Про нагальні проблеми світового й українського православ’я і виклики, які постали перед нашими християнськими Церквами, про екуменізм страждань і постулати Андрея Шептицького, про закони Мариновича і Мойсея-Канта, про повернення в Європу і дефіцит еліт розмовляємо з відомим релігієзнавцем, доктором філософських наук Юрієм Чорноморцем.
— Восени 2016 року в Константинополі має відбутися Всеправославний Собор. Що можна від нього очікувати? На які зміни варто сподіватися? Чи відбудеться зближення Православної Церкви з Католицькою?
— Коли півстоліття тому Папа Іван XXIII скликав Другий Ватиканський собор, то його намір був революційний: змінити Католицьку Церкву в результаті вільних дискусій на соборі. Так завжди було в історії Церкви: єпископи збираються, щоби висловити свої різні думки, часто вельми консервативні, а потім починає діяти надприродній фактор, вплив Бога, натхнення Духа Святого, і знаходяться рішення проблем такі, про які до собору навіть не думали.
На жаль, православні Церкви не пішли цим шляхом, а навпаки, забюрократизували весь процес. Свій Всеправославний Собор вони хотіли скликати ще на початку 1960-х. Але тоді консультації виявили деякі розбіжності з другорядних питань: хто має надавати автокефалію новим Церквам і хто має керувати громадами у діаспорі? В результаті Всеправославний Собор так і не скликався. Бо думка церковної бюрократії наступна: треба все вирішувати до собору, і обов’язково пройтися по всіх болючих проблемах.
Ще в 1960-ті роки частина ієрархів пропонувала зібратися й вирішити ті проблеми, по яких буде знайдено консенсус, а всі інші – відкласти. Але тоді цих людей не послухали. Ну, а тепер мало кому цікавий голос православ’я, що воно там думає про нагальні проблеми сучасності. Ось кому цікаво, що православні думають про ґлобалізацію? Практично нікому. Бо від того, що вони там думають, мало що зміниться. Так само все менше людей серед католиків (та й взагалі у світі) думають: а що там православні думають про екуменізм, про календар, про пости? Бо яка різниця? Життя йде саме по собі, в тому числі й життя православних. А життя церковної ієрархії – саме по собі. Єпископи перетворилися на директорів мереж бюро з надання ритуальних послуг, а відчуття єдиної Церкви як родини втрачене. Ви подивіться на деградацію православних церков в еміграції – вони ж зникають за кілька поколінь! Спочатку це і бюро ритуальних послуг, і клуб за інтересами, і місце для ностальгії за батьківщиною. А потім – пустка.
Православ’я не вміє виживати в еміграції. А що таке ґлобалізований світ? Це світ, де кожен опинився в умовах еміграції. Кожна нація, кожна Церква, кожна людина. Ось католики пристосовані до нових умов. Вони вчасно модернізувалися, стали гнучкішими, і третє тисячоліття може стати новим розквітом католицизму. Особливо якщо католики задіють духовний потенціал православ’я, стануть гнучкішими в питаннях повторних шлюбів і дозволять одружуватися римо-католицьким священикам.
— І все ж: чи можливе відновлення єдності католиків і православних?
— Цілком можливе. Але на умовах повернення до моделей церковного життя, які існували в першому тисячолітті. Тоді були різні церковні традиції, і єдність церкви виражалася у сопричасті. Ніхто не намагався привести всіх до одного обряду чи до однієї ієрархії. Це вже в другому тисячолітті почалися спроби все уніфікувати, все привести або до католицького, або до православного взірця. Звідси й поява непродуктивних суперечок, в яких звичаї окремих церков видавалися за обов’язкові для всіх. В XX столітті стала очевидною повна поразка всіх цих спроб, і Папи Римські та Патріархи Константинопольські розпочали «діалог любові». Яка була його мета? Реалізувати на ділі стару максиму св. Августина: «У головному – єдність, у другорядному – свобода, у всьому – любов». Конкретно зараз богословська комісія католиків і православних шукає шляхів повернення до тих відносин папи та вселенських соборів, які існували у першому тисячолітті. Бо у другому тисячолітті було порушено баланс: в католицизмі наголос зробили на владі Папи, а у православ’ї – на владі соборів. Але насправді головним є не влада, а служіння, і про це ще Христос казав: «Хто хоче бути першим, стань усім слугою». І якщо розуміти церковні позиції не як точки влади, а як точки служіння іншим, то взаємодоповнюваність Папи та соборів, католицизму і православ’я – цілком реальна річ.
— Чому сопричастя між католиками і православними немає до цього часу?
— В кожній Церкві, від керівництва до рядових вірних, крім християн, є деяка кількість людей із психологією фарисеїв. Вони цінують традиції заради традицій і згідні вбивати дух християнства заради букви традицій, які вони роблять ідолом для себе. Справжній християнин любить свою традицію, але внутрішньо є вільним і розуміє та любить інші традиції також. Крім того, папа Франциск і Константинопольський патріарх Варфоломій почали говорити про новий вид екуменізму. Це екуменізм страждань. Ось показують тіла католиків, які замучені в Нігерії за християнські віру – хіба це не святі мученики всього християнства? Або показують православних, яких вбили в Іраку за їхню віру – хіба це не загальнохристиянські мученики?
Є Церкви, далекі від католиків і православних, бо від’єдналися ще у епоху вселенських соборів через своє власне тлумачення догматів. Наприклад, копти у Єгипті. Подивіться на фотографії замучених коптів – хіба це не спільні мученики Христової церкви?
Папа Франциск і патріарх Варфоломій застановляються на простій істині: в часи апостолів були різні богословські моделі для того, що потім назвали догматикою. Апостол Павло пише трохи інакше, ніж євангелісти, а апостол Іоанн трохи інакше, ніж усі інші автори Нового Завіту. Чи ж це руйнувало єдність? Ні. Навпаки, це був живий діалог, в якому кожен вносив своє свідчення про власне бачення Христа і Бога, долі Церкви і людства.
І Бог благословляв різноманіття. Громади мали різне влаштування. Десь були важливі диякони, а десь вони – лише прикраса служби. Десь жінки проповідували, а десь жили за принципом «жінки у церкві нехай мовчать». І це не заважало єдності, бо ніхто не міг сказати: «Ваша Церква неправильна» – у кожній церкві була любов, у кожній Церкві були мученики, які засвідчували істинність загальнохристиянської віри. На цьому фоні другорядні питання – коли святкувати Пасху чи Різдво – відступали на другий план. Був основний звичай, і була основна рекомендація. Але якщо хтось притримувався іншого звичаю, його терпіли.
— Чи можна говорити про певні особливості українського православ’я? Чим воно відрізняється, скажімо, від того ж російського?
Взірцем для всіх православних є все-таки грецька традиція, і українське православ’я близьке до грецького взірця. А це означає, що як тільки є можливість навчати грамоті й основам віри – всі мають навчатися, щоб активніше брати участь у службі. Більша увага до виконання Євангелія, небажання звести християнство лише до рівня певних звичаїв.
Тут є корінна відмінність між українцями та росіянами. Почитайте статистичні звіти по Херсонщині кінця XIX століття. Чи матеріали початку XX-го. Українське село. На храм активно жертвують усі селяни, вони відчувають Церкву своєю власною інституцією. При храмі – різні ініціативи. Хор, що не лише співає на службах, але й виступає на світських заходах. Якщо село велике, то два хори. А ще «Просвіта», театр. Обов’язково ставили «Наталку Полтавку». Мій прадід грав Петра, прабабуся – Наталку. Так і потім все життя разом пройшли, ставши вчителями. Старалися, щоб було не менше 10 п’єс в репертуарі. А ще окремо – концерти, бо кожного недільного вечора народ хотів бачити щось нове. І це звичайнісіньке українське село.
Поруч – село російське. На церкву ніхто не хоче жертвувати. Храм сприймається, як продовження державної машини. Християнство цікавить лише як машина по виконанню звичаїв, щоби зробити «все правильно».
На жаль, за більшовицьких часів православ’я в цілому дуже занепало, примітивізувалося. І сьогодні треба ще дуже багато зробити, щоби дух українського православ’я як народної Церкви, як центру громадянського суспільства почав відроджуватися.
— Яка доля чекає на російське православ’я?
— Керівники РПЦ вирішили оживити інтерес до Церкви сповідуванням імперського патріотизму. Запанував дух геополітичного протистояння з Заходом. Ніякої позитивної програми розвитку немає, панує дух бюрократизму. Патріарх Кирило говорить багато, як Горбачов, намагається активізувати Церкву так, як колись Андропов вчиняв із народом. Але в принципі все безнадійно, свіжого дихання вітру християнського руху в цьому всьому немає. Є нескінченні слова – правильні і неправильні, плюс бюрократія. Крім того, вони ненавидять Захід, говорять такі речі про Ватикан, про протестантів, які хіба що Сталін говорив після Другої світової війни. Вони вже скотилися до ідеологем у дусі Муссоліні, і куди далі підуть, я не знаю.
Тому цілком може статися, що світове православ’я піде одним шляхом, а російське – іншим. Для росіян Євангеліє вже не грає ролі дороговказу. Що скаже Путін, те і є істиною. Вони пристосовуються до путінізму так само, як основна маса німецьких протестантів пристосовувалася до Гітлера.
Звичайно, в Росії є свої Барти і Бонгофери, які залишаються сьогодні взірцем православного християнства – наприклад, Ольга Седакова і Андрій Десницький. Але в цілому гріхопадіння російського православ’я продовжується, а це дискредитує і все православ’я загалом. Чомусь Константинопольський патріарх лише відмежувався від ідеологем російського православ’я та їхнього способу мислення та дії. А треба було би спасати те, що ще можна спасти – Україну.
Росія – це нова КНДР, і російські християни, можливо, одумаються і почнуть зупиняти Путіна, якщо весь світ сьогодні від них відвернеться. На жаль, усі бояться порвати з ними. А між тим вони сприймають це як заохочення. І невдовзі Росія має шанс перетворитися на такий собі «православний Іран». Щоправда, в Ірані є вірні, а в Росії з цим велика проблема. Активних мусульман сьогодні там більше, ніж православних у храмах. Насправді російське православ’я пішло хибним шляхом, і якщо там і буде «православний Іран», то при порожніх православних храмах.
— Чи може українське православ’я сказати своє нове слово світові й Україні? Чи варто очікувати на появу живих посередників між Богом і людьми, здатних на містичні одкровення а-ля Жанна Д’Арк? Чи варто очікувати на появу духовних провідників масштабу Андрея Шептицького чи Петра Могили?
— Хороше питання. Починаючи із 2000 року, я ходив державними коридорами та церковними резиденціями і задавав одне питання усно і письмо, із фактами та аргументами. Питання таке: «Чи ви не бачите, що готується духовна інвазія, яка на рівні духовному не закінчиться? Чи не варто би мобілізуватися і розвивати власні сили, щоб не програти, як програли ми в 1917-1921-му?». Знаєте, що відповідали? «Ну, ми всі і так потроху розвиваємося, і через покоління буде все добре». А те, що доведеться воювати не через покоління, а зараз – про це не думали. Мало того, коли 2009 року патріарх Кирило почав активно проповідувати «русмір», вважалося, що це проблема лише УПЦ: мовляв, лише їй доведеться визначатися з власною ідентичністю. А те, що «русмір» приїде на танках і буде проблемою №1 вже за кілька років, ніхто в це не вірив. Як виявилося, марно не вірили.
Нашим церковним лідерам необхідно мати краще пророче бачення майбутнього. Треба мати більше сміливості. Вони покликані Богом бути духовними лідерами у ці часи криз. Бог і народ покладає на них великі надії. Звичайно, деякі виросли – і патріарх Філарет, і патріарх Святослав. Це дійсно духовні загальнонаціональні лідери. Але треба рости і далі, до ще більшої відповідальності, більшої сміливості. Нехай і не можемо мати власного Мойсея, що вивів би нас із пустелі, але нехай це буде кілька лідерів. Політики самі нічого не зроблять, якщо не буде активного духовного проводу.
— Чи мали би Церкви відігравати важливішу роль не лише у справі захисту України, але й у поверненні її до Європи?
— Церкви знають, що українська духовна традиція – це частина європейської традиції. У культури Русі були візантійські корені, а Візантія була найрозвиненішою країною Європи того часу. Козацька культура вольностей, міська традиція самоуправління, церковні звичаї братств, Могилянський університет – це вираз загальноєвропейської культури часів раннього Модерну, спільні тенденції спостерігалися як в Англії й Іспанії, так і в Речі Посполитій. Тут був східний форпост цієї загальноєвропейської цивілізації. Національне відродження XIX і початку XX століть – це вияв загальноєвропейських тенденцій. І зараз – подивіться результати опитування загальноєвропейського дослідження цінностей – ми належимо до Європи.
Треба розуміти, що ми нікуди не повертаємося. Ми були і є частиною Європи, яка має певні труднощі, але цілком може поправити власне здоров’я. Поразка спроб Партії регіонів створити у нас щось на кшталт режиму Туркменбаші, перемога Революції Гідності – все це не випадкові речі. Це – здійснення того, що вже було закладено в ментальному і культурному коді нашого народу, це перемога нашого духу. Єдина проблема в тому, що наші політичні еліти традиційно поступаються і жертовністю, і відповідальністю рядовим захисникам Вітчизни. Про це ж писав Андрей Шептицький у роботі «Як нам будувати рідну хату?». Він говорив у ній про три кроки.
Перший – міцні родини та парафії.
Другий – національна солідарність, самоорганізація громадянського суспільства.
Третій – підготовлена до служіння жертовна і відповідальна політична еліта.
Треба почути слова митрополита Андрея про цей третій крок усім в Україні. Бо у нас думають, що солідарність і мобілізація сил самі по собі створять чудеса. Ні, необхідним є насадження правової держави зверху, проведення реформ ще більш рішуче і відповідально, ніж то було у Грузії. Нарешті – консолідація еліти у боротьбі майбутнього проти минулого. Саме так – і дії Росії, і зрада багатьох людей із Партії регіонів – це боротьба минулого проти майбутнього. Поки ми миримося з минулим, йдемо на компроміс із ним – у нас не буде майбутнього. Треба подолати прірву одномоментно: ось правова держава, і вона – українська. Хто з цим не згоден – будь-ласка, на пенсію або в еміграцію.
— Перефразовуючи відомого російського філософа Володимира Солов’йова, який ще на схилку XIX століття переймався питанням «Что Бог задумал о России?»: «Що Бог замислив щодо України?».
— Чим є США по відношенню до Старої Європи, тим могла бути і Росія. Американці не такі як європейці – простіші, щиріші, легше захищають спільні цінності. Якби не американці, Європа би самозруйнувалася, або ж її зруйнували би зовнішні сили. Так само і Росія могла стати новою Америкою. Про це мріяли і Вітте, і Столипін. На жаль, слов’янофільські фантазії та небажання вчасно лібералізувати систему, розвиваючи країну в напрямку торжества ідеалу правової держави, стали початком всіх бід Росії. І коли настане оздоровлення (та й чи настане воно взагалі?), не знаємо. Але треба пам’ятати просту тезу Мирослава Мариновича: поки заграємо з Росією, вона все більше «качає права» і все більше стає азіатською. Як тільки від неї відвертаємося, живемо самостійним європейським життям, Росія починає задумуватися над тим, як провадити й у себе процеси «олюднення». Про цей «закон Мариновича» мали би згадати у Ватикані та Києві, Берліні та Вашингтоні.
— І все ж, яким, гадаєте, є задум Бога щодо України?
— Думаю, що з часів Русі та Петра Могили, завдяки рисам національного характеру індивідуалістів, Україна є питомою частиною Європи. Ми – не ідеальні, як на сході, так і на заході. Але ідеальних європейців не буває. І кожне покоління наново підтверджує власну європейську ідентичність. Серед її рис – індивідуалізм як поцінування своєї свободи та гідності іншого. Звідси – солідарне суспільство. Вміння поставити себе на місце іншої людини і вчиняти згідно із тим, як би ми хотіли, щоб вчиняли з нашими дітьми чи з нашими батьками. Звідси – правова держава. Усі соціальні опитування показують високий рівень толерантності українців – якісно інший, ніж в Росії. Загалом, наш народ ментально готовий до правового існування і бажає його, справа лише за рішучістю влади. А ті громадяни, які не пристосовані до цих умов, перевиховаються згідно із законом Мойсея-Канта.
— І що ж це за закон?
— У Біблії підмічено, а потім німецький філософ Імануїл Кант це підтвердив: при переході до правової держави люди, які не визнають ані гідності та свободи, ані правової культури чи правосвідомості, перевиховуються як нація протягом двох поколінь. Сьогодні антропологічні зміни пришвидшилися, і в принципі на загоєння ран Українського світу можна чекати навіть швидше. Була би рішучість наших Мойсеїв вести за собою народ. Якщо зараз наша еліта виявиться не на висоті історичної відповідальності, то це спричинить трагічні наслідки не лише для нашого народу, але й для всієї Європи в цілому. Тому слід також говорити і про необхідність історичної відповідальності з боку європейських лідерів. Майбутнє Європи дійсно залежить від солідарності з Україною, від утвердження тут простору свободи.
Розмовляв Олекса ВІКТОРЧАК
4
