Храм Непорочного Зачатия... Москва - 2012 |
+++
http://patrioty.org.ua/shokuyucha-istoriya-soldat-...-vidmovu-rozdyagatisya-dogola/
+++
Шокуюча історія: Солдат РФ розстріляв бійця АТО за відмову роздягатися догола Березень 14, 2015 11:38 | Тематика: Політика | 6 Comments Читати про: розстріл, солдати РФ, терористи 26581109134 Про це розповідають рідні та товариші загиблого. Терорист “ДНР”. Фото: http://euroradio.fm/ 18-річний Іван Клевчук з селища Новомиколаївка (Запорізька область) з 93-ї окремої механізованої бригади загинув в зоні АТО в серпні поточного року, але навіть через півроку після його смерті обставини загибелі хлопця до кінця не з’ясували, повідомляють Патріоти України з посиланням на “Зет-Сіті”. За офіційною версією, Іван загинув від численних осколкових поранень в результаті обстрілу українських військ під час виходу з Іловайського котла. Але українські бійці, які після тієї страшної трагедії залишилися в живих, цю історію розповідають інакше. “Наші пацани потрапили в полон. У тому числі і наш Ваня. Потім їм дали “зелений коридор”, який виявився зовсім не зеленим. Російський офіцер наказав нашим хлопцям за 45 секунд роздягнутися догола. Ваня цього зробити не зміг – у нього були поранення в обидві руки … І тоді офіцер впритул його розстріляв, – гіркими сльозами ридає Ганна Іванівна, розповідаючи про загибель онука. – Так нам хлопці розповідали. Як воно на саме справі було, ми не знаємо…”. Нещодавно виповнилося півроку з того дня, як Ваня загинув. Батьки і бабуся хлопця досі оплакують сина. 26 лютого їм вручили орден “За мужність” ІІІ ступеня. Молодша сестричка Івана Марія в смерть брата не вірить і на кладовище ходити відмовляється. Днями в її школі відкрили меморіальну дошку в пам’ять про героїзм Івана, на кожній шкільній лінійці згадують подвиг її брата. Читайте також: Терористи в Донецьку застосували страшну зброю – над аеропортом піднявся вогненний гриб Будні «ДНР»: Командирша бойовиків «Вася» розстріляла підлеглого за критику на свою адресу Шокуюче відео: 10-річний терорист ІГІЛ розстріляв двох “ФСБшників” РФ (18+) Терористи в Донецьку розстріляли лікаря за смерть бойовика під час операції
Джерело: http://patrioty.org.ua/shokuyucha-istoriya-soldat-...-vidmovu-rozdyagatisya-dogola/
+++
+++
Россиянин расстрелял бойца АТО за отказ раздеваться догола – очевидцы
18-летний Иван Клевчук из поселка Новониколаевка (Запорожская область) из 93-й отдельной механизированной бригады погиб в зоне АТО в августе текущего года, но даже спустя полгода после его смерти обстоятельства гибели парня до конца не выяснили.
По официальной версии, Иван погиб от многочисленных осколочных ранений в результате обстрела украинских войск во время выхода из Иловайского котла, пишет "Зет-Сити".
Но украинские бойцы, которые после той страшной трагедии остались в живых, эту историю рассказывают иначе.
"Наши пацаны попали в плен. В том числе и наш Ваня. Потом им дали "зеленый коридор", который оказался совсем не зеленым. Российский офицер приказал нашим парням за 45 секунд раздеться догола. Ваня этого сделать не смог – у него были ранения в обе руки... И тогда офицер в упор его расстрелял, – горькими слезами рыдает Анна Ивановна, рассказывая о гибели внука. – Так нам ребята рассказывали. Как оно на само деле было, мы не знаем...".
Недавно исполнилось полгода с того дня, как Ваня погиб. Родители и бабушка парня до сих пор оплакивают сына. 26 февраля им вручили орден "За мужество" ІІІ степени. Младшая сестренка Ивана Мария в смерть брата не верит и на кладбище ходить отказывается. На днях в ее школе открыли мемориальную доску в память о героизме Ивана, на каждой школьной линейке вспоминают подвиг ее брата.
+++
|
Храм Непорочного Зачатия... Москва - 2012 |
Дневник |
+
Храм Непорочного Зачатия... Москва - 2012
+
https://www.facebook.com/kievplashkevich/posts/10204700094079643?pnref=story
+
++++ +++ ++ +
А организацией и руководством занималась наша милиция по указанию партии регионов, члены которой до сих пор там руководят практически всем... Долбанный сакральный руццкий мир . И за это Россия должна ответить
++++ +++ ++ +
Звуки Лавры Небесной - 2007 год от Рождества Христова - Колокольный звон |
Дневник |
Звуки Лавры Небесной - 2007 год от Рождества Христова - Колокольный звон
+++
+++
http://old.sobor.in.ua/node/295
+++
At cover and Moscow exhibition - Fotos by Paul V. Lashkevich
+++
«Лавра Небесная» - это совершенный образ святой небесной обителиНа форуме в Москве делегация УПЦ представила Киево-Печерскую Лавру – земную и небесную
Рядом с проектом Кафедрального собора Воскресения Христова в украинской экспозиции посетители выставки увидели уникальную ювелирную симфонию Игоря Лобортаса и Ирины Карповой - учредителей Классического ювелирного дома.
«Ювелирные шедевры посвящаются важным событиям в жизни нашей Церкви»
С 4 по 8 ноября делегация УПЦ, во главе с Блаженнейшим Митрополитом Владимиром, представляла навыставке в столице России проект будущего Кафедрального собора Воскресения Христова, удивительную художественную композицию «Лавра Небесная», а также целый ряд увлекательных молодежных проектов братства преподобного Ионы Киевского.
Ювелирный шедевр «Лавра Небесная» киевлян Игоря Лобортаса и Ирины Карповой Классического ювелирного дома привлек многих представителей ювелирных домов России.
- Игорь Лобортас и Ирина Карпова – прекрасные художники и творцы, которые активно сотрудничают с нашей Церковью, — рассказывает после визита в Москву член делегации УПЦ Елена Николаевна Резникова, директор Духовно-просветительского центра комплекса строительства Кафедрального собора Воскресения Христова. – Когда они разрабатывают свою ювелирную коллекцию, посвященную тематике православия, то, естественно, тщательно продумывают концепцию каждого произведения искусства. Часто уникальные шедевры посвящаются важным событиям в жизни Украинской Православной Церкви.
Например, к визиту Святейшего Патриарха Кирилла в Украину Игорь Лобортас и Ирина Карпова по заказу Блаженнейшего Митрополита Владимира изготовили Панагию для Предстоятеля РПЦ. Первоначально предполагалось, что эту Панагию, а также Лампаду для перевозки и хранения Благодатного огня, художники вручат Патриарху в храме в честь Всех святых, возведенном на месте строительства Кафедрального собора Воскресения Христова. Но программа визита была такая насыщенная, что реализовать эту идею не получилось.
создал драгоценную Неугасимую Лампаду для Благодатного Огня и передал ее в дар Свято-Успенской Киево-Печерской Лавре. Лампада украшена удивительными гравюрами и ювелирными эмалями, при создании которых были использованы старинные техники и новейшие достижения ювелирного искусства.
В Неугасимой Лампаде от «Лобортас и Карпова», созданной в согласии с православным канонами, для пасхальных торжеств уже не первый год в Украину доставляется Благодатный огонь из обители православной веры – Храма Гроба Господня.
Елена Николаевна Резникова подчеркнула, что Лампаду для Благодатного огня Игорь Лобортас и Ирина Карпова изготовили в прошлом году и впервые передали ее Блаженнейшему Митрополиту Владимиру именно в храме в честь Всех святых – в Вербное воскресение, перед Пасхой. Там же Архипастырь ее освящал.
- В нынешнем году Игорь и Ирина от своего ювелирного дома сделали подарок для Святейшего Патриарха, говорит Елена Николаевна. – Нашли спонсоров, которые помогли им оплатить расходы, по Благословлению Блаженнейшего Митрополита Владимира изготовили для Патриарха Неугасимую Лампаду, стилизованную под храмы Кремля, и подарили ее Святейшему. Лампада отличается механизмом, который позволяет перевозить Благодатный огонь в самолете – без риска, что во время движения огонь погаснет или не хватит топлива для огня, чтобы поддерживать горение. Именно эту лампаду владельцы ювелирного дома собирались подарить Патриарху в храме в честь Всех святых, что на месте строительства кафедрального собора, настоятелем которого есть Блаженнейший Митрополит Владимир.
К слову, Митрополит Киевский и всей Украины торжественно наградил основателей ювелирного Дома Игоря Лобортаса и Ирину Карпову медалями в честь 1020-летия крещения Киевской Руси и вручил Грамоту Священного Синода Украинской Православной Церкви за развитие идей христианства в ювелирном искусстве.
«Лавра Небесная» - это совершенный образ святой небесной обители
В ходе торжеств, посвященных дню памяти равноапостольного князя Владимира, кавалеры Ордена Карла Фаберже Ирина Карпова и Игорь Лобортас представили Святейшему Патриарху Московскому и Всея Руси Кириллу ювелирную симфонию «Лавра Небесная».
Уникальная композиция увидела свет 29 апреля 2005 года в музее-заповеднике «София киевская» - в канун Пасхальных праздников. Дух Святой Пасхи органически соединился с неповторимостью шедевра. В начале сентября состоялась его презентация в г. Чернигове, в музее «Чернигов стародавний». В ноябре 2005г. «Лавра Небесная» была представлена в Успенском Соборе Киево-Печерской Лавры в помещении выставки «Слово Божье родной Украине».
Блаженнейший Митрополит Киевский и всея Украины Владимир благословил «Лавру Небесную» на официальное участие в праздновании 1020-летия Крещения Руси, а затем её паломническое путешествие на Святой Афон и в Японию, в храм Св. Николая Японского.
Ювелирная симфония «Лавра Небесная» представляет миру новую ступень эволюции ювелирного искусства. Ювелирные симфонии – это новый для ювелирного искусства термин. Его появление связано с исключительными особенностями творений, характеризуемых этим определением, - сообщает ювелирного Дома «Лобортас и Карпова». – Это сложные и в то же время чарующие работы, в которых каждый элемент, каждый нюанс, словно нотки соединяются в общую композицию – симфонию, обладающую силой и мощью классического произведения.
 «Лавра Небесная» - произведение ювелирного искусства высочайшего класса. Однако главное ее достоинство состоит далеко не в том, что она может занимать место среди великих достижений ювелирного искусства (Картье, Фаберже, Челлини и других). Она не имеет себе равных в плане творческой манеры исполнения.
«Лавра Небесная» - это совершенный образ святой небесной обители, работа, в которой реальные символы имеют глубокий сокровенный смысл. Святые старцы Антоний и Феодосий – основатели Киево-Печерской Лавры, являются для верующих примером духовной силы, ведущей к обретению Духа совершенного, обителью которого, подобно Небесному Иерусалиму, становится образ Небесной Лавры.
Божественным импульсом к созданию работы послужила необычная форма аметистовой друзы, напоминающая собой и пещеру, и капюшон монашеского одеяния. Аметист издревле считается духовным камнем, поэтому стезя из ограненных аметистов - зерен мудрости, становится символом пути, ведущего к познанию Истины и обретению Духа Святого, образом которого стал голубь из кахалонга в бриллиантовых лучах. Небесный храм, сотканный из топазовых облаков, как прообраз Небесного Дома, озаряется мягким бриллиантовым сиянием душ праведников.
Первые же экспонирования ювелирной симфонии «Лавра Небесная» вызвали среди соотечественников настоящее паломничество. Чтобы проникнутся духом шедевра и насладиться его красотой, люди каждый день выстраивались в огромные очереди.
Автор проекта – Ирина Карпова, художник - Александр Тарновский, главный мастер – Сергей Дорошенко. При создании произведения было применено более 10 уникальных ювелирных техник. Материалы: серебро, золото, бриллианты, аметист, топаз, тигровый глаз, бычий глаз, ляпис лазули, чароит, яшма, кахолонг, дерево венге, дерево амарант.
«В совершенном творении мастера всегда царит искорка Божьего творения»
«Перед Вами альбом «Исконные ценности», посвящённый православному ювелирному искусству, которое существует многие столетия и насчитывает тысячи замечательных работ, свидетельствующих о неустанном труде многих поколений мастеров, художников, ювелиров.
К сожалению, в современном мире не многие издания посвящены этому виду декоративно-прикладного искусства, да и компаний, создающих истинные шедевры одного из самых древних искусств, не так уж и много. Несомненно одно: сохранение и приумножение достижений прошлых поколений и развитие современной православной ювелирной школы - процесс непрерывный. Ибо в совершенном творении мастера всегда царит искорка Божьего творения, а стремление к совершенству немыслимо без Его любви.
«Лобортас и Карпова» – классический ювелирный Дом, основан в 1991 году в столице Украины - Киеве, работает в новом, оригинальном стиле “Романтический Авангард”, который отражает духовные и эстетические ценности славянских народов и несёт в себе новые, прогрессивные идеи в ювелирном искусстве. Знаменательно то, что данное издание подготовлено к приезду Святейшего Патриарха Московского и всея Руси - Кирилла, а среди иллюстраций есть Лампада для Благодатного огня и Панагия, созданные специально для него в мастерских Ювелирного Дома по Благословлению Блаженнейшего Митрополита Киевского и всея Украины – Владимира.
Работы Дома находятся в коллекциях нескольких национальных музеев, ими владеют дворянские семьи, духовенство, известные люди, частные коллекционеры... Они неоднократно становились официальными подарками руководству и элите разных стран и вызвали большой интерес на международных выставках в Москве, Париже и Нью-Йорке. В «Неугасимой лампаде» созданной в его стенах уже два года подряд в Украину из Иерусалима привозится благодатный огонь.
Основатели ювелирного Дома Ирина Карпова и Игорь Лобортас награждены самой высокой международной ювелирной наградой - Орденом Карла Фаберже. Уникальная школа, созданная ими со множеством собственных техник, приёмов и секретов, объединила технику, принесенную в средневековую Киевскую Русь из Византии, наследие Фаберже и современные инновационные достижения Дома.
Каждая работа «Лобортас и Карпова» создаётся эксклюзивно вручную и не имеет копий. Процесс производства начинается с идеи или эскиза и завершается полностью законченным предметом искусства.
Важно отметить то, что в мастерских дома царит необыкновенная творческая атмосфера, источником которой является особая философия создания объектов ювелирного искусства. Она направлена на совершенствование каждой детали, из которой состоит украшение, каждого художественного нюанса и множества безупречно выполненных ювелирных приёмов и техник, применение которых впоследствии рождает совершенное творение. Всё это пронизано любовью к миру.
Под руководством Ирины Карповой создана уникальная художественная ювелирная школа, опирающаяся на сильный технический потенциал творческой мастерской, сформированной совместно с Игорем Лобортасом.
Самое большое достояние Дома «Лобортас и Карпова» - художники и ювелиры, работающие в его мастерских. Каждый из них имеет свой уникальный талант, который сделал «Лобортас и Карпова» тем, что он есть сегодня.
Надеюсь, это издание вдохновит ещё многих художников и мастеров на новые свершения во славу Православной веры!»
Татьяна Фаберже, правнучка великого ювелира Карла Фаберже, президент Международного фонда Фаберже.
sobor.in.ua
|
|
|
Помним о Дне рождения Татьяны Фаберже - 2015 от Рождества Христова |
Дневник |
+++
+++
С днем рождения, Татьяна Федоровна!
Сегодня День Рождения Татьяны Федоровны Фаберже, правнучки великого мастера Питера Карла Фаберже.
Портрет Татьяны Фаберже
...See More+++
+++
http://www.jacksonsauction.com/catalogs/Nov12_catalog/LotDetail_bid.aspx?ID=199
+++
The Mother of God of the Sign icon known as the Serafimo-Ponetaevskaya was imbued with particular significance for Tsar Nicholas II and his wife Alexandra Feodorovna. As the last icon of this iconographic type to be declared miracle-working in Russia (1885), it became for the Imperial couple a symbol of Holy Rus reborn and triumphant in the modern age, and a direct link to the miraculous powers and protection of Saint Serafim of Sarov, to whom the Empress Alexandra was especially drawn. When the couple attended the celebrations marking the canonization of the Nizhnii Novgorod saint in 1903, the Ponetaevskaya icon was one of three venerated for their connection to Serafim’s life and work. The Empress was given a copy to mark the occasion and this icon accompanied her until her final days and death in Ekaterinburg in 1918. The Ponetaevskaya icon was particularly associated with Tsarskoe Selo, which in 1901 became the official Imperial residence and from 1909 was the site of the Fedorovsky Gorodok, an elaborate complex intended to recreate the spirit and culture of an idealized Russian past in a modernized idiom. It is with Colonel Dmitrii Loman, the driving force behind the construction and conception of the Fedorovsky Gorodok and a trusted member of the Imperial family’s inner circle, that the offered lot is associated.
The icon’s name derives from the Serafimo-Ponetaevskaya convent, established in 1864 in memory of Saint Serafim (1754/9 - 1833), whose hermitage was located at nearby Sarov. The convent was famous for its icon painting workshops, and in 1879, a novice named Klavdia Voiloshnikovna made a copy of an icon of the Sign that had been acquired from the artist Pavel Sorokin who oversaw the painting studio. In addition to the canonical features of Sign icons - the half-length figure of the Mother of God with her hands raised in prayer and the Christ Child encircled by a nimbus within Her womb - the icon that Voiloshnikovna copied had several distinctive features. The Mother of God’s eyes are lifted to heaven and a pearl and gem encrusted veil sheathes her head and shoulders, imparting to her face a teardrop-shaped contour. The faces are rendered in the painterly style popular in the nineteenth century and have a certain sentimental sweetness. On May 14, 1885 the icon performed the first of many miracles and by the end of the year was officially proclaimed miracle-working by the Holy Synod.
In 1909 an exact copy of the icon arrived at Tsarskoe Selo as a gift from the Abbess of the Ponetaevskaya convent. That same year, Tsar Nicholas II approved construction of a temporary church to serve the devotional needs of His Majesty’s Own Regiment, who were permanently stationed there. Dedicated to Saint Serafim of Sarov, the church was an experiment in resurrecting an idealized Russian past. It was appointed with an iconostasis designed by Prince Mikhail Putyatin (see fig. #3 & #4) and filled with icons painted by noted iconographer Nikolai Emelianov executed in the 17th century style. The Ponetaevskaya icon occupied a place of honor in the church, along with relics associated with Saint Serafim.
At the same time Nicholas and Alexander gave permission and funds to build a permanent cathedral on the grounds of the Alexander Palace at Tsarkoe Selo, where their family might worship surrounded by their most devoted troops as well as their favorite sacred images. Consecrated in 1912, the cathedral contained two churches. In the upper church dedicated to the Feodorovskaya Mother of God icon, a five-tiered iconostasis was installed, filled with new icons painted by Emelianov in the same 17th century style and lavishly adorned with silver basma. On the lower level, space was carved out for a crypt church and it was here that the temporary church’s altar, icons, relics and fixtures were transferred. To the Ponetaevskaya icon was added a copy of the Umilenie Mother of God that had been Saint Serafim’s personal icon, together with an icon of the saint himself. A second Ponetaevskaya icon hung nearby in the empress’s own private chapel, donated by the empress’s sister, Grand Duchess Elizaveta Feodorovna in 1912 and adorned with a sumptuous silver oklad and costly embroidered veil (Fig.1).
The offered triptych of the Ponetaevskaya Mother of God with Saints Nicholas and Serafim can be securely traced to Dmitrii Loman (1868-1918), a Colonel in His Majesty’s Own Regiment, whose energy and organizational talents made him an indispensable and sympathetic aide to the Imperial couple and was by all accounts very close to the Empress, who was the Godmother of Loman’s son, Yuri. A contemporary photograph dated to 1914 shows the icon hanging in the upper corner of Loman’s office located in the refectory at Tsarskoe Selo (Fig.2). Colonel Loman served in countless capacities that reflected the Emperor and Empress’ trust. In addition to being churchwarden of the cathedral, during WWI he served as the Empress’ representative on the Tsarskoe Selo Military Hospital Train No. 143 and similar trains under the protection of the grand duchesses. He was also on friendly terms with Grigorii Rasputin (Fig.3) who was a frequent visitor and was one of the few people actually present at his burial. Loman’s great passion was the preservation of early Russian art, music, and popular culture, and his collections of liturgical and folk art were intended to serve as inspiration for the revival of a single national style in all facets of contemporary life. In 1915, he was instrumental in creating the Society for the Renaissance of Artistic Rus, a group that included the leading artists and architects working in a neo-Russian style. The society’s goals included the study and preservation of Russian antiquities, the revival of pre-Petrine aesthetic traditions adapted to contemporary conditions, publishing textbooks on Russian art for schools, and restoring the purity of the Russian language. The complex of buildings that grew up around the Feodorovsky Cathedral, the Feodorovsky Gorodok, was to be a prototype for the realization of these goals on a national scale.
In every sense the offered triptych is a microcosm and memento of the Feodorovsky Cathedral whose construction and decoration Loman oversaw. The painting is the work of the Palekh- trained Moscow-based court iconographer and restorer Nikolai Sergeevich Emelianov. Having proved his ability to interpret the spirit of 17th century icons in a modern idiom with the iconostasis for the temporary church, Emelianov was among a select group of iconographers (including Mikhail Dikarev) commissioned to provide icons for the cathedral’s upper church (Fig.4). Emelianov also prepared the drawings for the mosaic icons that marked the multiple entrances to the cathedral. In addition to the iconostasis, in 1910-11 Emelianov painted 102 icons for the cathedral itself, including “an icon of the Mother of God of the Sign with attendant angels,” of which the present icon may have been the model for the Loman triptych. Icons by Emelianov from the Feodorovsky Cathedral and other late Imperial churches are preserved in the State Museum of the History of Religion and, like the present icon, are generally signed in the lower right corner. So pleased were the royal family with his work, that Emelianov was awarded a silver medal on a Vladimir ribbon for his icons in the Feodorovsky Cathedral together with the Emperor’s “personal thanks.”
The elegantly elongated figures of the two attendant saints - the tsar’s name saint Nicholas and Saint Serafim himself - and the miniature painting of the marginal scenes of festivals and saints are subtly adapted to the distinctly modern features of the Ponetaevskaya Mother of God. An exceptionally rich visual rhythm is created by the variations in scale and size of the scenes that flank that central image and create a continuous horizontal band along the lower edge. The three panels are set within a carved wooden framework that echoes the elongated gables of the iconostasis designed by Vladimir Pokrovsky for the upper church (Fig 5.). The carved relief roundels on the lower margin reference the mosaic icons of Saint George and Saint Michael that Emelianov designed to mark the north and south entrances into the cathedral (St. George appropriately designated the officers’ entrance). Reflected in the cabochon-studded haloes is the rich intricacy of 17th century devotional icons that established the aesthetic ideal espoused by enthusiasts like Prince Shirinsky-Shikhmatov and Loman himself. The carving borrows some of the stylized folk motifs from the furnishings designed for the cathedral by Nikolai Bartram and executed in the workshops of the Moscow Zemstvo at Sergiev Posad. Here too a balance is sought between the lushly ornamented upper half in the neo-Russian style and the neoclassical simplicity of the lower section.
Clearly, the triptych is a testament to Loman’s deeply held conviction - one he shared with the Imperial couple - that a renaissance of Old Russian values in contemporary life was a goal within reach. In the absence of a presentation plaque or other documentation we can only speculate as to its origins. It would certainly have been a fitting gift of appreciation and remembrance from the Empress for whom Loman had proved so indispensable. It is displayed in Loman’s office near an assortment of personal photographs depicting Tsar Nicholas II and the Empress of the type known to have been given by the royal couple to those whom they held in high esteem. However, perhaps the best clue as to who might have commissioned this icon rests in the fact that the triptych was displayed in the office of dutiful royal confidant and administrator Dmitrii Loman, it is fair to presume that the offered lot was indeed a gift from Nicholas and Alexandra to Loman most likely upon the completion of the cathedral in the fall of 1913 which Loman oversaw, including the task of primary fundraiser.
After decades of decay and destruction, in 2009 a concerted restoration of the Feodorovsky Cathedral at Tsarskoe Selo was undertaken and the iconostasis reconstructed on the basis of several surviving icons by Emelianov. Loman’s son Yuri (1906-1988) survived the times or terror, successfully adjusted to communist rule and towards the end of his life penned a biography, “Memories of the Empress’ Godson”. The Society for the Renaissance of Artistic Rus of which Loman was instrumental, ceased its activities in October 1917. Loman perished (was shot) during the terror of 1918 and by 1928 the old icons from the Feodorovsky Cathedral had been dispersed, some made their way to the Russian Museum, while others, including some painted by Emelianov went to the State Museum of the History of Religion. Others, like the offered lot, thankfully found safe haven elsewhere and after decades of silently preaching in places far removed from the splendor of Tsarskoe Selo, are now being enjoyed by a new generation of enthusiasts who have come to appreciate the true geniuses of those artisans who created a unique Russian style that has now risen from the ash heap of history to reign again in splendor.
+++
|
КАК НАШЕ СОЗНАНИЕ ВЛИЯЕТ НА ДНК |
> Журнал > Это интересно >
|
Идиотизм - для разжигания ненависти между незнакомыми людьми |
Дневник |
|
Кобзарь о Церкви - в иллюстрациях (( http://2010.orthodoxy.org.ua/node/67220 |
Дневник |
+
http://2010.orthodoxy.org.ua/node/67220
+
| Головна » Наші статті » Церква і суспільство |
|
Кобзар про Церкву — в ілюстраціях
05 March 2013 17:35 Немає такого українця, який би не був знайомий із доробком Шевченка-поета. Усі зачитувались поетичними та прозовими творами Т.Г.Шевченка чи хоча б вчили напам’ять у свої шкільні роки його вірші. Однак цей кріпосний хлопчисько, що «пас ягнята за селом», став «вільним» Кобзарем завдяки здібностям до малювання, а не віршування. Відомо, що в Петербурзі Шевченко випадково зустрівся зі своїм земляком, художником Сошенком, який познайомив його з відомим російським живописцем Брюловим, російським поетом Жуковським і видатним російським художником Венеціановим. Саме з їх допомогою Т.Г.Шевченка в 1838 році й було викуплено у поміщика Енгельгардта з кріпацтва. Шевченко не тільки став вільним, а й отримав змогу відвідувати Академію мистецтв у Петербурзі. Тож, напередодні Шевченківських днів (9 і 10 березня дні пам'яті Тараса Шевченка) «Православіє в Україні» пропонує подивитись на православні храми та монастирі очима Шевченка-художника. Церква Всіх святих у Києво-Печерській Лаврі, 1846 рік
Очевидно, що це один із тих малюнків, які Тарас Шевченко виконав після повернення з Седнева за задумом «снять все замечательные виды Киева, внутренности храмов и интересные окрестности», і в якому Михайло Сажин намалював окремі деякі частини (зокрема, монаха та жінку, оскільки на малюнку є його підпис). Церква Всіх Святих розташована над Економічною брамою Лаври та побудована у 1696-1698 роках за типом хрестово-купольної п'ятиглавої української дерев'яної церкви коштом гетьмана Івана Мазепи, родовий герб якого нині прикрашає північний фасад храму (відновлений у 1996р.). Межигірський Спас, 1843 рік
Межигірський Спасо-Преображенський монастир – православний жіночий монастир, який існував до 1935 р. в місцевості Межигір'я – біля сучасного села Нові Петрівці (Київська область), за 10 км на північ від міста Вишгорода. 1786 – після ліквідації Запорозької Січі (1775) російська влада закрила монастир, величезні монастирські багатства були конфісковані Російською імперією. Саме у цьому монастирі часто козаки на старості постригалися в монахи та закінчували тут своє життя. 1886 року монастир було відновлено. Наприкінці ХІХ ст. у монастирі було дві церкви: Спасо-Преображенська та Петропавлівська. Видубицький монастир у Києві, 1843 рік
Характер пейзажу та листи В.Рєпніної до Шарля Ейнара дають підставу вважати, що зображення Видубицької обителі виконано влітку, до жовтня, 1843р. (до приїзду Шевченка в м.Яготин). До речі, цей малюнок виконано олівцем. Зважаючи на розмір та якість паперу, можна припустити, що рисунок виконано на одному з аркушів, вирваних з альбома 1839 — 1843pp., ще до нумерації його сторінок. Видубицький монастир у Києві, 1844 рік
Під краєвидом зліва підпис автора і дата: Шевченко 1844. Зліва видно назву: Видубицький монастир у Києві. Поруч назву повторено французькою мовою. Офорт (різновид гравюри) зроблено за малюнком Видубицького монастиря олівцем (див. вище) для «Живописной Украины». Капличка, 1845 рік
У літературі зустрічається під назвами: «Полуразрушенная каплица. 1844» («К рисункам Шевченка», «Киевская старина», т. XXVIII, К., 1890, февраль, стор. 358) та «Неоконченный рисунок церкви» («Каталог предметов малорусской старины и редкостей. Коллекции В.В.Тарновского», вып. І, Шевченко, К., 1893, стор. 8, № 1). Будинок І.П.Котляревського у Полтаві, серпень 1845 року
Хату Івана Котляревського зображено на тлі Успенського собору. У дворі перед меморіальним будинком у 1971 р. встановлено пам'ятник Котляревському. Біля садиби — обеліск із чорного лабрадориту з написом: «З цієї садиби на весь світ пролунав голос першого класика нової української літератури Івана Петровича Котляревського (1769— 1838)». Хату, як зазначається у купчій, 1751 купив дід Котляревського – Іван, на гой час диякон Успенського собору. Свято-Успенський собор – головний храм на території Полтавської фортеці. Собор будувався 22 роки – з 1748 до 1770 рр. храм було повністю зруйновано 1934 року, лише у 2000-2004 рр. Успенський собор було відбудовано. До слова, першим завданням Шевченка від Археографічної комісії був якраз виїзд на Полтавщину 28.ХІ 1845 p., де художник зробив опис пам’яток старовини у Переяславі. 10.XII 1845 р. Шевченка зараховано співробітником Археографічної комісії, а в лютому 1846 р. він за дорученням комісії виїхав на Чернігівщину, де зробив описи пам’яток старовини та зарисовки. Воздвиженський монастир у Полтаві, 1845 рік
Зліва внизу чорнилом написано: Воздвиженський монастир у Полтаві. Датується на підставі перебування Шевченка в Полтаві. Як відомо з біографії Шевченка, влітку 1845 року він відвідав Полтаву. Тут Шевченко виконав малюнок «Будинок І.П.Котляревського у Полтаві». З Іванової гори поет милувався панорамами міста, а зокрема – Воздвиженського монастиря. Так з’явився цей малюнок. Про обитель Т.Г.Шевченко згадує в повісті «Близнецы». Воздвиженський монастир (фрагмент)
У Густині. Церква Петра і Павла, 1845 рік
Малюнок Шевченка з альбому 1845 року, виконаний у 1845 році. Зліва внизу напис рукою Шевченка чорнилом: въ Густыни, нижче олівцем: Петра, Павла. Густинський чоловічий монастир у селі Густиня біля Прилук, на Полтавщині (нині село Прилуцького району, Чернігівської області), заснований у 1600 році, остаточно збудований у 1674 році. Довгий час монастир був закритий і лише з 1843 року почалася його реставрація. В. М. Рєпніна в листі до Шевченка від 10 січня 1845 року пише: «Я начала было писать с дороги в Прилуку, куда мы повезли священные останки его [Репнина], т. е. в Густынский монастырь... Там возобновляются церкви, и одну маменька хочет возобновить над ним». Освячення церкви в Густинському монастирі відбулось вже після закінчення реставраційних робіт – 12 листопада 1845 року. Про малюнки, виконані в Густині, є згадка Шевченка в повісті «Музикант»: «Я, изволите видеть, по поручению Киевской археографической комиссии, посетил эти полуразвалины и... узнал, что монастырь воздвигнут... в 1664 г. 1 ...Узнавши все это и нарисовавши, как умел, главные, или святые ворота, да церковь о пяти главах Петра и Павла, да еще трапезу и церковь, где погребен вечныя памяти достойный князь Николай Григорьевич Репнин, да еще уцелевший циклопический братский очаг, — сделавши, говорю, все это, как умел, я на другой день хотел было оставить Прилуки...». У Густині. Трапезна церква, 1845 рік
Малюнок Шевченка з того ж альбому 1845 року, виконаний у 1845 році. Зліва внизу чорнилом напис рукою Шевченка: въ Густыни. На малюнку зображена Трапезна церква Густинського монастиря. Брама в Густині. Церква св. Миколая, 1845 рік
Малюнок Шевченка теж з альбому 1845 року. Зліва внизу чорнилом напис рукою Шевченка: брама в Густыни. У літературі згадується під назвою «Брама с развалиной бывшей в ней церкви во имя св. Варвары – Густынский монастырь. 1844», «Св. ворота в Густыни». У Василівці, 1845 рік
Немає підпису, що це саме за церква. Зліва внизу чорнилом рукою Шевченка напис: у Васыливци. Василівка – село Миргородського пов., Полтавської губ. (нині Миргородського р-ну, Полтавської обл.), де пройшли дитячі роки М. В. Гоголя. Датується часом написання Шевченком поетичних творів у Миргороді та в Миргородському повіті, а також зображеною на малюнку рослинністю. У літературі зустрічається під назвами: «Церковная колокольня в с. Васильевке. 1844». Чигиринський монастир, 1845 рік
Справа внизу чорнилом напис рукою Шевченка: Чигринскій Монастирь || Дивичій.Чигиринський дівочий монастир знаходився у колишньому Чигиринському повіті, Київської губернії (нині Чигиринський р-н, Кіровоградської обл.). Існував з 1617 р. і спочатку був чоловічим, в 1735 р. перетворений у жіночий. Відновлений у 1996 р. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Ожив Чигиринський монастир Богданова церква у Суботові, 1845 рік
Зліва внизу чорнилом напис рукою Шевченка: Богданова церковъ у Суботови. У літературі зустрічається під назвою «Церковь в Субботове» (А. Я. Конисский, Жизнь украинского поэта Тараса Григорьевича Шевченко, Одесса, 1898, стор. 178). Богданові руїни у Суботові, 1845 рік
Малюнок Шевченка з альбому 1845 року, виконаний у квітні-жовтні 1845 року. Зліва, трохи нижче центра, на малюнку чорнилом напис рукою Шевченка: Богдановые руины въ Суботови. Датується часом перебування Шевченка на Полтавщині та Київщині. У літературі зустрічається під назвою «Дом Хмельницкого в Субботове». Мотрин монастир, 1845 рік
Зліва внизу чорнилом напис рукою Шевченка: Мотринъ Монастирь. Мотрин, або Мотрининський, монастир знаходився у колишньому Чигиринському повіті, Київської губернії (нині Чигиринський р-н, Кіровоградської обл.), за 27 км від Чигирина. Монастир заснований у 1568 p., відновлений у 1707 р. Михайлівська церква в Переяславі, 1845 рік
Зліва внизу чорнилом напис рукою Шевченка: Св. Михайла въ Переяслави. Церква заснована в кінці XI ст., 1237 р. зруйнована під час навали Батия, відбудована 1749 р. Датується за листом А. О. Козачковського до О. М. Бодянського від 20.IX 1845 p., в якому Козачковський повідомляє, що в Переяславі недавно був Шевченко і «змалювавъ церквы Соборну Покрову и Михайла и Кресть у Каплыци». Вознесенський собор у Переяславі, 1845 рік
Зліва внизу чорнилом напис рукою Шевченка: Вознесенскій соборъ въ Переяслави (построенный Гетманомъ Мазепою. 17 в.). Про цей собор є згадки у повісті «Близнецы»: «Это соборный храм прекрасной, грациозной, полурококо, полувизантийской архитектуры, воздвигнутый знаменитым анафемой, Иваном Мазепою, в 1690 году». Датується часом перебування Шевченка в Переяславі 1845 р. Церква Покрови Богородиці в Переяславі, 1845 рік
Зліва внизу чорнилом напис рукою Шевченка: въ ПереяславЂ, нижче олівцем: церковь Покрова построена 1709 [полковникомъ Мировичемъ]. Дата, вказана в шевченківському написі, визначає рік закінчення побудови церкви. Опис її дано в повісті «Близнецы». Малюнок датується листом А. О. Козачковського до О. М. Бодянського від 20.IX 1845 р. Вперше опубліковано під назвою «Храм Покровы Богоматери в Переяславе» («Киевская старина», т. XXXII, 1891, март, стор. 371). Кам’яний хрест св. Бориса, 1845 рік
На малюнку аквареллю відтворено вибитий на хресті напис: «…сей крестъ здЂ намЂстЂ семъ убіенно святаго страстотерпца христова Бориса великого князя россійськаго, Водрузи григорий Буто вичъ протопопъ переяславській СпоспЂшествовалъ во ономъ селивана кириловича Билого, головы стрЂлецкого, лЂта отъ сотворенія міра Зρ̃οα отъP. X. α ХЗД мая В̃ дня» (від створення світу 7171, від Р. X. 1664 мая 2 дня). Датується часом перебування Шевченка на Полтавщині та на підставі листа А. О. Козачковського до О. Бодянського від 20.IX 1845 p., де є відомості, що Шевченко під час перебування у Переяславі «змалював церквы Соборну Покрову и Михайла и крест у каплыци». Андруші, 1845 рік
Андруші – малюнок Шевченка з альбому 1845 року, виконаний у серпні-жовтні 1845 року. Зліва внизу чорнилом напис рукою Шевченка: андруши. На звороті справа внизу олівцем напис: wies Andruszy. У першій публікації зазначено, що на малюнку зображено архієрейську дачу в Андрушах під Переяславом. У Седневі, квітень 1846 року
Зліва внизу чорнилом напис рукою Шевченка: въ Седневи. На малюнку зображено залишки старої будівлі XVII ст. — так звані «Кам’яниці». Датується 1846 p., коли Шевченко був у Седневі. Почаївська Лавра з півдня, 1846 рік
Справа внизу чорнилом підписано: Шевченко. На звороті зліва вгорі: 1846 Почаївська лавра з півдня. На звороті ескіз: Почаївська Лавра з заходу (Почаїв, жовтень, 1846 рік). 21 вересня 1846 р. Шевченко виїхав на Волинь та Поділля за відрядженням Археографічної комісії, яка тоді називалася «Временная комиссия для разбора древних актов». Комісією було визначено обсяг робіт у Почаївській лаврі, а саме: «кроме сего, отправьтесь в Почаевскую лавру и там снимите: а) общий наружный вид лавры, б) внутренность храма и в) вид на окрестность с террасы» («Т. Г. Шевченко в документах і матеріалах», К., 1950, стор. 86). Почаївська Лавра з заходу, 1846 рік
Справа внизу стертий підпис автора. Собор Почаївської Лаври (внутрішній вигляд), 1846 рік
Справа внизу чорнилом підпис автора: Шевченко. На звороті: ескіз до цього малюнка. Вид на околиці з тераси Почаївської Лаври, 1846 рік
Справа внизу чорнилом підпис: Шевченко. Акварель, жовтень, 1846р. Архангельський собор у Нижньому Новгороді, 1857 рік
На звороті аркуша написано чорнилом рукою Шевченка: Архангельський собор, збудовано у XIV ст., писано в Нижньому 11 жовтня 1957р. У щоденнику Т.Г.Шевченка від 12 жовтня 1857 року знаходимо: «Окончил вчера начатый рисунок Архангельского собора. Оригинальное, красивое и самое древнее. Прекрасно сохранившееся здание в Нижнем Новгороде. Собор построен во время великого князя нижегородского Юрия Всеволодовича в 1227 г.». Благовіщенський собор у Нижньому Новгороді, 1857 рік
На звороті аркуша внизу чорнилом написано: Благовіщенський собор, заснований 1387 р. В.К. Дмитрієм Константиновичем. Датовано малюнок на підставі запису Шевченка в щоденнику: «Старинные нижегородские церкви меня просто очаровали. Они так милы, так гармонически пестры, и отвратительная погода не дает мне рисовать их. Я, однако же, сегодня перехитрил упрямую погоду. Рано поутру пошел в трактир, спросил себе чаю и нарисовал из окна Благовещенский собор. Древнейшая в Нижнем церковь». Зображення взяті з книги «Тарас Шевченко. Повне зібрання творів в десяти томах. — К., 1961. — Т. 7: Живопис, графіка 1830-1847 рр.». Підготувала Ольга Мамона |
+++
|
Українська ікона: чим відрізняється від російської та історія розквіту й зникнення |
Дневник |
+++
+++
Як казав видатний український філолог Потебня, кожний народ виробляє своє християнство, згідно власного світогляду і естетичних уподобань. Чим відрізняється українське і російське православ’я? Ми зосередимося на візуальному зображенні віри – іконах. Щоб зрозуміти особливість української традиційної ікони, яку витіснила російська церква, потрібно зануритися в історичний контекст.
Стилі досліджувала: Лариса Вакульницька
Русь-Україна в 16 столітті була полем боротьби різних конфесій. Стук молотка Лютера у Віттенберзі почули і в Україні – його революційні тези припали до серця багатьом, особливо знаті, що втомилась від малограмотності і розбещеності як православних попів, так і католицьких ксьондзів.
На Україні в той час було дві основні Церкви – панівна, бо підтримана державою – католицька і «благочестива» православна, що користувалась підтримкою частини великої православної магнатерії Русі-України, а особливо розбагатілого завдяки Магдебурзькому праву міського населення, об’єднаних в «Братства».
Для збільшення клікніть на малюнок. Графіка: Надя Кельм
Українська взята звідси, російська звідси
Несподіваний конкурент, ідеї якого сподобались чималій частині пастви, особливо освіченій і грошовитій аристократії, стимулював обидві Церкви до оновлення, яке в католицькій частині привело до Контрреформації, руху реформування, ефективними менеджерами якої став орден єзуїтів.
Єзуїти, що на той час були найбільш передовим католицьким орденом, велику увагу звертали на просвітництво. Їхніми стараннями в Україні постали ряд шкіл, колегіумів з європейською системою методики і рівня викладання. Єзуїти також приділяли величезну увагу місійній діяльності ну, і само собою, католицька церква мала «кришу» від держави.
А ще єзуїти відкривали аптеки, друкарні, бібліотеки і навіть кредитні спілки для бідних. Зазначу, що всього в цих друкарнях було надруковано сотні видань і далеко не всі з них були релігійного змісту. Там друкувались підручники з історії, географії, риторики, механіки, математики, філософії. (у нас традиційно склався простий негативний імідж єзуїтів, його давно варто ускладнити, додавши в нього відро позитиву). Єзуїтам і протестантам ми завдячуємо тим, що вони принесли в Україну Театр.
В результаті таких маневрів лютерани здавали свої позиції, осучаснена католицька церква наступала, а православні при всіх розкладах залишались в програші.
Візантійська імперія на той час вже наказала довго жити, справи в митрополії були заплутані далі нікуди.
Порівняно з лютеранами і католиками – носіями нових, передових тенденцій, модних і просунутих, тодішнє православ’я відгонило пліснявілою архаїкою.
Треба було щось робити.
Рятувати отчу віру кинулись Братства – найстарше з них – Львівське, і частково такі меценати і магнати чи по нинішньому олігархи, як Острозькі (в більшому ступені) і всі інші – Сангушки, Заславські, Вишневецькі і т.д. (в меншому).
Першу школу сучасного типу, що викладала цикл «семи вільних мистецтв», по закінченні якої можна було вступати в будь-який європейський університет, відкрило у Львові православне братство ще у 1585 році.
Ще одним важливим кроком було створення власної друкарні. До того книжки на потребу замовляли в європейських друкарнях – від Кракова до Венеції.
Після відкриття ряду шкіл прийшла амбітна думка відкрити і вищий навчальний заклад на теренах України, традиційно, ще від Ярослава Мудрого, названого «академією».
Якщо Острозька Академія була недовговічною забавкою князя Острозького, яка проте залишила яскравий слід в культурі України, то відкрита стараннями Київського митрополита Петра Могили на базі київської «братської» школи (1615 р.) Києво-Могилянська Академія більше століття була першим університетом для всіх православних країн.
Студенти з України-Руси, що їздили вчитися в Польщу, Францію, Італію, Німеччину, вивчення мов – сучасних і «мертвих» (латини і грецької) - сприяло поширенню нових ідей Ренесансу, тим більше, що ця філософія вдало лягла на народний характер.
Частина випускників тодішніх «вишів» заповнювали робочі місця в церковній ієрархії. Хто відчував потяг до науки – в Церкву, хто до шаблі – в Козацтво.
Ці «студенти з європейською освітою» робили кар’єру і з віком зайняли провідні посади у Церкві. Природньо, що вони впроваджували свій світогляд у життя: незалежність церкви від світських владик, просвітництво, соціальна активність чернецтва. Саме життя сприяло цьому, адже українські православні були «опозиційною» церквою.
Нові уявлення про світ відтворилися в іконопису, проте це не було різкою зміною, бо навіть до реформування Церкви визрівали в суспільстві поступові зміни.
Ще в 15 столітті «руський» іконопис вважався найбільш професійним на території Речі Посполитої – Польща тоді ще не мала художників такого рівня. Українців запрошував працювати особисто король Ягайло. Від тих пір розписи на території Польщі зберіглась уі Любліні і частково на Вавелі, в Кракові.
Король Ягайло на колінах перед Дівою Марією. 1418 р. Приклад зворотньої перспективи. Каплиця свт.Трійці, Люблін. 15 ст. Майстер Андрій з Волині з артіллю вихідців з Київської, Галицької, Перемисльської земель. Не встановлено, але є така наукова версія, що Андрій Русин і Андрій Рубльов – це одна і та ж людина. На розписах зберігся підпис майстра.
Принагідно зауважу, що в Україні іконопис ніколи не був справою виключно професіоналів. Дозволялись і ікони домашнього виготовлення, створені сільськими богомазами.
І ще до того, як в Україну прийшло бароко – в 17 ст., в 16-му тут з’явився Ренесанс. Цей напрямок був воістину революційною зміною свідомості - він вперше після Античності поставив Людину у центр свідомості, оголосивши принцип гармонії основою буття.
Епоха Відродження суттєво змінила ставлення людей до світу – відкинула середньовічний аскетизм, презирство до життя і радості, вивівши нову формулу: цей світ - породження Боже, а отже прекрасний! От тільки зіпсований гріхом. З естетики суворих обмежень постала естетика лагідності.
Із народів і країн, де був розповсюджений східний обряд християнства, заміну теократичної моделі світу антропоцентричною сприйняли тільки Україна, Білорусь і Сербія. Інші країни православного обряду поставились до ренесансу або байдуже, або й цілком вороже.
В Україні Ренесанс набув відмінних від католицьких країн рис, був не настільки яскравим. І цьому сприяла сама структура обрядовості, її усталена традиція, що несла в собі строгість Візантії.
Після доби «іконоборства» (726-843 рр.) візантійська церква провела радикальні реформи в ікономалярстві. Були впроваджені канони, що стали визначальними на багато століть у всіх православних Церквах. Їх дотримувалися і в Русі: в іконографії – зображення тільки вибраних Церквою святих, в іконології – неодмінний зв’язок священних образів зі змістом Священного Писання, в стилістиці – ікона мала докорінно відрізнятись від портретів світських людей і в техніці використовувати матеріали тільки природнього походження.
Після того, коли хрестоносці підступно позбиткувались з захопленого ними Констянтинополя, греки зненавиділи все, що несло в собі риси європейства, і перейшли на ісихазм (14-15 ст.).
Ісихазм – вчення про те, що з богом можна з’єднатись тільки постійними строго регламентованими молитвами, шляхом дихальних практик, зосереджуючись на собі і шукаючи божественне світло через аскетизм, відмову від життя. В іконопису ця доктрина виразилась деформуваннями постатей, «закритістю» ікони і темними, приглушеними кольорами.
Ісихазм зовсім не ліг на українську ментальність і уже в 15 столітті у нас почався поступовий відхід від візантійства, що отримав назву «проторенесанс», особливо стимульований зникненням Візантійської імперії.
Закінчилась політика і закінчився її прямий вплив на культуру оточуючих країн. Опосередкований – філософський, звісно, залишився. А, наприклад, в Московському царстві ісихазм прижився, не маючи власної іконописної школи москвитяни часто запрошували іконописців грецького походження.
В Русі-Україні недолюблювали зворотної перспективи, коли близьке ставало маленьким, а далеке великим, і в 15 столітті від неї і зовсім почали відмовлятись, запроваджуючи планову або лінійну і цим українська ікона ставала схожа на картину. Тоді ж з’являється глибина і поряд з пласким тлом можна зустріти пейзажне. Появляється тривимірність.
Але не можна розглядати православну українську ікону як світську картину – формальна схожість не позбавляє ікону її символізму і сакральності, бо намальоване зображує світ ідеальний, а не реальний.
Поступово виробився особливий підхід – повністю пейзажне тло використовувалось в іконах, що зображували земне життя Ісуса, Діви Марії та всіх святих, а пласке орнаментальне – потойбічне, райське.
Цікавим є те, що українські іконописці зображували ідеалізовану Палестину чи Грецію малюючи гори, річки, дерева, кущі, будівлі, що нагадували природу України і архітектуру її міст.
У період середньовіччя засоби малювання ікон домінували над всім мистецтвом – в іконописній техніці малювали портрети світських осіб, побутові сцени, фрески і мозаїки.
З приходом в Україну Ренесансу все змінилось і тепер вже жанри світського живопису, що швидко розвивався, позичали свої знахідки іконографії.
Середньовічна естетика грунтувалася на тому, що світське (земне) і горнє (духовне) в усьому протилежні, не схожі одне на одне – все Там не таке як Тут – душі воскреслих, предмети, простір і час.
А так як Звідти ніхто не повернувся, щоб змалювати як воно Там насправді, то митці в міру своєї фантазії деформували видимий світ, роблячи його несхожим на видимий.
Відродження принесло людям відкриття, що реальний світ – творіння Боже і отже не може бути непрекрасним, і цю філософію ренесансна людина впровадила в усі прояви Духа: в науки, літературу, архітектуру, скульптуру, живопис, в тому числі і в іконопис.
Нові, ренесансні ікони позбулись аскетичної позаземності, непорушного стояння, звернулись до пропорційності людської фігури замість витягнутості, зменшилась монументальність, збільшився декор.
Художники перестали зображувати середньоземноморський тип обличчя, надавши святим слов’янських рис і психологізму. Біла шкіра, помірно-повні вуста, зменшені очі, рум’яні щоки – такі лики стали сприйматися як норма. При чому все це виконувалось на такому високому рівні, що навіть ієрархи східних церков не могли заперечувати нововведення – настільки то було красиво.
Федір Сенькович. Св.Іоан Златоустий. Фрагмент. 1629 р. Національний музей. Львів.
Проте візантійська основа залишилась незмінною. Композиційні канони і розкладка кольорів по символічності залишились сталими: червоний означав належність святого до праведників, золотий – світло Божого царства, синій і зелений – належність до земного життя, білий – шляхетність і чистоту.
Петрахнович-Мораховський, ікона Різдво Марії, Успенський іконостас, церква св. Козьми і Даміана, село Великі Грибовичі. 1638 р.
Католики сповідували інші композиційні канони і вони не були в них настільки консервативними. Українська ікона ренесансного типу витворила унікальне поєднання візантійської традиції з новим поглядом на світ, формами, часом і простором.
Українцям наступних поколінь було до чого звертатись - наше Відродження було унікальним сплавом європейської і києво-руської спадщини.
В 1596 році в Речі Посполитій трапилась революційна подія - Унія. В задумі справа об’єдання на рівних Східної і Західної християнських церков була хороша. Але погляди деякої частини католицьких на Унію, як на такий собі перехідний етап до повної католикізації не залишились таємницею для православних і був сприйнятий як загроза.
Між іншим, як часто буває критичні моменти стимулювали різкий підйом інтелектуальних змагань – розвинулось мистецтво полеміки – ми всі в школі чули ім’я Івана Вишенського – православного монаха, запеклого опонента унійності. А ще стала надзвичайна популярна «проповідь».
Кожний поважаючий себе священник писав проповіді, стараючись зробити їх надзвичайно переконливими і аргументованими. Пізнє бароко навіть виробило свій стиль проповіді – так зване «кончетто», стиль гострої, парадоксальної, дотепної.
Ці проповіді будуть надихати і іконописців на нові художні сюжети згодом…
Що стосується взагалі мистецтва, то Унія зміцнила зв’язки з Західною Європою – Польщею, Францією, Італією, Німеччиною і, відповідно, з видноколом культури.
Тутешні цехи, що займались живописом і іконописом - в першу чергу, львівський, а це були одні і ті ж самі люди, навчали майстрів за спеціальною програмою – учень, що хотів стати цеховим майстром, проходив вступний іспит, за деякий час навчання проходив ще один іспит і у разі його успішності, відправлявся навчатися на 2 або 3 роки за кордон – в Італію, Німеччину або інші країни. Так би мовити, шліфувати кваліфікацію. По закінченню стажування він отримував право війти в цех, стати офіційний іконописцем.
Популярними місцями стажування художників з України були художня Академія св. Луки в Римі, Болон’я, Німеччина і Голандія.
В часи Контрреформації агресивність католицької церкви збільшилась, вона почала вважати, що є єдино-правильною, а ті «схизматики» - то взагалі якийсь непотріб. Схизматики, між іншим, думали те саме про католиків. Толерантність тоді була не в тренді.
Подиву гідне те, що православні і греко-католики, не дивлячись на неоднозначну реакцію на Унію суспільства і кліру, ніяк не розкололись так би мовити мистецьки.
Православний іконопис (і все інше, відповідно теж) і греко-католицький залишились у спільній традиції. Еліпса нашої державності (Маланюк) Львів-Київ продовжували підтримувати одне одну.
Якщо в 16-му столітті -першій половині 17 ст. основним мистецьким центром православ’я був Львів, то вже з другої третини це почесне звання переходить до Києва.
Взагалі художніх осередків в Україні було немало – крім вище названих – це Судова Вишня, Чернігів, Жовква, Почаїв, Стародуб, Переяслав, Полтава, Новгород-Сіверський та ін.
Крім замовлення по місцю перебування, художники виконували замовлення будь-де по всій Україні – від Закарпаття до Слобожанщини. Манеру їх письма переймали і місцеві послідовники - тому Україна, не дивлячись на роз’єднаність земель – вражає єдністю стиля.
Роль Києва особливо посилюється в зв’язку з діяльністю енергійного, мудрого і вченого архімадрита Києво-Печерської Лаври Петра Могили.
Отримавши освіту спочатку в Замойській академії (нині Польща, тоді ще Русь-Україна), потім у Голандії і Парижі, повоювавши під Цецорою і Хотином, син Господаря Молдавії і Валахії (частини Румунії і теперішньої Молдови) постригається в монахи Києво-Печерського монастиря в 1625.
За декілька років стає його архимадритом, а згодом добивається від короля Владислава IV повернення митрополії православним, відкриває за свої кошти школи і колегіум, відсилає вчитись здібних студентів за кордон. Петро Могила був канонізованим в 1996 році усіма 15-ма автокефальними Церквами Вселенської Церкви. Лише Російська Православна Церква канонізувала його як місцевошанованого святого, тобто святого, якого шанують лише на певній території.
Енергійний, освічений, багатий, знатний (до слова, рідний дядько Яреми Вишневецького) він легко і безболісно проводить церковну реформу, аналог якої пізніше в Московії намагався провести тамошній патріарх Нікон, розколовши своїх вірних на дві воюючі частини, відомі нам по назві Розкол. Розкол той існує у них і досі, хоч пройшло вже декілька століть.
В іконописі того часу яскраво виявлена євангельська теологія ікони – життя християнина є підготовкою до вічності, а царство земне – царство Духа Святого, і заслуговує на відображення дійсності.
Це не реалізм в звичному для нас розумінні, це той реалізм, що засвідчує присутність Божественної волі на землі. Ікона реальна – бо реальним є Бог, його святі, всі події, що відбувались у біблійні і євангельські часи.
Складним і неоднозначним було відношення до європейської культури і мистецтва – з ним асоціювалось і польська тиранія і експансія католицизму.
Студенти іконописці Києво-Могилянської Академії малюють з натури, копіюють картини Тінторетто, Ель Греко, Брейгеля, Рубенса, гравюри Піскатора і Гергарда де Йоде.
Академія давала глибокі знання з філософії, етики, риторики направлені на розвиток людини. Поєднання суперечливої політичної атмосфери – грубої сила і просвітленності, жорстокості і соціальної несправедливості, лагідності і прощення, свободи і кабаливитворило в мистецтві Драму. Саме драма, бурхливість почуттів, яскрава колористика, сильна психологізація характеризують мистецтво бароко.
Принагідно варто зазначити, що в Україні можна виділити два напрямки бароко. Бароко європейське і бароко козацьке. Європейське репрезентувала католицька частина суспільства, а козацьке православна і уніатська.
Унікальність козацького бароко в оригінальному поєднанні місцевих києво-руських православних мистецьких традицій з сучасними західноєвропейськими.
В мистецтві бароко привернуло увагу до нерозроблених раніше тем життя і смерті, часу і тлінності буття. Основною темою, вперше так яскраво висвітленою, стає категорія «прекрасного», обожнення краси: в замилуванні довколишньою природою, красивими спорудами, гарними людськими обличчями, а з філософським урівнянням реальності і потойбіччя свідомості почала займати містика. (Це саме в цей час людська фантазія почала творити таку звичну нам українську демонологію, яку ми всі так добре знаємо по Гоголю і не тільки).
Ускладнення поглядів на життя вимагало розробки нових сюжетів, ускладнилась композиція, малюнок стає все більш реалістичний, роздвигаються рамки усталених канонів.
Бог – це любов! – ось лейтмотив української ікони.
Богородиця ніжності. Перша половина 18 ст. Київський національний художній музей. Зверніть увагу на цей жест, такий властивий маленьким діткам. Ісус тягне ручку до маминого підборіддя... Це зовсім неканонічний жест, але як же він символічний - ось мама і дитя, вони щасливі.
Господь недремне око. Зі збірки Ольги Богомолець. замок Радомишль, Житомирщина. Цей сюжет вперше з’являється в українському іконописі в бароковий період. Популярний в католицизмі.
На відміну від Західної Європи, бароко у нас не протиставилось ренесансу, а витворило дискретний перехід, де в одному малюнку могли існувати і ренесансові і барокові риси.
У 18 столітті люди турбувались питаннями Раю. Як же і що буде після смерті? – до того, в попередніх століттях їх більше цікавили покарання і тоді був дуже популярний сюжет Страшного Суду і всіляких проблем, що чекають на грішників. А тепер всіх цікавила нагорода.
І один із найяскравіших проявів мистецького відображення Раю – це усміхнені радісні святі, з такими просвітленними позначені духовною і фізичною красою обличчями, з індивідуалізованими рисами, в яких можна бачити ідеал, взірець, але не чужий і далекий, а свій.
Невипадково в одежах персонажів ікон і взагалі декораціях так часто присутні впізнаванні елементи тодішнього українського соціуму: криноліни, віночки, очіпки, жупани, зброя, будинки з ренесансними чи бароковими архітектурними елементами, натюрморти .
А кольори! Яскраві, світлі, багато тонові, з складними переходами світотіні, контрастні.
Працюйте люди над собою, вдосконалюйтесь, не грішіть – і ви попадете туди ж, де перебувають оці прекрасні, щасливі люди – такий лейтмотив ікон барокового типу.
|
российская армия в Украине - YES !!!!! |
Дневник |
+++
+++
+++
|
Политизация - Фанатичная религиозность и безверие - российские реалии 2015 |
Дневник |
https://www.facebook.com/photo.php?fbid=10205040635686945
Тиранофобия не русофобия - не путайте
+++
+++
+++
|
Request Condition Report
