Як і про що відбувається сьогодні діалог українських православних Церков? Як впливають на життя Церкви суспільні зміни? Що ж таке насправді автокефалія? Яку спадщину залишив Блаженніший Володимир? Про це та інше — в ексклюзивному інтерв’ю для NEWSSKY Митрополита Переяслав-Хмельницького і Вишневського, вікарія Київської митрополії Олександра (Драбинко).

Ваше Високопреосвященство, як би Ви, загалом, охарактеризували процеси, що відбувалися у Православній Церкві в Україні останнім часом? Як правило, Церква відокремлює себе від буденних політичних процесів. Але, на Вашу думку, чи якось повпливала світська Революція Гідності 2013-14 рр. на настрої кліру та мирян УПЦ, і якщо так, то яким чином?

Церква — одна з найконсервативніших та «найповільніших» соціальних спільнот. Тому її реакція на історичні події іноді суттєво затримується.

Що відбувається сьогодні в Україні, якщо дивитися на все з історичної точки зору? Починаючи з незалежності, яка була отримана нами у безкровний нереволюційний спосіб, Україна психологічно і культурно була розділена на два соціокультурних полюси. Схід, зокрема, історично зросійщені Донбас та Крим — тяжіли до Росії. Західний і центральний регіони — демонстрували проєвропейські настрої.

Революція 2013-14 років та анексія Криму докорінно змінили «ментальну карту» України. Форпостом російської ідеї в Україні лишився Донбас, де були створені проросійські квазідержавні утворення ДНР та ЛНР. Проте вся інша територія України об’єдналася довкола українських культурних та політичних цінностей.

Суспільство завжди швидше реагує на зміни, ніж Церква. У цьому, звісно, є своя перевага. Адже саме консервативність Церкви дозволяє їй зберігати незалежність від політичних процесів та не перетворюватися на суспільно-політичний «флюгер». З іншого боку, трапляється і таке, що Церква ніби «не помічає» суттєвих історичних змін.

Православна Церква в Україні розділена не так за канонічною, як за культурною та політичноюознакою.

Майже в усіх парафіях Київського Патріархату та Автокефальної Церкви – звершується богослужіння українською. Переважна більшість парафіян УПЦ КП та УАПЦ — це українські патріоти.

А чимала частина кліриків та парафіян УПЦ — це люди, що орієнтуються на російську церковну традицію, яка прививалася царизмом століттями, для них богослужіння українською — це відступ від традиції та мало не святотатство, хоча на Буковині, приміром, багато парафій служать румунською, і це нормально.

Сучасна людина потерпає від розділень. Вона шукає у Церкві єдності та розради. А у сучасній православній спільноті України фактично точиться «громадянська війна».

Одна сторона звинувачує іншу у неканонічності. І чує у відповідь: а ви – «московські агенти».Конфлікт — це винахід Сатани. І тому у конфліктах не буває тих, хто цілком винний або цілком правий. Адже сам дух конфлікту робить людей рабами гріха.

Альтернативою конфлікту може бути лише діалог та подолання розколу, досягнення єдності. У той або інший спосіб, на базі того або іншого статусу — Українська Церква має об’єднатися та стати повноцінною Церквою-Сестрою у структурі вселенського православ’я, і це не новела і не мій винахід. Дозволю собі розлого процитувати одного дипломата, який мав зустріч із Вселенським Патріархом Варфоломієм в 1996 році:

«Характеризуючи ситуацію в українському православ’ї, Варфоломей висловив свою тверду упевненість у необхідності дарування московським патріархом канонічності Українській православній церкві. Небажання Алексія II зробити це він вважає наслідком амбітного і імперського ставлення до України взагалі, до УПЦ зокрема.

На думку Варфоломея, незалежна Україна повинна і обов’язково буде мати незалежну церкву.
Ситуація сьогодні ускладнюється відсутністю чітких відповідних церковних канонів і розколом в самій Українській православній церкві, тому головним завданням зараз мають бути зусилля, спрямовані на об’єднання існуючих трьох церков в одну, що дасть змогу усунути одну з причин, яка «перешкоджає» Алексію II вчинити «по совісті».»

Мене часто називають «автокефалістом». Але моя головна ідея — це не автокефальний статус Української Церкви, а її єдність. Яким же має бути статус? Я тут повністю поділяю позицію покійного Блаженнішого Митрополита Володимира, який вважав, що питання автокефалії або автономії має розглядатися у зв’язку з питанням церковної єдності.

Православна спільнота України знаходиться сьогодні у пошуку прийнятної моделі єдності. Більша частина УПЦ Київського Патріархату та УАПЦ сьогодні відкриті до діалогу та прагнуть єдності. У нашій Українській Православній Церкві є різні точки зору з цього приводу, але прихильники діалогу та об’єднання на сьогодні у меншості. Проте я певний, що ця тенденція змінюватиметься. Адже об’єднання православ’я в Україні — це не політичний, а, перш за все, пастирський проект, це обов’язок Євангельский.

Можна бути прихильником або противником помісності і залишатися добрим християнином, добрим пастирем. Але не можна бути добрим пастирем і добрим християнином, будучи противником церковного об’єднання.

Зрозуміло, що поняття «генерація», мабуть, не вписується до церковного modus vivendi. А все-таки, чи відчувається якась різниця між світоглядом поколінь, які сформувалися за тоталітарних радянських часів, і поколінь священнослужителів, які психологічно сформувалися вже за часів Незалежності?

Звісно ж, визначальною є сама особистість, а не час, у який вона формувалася. Але час накладає на нас свій відбиток. Радянщина відбирала у людей не лише свободу. Вона відбирала також людську гідність, вміння самостійно мислити, повагу до іншої думки. Церковні люди не вписувалися у радянську дійсність. Але ця дійсність все одно так або інакше на них впливала. Я не схильний ділити людей на види та типи. У кожного — своя особистість, свій життєвий шлях.

Проте тенденція, про яку ви згадали, дійсно існує: молодше покоління священнослужителів дійснобільш укорінене в українську дійсність — українську культуру, церковну традицію. Тут немає якогось математичного закону, де рік народження механічно означатиме більшу патріотичність.

Візьміть до прикладу владику Софронія — митрополита Черкаського і Канівського. Більшу частину свого життя владика Софроній прожив за радянських часів. Але ж який це патріот! Як сильно владика вболіває за долю Української Церкви, незалежність та соборність нашої України.

В якому стані знаходиться зараз діалог між канонічними та неканонічними конфесіями (або — організаціями віруючих) в Україні?

В України сьогодні існує одна канонічно визнана церковна структура та дві невизнані. Діалогу як такого, на жаль, сьогодні фактично не існує. Діалог з Київським Патріархатом був започаткований за часів предстоятельства Блаженнішого Митрополита Володимира. Блаженніший був прихильником такого діалогу. І він покладав на нього великі надії, сподівався, що діалог, врешті-решт, призведе до консолідації українського православ’я, до подолання розколу та його наслідків.

Деякі ієрархи УПЦ сьогодні вважають, що діалог непотрібний і неможливий. А Митрополит Володимир думав інакше. Згадаймо його духовний заповіт.

«За сучасних умов, — писав Блаженніший у цьому важливому історичному документі, — Українська Православна Церква не має права бездіяльно дивитися на теперішнє розділення… Якщо одна людина хоче примиритися з іншою, вона повинна зробити перший крок назустріч тому, з ким вона хоче примиритися, хоча б той був і неправий. Так само і в питанні об’єднання з тими, хто перебуває в розколі, — не треба чекати кроків з іншої сторони».

Скажу кілька слів і про мету діалогу. Метою діалогу не має бути «дружба» двох сторін проти третьої сторони. Наприклад, я не бачу сенсу сьогодні створювати блок УПЦ та УАПЦ проти Київського Патріархату. Можливо такий блок і зможе на якийсь час загальмувати певні процеси, які сьогодні непокоять певні церковні центри. Але з історичної точки зору, це буде рух у зворотному напрямку.

Українське суспільство вже навчилося відрізняти справжнє від підробленого, штучного. Імітація діалогу нам не допоможе. Натомість нам потрібний справжній діалог — діалог чесний і прозорий. А метою такого діалогу має стати відновлення в Україні єдиної канонічної Церкви, яка б об’єднала усіх православних.

Вибачте, але я не можу не задати тут питання про автокефалію як основу такого об’єднання.

Стосовно автокефалії свого часу чітко висловився Митрополит Володимир — вона має вінчати наші об’єднавчі зусилля. Тобто Блаженніший не відкидав ідею автокефалії як такої. Митрополит Володимир не вважав, як деякі наші радикали, що автокефалія — це, буцімто, відхід від шляху спасіння. Більш того, ототожнення канонічної автокефалії з розколом, думку про те, що автокефалія це, нібито, розкол з вселенським православ’ям, — Блаженніший вважав ознаками еклезіологічної єресі, тобто викривленням православного вчення про Церкву.

А в чому саме викривлення, поясніть?

Одного разу я спілкувався з однією літньою жінкою, яка сказала мені, що ніколи у житті не зайде до храму автокефальної Церкви. Звісно ж я зрозумів, що вона мала на увазі, що ніколи не зайде до храму УАПЦ або Київського патріархату. Але я дозволив собі певний іронічний експеримент і зауважив: «а ви знаєте, що храм, де ми з вами говоримо, належить саме до автокефальної Церкви?» «Як це можливо?» — жахнулася співрозмовниця. І я пояснив їй, що Руська Православна Церква має свого Патріарха, а отже є автокефальною, тобто незалежною у своєму канонічному управлінні від інших Помісних Церков…

Бачили б ви очі цієї жінки… Слово «автокефалія» для неї означало ніщо інше як духовну смерть. І тут виявляється, що її власний храм, храм, де вона звикла молитися, сповідатися, причащатися — також «автокефальний».

Що ілюструє ця історія?

За десятиліття полеміки з автокефальним рухом ми витворили цілий комплекс міфів, які не мають жодного стосунку до православного богослов’я. У Першому посланні до Тимофія є така настанова: «Цурайся нечистих та бабських байок, а вправляйся у благочесті» (4,7). Так от жінка, з якою я говорив, стала жертвою саме цих «бабських міфів» (а грецькою, до речі, вжито саме слово «міфос»), зокрема, міфу про те, що справжня істинна Православна Церква ніби-то не може бути автокефальною.

Даруйте, але ж давайте задамо собі питання — якою є єдність православного світу сьогодні? Яким чином об’єднані, наприклад, Православна Церква у Греції та Православна Церква в Росії? Можливо, вони керуються з одного адміністративного центру? Ні. Елладською Церквою керую Священний Синод цієї Церкви, а на чолі Руської Православної Церкви стоїть Патріарх, який керує нею разом зі своїм Священним Синодом. Обидві Церкви автокефальні, тобто незалежні одна від одної та інших Помісних Церков. Який висновок ми можемо зробити з цього прикладу?Автокефалія — це не інструмент роз’єднання, а канонічна норма життя православного світу. Адже єдність Православної Церкви має не адміністративний характер, а базується на єдності віри та єдності молитви.

З ваших слів я зрозумів, що ви не відкидаєте автокефалії Української Церкви?

Її не відкидав і Блаженніший Митрополит Володимир. Чому ж її маю відкидати я? Але повторюся: головним пріоритетом для мене є не той або інший канонічний статус, а об’єднання розділеного українського православ’я. Нам необхідно започаткувати справжній, щирий діалог.

А вже у ході цього діалогу визначитися, на базі якого саме статусу має відбутися об’єднання. До слова, сама по собі Українська Церква, нехай і об’єднана, це питання вирішити не зможе. Тобто тут все одно потрібно буде залучати вселенське православ’я, враховувати думку Вселенського Константинопольського Патріархату та інших Помісних Церков.

Але наскільки це буде прийнятно для Московського Патріархату, який постійно наголошує, що українське питання — це внутрішня справа РПЦ?

Дійсно, наприкінці 80-х та на початку 90-х питання церковного розділення в Україні сприймалося саме так. Українська державність тоді була лише щойно проголошена, і чимало питань сприймалося по інерції, без врахування того, що Україна — це окрема держава. Крім того, існувала думка, що церковне розділення буде подолане у найближчій перспективі. Але, пробачте,з того часу минуло вже 25 років. На початку 90-х у церковних колах панувала думка: «розкол — це проблема Філарета». Мовляв, єдина причина існування Київського Патріархату — це те, що Митрополит Філарет свого часу не став патріархом Московським. Ця точка зору сьогодні відома.

Її захищає сьогодні Василій Анісімов, Максим Костенко, Олександр Чаленко та інші журналісти зпроросійського пулу. Але з 1992 року минуло 23 роки. І за цей час стало зрозуміло, що ідея помісності Української Церкви не зводиться до тої або іншої персоналії.

Хочу нагадати думку мого вчителя —Митрополита Володимира. «Сподівання багатьох, що автокефальний рух в Україні локалізується у західному регіоні і з часом зійде нанівець¸не виправдалися. Змінилися люди, безліч наших співвітчизників прийшли до православної віри саме в межах цього руху».

Що означають ці слова? Ми маємо усвідомити, що зараз не кінець 80-х, і автокефальний рух — це не маргінальне суспільне явище.

Нещодавно Держдепартамент у справах національностей та релігій оприлюднив звіт про мережу релігійних організацій в Україні станом на 1 січня цього року.

Я підрахував кількість громад і громад, що належать до УПЦ КП та УАПЦ. І от що вийшло: УПЦ КП та УАПЦ разом нараховують майже шість тисяч громад. А, точніше 5.963 громади. А до канонічної УПЦ належить 12.241 громада. «Нас удвічі більше» — скаже хтось. Але, вибачте, вдумайтеся у це число: майже 6 тисяч громад. Так це ж більше, ніж нараховують деякі Помісні Церкви!

Майже 6 тисяч громад знаходяться у канонічній ізоляції, що передбачає, до речі, і невизнання таїнств, що звершені у цій церковній спільноті. Вибачте, але ж це справжня трагедія для мільйонів українців. Ігнорувати таку проблему з пастирської точки зору неможливо.

Саме тому Блаженніший Митрополит Володимир і звернувся у жовтні 2008 року до Глав Помісних Православних Церков з проханням висловити «єдину позицію щодо шляхів подолання церковних розділень в Україні». Блаженніший був людиною смиренною, людиною, що звикла коритися соборному розуму Церкви. І саме тому він писав у своєму Зверненні до Глав Помісних Церков: «Ми сподіваємося, що просвітлений Духом Святим соборний розум Вселенської Церкви вкаже шлях до відновлення богозаповіданної церковної єдності».

Серед тих в Україні, кого хвилює доляукраїнського Православ’я, чимало людей
покладають надії на майбутній Вселенськийсобор… Як Ви вважаєте, чи відбудуться якісьзміни?

Собор, який ви маєте на увазі, не заявлений наразі як Вселенський. А його офіційна назва —Всеправославний Собор або більш архаїчно та урочисто: Святий і Великий Собор Православної Церкви. Підготовка до такого Собору ведеться вже більше 50 років — з 1961 року.

Але тут є об’єктивна перешкода. Проводити такий Собор можна лише тоді, коли буде зрозуміло, що з усіх важливих питань між Помісними Православними Церквами буде віднайдений консенсус. Якщо цього вдасться досягнути, то Собор буде проведений наступного року.

Але я б не покладав особливі надії саме на цей Собор, бо українське церковне питання надто суперечливе для обговорення. Інтереси Константинопольського та Московського Патріархатів тут відмінні. А отже Собор або ігноруватиме цю проблему, або винесе з неї рішення на основі консенсусу.

Звичайно, ми з вами — смертні люди. І ми не володіємо даром передбачення. «Неможливе для людей, можливе для Бога»,- читаємо ми у Євангелії. Але на сьогодні вирішення українського церковного питання на Всеправославному Соборі здається мені малореалістичним. Провести такий Собор без участі Московського Патріархату неможливо. А позиція Московського Патріархату сьогодні чітко визначена: об’єднання можливе на базі існуючого статусу УПЦ всередині Московського Патріархату і через покаяння тих, хто перебуває сьогодні поза УПЦ у гріху розколу.

А наскільки реалістично, що УПЦ КП та УАПЦ приймуть такі умови?

Ці умови були озвучені одразу ж — тобто чверть століття назад. Їх не приймали впродовж 25 років. Чому саме їх мають прийняти сьогодні… І як бути з тими, хто не чинив розкол, а виріс в ньому? В чому їх гріх?

Наскільки я пам’ятаю, була ще інша пропозиція — автономія.

Так, Ювілейний Собор РПЦ 2000 р. відмовив розглянути лист Леоніда Кучми стосовно удосконалення канонічного статусу Українській Церкві (а тоді під цим виразом малася на увазі саме автономія) Натомість було прийняте рішення «вважати необхідним через братню взаємодію і консультації з іншими Помісними Церквами сприяти досягненню загальноправославної згоди з питання проголошення та визнання автономії Української Православної Церкви, яке мусить мати місце у зв’язку з реальними досягненнями у справі подолання розколу».

А що означає таке формулювання в перекладі з церковно-дипломатичної на зрозумілу нам мову?

Можу запропонувати власну версію такого перекладу. Тут сказано, що РПЦ не готова надати УПЦ автономію, але готова зробити це після того, як до УПЦ приєднається Київський Патріархат та УАПЦ.

Причому слова про досягнення загальноцерковної згоди щодо автономії свідчать про те, що майбутня автономна Церква буде присутня у загальноцерковному диптиху Помісних Церков.

Тобто, що це буде не автономія у складі Московського Патріархату, а власний статус у вселенському православ’ї.

Вибачте, але знову ж таки — наскільки це реалістично?

Вселенський Патріархат вважає, що статус автономії можливий лише для Церков, які входять до складу саме цього Патріархату. Тобто, з точки зору Вселенського Патріархату, Українська Церква не може мати статусу автономної у складі Московського Патріархату. Сукупність певних канонічних прав — так. Але це не буде повноцінна автономія, автономія, яка визнана усіма Помісними Церквами, а лише особливий статус всередині Руської Церкви. Тобто той статус, який ми маємо зараз.

Тобто варіант автономії відпадає?

Я — вікарний єпископ Української Православної Церкви, яка користується правами широкої автономії та незалежності в управлінні всередині Руської Православної Церкви. Задоволений я цим статусом або ні, прагну я його удосконалити або ні — це не вирішує питання об’єднання.

А питання про автономію у складі Московського Патріархату треба ставити не переді мною, а перед тими нашими братами, що сьогодні перебувають поза межами УПЦ. Іншими словами, це питання до священнослужителів та вірян Київського Патріархату та УАПЦ. Відповідь можуть дати тільки вони. Зрозумійте — діалог потрібно вести не зі мною, а з ними. Вони — сторона переговорів. А саме до них мають бути звернені ваші питання.

Але у вас має бути власна думка щодо цього.

У мене тут є скоріше певна поетична асоціація. На думку спливають слова Блаженнішого Митрополита Володимира.

Знати, як діяти, — половина справи, інша половина — знати час, коли діяти. Ми не можемо сісти у човен, який вже проплив повз нас, або у той, який ще не приплив.

У деяких країнах, приміром, у Румунії — місцева православна Церква має певний «урядовий» статус — чи може такий статус посприяти, у перспективі, залагодженню проблеми українських «розколів»?

Розділення нереально подолати без чіткої позиції держави. Держава має чітко визначитися — зацікавлена вона у консолідації українського православ’я або ні. Церква відокремлена від держави. Але Церква не може ігнорувати позицію суспільства та держави. Тут потрібний конструктивний діалог.

Держава має знайти аргументи, щоб переконати православних ієрархів з різних церковних спільнот об’єднатися. Одним з таких аргументів може бути зміна законодавчої бази. Зокрема, держава може надати об’єднаній Православній Церкві особливий статус, який би передбачав фінансування кліру та інших церковних працівників за рахунок платників податків. Так робиться у таких православних країнах як Румунія або ж Греція.

Подібна ж система існує у Німеччині, де платник податків сам визначає конфесію, якій прагне допомагати або ж не допомагає жодній. Тут, щоправда, існує певна межа. Держава може заохочувати православні юрисдикції до об’єднання. Але вона не має тиснути.

Гаразд, держава не має тиснути. А суспільство? Наприклад, якщо завтра відомий громадський діяч наполягатиме на автокефалізації Церкви — це тиск або ні?

Громадянське суспільство — це не Церква. Але це — головний партнер Церкви. Тому деякі ієрархи глибоко помиляються, коли вважають, що думкою суспільства можна нехтувати. Церква не має бути «флюгером», її позиція з етичних питань має ґрунтуватися на біблійному та святоотецькому вченні.

Але у таких питаннях, як об’єднання або канонічний статус, ми маємо чуйно прислухатися до українського суспільства. Не варто думати, що затягування питання зніме його з порядку денного.

Запит суспільства на церковну єдність нікуди не дінеться. А от авторитет нашої Церкви в українському суспільстві неминуче впаде. Дехто каже: Драбинко — український націоналіст, тому він і виступає за об’єднання українського православ’я.

Я — прихильник об’єднання українського православ’я.

Але моя позиція обумовлена пастирськими, а не політичними чинниками. В даному питанні завжди перед очима образ і приклад «Пастиря Доброго». І якщо я наполегливо виступаю за діалог, то це тому, що я не хочу, аби Церква, в якій я знаходжуся, маргіналізувалася, остаточно втратила свій вплив на українське суспільство, втратила все те, що було придбано трудами покійного Митрополита Володимира.

Насамкінець, хочу згадати про Вашого спочилого покійного вчителя — Блаженнішого Митрополита Володимира. Яке значення для сучасного українського православ’я має його духовна спадщина та досвід?

Блаженніший Володимир — це фактично отець сучасної УПЦ, оскільки саме на його роки припав процес становлення нашої Церкви та закріплення її канонічних прав. Мені довподоби слова багаторічного секретаря Митрополита Володимира, протоієрея Віталія Косовського: «Такое мудрое управление Церковью позволило за эти 18 лет поднять ее на высочайший мировой уровень. Ныне Украинскую Православную Церковь по праву можно назвать одной из великих Церквей мира. И мы можем сейчас констатировать: в Украине есть Поместная Церковь, т. к. УПЦ обладает всеми правами Поместной Церкви.»

Митрополит Володимир був живою людиною. Як у богослова, що спеціалізувався у сфері еклезіології (еклезіологія — розділ богослов’я, що вивчає вчення про Церкву – ред.), у нього були свої усталені погляди на такі явища як церковне розділення. Але Блаженніший не був сухою людиною з кабінетним типом мислення. І його ставлення до певних явищ, певних особистостей — з часом змінювалося.

На початку 90-х Блаженніший перебував у жорсткому конфлікті з колишнім Предстоятелем УПЦ Митрополитом Філаретом. Це був, так би мовити, історично неминучий конфлікт… Але наприкінці життя він якось випадково зустрівся з патріархом Філаретом, і вони по-християнськи обнялися, розцілувалися. Цей крок критикували деякі «ревнителі». Але такий вже був Блаженніший — людяний, відкритий…

Магістерська дисертація Блаженнішого присвячена темі еклезіології у східнослов’янській богословській традиції. Він написав її у 1978 році. Але подивіться на список літератури, на богословські постаті, які у ній аналізуються, нарешті, на сам стиль аналізу. Це — європейський за своїм стилем та рівнем богословський аналіз. Аналізуючи богословську систему отця Сергія Булгакова або отця Павла Флоренського, Митрополит Володимир вказує на сильні та слабкі сторони їх богословських моделей. Але він уникає ідеологізувати розбіжності, уникає навішувати ярлики «неправославності».

Це була дуже відкрита та терпима людина. Власне кажучи, за своєю ментальністю це була, скоріше, людина європейської, а не радянської культури.

Мрією Блаженнішого було закінчити докторську дисертацію. Але не справдилося. Надто багато часу відбирали зустрічі, виїзди на єпархії, підготовка церковних документів.

Нещодавно Фонд пам’яті Митрополита Володимира випустив у світ одинадцятий том зібрання творів Блаженнішого. Це — збірка концептуальних статей та доповідей Блаженнішого, які були написані ним в останні роки. Відкриває збірку Духовний Заповіт Митрополита Володимира — програмовий текст, де у стислій формі висловлені головні думки Блаженнішого останніх років… дійсно, оцінити маштаб людини, церковного діяча — можна лише втративши її. А отже, справжня оцінка спадку Блаженнішого як богослова, ієрарха та просто людини ще попереду.

спілкувався Максим Михайленко

Сегодня Рада должна рассмотреть вопрос об отставке главы СБУ Валентина Наливайченко. Источники в пропрезидентской фракции утверждают, что голосов для этого достаточно

Сегодня парламенту предложат отправить в отставку главу СБУ Валентина Наливайченко. Иного выбора у президента после политического каминг-аута олигарха Дмитрия Фирташа в суде в Вене и скандала, разыгравшегося вокруг СБУ и ГПУ после пожара на нефтебазе БРСМ, не осталось. Цепочка связей газового бизнесмена с мэром Киева Виталием Кличко, пружиной раскрутившаяся после откровений олигарха, привела к фигуре Наливайченко – назначенного в СБУ президентом по квоте УДАРА, парламентского союзника БПП.

"В СБУ Наливайченко по квоте партии УДАР. Я более чем уверен, что и он, и Кличко пользуются политической и олигархической поддержкой Дмитрия Фирташа. У меня есть много доводов, которые построены и на анализе политического процесса, и просто на фактах", - рассказывает журналисту НВ Сергей Лещенко, бывший расследователь и нардеп БПП.

Формально причиной увольнения главы СБУ, которая должна удовлетворить обывателей и так называемых западных партнеров, наблюдающих за разыгрывающимся вторую неделю спектаклем, назовут отсутствие успехов в борьбе с коррупцией, контрабандой и деятелями прошлой власти. Увольнять просто так главу СБУ в политике не принято. Поэтому, как рассказал Порошенко нардепам на заседании фракции БПП, Наливайченко предложили другой пост – уровня главы Службы внешней разведки. Однако по состоянию на вчерашний вечер, тот от предложения якобы отказался. Причина – Наливайченко принял решение идти в большую политику.

"После разговора с Порошенко у Наливайченко включилась новая история. Возможо, он уже играет в политику, в будущий политический цикл", - говорит Лещенко. Хотя особых достижений в борьбе с коррупцией у Наливайченко тоже не было, подчеркивает он.

До истории с венскими признаниями, а также последовавшим за ними скандалом вокруг БРСМ и конфликтом между СБУ и ГПУ, Наливайченко много лет сохранял вполне благообразный имидж и дважды возглавлял СБУ.

Человек с 12-летним опытом дипслужбы, он всегда стремился произвести приятное впечатление – на собеседников, публику, журналистов, и ему это удавалось. "Вы же напишете в журнале, что Валентин Александрович отвечал на вопросы лично и не по бумажке?", - в присутствии Наливайченко улыбалась после его интервью в 2009 году сотрудница пресс-службы СБУ.

Человек с двойными стандартами – так характеризует Валентина Наливайченко его бывший заместитель, дважды зампред СБУ Александр Скипальский, считающийся одним из отцов спецслужбы.

"Я был его подчиненным и видел его риторику и конкретные действия – они очень часто расходились. Человек позволяет себе говорить одно, а делать – другое. Часто использовал интриги в коллективах, – говорит Скипальский НВ. – Не то чтобы все это в собственных интересах – это либо его научили в разведывательной российской академии Андропова, в которой он долгое время пребывал, либо это его врожденная черта. Сами последите, какая у него риторика подхалимства даже к журналистам. Эта лестность абсолютно неискренна".

Разведшкола КГБ

Академия Андропова (в студенческие годы Наливайченко это был еще Краснознаменный имени Ю. В. Андропова институт КГБ СССР, а еще прежде – Высшая разведшкола), о которой упоминает Скипальский, – отдельный пункт в биографии главы СБУ.

Согласно официальной биографии, в 1991 году Наливайченко, выпускнику киевского Университета им. Шевченко – референту-переводчику, владеющему английским и финским, предложили поучиться там – это было распространено в то время.

Вот как рассказывал об этом эпизоде в одном из интервью сам Наливайченко: "Я пошел работать по распределению в Киевский инженерно-строительный институт – читать иностранным студентам русский язык. Меня назначили завотделом по работе с иностранцами. И только там дядя из кабинета [представитель спецслужб], расположенного напротив, подошел ко мне, помялся немного и говорит: "Так, мол, и так, а вот вы бы не хотели поучиться еще? <...>. Еще долго напускали тумана, пока я понял, что предлагают поучиться в Москве, в Институте разведки имени Андропова. Отсюда у меня и второе высшее образование. Когда я, отучившись, вернулся из Москвы, Советский Союз развалился. В Институте Андропова я был последним слушателем из Украины. У меня был выбор – остаться там или возвращаться. Я сказал: "Нет, у меня в Украине родители, буду возвращаться". Вернулся, когда КГБ Украины был на этапе развала. Взмолился: "Отпустите, люди добрые" – и меня отпустили".

СБУ, политика и Хорошковский

При этом, вернувшись в Киев, Наливайченко, сын рабочего и медсестры, сразу поступил на дипслужбу – не куда-нибудь, а в посольство Украины в Финляндии. Затем была консульская служба в США, посты замглавы МИДа Украины и чрезвычайного посла в Минске.

В 2006-м Наливайченко впервые попадает в СБУ – первым замом, а вскоре становится и главой Службы безопасности. При нем СБУ берется за рассекречивание архивов и инициирует судебный процесс по Голодомору.

А затем в жизнь Наливайченко ворвалась большая политика. Или он в нее. В 2010-м он присоединился к партии Виктора Ющенко Наша Украина, а два года спустя – вступил в партию Кличко и по списку УДАРА на очередных парламентских выборах в 2012-м прошел в Раду.

На период первого срока Наливайченко в СБУ приходится ставшее сенсацией назначение в спецслужбу человека из клана Фирташа - Левочкина. В 2009-м Ющенко неожиданно предлагает на пост зама Наливайченко миллионера Валерия Хорошковского, на тот момент – бизнес-партнера Левочкина и Фирташа по телеканалу Интер.

Хорошковского в СБУ привел именно Наливайченко, напоминает Скипальский.

"Я знаю, что это их [Фирташа - Левочкина] среда, - говорит Скипальский. – Тогда начали говорить, что это Ющенко подобрал Хорошковского в замы Наливайченко. Ничего подобного. Это не президент – это Наливайченко лично предложил Хорошковскому должность своего первого зама. И он [Наливайченко] продолжает в той среде [оставаться]. Но об этом почему-то сейчас не говорят. Также как и о Кислинском [Андрей Кислинский, замглавы СБУ при Наливайченко, уволенный после скандала с несуществующим дипломом о высшем образовании]".

Во второй раз главой СБУ Наливайченко был назначен после бегства Януковича – 24 февраля 2014-го. О том, как, работая там уже при нынешней власти, Наливайченко помогал "старой среде", рассказал на днях Лещенко. Ссылаясь на документы, нардеп утверждает, что летом 2014 года некого американского гражданина СБУ не впустило в Украину, причем причину отказа во въезде ведомство засекретило.

"Оказалось, что у этого гражданина корпоративный конфликт с Фирташем – одно из предприятий этого гражданина Фирташ взял под контроль. По мнению американца, это была рейдерская атака, - рассказывает он. - Это была искусственно созданная ситуация, чтобы запретить ему въезд. Для меня очевидно, что это Фирташ использует свои связи в СБУ конкретно под финансовую историю".

Деньги

Финансовая история самого Наливайченко такова. В 2007 году, отвечая на вопрос о своем имуществе, он рассказал, что ему принадлежит трехкомнатная квартира в Киеве, приобретенная, когда он работал в дипломатии, а его жена владеет машиной Toyota Camry 2004 года.

В прошлом году глава СБУ, согласно декларации, заработал 234 тыс. 738 грн зарплаты и других доходов за этот период не получал. Его супруга Елена Наливайченко – 281 тыс. грн (15 тыс. грн зарплаты, 116 тыс. грн дивидендов и 150 тыс. грн от продажи имущества). Семья задекларировала два участка в Киевской области, две квартиры в Киеве площадью 74 и 184,2 кв. м и дачный дом под Киевом площадью 320 кв. м. Кроме того, Наливайченко указал, что его жена имеет вклад в банке – более 2,2 млн грн.

Издание Наші гроші утверждает, что жене главы СБУ принадлежит квартира в элитном жилкомплексе Альпийский по ул. Протасов Яр, 8, неподалеку от лыжного спуска и центра Киева, с круглосуточной охраной и фитнес-центром. Квартира была приобретена в 2012 году, когда Наливайченко был нардепом УДАРА.

Став депутатом, в 2012 году, Наливайченко указал в декларации, что до избрания работал руководителем группы советников в фирме Смайл холдинг Украины. Одним из ее учредителей была его дочь, утверждало издание Insider. В 2010-2012 годах, когда Наливайченко уже был нардепом, а при власти находились регионалы, фирмы группы Смайл, согласно данным Вестника госзакупок, заработали около 60 млн грн на тендерах госкомпаний Черноморнефтегаза и Укргазвидобування, на тот момент – дочерних предприятиях НАК Нафтогаза Украины. Специализирующиеся по документам на страховой деятельности компании группы Смайл поставляли на тендерах металлопрокат и арматуру. У Наливайченко заявили тогда, что ни он, ни его супруга к компании отношения не имеют, однако ничего не уточнили о роли в ней дочери, Ольги Наливайченко.

Дети

26-летняя Ольга Наливайченко получила престижное западное образование. Окончив юридический факультет КИМО в Киеве, она продолжила учебу в Университете Джорджа Вашингтона в США, затем получила степень магистра в Стокгольмском университете в Швеции и прошла стажировку в Италии, Франции, Австрии, Германии и США, сообщает ее профиль в соцсети LinkedIn.  

Согласно данным того же профиля, с конца 2014 года и по настоящее время дочь Наливайченко работает заместителем директора юрдепартамента компании ТехЭнергоТрейд.

Собственником ТехЭнергоТрейда выступает неоднозначный бизнесмен Виктор Полищук, владелец торговой сети электроники Эльдорадо, столичного ТЦ Гуливер и банка Михайловский. Его имя СМИ связывают с людьми Семьи, а его супруга приходится родней премьеру РФ.

Полищук – миллионер непубличный, достоверной информации о происхождении его состояния нет (в 2013-м он входил в сотню богатейших украинцев по версии Forbes с капиталом $ 166 млн). Издание Golos.ua утверждает, что он связан с Александром Клименко, экс-главой Миндоходов эпохи Януковича. С именем Клименко ТЦ Гуливер связывал и нардеп Лещенко, как и холдинг Вести, офисы которого также находятся в Гуливере.

Три месяца назад собственник банка Михайловский, активно прирастающего все новыми банковскими отделениями, получил разрешение АМКУ поглотить неплатежеспособный банк бежавшего из Украины в Россию Александра Януковича - Всеукраинский банк развития.

Жена Полищука, как сообщает автобиография бизнесмена в Википедии, приходится племянницей супруге российского премьера Дмитрия Медведева. А его пресс-секретарем некогда трудилась Алена Березовская – та самая журналистка из пула Януковича, которую СМИ называли фавориткой экс-президента и которая теперь также перебралась в Россию и руководит информресурсом Украина.ру под крылом одиозного российского журналиста Дмитрия Киселева.

Что дальше?

Назначение главы СБУ – это привилегия президента, и по закону право президента – инициировать его снятие, чем бы он ни мотивировал свое решение.

"Конечно, наверное, имеются претензии к эффективности работы СБУ. Структура это достаточно закрытая, но тем не менее, со стороны было непонятно – как, например, упустили Клюева? Очевидно, что это дело не только СБУ, но претензии к его эффективности – есть, - говорит НВ политолог Алексей Гарань.- В то же время прозвучали обвинения Наливайченко в связях с Фирташем".  

Наливайченко, по мнению Гараня, в сложившейся ситуации повел себя не очень правильно, а его приход в ГПУ в сопровождении Альфы выглядел и вовсе как пиар.

Его коллега Владимир Фесенко также полагает, что в обострении ситуации и в итоге увольнении виновен сам Наливайченко: он, мол, слишком самоуверенно стал себя чувствовать и, пытаясь защитить свои позиции, выбрал тактику нападения.

"Человек, который не учится на ошибках, а думает, что он самый умный, рано или поздно нарывается. Этот момент наступил, когда он нарвался на кулак", - говорит Скипальский. Экс-зам Наливайченко уверен, что его бывший шеф уже начал поход в политику.

"Это явно просматривается, - говорит он. - Это называется хлопнуть дверью, чтобы показать себя, показать – вот какой я мужественный, герой! Это явно пиар-шаги для политического будущего, на которое он рассчитывает".

КАК ЭТО БЫЛО

Строуб Тэлботт: "Я сказал Кравчуку, что самое большее, что мы можем сделать, — это помочь финансово в возвращении боеголовок в Россию..."

Бывший госсекретарь США описал в мемуарах американско-российскую операцию по принуждению Украины к безъядерному статусу в обмен на гарантии ее территориальной целостности. Недавние заявления Белого дома о том, что Вашингтон не планирует поставлять украинской армии летальное оружие, вызывают стойкое ощущение дежавю…

На брифинге пресс-секретарь Белого дома Джош Эрнест, сопровождавший президента США Барака Обаму в Германию на саммит «Большой семерки» (G7), заявил, что участвовавшие в нем лидеры промышленно развитых стран не хотят возвращения к холодной войне. «Полагаю, что есть некоторые, в частности президент Путин, которые пытаются вернуть или вновь разжечь менталитет холодной войны. Но определенно это не в планах США или членов «семерки», — подчеркнул Джош Эрнест. Он также сообщил, что Вашингтон не планирует поставлять украинской армии наступательные виды вооружения.«По мнению президента Обамы, это (поставки. — Ред.) только привело бы к дальнейшей эскалации ситуации, которая должна быть решена дипломатическим путем», — заявил пресс-секретарь Белого дома. При этом Джош Эрнест подчеркнул: «США дали понять, что у нас довольно сложные отношения с Россией, что, несмотря на существенные разногласия относительно дестабилизирующих действий России в Украине, мы можем сотрудничать по ряду вопросов, которые важны для национальной безопасности в обеих наших странах».

Примечательно, что подобная трактовка, образно говоря, существенных разногласий, которые не являются препятствием для плодотворного сотрудничества с Россией, звучала из уст американских дипломатов и 24 года назад, когда, по сути, стартовала операция по принуждению Украины к отказу от ядерного вооружения. Как известно, результатом кампании стало подписание в 1994 году Будапештского меморандума, названного уникальной победой администрации Билла Клинтона, к которой приобщился и его предшественник, Джордж Буш-старший.

Если полистать подшивки ведущих мировых газет того времени, можно сделать вывод, что завизированное в январе 1994 года в Москве заявление Клинтона, Ельцина и Кравчука (предшествовавшее подписанию 5 декабря в Будапеште меморандума) именно под давлением американцев не стало юридически обязывающим документом. Просто как политико-правовой документ оно требовало от России и США «заботиться» о безопасности Украины. Президент США поставил свою подпись под заявлением со словами «national security assurances», означающими «заверение национальной безопасности». Киев, которому пообещали признание суверенитета государства в обмен на передачу России ядерных арсеналов, заверения посчитали… «гарантиями». Сейчас многие отечественные политики корят себя за столь вольный перевод. Впрочем, как свидетельствуют мемуары бывшего госсекретаря Строуба Тэлботта, именуемого еще и «архитектором политики администрации Клинтона по новообразованным странам бывшего Советского Союза», «в эпизоде с вывозом ядерного оружия из Украины» перевод не имеет значения.

Так, в книге воспоминаний «Спец по России» Строуб Тэлботт признает, что США комфортно чувствовали себя в биполярном мире, где существовали только две ядерные сверхдержавы: Соединенные Штаты и СССР. Но все изменилось после распада Советского Союза, в результате которого Украина стала третьим (а были еще Беларусь и Казахстан) по потенциалу ядерным государством.

И американцы стали активно работать над тем, чтобы вернуть статус-кво, то есть склонить Украину согласиться с утилизацией, а лучше — вывозом огромных ядерных арсеналов на территорию России. В 1991 году президент Леонид Кравчук говорил, что он «против перемещения ядерного оружия»: «Мы не собираемся раздеться догола и безразлично смотреть, как наши соседи наращивают вооружения…» Но перспектива появления на карте мира еще одной ядерной державы не устраивала ни США, ни Россию. Несговорчивому Киеву они поочередно грозили то исключением из программы партнерства, то энергетическими санкциями.

Описывая процесс принуждения Киева к безъядерному статусу, Строуб Тэлботт цитирует отнюдь не дипломатические выражения, с помощью которых американцы «убеждали» в ходе переговоров своих визави из Украины. Правда, нет комментариев по поводу выступления в 1993 году в Верховной Раде тогдашнего премьер-министра Леонида Кучмы, который настаивал на сохранении в Украине нескольких межконтинентальных баллистических ракет с ядерными боеголовками, поскольку у этих ракет продолжительные сроки хранения…

Вскоре после этого Тэлботт прибыл в Киев, как он пишет, в «столицу несчастной и нервной страны», чтобы провести переговоры о судьбе «осиротевших ракет», которые «националисты в Украине держали в качестве сдерживающего средства против провокаций и агрессии со стороны России». О встрече с Леонидом Кравчуком Тэлботт написал: «Он (Кравчук. — Ред.) пожелал астрономическую сумму в обмен на ракеты: миллиарды долларов в качестве «компенсации» и американское обещание, что мы будем расценивать нападение на Украину как нападение на США — почти такие же гарантии безопасности, как данные нашим ближайшим союзникам. Это обязало бы нас выступить на стороне Украины в случае возникновения конфликта между ней и Россией из-за ядерного оружия или по какому-либо иному поводу. Я сказал Кравчуку, что самое большее, что мы можем сделать, — это помочь финансово в возвращении боеголовок в Россию, где они будут демонтированы с американской экономической и технической помощью, в обмен на московские гарантии, подкрепленные США, что Россия будет уважать независимость Украины».

О результатах последовавшей поездки в Кремль за гарантиями для Киева Тэлботт сообщил:«По словам посла России в США Лукина, отношения России с Украиной похожи на отношения между Нью-Йорком и Нью-Джерси. США должны относиться ко всему происходящему в пределах бывшего Советского Союза как к начинке «черного ящика». Евгений Примаков, руководитель российской разведки, «сравнивал украинцев с детьми, в руки которых попало отцовское заряженное ружье и которые безрассудно считают, что могут использовать его в своих собственных целях».

Американский политолог Збигнев Бжезинский тогда прокомментировал ситуацию так:«Чтобы изолировать Украину на международной арене, российские политики умело использовали обеспокоенность администрации Клинтона ядерным статусом Украины. Играя на американских страхах (и на том, что администрация, очевидно, отдавала предпочтение российскому контролю над ядерным оружием Украины), Москве довольно успешно удалось представить новых лидеров в Киеве как носителей угрозы международной стабильности».

Как признал Строуб Тэлботт, американцы действительно склонялись к российской позиции о скорейшей передаче ракет России с минимальными гарантиями для Украины. Бывший замгоссекретаря написал в мемуарах, что Кремль и российские дипломаты были более понятны официальному Вашингтону, чем незнакомые и «параноидальные» украинцы.

Вспоминая о первом прилете Клинтона в Украину (12 января 1994 года), Тэлботт отходит от дипломатической вежливости еще дальше. «Когда мы приземлились, все было похоже на то, что нас оставили с носом. Зленко (тогда — глава МИД Украины. — Ред.) и Бутейко(советник президента Украины по вопросам нацбезопасности. — Ред.) снова попытались затравить своего президента и открыть дискуссию на темы, для закрытия которых мы пролили немало крови (речь идет о позиции дипломатов, настаивавших на действенных гарантиях украинской независимости и территориальной целостности. — Ред.). Клинтон и Кристофер, не имеющие привычки отчитывать руководителей государств, в этот раз решили сделать исключение. Они сказали Кравчуку настолько откровенно, насколько это было возможно, что, если тот откажется от уже достигнутой договоренности, это будет серьезным регрессом в отношениях Украины как с Россией, так и с США. Пока Зленко и Бутейко сердито молчали, Кравчук, который весь дрожал, пообещал Клинтону, что будет придерживаться предварительно достигнутой договоренности и не будет выкидывать никаких фокусов в последнюю минуту при подписании трехстороннего заявления через два дня в Москве».

В общем, по словам американского дипломата, так выглядела большая победа администрации Клинтона. А его соотечественник Збигнев Бжезинский двадцать лет назад назвал сотрудничество Москвы и Вашингтона в операции по принуждению Украины к безъядерному статусу «преждевременным партнерством». Он советовал администрации Клинтона отказаться«от одностороннего преувеличенного восприятия вопроса о статусе ядерного оружия как лакмусовой бумажки в американско-украинских отношениях. Существование независимой Украины, — предупреждал Бжезинский, — имеет куда большее значение, чем-то, быстро или нет Украина демонтирует свой постсоветский ядерный арсенал».

К этому совету стоило бы прислушаться и администрации нынешнего президента США.