Бессмертие по-шумерски


Наша жизнь – всего мгновенье
Как утверждает священное писание, человек изначально был создан для счастливой и вечной жизни, но за его грехи бессмертие было отменено. Наверное, именно поэтому люди и стали пытаться отыскать эликсир вечной молодости.

Но, к сожалению, человек смертен. И вот в конце ХХ века появился какой-никакой шанс если не на бессмертие, то, по крайней мере, на научные поиски этого счастья. Ученые установили, что на Земле все же есть бессмертные существа! Это бактерии – у них нет никаких признаков старения, и от старости они не умирают.
Иван Степанович Филимоненко, один из родоначальников ядерной физики и разработчик проекта по нейтрализации радиации, не стал ждать, когда мы уподобимся бактериям. Открытие, которое сделал этот выдающийся ученый – не просто сенсационное, но и, на первый взгляд, фантастическое. Зная, что главным источником радиоактивного заражения является изотоп «калий-40», Иван Степанович рассчитал, что продолжительность нашей жизни обратно пропорциональна количеству радиоактивных элементов, содержащихся в организме. .Читать далее...

Музей-заповедник "Шушенское"

Сегодня я предлагаю посмотреть на музей , посвященный Саяно-Шушенская ГЭС . Не так давно я делал пост , в котором размещал фотографии Саяно-Шушенская ГЭС до аварии , которая произошла 17 августа 2009 года .
Так или иначе , этот же фотограф , который успел запечатлеть знаменитую гидроэлектростанцию практически перед самой катастрофой , заезжал и в музей , который расположен неподалеку от нее . Историко-этнографический музей-заповедник "Шушенское" , это часть села Российской империи , который построен под открытым небом .
Конечно со стороны он не очень похож на обычную деревню , потому как везде очень чисто и аккуратно подстрижена трава . Думаю Вам понравится , некоторым возможно напомнит о любимой деревне ...



Читать далее...

Вилла Amanzi

Villa Amanzi: проект Original Vision Studio, построенный на Пхукете (Таиланд)

Читать далее...

І ще раз про Сатану. Погляд знизу

Людство мало потребу унаочнити зло - з абстрактного поняття перетворити його на образ, зрозумілий широкому, й до того ж неписьменному загалу. Християнський світ традиційно втілив образ зла в Диявола та його служників. У Князя Пітьми виокремились характерні риси, за якими його легко впізнати. Образ Диявола увібрав добре впізнавані риси язичницьких богів, зокрема сатирів і Пана, - роги, ратиці, пазурі, цапину борідку,а інші прикмети, наприклад крила, належали до християнської традиції, вказуючи на первісно ангельську природу демонів та нагадуючи про їх небесне походження. (с) - цитата Катерини Диси
Отже Зло християнської релігійної традиції є не чим іншим, як то: 1) запереченням дохристиянських об'єктів поклоніння; 2) уособлення непокори усталеним традиціям та кара за це у вигляді навішування ярлика "злого духа" і вигнання. Таким чином "традиційне" за уявленням Зло виявляється зовсім не злом у його теперішньому уявленні, а формою протесту. І тоді ж Сатана стає куміром протестуючих субкультур. А Зло лишається Злом завжди, незалежно від уособлень і традицій

Звичайна історія за мотивами Климентини Попович

К.Попович - поетка-провидиця, близька учениця Івана Франка, його муза і надія. Через свою любов, таку суперечливу зовні, вона дивилась на люд свій, зусібіч дивилась, і сум, і жаль огортав свідомість.
>Окрилюють лелеки береги.
І чайки викигикують у лузі.
Над витоками вічної снаги
Втирає жінка сльози своїй Музі. font>
(Г.Петрук)
Вона спостерігала за життям і бачила причини, чому всі зайди, не встигнувши скочити до хати, гупали ратицями об стіл, вимагаючи негайно їсти-пити й свинячий писок цілувати. А причина в тому, як себе поводить розчарований наш чоловік. Він ображається. Просто ображається і б'є свого. А через деякий час не може додумати, чому в нього відібрали все - і мову, і землю.
Іде чутка по всім селі, у двір забігає,
Пан до пані за обідом стиха промовляє:
"І ти кажеш, хлопи - люди! Ні, моя кохана!
От бач, вдень п'є, вніч жінку б'є до самого рана!
Де ту прошу гідність людська? Ах, мені бже збридло
Все товкти: нема душі в них! Хлоп - це тілько бидло"


Доля наблизила її до Каменяра, передчуваючи оту близкість, поет завчасно перестерігав, що яке б не було побожнювальне ставлення до жінки у великої людини, але певних умов для гармонії стосунків не уникнути, вона чула, але не здолала.. навіть вона не здолала
Гарна дівчино, пахучая квітко!
Оком і словом стріляєш ти мітко.
В серці чутливий потайник укритий:
Хто тебе видить, той мусить любити.
Тільки не гнівайсь за щиреє слово.
Світ і життя ти береш поверхово,
Мислиш, хто спів твій полюбить і очі,
Той вже нічого на світі не схоче.
Сли для очей і для пісні твоєї
Кине він все: боротьбу та ідеї,
Працю для тих, що їх тиснуть окови —
Вір мні, дівчино, не варт він любови!
Сли ж, крім очей і крім співу дзвінкого,
Ти не даси йому в жизні нічого,
В бій не загрієш і ран не загоїш,
Вір мні, й сама ти любови не стоїш.
Блиск чародійних очей потускніє,
Зміниться голос і гнів заніміє.
Сли в твоїм серці і мислі пустинно.
Чим ти тоді причаруєш, дівчино? - (І.Франко)
На сході життя ми одмірюємо собі певні висоти, а не маючи сили перестрибнути, погоджуємось на гній, або не погоджуємось ні на що
„Не можна виправдуватися навіть тим, що таке вже було призначення долі. Бо доля, на яку ми любимо так жалітися, не має іншої зброї проти нас над ту, яку самі ми їй до рук подаємо. Вона не судить, лиш вказує в деяких рокових хвилинах шляхетні помилки і дрібничкові чесноти".

Співчуття з велетнями духу тебе підносить

Читаючи спогади про людину, що стала не просто легендою, а й символом українського часу,
в якому видобувалась незалежність, неабияк дивувався за образ, намальований Григором
Мельником - львівський батяр Стефанко, вдалий на публічні витівки перед очима польської
поліції, та його побратим душею не кривив, нічого малознаний своїм місцем в Організації
перед більшим загалом її членів, Провідник Крайової Екзекутиви не робив дарма. "Гидуй
всякою лицемірною облудою і хитрим фальшем, але перед ворогом укривай таємні справи і
не дайся заманити себе в наставлені тенета. Для здобуття ворожої тайни вживай навіть
підступу." Кожне правило життя борця за честь і визволення знаходило втілення в особистих
вчинках цієї Людини.
Зі спогадів Степана Мудрика, члена Проводу ЗЧ ОУН після закінчення 2-ї Світової війни:
"У липні 1997 у Львові була розмова про нашу визвольну боротьбу в 30-х роках.
Ярослав Сватко запитав, чим пояснити, що в згадані
роки молодь так часто включалась у працю, незважаючи на небезпеку втратити волю, а то й
життя. Питання вимагало ширшої відповіді, відтворення образу тодішнього становища
українського народу, зокрема під окупацією більшовистської Москви і шовіністичної Польщі.
Молодь чула від батьків про наші Визвольні змагання і втрату держави 1918-20 років. Молоде
покоління відчувало обов'язок боротися за незалежність і вірило, що мусить довершити
будову держави, вивчивши помилки минулого. Потребу боротьби загострювала дурна
шовіністична політика поляків, які на кожному кроці зневажали гідність української людини.
Польський уряд визискував до українців соціяльно і змагав до винищення українського народу.
ОУН почала активно діяти проти окупанта і здійснювати відплати і акції. Діяльність і розмах
ОУН мав для молоді притягаючу силу. Зокрема ОУН набрала широкий розмах боротьби в часі,
коли на чолі КЕ став Степан Бандера. З огляду на широку конспірацію тоді ще ніхто не знав
прізвища Провідника.." Стіймо. Урок перший: коли діє окупант, не важливо, чи зовнішній, чи
внутрішній, ефективна сильна Організація, коли широкому загалу невідомо, хто нею керує.
Люди мають бачити наслідки роботи, зміни в житті і не перейматись, чиє ім'я потрібно згадувати
у щоденних молитвах. Зараз вулицями гомонять волонтери т.зв."Сильної України". Дехто вірить,
але ж її широко відомий лідер вважає, що сила в грошах, і гроші - його об'єднуюча ідея. Ідея,
а не засіб!

Слово Провідника
Хто будує на невластивих для нашого грунту світоглядових підвалинах, той, навіть при добрій волі й найкращих змаганнях, не поставить нічого тривкого, тільки помножить руїни.

З москалями нема спільної мови.

Наша внутрішньо-політична праця скерована на те, щоб дослівно охопити ввесь загал громадянства, щоб дійти до кожного українця, як причетного, так і не причетного до загального громадського життя, однаково — в рамцях того життя, чи поза ними і незалежно від них. Найважливіша справа — здобути безпосередній вплив, включити у нашу боротьбу найбільшу і найвартіснішу їх частину. Тому за об'єкт своєї політичної праці беремо усю народну масу.

Коли якась група своє існування і свою роботу на українському відтинку спирає в засада на засоби і на підтримку чужосторонніх чинників, то тим самим вона і її робота стають експозитурою тих чинників в українському житті. Це діється закономірно, без уваги на те, чи це признається, чи приховується і заперечується. Бо ціла робота, її зміст, її напрямок, мусить бути такий, якого собі бажають та на який погоджуються дотичні „спонсори".

Всі течії і групи, які в основу визвольних змагань кладуть орієнтацію на допомогу західних держав, і до їхньої політики хотіли б достосовувати українську політику — йдуть безвиглядними манівцями.

Ідеологічно-політична робота кожного політичного чинника повинна бути прямою і безпосередньою. В національному житті повинно кожне середовище виконувати свою властиву функцію в таких межах, формах і такими засобами, на які воно може спромогтися власними силами та які відповідають його дійсним впливам в українському суспільстві. Кожне серйозне середовище повинно вести свою діяльність за всяких внутрішніх і зовнішніх умов, незалежно від інших факторів.

Не можна робити принципів, політичних засад із того, що важливе тільки в одній, означеній ситуації чи є питанням тактики. Принципова політика полягає в тому, що послідовно прямуємо до основної мети найуспішнішими, найпевнішими шляхами в усіх ситуаціях, при всіх змінах, не відступаючи від неї, здійснюючи той самий основний принцип.

Революційне змагання — це національна боротьба в площині духовності, культури, боротьба суспільно-політична й мілітарна, за повне знищення існуючого стану, його змісту й за побудову цілком нового, під кожним оглядом кращого стану, який відповідає потребам і бажанням українського народу.

Короткий художній виклад невеликого відтинку історії Російської імперії 1725-30 рр.

Центральною фігурою шестисерійної стрічки попри інші тут виступає постать малолітнього імператора Петра ІІ, яку у порівнянні з багатьма історичними особами епохи Руїни можна вважати навіть позитивною. Історична достовірність картини не наводить на серйозні сумніви, режисерський домисел і відтворення колориту місця подій та епохи майже не хибують, тому все це переглядається з цікавістю. В одному з епізодів, зникнувши з поля зору опікунів Долгоруких, у компанії двох улюблених псів на ранковому полюванні Петро прохопляється бажанням їхати до України. Чому України, коли до тих часів на наших землях діяла Малоросійська колегія, що ними керувала? Відповідь знаходимо у Чернігівському літописі, з якого бачимо, що онук тирана України Петра І не зовсім поділяв його імперські реформаторські погляди на південні землі:


«1727 року в місяці сентеврії Малоросійська колегія, з прибуттям у Глухів з Санкт-Петербурга таємного радника і міністра пана Федора Васильовича Наумова, скасована, і побори, які на козаків і на старшину, і на духовних законом від оної Колегії були покладені, указом монаршим відмінено теж. І гетьманом у Глухові став місяця октоврія 1 числа полковник миргородський Данило Апостол, для вибрання якого указом монаршим, через того ж міністра пана Наумова оголошеним, зібрані були зо всіх полків українських полковники з полковою старшиною, з сотниками, з отаманством городовим й курінним і з козаками, з полковими знаками і з музикою.. По всьому тому приїхав з великим оршаком в шестивіконній кареті багато вбраний вищезгаданий міністр пан Наумов разом з електором паном полковником миргородським. А за приїздом їх велено від усіх полків полковникам, старшині полковій і сотникам, також бунчуковим і значковим, і духовному чину приступити ближче до вказаного столу. І за тим приступили, ставши (той секретар, котрий віз монаршу грамоту) на столі підготовленому, прочитав ону грамоту всім вголос голосно, в котрій написано, що великий государ, його імператорська величність, Малу Росію і всі права малоросійського народу у всьому по тому неодмінно зберегти обіцяє як приступив з Військом Запорізьким під високу державну руку предків його величності попередній гетьман Богдан Хмельницький, і на його статтях дозволяє вільними голосами вибрати гетьмана, і які побори від колегії були знову поставлені, тим усім скасованими бути повелів»



Декого може пробити на сльозу несправедливість монарха до генералісимуса Меншикова, який ймовірно був щирий з Петром до певної межі, але з висоти ХХІ століття можна вбачати в засланні сподвижника Петра Першого належну спокуту гріхів великих, і ним самим так і не усвідомлених.
Хвороба і смерть царственого отрока не карою була йому за вчинки негідні, з цього важко щось закинути, не тільки в цьому фільмі, а й за історичними свідченнями Петро ІІ не був поганою людиною, необережність, надто легковажна розкутість і довірливість згубили його і засвідчили, як небезпечно бути царем у 12 років.

Андрій Миронюк СКІФ. kavkaz.ua (2004)

. . . .
(Нехай Аллах благословить народ Чечні)

Особлива філософія української, але трохи іншої людини. Прагнення війни за волю там, де воно могло бути втілено зі зброєю в руках. Генний спадок воїна-характерника, що десь поодиноко унаслідується окремими людьми. І відчуття справедливості, як відчуття Бога незалежно від того, як і де його звуть.



- А що ти залишиш по собі на цьому світі?
- Нічого, - Скіф посміхнувся якоюсь мандрівною, сутенілою, але вільною від прихованого сенсу посмішкою, і повторив, звертаючись у порожнечу: - Нічого



невеликий екскурс в історію:

В одному зі своїх листів російському цареві генерал Єрмолов ділився своїми планами щодо майбутнього Чечні: «Посіявши на Кавказі хаос, ми непомітно підмінимо їх цінності на фальшиві і примусимо їх у ці фальшиві цінності повірити. Шляхом підкупу, ми знайдемо своїх однодумців, своїх помічників і союзників серед них. Минуть роки, і відбудеться загибель цього найнепокірнішого на землі народу, незворотне остаточне згасання його самосвідомості. Ми нав'яжемо їм світську мораль і поступово витравимо з них релігійну сутність. (Проведена політика Росією, слово до слова відповідає цьому:-Malsagov-) Ми будемо насаджувати пияцтво та розпусту, насильство і крадіжки, користолюбство і шахрайство, доносительство і зраду, та зіпсуємо їх так, що від цього народу збережеться лише назва. Мірилом порядності для них стане суперництво в кар'єрі, добробуті та надбанні матеріальному, так що вони зневажатимуть один одного. Серед них з'являться гордії й заздрісники. Доброчесність буде висміюватись як непрохідна дурість, і вони самі кинуть її в забуття. Той, хто насмілиться виступити проти цього, буде оголошений тюхтієм, та від нього відвернуться. Цивілізацію ми насаджуватимемо спритно і непомітно. Починати нашу витівку слід з молоді, і з малих років розкладати, розбещувати і розтлівати її. Ми зробимо з них зрадників, донощиків, підглядачів і перетворимо їх в особини без віри і покаяння. Таким чином ми будемо розхитувати чеченців з покоління в покоління, до тих пір, поки не доб'ємося бажаного. Зрештою, великий государ, не ми, то наші нащадки побачать, як вірно вони служитимуть короні російської імперії і вірнопіддано воюватимуть за те, щоб називатися росіянами»

втім щось залишив Скіф, чеченці згадують нас, не в піснях, так у спогадах

Дополнение к "Историографии Средневековой Европы".

Дополнение к "Историографии Средневековой Европы".

О методах используемых этими «европейскими» историками.
Они не используют никаких методов. Они не используют никаких исторических методов … что бы они не говорили в предисловиях к своим книгам . И чтобы не говорили рецензенты на эти книги.

Об исторических методах вообще …
Существуют названия этих методов. – Это я признаю. … Иногда эти названия меняются. – Это я признаю тоже. Иногда к существующим названиям добавляются другие названия.
Но самих исторических методов не существует. Просто не существует. И если бы они были … они бы стали только мешать.
Нет методов … есть лишь установки.
Ещё нужно посмотреть на то, как советует писать историю Фрэнсис Бэкон в книге Куно Фишера «Бэкон Веруламский».

I.
Идея истории … правильная идея истории … была в Европе, быть может у кельтов, быть может у германцев … быть может у валлийцев … но это было до христианства, совсем до христианства.
(Вопрос: Где доказательства?
Ответ: Я устал от них.)

II.
История … история, которая абсолютно субъективная, история в которой один народ (или несколько народов ) являются субъектами, все остальные - лишь объектами. Объектами этого субъекта, на которых последний (и «единственный») вымещает и проявляет «Волю к власти». Жажду власти …
Конечно же были социумы закрытого типа … сильные социумы … такой, как Английский до христианства.
Хотите посмотреть, чем стал Английский социум после христианства, тогда взгляните на «Комментарий» к «Басне о пчёлах» Мандевиля, который выразил суть не только Английского социума того времени, но и абсолютно точно отражает современное Английское (да и всё европейское) общество. Отражает удивительно точно.
В Европе после принятия христианства были лишь летописи (запись фактов по датам): личные летописи, семейные летописи, замковые, церковные, монастырские, городские, летописи королевских домов, летописи стран (?) и др.. Так же были пасквили … но не было истории.

Персоналии.
Ж. Ле Гофф - видный современный «европейский историк» наших дней.
Вот что это существо пишет о городах европейских: «Разумеется, города всегда были на Западе, но «останки» римских городов времен поздней империи прикрывали своими стенами горстку жителей, окружавшую военного, административного или религиозного правителя. Таковы прежде всего города, где размещались епископства, — в них жило незначительное число мирян, меньшее, чем священников, и не было иной экономической жизни, кроме небольшого местного рынка, служащего удовлетворению повседневных нужд.
Видимо, под воздействием мусульманского мира, который требовал поставок сырья для огромного городского населения Дамаска, Фустата, Туниса, Багдада, Кордовы с варварского Запада, — леса, мечей, мехов, рабов — стали появляться эмбрионы городов, «порты».»
И этому существу не стыдно такое говорить? Если учесть, что города в Европе (например, в Англии) были уже в V в.. Про него (про Ле Гоффа) можно сказать только одно, что он – выродок.
Ещё о Ж. Ле Гоффе:
Он то же не пойми что. Не пойми что за мерзость. Понятно, что он тоже не историк, а лишь некий мерзавец, только в противоположность Оскару Егеру, мерзавец современного типа … со всеми особенностями составляющими данный тип. У него множество мерзнейшей гадости называемой «либерализмом» (особенно стоит посмотреть многочисленные его интервью).
Стоит только взглянуть на то, как писал историю Европейской цивилизации Ле Гофф и всё станет ясным … у него нет никакой основной мысли … а есть его (и не только его) глупость поделённая на разделы … и подразделы … так же у него есть переписывание дат … и событий в худшем смысле …
Оскар Егер – видный, но не очень современный, «европейский историк».
Возьмём например Оскара Егера … и посмотрим, какую он писал гадость. Карла Великого он не стал восхвалять, он начал писать про него бред, мерзость и всякую гадость. Зачем он так сделал? – Да просто так. И это тем более удивительно, если учесть в каком университете он работал. А работал он в Тюбингенском университете, полное название которого таково: «Тюбингенский университет Эберхарда и Карла».
… Про Карла Великого Оскар Егер наговорил всяких гадостей, теперь он взялся говорить всякие гадости про саксов … про них он гадостей наговорил гораздо больше … понятно, что ни о каком наследовании культуры саксов речи не могло и идти … (здесь нужно найти цитаты, где он чернит саксов).
Так же у него есть ненависть к летописям и романам Средневековой Европы … ну, такая ненависть есть практически у всех историков Европы начиная Гегелем (а быть может и ещё раньше) …

Одна мысль, как априорная.
Практически всеми этими (вышеназванными) историками априорно допускается одна мысль (для них это тоже своего рода парадигма), что Европейская цивилизация была создана благодаря только христианству … а до этого в Европе не было ничего. Да, я немного согласен с этой мыслью … в той её части, где говориться, что в Европе до христианства не было ничего … ничего гадкого, мерзкого, больного, увечного, пошлого, отвратительного … да, этого в Европе до христианства точно не было …
Там совершенно нет безжалостности истории и возвеличивания одного народа (или группы народов) …
Возвеличивание должно быть безусловным и эта безусловность есть необходимость … без неё не может быть истории … истории одного народа (или группы народов).

Фатальность истории.
Пример. Героический пример. Взятый из Великой Книги.
Король Пелинор … из «Смерти Артура» Томаса Мэлори … как он не вылечил рыцаря и не спас свою дочь … и как он отправился на подвиги … Такой фатальности история и историография Европейского Средневековья знать не хочет … она (эта история и историография) не сможет взойти к этому фатализму и к этому подвигу …

Размытие геройства.
Геройство. Этот феномен в работах современных «европейских историков».
Геройство или не упоминается, или размывается, или принижается …

Историография Средневековой Европы.

Историография Средневековой Европы. Полное название: Об отсутствии истории и историографии в Средневековой Европе похожей на историю и историографию Греции и Рима.

Введение (или Предуведомление о странных современных историках (или История Средневековой Европы – наши дни)).
Когда современные историки Европы пытаются что-либо писать, в особенности про историю Средневековой Европы или про историю Древней Европы (- они даже такого термина родить не могут) … то у них прежде всего (прежде всех набросков, выводов и прочего) появляется парадигма (она правда уже есть, есть в их сознании). Эта парадигма проявляет себя в стремлении (это стремление, как показывает анализ работ этих историков, возникает априорно) этих историках увязать в своих работах вместе следующее: Толерантность. – Это первый компонент их работ. - Они её дико и неистово любят. Причины такой любви? - Для меня неизвестны, но у меня есть несколько предположений:
• Их (современных «европейских историков») заставляют толерантность любить.
• Они сами (современные «европейские историки») так оглупели, что любят толерантность.
• Остальные мои предположения столь невероятны, что я, право слово, опасаюсь привести их здесь.
По-правде, сложно сказать, что верно, а что нет …
Второй компонент их работ – это христианство. У них с ним довольно странные отношения. Они, бесспорно, любят его больше чем язычество, и эта любовь, наверное у них базируется на генетическом уровне. Но вместе с этим, они чётко и ясно понимают, что они должны критиковать, ругать и, главное, стыдиться хриситанства … стыдиться по отношению к первому компоненту их парадигмы, - толерантности. Особенно они должны критиковать, ругать и стыдиться христианства там, где оно противоречит толерантности … Что они и делают.
Толерантность и христианство – это два основных компонента на которых базируется их парадигма.
Потом … потом … им как-то нужно сказать про язычество (особенно это необходимо тем авторам, которые пишут историю Древней Европы или Раннему Средневековью … ведь там должны быть (хоть и куценькие) главы, посвящённые дохристианскому периоду истории Европы). И они про язычество пишут. Из их писаний про язычество видно, что они (эти «историки») ненавидят язычество, что и не мудрено … из-за того, что они мерзостные выродки. И им очень не спокойно, что язычество Древней Европы было прекрасно. – Красоту язычества Древней Европы они не могут понять, данная парадигма их мышлению не доступна.
Потом они («видные европейские историки») стремятся увязать (хоть как-то) два основных компонента, на которых базируется их парадигма (толерантность и христианство) со своим преклонение перед всем «восточным», ибо преклоняться перед этим сейчас очень модно. – Это («восток») – является для них первым неосновным компонентом их парадигмы.
Полемический вопрос:
Можно ли этих современных «европейских историков» назвать потомками европейцев-язычников? – Нет, нет, и ещё раз нет … ибо они даже не потомки кого-либо … они потомки дерьма … которое было сформировано даже не их генетическими родителями, а ими самими … путём бесконечного прогибательства, погружением в толерантность … и их ничтожностью. – И эту свою ничтожность вместе с толерантностью и постоянным прогибательством они стремятся навязать всем остальным.