Катерина Липа — 30 ноября 2015, 17:06

 

 

Від початку дивовижних призначень директорів київських музеїв міністром культури В’ячеславом Кириленком я сушила собі голову, шукаючи логіку у цій справі. Призначенці не були родичами чи кумами міністра, як це зазвичай трапляється у нашому політикумі. А міністр стояв за них горою, не боячись жодних репутаційних втрат. Навіть за нову-стару директорку «Софії Київської» Нелю Куковальську, на яку прокуратура нині розслідує три карні справи. Просто так подібні речі не робляться. Було дуже схоже на створення схеми, що дозволила б запустити загребущі ручки до музейних сховищ.

 

Це були припущення. Але реальність виявилася простішою і цинічнішою. Про можливість розкрадання музейного фонду України вголос заговорили у ходіконфлікту навколо Музею історичних коштовностей України. А минулого тижня Управління музейної справи та культурних цінностей Мінкульту вивісило у мережі концепцію змін до Закону України «Про музеї та музейну справу».

Мало хто з музейників дочитав цей слабо опрацьований документ далі пункту 8, у якому, ні багато не мало, законодавчо закріплюється продаж артефактів з музейних колекцій України: «8. Зміна підходу до особливостей здійснення права власності на музейні предмети та предмети музейного значення. Відповідно до європейської практики пропонується дозволити у виняткових випадках продаж музейних предметів державними та комунальними музеями за дозволом Мінкультури на підставі висновку Експертно-фондової комісії Міністерства. Кошти, отримані від продажу, спрямовувати виключно на поповнення музейної колекції відповідного музею (музейного закладу). Ефект – дозволить музеям якісно оновити колекції відповідно до концепції розвитку музею, та, відповідно, підвищити якість Музейного фонду України і, зокрема, його державної частини».

Пропозиції оцінити у грошах музейні скарби лунали давно: то від Дмитра Табачника (на той час голови адміністрації президента Кучми), то від міжнародного шахрая Михайла Тамойкіна, «стараннями» якого низка приватних колекціонерів України втратила свої колекції. Галеристка Тетяна Міронова, яка свого часу виконувала обов'язки директора НХМУ, пропонувала лишити у музеї по одній роботі кожного автора, а решту продати, бо у фондових приміщеннях затісно. Усім цим «ініціативам» ставав на заваді закон. Тепер цей закон вирішили змінити.

Ми опитали українських музейників про цей зловісний пункт №8.

Людмила Білоус, заступник директора з наукової роботи Національного музею народного декоративного мистецтва України:  «Прийняття цього пункту до Закону про музеї та музейну справу може стати поштовхом до не контрольованого процесу розпродажу музейних колекцій. Не виключається і можливість корупційної складової у цьому процесі.

 

 

 

 

Безумовно, кошти музеям потрібні, адже вже 24 роки на поповнення музейних колекцій гроші не виділяються. Але це не шлях вирішення проблеми. Це питання потребує фахового обговорення музейної спільноти і громадськості, бо музейні колекції є надбанням держави. Інакше ми почнемо втрачати в першу чергу цінні пам’ятки, а не дублетні твори. Допускаю лише можливість для музеїв утворення обмінних фондів для не профільних чи дублетних предметів».

Лариса Разінкова, директор Львівської національної галереї мистецтв ім. Бориса Возницького: «Дії п.8 призведуть до катастрофічних наслідків, втрати безцінних пам’яток, розвитку корупції, де виросте можливість маніпуляції творами мистецтва, може бути порушена процедура продажу».

 

 

Михайло Відейко, старший науковий співробітник Інституту археології НАНУ, кандидат історичних наук: «Незрозуміло, як реалізовувати те, що написано у п.8 . Маю підозру, що якісь спроби у цій галузі були і раніше – існував, здається, так званий «обмінний фонд» і можна було оформити обмін експонатами між музеями, що і робилося. Цього на мою думку цілком достатньо для виконання завдань, поставлених на початку пункту 8. Його запровадження при незрозумілому ефекті банально відкриває неймовірні можливості для зловживань у нашій країні. Має діяти принцип – що потрапило у державний музейний фонд звідти можна лише списати у встановленому законом порядку. І крапка».

 

 

Микола Бендюк, художник-реставратор Комунального закладу «Державний історико-культурний заповідник міста Острога»: «На мою думку, музеї ще не дозріли до того, щоб давати їм право продавати експонати зі своїх колекцій, як це робиться в Європі. В нас музейні працівники підневільні управлінням культури і навіть музей називають «комунальний заклад». Чиновник, який є прямим начальником директора музею, і не є спеціалістом, вказуватиме музейним працівникам що і за яку ціну продавати, створюючи корупційно-комерційні схеми. За великим рахунком, і музейні працівники не готові і не зможуть відстояти важливі експонати із колекцій. Можливо, коли музеї стануть незалежними від бюрократичної державної машини і отримуватимуть гарантовані тією ж державою кошти на своє утримання, можливо буде говорити і про продаж та обмін експонатами, для закупки необхідніших предметів для колекцій. Якщо потужні музеї із великих міст зможуть об’єднатися проти свавілля чиновників, то на периферії це просто неможливо. Там залежність величезна! Це і зарплати, і кошти на реставрацію та на утримання персоналу. Власне, найгірше це синдром «князька», коли начальник управління культури вважає себе повноправним власником музеїв і зазвичай дає вказівки як музейним працівникам працювати і що виставляти чи не виставляти в експозиціях».

 

 

Сергій Лаєвський, директор Чернігівського обласного історичного музею ім. Василя Тарновського, голова українського бюро ICOM: «Вважаю, що п. 8 так званої концепції змін до Закону України «Про музеї та музейну справу» є звичайною провокацією від Міністерства культури України. Ця провокація дивним чином збігається у часі зі спробою міністерства встановити одноосібний контроль над зібранням Музею історичних коштовностей України та бажанням генерального директора Національного музею історії України пані Т.В. Сосновської встановити «грошову вартість» музейних предметів: «ми володіємо скарбами на таку-то суму».

 

 

 

 

Державною частиною Музейного фонду України (сукупністю усіх експонатів в усіх музеях – К. Л.) володіє Міністерство культури, ним же надається дозвіл на продаж та забезпечується «висновок» експертно-фондової комісії, яку саме ж міністерство і формує (тобто міністерство фактично може ні в кого не питати дозволу на продаж будь-якого предмету з будь-якого музею – К.Л.). Незрозумілими та непереконливими є причини продажу експонатів – «виняткові випадки». Не прописано, який випадок вважається винятковим. Непереконливим є й очікуваний ефект – «якісне оновлення колекцій музеїв». Адже щоб купити щось цінне, треба продати щось не менш цінне.

Якщо Міністерство культури піклується про кількісний показник музейного фонду, воно повинно спростити процедуру виключення з основного фонду предметів, які не становлять культурної та історичної цінності, а потрапили туди за радянської доби виключно як вал виконання плану поповнення фондів».

 

 

***

Вже не знаю, на що розраховували автори проекту закону, виставляючи його на обговорення, але у відповідь отримали коментарі подібні до наведених вище, тільки ще жорсткіші. Тож невдовзі Василь Рожко «здав назад» і видав у мережі наступний коментар: «Результат експертного обговорення: п’ять сторінок проблем та ідей; одностайність музейної спільноти у недоречності пункту 8 щодо можливості виняткового продажу. Це зрозуміло, це опрацюємо. Для мене як керівника Управління музейної справи та культурних цінностей Міністерства культури України важливим є не лише кінцевий документ, а й сам процес – нова модель взаємодії органів влади з громадськістю, професійною спільнотою, публічність у прийнятті рішень. Ми запропонували формат обговорення, опублікували та поширили матеріали. Запрошуємо до співпраці, роботи над документом ще дуже багато».

Зверніть увагу, ніхто не обіцяє забрати із закону п. 8, його обіцяють «опрацювати». Тож не варто сподіватися що Мінкульт, а разом з ним і все керівництво країни облишили думку про музейний розпродаж.

Змова мовчання

Від самого початку каденції міністра Кириленка громадськість намагалася вплинути на дивовижні рішення Мінкульту. Спочатку зверталися до самого міністра. Коли переконалися, що на якусь реакцію чи, тим більше, співпрацю міністра з культурною спільнотою годі розраховувати, спробували постукати поверхом вище. У відповідь на дивовижні призначення директорів музеїв посипалися відкриті листи до прем’єра та президента. І не тільки від стурбованих громадян, а і від українських бюро ICOM та ICOMOS, що є структурами ЮНЕСКО. Жодної реакції.

Нарешті до Петра Порошенка полетів лист від трьох колишніх президентів України, в якому вони просили заступитися за Музей історичних коштовностей. І знову – крик у порожнечу. Офіційної відповіді діючого президента колишнім так ніхто і не почув, хоча за усіма нормами етикету вона мала б прозвучати бодай формально. Може, Порошенко «відписався у приват» і запропонував попередникам участь у дерибані культурних та історичних цінностей? Їй-богу, це вже нікого не здивує. Отже, у випадку, якщо те чи інше формулювання пункту щодо продажу музейних експонатів буде винесене на голосування разом з усім законом, немає жодного сумніву, що воно пройде профільний комітет і буде слухняно проголосоване у Раді.

 

 

Що нам залишається робити?

У ієрархії цінностей переважної більшості музейників репутація керівництва країни перебуває на вельми далекому місці порівняно із збереженістю колекцій, які історія дала їм на тимчасове зберігання і які вони мають цілими й неушкодженими передати далі. Людей, що фактично торкаються вічності, хвилює пам’ять нації, а не те, що у світі подумають про якогось Петра Олексійовича чи Арсенія Петровича.

Тому у ході музейного страйку музейники потроху обговорювали, у кого які є зв’язки у закордонній пресі та імовірний вплив чорного піару на глуху, сліпу й злодійкувату владу. На жаль, будь-які інтерв’ю західній пресі і звернення до ICOM та ICOMOS лише погіршать ситуацію. Міжнародні організації можуть тільки рекомендувати щось українському уряду, а уряд наплює на рекомендації, та й по всьому. Вочевидь, президент та прем’єр не уявляють, які у цьому випадку матимуть репутаційні втрати, тому не переживають, що у ставленні до культури опиняться на одному щаблі з бойовиками ІДІЛ. Останнє – не перебільшення, адже ІДІЛ не тільки нищить пам’ятки, але вельми успішно «кришує» торгівлю експонатами розграбованих музеїв на світовому антикварному ринку.

 

 

Нині будь-яке звернення українських музейників до світової культурної спільноти дасть промовистий месидж для колекціонерів: починається великий святковий розпродаж, причому на законних підставах! Тож вони негайно вишикуються у чергу за скарбами музеїв України і заведуть переговори з Кириленком та компанією чи хто вже там «кришує» розпродаж. Тож тут Захід нам не допоможе.

Свіженький історичний досвід свідчить, що для спільноти, якій немає звідки чекати справедливості й допомоги, яку намагаються ламати через коліно і «ставити в стойло» лишається єдиний вихід – акції громадянської непокори. Професійні спільноти митців та істориків, що виступають на підтримку музейників, були вельми помітними на Майдані два роки тому. А музейники навчилися захищати свої колекції у найжорсткіших умовах. Є досвід, чимале ядро спротиву і десятки, коли не сотні тисяч людей по всій країні, які просто звикли відвідувати музеї і готові вийти на їх захист. Здається, акції громадянської непокори – єдине, що нам лишається.