І ще раз про Сатану. Погляд знизу

Людство мало потребу унаочнити зло - з абстрактного поняття перетворити його на образ, зрозумілий широкому, й до того ж неписьменному загалу. Християнський світ традиційно втілив образ зла в Диявола та його служників. У Князя Пітьми виокремились характерні риси, за якими його легко впізнати. Образ Диявола увібрав добре впізнавані риси язичницьких богів, зокрема сатирів і Пана, - роги, ратиці, пазурі, цапину борідку,а інші прикмети, наприклад крила, належали до християнської традиції, вказуючи на первісно ангельську природу демонів та нагадуючи про їх небесне походження. (с) - цитата Катерини Диси
Отже Зло християнської релігійної традиції є не чим іншим, як то: 1) запереченням дохристиянських об'єктів поклоніння; 2) уособлення непокори усталеним традиціям та кара за це у вигляді навішування ярлика "злого духа" і вигнання. Таким чином "традиційне" за уявленням Зло виявляється зовсім не злом у його теперішньому уявленні, а формою протесту. І тоді ж Сатана стає куміром протестуючих субкультур. А Зло лишається Злом завжди, незалежно від уособлень і традицій

Цитати сірої ночі

За рефлексіями С.Процюка (№2УЛГ)
Немає меж витонченій підступності пам"яті, що пропонує нам, коли найменше того бажаємо, або тліючі уривки травматичного досвіду, або ідилійні картинки з життя наших, вімріяних ідеальним Я, лубкових біографій.
Булімія, як наслідок нестачі любові. На цій нестачі базується кожен душевний дискомфорт. Невроз. Трагічне невезіння. Криводзеркалля усередині та зовні. Переважно носії нестачи любові є людьми надвразливими щодо навіть дрібних невдач, відмови, осуду чи несхвалення тощо. Вони переважно шляхетні і чесні, мають загострене відчуття справедливості.
Коли мефістофелівська Банкнота бачить приклади самопожертви чи некрикливого альтруїзму, то намагається замовчати або висміяти. Адже майже кожна людина боїться глуму. Чи остерігається, хоче уникнути. Ніхто не певен дії глуму на власну психіку. А от варварська оргія Банкноти всередині наших душ не боїться нічого. Були такі, хто зумів уберегти свою душу від колінкування перед фригидною царицею, чи можлива нічия в такому поєдинку? Душа безсила перед молохом Банкноти, але остання безсила перед часом. І якби Душа повірила у власне безсмертя в часі...
Щасливі - глухі і переважно байдужі до навколишнього, і за це не можна осуджувати. Інші старанно маскують власні порожнини фасадами благопристойності та ознаками вдалого життя, а щасливих жеребків ніколи не вистачить на всіх, наслідок - болісний пласт розчарування та прихованої агресії, жаска самотинність повільного в"янення.
Тягарі пристрастей та обов"язків інколи можуть розчавити. Те, що ми називали Порожнечею, є лише грою світлотіней цього згустка великої таємниці. Зір не витримає Порожнечі.

Друге прочитання Ольги Кобилянської

Мати Ольги Кобилянської, Марія Вернер, будучи спольщеною німкою, з любові до свого чоловіка вивчила українську мову, прийняла греко-католицьку віру та виховувала усіх дітей у пошані та любові до українства. Я з глибокою пошаною ставлюсь до таких людей.

Як писали ще й радянські літературознавці, повість О. Кобилянської «Земля» — гостро драматичний твір, сповнений гірких роздумів про тяжку селянську долю у буржуазному суспільстві, про залежність селянина від землі, яка для нього стає фатумом, молохом, поглинає всі його думки і почуття. Ми повернулись знову до соціального ладу, на який плювалась прогресивна інтелігенція сто років тому, бо ж зогнив, і бачимо з висоти свого досвіду, де були ті хвороби. Де поділись ті селяни, почуття яких поглинає годувальниця-земля? Що б сказав насильницько спролетарізований селянин з «Банку рустикального», коли б побачив, що в сьогоднішньому суспільстві, незважаючи на зрослу в порівнянні з ХІХ століттям кількість людей, землі вистачає! Тут нема, так є в іншому місці, але реально її стільки, що ніхто не має голодувати. Отже хто мав тоді рацію, соціалісти чи реформісти ліберальні? Важко відповісти, мабуть справа в тому, що тогочасні українські соціалісти і в жахливому сні не бачили світової революції з єдиною панівною нацією росіян і панівним номенклатурним класом всередині. Та повернувшись до «Землі», слід зазначити, що там порушується дуже давня проблема існування людини в будь-яких суспільствах – примусовий відрив від найприроднішого, для чого з 'явилась у світ душа людська. Закони, якими себе захищають різні режими, саме й хибують на поторочення людської душі і природи її.

«Битва» - не тільки реквієм Карпатському лісу під час нашестя варварів з Заходу, а ще й гімн красі народу карпатського, який настільки досконалий, що його не зачіпають чужі судження і оцінки.


А найвчасніше мені трапилась новела «Некультурна». Це оповідь про жінку, яка підійшла до етапу незалежності в побудові особистого щастя, незважаючи ані на зовнішні обставини, ані на соціальний устрій суспільства. Її прості і гармонійні, як сама природа, рецепти я підсвідомо застосовую останнім часом сам. Це дуже переконливий приклад, як внутрішній світ людини розвивається за власними законами, лише одному йому властивими, і він самодостатній у природності своїй, і ніякі громадські стереотипи не в силі зсунути його з постаменту. Нема й мови про архаїчність творів Кобилянської. Хто зна, чи виняток гуцулка Параска з її життєвою мудрістю, чи серед люду буковинського винятком вважати треба стару Зою з новели «Вовчиця», яка ніби проклята на життя своє спотвореним розумом гноїти найдорожче для будь-якої людини? Та обидві авторські знахідки крають і чіпляють, як явища не зовсім звичні, проте невід'ємні від світу нашого.

1940 року, коли Північну Буковину було приєднано до Радянської України, у пресі з’явилося кілька життєстверджуючих і пафосних статей за підписом Ольги Кобилянської, яка нібито вітала цю подію. Родичі Ольги Юліанівни стверджують, що вона, на той час уже прикута до крісла, взагалі не цікавилася політикою. Одного разу, розмовляючи з журналістом і літературознавцем Дмитром Косариком, сказала: «Якось проживемо, тільки б більшовики не прийшли». Він вискочив з кімнати наче ошпарений, пообіцяв мовчати про цей інцидент, а з того часу письменницю родичі саму з чужими людьми не лишали. Саме за ті статті і почала переслідувати письменницю румунська окупаційна влада. Гадаю, як вийде ще один наклад повного зібрання її творів, цих статей там не буде, а останній роман «Апостол черні» нарешті піддадуть належному прочитанню.

Церковь Покрова на Нерли



Церковь построена в 1165 году, как памятник удачного похода Андрея Боголюбского на волжских булгар в 1164, и празднику Покрова Богородицы . В то же время она была памятником сыну князя Андрея - Изяславу, погибшему в этом походе.
Посвящение храма Покрову Богородицы было, возможно, первым для русских земель, т.к. этот праздник был установлен Андреем Боголюбским без согласия Киевского митрополита.
Церковь поставлена при впадении Нерли в Клязьму, у "ворот Суздальской земли" (теперь - на берегу озера - старицы Клязьмы), и была первым владимирским храмом, который могли видеть корабли, приходившие с Волги и Оки.



В 10 км к северо-востоку от Владимира - посёлок Боголюбово, бывшая резиденция князя Андрея Боголюбского, построенная по его распоряжению в 1158-1165 годах в устье реки Нерль.
В 1,5 км от Боголюбово, в живописной пойме реки Нерль, шедевр древнерусского зодчества - белокаменная церковь Покрова-на-Нерли (1165 г.)



Как показали раскопки Н.Н. Воронина 1954-55 гг., церковь приподнята на искусственном холме, что защитило ее от весеннего половодья - в основании холма заложены фундаменты-субструкции глубиной 5,30 м. Холм был вымощен белокаменными плитами, а здание церкви - окружено открытыми галереями. В стене галереи находилась лестница, ведшая на хоры.
Читать далее...

Историография Средневековой Европы.

Историография Средневековой Европы. Полное название: Об отсутствии истории и историографии в Средневековой Европе похожей на историю и историографию Греции и Рима.

Введение (или Предуведомление о странных современных историках (или История Средневековой Европы – наши дни)).
Когда современные историки Европы пытаются что-либо писать, в особенности про историю Средневековой Европы или про историю Древней Европы (- они даже такого термина родить не могут) … то у них прежде всего (прежде всех набросков, выводов и прочего) появляется парадигма (она правда уже есть, есть в их сознании). Эта парадигма проявляет себя в стремлении (это стремление, как показывает анализ работ этих историков, возникает априорно) этих историках увязать в своих работах вместе следующее: Толерантность. – Это первый компонент их работ. - Они её дико и неистово любят. Причины такой любви? - Для меня неизвестны, но у меня есть несколько предположений:
• Их (современных «европейских историков») заставляют толерантность любить.
• Они сами (современные «европейские историки») так оглупели, что любят толерантность.
• Остальные мои предположения столь невероятны, что я, право слово, опасаюсь привести их здесь.
По-правде, сложно сказать, что верно, а что нет …
Второй компонент их работ – это христианство. У них с ним довольно странные отношения. Они, бесспорно, любят его больше чем язычество, и эта любовь, наверное у них базируется на генетическом уровне. Но вместе с этим, они чётко и ясно понимают, что они должны критиковать, ругать и, главное, стыдиться хриситанства … стыдиться по отношению к первому компоненту их парадигмы, - толерантности. Особенно они должны критиковать, ругать и стыдиться христианства там, где оно противоречит толерантности … Что они и делают.
Толерантность и христианство – это два основных компонента на которых базируется их парадигма.
Потом … потом … им как-то нужно сказать про язычество (особенно это необходимо тем авторам, которые пишут историю Древней Европы или Раннему Средневековью … ведь там должны быть (хоть и куценькие) главы, посвящённые дохристианскому периоду истории Европы). И они про язычество пишут. Из их писаний про язычество видно, что они (эти «историки») ненавидят язычество, что и не мудрено … из-за того, что они мерзостные выродки. И им очень не спокойно, что язычество Древней Европы было прекрасно. – Красоту язычества Древней Европы они не могут понять, данная парадигма их мышлению не доступна.
Потом они («видные европейские историки») стремятся увязать (хоть как-то) два основных компонента, на которых базируется их парадигма (толерантность и христианство) со своим преклонение перед всем «восточным», ибо преклоняться перед этим сейчас очень модно. – Это («восток») – является для них первым неосновным компонентом их парадигмы.
Полемический вопрос:
Можно ли этих современных «европейских историков» назвать потомками европейцев-язычников? – Нет, нет, и ещё раз нет … ибо они даже не потомки кого-либо … они потомки дерьма … которое было сформировано даже не их генетическими родителями, а ими самими … путём бесконечного прогибательства, погружением в толерантность … и их ничтожностью. – И эту свою ничтожность вместе с толерантностью и постоянным прогибательством они стремятся навязать всем остальным.

Николай Левашов. О сектах, религиях и самосознании

Николай Левашов. О сектах, религиях и самосознании

---
Источник: http://levashov.info/video-4.html
---

Человек везде оставляет свой энергетический отпечаток.

12 февраля лекция Дэвида Айка в Киеве - Род человеческий встань с колен

http://ariru.info/news/3638/print/

 

 

Читать далее...

Клюнул жаренный петух.

Время набирает оборотов, время неумолимо торопит события.
-Совсем недавно, публичное высказывание в обществе о сионистах - спрятавшихся за ярлыком демократы, чревато было опасностью осуждения, как антисемита. Сегодня всё больше и чаще выносится на обсуждение эта тема, народ начал просыпаться от гипнотического сна ложью – народ начал соображать, где правда а где обман.
-В свою очередь сионисты (демократы), активизировали свои действия по маскировке своей цели… владеть миром. Украинские дикторы резко, в один день, начали европу называть Эвропой, (как когда-то окраину... Украиной). Церковный сан из Божьего сына исуса, превратили его в господнего сына, и даже в самого господа… (господь, господин - это сатана, иудейский бог)
Заторопились, накрылись дырявыми маскировочными сетками: видать велико желание, спрятаться, залезть под землю, уйти от народного гнева жителей земли Русской.
-Жаренный петух клюнул, прямо в жирный жидовский зад… клюнул!

Каллиграфия. Практическое руководство в иллюстрациях

Иллюстрации из книги А. И. Печинского  'Руководство по изучению написания круглого ленточного шрифта'. Все картинки кликабельны (1984 х 1250pix)

Читать далее

• Перечень всех статей раздела "История развития орнамента"