Говорят, что один из немецких офицеров после смерти Олены Телиги говорил, что не видел мужчины, который так героически умирал, как эта красивая женщина... Сегодня сложно представить Олену Телигу вне духовной и культурной жизни Украины. Остается одно: постичь величие ее духа.

В украинской истории, без сомнения, слишком много трагических страниц. Украинцы слишком часто приспускают национальные флаги, отмечая знаковые даты своего прошлого. Однако в украинском историческом календаре есть даты, пробуждающие, несмотря на трагический контекст, чувство национальной гордости. 21 февраля исполнилось 68 лет, как в Бабьем Яру немецкие оккупанты расстреляли известную украинскую поэтессу,  Олену Телигу. Годовщина трагической смерти Олены Телиги — это отнюдь не годовщина печали. Люди, приходящие в этот день в Бабий Яр, кладут цветы к Памятному Кресту, наполненные чувством причастности к образу, который воплощает национальную честь и благородство. В чем суть этого феномена? Прежде всего в целостности характера Олены Телиги, силе ее поэтического таланта и жизненном выборе, который она сделала осознанно, несмотря на его очевидный трагический конец.  Многие исследователи жизни и творчества поэтессы не могут понять, как «салонная дама», которая воспитывалась в атмосфере русской культуры, пришла к осознанию себя украинкой. Даже больше, национальная самоидентификация переросла в необходимость активной защиты политических и культурных прав украинской нации. Почти легендой стал эпизод из ее эмигрантской жизни, когда на выпад против украинского языка со стороны офицеров-монархистов она решительно ответила: «Вы хамы! Этот собачий язык — мой язык! Язык моего отца и моей матери. И я вас уже больше не хочу знать». Однако это — не легенда. Это — образец общественного поведения человека, лишенного комплексов неполноценности и страха. Это то, что называется настоящим характером.

Творческое наследие Олены Телиги невелико: чуть больше трех десятков поэтических шедевров, один незаконченный рассказ и ряд публицистических статей. Стиль ее произведений — героический романтизм. Неслучайно она так часто употребляет слово «грань», которым, с одной стороны, обозначает четкую границу между добром и злом, своими и чужими, жизнью и смертью, а с другой — требует от своих героев переступить грань, решиться на поступок, достойный рыцаря. Киев 1941 — 1942 годов был неприветливым. Годы советской действительности, как и новая власть, убили у значительной части населения саму веру в возможность национального возрождения. Многие из тех, кто думал о скором «триумфе победы», разочаровались. Но только не Олена Телига. В статье под красноречивым названием «Розсипаються мури» она написала: «Будемо самими собою, з усіма своїми поглядами перед обличчям людей своєї нації і хай в протилежність до забріханої большевицької пропаганди кожне наше слово буде непідробною правдою, незалежно від того, чи ця правда усім буде подобатися. Ми ж не йдемо накидати з гори якусь нову ідею чужому середовищу, лише зливаємося зі своїм народом, щоб спільними силами, великим вогнем любові, розлити знов всі ці почування, які ніколи не згасали: почуття національної спільноти і гострої окремішності».

К сожалению, отечественная историография, научная и общественная мысль еще не дошли до достойного осмысления этих событий. Зато оккупанты очень скоро поняли опасность слова и действий Олены Телиги и ее друзей.

В феврале 1942 года гестапо провело массовые аресты украинского подполья. У Олены Телиги была возможность покинуть Киев. Она этого не сделала, поскольку такой поступок считала предательством. Поэтому гестаповский террор ее не обошел. Поэтесса была расстреляны 21 февраля в Бабьем Яру. Рассказывают, что в камере, где находилась Телига перед расстрелом, нашли надпись, сделанную ее рукой: «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга». Сверху был вырезан национальный стилизованный под меч Тризуб.

С 19.07.2007 года НБУ вводит в обращение с монету "Олена Телига": Посвящена талантливой поэтессе, гражданскому деятелю Олене Ивановне Телиге (1906–1942), поэтесса, которая была организатором и руководителем Союза украинских писателей в оккупированном немцами Киеве, редактировала литературно-художественное приложение к газете "Украинское слово" — "Литавры".

2 грн. Нейзильбер. 35 тыс. шт.

Ти б дивувався: дощ і пізня ніч,
А в мене світло і вікно наростіж.
І знов думки, і серце у вогні,
І гостра туга у невпиннім зрості.

Твоє життя — холодний світлий став
Без темних вирів і дзвінких прибоїв,
І як мені писать тобі листа
І бути в нім правдивою собою?

Далеко десь горить твоя мета,
В тяжких туманах твій похмурий берег,
А поки — спокій, зимна самота
І сірих днів тобі покірний шерег.

А в мене дні бунтують і кричать,
Підвладні власним, не чужим законам
І тиснуть в серце вогнену печать,
І значать все не сірим, а червоним.

Бувають дні — безжурні юнаки
Вбігають швидко, в дикім перегоні,
Щоб цілий світ, блискучий і п’янкий,
Стягнути звідкісь у мої долоні.

На жовтій квітці декілька краплин —
Ясне вино на золотавім лезі
І плине в серце найхмільніший плин:
Далекий шум незроджених поезій.

Буває час: палахкотять уста,
Тремтить душі дзвінке роздерте плесо,
Немов хтось кинув залека листа
І кличе десь — без підпису й адреси…

Життя кружляє на вузькій межі
Нових поривів, таємничих кличів
І видаються зайві і чужі
Давно знайомі речі і обличчя.

В осяйну ж мить, коли останком сил
День розливає недопите сонце,
Рудим конем летить за небосхил
Моя душа в червоній амазонці.

І вже тоді сама не розберу,
Чи то мій біль упав кривавим птахом,
Чи захід сонця заливає брук…
Для тебе ж захід — завжди тільки захід!

Чергують ночі — чорні і ясні —
Не від вогню чи темряви безодні,
Лише від блиску спогадів і снів —
Усіх ударів і дарів Господніх.

І в павутинні перехресних барв
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть — не зимне умирання.

Бо серед співу неспокійних днів,
Повз таємничі і вабливі двері
Я йду на клич задимлених вогнів —
На наш похмурий і прекрасний берег.

Коли ж зійду на каменистий верх
Крізь темні води й полум’яні межі —
Нехай життя хитнеться й відпливе,
Мов корабель у заграві пожежі.

***

Це буде так: в осінній день прозорий
Перейдемо ми на свої дороги.
Тяжке змагання наші душі зоре,
Щоб колосились зерна перемоги.

І те, що мрією було роками,
Все обернеться в дійсність і можливість, —
Нам буде сонцем кожний кущ і камінь
У ці хвилини — гострі і щасливі!

Подумать тільки: наші села й люди,
А завтра прийдемо — до свого міста!
Захоплять владно зголоднілі груди
Своє повітря — тепле та іскристе!

Та звідкись сум зловіщий вітер вишле,
Щоб кинуть серце у крижаний протяг:
Усе нове… І до старої вишні
Не вийде мати радісно напроти…

Душа з розбігу стане на сторожі,
Щоб обережно, але гостро стежить
Всі інші душі — зимні чи ворожі —
І всі глибокі поміж ними межі.

І часто серце запалає болем,
А щось гаряче аж за горло стисне,
Коли над рідним, тим же самим полем
Зависне інша, незнайома пісня.

Чекає все: і розпач, і образа,
А рідний край нам буде — чужиною.
Не треба смутку! Зберемось відразу,
Щоб далі йти — дорогою одною.

Заметемо вогнем любови межі,
Перейдемо убрід бурхливі води,
Щоб взяти повно все, що нам належить,
І злитись знову зі своїм народом.

***

Сьогодні кожний крок хотів би бути вальсом.
Не студить вітер уст — зігрівся коло них.
І радісно моїм тонким, рухливим пальцям
Торкатись інших рук і квітів весняних,

Любов — лише тобі. А це її уламки,
Це через край вино! В повітря квіт дерев!
Це щастя, що росте в тісних обіймах рамки
Закритої душі і рамку цю дере!

Щоб зайвину свою розсипати перлисто:
Комусь там дотик рук, комусь гарячий сміх.
Ось так приходить мент, коли тяжке намисто
Перлинами летить до випадкових ніг.

***

Від сонця свят і непогоди буднів,
Щоб не змінилися безцінні фарби,
В твою скарбницю я складаю скарби,
Які дає мені моє полуднє.

Скарбницю ту ти залишив безжурно,
А я сховала у глибокий спокій,
Де інших пристрастей рвучкі потоки
Її не змиють у годину бурну.

Приходять люди й золоті пориви
Несуть за скарби, що господар кинув,
Та я не хочу за найвищу ціну
Віддати те, чим володіє привид.

Так часом хтось, у невимовній вірі,
Яку не вбити ні рокам, ні втомі,
Пильнує квіти у порожнім домі
І сум кімнат самітним кроком мірить…

Перед вікном шумлять, шумлять тополі
І захід сонця — мов кривава рана,
І на столі розкрита книжка Пана,
Що, може, не повернеться ніколи.

***

І знов з’єднались в одну оману, —
О дивне танго, — і сум, і пристрасть;
Пливу на хвилях твого туману,
Згубила керму, спалила пристань.

І б’ється серце, і гнеться тіло
В твоїм повільнім і п’янім вирі;
Блакитне сонце мені світило,
А буде чорне, а може й сіре!

Чекає прірва на кожнім схилі,
Та сум і пристрасть манять, мов п’яну,
Пливти все далі, віддавшись хвилі, —
Зрадливе танґо, — твого туману.

Та потім вранці, під перший промінь,
Мені не пристрасть туманна сниться —
Зоріє ясно в чаду і втомі,
О світла ніжність, твоя криниця.