Что следует держать в тайне!!!

Этот мир, хоть и основан на истине, все-таки требует сбалансированности, а потому мудрецы предупреждают нас о том, что есть некоторые вещи, которые все же лучше всего держать в тайне. Разглашать не вовремя некоторые секреты так же губительно, как не говорить вовремя об Абсолютной Истине. Всему свое время. Есть время полной открытости, а есть время загадочности и тайны. Культурный человек знает, какой вид поведения надо использовать в той или иной ситуации.

 

КАВКАЗ КАК ЧАСТЬ ИЗРАИЛЬСКОЙ ТЕРРИТОРИИ.1

Научное исследование по вопросу аннексии Южного и Северного Кавказа.
Приводятся хорошо проверенные и достоверные, и, тем не менее, сенсационные и шокирующие факты и сведения. Для многих это прозвучит диссонансом - как несовместимое - но каждый патриот России, каждый славянин, каждый патриот
Кавказа и каждый патриот Европы обязан изучить эту работу. От знания этого материала зависит наше общее будущее.
СОДЕРЖАНИЕ
1. Война продолжается. (Грузия - Кавказ - Россия)
2. "А что Кавказ? Кавказ уже наш".
3. Чтобы Кавказ стал Израилем.
4. Чтобы Россия стала Израилем.
5. Азербайджан: "пятая колонна" на Кавказе.
6. Сурков: чей серый кардинал в Кремле?
1. ВОЙНА ПРОДОЛЖАЕТСЯ
Народы России и Кавказа имеют права знать, что осетинская кампания 2008 г. продолжается, теперь уже на российской территории. Кто этот злобный и коварный враг, планомерно осуществляющий захват Северного и Южного Кавказа? Кто отторгает от России Чечню, Дагестан, Черкессию, Ингушетию, и другие регионы Кавказа и Прикавказья? Кто уже фактически назначил своих губернаторов в эти области? Чья власть превысила власть Кремля?
Напомню, что в августе 2008 г. "грузинские" (в действительности: израильский спецназ и его наёмники - израильские компании: филиалы Моссада Elbit Systems, Global CST, и др.) войска атаковали южноосетинский город Цхинвал (Цхинвали), и, уничтожив палатку российских миротворцев, устроили кровавую бойню, методично убивая мирное население: женщин, детей, стариков. Если бы не вмешательство российской армии - погибли бы не тысячи или десятки тысяч, а сотни тысяч мирных жителей: всё население города и округи. В результате короткой российско-грузинской войны Грузия потерпела сокрушительное поражение, потеряла множество военной техники; ей был нанесён огромный экономический урон. И без того мрачное социально-экономическое положение стало ещё беспросветней. Диктатор Саакашвили - кто пригласил израильтян и разделяет всю ответственность за их преступления в Южной Осетии, - сумел удержать власть, продолжая ориентироваться на богатую элиту, игнорируя нужды простых людей. Приведя Грузию к катастрофе, израильтяне перекинулись на другие области Кавказа: так огонь, пожирая одно (способное гореть), тут же перекидывается на другое.
Несмотря на охлаждение взаимного интереса и даже частичное переориентирование Грузии на Иран (Грузия установила безвизовый режим с Тегераном, растут туристические и экономические связи), Израиль продолжает цепкой хваткой держать её за горло, одновременно вооружая её врагов и ненавистников. Так некрофил цепляется за холодное тело, из которого ушла жизнь. Всё очень просто. British Petroleum, компания, что находится где-то за пазухой клана Ротшильдов, протянула нефтяную трубу Баку- Джейран (Цейхан) - Израиль. Эта труба - от Каспийского моря до Чёрного (дальше: через Средиземноморье), а горный массив между двумя морями - и есть Грузия.
Читать далее...

Власти Казахстана решили изъять часть детей из православного приюта

http://ruskline.ru/news_rl/2013/04/06/vlasti_kazahstana_reshili_izyat_chast_detej_iz_pravoslavnogo_priyuta/

 

На днях настоятелю Свято-Сергиевского прихода в поселке Туймебаева Алматинской области Казахстана игумену Софронию (Евтихееву) вручили список детей, над которыми будет прекращено опекунство, оформленное на священника. Из проживающих здесь 129 ребят он опекал 44. Что теперь будет с его воспитанниками, непонятно, задается вопросом республиканская газета «Время».

Со дня на день в приюте ждут представителей органов опеки и попечительства, которые должны вручить отцу Софронию официальное постановление о прекращении опекунства.

«Непонятно, зачем ему заранее передали список лишенных опекунства детей, - недоумевает юрист Виктор Семин. - Что это - акт устрашения, предупреждение? Обычно так не делается. Да и вообще в этом деле немало странностей. Например, для того чтобы вынести постановление о прекращении опекунства, уполномоченные органы должны были пригласить отца Софрония, вызвать родных этих детей, попытаться разобраться в ситуации. Но никто этого не сделал».

Пока точно неизвестно, по какой причине отца Софрония лишили статуса опекуна. В кодексе «О браке (супружестве) и семье» есть пункт, согласно которому человек, привлекавшийся к уголовной ответственности, не может быть опекуном. Юрист предполагает, что именно этот пункт и стал основанием для вынесения решения.

Приют в последнее время жил неспокойно. Почти год здесь шли проверки, на священника «доброжелатели» даже пытались возбудить уголовное дело, но им в этом было отказано в связи с отсутствием состава преступления. За последние несколько месяцев органы прокуратуры направили в различные органы три требования о привлечении отца Софрония к административной ответственности. Причины на то разные. Например, в одном из документов, направленном в областной департамент по делам религий, говорилось о том, что священник заставляет детей молиться. Проверка эти сведения не подтвердила.

Так что новость о лишении опекунства не стала неожиданной для отца Софрония.

«Я ожидал подобного, - вздыхает он, - потому что в последнее время на меня шла настоящая травля. Что теперь будет с детьми? Их отправят в детский дом? Как они будут там жить? Ведь могут озлобиться и перестанут верить людям. Вот что обидно. Даже не представляю пока, с кем бороться, но все равно буду до последнего биться за детей».

Сотрудники приюта намерены обращаться в акимат, суд и даже, если понадобится, к президенту республики Казахстан.

Игумен Софроний (Евтихеев)– в прошлом офицер запаса силовых структур, ныне организатор и настоятель первого в республике Казахстан детского приюта и дома престарелых при церковном приходе прп. Сергия Радонежского в поселке имени Туймебаева (бывший Ашибулак), Алматинской области. 

Детский приют отец Софроний стал возрождать с 1994 года, когда был назначен настоятелем местного прихода. До 1918 года тут были детский приют и женский Новодевичий монастырь. Когда к власти пришли большевики, то настоятельницу, монахинь и часть детей они, видимо, расстреляли. Оставшихся в живых воспитанников разослали по другим приютам. Дом настоятельницы, построенный в 1856 году, сохранился до наших дней.

На сегодняшний день в приюте обрели дом 130 детей и 100 пожилых людей 15 национальностей. Детская обитель милосердия организована по типу семейного детского дома.

Все это время приют живет и развивается лишь на добровольные пожертвования, без поддержки государства. Для поддержания приюта инициативной группой создан фонд «Возрождение Радонежского приюта». Фондом выкуплено 100 гектаров плодородной земли, которая передана в собственность Астанайской и Алматинской епархии.

В 2012 году директор епархиального центра социальной защиты игумен Софроний (Евтихеев) был выдвинут на республиканскую премию «Народный герой».

ВІДПРАЦЮВАННЯ НАПАДУ НА УКРАЇНУ

ВІДПРАЦЮВАННЯ НАПАДУ НА УКРАЇНУ
http://una-unso.in.ua/od/?p=825#comment-406
Постфактум стають відомими деякі подробиці комплексних міжвидових військових навчань Збройних Сил Російської Федерації у безпосередній близькості від державного кордону України. Вимальовуэться загалом задум навчань та їх завдання. Тобто які реальні дії відрепетирували російські збройні сили. По-перше, треба однозначно зазначити, що кількість особового складу та техніки явно перевищує задекларовані 7000 військовослужбовців, а також навіть і «порогові» 13000 чоловік. Певна річ, з тією метою, щоб відкинути претензії до Росії, хоча б на перших порах, у порушеннях щодо застосування звичайних сил у Європі. Втім, після агресії проти Грузії, Росія та її керівництво можуть і наплювати на реакцію Європи, оскільки та позбавлена будь яких важелів впливу на Росію. Будь які спроби привести Росію до порядку означатимуть більше чи менше пряме військове зіткнення.
Отож, що цікаво, у тому ж Темрюці, на узбережжі, до речі, Азовського моря, існує не лише 382-й окремий батальйон морської піхоти, що, до речі, приймав активну участь у збройній агресії проти Грузії. Там дислокується, за меншими підрахунками, ще дві військові частини загальновійськового призначення (мотострілецьких, механізованих, тощо). Перша частина навчань проходила в акваторії між Новоросійськом та Анапою, в районі устя ріки Дюрсо, у районі миса Малий Утріш, де російська ескадра відпрацьовувала формування корабельних угруповань та виконувала артилерійські стрільби. Кидається в очі надзвичайне скупчення великих десантних кораблів (ВДК) на Чорноморському флоті Росії. На додаток до своїх чорноморських ВДК «Азов», «Саратов», «Новочекаськ» та «Микола Фільченко» у Новоросійській ВМБ вже декілька місяців «тусуються» два ВДК з Балтики: «Калініград» та «Олександр Шабалін». Вони, неначебто, привезли з Сирії на початку січня «контингент» чорноморських морпехів ( з темрюкського батальйону, чи що?), та так і залишились у Новоросійську. На цих навчаннях «Калінінград» та «Олександр Шабалін» вперше висадили десант на чорноморському узбережжі Кавказу.


Свого часу при радянській владі там ніколи не могли зібрати таку кількість десантних кораблів. Навіть зі своєї чорноморської бригади десантних сил! На навчання на мис Опук 810 бригада часто висувалася комбінованим способом: гусенична техніка – морем на десантних кораблях ( як правило, один ВДК та два-три СДК), а колісна техніка — своїм ходом по шосе через окружну дорогу навколо Сімферополя. На узбережжі між Опуком та Феодосією колісна колона (вона часто доходила скоріше при всіх недоліках :відносно низької, не більше 40 км на годину, швидкості, розтягнутість, низька керованість колони, традиційна для флотських підрозділів, навіть морпехів, порівняно з Сухопутними Військами, особливо з Груп військ), прибувала на узбережжя, обладновувала пункти господарчого довольства та пункти управління, включно з основним для комбрига, з якого той по прибутті кораблем починав керувати висадкою десанту. Комфорт комбрига і завчасно забезпечена для нього можливість жорсткого контролю за підрозділами, що висаджуються з корабля, надійний радіозв*язок, що надавала «колісна» рота зв*язку не тільки з висаджуючуюся на плав та на берег технікою, але і з командиром десантного корабля у телефонному (голосовому, а не ключем) режимі. Але це було спрощенням у бойовій підготовці, яке допускалося у РА та ВМФ задля максимального зменшення аварій та пригод з каліцтвом та загибеллю особового складу. Вочевидь, зараз від такого принципу росіяни отримали можливість відійти. Або смертність серед особового складу перестала бути стовідсотковою причиною зняття командирів з посад в разі досягнення ними результату, котрий вимагається, або російський матрос (солдат) став більш тямущім а командири – адекватнішими.

Дійсно, однією з особливостей цих «раптових» навчань є майже повна відсутність техніки забезпечення – тільки бойова. Наприклад, було відзначено пересування з Ростову на полігон Раєвський ( від назви села Раєвка у Краснодарському краї, по аналогією з нашою Широколанівкою, де полігон іменується «Широкий Лан») на відстань більше 450 км колони бронетранспортерів та бойової і командирської техніки на їх базі, кількістю у 80 штук, що дорівнює приблизно двом батальйонам, тобто неповному полку. Нехай і по шосейним дорогам, і колісна техніка ( дійсно ж, це не група радянських військ десь у Монголії чи у Забайкаллі, де по пересіченій місцевості 500-кілометрові марш-кидки здійснювали на гусеничній техніці, і не лише на легких БМП та МТЛБ, але й на танках!). Тобто і в наземній, і у військово-морській компоненті дійсно ставився акцент на те, що війська не матимуть часу зібрати «лахи» — тільки сухпай та боєприпаси. Головне – швидкість та оперативність. Але такий варіант дій годиться тільки на невеликих відстанях, тобто на територіях співмежних держав. Наприклад, як це було у Грузії – хоч постачання перші тижні у росіян там не було, але можна було грабувати місцеве населення. Всі кафе, ресторани, крамниці, велосипеди, унітази і навіть виделки та чайні ложки – твої. В Україні росіянам є що пограбувати, навіть серед небагатого населення закинутих регресивних селищ та містечок Донбасу. Певна річ, що на цих навчаннях росіяни відпрацьовували далеко не захоплення Босфору, а значно ближчих теренів.



Певною фішкою цих навчань виявилось формування начебто не одного ДесО (абр. «десантний отряд», тобто корабельне з’єднання десантних сил), а двох. Перший, у складі прибульців з Балтики «Калінінграда» та «Олександра Шабаліна» виконував роль відволікаючого, ложного загону десантних кораблів, що здійснює, чи намагається здійснити висадку на удаваному напрямку. Ці два ВДК у супроводі двох-трьох тральщиків та двох сторожовиків крутилися на виду Анапського порту ще до оголошення початку навчань. Десант, вочевидь, темрюкського та якогось іншого батальйонів було прийнято на борт начебто частково в порту Новоросійська, а частково на необладнаному узбережжі в районі мису Малий Утріш. В цей час справжнє корабельне з*єднання з ДесО та ударними кораблями отримало наказ вийти в море з Севастополя і за ніч дійти до акваторії Новоросійська – Анапи, при цьому відпрацьовувалися заходи по протидії підводним човнам та авіації Турції та НАТО (!). Значить росіяни збираються вчинити те, за що НАТО може застосувати проти них найдієвіше свої сили. Надводні кораблі, щонайшвидші, не встигнуть так оперативно відреагувати ( поки «заведуться», поки вийдуть зі своєї бази…). Човни ж повинні бути розгорнуті на позиціях завчасно. Також росіяни приділили достатню увагу протимінному забезпеченню: тральці тралили фарватери перед виходом з Севастополя (реально, за дві доби). Нічний перехід вздовж кримського узбережжя було здійснено на максимально можливих для зношених машин старих ВДК швидкостях. При цьому ескадрена швидкість оцінюється у 14-15 вузлів, що дозволило росіянам здійснити перехід до Анапи за темний період доби, тобто до настання світанку. Там почалися спільні перешиковування корабельних ордерів, дещо безтолкові ( навіщо змішувати удаваний, відволікаючий ордер з істиним?), але можливо обумовлені завданнями навчань все ж у «мирний» період, тобто дати десанту практику висадки на необладнане узбережжя комбінованим способом ( спочатку на плав, все, що плаває, а потім не плаваючу техніку – просто з корабля на берег). Смисл такого швидкісного кидка севастопольського ДесО до арапського берега, а потім назад може бути також і в тому, щоб взяти на борт, для висадки в Україні, в Криму наприклад, важку бронетехніку, а саме танки і потім раптово висадити їх у Криму.



У цей час на полігоні Раєвка (Раєвський) та на аеродромах Анапи та Новоросійська приземлялися літаки та важкі транспортні вертольоти з особовим складом підрозділів тульської дивізії ПДВ та 45-го полку СпН ПДВ з Кубінки. При цьому особовий склад 45-го полку висаджувався парашутним способом і вночі. Перекидали їх з трьох аеродромів погрузки у центральній Росії. Також парашутним способом, як вночі, так і вдень здійснювалася висадка На Раєвський тактичної групи уральської бригади ПДВ. На полігоні всі ці підрозділи здійснили нічні та денні стрільби з усіх видів штатної індивідуальної та колективної зброї та елементи орієнтування на абсолютно чужій місцевості за допомогою нової російської космічної навігаційної системи. Результат поки що не зовсім втішний. Але досвід молодших командирів, зокрема в спецназі, дозволив ПДВшникам не заблукати. При цьому росіяни цинічно використовували цивільні версії американського ДжіПіеСа. Також деякі підрозділи, зокрема тієї ж 7-мої гірсько-десантної дивізії з Новоросійська здійснили тренування у посадці висадці на великі десантні кораблі, що стало для них традиційним ще з першої війни проти Грузії 1993 року. Отож збільшення росіянами кількості десантних кораблів на Чорному морі, в тому числі і доволі старих типів, які втім знаходяться у чудовому технічному стані, мають доволі досконалу конструкцію, як для такого типу кораблів і цілком придатні для дій проти слабких суміжних країн, як Україна або Грузія, саме для того і слугує, щоб збільшити можливості по здійсненню раптових десантів проти завідомо слабкого супротивника на коротких (відносно океанських) відстанях. Зрозуміло, коли росіяни спробують сунутися цими силами у Середземку і там почнуть диктувати умови, то там ці застарілі (за обладнанням, перш за все) кораблі будуть швидко перетоплені. Певна річ, якщо американці з європейцями знову не прошльопають (так що і тут невеликий шанс у росіян є!). І Путін це розуміє. Тому і застосовувати їх буде саме у Чорному морі.

Учбові питання, які відпрацьовували російські екіпажі та десанти, були наступними. Перше: «Вихід по тривозі в море». Далі послідовно «Прикриття державного кордону» Для України це насправді звучить як «Блокування державного кордону , узбережжя та його наступний прорив». Далі «Знищення кораблів супротивника угрупованням різнорідних сил та засобів». Тобто: кораблів української морської охорони та окремих кораблів українських ВМС, що спробують чинити перешкоди. Йде розрахунок росіян на раз драй та безлад в українському керівництві. Далі «Бій за висадку» і власне «Захоплення плацдарму на узбережжі». Та, власне, самого узбережжя. Що власне і відбулося на завершаю чому етапі російських навчань, коли все десантне корабельне з*єднання наступної ночі після неначебто тупцювань на траверсі Анапи, «метнулося кабанчиком» до узбережжя Криму, де й висадило на полігоні Мис Опук весь десант рано вранці 30 березня. Тобто раптовість висадки була відносно відпрацьована. Чи можливо буде її досягнути в разі реального нападу? Навряд чи! Бо так повелося, що в нас всі про всіх знають. Або, принаймні, точно здогадуються. Так, що тут все ж велику роль грає рішучість іншої, обороняючоїся, сторони чинити опір, спротив нападникам,( так і проситься «російсько-фашистським загарбникам»).

Що до самої раптовості, то її досягнення має для російського командування достатньо проблем. В першу чергу тому що неможливо приховати зосередження великих військових контингентів біля кордонів суміжної країни. Місцеві мешканці Севастополя і Новоросійська розповіли, що росіяни до навчань готувалися за два тижні. Начальник прес-центру ВМСУ капітан І-го рангу Олег Чубук виправдовувався: «Заявка російською стороною подана вчасно, тому що полігони у Криму знаходяться у зоні відповідальності українських ВМС». За різними даними від тижня до двох. Певна річ, якщо на верхніх ешелонах працювала повна домовленість і ніхто нічого не розголошував, то у нижніх «ешелонах» не могло не бути витоку, особливо серед тих, кому безпосередньо стріляти одне в одного. Щось на зразок «Так що, хлопці, будемо воювати?». Тим більше, як не дивно, серед російських військових побутують уяви, що в разі бойових дій проти них воюватимуть не тільки схильні до «компромісів» штатні українські військові, але й численні національно-патріотичні організації, УНА, УНСО, «Свобода», «Тризуб ім. Степана Бандери». Легенди живучі, хоча давно не мають під собою жодних обґрунтувань. А що до української військової розвідки, то вона не могла не знати про наміри супротивника – російсько-фашистських стерв*ятників – ще задовго до ймовірних для ширшого загалу тижня – двох. От тільки ніяке військове керівництво не буде слухати наших розвідників. Наше керівництво – геть злюмпенізовані, збондаренкізовані-зколісніченкізовані зрадники.

Як все-таки Путіну з його «командармами» досягти хоча б часткової тактичної раптовості хоча б відносно до своїх перевіюваних військових? Певна річ, що для частин, розташованих на території внутрішньої Росії, це зробити легше порівняно з Севастополем, що намагається уникнути прямої війни, бо цілком віддають собі звіт, що після цього примирення народів буде неможливим. Учасники війни в Грузії за такий тривалий час встигли усвідомити, до яких саме наслідків це призвело. І поділитися невеселими думками з широким загалом не лише севастопольців, але і взагалі кримчан. Тому учасників цієї війни позвільняли в запас або перевели до внутрішніх округів, щоб вони не розповсюджували ганебних для кремлівського керівництва картин реальності. У військах повно молодих сержантів-контрактників, лейтенантів. Командний склад від командира батальйона і вище «зачищено», замінено «молодою порослю», у якої розчарування та зневіри – попереду. А кримчани резонно розмірковують: «Якщо росіян там ненавидять всі, то при чому тут ми?»

Але все ж народ іноді буває важко обдурити. Отож, російське командування сповіщало підлеглим, що «раптові» навчання відбудуться, наприклад, у першій декаді квітня. Але самі починають їх на декілька днів, максимум — на тиждень, раніше. Так само діяли колись і, наприклад, у Групі Радянських військ у Німеччині. Раптова тривога звучала на день-два раніше запланованої і на 70 відсотків досягала своєї мети. Так само трапилось і тут, скоріш за все.

Отож, ми спостерігали у даному випадку реальні передумови злочинної спів дії, змови наших військових та дипломатичних працівників з противником, недружньою державою. Також ми спостерігали не лише нахабну демонстрацію сили Росією проти України, але й відкрите, цинічне відпрацювання, пошук варіанта нападу на Україну. В той же час Україна непрямо вчинила недружньо що до заходу. Наскільки це виправдано?

Майор Шкіпер, спеціально для організації.

Via sacra. Святой путь.

В своей книге «Via sacra. Святой путь», посвящённой истории Евангельского движения на Новгородчине, А.И.Корабель затрагивает множество тем, связанное с событиями, происходящими не только на Новгородской земле, но и во всей России.
Рассказывая о евангельском движении, автор говорит об исторических личностях, сыгравших в истории человечества видную роль.
Познавательно в этом отношении упоминание о семье генерала Григория Ивановича Черткова (1828 г.- 22.04.1884), которое я с интересом обнаружила на страницах книги.

«Г.И. Чертков – боевой генерал с 1871 года, в свите Его Императорского Величества в звании генерал-адьютанта. Чертков занимал высшие придворные военные должности, слыл знатоком строевой службы, пользовался популярностью в войсках, имел репутацию человека прямого и честного. Его жена, Елизавета Ивановна, урожденная Чернышева-Кругликова, - красивая, воспитанная, умная женщина. Чета Чертковых была настолько близка царскому двору, что императоры Александр II и Александр III ,без охраны посещали их петербургский дом. Единственный сын Владимир писал в своём дневнике о родителях, что они «принадлежат к числу наиболее порядочных людей»». (А.И. Корабель«Via sacra. Святой путь.»)

Григорий Иванович Чертков (22.07.1828 - 22.04.1884).

Григорий Иванович Чертков приходился племянником Александру Дмитриевичу Черткову -  русскому учёному, археологу, историку, нумизмату, книжному коллекционеру. Он также проводил исследования в области этрускологии и славистики.
Член-корреспондент Петербургской академии наук (1842), почётный член Русского археологического общества, тайный советник. Воронежский уроженец, Александр Дмитриевич (1789-1858), по всей вероятности, самый известный из Чертковых прошлого века. В 1808 году юноша покинул отчий дом, уехал в Петербург и определился на службу в департамент Министерства внутренних дел. Но охваченный всеобщим патриотическим порывом, вызванным нашествием наполеоновских войск попросился в армию, понюхал пороху в сражениях под Дрезденом и при Кульме и вступил с русскими отрядами в поверженный Париж. В 1822 году А.Д. Чертков вышел в отставку полковником и занялся научной деятельностью. Диапазон его исследовательских устремлений необычайно широк…

Александр Дмитриевич встречался в московских салонах с Пушкиным и подарил ему свои "Воспоминания о Сицилии" (М., 1835). Трудно представить, чтоб автор "Евгения Онегина", посещая чертковские апартаменты, не был бы проведен хозяином в библиотечную залу. Книги и манускрипты стали для Черткова не только предметом неустанных поисков, но и культом почти языческого поколения. Эту пламенную библиофильского страсть возжег в юноше дед по материнской линии, полковник Острогожского полка Степан Иванович Тевяшов. С той поры Чертков не мог пройти равнодушно мимо любого памятника печатной и рукописной книжности.
Одно время чертковская библиотека считалась единственным собранием, где находились сочинения, посвященные России "во всех отношениях и подробностях". Она имела систематизацию по способу, принятому в лондонском Британском музее. Сколько было книг? Около17 тысяч томов. Плюс триста рукописных "единиц хранения". Изданный А.Д. Чертковым указатель назывался: "Всеобщая библиотека России, или Каталог книг для изучения нашего отечества…" (М., 1838). Затем последовали "прибавления" к каталогу. В шкапах красного дерева стояли, плотно прижавшись друг к другу, волюмы на церковнославянском, русском, английском, немецком, французском, испанском, и голландском языках. Коллекция стала главным делом всей жизни А.Д. Черткова…
Но А.Д. Чертков не был только страстным книголюбцем и собирателем древностей. Он сам много трудился в деле Русско-Славянского просвещения. Одни печатные сочинения его служат тому доказательством. Назовем: Описание войны великого князя Святослава Игоревича
против Болгар и Греков; изследовние о переводе Манассииной летописи, Описание древних Русских монет, удостоенное академиею наук Демидовской премии, и обширные, доселе, по отсутствию ценителей, у нас не вполне признанные розыскания об обще-Славянских древностях (Фракийские племена, о языке Пелазгов, о переселении Фракийских племен за Дунай и пр.).

Среди документальных сокровищ А.Д. Черткова особую ценность представляли фонды, связанные с декабристами Чернышевыми и Муравьевыми. Каким образом они к нему попали? По родственным каналам. Дело в том, что Александр Дмитриевич женился на графине Елизавете Григорьевне Чернышевой (1805 - 1858). Декабрист Захар Чернышев доводился ей братом, а Александрина, супруга декабриста Никиты Муравьева - сестрой; еще одна сестра была замужем за генералом Н.Н. Муравьевым-Карским, не забывавшим о своей мятежной молодости. Не может остаться незамеченным и такой красноречивый факт: Чертковы сыграли свадьбу весной 1828 года, то есть всего через два года после расправы Николая I над "государственными преступниками" с Сенатской площади. Александр Дмитриевич не побоялся связать себя семейными узами с теми, кто отбывал в Сибири каторгу. Он сохранил все их бумаги… Чтоб завершить портрет А.Д. Черткова, необходим последний мазок. Вот он: по кончине Александра Дмитриевича его уникальная библиотека, помещавшаяся в доме сына, открылась для ученых. В 1870 году к ней присоединилось книгохранилище зятя, князя А.Н. Голицына, - и все это Колоссальное собрание было пожертвовано стольному граду Москве. Оно и сегодня служит на пользу и благо Отечества.

Дом Черткова, наверное, самый яркий дом на Мясницкой улице (№7). Не заметить его просто невозможно!

Григорий Иванович Чертков (1828-1884) получил на плечи генерал-лейтенантские эполеты, подавляя восстание в Польше, служил в Главном комитете по устройству и образованию войск. Большинство чертковских имений в Острогожском уезде отошло к нему. Кстати, Антон Павлович Чехов считал, что именно у Г.И. Черткова в крепостных были его, писателя, дед и отец. Однако эта версия не совпадает с документами, согласно которым село Неровновка, откуда вышли Чеховы, принадлежало не Григорию Ивановичу, а его дяде, библиофилу А.Д. Черткову.
Своего дядю Григорий Иванович обожал и наследовал ему по части книжного собирательства. В библиотеке Г.И. Черткова имелось множество редких и ценных малотиражных изданий в изящных переплетах, на которые был наклеен или печатный ярлычок, или гравированный гербовый экслибрис с изображением Ноева ковчега. После 1917 года, часть этих книг оказалась в составе общественных и личных воронежских хранилищ.
Хозяйкой в доме Г.И.Черткова была Елизавета Ивановна, в девичестве графиня Чернышева-Кругликова (1832-1922). Из них сыновей двое умерли в детстве. Зато третий прожил не только долгую, но и весьма бурную жизнь. Речь идет о Владимире Григорьевиче Черткове (1854-1936), о том самом Черткове, про которого говорили, что он толстовец больше, чем сам Лев Николаевич. Этот высокий, по-мужски красивый, с породистым лицом ("орлиный профиль", - утверждали мемуаристы) человек служил в конной гвардии, когда в 1883 году познакомился с автором "Войны и мира". Эта встреча решила всю его дальнейшую участь.
А.И. Корабель тоже упоминает сына генерала Черткова, Владимира. Интересно описание дома, где собирались последователи течения.

«На Большом проспекте Васильевского Острова, сразу же за Детской улицей, начинались жилые кварталы. Это была уже Гавань. Между Детской и Канареечной улицей находился участок № 87, который в 1820-60-е годы принадлежал семье купца К. Бирштедта, имевшего здесь в небольших деревянных сараях гончарные мастерские, где делали домашнюю посуду и емкости для сахарных заводов. Е.И. Черткова приобретает эту землю в начале 1890-х, и строит деревянный одноэтажный особняк, и один из флигелей предоставляет для дневного приюта «Ясли». А отдельный флигель с большим залом для собраний.
Деревянный особняк не сохранился.» (А.И. Корабель «Via sacra. Святой путь.»)

Нужно отметить, что Анатолий Иванович приводит множество интереснейших подробностей, связанных с домами действующих лиц, рассказывая не только о внешнем виде, но и о внутреннем убранстве зданий. На мой взгляд – это достопримечательность книги, такие мельчайшие детали редко где встречаются.

Род Чертковых - старинный русский дворянский род. Герб Чертковых помещен в 1 части "Общего гербовника дворянских родов Российской империи".