесіди мають відбуватися не задля формального виконання наказу з єпархії, а для виконання заповіді Господа Іісуса Христа, Котрий вчив: «Ідіть і навчіть всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа».
— Ви сказали про добрі плоди, які приносять ці бесіди. В чому вони проявляються?
— Ви знаєте, у Вінниці є 35 храмів. Бесіди проводяться лише в п’яти, з інших священики направляють до кафедрального собору. В соборі за рік на бесіди приходять приблизно 6 тисяч людей. Коли ми почали проводити катихізичні бесіди, виявилося, що дуже велика кількість із цих людей майже нічого не знають про свою віру. Їх охрестили в дитинстві, а після того вони і до храму рідко заходили, і не сповідалися, і не причащалися. І ось такі люди мають стати хресними батьками, які приноситимуть обітницю Богові замість дитини, яка ще не може давати за себе таких обітниць. Крім того, на цих людей Церква покладає обов’язок і надію, що вони стануть першими наставниками у вірі для своїх похресників. Але якій вірі вони зможуть навчити, якщо вони самі її не знають? Для багатьох людей наші катихізичні бесіди стають першим досвідом спілкування зі священиком. Потім відбуваються сповіді і причастя. Деякі згодом активно включаються у життя Церкви і стають парафіянами.
Звичайно, що не все відбувається абсолютно добре. Є такі люди, які не хочуть сприймати такі бесіди і висловлюють своє невдоволення тим, що їх примушують почути хоча б щось про Христа. Але, як показує наш досвід, таких людей стає дедалі менше, і зараз все більше таких, котрі дякують за бесіди, через які вони роблять свої перші кроки до усвідомлення віри і воцерковлення. Мені лише жаль, що ми втратили багато часу і не використовували ще раніше, одразу після того, як Церква перестала бути гнаною безбожниками, усіх даних нам Богом можливостей, щоби проповідувати Слово Боже. Можливо б, наше суспільство було б більш віруючим, моральним, зрештою, людяним, і в нас не було б тих страшних подій, які переживаютьнині Україна і наш український народ.
— Зараз люди розділені за політичними вподобаннями. Що, на Вашу думку, може об’єднати навіть найбільш непримиренних?
— Україна за період своєї новітньої історії пережила кілька великих суспільних потрясінь. Згадую осінь 2004-го. Тоді відбулася «Помаранчева революція», яка розділила людей за політичними поглядами. Розділилися сім’ї, знаю, що в деяких випадках навіть до розлучення доходило. Була загальна ейфорія. Люди розвішували помаранчеві стрічки і шарфи навіть у церквах, не хотіли співати на хорах і кричали «Ганьба!». То була нелегка осінь. Та, слава Богу, прийшло Різдво Христове, яке ми називаємо Святом миру. Якраз на це свято Божа сила все втихомирила. Люди залишилися зі своїми поглядами, політика є політикою, але примирилися. Потім була «Революція гідності». І знову людей розділив Майдан. Потім у наш спільний дім – Україну – прийшла ще більша біда – війна. Здавалося, що таке страшне лихо мало б нас об’єднати, зробити єдиним народом, але, на превеликий жаль, поки що цього не відбувається.
Марно чекати абсолютної єдності у суспільстві в будь-яких питаннях. Ми всі дуже різні: як немає двох людей з однаковими відбитками пальців чи малюнком сітчатки ока, так і немає людей з однаковими характерами чи абсолютно однаковими думками. Недаремно кажуть: скільки людей, стільки і правд. Але варто пам’ятати: над усіма може бути тільки одна правда – Правда Божа. Її потрібно шукати, тому що тільки вона може об’єднати людей з різними думками і бажаннями, з різними політичними чи будь-якими іншими вподобаннями. Господь наш Іісус Христос вчив: «Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його, а все це вам додасться» (Мф. 6, 33).
— Що треба зробити людині для того, щоб знайти цю Правду Божу, яка б усіх об’єднала? Які потрібно зробити конкретні кроки?
— Гарним прикладом для усіх нас може слугувати життя святого рівноапостольного князя Володимира. До речі, цього року ми будемо відзначати 1000-річчя від дня його кончини.
Коли ми згадуємо час, коли жив князь Володимир, то вкотре переконуємось, що нічого нового немає у цьому світі – історія постійно повторюється. Здається, що сьогодні має бути розвинена культура, технічний прогрес, а ми повертаємося у середньовіччя. Сьогодні ми повернулися аж у добу міжусобиць часів князя Володимира, коли рідні брати вбивали один одного, щоб панувати. Так було і з князем Володимиром у той час, коли він був язичником, «звіром хижим», як він сам себе називав. Чи зміг він тоді об’єднати свій народ? Ні. Князь Володимир зумів об’єднати свій народ і побудувати міцну країну лише тоді, коли сам духовно переродився, став іншою людиною, з іншими, ніж у язичників моральними принципами і законами. З переміною князя Володимира, як ми знаємо змінилося й життя усієї його держави. У Київській Русі обрали вищі цінності, ніж були у язичництві, обрали християнство. Це дуже важливо, тому що це й об’єднало людей в єдину громаду, в єдину християнську родину. А язичництво – це кожен сам по собі.
Князь Володимир для нас є прикладом, як можна змінити оточуючий світ. Для цього потрібно змінитися самому. Сьогодні популярним є термін «люстрація». Я завжди кажу, що люстрацію кожен з нас повинен застосувати перш за все по відношенню до себе самого. Ми хочемо, щоб навколо нас змінилися на краще всі, — окрім нас самих. А так не буває. Треба, щоб в першу чергу змінювалися ми, а вже після — змінюватиметься і весь світ.
— Ви сказали, що ми живемо у часи потрясінь, що переживають і громадськість, і Церква. У такі часи люди особливо потребують молитви та слів підтримки від своїх пастирів та архіпастирів. Що Ви сьогодні хотіли б сказати, звертаючись до наших читачів?
— Останнім часом мене нерідко запитують: “Про що більш за все ви переживаєте, за Церкву?” А я відповідаю: «Знаєте, за Церкву менше переживаю – більше хвилююся за Україну». Бо Україна сьогодні є, а завтра її може не бути, бо може розвалитися через наш поділ і внутрішні чвари, суперечки і протиріччя. А Церква ніколи не розвалиться. Вона може залишатися у своїй меншості, як це вже було в історії, але ніколи не зникне. Тому що Господь створив Її і сказав, що Вона є стовп утвердження Істини, і ворота пекельні не здолають її (Мф. 16, 18).
Мені часто зараз приходять на думку слова Спасителя, які Він сказав після Свого Воскресіння. Першими словами були «Мир вам», потім «Радійте» і далі – «Не бійтеся». Ось про це я останнім часом найбільше і молюся: щоби Господь дав нам мир, щоб ми раділи і щоб ми не боялися нічого і нікого, тому що з нами Бог, з нами Христос.
Фото Зорій Файн
+++
+++
http://www.pravlife.org/content/za-cerkvu-menshe-perezhivayu-bilshe-hvilyuyusya-za-ukrayinu
+++
|
Догнать и перегнать .. Это Россия - москвич вшил в руку чип от проездной карты.... |
Дневник |
http://joinfo.ua/sociaty/1097905_Eto-Rossiya-detka-moskvich-vshil-ruku-chip.html
+++
11.06.2015 | 23:15 (Киев) | Общество | joinfo.ua
Как сообщил телеканал «360 Подмосковье», инженер Влад Зайцев вынул NFC-чип из карты, предварительно растворив ее в ацетоне и залив его биосовместимым силиконом, вшил под кожу через небольшой надрез в руке, сообщает Joinfo.ua.
Своим ноу-хау москвич пользуется не только для оплаты проезда, но и предъявляет в качестве пропуска в офис. Также он планирует вшить себе в другую руку чип от кредитки.
Для справки: «Тройка» — пластиковая карта, с помощью которой можно оплачивать проезд в городском транспорте Москвы (метро, автобусах, трамваях, троллейбусах, монорельсе), в пригородных электричках и поездах «Аэроэкспресс», а также аренду велосипеда на станциях велопроката.
Ранее мы рассказывали, что в Москве пенсионера убило выброшенное подростками из окна кресло.
+++
|
ПАПА КРЕМЛЮ - о братоубийстве в истории другой страны |
http://www.abc.es/espana/20150402/abci-enrique-fratricida-castilla-201504011835.html
++++
Fue una escena de una épica aplastante, de la que si Shakespeare fuera castellano habría dado cuenta en un drama donde los diálogos ya estaban escritos con sangre. Tras casi 20 años en guerra –dondeEnrique de Trastámara y su hermano Pedro I «el Cruel» (o «el Justiciero», dependiendo del bando) se disputaron la corona de Castilla involucrando a numerosos reinos vecinos, incluidos los de Francia e Inglaterra–, ambos se encontraron frente a frente en marzo de 1369. «¿Dónde está ese judío hideputa que se nombra Rey de Castilla?», gritó Enrique de Trastámara, hermano bastardo del Rey, antes de enzarzarse en un duelo fraticida que dio a Castilla un nuevo Rey y origen a una nueva dinastía: Enrique «El Fraticida» de los Trastámara.
Pedro I y Enrique de Trastámara se pasaron décadas jugando al perro y al gato. La repentina muerte de Alfonso XI de Castilla en 1350 a causa de la peste, cuando solo contaba 40 años, entregó la Corona de Castilla a un imberbe Pedro I. Hasta entonces, el joven príncipe había estado aislado de la Corte junto a su madre María de Portugal, que había sido desplazada por la hermosa amante del Rey, Leonor de Guzmán (tataranieta de Alfonso IX de León), y los diez hijos frutos de está relación extramatrimonial. Enrique de Trastámara fue uno de los hijos de Leonor y el primero en llegar a la vida adulta junto a su hermano gemelo Fadrique Alfonso de Castilla. Mientras Pedro –el legítimo heredero– permanecía marginado, Enrique recibía los condados de Noreña y Trastámara y los señoríos sobre Lemos ySarria, en Galicia, y las villas de Cabrera y Ribera, junto a las otras concesiones de las que se beneficiaron los hijos de Leonor. El fallecimiento de Alfonso XI revertió la situación.
Con la llegada al poder de Pedro I y de su madre María de Portugal, los hijos de Leonor perdieron el apoyo de buena parte de la nobleza y tuvieron que huir de la corte. Cuando viajaba a Sevilla en el cortejo fúnebre del Rey, Leonor de Guzmán fue apresada sin que tuviera tiempo de poner tierra de por medio como habían hecho sus hijos. Desde su cautiverio, Leonor conspiró para convertir en Rey a su hijo Enrique, quien contrajo matrimonio con Juana Manuel de Villena, hija de Don Juan Manuel, adelantado mayor de Murcia y Señor de Villena, un poderoso noble al que se le atribuye la escritura de «El Conde Lucanor». Para terminar con las sublevaciones que levantaron los hijos de Leonor por todo el reino, Pedro I, que justificó con esa decisión por primera vez su apodo como Rey, ordenó que Leonor fuera ejecutada en Talavera de la Reina.
Lejos de terminar con las sublevaciones, la cruel decisión convirtió la guerra en un problema crónico del reinado. Las polémicas Cortes de Valladolid, donde el Rey tomó medidas en contra de los privilegios de los nobles castellanos, fueron el germen de una rebelión masiva por parte de la nobleza, de la que dieron buena cuenta los hijos de Leonor. Enrique y sus hermanos se pasaron los siguientes años entre guerras, huidas al extranjero y reconciliaciones. En 1353, la malograda boda de Pedro I con Blanca de Borbón –a la que el Rey abandonó dos días después de casarse debido al incumplimiento de las exigencias económicas por parte de Francia y el desinterés mutuo entre los contrayentes– provocó la ruptura de las relaciones con Francia, el acercamiento a Inglaterra y una rebelión en Toledo, que pronto se extendió a otras ciudades con la ayuda de los hermanastros del Rey. La influencia de la amante del Monarca, María de Padilla, hija de un noble castellano de baja alcurnia, jugó a favor de la decisión de renegar de la francesa.
El enfrentamiento entre Pedro y su hermano Enrique cobró dimensión internacional con la intervención de fuerzas militares de Inglaterra y Francia, que todavía mantenían abiertala célebre Guerra de los Cien años. El conflicto en España se extendió al Reino de Aragón en 1357. Enrique, junto con otros castellanos, tomaron partido a favor del Rey aragonés Pedro IV; y el Infante Fernando, hermano del aragonés, ayudó a Pedro I. Durante el choche entre los reinos hispánicos, que se inició con la conquista castellana del Castillo de Bijuesca y de Tarazona, la fama de cruel de Pedro I crecía al mismo ritmo que la senda de ejecuciones que dejaba a su espalda. Con la ayuda de mercenarios ingleses, el Rey arrebató a Aragón importantes ciudades como Teruel, Caudete o Alicante y sembró de odio el conflicto con más muertes de nobles. Fadrique Alfonso –hermano gemelo de Enrique de Trastámara– acudió en 1358 a Sevilla en busca del perdón real, pero fue prendido por sorpresa. El hijo bastardo de Alfonso XI logró huir hasta el patio del Alcázar, pero allí fue alcanzado por los soldados del Rey, quien, según algunas crónicas, dio muerte a su hermanastro con sus propias manos.
Cuando parecía que podría ser el final de la guerra, Pedro I volvió a desperdiciar su ventaja provocando la salida de España de «El Príncipe Negro». El Conde de Trastámara preparó desde el Castillo de Peyrepertuse (la región de Languedoc-Roselló) una nueva invasión del reino, siendo vencido Pedro por Bertrand Du Guesclin en la batalla de Montiel en marzo de 1369. A continuación, Pedro se encerró en la fortaleza cercana, donde fue engañado por Bertrand du Guesclin con la supuesta excusa de querer ayudarle en su fuga. Así, el Rey de Castilla acabó frente a la tienda de Enrique, en la que, entre el mito y la realidad, se inició un duelo fraticida con tintes literarios:
-¿Dónde está ese judío hideputa que se nombra Rey de Castilla?
- ¡El hideputa seréis vos, pues yo soy hijo legítimo del buen Rey Alfonso! –respondió inmediatamente Don Pedro que fue el primero en iniciar el baile de metales–.
Habiendo desarmado Pedro a Enrique, Bertrand du Guesclinintervino sujetando al Rey por la pierna y haciéndolo girar, momento que aprovechó el hermano bastardo para asestarle una estocada mortal. Después de la lucha, el caballero francés se justificó con su cita más conocida: «Ni quito ni pongo rey, pero ayudo a mi señor». A continuación, la cabeza del Monarca fue clavada en una pica y exhibida entre las tropas.
Con la muerte de Pedro I terminó el reinado de la Casa de Borgoña en Castilla y empezó el de la Casa de Trastámara, que un siglo y medio después después llegaría también a su final con la muerte de Fernando «el Católico». Asimismo, Enrique II de Trastámara actuó durante su reinado de forma contraria a cómo lo había hecho para alcanzar el trono. Recompensó a sus aliados en un principio, perosupo también defender los intereses del reino de Castilla y León negando al Rey de Aragón todas las cesiones territoriales que le había prometido en los tiempos difíciles. En política interior, inició la reconstrucción del reino: protegió parcialmente a los judíos, a los que él mismo había perseguido en la guerra civil, y aumentó el poder de la Corona frente al de los grandes nobles que le apoyaron en el conflicto contra su hermano. La crisis económica fue inevitable al tener que atender las recompensas prometidas y hacer frente a los gastos de las continuas guerras.
A nivel internacional, destacó la rivalidad de Enrique «El Fraticida» con Inglaterra y los duques de York y de Lancaster, los antiguos aliados de Pedro «El Cruel». Dos hijas de Pedro con María de Padilla, Constanza e Isabel, estaban casadas con Juan de Gante, duque de Lancaster e hijo de Eduardo III de Inglaterra, y Edmundo, duque de York y también hijo de Eduardo III de Inglaterra, respectivamente. Inglaterra consideraba a los duques de York y a los de Lancaster como los legítimos sucesores al trono de Castilla, lo cual involucró intensamente a Enrique II en la Guerra de los 100 años a favor del bando francés. Junto a la armada francesa, las fuerzas castellanas liberaron a La Rochela de los ingleses y despejaron el canal de La Mancha. La batalla de La Rochela supuso una rotunda victoria de Castilla sobre Inglaterra que tuvo para ella favorables repercusiones militares y económicas. Castilla se consolidó como primera potencia naval en el Atlántico, otorgando así mayores posibilidades mercantiles a sus marinos. Poco tiempo después, el almirante castellano Fernán Sánchez de Tovarsaqueó la isla de Wight y la costa sur de Inglaterra.
Enrique II de Castilla falleció el día 29 de mayo de 1379 en Santo Domingo de la Calzada. Murió, según algunas crónicas, envenenado por orden del Rey de Granada, otrora aliado de Pedro «El Cruel», o posiblemente de un ataque de gota. Fue sucedido en el trono castellano por su hijo, Juan I de Castilla, que también tuvo que luchar para defender sus derechos al trono frente a los descendientes de Pedro «El Cruel».
+++
ПАПА КРЕМЛЮ |
Дневник |
|
"Дорогий ворог" Путін провалив італійський бліцкриг |

+++
Сергій Сидоренко, Європейська правда _ Четвер, 11 червня 2015, 18:10
"Історичний" візит Путіна до Італії, на який в Кремлі покладали великі надії, завершився неймовірно успішно для Києва.
За його підсумками не було жодних натяків на те, що російському лідеру вдалося переконати (або змусити) Рим знизити підтримку України. Хоча саме на це очікували в Москві.
Ніхто не знає напевне, про що російський президент говорив за закритими дверима із прем’єром, керівником правлячої партії Італії Маттео Ренці. Але достеменно відомо, якою стала відповідь Рима.
В четвер – досить неочікувано і всупереч побажанням Путіна – нижня палата парламенту Італії ратифікувала Угоду про асоціацію. Нагадаємо, Україна просила про це майже рік.
І, нарешті, навіть зустріч Путіна з Папою Римським стала для Росії безуспішною. Російському лідеру "вдалося" образити понтифіка своїм запізненням, а у підсумковій заяві з’явилися нотки роздратованості Ватикану, зазначають профільні ЗМІ.
А тепер про це – дещо детальніше.
Артпідготовка до візиту
Як вже повідомляла "Європейська правда", візит Путіна до Італії був екстреним і надважливим – в Москві зрозуміли, що почали втрачати підтримку Італії, свого багаторічного та вірного партнера.
І те, як майбутній приїзд Путіна висвітлювався в італійських ЗМІ, додало оптимізму в Кремлі.
Ми вже писали про інтерв’ю Путіна найпопулярнішій газеті Італії, Corriere della Sera – воно, без перебільшення, стало прикладом того, як робити компліменти інтерв’юйованому політику.
Це, звісно, мало певні суб’єктивні причини – головний редактор та ключовий журналістCorriere della Sera, які їздили на інтерв’ю до Путіна, мають зв’язки з Росією – сімейні чи історичні. Але це – типова картина для тих журналістів, які опікуються також і Україною в італійських ЗМІ.
Але реальність виявилася іншою – сумною для Росії та позитивною для України.
Вже після початку візиту позитивне ставлення в Італії змінилося на критичне. І це так само було очевидно за публікаціями провідних ЗМІ.
До вашої уваги – титульна сторінка газети La Repubblica, другої за впливовістю в Італії, від 10 червня.
Її заголовок – слова "Дорогий ворог" на тлі фото Володимира Путіна – є більш ніж промовистим.
![]() |
Проросійської позиції тут немає, але в матеріалі змальовано надпотужну медійну підтримку візиту президента РФ, якого під час поїздки до Італії супроводжували 70 (!!!) представників російських ЗМІ і "батальйон російських олігархів" (цитата).
Навіть Corriere della Sera знизила проросійський запал. Видання детально аналізує позицію папи Франциска, який не відмовився від зустрічі з Путіним. Між тим у Corriere впевнені, що, "незважаючи на потужний тиск з боку США", Ватикан "має прихильну позицію до російського лідера".
В сухому залишку
Перший провал чекав на Путіна у Ватикані, і він, без сумніву, сам долучився до його створення.
Російський президент на годину запізнився (!) на зустріч з Папою Римським (!).
Хоча об’єктивних причин для цього не було – це не було запізненням через погодні умови чи щось на зразок цього. Папа не скасував зустріч і годину смиренно чекав на російського гостя. Хоча місцевим ЗМІ, які не звикли до регулярних запізнень Путіна, довелося розмірковувати – чи не було це показовим жестом.
Про підсумки цієї зустрічі "Європейська правда" вже повідомляла. У комюніке Ватикану виявилося декілька сигналів про те, що Папа Римський не задоволений діями російського лідера. Він натякнув на нещирість російських зусиль про встановлення миру і не став вживати стандартний для Ватикану епітет про "сердечну зустріч".
Насамкінець папа Франциск подарував Володимиру Путіну медальйон з янголом-миротворцем і закликав до солідарності зі світом у побудові миру.
Та розмова з понтифіком – це питання високої політики, не дотичної до болючого для РФ санкційного питання. А головною для Путіна стала зустріч із прем’єром Ренці, яка відбулася в Мілані в середу пообіді.
Відповідь Ренці
Переговори не завершилися підписанням якихось стратегічних документів чи анонсом важливих домовленостей, але російські ЗМІ (згадаймо про медійний десант з Москви!) після неї повідомили про переможний візит свого президента.
До вашої уваги, приміром, стаття російського "Комерсанта".
"Сегодня он (Ренці) был, безусловно, в очень хорошей форме.
После демонстрации такой формы "семерка" может и в "шестерку" превратиться",
– пише Андрій Колесніков.
Щоправда, при цьому в "Комерсанті" не наводиться жодної цитати Ренці, яка б підтверджувала, що Ренці погодився змінити позицію щодо РФ. Але є цитата Путіна, яка доводить, що господар Кремля шантажував свого італійського колегу:
"Итальянские компании, которые боролись за российские контракты, встали — из-за санкций в адрес некоторых российских финансовых учреждений… решайте эти проблемы… мы партнеров найдем… по линии ВТС (военно-технического сотрудничества. — А. К.) итальянские компании могли заработать миллиард евро. Это не случилось".
Відповідь Ренці на російський шантаж надійшла дуже оперативно і виявилася більш ніж красномовною.
Нижня палата парламенту Італії, за ініціативою партії Ренці, терміново і неочікувано навіть для Києва ратифікувала Угоду про асоціацію з Україною. Тобто зробила саме те, чого Путін закликав Ренці не робити.
Як свідчать дипломатичні джерела "Європейської правди", ще за добу рішення про ратифікацію не було. "З парламенту в середу ввечері повідомили, що мають намір голосувати", - розповів один з дипломатів.
Нагадаємо, Україна протягом року просила Рим розпочати нарешті ратифікаційний процес, і жодні вмовляння не діяли. Але одного візиту Путіна виявилося достатньо, щоби схилити терези на бік України.
"Це вкотре доводить, що найкращим чинником євроінтеграції України є Володимир Путін", - жартома сказав у розмові з "Європейською правдою" співробітник одного з європейських посольств.
...
Тому лишається побажати Володимиру Путіну таких самих плідних візитів до інших проблемних країн, починаючи з Австрії.
Дякуємо, Володимире Володимировичу.
+++
|
Миру - мир ... желала Россия Алексанра - 3 - об этом напомнил звон колокола |
Дневник |
Миру - мир ... желала Россия Алексанра - 3 -
об этом напомнил звон колокола

+
https://www.facebook.com/kievplashkevich/posts/10205305900704430
+
http://www.liveinternet.ru/users/paul_v_lashkevich/post363758269/
+
|
В США на дома граждан с низким доходом бесплатно установят солнечные панели |
+++
26.05.2015 20:34
До конца текущего года в штате Калифорния (США) планируется абсолютно бесплатно сделать монтаж солнечных панелей на более чем 1600 крыш домов. Примечательно, что данная акция является официальной инициативой 31-го штата США, сообщает официальный сайт штата.

«Золотой штат», а именно такое прозвище у Калифорнии, является самым благоприятным штатом в США для развития солнечной энергетики.
По законам Калифорнии у предприятий существуют гранитные объемы на выбросы отходов в атмосферу, и фирмы из-за этого платят специальный налог.
Организация Grid Alternatives получила $14.7 млн в рамках этой программы и в ближайшее время приступит к их «освоению» для установки солнечных панелей на крыши людей с низким социальным уровнем. Это позволит кроме экономии $400 – $1000 в год на электричестве снизить выбросы CO2.
Подписаться на ПОЛИТОЛОГ:
+++
|
Нагородити посмертно: 21-річний герой самотужки відбив атаку на блокпост..... |

+++
Нагородити посмертно: 21-річний герой самотужки відбив атаку на блокпост, прикривши неозброєних побратимівБлог Травень 23, 2015 10:17 | Тематика: Блоги, Суспільство | 9 Comments Читати про: загиблий герой, Павлоград 2912345284 Коханій дівчині, збираючись на фронт, Андрій сказав: «Малыш, я вернусь через два месяца, и мы поженимся» 21-річного Андрія Абросимова посмертно нагородили орденом «За мужність». Хлопець загинув, відбиваючи раптову атаку терористів на блокпост в Добровольському районі Донецької області. Як розповідали товариші по службі Андрія, бойовики заскочивши наших військових зненацька. Щоб дати можливість товаришам дістати з наметів зброю, Андрій став відстрілюватися сам. І фактично відбив атаку. В останній момент, коли хлопець зупинився, щоб поміняти ріжок в автоматі, йому в голову влучила снайперська куля. Патріоти України пропонують ознайомитися з матеріалом, котрий підготував кореспондент «Фактів», познайомившись з близькими загиблого героя «У нас все спокойно, — успокаивал парень родных. — Верьте мне, а не телевизору» — Атаку террористов отбили, — рассказывает Ирина, близкий друг семьи Абросимовых. — Уже на похоронах боевые товарищи Андрея вспоминали, что благодаря ему они все-таки успели взять оружие и задействовать две бронированные машины. Начался настоящий бой. «И мы победили, — рассказывали ребята. — Один боевик был убит, еще двое ранены. Террористы отступили. Мы бросились к Андрею — надеялись, что ему еще можно оказать помощь. Но он был уже мертв». В том бою погиб еще один наш военный. Его расстреляли в упор, пуля попала в сердце. Он, как и Андрей, погиб мгновенно. Подробности боя военные пока не раскрывают, ведь боевые действия продолжаются. Но на похоронах Андрея Абросимова все говорили одно: «Этот парень — герой. Мы обязаны ему жизнью». *Андрея в отряде очень любили — О том, как погиб сын, мать Андрея узнала уже на похоронах, —говорит Ирина. — Мы ведь не знали, что блокпост, который он охранял, боевики обстреливали едва ли не каждый день. С Андрюшей созванивались по нескольку раз в день, но он всегда бодрым голосом отвечал: «У нас все спокойно. Не волнуйтесь». Поговорив с ним, включала новости. А там рассказывали о боях. «Точно все в порядке? — перезваниваю. — Тут по телевизору показывали…» «Верьте мне, а не телевизору, — отвечал Андрей. — Журналисты всегда преувеличивают». Если бы мы только знали, что никто не преувеличивал! Мы понимали, что военным в зоне АТО не до разговоров. Андрей мог не брать трубку, но потом обязательно перезванивал: «Как дела? Да все у нас в порядке. Почему тяжело дышу? Да это я просто за едой бегал». И начинал в подробностях рассказывать, где он ее купил и что еще ел в тот день. Рассказывал очень живо, даже шутил. «Поговорила с ним и вроде бы отлегло от сердца, — рассказывала мне его мама. — Может, у них там действительно все в порядке?» Я понимаю, почему Андрей не говорил правду. Очень уж он любил своих родителей, не хотел, чтобы они волновались. Мама и папа Андрея пенсионеры, у обоих проблемы со здоровьем. Он старался их беречь. Запрещал им работать — говорил, что сам может их обеспечивать. Сразу после школы пошел в армию, а отслужив год, устроился охранником в супермаркет. «Высшее образование — это, конечно, хорошо, — говорил он. — Но на него еще денег нужно заработать. И это должен делать я, а не родители». Вот таким он был принципиальным. Все заработанные деньги отдавал родителям. Он был их единственным ребенком и чувствовал свою ответственность. По словам Ирины, когда Андрею пришла повестка, он тут же пошел в военкомат. — Он и не мог по-другому, — вспоминает друг погибшего Игорь. — Еще в марте, когда российские боевики оккупировали Крым, Андрей воспринял это очень болезненно. «У нас просто так отнимают нашу землю, а мы сидим сложа руки?! — возмущался он. — Да я готов самостоятельно ехать в Крым и выгонять оккупантов!» Но когда в апреле Андрей эту повестку получил, меня вдруг охватило плохое предчувствие. Раньше со мной такого не случалось. А тут как будто внутренний голос сказал: Андрей не должен никуда ехать. Что-то подсказывало, что приближается беда. Я не выдержал, сказал об этом Андрею. «Не выдумывай, — отмахнулся друг. — Если надо ехать, поеду. Я же не какой-то там дезертир». Вечером он получил повестку, а уже в семь часов утра был с вещами в военкомате. «Малыш, я вернусь через два месяца, и мы поженимся» — Тогда, в апреле, мы еще до конца не понимали, что такое война, — задумчиво говорит Ирина. — Сейчас, когда на Донбассе погибли уже девять человек из нашего Павлограда, понимаем. Андрея на Донбасс направили не сразу. Первое время он был в учебной части. Его мама, как и сам Андрюша, очень переживала за страну и даже не просила сына остаться. Когда он находился на учениях, мы были за него спокойны. На майские праздники Андрей приезжал домой… В Донецкую область поехал уже в середине мая. По словам сослуживцев Андрея, последняя неделя перед его смертью выдалась самой тяжелой. Оказалось, на их блокпост трижды являлись террористы с требованием сдаться. — Все три раза переговоры с боевиками вел Андрей, — продолжает Ирина. — Террористы прямо заявляли: «Отдавайте оружие и сдавайтесь. Долго вы здесь все равно не продержитесь». Андрей говорил им убираться. За день до его гибели террористы пришли опять. На этот раз их было двое. «Если не сдадитесь добровольно, мы вас убьем, — заявили они. — Еще не передумали?» Андрей в очередной раз их прогнал. В тот же день Андрей последний раз поговорил с мамой. О террористах, естественно, ничего не сказал. Рассказывал о бытовых вещах — что купил какую-то майку и ел на обед «вкусняшки». «Вкусняшками» он называл сухую вермишель. По сравнению с пайками, которые им выдавали, даже это было роскошью. На следующий день мама, как всегда, начала ему звонить, но он не брал трубку. Перезвонила мне: «Андрюша почему-то не отвечает. У меня плохое предчувствие». Я начала ее успокаивать — мол, подожди, он обязательно перезвонит. И тут приходит наша общая знакомая: «Ходят слухи, что Андрея ранили. Ты ничего не знаешь?» Я позвонила его друзьям, но они тоже были не в курсе. Мы начали обзванивать все донецкие больницы, пытались дозвониться в часть. Так и не смогли ничего узнать. Тем временем в супермаркет, где работал Андрей, пришло извещение о его смерти. — Я ничего этого не знала, но чувствовала, что произошло что-то страшное, — вспоминает мама Андрея Ирина Абросимова. — Даже помолиться не смогла — мысли в голове путались, я еле сдерживалась, чтобы не заплакать. И тут во двор зашли парни в военных кепочках. Они еще ничего не сказали, только поздоровались. Но я все поняла по их лицам. «Только не говорите, что он погиб», — сказала одними губами, чувствуя, как подкашиваются ноги. Как же я надеялась, что они сейчас скажут: «Нет, с ним все в порядке!» Военные опустили головы. «Да, — сказал один из них. — Ваш Андрей погиб…» — На похоронах все благодарили маму за такого сына, — вспоминает Ирина. — Военные плакали, становились перед гробом на колени. А рядом стояла красивая худенькая девочка. Она плакала навзрыд. Я знала, что у Андрюши была девушка Аня, но ни разу ее не видела. Там на похоронах и познакомились. 19-летняя Аня Черемисова создала в социальной сети «ВКонтакте» страничку памяти Андрея Абросимова. На ней друзья оставляют теплые отзывы и воспоминания о погибшем. А в центре страницы фотография Ани и Андрея и подпись: «В тот вечер, когда была сделана эта фотография, ты сказал мне: «Малыш, я вернусь через два месяца, и мы поженимся». «На похоронах кто-то сказал, что Господь забирает лучших. Это правда» — Я тогда не думала, что он говорит об этом всерьез, — признается Аня. —Мы встречались всего четыре месяца, но за это время Андрей успел стать для меня самым близким человеком. Познакомились в супермаркете, где Андрей работал охранником. Я устроилась официанткой в пиццерии напротив. Андрей часто забегал к нам на кофе, и сразу мне понравился. Он как-то отличался от других. Наверное, потому, что всегда улыбался. Всегда приветливый, в хорошем настроении. Он как будто излучал энергию. Мы начали чаще общаться, и я поняла, что влюбилась. С Андреем я чувствовала себя защищенной. Когда он ушел служить, мы созванивались по десять раз за день. Андрей рассказывал, что к ним приходили террористы, требовали сдаться… Я старалась не показывать ему своего волнения. На похоронах мне рассказали, что буквально за полчаса до нападения боевиков Андрей говорил сослуживцам обо мне. «Когда я предложил ей пожениться, она, наверное, мне не поверила, — признался он ребятам. — Но я не шутил. Вернусь с победой и сразу приду к ней с кольцом. Я уже даже свою речь продумал». *Аня и Андрей встречались всего четыре месяца, но уже не представляли жизни друг без друга — Я тоже об этом знал, — говорит Станислав, друг Андрея Абросимова. — Андрей любил Аню и мечтал жениться. «Победа — и сразу свадьба, — как-то сказал он. — Можешь уже готовить поздравительную речь». Узнав, что он ценой своей жизни спас товарищей, я не удивился. Поступить по-другому Андрей не мог. Мы с ребятами называли его нашей совестью. Приходя на работу, он первым делом у каждого сотрудника спрашивал, как дела, все ли в порядке. Когда несколько месяцев назад мне срочно понадобились деньги, я даже не успел ему об этом сказать. Андрей пришел сам и протянул мне конверт: «Я слышал, что у тебя проблемы… Не переживай. Вернешь, когда получится». Хотя сам жил от зарплаты до зарплаты. На похоронах кто-то сказал, что Господь забирает лучших. Это правда. Таких, как наш Андрюха, нет и больше не будет. — Несколько дней назад маме Андрея приснился удивительный сон, — рассказывает Ирина. — Будто бы Андрей приехал домой целый и невредимый. «Я так обрадовалась, — рассказывала его мама. — Хотела его обнять, но не смогла — он как будто стал… тенью. «Ты не волнуйся, мам, — сказал. — Я здесь. И теперь всегда буду рядом».
Джерело: http://patrioty.org.ua/nagoroditi-posmertno-21-richniy-geroy-samotuzhki-vidbiv-ataku-na-blokpost-prikrivshi-neozbroyenih-pobratimiv/
+++
|
разместите этот пост с просьбой подписать петицию о запрете притравочных станций. |
Осталось всего лишь 30 тысяч подписей и этот кошмар для животных будет закончен, не будьте равнодушными. (Прочитайте описание и помогите распространить эту информацию, минута вашего времени, и мир может стать добрее).

Мы, граждане России, обращаемся к мировой общественности и просим поддержать наше требование о запрете травли - обучения охотничьих собак для убийства животных, которое разрешено законодательством Российской Федерации и является настоящим садизмом и варварством.
Есть много притравочных станций в России, где содержащиеся в неволе дикие животные становятся жертвами жестокости. Их кусают и рвут охотничьи собаки за деньги, заплаченные их владельцами. Травля является своего рода бизнесом. Лисы , медведи, еноты , волки, кабаны , барсуки , белки, зайцы , куницы и их детёныши используются для притравки. Федеральное законодательство позволяет обучение на живых животных круглый год, и не считается с биологической природой живых существ.
Они живут в аду. Они содержатся в тесных, грязных клетках , полных экскрементов . Клетки настолько малы, что животные могут едва шевелиться или изменить положение. Они настолько голодны, что у них нет сил, чтобы защитить себя от собак. Они покидают клетки только для того, чтобы быть укушенным или чтобы их терзали собаки. Если они ранены или искалечены , за ними не ухаживают, но используют для обучения собак снова и снова , пока они не умрут от ран.
Для притравки на этих "станциях" используют также бездомных котят и щенков. Этот "обучающий" садизм рекламируется на сайтах и в печати.
Чем агрессивнее и злее собака, тем более ценной она является и используется для разведения. Охотники проводят соревнования среди охотничьих собак , где животных травят в течение нескольких дней.
P. S. Мы прикрепили одни из самых безобидных картинок, что бы не травмировать психику читателей.
Подписать петицию можно по этой ссылке.

Ссылка на ПЕТИЦИЮ, которую нужно подписать
|