(+2009)Патриарх Павел Сербский — неизвестное интервью - Годовщина дня преставления |
Дневник |
http://www.pravmir.ru/patriarh-serbskiy-pavel-kto-v-lyubvi-prebyivaet-tot-v-boge-prebyivaet/
+++
– Наша передача называется «Пока ангелы спят», мы имели в виду детей, которые напоминают нам о простодушии, чистоте и доброте. Но почему из маленьких людей, искренних и добрых, вырастают люди-преступники? В чем причина – в генах, во внешнем влиянии, что питает в человеке зло?
– Конечно, все имеет значение, влияют и гены, и обстоятельства жизни в семье и в обществе. Но, в конце концов, выбор зависит от самого человека, от личности. Бог дал нам свободу поступать так, как хочет Он, ради чего Он и создал нас – быть человеком, достойным этого звания, или поступать иначе.
Хорошо сказал наш философ Божидар Кнежевич: «человек – существо, из-за которого и Бог может радоваться, и дьявол стыдиться». Человек должен сознавать, что живет единожды, и жить достойно, помня о том, для чего мы созданы Богом. А Он нас создал для блаженства вечной жизни в Царстве Его.
– Ваше Святейшество, нелегко в реальной жизни жить по-христиански, как жить нам, мирянам?
– Знаете, святой евангелист Иоанн нам об этом говорит: заповеди Божии исполнять нетрудно. Однако нам еще как трудно. Почему? Потому что мы уже приобрели дурные привычки. Если человек привык, скажем, курить, он становится рабом этой привычки. Освободиться от плохой привычки очень трудно.
Христос говорит, если око твое соблазняет тебя, «выколи его: лучше тебе одноокому войти в царствие Божие, нежели с двумя глазами быть ввержену в геенну».
Освобождаться от дурных привычек и пороков бывает так же трудно, как выколоть глаз или отсечь руку, но необходимо вынести эти мучения. Мы совершили насилие над своей природой и приучили себя к порокам. Должно теперь быть и насилие над насилием, выражаясь современным языком, чтобы освободиться от этого насилия.
Таким образом, жить по-христиански можно всегда, но нельзя делать это механически, небрежно, потому что прежде надо освободиться от дурных привычек, а затем приложить большие усилия, чтобы приобрести добрые.
– Ваше Святейшество, мы часто употребляем слово «добро», но нередко доброта приравнивается к наивности и глупости.
– Господь Иисус объясняет нам: «Вот, Я посылаю вас, как овец среди волков». Действительность такова, что христианин в этом мире, который во зле лежит, чувствует себя как овца среди волков.
А овца среди волков подвергается двойной опасности. Первая в том, что волки могут ее разорвать, но Христос не ради этого ее посылает. Другая опасность в том, что овца увидит, что среди волков можно выжить только по-волчьи и ей остается заострить зубы и копыта, научиться выть и превратиться из овцы в волка. Но и не для этого Христос посылает нас.
Он предлагает нам решение: будьте мудры, как змии, и просты, как голуби. Видите, ум и мудрость, словно внутреннее зрение, то духовное око, которым мы видим этот мир не только физически, как пчелы и мухи с их тысячью глаз.
У нас есть внутренняя сила зрения, которой нет у них. Ум холоден, разум холоден и не знает сердца; доброта тепла, но слепа. Как говорит наш народ: добрый и безумный – братья. Если человек просто добр и недалек умом, всякий использует его, подставляет подножки.
И вот из слов Христа – «будьте мудры, как змии, и просты, как голуби», мы видим, что нужно развивать способности ума, но с тем условием, что параллельно развиваем в себе и доброту. Так сохранится равновесие доброты и разума. Доброта и мудрость, таким образом, будут в гармонии.
– Ваше Святейшество, всю жизнь каждый из нас находится в поиске второй половины, любви, Церковь нас учит, что брак – одно из святых таинств, и в Библии сказано: и будут двое в плоть едину! Что это значит?
– Это значит, что они дополняют друг друга в телесном смысле, но остаются двумя личностями, независимыми личностями, любовь должна хранить единство в браке. Не имею в виду только телесную любовь, но любовь христианскую, когда две личности едины, о такой любви говорит апостол Павел, что она никогда не перестает, ибо Бог есть любовь, и кто в любви пребывает – в Боге пребывает. Разумеется, это любовь, которой мы должны достигнуть, нельзя без совершенства легко ее обрести.
– Откуда столько распавшихся браков, столько несчастных одиноких детей, столько разногласий между супругами?
– Люди не понимают христианской любви, которая не ищет своего, которая всегда смотрит на другого, а не только на себя, любви как жертвы и служения, а если искать своего, это уже торговля.
Величина в Церкви измеряется величиной служения ближнему. Я на Косово слышал от одной женщины такую историю: ее сын, который был крайне избалован, женился на такой же избалованной девушке. И теперь мать говорит: каждый день ссоры, несносная ситуация. Сноха говорит: если мне придется уйти от него, то покончу с собой, и он – если она уйдет, я не буду жить!
Сначала мне было смешно, а потом, когда задумался, понял, что, в самом деле, это большая беда. Думаю, что они действительно друг друга любят, но любят так – если ты меня любишь, делай так, как я хочу! Не чувствуют ответственности друг за друга.
– Ваше Святейшество, часто можно слышать, что в христианстве нет ни мужеского пола ни женского.
– Говорит святой апостол Павел, что во Христе Иисусе нет ни эллина, ни иудея, нет ни мужеского пола, ни женского, но все мы одно во Христе. Видите, Христос хочет от мужчины и от женщины одного, а не чего-то от мужа и чего-то от жены, одна и та же мораль дана обоим, одни и те же заповеди.
Но святой Григорий Богослов упоминает, что законодателями были мужчины и себе позволяли то, чего не позволяли женщинам. Мы такого закона не принимаем и не признаем.
Это евангельская позиция и если она будет практически применяться в браке, то наступит единство и будет создана атмосфера, в которой дети вырастают и воспитываются цельными людьми.
Мы должны возрастать до любви, то есть до готовности к служению, хотя бы до такого слова Христа: как хотите, чтобы с вами поступали люди, так поступайте и вы с ними. Тогда мы достигнем того, что необходимо в нашем и в каждом обществе.
– В наше время женщина все больше стремится к эмансипации, она хочет равенства с мужчиной. Не проигрывает ли она как мать и как женщина?
– Конечно. Махатма Ганди, великий сын индийского народа и человечества, говорит: Если бы женщина возвышала в себе то материнское и женственное, что ей дано, – весь мир не мог бы ей противостоять. А получается так, как говорит Отто Вайнингер, что «эмансипация женщины в действительности – эмансипация не личности в женщине, а блудницы». Есть такое.
– Вайнингер разделяет женщин на тип матери и тип блудницы, так ли это?
– Он говорит, что существует тип матери и тип блудницы. Блудница и наедине с собой кокетничает, а мать все вокруг облагораживает.
В моих родных краях простые люди в селах так понимают: когда женщина беременна, она должна избегать всего отрицательного, дурного во всех отношениях, имея в виду то, что мать все передает будущему ребенку.
Отто Вайнингер, кажется, говорил, что существует абсолютно женственное и абсолютно мужественное начало. Конечно, речь идет не о физическом, биологическом, но о духовном начале, где не существует ни «абсолютно мужественного» ни «абсолютно женственного».
По мнению Вейнингера, в каждом присутствует то и другое, например, существует человек, в котором одна треть мужского и две трети женского, и он ищет женщину, которая бы дополняла его, чтобы они вместе обрели полноту бытия и единство.
Из этого он выводит принцип абсолютной важности моногамии и говорит, что в мире существует только одна женщина, которая полностью бы дополняла его, очевидно, что найти именно эту женщину не всегда возможно. Но он ищет подобного ему и если находит, наступает единство.
Другой человек, которому нужна совсем другая жена, спрашивает себя: что он в ней нашел? Нашел свое дополнение, которое ему необходимо и достиг полноты единства. А истинное духовное единство супругов – это лучшее условие для того, чтобы дети рождались и вырастали нормальными. А иначе, и такие примеры не редкость, дети страдают или еще при зачатии, когда мать не хочет его рожать, и это передается ребенку, и он часто бывает несчастен, всю жизнь мучается.
– В наше время мы не можем сказать, что дети растут в благоприятных обстоятельствах. Наша молодежь во многом растеряна, довольствуется какими-то несущественными, поверхностными вещами. Как их направить и насколько Церковь может ей в этом помочь, все-таки сейчас происходит и возвращение к вере?
– Молодость, перед которой будущее и долгая жизнь, не всегда находит время подумать о смысле и цели жизни. Поэтому часто идет туда, куда глаза глядят, и забывается, делает много такого, в чем потом раскаивается. В Ветхом Завете сказано: Веселись, юноша, в юности твоей, и да вкушает сердце твоё радости во дни юности твоей, и ходи по путям сердца твоего и по видению очей твоих, только знай, что за все это Бог приведет тебя на суд!
Молодые часто забывают об этом и переходят границу, к своему несчастью, пример тому есть и Священном Писании, притча о блудном сыне, о которой можно сказать: «если бы пропал весь Новый Завет и сохранилась только она, то могла бы возместить его полностью».
Тут есть объяснение того, что такое грех, что такое покаяние, что значит исправление жизни. Согласно этой притче, грех – это уход от Бога, следование в противоположном направлении, как блудный сын, отставивший отца и брата, отчий дом и ушел своей дорогой.
Ушел, молодой и легкомысленный. А вокруг денег всегда собирается компания, здесь гулянки, застолья, но кончились деньги, и ушли друзья. И тут возникает вопрос: как жить? И «придя же в себя, сказал: сколько наемников у отца моего избыточествуют хлебом, а я умираю от голода; встану, пойду к отцу моему и скажу ему: отче! я согрешил против неба и пред тобою и уже недостоин называться сыном твоим; прими меня в число наемников твоих. Встал и пошел к отцу своему».
Отец принял его «и сказал рабам своим: принесите лучшую одежду и оденьте его, и дайте перстень на руку его и обувь на ноги; и приведите откормленного теленка, и заколите; станем есть и веселиться! ибо этот сын мой был мертв и ожил, пропадал и нашелся».
Всякий грех несет в себе смерть, и какова радость, когда блудный, пропавший сын находится, когда мертвый оживает. Это суть Евангелия Христова.
– Ваше Святейшество, кажется, что сейчас возрастает интерес молодых к монашеской жизни. Так ли это и что это, бегство от жизни, разочарование в ней или напротив, очарование духовной жизнью?
– Если это было разочарование миром, тогда надолго этого интереса не хватит. Должно быть очарование христианской жизнью или, точнее, интенсивной христианской жизнью. Святой Иоанн Златоуст спрашивает, кто из двух людей одного возраста, бегущих один с мешком на спине, другой без него, может бежать дольше и добежать быстрее? Ответ очевиден, тот, кто бежит без мешка. А тот человек, который не обременен семьей и трудом ради нее, может все свои силы употребить на духовный рост.
Молодые люди, пресытившиеся материалистическим учением, миром, открыв завесу духовности, часто устремляются туда, где видят духовность.
Каждый человек, особенно христианин, имеет две возможности: брак – или безбрачие, монашество. Немногие принимают монашество в юности, когда еще неизвестно о чем идет речь, неизвестно от чего отказывается и что получает. Монашество принимают, достигнув зрелости, понимая, ради чего даются обеты.
– Известно ваше выражение: «Пусть ваши слова будут мягкими, а доказательства твердыми». Вы учили этому и своих учеников, тех, кто возрастал рядом с вами как с духовным отцом?
– Да, конечно. Когда речь идет о самом сокровенном, глубоком, личном, никогда нельзя ничего навязывать. Сектанты, как правило, агрессивны, они насильно загоняют нас «в рай», в то время как свобода, которая дана человеку, не позволяет этого.
Наш долг перед другими – своей жизнью, своей верой, словом и делом показать и свидетельствовать Христа и Евангелие. Имеющий уши пусть услышит, имеющий очи пусть увидит, если захочет. Если не хочет, то потом не сможет сказать «я не знал». Будет отвечать, ибо свободы без ответственности не бывает. Это бы было бы недостойно человека. А ответственность без свободы была бы недостойна Бога.
Мы не верим в силу судьбы, мы верим в Промысл Божий. Книжники и фарисеи отвергли волю Божию о них, а святой Иоанн Креститель полностью принял ее и отдал свою жизнь, первое и второе было добровольно, но одно на погибель, а другое на спасение.
– Возможно ли тогда существование свободы без Бога и опасна ли она?
– Свобода не может существовать без Бога. Бог – свободное существо, Бог все благое, все доброе, значит, и свобода. У него высший тип свободы, что значит: не может грешить; наша свобода ниже, что значит: можем не грешить. С тем, чтобы постоянно возрастать, крепнуть и обретать все большую свободу, которая означает: не можем грешить, если захотим.
Будем ли грешить больше и больше, все больше будем несвободны, пока однажды, если перейдем границу, не перейдем в полную несвободу, что значит: не могу не грешить.
Этот разброс от «не могу грешить» до «не могу не грешить» огромен. Перед каждым человеком стоит этот выбор и он зависит от него. Семья, общество, другие люди могут помочь своим примером, но если он захочет.
– Часто даже когда мы делаем то, что любим, мы не испытываем должной радости, что лишает нас радости?
– Нужно помнить слово Христа, что величие перед Богом, перед Христом, измеряется величиной служения, ничем другим. Понятно, что человек может служить в любой профессии, ученый может служить на благо человека, художник также, в любой профессии можно работать в этом направлении.
Если человек так будет смотреть на свое дело, оно станет для него не просто счастьем – блаженством, и никто не сможет у него это отнять. Он будет испытывать блаженство, ибо достиг цели, ради которой создан.А до тех пор, пока мы будем ждать славы и признания от мира, трудно нам будет. Люди часто не понимают этого из зависти и злобы.
Есть одна греческая притча о праведном Аристиде. Но быть таким благородным и праведным могут не все. Аристид жил праведно и был изгнан. Собрался народ, чтобы решить, как поступить с Аристидом, раздали глиняные таблички, на которых каждый должен был написать – изгнать или не изгонять его из Афин.
Рядом с Аристидом сел человек, который не знал его и, будучи неграмотным, попросил его помочь написать – изгнать. Аристид спросил: знаешь ли ты его? Тот отвечал: никогда не видел. Но мне надоело постоянно слышать это «Аристид праведный», «Аристид праведный». И Аристид Праведный без колебаний, своей рукой написал на кусочке глины о себе самом: изгнать. Часто так бывает.
– О современном человеке часто говорят как о невротичной личности, в чем причина наших неврозов?
– Однобокое воспитание. Очень часто бывает, что дети развиваются только интеллектуально, а нужно создавать иммунитет от зла, чтобы они крепли физически и духовно, чтобы преодолевали различные искушения. Дети воспитываются слишком односторонне, они бывают отличными учениками и хорошими студентами, но когда наступила наша беда, они оказались не готовы к трудностям. Тут начинаются неврозы, падения.
– Считаете ли вы, Ваше Святейшество, что когда в человеке существует это духовное равновесие, он менее подвержен заболеваниям, и психическим и физическим?
– Конечно. Особенно психическим. Это то, о чем мы уже говорили: Посылаю вас как овец среди волков. Видите, не только интеллект важен, но доброта, что значит – противостояние злу.
Когда установится равновесие, человек сможет противостоять ему, когда создаст в себе гармонию сможет претерпеть все, и если придется то и жизнь положить за правду Бога, даже любить врагов. Но душу свою не предаст, честь свою и честь народа не уронит.
– Любить врага своего, разве это не патологическая любовь?
– Нет, такая любовь к врагу, о которой говорит Господь: любите врагов ваших, благословляйте проклинающих вас, благотворите ненавидящим вас и молитесь за обижающих вас и гонящих вас, да будете сынами Отца вашего Небесного, ибо Он повелевает солнцу Своему восходить над злыми и добрыми….
Любовь к врагу – не просто эмоция, которая бы означала, что я к преступнику, который должен меня сейчас зарезать, обращусь словами: Где ты, брат мой? Нет, не то. Враг не знает, что катится в вечную погибель и не знает, что делает. У него, как у коня, шоры на глазах, и он смотрит только в одном направлении и ничего вокруг себя не видит. А мы видим и жалеем его, ибо эта личность готовит себе вечную муку. Только покаяние перед Богом и молитва Богу могут его спасти и изменить его жизнь.
Как только началась эта наша военная беда в Хорватии, в Боснии и Герцеговине, наша Церковь благословила ежедневную молитву за врагов, чтобы Господь направил их на путь правды и истины, покаяния и спасения. Молимся за всех, кто согрешает.
Молимся за наш народ, но и за врагов.
– Невероятна и удивительна ваша любовь к каждому человеку, как научиться этому?
– Конечно, прежде всего, человек должен получать это в семье. С родными мы связанны самыми крепкими узами, кровью, единством. Родители в первую очередь должны дарить ребенку любовь. Тогда и он будет источать любовь всю жизнь. Конечно, любовь не как мягкотелость, слабость, но сила, которую надо развивать постоянно. Это трудно, но возможно. Так человек станет мил Богу и полезен людям.
– На основании всего, что вы сказали, Ваше Святейшество, какое наставление вы дали бы сегодняшним родителям и какое наставление детям? Как жить, как работать и учиться?
– Брать пример с наших предков, со всего того, что было для них свято и благородно, которые были способны выдержать пятьсот лет турецкого рабства в положении бесправного скота, зная, что могут получить, если предадут свою веру, но и что потеряют! Были способны выдержать, они доросли до своего времени, а дорастем ли мы до нашего времени, это зависит от нас. Конечно, и от помощи Божией, если мы ее не отвергаем.
– Ваше Святейшество, перед началом интервью, вы сказали, что вопросов много, но не следует много говорить, почему?
– Существует принцип и для нас, священников, в проповеди развивать не больше трех тем. Ибо, если мы будем развивать четыре темы, люди запомнят две, если будем развивать пять, они запомнят одну. Если будет больше пяти, ничего не запомнят. Когда человек устает, его внимание рассеивается, необходимо это учитывать. То же самое, когда человек переедает, он добивается противоположного тому, что ему нужно.
Апрель 1996 года
Автор: Марина Раевич-Савич
Перевод: Светлана Луганская
Публикуется с сокращениями
+++
Батуринская трагедия 1708 г - на фоне войны россии против Украины в 2014 году |
Дневник |
http://www.day.kiev.ua/ru/article/istoriya-i-ya/tot-gorod-so-vsem-sozhgli
+++
+++
|
российская военщина и Украинский мир |
|
Личность в истории... Гапон Новый - сепаратист - покаялся - три года условно |
+++
+++
Служитель церкви из Сум пытался донести до прихожан "благую весть" о сепаратизме.
По информации пресс-секретаря СБУ Елены Гитлянской, за последнее время в зоне АТО задержаны 216 человек, которые помогали сепаратистам и воевали в незаконных вооруженных формированиях на стороне ДНР и ЛНР в Донбассе. В частности, оказался сепаратистом священник Сумской епархии УПЦ МП. В течение мая — августа он разносил «благую весть» о сепаратизме и агитировал за необходимость с оружием в руках выступать против сил АТО, сообщает glavnoe.ua.
Новоиспеченный «поп Гапон» в социальной сети «ВКонтакте» создал персональную страницу для консолидации вокруг себя единомышленников «для организации мероприятий по дестабилизации ситуации на территории Сумской области, отделения от Украины территории Сумщины».
Также батюшка в соцсетях активно собирал помощь сепаратистам и вел переписку со своими единомышленниками, которых также агитировал вступать в ряды воюющих за "Новороссию". СБУ заявила, что святой отец вместо службы Божьей в соцсети забрасывал призывы: «Кто знает, когда в Сумах собирается антимайдан?», «Сумы — Новороссия!» и тому подобное. На суде поп покаялся во всех сепаратистских грехах и получил три года условно.
+++
|
Jeri Rowe: Ministry of coffins |
+++
+++
H. SCOTT HOFFMANN/News & Record
Daniel Kowalcheck flips over the lid for a coffin he is building at his home in Winston-Salem, NC in photos taken on June 10, 2014.
|
В Пакистане толпа заживо сожгла христиан, ложно обвиненных в «богохульстве» Источник |
Дневник |
http://www.pravmir.ru/v-pakistane-tolpa-zazhivo-sozhgla-hristian-lozhno-obvinennyih-v-bogohulstve/
+++
Детям жертв чудом удалось избежать участи, постигшей родителей, — сообщает Седмица.Ru
Жертвами 4 ноября стали рабочие кирпичного завода в округе Касур, провинция Пенджаб, 35 и 31 лет. Администрация завода обвинила пару в «осквернении Корана». Христиане провели ночь в тюрьме со своими 4 детьми. У полиции были сомнения в справедливости обвинений. Причиной недовольства администрации могло послужить желание христиан уволиться в связи с низкой зарплатой.
На следующий день после ареста новость о «богохульстве» распространилась по всему заводу. Супружескую пару бросили в заводскую печь, где они заживо сгорели. Дети не пострадали только потому, что мнение об их судьбе разделились в толпе линчевавших.
Полиция арестовала 50 подозреваемых. В христианских районах были усилены меры безопасности.
+++
|
Atlante dell’arte italiana |
|
2014.11.05 - 70 лет Блаженнейшему Онуфрию - Митрополиту Киевскому и Всея Украины УПЦ |
http://orthodoxy.org.ua/data/bog-poklikav-mene-i-y...mitropolita-onufriya-cerkovnim
+++
Версия для печати
Який він, Блаженніший Митрополит Онуфрій? Ми читаємо його інтерв’ю на актуальні теми, слухаємо його проповіді під час богослужінь, але що знаємо про нього самого? Тільки те, що містять стислі рядки офіційної біографії.
17 вересня виповнився місяць від дня інтронізації нового Предстоятеля Української Православної Церкви, і якраз напередодні цієї дати відбулося його перше велике інтерв'ю церковним ЗМІ. Головні редактори — православного журналу для молоді «Отрок.ua» єпископ Обухівський Іона, православних радіопрограм на радіо «Ера» протодиякон Миколай Лисенко та інформаційного порталу «Православіє в Україні» Юлія Комінко побували в гостях у Блаженнішого Митрополита Онуфрія.
«Фірмовий стиль» відповідей Його Блаженства — легкий, добрий гумор; привітність, зацікавленість, відвертість; небагатослівна мудрість і готовність спокійно обговорювати будь-яку проблему. Наша півторагодинна емоційна бесіда перетікала від однієї теми до іншої, і закінчити її довелося не тому, що забракло питань, а тому, що надто швидко сплинув час.
Про дитячі роки і дитячі враження; про рішення прийняти священство і про те, як далі складалося життя; про Чернівці, Джорданвіль, а тепер і Київ; про розкол, інтернет і реальні церковні проблеми — про все це та багато іншого читайте на «Православії в Україні».
ИНТЕРВЬЮ В ПЕРЕВОДЕ НА РУССКИЙ ЧИТАЙТЕ НА САЙТЕ ПРАВМИР
— Ваше Блаженство, ми знаємо, що батько Ваш був священиком. Чи були іще священнослужителі у Вас в роду?
— Так, я народився у сім'ї священика. Також був священиком рідний брат мого батька. Він служив у нашому селі, ще коли Буковина була окупована Румунією. А батько прийняв сан уже за радянських часів.
— Напевно, тоді було нелегко обрати цей шлях…
— Нелегко… Батько спершу працював завідуючим складом у колгоспі. Там стільки всього — починаючи від хліба, продуктів всяких і закінчуючи господарськими товарами — лопати, граблі. Я до нього приходив, маленьким ще, лазив по тих складах — цікаво було…
Батько не навчався в семінарії, закінчив пастирські курси при єпархіальному управлінні. Були такі у 50-х роках. Ми, малі, й не знали, що він пішов на курси. А потім прийняв сан.
Можу сказати, що батька у нас в селі дуже шанували. Він багато працював, мав гарну роботу і заробляв, я думаю, непогано. Але все залишив і пішов на священство. За це його поважали всі, навіть радянські начальники.
Служив він не в нашому селі. У нас тоді була одна сільрада, але розділена: село, де я народився, називається Коритне, а друге — Бережонка. От у Бережонці він і служив. Багато хрестив на дому, вінчав. Люди йому довіряли.
Пам’ятаю, як я, уже монахом, приїздив додому в гості, то пізно ввечері люди приходили до нього хрестити дітей. Під’їжджає машина, з неї виносять дитину, тихенько йдуть з нею до хати. А в хаті вже все готове для хрещення. Часом і вінчав уночі.
— Вистачало в нього часу на спілкування з вами, дітьми?
— Спілкувався, але вільного часу не так вже й багато було. Священик всього себе віддає людям, а для сім'ї залишаються якісь крихти — немов крохи зі столу. Приходить він додому після богослужіння втомлений і виснажений. Треба просто терпіти, не вивертати його навиворіт — мовляв, говори з нами, щось розказуй. Він, може, вже й язиком ледве-ледве рухає…
Але були часи, коли він нам розказував щось із житій святих. Пам’ятаю, маленьким ще був, то він розповідав про святителя Василія Великого — що був вчений, лишив усе і пішов у монахи. І як ставав він молитися, то сонце світило йому ще в потилицю, а як кінчав молитву, то сонце світило вже в обличчя. Тобто, всю ніч він молився — від заходу до схід сонця. Так мені запам’яталося це, що я тоді подумав: «Я таким хочу бути!» Потім про це забув, виріс таким, як і всі діти…
Але в церкву я весь час ходив. Не завжди з охотою, правда… (усміхається й тримає паузу — ред.) Хотілося у футбол грати: у неділю в першій половині дня команди збираються, а мама: «До церкви, збирайся до церкви». Батько йшов дуже рано, ми не ходили з ним. Він вставав — ще темно було, читав правило і потім ішов, а ми вже на початок, коли часи, Літургія. Мама нас збирає, веде, і було, що я нарікав: «Боже, так добре, хлопці грають у футбол, а я маю до церкви йти!»
— Чому тоді, в такий час – розквіт атеїстичних настроїв – Ваш батько прийняв рішення бути священиком, що на нього вплинуло?
— Я не можу сказати. Думаю, це був потяг його душі, покликання. Якщо немає Божого призвання, то ніхто не зможе це понести. Адже він себе прирік на ганьбу та наругу. Поміж себе люди його дуже поважали, але ж у суспільстві, в державі тоді всі говорили, що попи — це мракобіси й обманщики.
— Як ви, діти, сприймали таке ставлення до батька?
— Та нас теж не хвалили. Ми ходили в церкву, ніколи від Бога не відрікалися. То нас теж обзивали, але ми терпіли. А що було робити? Був такий час, що не було варіантів.
— Ви були піонером, комсомольцем?
— Чесно кажучи, не був ні піонером, ні комсомольцем. Моя класна керівничка була жінкою мого старшого брата, тобто людина не чужа. І як сказали, що будуть приймати в піонери, то я того дня до школи не пішов і так у піонери не поступив. Але вона мене змусила вдягти галстук і ходити в ньому, бо їй і так дорікали: мовляв, за невістку в попа…
І в комсомол я не вступав. Хоча нас у прямому сенсі слова змушували: викликали в учительську, ставили на коліна (нас декілька було хлопців, які не хотіли вступати у комсомол). Ми годинами стояли на колінах…
— Скільки у вас дітей було в сім'ї?
— Четверо.
— Ви наймолодший?
— Передостанній (усміхається задумливо). Нас було три брати і після мене молодша сестра.
Старший брат також став священиком. Уже років два, як він помер, і всі інші брати і сестра померли, я один лишився.
— Після школи, коли постав вибір життєвого шляху, у Вас були вагання, що робити в житті далі?
— У мене були великі плани! Я собі так мріяв: повчитися у вузі, закінчити його, а потім піти в семінарію.
Після школи закінчив професійно-технічне училище, потім пішов на підготовчі курси до університету. Рік провчився і вступив до Чернівецького технічного університету на вечірнє відділення. Вдень я працював — треба ж було за щось жити, бо батько не допомагав. Не те що не міг помогти, міг, але не робив цього принципово. Казав: «Я вас виростив, ви отримали освіту, тепер ви мені маєте допомагати, а не я вам». І не давав ні копійки. Тож я мусив працювати. І працюючи вдень, ввечері ходив на навчання.
У мене звідкись з’явилося страшенне бажання вчитися! Хоча у школі навчався, можна сказати, з нерадінням. Закінчив школу без «трійок», але й сам не знаю, як, бо ніколи ні книжок не мав, ні портфеля — один зошит у мене був на всі випадки життя (сміється).
А потім я з таким бажанням вчився… Працюю до 4-ої чи 5-ої години дня, приходжу на квартиру, поїм, о шостій починалися заняття в університеті і до 23.30. Поки дійду додому – вже 12-та ночі, поки улігся – пів на першу. О пів на сьому вставати, і так — кожного дня. То я спав, де міг – у тролейбусі, автобусі. Лише сів – і сплю…
— Ким працювали?
— Електриком. Спочатку працював по монтажу слаботочних ліній (закінчив училище по цій спеціальності), а потім, коли поступив в університет, працював на ткацькій фабриці електриком.
Ну і вчився. І вчився скрізь! Приїду в село, сяду на піч, візьму книжки і вирішую задачки… Люди щось говорять, а я собі своїм займаюся.
Закінчив три курси університету і думав кінчати ще два, але для того треба було перевестися або в Одесу, або в Київ і обрати спеціалізацію. Спробував перевестися — щось не виходить. А я не хотів вчитися заочно, мені подобалося слухати лекції, відповідати на семінарах, лабораторні роботи виконувати. І в університеті я був серед кращих студентів, мене навіть на радіо запрошували виступати.
Сів я тоді на площі на лавочці й подумав: «А чи треба мені далі вчитися?» Все одно не буду по спеціальності працювати, мине два-три роки, і все забуду. Загальноосвітні дисципліни, які я за три роки університету вивчив, в житті знадобилися – історія, математика, хімія, фізика. А далі проходити спеціалізацію — навіщо? І вирішив, що далі не піду. Залишив університет після третього курсу і вступив до семінарії.
— То був час відкритих гонінь на віруючих. У Вас не було сумнівів, адже молодим людям перешкоджали вступати до духовних навчальних закладів?
— Як вам сказати… Не було сумнівів. Навіть коли вступав до семінарії, то «спалив» за собою всі мости. Забрав з університету документи на продовження навчання у вищому навчальному закладі, і ці документи підійшли для семінарії. Я виписався з міста, знявся з військового обліку і поїхав, не знаючи, поступлю чи ні. Але повертатися назад не збирався, це було б для мене важко. Ніхто з моїх друзів не знав, що я оберу такий шлях — в семінарію піду.
Вирішив так: якщо не вступлю, залишуся в монастирі на якомусь послусі, назад не вернуся. Але, Бог дав, мене зарахували, і не довелося використовувати свій, так би мовити, «план Б» (усміхається).
— Чернечий постриг Ви прийняли за рік до закінчення семінарії, тобто, знову «спалили мости»?
— Чернечий постриг прийняв у 3-му класі семінарії. Я поступив відразу в 2-й клас, у 1969 році, а вже за рік був зарахований до числа братії Троїце-Сергієвої Лаври. Тих, хто вчився в семінарії, в братію приймали швидко. Наприкінці 1970-го поступив у Лавру, а в березні місяці 1971 р. мене постригли.
— Як Ви взагалі вирішили прийняти постриг?
— Та сам не знаю, як… Так швидко все вийшло. Чесно кажучи, у своєму житті до семінарії я й монахів живих не бачив, бо монастирі всі були позакривані. Але, напевне, таке було Боже покликання — інакше не поясниш. Бог покликав мене, і я пішов.
— Під час Вашого чернечого подвигу були поруч із Вами люди, які ставали для Вас певним духовним ідеалом?
— У Лаврі були іноки, які для нас стали взірцем життя і служіння Богові й Церкві. Особливо архімандрит Кирил (Павлов). Він і зараз живий, але хворіє, має 95 років… Він був авторитетом не тільки для мене, для багатьох. Пройшов усю війну, після війни поступив у семінарію, був дуже смиренним, кротким монахом. Напевно, за те, що він усіх любив, усі його любили і поважали.
— Буреломні події ХХ століття — Велика Вітчизняна війна, післявоєнний голод, репресії, хрущовські гоніння — якими Ви їх пам’ятаєте?
— Післявоєнний час смутно пам’ятаю, бо народився вже за радянської влади — наприкінці 1944 року.
Підйом післявоєнний пам’ятаю. Дуже бідно жили люди, убогість була крайня та ще й голод. Але… Не знаю, з чим це можна пов’язати, але люди співали. Цілий день хлопці, дівчата роблять у полі, а йдуть ввечері, і по всьому селі такі пісні лунають! Рано не співали, бо виходили на світанку, а ввечері йдуть з роботи, напрацюються добряче, а таки співають.
Я собі так вважаю. Тоді була динаміка на покращення. Хоч і бідно жили, але рух уже пішов. Люди це відчували, і, напевне, це давало їм такий оптимізм.
— Знаєте, Блаженніший Митрополит Володимир колись в інтерв’ю теж казав саме про це. Що люди співали — як з радісних приводів, так і з сумних. А зараз усі мовчать. Як Ви думаєте, що може Церква зробити для людей, щоб вони…
— Заспівали?
— Принаймні захотіли заспівати…
— Думаю, що сьогодні світ пішов трохи іншою дорогою розвитку. Сучасні засоби комунікації, інформації заганяють людину в іншу площину життя – нереальну. Спілкування йде по інтернету, скайпу. Одне діло, коли ми сидимо й бачимо одне одного — може, не стільки слів скажемо, як більше зрозуміємо, адже часто емоції говорять більше за слова.
А ця нереальна площина людину зв’язує. Нереальність — це якась неправда, а неправда – це є гріх, а гріх зв’язує людину. Людина цього не усвідомлює, вона зв’язана гріхом, як путами, і не може розправити груди й заспівати.
— Кілька років Ви були намісником Успенської Почаївської Лаври. Якою Ви запам’ятали Лавру?
— Почаївська Лавра – це монастир, який багато пережив. Чимало витерпіли її насельники за радянської доби: утиски, гоніння, намагання закрити Лавру…
Коли я приїхав туди, мені братія розказувала, що їм довелося витримати. У Москві, в Троїце-Сергієвій Лаврі, влада не могла собі цього дозволити, а на периферії влаштовувала справжній вандалізм. Під час облав братія ховалася, хто де міг. Усіх, кого знаходили, тягли волоком до машин, забирали, заарештовували, кидали до в’язниць. Монахи в тюрмах сиділи.
І насельники Лаври витримали все, вони були істинні мужні борці за віру.
Я приїхав, а там — майже всі були герої (усміхається, продовжує розповідь жваво і з гумором). Кожен — самородок: тут тобі і діамант, і аметист, і різні-різні дорогоцінні камені…
— І як Вам було там як наміснику, серед такої скарбниці?
— А я не пропонував себе їм як авторитета. Прийшов як слуга і поважав усіх – і аметистів, і діамантів, і ізумрудів. Ну, і вони у відповідь терпіли мене…
Хоч кожен і був сам собі авторитет, та якщо треба було стояти за Церкву, то стояв кожен по-своєму, але до смерті.
— Потім були Чернівці… Можете розказати, яка вона, православна Буковина?
— Думаю, всі регіони мають свою специфіку. Так само і Буковина. Це — багатонаціональна область. Там живуть українці, росіяни, румуни, молдавани, євреї, поляки, грузини. І традиційно усі завжди жили в мирі. Кожен своє тримав, але по-житейському один з одним не суперничали, допомагали і жили дружньо.
От коли почалася перебудова, розпад Союзу, то на хвилі націоналізму стали розхитувати область: українець хороший, а більш ніхто...
Тоді доводилося багато докладати зусиль, щоб показати, що всі хороші перед Богом. У Бога немає ні українця, ні росіянина, ні американця, ні єврея, ні білоруса, а є Його чадо. Є творіння Боже, і є Творець. А те, що ми стали націями, заслуга не чесноти, а гріха. Гріх нам зробив розділення на нації. Вавилонська башта була плодом гордині людської, і щоб це безумство зупинити, Господь змішав у людей мови. До цього всі говорили однією мовою, один одного розуміли.
Колись на Афоні я був в одного пустельника — старця Йосифа в районі Великої Лаври. Ми спілкувалися: він грецькою, а я – російською, і між нами був перекладач. Ми поговорили, потім він похитав головою і каже: «Е-е-ех, що з нами зробив гріх! Нам тепер треба перекладачі…»
Кожен хизується, що його нація краща за іншу. Та кращою перед Богом може бути не нація, а людина! Якщо нація буде одностайною у любові до Бога, то, звісно, буде й вона приємна. Але Бог мене цінує не за те, що я українець, чи росіянин, чи ще хто, а якщо я маю страх Божий, Бога боюся. Якщо Бога слухаюся, прагну творити волю Його, то я приємний Богові. Якщо ні, то якої б нації не був, я буду самий останній.
І коли розпочався націоналістичний рух у Чернівецькій області, я скільки міг намагався в цьому не брати участі і людям завжди, де можливо було, говорив, що в Бога немає нації, у Бога є Його творіння. Він однаково любить як негра, так і білого, як білого, так і жовтошкірого. І хто більше змиряється перед Богом, хто більше старається жити за заповідями, той для Бога буде кращим.
І так потроху все затихло. Якісь невеличкі сплески були, але люди живуть у мирі та злагоді й досі.
— Дивовижно, що слово про мир люди сприйняли. Зараз закликати до миру — то невдячна справа…
— Треба показувати прикладом. Священик має проповідувати не тільки словом, а всім своїм життям. Звісно, кожна людина має так робити, але в першу чергу, це стосується священнослужителів.
Я завжди намагався, щоб мої справи не розходилися зі словами, щоб я не жив у двох площинах — одне говорю, інше роблю. Що кажу, те й стараюся робити.
Скільки міг, я завжди до всіх ставився з повагою; всіх любив — наскільки міг любити, допомагав — наскільки міг допомагати. Люди бачили, і це, думаю, діяло більше за слова. Людина на повагу завжди відповідатиме повагою.
— Взагалі дивовижно, як Вас віряни з Чернівців відпустили, після 24 років Вашого керування єпархією. Напевно, буковинській пастві це важко було зробити…
— Та як відпустили… Я й не відпрошувався. Як поїхав узимку на Синод, так і не повернувся.
Коли в лютому була загроза нападу на Лавру, мені зателефонували, покликали на Синод. Я відслужив у неділю, зібрався і поїхав. На Синоді визначили мені нести послух Місцеблюстителя. У Чернівці вже й не їхав, так і прожив у Лаврі півроку. А потім обрали на цю посаду.
— Ваше Блаженство, у Вашому житті був приклад дивовижного примирення — Ваше спілкування з владикою Лавром, нині покійним Предстоятелем Руської Православної Церкви Закордоном. Розкажіть, будь ласка, про це. Яка це особистість — владика Лавр, і що спільного було між вами у духовних поглядах?
— Я познайомився з владикою Лавром у 1995 році. Вперше в житті я тоді поїхав до Канади. Перебуваючи там, подумав: «Подивлюся на Америку хоч одним оком». Прямо в Канаді відкрив візу й поїхав у Сполучені Штати. Від Торонто, де я зупинявся в Канаді, 90 км, і вже починається Америка. І з того боку – Джорданвіль, де розташований Троїцький монастир РПЦЗ.
З одним боголюбивим чоловіком ми поїхали в Джорданвіль, і на ночівлю я лишився в монастирі. Той чоловік, який мене возив, був парафіянином Руської Православної Церкви Закордоном, особисто знався з владикою Лавром і попередив щодо мене, що такий-то приїде.
От мене залишили обідати в трапезній. Сиджу, їм, а монахи то один пробіг туди-сюди, то другий, то третій — роздивляються мене. Вони ж як собі уявляли ченців з Радянського Союзу — з автоматом під рясою, з партійним білетом у нагрудному кармані…
Після вечері до мене в келію прийшов владика Лавр, настоятель Джорданвільського монастиря. Він чомусь був схвильований і поспішний у поведінці. Поставив мені декілька простих запитань і побіг. Вранці я поїхав у Нью-Йорк подивився храми, місто і пізно ввечері знову повернувся в монастир. Коли вранці наступного дня від’їжджав з Джорданвіля, владика Лавр прийшов мене проводити, але він був зовсім іншим. Він не спішив, говорив спокійно, проводив мене до машини, де ми з ним попрощалися.
І вже відтоді, коли я приїжджав в Америку чи Канаду, то ми з ним зідзвонювалися і зустрічалися обов’язково. Бувало таке, що я перебував у Канаді, в Америку не їхав, то він приїжджав спеціально, ми зустрічалися, розмовляли.
Різні були в нас бесіди, але ніколи ми не говорили про об’єднання Церков, хоча все одно наші теми ходили навколо цього. А коли зрушило з місця питання про об’єднання Зарубіжної Церкви з повнотою Руської Церкви, то владика Лавр захотів, щоб у делегації, яка об’їжджатиме всі континенти, де є присутність Руської Зарубіжної Церкви, і я був. Тож у складі групи Московського Патріархату ми об’їхали Європу, Америку, Австралію. Не шкодую про цей досвід, хоча було якесь відчуття страху — що ми приїдемо, а нам скажуть: «Москалі прийшли, ану, забирайтеся звідси! Ви всі партійні, ви всі комуністи». Але такого не було. Служили, майже скрізь мені доручали говорити проповіді, і жодного образливого слова нам ніхто не сказав.
— Владико, Ви торкнулися теми об’єднання Церков. А можна запитання стосовно українського розколу? У 1992 році, коли він стався, Ви були зовсім молодим архієреєм, лише 2 роки як висвяченим. Нині 20 років минуло, Ви вже маєте досвід і бачите ситуацію з іншого боку. Як Ви вважаєте, які чинники, фактори можуть вплинути на те, щоб розкол припинився?
— Знаєте, коли Спаситель молився у Гефсиманському саду, то казав: «Да будуть всі єдині…» Сам Господь хотів, щоб всі були єдині, але цього не сталося. Такі ми вперті люди…
І моє бажання є, щоб усі були єдині, але єдинство має бути у Христі. Якщо воно буде не во Христі, а на якихось інших засадах, то які б вони не були, єдності не буде. А во Христі єдність може бути, але вона дуже тяжко твориться. Легко порвати, а важко залатати.
— Що кожен із нас, духовенства і вірян, має робити на своєму рівні, щоб сприяти відновленню єдності?
— Думаю, для того, щоб у тому числі відновилася єдність, кожен має дбати про своє особисте спасіння. Тоді, може, ця ідея буде максимально втілена.
Але вважати, що всі об’єднаються – це нереально, це утопія. Максимальне об’єднання може бути, коли найбільша кількість людей приєднається до Христа. А це можливо лише за умови, що кожен із нас у першу чергу дбатиме про своє спасіння.
Як пастир я маю думати і про тих, хто заблукав, але насамперед маю піклуватися про тих, хто в лоні Церкви. У нас часто буває: в лоно Церкви загнав, як у концтабір, закрив ворота і пішов інших шукати, а ці тут гинуть від голоду.
Найперша задача Церкви – піклуватися про тих, хто в неї є, щоб вони почувалися добре, щоб зростали духовно. Нас багато, і всі ми перебуваємо на різних рівнях духовної досконалості. Задача священика — зрозуміти, на якій сходинці в духовному відношенні знаходиться людина, і допомогти їй піднятися на сходинку вище.
Головна задача Церкви – допомогти тим, хто всередині огорожі церковної, ставати кращим. А потім уже, якщо ще лишається енергія, ловити тих, хто бігає по пустелі…
— Як тоді Церква має здійснювати місію, якщо чи не в кожного священика дуже багато парафіян, і сил благовіствувати просто не вистачить?
— Священик благовіствує, щонеділі, щосвята, і двері Церкви відкриті для всіх. Хто хоче — може прийти й послухати благовістя.
Благовіствувати — це не означає, що священик має в неділю чи в свято бігти на базар, коли там повно народу, чи в суботу на стадіон, коли там футбольний матч. Благовістя звершується в храмі. І Спаситель, коли ходив по землі, здебільшого заходив у синагогу, де збираються віруючі люди, і там проповідував. Бувало таке, що десь і в пустелі проповідував, але люди йшли до Нього слухати і Він для них говорив. Зверніть увагу, що не Христос ішов до людей, а люди йшли до Христа.
Ну можна сказати: а чому б священику не піти туди, де його не чекають? Справа в тому, що я можу піти в будь-яке місце, але для людини, яка не хоче мене чути, я не принесу жодної користі, хоч і буду говорити найбільш корисні і добрі слова. Якщо людина готова прийняти слово Боже, вона йде, шукає, де б його почути. А йти ловити тих, хто не хоче слухати, то це просто «працювати без КПД». Людина має бути готова прийняти слово.
А наші священики весь час благовіствують — у храмах.
— Які проблеми в нашій Церкві є реальними, а які, на Ваш погляд, надумані?
— Реальні проблеми в Церкві – це примноження гріха серед людей, у тому числі церковних. Віряни, живучи в цьому світі, долучаючись до цього світу, забруднюються гріхом.
І друга проблема Церкви в тому, що сьогодні люди дійшли до такого ступеня духовної деградації, що намагаються узаконити ті правила, які Бог засуджує. Цього не має бути.
Надуманими, на мій погляд, є такі проблеми, як, наприклад, матеріальне збагачення духовенства, храмів. Можеш збудувати красивий храм — побудуй, не можеш — побудуй менший. А так — усе, що має ціну тільки в земному житті, не має бути для нас проблемами.
— Ваше Блаженство, іноді доводиться бувати на периферії по селах, невеличких містах. Є певні проблеми – мало людей у храмах. Раніше, на початку 1990-х, людей по церквах було багато. Як знову наповнити наші храми, як взагалі підтримати людей на віддалених парафіях? Що Ви, як Предстоятель Української Православної Церкви, бачите серед головних завдань на найближчий час, щоб підтримати церковне життя?
— Люди залишають храм тоді, коли долучаються до стихії цього світу, прагнуть потрапити у струмінь сучасного життя, збагатитися, зайняти високу посаду. Вони думають, що в миру вони знайдуть більше для себе, ніж мають у Церкві. Це відриває від Церкви.
Церква не обіцяє земних капіталів, але обіцяє багатство вічне. Призначення людини – не земне життя, а Царство Небесне. Земний шлях – це короткий термін, в який ми повинні максимально проявити свою любов до Бога — у випробуваннях, різних іскусах. А вир земного життя закручує людей, і вони забувають про своє призначення. Починають ганятися за примарами багатства, слави і залишають Церкву.
Ми маємо робити те, що ми можемо. А вже наскільки наповняться наші храми людьми, це все у руках Божих, адже Сам Бог веде людину до спасіння. Ми просимо, щоб Він був милостивим до всіх нас, але кожен отримує милості стільки, скільки здатний вмістити.
— І наостанок декілька коротких запитань. Який святий є для Вас особливо близьким?
— Я всіх святих люблю. Але якщо взяти творіння святих отців, їхній спадок, то мені дуже подобаються святителі Василій Великий і Ігнатій Брянчанінов.
Люблю своїх небесних покровителів, які моляться за мене перед Богом. Шаную преподобного Сергія, який мене прийняв у свою обитель, коли я був «поношеним для мира и уничижением у людей».
І преподобним Києво-Печерським вдячний, що вони також покривають своїми молитвами мене, грішного.
— Яке у Вас улюблене місце в Україні і в світі?
— Такого місця, куди б прагнув подумки понад усе, немає. Але затишно мені там, де я народився – в Чернівецькій області, люблю там бувати.
У світі теж немає такого місця, крім Афона та Єрусалима. Багато разів був в Америці, Канаді, Німеччині, в Австралії одного разу. Кожен континент і країна по-своєму красиві, але це земля.
— Коли Ви вивчили англійську?
— Вирішив вивчити, коли вперше потрапив у Канаду. У мене була певна база — і зі школи, і з університету, семінарії, академії. Але нас так учили, що говорити ми все одно не могли. Хоча потім, коли я вже почав вивчати мову, правила мені знадобилися.
У літаку до Канади до мене підсів якийсь канадець, почав зі мною розмовляти, я навіть пару слів щось там йому відповів. Мозок мій, пам’ятаю, тоді працював так, що згадав усе, навіть ті слова, які в перших класах школи вчив (сміється). Так я зрозумів, що потрібно знати мову, бо тоді почуваєшся вільно. А як мови не знаєш, то подорожуєш, неначе з мішком на голові.
— Ще якісь мови знаєте?
— Румунську, трохи грецьку. Грецьку знав непогано, але як немає практики спілкування, то знання забуваються.
— Чи користуєтесь мобільним телефоном, інтернетом, дивитеся телевізор? Звідки взагалі отримуєте інформацію?
— Телевізор дивлюся, мобілками користуюся епізодично, сам не ношу. Інтернет – дуже рідко, користуюся переважно роздрукованими матеріалами, які мені готують.
А на телефони в
|
2014.11.05 - 70 лет Блаженнейшему Онуфрию - Митрополиту Киевскому и Всея Украины УПЦ |
Дневник |
+
++
5 листопада виповнюється 70 років від дня народження Предстоятеля нашої Церкви, нашого дорогого Архіпастиря і Батька, Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія.
На початку листопада у садах та на нивах ще збирають останні дари осені, готують до зими поля, відбирають насіння на весну — найкращий час для роздумів про зроблене і планів на майбутнє. Щороку Його Блаженство у цей час усамітнюється у древніх монастирях Святої Гори Афон, щоб подякувати Богові за рік минулий, попросити благословення на новий, помолитись за усіх, з ким Господь звів на земному шляху, пом’янути тих, які вже відійшли до Господа і просто відчути благодать Господньої присутності у святому місці, віддаленому від мирського галасу і метушні. Для монаха ці сокровенні хвилини усамітнення є справжнім дарунком від Бога, тим більше, якщо це випадає на такий знаменний день.
Знаємо і відчуваємо, що наш Предстоятель молиться сьогодні у земному уділі Богородиці і за нас, тож нехай нашим найкращим дарунком Його Блаженству з нагоди 70-літнього ювілею також будуть наші молитви: нехай Милосердний Господь укріпить Блаженнішого Митрополита Онуфрія в нелегкому несінні Предстоятельського хреста, почує молитви Його Блаженства і зішле такий жаданий сьогодні мир нашій Українській державі і кожному з нас, нехай Божа Мати не згортає над нами Свого Материнського Покрову, надихає всіх нас до смиренної духовної праці і допоможе всім, хто уважно слухає настанови нашого Предстоятеля, з таким же старанням дотримуватись і виконувати їх.
За декілька днів до свого ювілею Блаженніший Митрополит Онуфрій дав інтерв’ю прес-службі Української Православної Церкви, в якому розповів про свою рідну Буковину, про свої перші дитячі враження, які на все життя закарбувались у пам’яті:
«Згадуються мої дитячі роки, коли я дуже хотів до міста. Так уже мені хотілось! Неподалік від нас є містечко Вижниця, там було трохи асфальту. На велосипеді катаєшся і думаєш: “Боже мій! А у нас же в селі багнюка кругом. І весна й осінь — болото. От якби жити в місті!” То я собі ліз на ворота. Виміряю — де схід, а де захід, там північ, там південь. І по карті шукаю — де ж Чернівці. І думаю: невже ось за цими горами — місто Чернівці? Як би я хотів там жити!А вбік подивишся — там Карпати, у нас уже було Прикарпаття, ми під горами жили. І видно було Карпати в димці такій… Подивишся — скрізь гори, одні гори! І так вони мені набридли. А тепер думаю — подивитися б мені на гори, так уже набридло місто. Хочу подивитися на гори й бути в горах!»
На місці гори, батьківська хата, все так же горить лампадка у капличці біля брами, весна міняє зиму, осінь — літо, пам’ятає буковинське село Коритне свого сина, який молиться за односельців, за всіх краян і за всю Україну. І щиро бажає Його Блаженству якнайдовше зберегти ці святі дитячі спогади, адже вони, поряд із батьківським благословенням — найбільш надійна основа свідомого земного життя і запорука життя вічного.
Повністю інтерв’ю з Блаженнішим Митрополитом Онуфрієм дивіться на нашому сайті, а привітання однокласників та односельців дорогому ювіляру — у телепрограмі «Православний вісник» на Першому національному в неділю, 9 листопада, о 13.00.
|
россия - нацинальная идея - захватничество или миролюбие |
|
0 ВІДПОВІДЕЙ НА “ЩИРО ВІТАЄМО З 70-ЛІТНІМ ЮВІЛЕЄМ НАШОГО ДОРОГОГО АРХІПАСТИРЯ, ПРЕДСТОЯТЕЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ БЛАЖЕННІШОГО МИТРОПОЛИТА КИЇВСЬКОГО І ВСІЄЇ УКРАЇНИ ОНУФРІЯ!”
+
Спси Господи и помилуй Блаженнейшего Онуфрия, Митрополита Киевского и Всея Украины.
+
С Днём рождения и 70 – летием, Ваше Блаженство !!!
+
Прошу Ваших молитв за Павла и близких мне людей….
++
(…….)
+++
Paul V. Lashkevich
Just now · Kyiv ·
++++
http://religions.unian.net/orthodoxy/1005329-mitropolitu-onufriyu-70-den-rojdeniya-predstoyatelya-daet-nam-vsem-vozmojnost-pochuvstvovat-sebya-edinoy-semey-upravlyayuschiy-delami-upts.html