Версія ДЛЯ друкуКоментарі2 
Екс-радник президента, колишній голова Служби зовнішньої розвідки, генерал Микола Маломуж каже, що бойовики значно просунулися від лінії розмежування, яка визначена "мінським протоколом". 
Про це він розповів у понеділок на брифінгу в Києві. 
"По ряду напрямків бойовики за рахунок не зайнятих, неконтрольованих територій, або внаслідок бойових дій просунулись на 20-30, а в деяких місцях на 70 кілометрів від лінії розмежування на 5 вересня Це реальне захоплення ", - сказав генерал.. 
"... ми знаємо вже плани і Росією скеровуються бойові структури "ДНР" - ". ЛНР" на захоплення нових об'єктів Це аеропорт Донецька, Піски, Авдіївка, Щастя, Дебальцеве, Маріуполь - 8 основних стратегічних об'єктів під прицілом бойових і російських структур ", - зазначив Маломуж. 
За його словами, під виглядом гуманітарної допомоги Росія весь минулий тиждень вела "насичення бойовою технікою танками" Градами "," Тюльпанами ", БТРами, і новими контингентами спецназу". 
На думку Маломужа, потрібен новий формат врегулювання ситуації на Донбасі: консолідацією усіх сил ( українських і світових політиків) "змусити Путіна до миру». 
Раніше повідомлялося, що в ОБСЄ зазначали, що "сепаратисти" просунулися на захід з моменту дії режиму "припинення вогню". 
Українська правда

Рівненський меморандум, підписаний 13 листопада кількома єпископами УПЦ (МП) разом з ієрархами інших конфесій, спричинив жваве обговорення цієї події в церковному і громадянському середовищі. Доктор філософських наук, релігієзнавець Юрій Чорноморець коментує подію. 

- Владика Варфоломій із УПЦ в своїй єпархії мав і має найбільші проблеми із громадами, які бажають перейти в Київський Патріархат. Якщо немає бажання громад, то є бажання населення тих сіл та містечок, де знаходяться громади. Ситуація для владики є катастрофічною, тому що він не займався згуртуванням кліру та мирян своєї єпархії, так і не став духовним лідером. Проблеми, які мали люди на місцях, його менше турбували. Звичайно, він не найгірший архієрей УПЦ, і тому, можливо, і він заслуговує на звання митрополита, яке надав йому блаженніший митрополит Онуфрій після сходження на престол. Але якщо порівняти із ситуацією у сусідній єпархії – то все стає очевидним. Я не можу ідеалізувати митрополита Анатолія Сарненського, у нього купа недоліків. Але його єпархія тримається міцно, і атомна бомба не зможе її дестабілізувати. В той же час саме митрополит Анатолій був очевидно зацікавлений у появі якихось кроків на шляху початку переговорного процесу. Свого часу, коли в кінці лютого цього року формувалася на Синоді комісія УПЦ по перемовинам із УПЦ КП, невелика партія молоді, очолювана митрополитом Олександром (Драбинко), бажала висунення Анатолія у склад комісії, а також хотіла, щоб він цю комісію очолив. Консерватори цього не почули. Амбіції залишилися.

- Ви вважаєте, що тут є вплив владики Олександра (Драбинка)?

- Його рейтинг в очах української держави відразу знову виріс. Це очевидно. Думаю, він намагається довести, що у майбутньому від нього та його друзів може бути значна користь. Діє він ефективно. На церковному фронті він помирився із митрополитом Павлом, конфлікт із яким (та митрополитом Агафангелом) уможливив те що сталося із «зникненням монашок». Тепер ось є певний хід на задоволення очікувань суспільства і держави, і цей хід пов’яжуть із владикою Олександром, навіть якщо він там багато і не впливав. Це все талановиті спроби втриматися у ситуації, і цим спробам підіграли інші конфесії та держава. Це теж для мене очевидно.

- Тобто Рівненський меморандум має не лише місцеве значення?

- Це знаковий документ для цілої партії в УПЦ – якою б малою вона не була, але вона є. Нагадаю, що її кандидат владика Симеон отримав 9 голосів при виборах Предстоятеля. Якщо ж владико Павло долучився до цієї хвилі, то це ще три голоси. Щоправда, із 74 єпископів, які були на соборі.

- Коли можна сказати, що матимемо справу із небезпекою розколу в УПЦ?

- Думаю, що партія має становити не менше 20 архієреїв, щоб почати власний великий проект. Зараз будуть намагання консолідувати значну групу на хвилі культивування настроїв розчарування в політиці митрополитів Онуфрія та Антонія. Посил дуже простий: подивіться на їх заяви та дії, на їх оточення – вони думають лише про те, як вписатися в реалії московської церкви, а от як вижити в українських реаліях – не думають. І на цій хвилі, можливо, буде намагання зібрати значну меншість в 20-25 архієреїв.

- Буде кинуте гасло виходу із УПЦ?

- Навпаки, ця партія позиціонуватиме себе як спадкоємницю УПЦ митрополита Володимира, а всіх, хто з нею не згідний, – як зрадників курсу покійного святителя.

- Але ж дійсно сьогоднішня політика УПЦ більш “промосковська”.

- Так, вже складається таке враження у суспільстві. Говоримо, що ми патріоти України – і майже нічого не робимо. Немає ні праці на національне примирення, ні праці на примирення між народами. Є намагання не розгнівати Москву. І намагання відповідати нав’язаному Москвою образу нейтральної церкви. Але нейтральність у розумінні Москви – це не нейтральність в Україні. Ця нейтральність тисячі разів порушується. На цьому тижні на території ДНР і ЛНР із молитовних будинків і храмів було вигнано вже тих протестантів, які декларували лояльність цим утворенням. Тобто для них всі протестанти – агенти Заходу, навіть якщо насправді вони там на Путіна більше молилися ніж до Христа. На жаль, такі протестанти є, але їм це не допомогло. До речі, це добрий урок протестантам в діаспорі, в Америці: ті, хто там вважає, що Путін правий, – як ви в очі братам таким самим як ви, вигнаним на вулицю, подивитесь? Адже не лише виганяють з молитовних будинків. Забирають машини, квартири, вбивають. Яка тут може бути нейтральність? Треба протестувати проти таких явищ. Найперше, треба протестувати православним. Бо ті, хто вчиняють насилля, прикриваються православ’ям, навіть якщо жодного разу до храму не заглядали. Якщо мовчати – то православ’я буде дискредитоване як ціле, ніхто вже не розбиратиметься – бо ми мовчали.

УПЦ не завжди мовчить. Є окремі протести проти насилля на Сході. Але цього вкрай мало. Потрібна більш про-християнська, більш гуманістична позиція. Коли біль кожного – це і власний біль. Ось мені здається, відповідні відчуття у значній мірі у того ж таки Предстоятеля є, але із донесенням цього для світу – явні проблеми. Тут є момент, що українське суспільство не хоче чути, що саме каже митрополит Онуфрій чи його оточення, скрізь шукає тільки промосковських конотацій. І є момент, що думають більше про те, як слова будуть сприйняті на сході країни чи в Москві. Але в цілому загальна спрямованість щодо необхідності орієнтації не на нейтралітет, а на Євангеліє – правильна. Під час конфліктів треба виконувати Євангельські заповіді, а не гордитися своїм нейтралітетом. Коли УПЦ діє відповідно із Євангелієм – немає претензій ні від кого, крім радикалів, на яких не треба звертати уваги, бо для них із лаври «не може бути нічого доброго».

- Єпископ Климент (Вечеря), новий голова Інформаційного відділу УПЦ, оперативно відреагував своїм коментарем на Рівненський меморандум. Як можна в цілому оцінити цю відповідь?

- Зразу постало питання, чому не було такої ж швидкої реакції на антиукраїнські висловлювання Банченського єпископа Лонгіна (Жара) чи на демарш митрополита Іоанікія (Кобзева)? А тут така оперативність… Це давня хвороба РПЦ і УПЦ: консерватори можуть робити все що завгодно, а ось ліберали – на їх дії повинна бути реакція.

- Українофільство в УПЦ – це теж лібералізм?

- Так, це очевидно. Багато хто із так званих українофілів не є ані націоналістом, ані великим патріотом. Але вони є людьми здорового глузду, які тримаються очевидних положень Євангелія, передання, канонів. А консерватори, у тому числі проросійські – вони тримаються «преданія старцев» (Мк. 7:1-13). Є політично вмотивовані, примітивні інтерпретації православного християнства, до яких звикли, і яких тримаються. І заради цього готові навіть відмовитися від Євангелія, від передання, від канонів. Це така хвороба нового старообрядництва. Вона навіть може спричинити до історичної смерті православ’я як конфесії за одне-два покоління. Це певна трагедія. Християнство і православ’я – це живе дерево життя, а не мертві дерев’яні вироби, за чистотою яких слідкує клір (Мф. 23:25).

- У змісті коментаря єпископа Климента мені впало в очі, що попередньою умовою для єднання вже є не лише дотримання канонічного порядку, але і суспільний консенсус. «Українська Православна Церква наголошує, що пошук церковної єдності має відбуватися в умовах суспільної консолідації всіх представників віруючої української спільноти та на основі церковних канонів».

- Почнемо із питання про канони. Не лише УПЦ дотримується позиції, що єднання українського православ’я має відбуватися на основі канонів. 11 березня 2014 року Архієрейський собор УПЦ КП однозначно заявив: обєднання має відбуватися «на основі канонів і священного передання». Потім, щоправда, вони опублікували оновлену версію, де така формула: «на основі канонів і православних традицій». Очевидно, важко традицію самопроголошення оголосити частиною передання. Але в цілому позиція УПЦ КП здорова, вони готові говорити в канонічному полі, бо на їх стороні – 34 апостольське правило, норма канонів, що церковні кордони мають слідувати за державними. Патріарх Кирило цьому загальному принципу протиставляє приватний випадок малозрозумілого запису в грамоті про статус РПЦ, яка має володіти всіма «північними країнами», і говорить що це – на північ від Візантії. Але, може, на північ від території Константинопольського Патріархату – яка включала і Київ, і Вільнюс? Ну і взагалі – окрема грамота не може мати більшу силу за загальний канонічний принцип, за аксіому, згідно із якою у кожній країні із давньою православною традицією має бути одна церква із своїм предстоятелем. А ще ж є аксіома, що церковні кордони слідують за державними, а отже при набутті незалежності Україною, з її тисячолітньою православною традицією і неперервною славної історією Київської митрополії, мала б постати автокефальна церква. Ясно, що це церква для всіх, а не лише для етнічних українців чи для свідомих патріотів. УПЦ КП погоджується, що це церква і для росіян, і навіть для «ватників» - нехай отримують здорове вчення і нарешті приймуть ближнього як ближнього, а не намагатимуться все уніфікувати. Так от, із канонами все ясно. УПЦ КП їх згодна притримуватися, і навіть вважає, що канони – це їй плюс в аргументації.

Щодо висування суспільного консенсусу всіх вірних як попередньої умови – тут владика Климент щось не додумав. Абсолютного суспільного консенсусу не буває, але помісні Церкви існують і не зникають від розбіжностей, які завжди існують у суспільстві.

Відносний консенсус фіксується у Конституції. Владика Климент не бажає визнавати українську Конституцію? Автори Рівненського меморандуму якраз дійшли згоди на основі консенсусу щодо української конституції. Якщо ми притримуємося конституції України, то дійсно написані в меморандумі оцінки та цілі – цілком природні. Ну, а якщо хтось не визнає Конституції, то, як казав класик філософії права Кельзен, у нього є найбільше право людини – право на еміграцію до тієї країни, конституцію якої він визнає.

Також владика Климент мав би звернути увагу на результати останніх президентських і парламентських виборів, які свідчать про високий рівень суспільного консенсусу щодо загального політичного курсу України.

Також нагадаю владиці Клименту, що навіть улюблена багатьма в УПЦ Партія регіонів до 21 листопада 2013 року підтримувала курс на євроінтеграцію, і змінила пріоритети не зовсім добровільно.

Крім того, владика Климент мав би згадати, що суспільна консолідація віруючих є, особливо на рівні Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій (ВРЦіРО). Якщо він заперечує цей факт, то тоді можна знімати УПЦ з реєстрації та оголошувати про заміну її на РПЦ в Україні. Тоді дійсно, до консенсусу з суспільством і у суспільстві буде ще далеко.

- Владика Климент каже, що такий меморандум мав би мати благословення священночалія.

- Я вже говорив, що меморандум є виразом думки певної партії, яка в явній опозиції щодо нинішнього священноначалля. Якби я був на місці митрополита Онуфрія, то їхав би у ці області – Рівненську, Волинську, Львівську, пояснював би людям ситуацію, закликав би зберегти єдність церкви. Якщо ж за ці місяці нічого не зроблено, напруження наростає, то треба щось робити. І я б на місці рівненських владик Анатолія та Варсонофія так само вчинив би. Бо єпархії треба зберегти. Якщо ціна – це публічне визнання очевидних істин про невмотивовану агресію та про необхідність молитися за Україну – прекрасно. Якщо потрібно задекларувати бажання єдності – ще краще, цього ж хочуть усі, і усі постанови соборів та синодів – про це. Якщо ж написати, що ця єдність має реалізуватися у формі помісної церкви для України – теж добре, бо це канонічне положення, і жодних підстав у канонах не мати помісної православної церкви немає.

- Владика Климент говорить про тиск і про порушення свободи переконань.

- Свободу переконань порушити не можна, переконання явище внутрішнє, і порушена може бути лише релігійна свобода, наприклад, якщо є заборона збиратися разом для спільної молитви. На сході України такі проблеми є. Чому владика Климент їх не бачить? На заході країни є проблеми з активністю місцевого громадянського суспільства, яке підігрівається окремими особами з УПЦ КП. Кожне порушення треба фіксувати, держава зобов’язалася відстоювати права віруючих, в тому числі УПЦ, і вона це робить - зараз, після доручення прем’єр-міністра Арсенія Яценюка, відповідна робота активізувалася, знаходяться такі механізми, щоб релігійних війн в Україні не було. І у випадку Рівненського меморандуму немає підстав говорити про тиск держави. Навпаки, є намагання вберегтися від того, щоб тиск суспільства на УПЦ не набув деструктивних форм. А таке може статися, якщо УПЦ ідейно і справами випадатиме із конституційного поля України.

- Щодо підпису греко-католицького єпископа Іосафата спікер РПЦ Володимир Легойда заявивбуквально наступне (цитую мовою оригіналу): «Если греко-католики декларируют необходимость создания единой поместной церкви со своим участием, то, видимо, прежде всего, они должны заявить о прекращении всяческого литургического и канонического общения со Святым престолом, должны перестать поминать римского папу за своими богослужениями. Иначе совершенно не понятно их участие в этом процессе. Это канонический нонсенс, абсурд». Як це можна прокоментувати?

- Слова Володимира Легойди мають в основі хибну логіку. Якщо притримуватися такої логіки, що перш ніж об’єднувати Київську Церкву, треба порвати з усіма, то УПЦ має порвати із Москвою. Саме цього і вимагає постійно патріарх Філарет. До речі, в інтерв’ю журналу «Країна» патріарх Філарет пообіцяв піти у відставку, якщо УПЦ порве із Москвою на власному помісному чи архієрейському соборі. Так чи інакше, УГКЦ не користається із православних розділень, але намагається принаймні бути корисною для процесів міжправославного зближення в Україні. Якби за життя нашого покоління було досягнуто сопричастя католиків і православних, то і проблема УГКЦ зникла б. Взагалі, УГКЦ для Москви – це як невістка для тещі – завжди у всьому винна. І завжди це – неправда і маніпуляція. УГКЦ притримувалась і притримується миротворчої позиції, а її демонізують, що вона нібито за насилля. УГКЦ завжди була проти радикалізму, перше послання Святослава було якраз «Проти радикалізму». УГКЦ засудила всі страшні ідеології минулого століття, в тому числі фашизм і радикальний націоналізм. УГКЦ врятувала честь всієї України, коли на ювілей Волинської трагедії Янукович мовчав, а УГКЦ не мовчала і говорила цілком правильні і покаянні речі. Як і УПЦ, до речі, теж. УГКЦ мала конфлікти із партією «Свобода», і не важливо як то почалося, але це було глибоке ідейне розходження, оскільки УГКЦ вчила про свободу і гідність людини, а не натовпу. І зараз УГКЦ лише виграє від того, що РПЦ зробила її об’єктом критики. Спочатку підтримка в українському суспільстві зросла до захмарних висот, а тепер і весь католицький світ бачить, що РПЦ просто перекручує факти і слова, і треба в цих умовах підтримати позицію УГКЦ і України.

- Що чекає на УПЦ?

- Ще трохи такого збереження православ’я у дусі московського шаблонного протистояння всім, і УПЦ стане чужою для України. Звичайно, можна плекати надії на те, що економічна криза наверне людей до антиєвропейської орієнтації. Але, вибачайте, за умов агресії ніякої проросійської хвилі вже не буде. Тому УПЦ треба було б трошки згадати про реалізм, і бути зі своїм народом, а не зі своїми проросійськими радикалами. Бо ці радикали все одно – меншість, і все одно за ними лише минуле і ніякого майбутнього. Якщо УПЦ зараз уподібниться до Компартії України, то доля комуністів її і чекатиме. Колись була більшість взагалі, потім найбільша фракція, потім впливова опозиція, і де вони зараз? Суспільні настрої змінюються. Керівництво УПЦ чує «знизу» лише те, що хоче почути. Тому чує «обурення» з приводу підписання Рівненського меморандуму, а обурення з приводу своєї пасивності – не чує. Це – помилка. Перед революцією 1917 року керівництво РПЦ не чуло нічого, крім того що хотіло почути. Навіть не чуло власних єпископів. Чим це закінчилося? Трагедією для сотні мільйонів людей. І кров новомучеників не змиє відповідальності тих діячів за власну позиції чи її відсутність. Отже, настав час слідувати Євангелію, переданню, канонам. Настав час активності. Ви не згідні із Рівненським меморандумом? Гаразд, але ж де ваші пропозиції? Рівненський меморандум – провокація меншості? Добре, а де позиція більшості? На всі питання треба відповісти – і не відмовками, а власними проектами і власними справами.