Цитати сірої ночі

За рефлексіями С.Процюка (№2УЛГ)
Немає меж витонченій підступності пам"яті, що пропонує нам, коли найменше того бажаємо, або тліючі уривки травматичного досвіду, або ідилійні картинки з життя наших, вімріяних ідеальним Я, лубкових біографій.
Булімія, як наслідок нестачі любові. На цій нестачі базується кожен душевний дискомфорт. Невроз. Трагічне невезіння. Криводзеркалля усередині та зовні. Переважно носії нестачи любові є людьми надвразливими щодо навіть дрібних невдач, відмови, осуду чи несхвалення тощо. Вони переважно шляхетні і чесні, мають загострене відчуття справедливості.
Коли мефістофелівська Банкнота бачить приклади самопожертви чи некрикливого альтруїзму, то намагається замовчати або висміяти. Адже майже кожна людина боїться глуму. Чи остерігається, хоче уникнути. Ніхто не певен дії глуму на власну психіку. А от варварська оргія Банкноти всередині наших душ не боїться нічого. Були такі, хто зумів уберегти свою душу від колінкування перед фригидною царицею, чи можлива нічия в такому поєдинку? Душа безсила перед молохом Банкноти, але остання безсила перед часом. І якби Душа повірила у власне безсмертя в часі...
Щасливі - глухі і переважно байдужі до навколишнього, і за це не можна осуджувати. Інші старанно маскують власні порожнини фасадами благопристойності та ознаками вдалого життя, а щасливих жеребків ніколи не вистачить на всіх, наслідок - болісний пласт розчарування та прихованої агресії, жаска самотинність повільного в"янення.
Тягарі пристрастей та обов"язків інколи можуть розчавити. Те, що ми називали Порожнечею, є лише грою світлотіней цього згустка великої таємниці. Зір не витримає Порожнечі.

Нотатки на полях. Гоголь і Росія

Мико́ла Васи́льович Го́голь, що народився у Великих Сорочинцях на Полтавщині, син праправнука полковника козацького війська часів Богдана Хмельницького Остапа Гоголя офіційно вважається геніальним російським письменником. Сперечатись з письменницьким генієм Гоголя не варто, і використання ним російської мови для творчості деякі підстави росіянам щодо Гоголя також дає, безліч прикладів, коли російськими письменниками називають будь-кого, хто пише російською і про Росію, візьмемо хоч Іллю Еренбурга чи Осипа Мандельштама, але питали колись самого Гоголя, з яким народом, як письменник, він себе уособлює? Згаяне надолужити неможливо, Гоголь давно помер, і єдиними свідками його внутрішнього світу залишаються саме твори і листи. І що читаємо у листі до його друга, професора Максимовича: «Бросьте в самом деле кацапию да поезжайте в гетьманщину… что ж, едешь или нет? Влюбился же в эту толстую бабу Москву, от которой, окроме щей да матерщины, ничего не услышишь». Дивно! Вважається, що письменник творив російську культуру, але ж виходить, що він одночасно не любив Росію. Я читав листи Тараса Григоровича Шевченка до друзів, написані з заслання, і вже після нього, так цей геніальний український поет свою Україну любив до нестями, і тоді, і тепер це видається цілком природним.
Інший приклад «.., пов’язаний зі сприйняттям «Вибраних місць листування з друзями». Як тільки не картали російські критики Гоголя за цей твір, причому з різних позицій, починаючи від Віссаріона Бєлінського, «неистового» революційного демократа, до Сергія Аксакова, затятого слов’янофіла. А подивіться, що казали про цю книгу Тарас Шевченко чи Пантелеймон Куліш. Це слова захоплення. У чому річ? Та все в тій же ментальності. В глибокій релігійності української людини, в неприйнятті радикальної зміни картини світу.» (Віталій Коломієць «Українська газета №45, 2008р.)
Різні фахівці підкреслювали безцінний вклад Гоголя в російську літературу, і як же ці твердження конкретизувались: « Гоголю не випадково закидали незнання російської мови, надмір українізмів у творах, …і сьогодні, коли ми не просто читаємо твори письменника, а й знаємо історію розвитку російської мови за останні два століття, то розуміємо, що Гоголь витворив власний стиль російської мови. Він не завжди узгоджується з російською семантикою. Один із перших системних дослідників мови Гоголя, І. Мандельштам, схилявся до думки, що письменник перекладав з української, яку, за свідченням Максимовича, блискуче знав. Не завжди стовідсотково попадаючи в російське слово (часом до цього призводив контекст написаного), Гоголь прищепив російській літературі смак до словотворчості» (дж. попереднє). Так, геній цієї людини міг творити іншу літературу.
І дещо з цього приводу колись (минулого року) казала онука Єлизавети Василівни Гоголь - 93-річна полтавчанка Софія Миколаївна Данилевська: «Геній Миколи Гоголя по крові й за мовою належить трьом великим державам — Україні, Росії та Польщі. А тим, хто огульно звинуватив письменника в зраді рідної мови, Гоголь коротко і ясно відповів ще 1830 року в листі до своєї матері: «Я буду писать на иностранном языке!» Не великоросійською мовою, як заведено було тоді говорити, а саме іноземною. У мого батька, племінника Гоголя, було дев’ятеро дітей. І в нас у паспорті записано, що ми — українці! Слід підкреслити, що в сім’ї Гоголя всі розмовляли рідною українською мовою»
«Чому Гоголь вибрав саме Петербург? Пояснення знаходимо в листі Євгенія Гребінки до М. Новицького, датованому 1834 роком. «Петербург - то колонія інтелігентних українців. По всіх інституціях, академіях, в університеті - повно наших земляків. І при прийманні на посаду кандидат з українців звертає на себе увагу яко «un bonne d’esprit». Про тяжке входження у великосвітське оточення, про те, як він страждав у атмосфері традиційної зневаги до «хохлів», довідуємося з його листа до Михайла Максимовича від 1833 р.: «Якби ви знали, які жахливі перевороти в мені доконалися, до якої міри все в мені замордоване! Боже, скільки пережив, скільки перемучився!».

Хтозна, чи не ті муки були пов’язані з вибором мови для творчості. О. Мандельштам, який 1902 року першим видав монографію про стиль Гоголя, довів, що «мовою душі» письменника була мова українська, що не тільки лексика й семантика, а й синтаксис письменника були українськими й що писав він «перекладаючи».

Перша маленька книжечка «Ганс Кюхельгартен. Ідилія в Картинках» (під придбаним ім’ям В. Алов), яка вийшла у Петербурзі 1828 року, мала негативну оцінку в тодішніх російських журналах, і Гоголь негайно зібрав усі примірники цього видання і спалив їх, як невдалу спробу наслідування російської літератури в дусі Жуковського і Пушкіна. Непомітно зник з російської літератури В. Алов і з’явився веселий український оповідач – «пасічник Рудий Панько» з його «Вечорами на хуторі поблизу Диканьки».

Так закінчився перший акт боротьби двох культур за Гоголя – перемогла українська стихія. І саме це дало Гоголя - автора мистецьких творів світового значення. Цим він завоював найвидатніше місце в російській літературі й відіграв визначну роль у російському літературному процесі.» (http://newzz.in.ua/politic/1148845244-mikola-vasilovich-gogol-ne-buv-malorosom.html)

Письменник із Златопільського краю

«І річ не в загальній культурі, потребах глядача, і не в мистецтві. А в агресивній випадковості, яка неадекватно заповнила не свою нішу, тим самим впливаючи на смак, створюючи орієнтири, що знищують особистість, з успіхом культивуючи примітивізм майбутніх поколінь» - так в однім з своїх інтерв’ю відізвався Олександр Жовна про український телерадіоефір. І хоч він мав на увазі зовсім не те, від чого в’януть вуха і мозок звужується до розміру волоського горіха, безперечно те, що я повністю поділяю його думку по суті.
«Якого одкровення можна чекати, поєднуючи каву із солодким перцем?» - а будь-яку із збірок Олександра Жовни. Грані життя, такі різні, і кожного разу впізнані, викладаються несподівано реалістично, ніби останній калейдоскоп власних спогадів перед раптовою зустріччю зі смертю. Янгол водив пером автора «Маленького життя», ця коротка новела найсильніша за емоційним впливом, вона переконує, що віра у вищу силу добра робить дива справжні.
У новелі «Вдовичка» душа молодої людини у пошуку, вона прагне музи, прикута до своєї Рози Ісаківни,не просто квартирної господарки, а явища, що супроводжує початок і може залишитись з тобою до кінця. «Найнестерпніше ставало тоді, коли місто окутували сутінки і Роза Ісаківна настійно нагадувала, що час вкладатися спати. Вона спочивала у великій кімнаті, на широкому дерев'яному ліжку, над яким висів жовтий трухлявий килим. Голову її облягав вицвілий з мережкою чепчик, і стара була так схожа на гоголівську Коробочку, що мене охоплювало неприємне почуття.» Я сам згадав, читаючи ці рядки, про жахливі хвилини осінніх ночей в Ставрополі, коли це вже моя «Ісаківна» голосно пихкала, а я марно огортав голову широкою подушкою. Картина Я.Ф.Капкова «Вдовичка» була і в мене. Звичайно не сама «Вдовичка», я пам’ятаю «Портрет дочки» Рокачевського в Національному художньому і «Інфанту Маргариту» Веласкеса у тому ж музеї російського мистецтва, де зустрів свою скороплинну зірку герой новели. Моя перспектива була менш райдужною, шансів перестріти замріяну родичку Веласкеса наприкінці ХХ століття практично не лишилось.
«Бабка» певною мірою перегукується з «Людиною в футлярі» великого українського поета А.П.Чехова. І знову власні спогади, мені був 21 рік, я зовсім ще не знав життя, а герою оповідання під сорок, і що ж – він чинить так само, як я у 21. За іншими обставинами і з купою зовсім інших деталей та забарвлень, але ж я пізнаю ті внутрішні заборони і стереотипні забобони пізнього радянського виховання «високоморальної людини».
У «Партитурі на могильному камені» ніби немає нічого містичного, все можна пояснити хворобливою уявою, що страждає на муки сумління, але сама атмосфера оповіді насичена містикою, немов струменями сонячного дощу. Саме так у Едгара По – жодного чаклунства, але таємні закутки людських бажань і страхів виплескують на поверхню картини, що торкають читача прозорими клубами могильного холоду.
«Її тіло, що пахло зимовими яблуками» - варіація інтернет-кохання у доцифрову епоху. Листи, яких довго чекаєш, але справжність яких не викликає сумнівів. І знову майже чеховська розгубленість і невпевненість, а невмолимий час від боязких почуттів залишає самі могили.
«Історія одного похорону» - історія людини-зомбі, «білого комірця» епохи пізньої радянщини, який з молоком радянської батьківщини всотав її моральний кодекс. Запізнюючись на потяг, він полишає на цвинтарі труну з непохованим тілом матері.
«Судний день» - спроба проникнути вглиб душі людської потвори, і виникає думка, що таке жахіття в подобі людини лише подальший розвиток в певному напрямі «білого комірця» з попередньої новели. Канцероген радянського виховання таємно вирощував ракові пухлини.
«Самотній будинок» - тема існування душі в неживому. Людина, для якої річ має духовну цінність, може одухотворити її, вдихнути в неї частку своєї душі, і річ починає жити особистим життям, як сама людина. Я хочу дати життя своєму будинкові, який стоїть самотою, і лише раз на рік-два зустрічає мене докором полупленої стіни.

Церковь Покрова на Нерли



Церковь построена в 1165 году, как памятник удачного похода Андрея Боголюбского на волжских булгар в 1164, и празднику Покрова Богородицы . В то же время она была памятником сыну князя Андрея - Изяславу, погибшему в этом походе.
Посвящение храма Покрову Богородицы было, возможно, первым для русских земель, т.к. этот праздник был установлен Андреем Боголюбским без согласия Киевского митрополита.
Церковь поставлена при впадении Нерли в Клязьму, у "ворот Суздальской земли" (теперь - на берегу озера - старицы Клязьмы), и была первым владимирским храмом, который могли видеть корабли, приходившие с Волги и Оки.



В 10 км к северо-востоку от Владимира - посёлок Боголюбово, бывшая резиденция князя Андрея Боголюбского, построенная по его распоряжению в 1158-1165 годах в устье реки Нерль.
В 1,5 км от Боголюбово, в живописной пойме реки Нерль, шедевр древнерусского зодчества - белокаменная церковь Покрова-на-Нерли (1165 г.)



Как показали раскопки Н.Н. Воронина 1954-55 гг., церковь приподнята на искусственном холме, что защитило ее от весеннего половодья - в основании холма заложены фундаменты-субструкции глубиной 5,30 м. Холм был вымощен белокаменными плитами, а здание церкви - окружено открытыми галереями. В стене галереи находилась лестница, ведшая на хоры.
Читать далее...

Мученики нового времени. Священномученик Петр (Зверев)

 

Николай Левашов. О сектах, религиях и самосознании

Николай Левашов. О сектах, религиях и самосознании

---
Источник: http://levashov.info/video-4.html
---

Русский физик раскрыл тайну Благодатного огня

Сегодня ближе к полуночи в аэропорту Внуково приземлился самолет с Благодатным огнем. Священный огонь из храма Гроба Господня в Иерусалиме по традиции повезли в храм Христа Спасителя, а частички Огня доставили в различные храмы по всей стране.
Но что же такое Благодатный огонь – фокус для верующих или Свет Истинный – удалось выяснить российскому физику. Ученый из Института атомной энергии с помощью высокоточных приборов смог доказать, что Благодатный огонь на самом деле имеет божественное происхождение.

Руководителю лаборатории ионных систем РНЦ «Курчатовский институт» Андрею Волкову удалось то, что до сих пор не удавалось ни одному ученому в мире: он провел научный эксперимент в храме Гроба Господня в Иерусалиме.

В момент сошествия Благодатного огня приборы зафиксировали резкий всплеск электромагнитного излучения.

52-летнего кандидата физико-математических наук Андрея Волкова всегда интересовал феномен возникновения необычного самовоспламенения в храме Гроба Господня, которое случается накануне православной Пасхи. Этот огонь появляется сам собой, в первые секунды он не обжигает, верующие омывают им лицо и руки, словно водой. Волков предположил, что это пламя – плазменный разряд. И у ученого возникла идея смелого опыта – измерить электромагнитное излучение в самом храме во время схождения Благодатного огня.

– Я понимал, что сделать это будет непросто – в святое место с аппаратурой могли не пропустить, – рассказал «Твоему ДНЮ» Андрей Волков. – И все же решил рискнуть, благо все приборы умещались в обычном кейсе. В общем, надеялся на удачу. И мне повезло.

Излучение

Ученый настроил приборы: если во время схождения Благодатного огня случится скачок электромагнитных полей, то компьютер его зафиксирует. Если же пламя – фокус, который устраивается для верующих (такое объяснение феномена до сих пор в ходу среди атеистов), то никакого скачка не произойдет.

Волков наблюдал, как Иерусалимский патриарх, сняв облачение, в одной рубахе вошел в Кувуклию (часовню в Храме) со связкой свечей. Люди, замерев, ждали чуда. Ведь, по преданию, если Благодатный огонь не сойдет к людям в канун Пасхи, это будет знаком приближающегося конца света. О том, что чудо случилось, Андрей Волков узнал раньше всех, кто был в храме, – его приборы уловили резкий скачок!

– За шесть часов наблюдения за электромагнитным фоном в храме, именно в момент сошествия Благодатного огня прибор зафиксировал увеличение интенсивности излучения в два раза, – свидетельствует физик. – Теперь ясно, что Благодатный огонь не сотворен людьми. Это не обман, не мистификация: его материальные «следы» можно измерить!

– По сути, этот необъяснимый всплеск энергии можно назвать посланием Бога?

– Многие верующие считают именно так. Это материализация Божественного, чудо. Другого слова не подберешь. Замысел Бога нельзя втиснуть в математические формулы. Но Господь этим чудом каждый год дает нам знак, что православная вера – истинная!

Источник Твой день
Источник: Русский физик раскрыл тайну Благодатного огня - Общество - Новости - ИнфоСМИ
http://infosmi.com/news/read/Russkij_fizik_raskryl_tajnu_Blagodatnogo_ognja.html

Цистерцианскоe аббатство в Могиле (Краков)

Цистерцианское аббатство в Могиле – монастырский комплекс, находящийся в восточной части Кракова в районе Нова Хута (Nowa Huta) на территории бывшего села Могила (Mogiła).

Первоначально монастырь располагался в Качицах (Kacice) недалеко от Сломников (Słomniki). Некоторое время спустя, основатель аббатства епископ Кракова Иво Одровонж (Iwo Odrowąż) перенес его на новое место, выменяв у одного из своих родственников так называемое «Поле Св. Вацлава» под Краковом, в селе Могила.
Dalej

12 февраля лекция Дэвида Айка в Киеве - Род человеческий встань с колен

http://ariru.info/news/3638/print/

 

 

Читать далее...

Среди геев нет Гоев!

Разложите молодежь — и вы победите нацию! Это наш девиз. Мы лишим ваше общество молодежи,Читать далее