ЭКСПЕДИЦИЯ ЛАТИНИСТА
Вахтенный журнал и другие записки
 

http://literra.listbb.ru/index.php

КАК НАЗЫВАТЬ ЧЕЛОВЕКА РУССКОЙ НАЦИОНАЛЬНОСТИ? 

http://literra.listbb.ru/viewtopic.php?f=54&t=253

ПОЧЕМУ РУССКАЯ НАЦИОНАЛЬНОСТЬ ОБОЗНАЧАЕТСЯ
ПРИЛАГАТЕЛЬНЫМ, А НЕ СУЩЕСТВИТЕЛЬНЫМ?

Небольшое лингвистическое исследование.

Лично я задавался этим вопросом ещё в школьные годы, тогда же дал самому себе на него ответ, вполне удовлетворился им и с тех пор, успокоенный, отошёл от этих мыслей. Потом, спустя лет 35, с удивлением заметил, что эта же мысль пришла в голову Михаилу Задорнову, который озвучил её и преподнёс широкой публике как сенсационное лингвистическое открытие. Но поскольку у этого деятеля эстрады всё упирается в насмешку, то я и на сей раз не стал слишком сильно задумываться над этим вопросом.

А потом как-то раз - дело было в первых числах сентября 2005-го – прочёл в Интернете статью, суть которой сводится к следующему: русские люди не должны называться прилагательным, это для них оскорбительно.
И тут я разозлился: ну, что в этом оскорбительного? Буря в стакане воды и не более того! И написал вот эту самую статью.

Предлагаю разобраться в том, что такое существительное и прилагательное применительно к названиям разных национальностей, в том числе и русской. И проследить вместе со мною за ходом моих рассуждений:
1) В современном русском языке единственная национальность, которая обозначается не существительным, а прилагательным, это русская. Немцы, французы, шведы, узбеки, эфиопы, папуасы, эскимосы и все остальные – называются существительными. И только о человеке русской национальности на русском языке говорится русский. Между прочим, и представители всех религиозных течений точно так же называются существительными: католики, протестанты, мусульмане, буддисты. И только представители нашей русской религии называются православными. То есть опять же прилагательным! Но это я просто к слову.
Есть у нас и существительные для обозначения русской национальности: русич и русак. Но первое звучит устарело и имеет всё-таки несколько иное значение; а второе звучит насмешливо…
Итак, мы установили факт некоего пробела в русском языке: отсутствует некая форма, которая могла бы и присутствовать.
2) Теперь предлагаю решить вопрос: хорошо это или плохо?
По-моему, ни то и ни другое. Если считать, что одно лучше, а другое хуже, то тогда придётся признать, что существительные – это слова первого сорта, а прилагательные – второго. Или наоборот. Если так (одно хорошо, а другое плохо), то где доказательства этому? В каких единицах это измеряется, на каких весах взвешивается?
3) В подавляющем большинстве языков мира существительное и прилагательное либо плохо различаются, либо не различаются совсем. В лингвистике есть мнение: существительное и прилагательное – это одна и та же часть речи, которая внутри себя делится на две разновидности. Иногда делится. И далеко не во всех языках мира!
В русском языке эти две части речи, как кажется, размежевались очень чётко. И, тем не менее, в нём существует огромное количество прилагательных и причастий, которые ведут себя так, будто они существительные. Самым нахальным образом они в предложениях играют роль подлежащих и дополнений, а не определений, как можно было бы ожидать.
Такие слова называются субстантивированными прилагательными и субстантивированными причастиями. Приведу их небольшой список:

– городничий, стряпчий, кормчий;
– рабочий, служащий, учёный, учащийся, заключённый;
– рядовой, командующий, главнокомандующий, дневальный, взводный, ротный, заряжающий, разводящий, посыльный;
– столовая, прихожая, ванная, гостиная;
– булочная, кондитерская, чайная;
– жаркое, заливное, сладкое…

Профессиональные электрики между собою говорят не короткое замыкание, а просто короткое, военные получают пайковые и боевые, а дореволюционные сельские мальчики уходили с лошадями в ночное.
Примеры можно было бы продолжать на многих страницах. Из них можно было бы составить целый словарь.
Характерно, что все исконно русские фамилии на -ов, -ев, -ин, -ын – это не существительные, как может показаться на первый взгляд, а прилагательные! Субстантивированные притяжательные прилагательные, отвечающие на вопросы: чей, чья, чьи?
В самом деле, что означает Петров? Отвечаю: это Петров сын или сын Петра, что одно и то же. Фомин – это Фомин сын или сын Фомы. Елисеева – это Елисеева дочь или дочь Елисея, Кузнецовы – это Кузнецовы дети или дети Кузнеца… И так до бесконечности.
Если называться прилагательным унизительно, то русские люди ужасно унижают сами себя своими фамилиями. Может быть, им надо ещё и фамилии поменять?
4) А вот примеры противоположные. В русском языке есть случаи, когда существительные отвечают на вопросы прилагательных: какой? какая? какое?..
Мы спросим так:
– Это какая река?
И ответ будет таким:
– Глубокая.
– А эта какая?
– А эта широкая?
И теперь новые вопросы:
– Это река какая?
– Волга.
– А это какая?
– А это Дон.
Иными словами: существительные ВОЛГА и ДОН отвечают на вопросы прилагательных!
Вот это и есть то самое, о чём я говорю: разница между существительным и прилагательным порою бывает едва заметна. Существительное может выполнять роль прилагательного, а прилагательное – существительного.
5) Совершенно особо хочу рассказать про скандинавов. Это такие нордические люди, которые живут в очень благополучных странах. Как они называют в своих языках различные национальности и самих себя?
Скандинавам хорошо известно деление на существительные и прилагательные. И тем не менее, они называют почти все национальности субстантивированными прилагательными по аналогии с русским словом русский. Приведу примеры из шведского языка:

svensk – шведский и швед;
dansk – датский и датчанин;
fransk – французский и француз;
tysk – немецкий и немец;
rysk – русский (прилагательное) и русский (существительное)…

Примерно так же обстоят дела и в других скандинавских языках: в обоих норвежских, в датском, в исландском и в фарёрском.
Похожие примеры можно было бы привести и из других европейских языков, включая и латинский.
И что же? Живут люди и не страдают по этому поводу..
И самое последнее. Охотно допускаю, что слово русский для обозначения человека русской национальности – это не очень хорошо. Лучше было бы называть этого человека существительным.
Эта проблема решается очень просто: берётся слово великорус или великоросс, и этим словом называется русский человек. Для тех, кому непонятно, нужно будет при этом объяснить: есть три России: Великая, Малая и Белая. Для иноземцев, которым это покажется неприятным или даже неприемлемым, нужно будет жёстко указать, что это не их дело, пусть разбираются в своих языках и не лезут в чужие.

И на этом спор о существительных и прилагательных для обозначения людей русской национальности будет полностью закончен в пользу существительных.

Апрель 2006 года
 

+++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++

Аратуй Заголовок сообщения: Re: КАК НАЗЫВАТЬ ЧЕЛОВЕКА РУССКОЙ НАЦИОНАЛЬНОСТИ?
Добавлено: 24 апр 2009, 14:44

Зарегистрирован: 04 мар 2009, 18:38
Сообщений: 102

А откуда в скандинавских языках суффикс -ск-? Ведь в других гермманских языках подобный суффикс вроде бы не встречается. Это влияние протославян?
 

++++++++++++++++++++++++++++++++++

Latinist Заголовок сообщения: Re: КАК НАЗЫВАТЬ ЧЕЛОВЕКА РУССКОЙ НАЦИОНАЛЬНОСТИ?
Добавлено: 25 апр 2009, 08:04

Администратор

Зарегистрирован: 15 фев 2009, 17:12
Сообщений: 2104

Это общеиндоевропейский суффикс. Встречается у всех без исключения. В том числе и у немцев, и у англичан.
У немцев есть суффикс sch - с этим самым значением и этого самого происхождения. То, что он сейчас произносится как [ш] - это уже нынешняя выдумка немцев. А раньше-то было s + ch, то есть, говоря по-русски [cх]. Вот это СХ и произошло из исконного СК. У голландцев и англичан - так же.
 

++++++++++++++++++++++++++++++++++++

Аратуй Заголовок сообщения: Re: КАК НАЗЫВАТЬ ЧЕЛОВЕКА РУССКОЙ НАЦИОНАЛЬНОСТИ?
Добавлено: 26 апр 2009, 12:24

Зарегистрирован: 04 мар 2009, 18:38
Сообщений: 102

А просто-то как, как я сам не догадался, спасибо
 

+++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++

Аратуй Заголовок сообщения: Re: КАК НАЗЫВАТЬ ЧЕЛОВЕКА РУССКОЙ НАЦИОНАЛЬНОСТИ?
Добавлено: 21 дек 2009, 15:22

Зарегистрирован: 04 мар 2009, 18:38
Сообщений: 102

Прилагательное подразумевает, что за ним следует существительное "человек". Рабочий человек, учёный человек, русский человек. Скандинавы всех соседей (кроме троллей и гоблинов) тоже считали людьми, а русские определённое время полагали людьми только себя.
Для такого предположения есть веское основание в сравнении фольклоров.
 

 Они реально разговаривают!
- Общение в Духе но не о Боге
Ссылка на видео
http://blogger-ilf.ru/post196396887/play
Видно, что дети из обезпеченной благополучной семьи. Ильф_Вагизов, по - моему дети адекватны, серьёзны для своего возраста, веселы и энергичны. Они говорят "в Духе но не о Боге", нет автоматического наследования действий друг друга. Такие дети ближе к Богу, чем те, кто много "думают" и "говорят" о Боге в душевной нечистоте.
Особенно далеки от Бога по моему Душевногму чувству те, кто смеётся над любой религиозной традицией и отрицает Христианскую Традицию и её составные встроенные элементы.
Традиция мертва - если нет носителей: носители есть. Традиция действует искажённо, если она в руках невежд и фанатиков. Тогда у посторонних людей вне традиции возникает впечатление "паразитизма и даже некрофилии" традиции. Всё проще: Традиция создаёт новое , демонтирует старое и поддерживает жизнь народа по единому Высшему безсмертному принципу 0 от Бога.
Традицию нельзя понять, если считать себя "умнее".
Видео говорящих детей вызвало у меня ассоциацию с фразой из Писания: "будьте как дети". Эти дети именно и есть наилучшая иллюстрация того, как "просто и естественно мы должны жить". Им ещё никто не объяснил и они не поняли, что "перед камерой и в обществе так себя не ведут" и т.д.
Новому поколению Бог дарит и то, что мы потеряли в жизни, и сверх того - наделяет их новыми качествами для развития общества и личности каждого из них. Желаю родителям этих детей: "не навредите Вашим детям".
Очень доброе видео - это правда жизни, а не привычный злой мультфильм или развращающая даже взрослых передача по телевидению. Если просмотреть представленное видео редко, но не отвлекаясь и вдумчиво пытаться понять, что же произходит на экране, тогда будет положительный результат
Благодарю, Павел В. Лашкевич, Киев
+++



+++

(Добавил ссылку к себе в дневник)

 Вдаримо українським шинком по австріяцькій кнайпі! (І. Соколов, 1864)

++++

На картине реалистически изображно "место невежества" - Корчма  - шинок в Україні - генделик в Україні

+++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++

Кнайпа
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії. http://uk.wikipedia.org/wiki/Кнайпа

Вдаримо українським шинком по австріяцькій кнайпі! (І. Соколов, 1864)

Кна́йпа (від нім. Kneipe) — корчма, шинок — гастрономічний заклад, де подають насамперед спиртні напої.

У німецькомовних країнах означає перш за все пивну (пивницю). Подекуди окрім напоїв подають також і страви, тому межа між кнайпою і рестораном не є чіткою, щоправда у Німеччині, згідно з регіональними законами про заборону куріння у ресторанах, ознакою кнайпи вважається відсутність кухні.

В Україні цей термін найчастіше вживається у Галичині, особливо у Львові, де нерідко маючи на увазі кафе говорять кнайпа або також кав'ярня (каварня). Історична назва перших кав'ярень — цукерня, пов'язана також зі Львовом — це були кондитерські, де до кави пропонували випечені свіжі тістечка. Декілька десятиліть тому в Галичині досить часто вживалося слово пивниця — заклад, де, насамперед, можна було випити пива. В домашньому господарстві термін пивниця (деколи вимовляли півниця) вживався тільки в одному зі своїх значень, а саме — підвал, погріб, льох. Цікаво, що у Львові багато кнайп, пивниць розміщено в підвалах і напівпідвалах.

Іншою важливою відмінністю кнайпи від ресторану є її традиційна роль як місце зустрічей та спілкування громадськості. Особливо на вихідні та у свята, коли вона стає місцем відпочинку у колі друзів та знайомих. В залежності від місцевих особливостей різних країн світу такі заклади називаються по різному:
у англомовних країнах подібний заклад історично називали таверною, проте сьогодні цю роль здебільшого перейняли паби (англ. public house);
кафе в Італії, Франції, також Австрії і багатьох інших країнах;
чайхана в країнах Середньої Азії;
ідзакая (яп 居酒屋) у Японії;
шинок в Україні;
Генделик в Україні.
 

 Хронологія мовних подій в Україні: зовнішня історія української мови

http://movahistory.org.ua/wiki/Хронологія_мовних_п...нішня_історія_української_мови

+++

1 Про сайт
2 Хронологічні таблиці
3 Допоміжні сторінки
4 Бібліотека
5 Категорії


Поточна версія сайту — 0.2
Про сайт
Навіщо створено цей сайт
Що треба знати про сайт
Історія сайту
Хронологічні таблиці
До кінця XV ст.
XVI ст.
XVII ст.
XVIII ст.
XIX ст.
1900–1916.
1917–1919.
1920-ті
1930-ті
1940-ві–1960-ті
з 1970-тих
Допоміжні сторінки
Скорочення, уживані в таблицях
Список використаних джерел
Бібліотека
Категорії

Головні категорії: Персоналії, Освіта, Документи та матеріали, Словники, Правопис, Хронологічні таблиці
Сайт створено за підтримки видавництва КІС та Громадської організації "Вікімедіа Україна".
 

http://ua.wikimedia.org/wiki/Вікімедіа_Україна

++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++

Що треба знати про сайтЗміст [сховати]
1 Вміст сайту
2 Підґрунття сайту
3 Структура сайту
4 Структура енциклопедичної статті
5 Бібліотека
6 Додаткові сторінки
7 Помилки та їх усування
8 Про співпрацю та участь у проєкті
9 Засади сайту


Вміст сайту

На сайті йдеться не про «внутрішню» історію мови, тобто розвиток фонетики, словотвору, синтакси, еволюцію граматики тощo (це предмет лінґвістичного аналізу, проблема фахових мовознавців — див., зокрема, ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ, ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ), а про історію «зовнішню», тобто події, пов'язані з мовою як визначальним чинником життя людини та суспільства.
Підґрунття сайту

Метою сайту є дати користувачеві якомога точнішу й надійнішу інформацію про зовнішню історію української мови. Подано посилання на різнопланові джерела, здебільшого наявні в Інтернеті. Найширше використано такі джерела:
Яковенко Н.М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття. Київ: Генеза, 1997.
Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації XIX – XX ст. Київ: Генеза, 2000.
Довідник з історії України (А-Я). За заг. ред.І. Підкови, Р. Шуста. 2-е вид., доопр. і доповн. Київ: Генеза, 2001.
e-Енциклопедія історії України.
Сайт ІЗБОРНИК. Історія України IX-XVIII ст. Першоджерела та інтерпретації та його дзеркало
Юридична енциклопедія.В 6 т. /Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. — К.: «Укр. енцикл.», 1998.
Українська Вікіпедія
Українська мова. Енциклопедія. Редкол.: Русанівський В.М., Тараненко О.О (співголови), Зяблюк М.П., та ін. Київ: Українська енциклопедія, 2000.
Енциклопедія українознавства. Загальна частина. В 3-х томах. Київ: Інститут археографії, 1994.
Енциклопедія українознавства. Словникова частина. В 10 томах. Львів: НТШ, 1993 – 2000.

Перші три джерела складають узгоджений комплекс, що його головні засади поділяє й укладач сайту. Проте технічне оформлення електронної версії книжок в багатьох випадках не дає змоги використовувати ці джерела безпосередньо (на жаль, неможливо робити посилання на більшість статей довідника). Тому укладач створив на сайті дзеркала тих статей, що на них є посилання.
Структура сайту

Основою сайту є хронологічна таблиця. Вона дає читачеві змогу побачити розмаїття різнопланових подій, що безпосередньо чи опосередковано впливали на розвиток української мови. Кожен пункт має посилання на першоджерела, переважно доступні в Інтернеті.

Хронологічна таблиця містить дати й факти з історії писемної мови, зокрема функціювання мови в церкві, офіційній сфері, правництві, науці й освіті, укладання словників, творення підручників, розвитку преси. Історію української мови неможливо вивчити та усвідомити, не торкаючися еволюції цензурних заборон та адміністративних заходів. Докладно висвітлено питання, пов'язані з розвитком правопису, лексикографії та термінології. Подано дати найважливіших подій, пов'язаних з мовою: заснування навчальних закладів, друкарень, видавництв, наукових та освітніх товариств тощо. Таблиця не містить даних, пов'язаних із важливою, але надто великою темою нової української літератури (наведено лише кілька посилань, що стосуються найкардинальніших подій), проте висвітлює працю письменників у царині мовознавства та лексикографії. Дати подано за джерелами [1].

Деякі події з історії мови неможливо збагнути, не знаючи тодішніх історичних умов. Отже, постала потреба подати історичне тло мовних подій. Таблиця містить дати деяких (не завжди визначних) історичних подій, що так чи так вплинули на долю мови, а також найпотрібніший історичний матеріял та історичні коментарі. Такі пункти подано дрібнішим шрифтом. Укладач не мав на меті давати хронологію подій, що відбулися після здобуття незалежности, бо цей період менш-більш відомий читачам. Хронологія тут дуже фраґментарна, заторкнуто лише деякі події, що видаються укладачеві найважливішими.

Другим шаром сайту є енциклопедичні статті з різних джерел, що їх немає в Інтернеті, або немає змоги посилатися на них. У статтях подано посилання на інші статті цього сайту, посилання на інші сайти, де є статті на ту ж тему, та посилання на тексти творів і документів, що є на цьому сайті чи доступні в Інтернеті.
↑ Питання точного датування досить тонке і в деяких випадках потребує окремого дослідження. Тут зазначимо лише, що країни, до складу яких в різні часи входили українські землі, приймали датування за григоріянським календарем неодночасно: Польща в жовтні 1582 р., Австрія в січні 1584 р., Угорщина в листопаді 1587 р., Росія в лютому 1918 р., Україна (УНР) в лютому 1918 р. Див. Григоріанський календар
Структура енциклопедичної статті

Усі тексти енциклопедичних статей (за винятком текстів у фігурних дужках) є точними копіями першоджерел. Кожна така стаття має надзаголовок із назвою джерела, і її подано на кольоровому тлі, що відповідає даному джерелу. Усі додатки до статей, додаткову літературу та посилання на інші джерела подано на білому тлі. Якщо стаття не має кольорового тла та надзаголовка, це означє, що її написав автор сайту за матеріялами, наведеними у переліку літератури.
Бібліотека

Окремим підрозділом сайту буде бібліотека текстових та графічних електронних копій книжок та статей. Книжки виставлено у форматі pdf (текстові файли) та djvu (графічні, можливо з OCR шаром). Головна перевага формату djvu для образів — за однакової якости значно менший обсяг файлу (приблизно в 5 разів), ніж pdf. Аби читати цей формат, треба встановити на комп’ютер користувача будь яку програму-проглядач. Залити проглядача з Інтернету можна безплатно, наприклад, з офіційного сайту djvu: http://djvu.org/resources/ Крім того, в Інтернеті є баґато інших безплатних програм-проглядачів цього формату.
Додаткові сторінки

Дають змогу подивитися списки використаних на сайті першоджерел та скорочень.
Помилки та їх усування

Звичайно, таблиця не є всеосяжною й не застрахована від помилок, хиб та прогалин. Оскільки укладач не має ані часу, ані бажання боротися з інтернет-вандалізмом, сторінки сайту захищено. Усі зміни вносять лише адміністратори. Про завважені помилки прошу повідомляти адміністраторів, контактна адреса movahistory@gmail.com. Укладач буде вдячний за критичні зауваги, поправки, уточнення та вказівки на події чи джерела, що їх бракує в таблиці. Ваші зауваги буде оперативно враховано.
Про співпрацю та участь у проєкті

Користувачі, що бажають зробити внесок у розвиток сайту, мають зареєструватися на сайті й повідомити про своє бажання брати участь у проєкті на контактну адресу movahistory@gmail.com. За умови дотримуватись засад сайту, вони отримають відповідний доступ і зможуть вносити правки у наявний текст чи створювати свої тексти.
Засади сайту

Кожен пункт таблиці має посилання на джерело. Повну назву джерела неодмінно вносимо у список використаної літератури й встановлюємо посилання на нього. Це не стосується пунктів, де зацитовано періодичне видання, позаяк дату зафіксовано в таблиці, а назва є в тексті повідомлення. Також не подаємо посилань на повідомлення про вихід друком словників, бо сам словник є першоджерелом. Цитати, коли це можливо, подаємо зі збереженням авторського правопису. В енциклопедичній статті на кожне прізвище, що його вперше згадано, подаємо посилання на персоналію (звичайно, якщо є хоч якась інформація про цю особу). Також бажано давати посилання на статті про навчальні заклади, громадські, політичні чи професійні об’єднання, державні заклади, видавництва, друкарні, періодичні видання. Якщо відомі інші ресурси на цю тему в Інтернеті, обов’язково подаємо посилання на них.
 

 Етимологія та історія української мови

http://ua-etymology.livejournal.com/

++++++++++++++++++++++++++++++++++

укр. мова в імперські часи

http://ua-etymology.livejournal.com/271550.html

shtangist1 (shtangist1) пишет в ua_etymology
@ 2011-09-22 02:06:00


Метки данной записи: Різне


укр. мова в імперські часи
Доброго дня. Підкажіть, коли ваша ласка, імена та роботи вчених, які у часи Рос. Імперії підтверджували існування укр. мови як окремої від російської (українські, зарубіжні, особливо цікавлять російські)

Дякую.
 

+++

(2 комментария) - (Добавить комментарий)

conservator_85
2011-09-22 07:28 am (local) (ссылка)
Наприклад, Олексій Шахматов та Ян (в укр. та рос. виданнях його називають Іваном Олександровичем) Бодуен-де-Куртене.

(Ответить)


maksymus
2011-09-22 08:11 am (local) (ссылка)
Це дуже складне питання у такому формулюванні. Тому, що питання зводиться до того, коли в науці почали чітко розрізняти мову, діалект, говірку, наріччя, піднаріччя. Чим ближче до початку XIX ст., то частіше один і той же автор міг вживати означення взаємозамінно.

Тому, з одного боку, на ваше запитання можна відповісти так, що будь-які вчені, з самого початку XIX ст., згадуючи про руську (ruthenishe), південноруську, малоросійську, українську, підтверджували її існування, як окремої. А з другого — були політичні обставини, які нерозривно зв’язані з визначенням мови. Бо за визнанням окремої мови в східноєвропейській традиції, що бере початок з німецького романтизму, слідувало визнання окремішності народу, а це одразу ставало політичною заявою.

Наприклад, хоч кого з західноукраїнських діячів початку XIX ст. взяти, висловлювання про свою руську мову починають з підкреслення її окремішності. (Наприклад, І. Могильницький.) А от те, коли австрійська влада звертає увагу на окрему українську мову, можна датувати до року. На розгляд цензора В. Копітара (один з відомих філологів того часу) 1834 року потрапив рукопис альманаху «Зоря», і він у своєму цензорському висновку помічає, що «малоросійська майже так само відрізняється від великоросійської, як чеська від польської», називаючи мову то руською мовою, то русняцьким діалектом. Після «весни народів» 1840-х за межами Російської імперії, та після відлиги кінця 1850-х в самій імперії (і наступних обмежень саме на мову), питання про окремішність української уже було розв’язане.