https://youtu.be/W6EDgp26k90

http://hvylya.net/…/geopoli…/v-ozhidanii-pohoron-putina.html
+++
26.03.15, 1:28 | Аналитика > Геополитика
В ожидании похорон Путина
Сергей Климовский, "Хвиля"

01000
Путин

Вместо ожидаемого известия, о падении 20 или 21марта самолета с телом «Путина» после вылета из Астаны, 22 марта появилось сообщение об утонувшем джипе с Януковичем-младшим. Но официальная смерть Путина не отменяется.

О необходимости провести его торжественные похороны Кремлю напомнил 23 марта Илья Пономарёв, единственный депутат Госдумы РФ, голосовавший против аннексии Крыма, благодаря чему этот человек Кремля стал своим в Вашингтоне и каналом для переговоров. Реально это не лично Пономарёв, а Вашингтон, через Пономарёва напомнил восточным партнерам об их обязательствах по Путину.

24 марта о том, что «Путин ‒ всё» написал Слава Рабинович, ссылаясь на общение с высокими западными дипломатами. «Всё» в смысле, что лично с Путиным Запад говорить уже не будет, и по-настоящему значимые и долгосрочные договоренности возможны уже только с новой администрацией Кремля, которую в Москве должны сами сотворить и чем скорее, тем лучше для всех.

24 марта сайт российской партии «Воля» Светланы Пеуновой поместил Заявление в связи с состоянием Путина. «Воля» требует провести медэкспертизу имеющегося Путина на предмет его идентичности с гражданином РФ В.В. Путиным 1952 г. рождения, так как имеет серьёзные подозрения, что это разные лица. «Воля» уверена: Путин ‒ ненастоящий и направила своё «Заявление» Управделами Президента РФ, Главному медуправлению Управделами Президента РФ, Правительству РФ, Госдуме, Генпрокуратуру РФ и Совету Федерации, требуя расследования. Заявление «Воли» воспроизводят украинские и другие зарубежные СМИ. Не исключено, что через какое-то время ООН и другие международные организации тоже поставят вопрос о такой экспертизе.

На этом фоне Александр Коваленко, пишущий под псевдонимом «Злой одессит», 24 марта не упустил случая потроллить Кремль, и предположил, что президентом РФ скоро станет Сергей Борисович Иванов. Логика в том есть, пора, наконец, хотя бы одному Иванову возглавить Россию. В мире явно что-то меняется, если уже Одесса предлагает президентов Москве, а не только Москва засылает в Одессу «народных мэров».

Похоже, что 23 марта стартовала международная компания по организации похорон Путина, тайные переговоры о которых между Западом и Кремлем в обмен на снятие санкций ориентировочно идут с 15-16 марта. Без похорон Путина уже не обойтись. Во-первых, он натворил столько бед, что у него есть только два выбора: Гаага или умереть. Вариант с выращиванием капусты на Валдае, в отличие от Хрущева, для него исключен. Во-вторых, имперская система РФ, как и древнего Рима, почти не оставляет возможностей для ухода императора на пенсию, иначе, как в мир иной, чем неприятно для императоров отличается от демократий.

Просто умереть Путину тоже сложно, так как после него остается такой колоссальный объем проблем, что разрешать их будут не одно десятилетие. Поэтому перед похоронами Путина все заинтересованные страны стремятся предварительно договориться с Кремлем, о схемах их возможного решения, осознавая, что Кремль слово не держит. Поэтому все договора с нынешней кремлевской Семибоярщиной (романтичное латиноамериканское слово хунта мы им уже не отдадим) являются только прикидками, которые обретут какой-то вес только после ухода Путина. Вдобавок Путин это брэнд и смена политики Кремля без смены брэнда невозможна, а потому похороны Путина это неизбежность. Только после них станут публичными и легитимными те лица в Кремле, с которыми сейчас идут переговоры.

Переговоры идут не в линейном режиме снятие санкции в обмен на похороны Путина, это уже оговорено, а в режиме покаяния России за грехи Путина не только на словах, но и на деле. Тут приходится решать ряд проблем, созданных Россией.

Номер 1 ‒ это украинская проблема: возврат оккупированной части Донбасса и Крыма, извинения, выплата компенсации, освобождение Надежды Савченко и других заложников Кремля. Также выдача Януковича и его «семьи» с награбленным, плюс одиозных фигур Гиркина, Захарченко, Плотницкого и т.д. Для Семибоярщины она самая болезненная и тут в Кремле конкурируют два варианта. Вечное АТО ‒ Автономный территориальный округ по типу Гагаузии в Молдове или Новороссия как Приднестровье. В обоих случаях новое правительство РФ официально снимает с себя все социально-финансовые обязательства перед жителями Донбасса разведенными Путиным, регионалами и коммунистами, но сохраняет свободу рук для игр в «гуманитарку». Вариант с Новороссией не исключает и большое наступление-рывок российских войск на Донбассе в апреле, чтобы напоследок захватить максимум территории.

Приднестровская проблема менее болезненна для Семибоярщины. Приднестровье для Кремля давно обуза и «черная дыра», безвозвратно поглощающая деньги. Похоже, что Семибоярщина уже размышляет, не отказаться ли от него в пользу Украины под видом компенсации за разорение Донбасса или за Крым, а заодно избавиться от расходов на Приднестровье. Молдова сама не вполне уверена нужно ли ей Приднестровье, хватает и проблем с русскими, называющими себя гагаузами, а исход референдума в Приднестровье о выборе между Молдовой и Украиной ясен. Не исключено, что Приднестровье может оказаться в Украине даже несколько раньше Крыма.

Проблема возврата Абхазии и Южной Осетии Грузии тоже в повестке дня, и граничит с проблемой возврата Азербайджану семи его районов и Нагорного Карабаха (Арцаха). К чести Армении, она не аннексировала эту территорию и формально Арцах находится в том же статусе, что и Приднестровье. Его «независимость» поддерживается посредством военных баз России в Армении. Ситуация аналогична донбасской. Население Армении ‒ 3 млн. человек, Азербайджана – 9,5 млн. и приоритет по ресурсам. Но каждый раз, когда армия Азербайджана пыталась вернуть Карабах, повторялась история августовского наступления ВСУ на Донбассе, ‒ Россия с территории Армении добавляла своих войск и наступление азербайджанцев проваливалось. Поэтому Азербайджан оставил на долгие годы такие попытки, но в 2014 г. заключил военный союз с Турцией и обе армии полгода проводят интенсивные учения. К их союзу примкнула и Грузия.

Семибоярщина пока не допускает и мысли о возврате этих территорий и уповает на свое военное превосходство на Кавказе. На это указывают провокационный полет военного самолета РФ 15 марта у берегов Турции и бой 19 марта на границе Карабаха и Азербайджана, в котором по оценке МО Азербайджана погибло и получило ранения 20 солдат противника. Эти кавказские проблемы, как и возможное провозглашение независимости Ичкерии-Чечни и Дагестана, где идет партизанская война, заслоняются пока европейскими проблемами.

Кроме украинской и приднестровской среди них калининградская и карело-финская. На минувшей неделе калининградская проблема вновь замелькала в СМИ. Потсдамское соглашение 1945 г. предусматривало возврат Германии Кёнигсберга в 1995 году, но тогда Германия не стала требовать этого от России из признательности за отсутствие помех её объединению. Теперь ввод РФ в Калининградскую область «Искандеров» с ядерными боеголовками ситуацию качественно изменил, а тема их вывода и демилитаризации всей области явно в повестке переговоров Запада с Семибоярщиной. Неожиданные угрозы от секретаря Совбеза РФ Н. Патрушева 19 марта на совещании в Петрозаводске по вопросам обустройства госграницы в адрес финских и карельских националистов и сепаратистов указывают, что темы возврата Финляндии отобранных у нее в 1939 г. территорий или воссоздания Карело-Финской республики как независимого государства тоже в повестке переговоров. Только из-за одного вторжения в Украину санкции с РФ уже не снимут, а проблему по имени «Россия Путина» будут решать комплексно.

В этой ситуации Семибоярщина сама решила надавить на Запад, и прежде всего, на Меркель, преподнеся ей 18 марта «восстание трудящихся» во Франкфурте. С ним Служба внешней разведки РФ явно прокололась, так как трудящиеся сильно напоминали титушек, а штурм нового отделения Евроцентробанка был полным нонсенсом. Можно было понять, если бы его штурмовали греки, но немцы, осаждающие собственный банк, в котором у них нет депозитов, смотрятся крайне неубедительно. Атаку продолжил популярный немецкий журнал «Шпигель», поместив 21 марта на обложке коллаж из фото Меркель на фоне гитлеровцев в Афинах, но статьи к картинке не дал.

Сколько денег вне кассы за это зашло на «Шпигель» можно только догадываться, но результат, как и от «восстания» во Франкфурте, был прямо противоположным ожиданиям. Меркель заключила твердый союз с Обамой и Туском, что никаких смягчений санкций РФ не будет, и раньше, чем в июне об этом говорить нечего. Через день Могерини от имени ЕС уточнила: не в июне, а в конце июля. То есть в сентябре, так как еврочиновники в августе уйдут в отпуска. Давая понять Семибоярщине, что она зарвалась, саммит ЕС 20 марта принял решение, что отныне газ у «Газпрома» будет закупаться централизовано и по ценам, одинаковым для всех стран, а в перспективе ЕС вообще от него откажется. 22 марта Норвегия заявила, что готова максимально заменить своим газом российский. Так спецоперации СВР и ФСБ свели на нет усилия «Газпрома», две недели до этого гнавшего без ограничений резко подешевевший газ в ЕС.

Чтобы спецслужбы и их придатки опять чего не набедокурили, в Москве 24 марта провели обыск в редакции телеканала LifeNews, а точнее Семибоярщина взяла его под плотный контроль. В Управлении делами президента РФ с 23 марта начали чистку и именем Путина сменили трех начальников управлений: международного сотрудничества, сотрудничества в СНГ и внутренней политики. Аппарат президента РФ перешел под контроль Семибоярщины. Так как 23 марта Лаврова наградили орденом «За заслуги перед Отечеством» 1-ой степени, то в контексте происходящего это признак: готовят к уходу по «состоянию здоровья». Что и логично, когда переговоры станут публичными МИД РФ на них должно представлять другое лицо.

Стремлением надавить на западных партнеров были и грандиозные учения армии РФ, закончившиеся 21 марта. США ответили на них «Драгунской прогулкой» в 6 странах и размещением систем ПВО «Патриот» в Польше. К провокационным полетам ВВС России над Балтикой почти привыкли. Новизной стало обращение британских рыбаков в службы Королевства, что 22 марта к ним в сети у островов Внешние Гибриды угодила и ушла российская мини-подлодка, а лицензии на отлов такой «рыбы» у них нет. Консерваторы и лейбористы Великобритании в канун парламентских выборов в мае активно соревнуются, кто из них лучше защитит страну от «Медведей» и поможет Украине.

Военные демонстрации РФ лишь сплотили Европу, ухудшили в ней имидж России и готовят почву для постановки вопроса о лишении её ядерного оружия. Как и с русским бунтом во Франкфурте результат вышел противоположный. Вместо махания томагавками Запад и ОПЕК твердо снижают цену на нефть, несмотря на усилия РФ прекратить добычу её в Ливии и Ираке руками «Исламского государства». Побочной жертвой этой борьбы стал союзный РФ режим чавистов в Венесуэле. В стране острая нехватка продовольствия, так как чависты угробили аграрный сектор и Венесуэла быстро движется к революции и гражданской войне. Впереди лето и обычный сезонный спад спроса на нефть, а у России перспектива вылететь с её рынка.

Разговоры об отключении России от SWIFT оказались эффективны уже сами по себе. SWIFT стал каналом, по которому из РФ в 2014 г. столь активно сбегали деньги, что она вышла на 13 место среди его пользователей, из-за чего по итогам года буржуи ввели её представителя в Совет директоров. Поэтому США и ЕС 20 марта решили РФ от SWIFT пока не отключать: еще не все деньги сбежали из России. Принуждение России к миру без использования высокоточного оружия продолжается.

Для РФ обозначилась и китайская проблема. 19 марта Reuters сообщило о приостановке строительства «Силы Сибири», пробный пуск которой планировался в 2019 г. В этот же день «Путин» принял в Кремле тов. Ли Чжаньшу, главу канцелярии ЦК Компартии Китая. Различие статуса сторон усиливается тем, что еще 16 марта мир ожидал явления Путина после «пропажи» на встрече с президентом Кыргызстана. Суть переговоров Семибоярщины с товарищем из Китая будет понятна в свете известия о приостановке «Силы Сибири» и заявления 27 февраля вице-премьер А. Дворкович, что РФ готова пустить китайских друзей к свои скважинам в пропорции 50 на 50 или 51 на 49 процентов акций. Добавим предложение 24 марта Казахстаном РФ своей трубы Бозой-Чимкент для подачи газа в Китай путем установки на ней трех новых компрессорных станций, что поднимет мощность трубы с 2,5 до 10 млрд. кубов. Становится очевидно, китайцы, конечно, привыкли планировать на века, но газ хотят получать уже в этом году. За решением этого вопроса скромный глава канцелярии ЦК КПК и ездил в Москву.

Когда в Москве появится легитимное правительство, а не нелегальная Семибоярщина, тогда и приедет китайский чиновник соответствующего ранга, а пока ‒ только начальник канцелярии. Что Кремль в цейтноте поняли не только в Пекине, но и в Минске и Астане. Самой большой нелепостью встречи в Астане 20 марта были слова «Путина» о поддержке Назарбаева на досрочных президентских выборах 26 апреля, к которым Путин сам его месяц назад принудил. Теперь «задний ход» ‒ РФ нужны союзники, а они будут диктовать ей свои условия. Лукашенко сделал это уже в Астане, заявив «Путину», что правительства стран ЕЭС должны начать наработку документов еще до встречи президентов в Москве 8 мая, чем обеспокоил «Путина», уполномоченного лишь читать с бумажки как Брежнев читал доклады съездам КПСС. Де-факто Лукашенко намекнул, что если бумаги по ЕЭС не будут готовы, то он в Москву может и не приехать.

Атамбаев 23 марта заявил, что Кыргызстан вступит в Евразийский экономический союз (ЕЭС) только 9 мая, и забросил «пробный камень» отмены русского языка в стране как второго государственного. Кремль и Госдума скривились, понимая, что это лишь начало, а «камнепад» еще впереди. Тем более что этот ЕЭС калька на скорую руку с ЕС и серьезно о нем можно будет говорить лишь после легализации Семибоярщины и похорон Путина.

Таким образом, оптимальной датой похорон Путина как брэнда представляются 7 и 8 мая, что позволит России избежать имиджевого удара, так как в Москву на празднование 9 мая почти никто из-за рубежа не приедет. Но вот на похороны «Путина» в Москву к 9 мая иностранных делегатов прибудет немало, и честь мундира будет спасена. Ну а пока Кремль тренируется на похоронах семьи Януковича. Младший готов, на подходе папа, которого «Московский комсомолец» и промосковские «Вести» в Украине готовят к отпеванию с 23 марта, рассказывая об инфаркте. Погребение двух Януковичей в Крыму ‒ оригинальный способ Кремля выдать их Украине и закрыть вопрос. Заодно и изъять их накопления. Когда-нибудь ДНК-экспертиза позволит установить: настоящих ли Януковичей похоронили и еще похоронят в Севастополе, а также выяснить, когда умер настоящий Путин.

https://youtu.be/YQyaECZR8AY

http://obozrevatel.com/…/51602-10-letnij-syin-terrorista-hv…

Глобальный еврейский онлайн центр Jewish.Ru
January 26 · 
Изобретатель кипы-невидимки, израильтянин Шалом Кореш, отмечает, что «теперь соблюдающие евреи смогут чувствовать себя комфортно и свободно ходить по улицам европейских городов».

Як одна нація стала чотирма: виникнення польської, литовської, української та білоруської ідентичностей

• | Друк |

// Данило Судин

Існування окремих української, білоруської, польської та литовської націй зараз майже ні в кого не викликає сумніву, окрім деяких імперіалістів та радикальних націоналістів. Але розуміння стосунку чотирьох націй до Речі Посполитої далі є проблематичним. Чи була ця ранньомодерна держава польською чи польсько-литовською, адже в її назві фігурувало Rzeczpospolita Obojga Narodow? А якщо так, то чи вона була імперією щодо українців та білорусів? Хоча, чи можемо ми взагалі говорити про те, що Річ Посполита була національною державою? Книга Тімоті Снайдера "Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999" (Дух і літера, 2012) є текстом, який пропонує відповіді на ці питання. Книжка була видана на Заході в 2003 р., але до українського читача прийшла лише в 2012 р. І тим не менше, на мою думку, вона краща, аніж бестселер Тімоті Снайдера "Криваві землі" (Грані-Т, 2011). 

Чому варто читати Перетворення націй? Це книжка про формування національних ідентичностей поляків, українців, білорусів та литовців. Якщо про формування української нації видано декілька праць, серед яких зазначу книги Ярослава Грицака "Нарис історії України. Формування української модерної нації ХІХ-ХХ ст." (Генеза, 1996) та Сергія Єкельчика "История Украины. Становление современной нации" (К.І.С., 2010) [1], то про білорусів та литовців український читач має не дуже багато інформації. Тімоті Снайдер не подає аж такого детального опису національного відродження цих народів, але загальне враження отримати можна. 

Проте праця більш цікава з огляду на її внесок в теорію націй та націоналізмів. Сам Тімоті Снайдер завершує свою книгу такою ремаркою: теорії формування та розвитку націй писалися не істориками, а тому всі узагальнення видаються "паразитами" на історичному матеріалі. Натомість в Перетворенні наційавтор намагається змінити цей процес на симбіоз, здійснивши фаховий історичний аналіз проблем нації та націоналізму в Східній Європі. Це перевага і сильна сторона праці. Переважно, теоретики націоналізму живуть у "вакуумі", тобто формулюють своєї концепції, не володіючи достатньо добре історичним матеріалом. Фактично, вони бачать в минулому те, що хочуть бачити. Тімоті Снайдер підходить до справи з іншого боку: він вивчає минуле, а тоді міркує, як це узагальнити. І хоча його праця не є теоретичною, в ній є декілька таких узагальнень.

1. Два види націй, яких є насправді три. Тімоті Снайдер пропонує розрізняти ранньомодерні та модерні нації. Перші формально нагадують так звані політичні нації, коли людина відчуває лояльність до держави. Але, на відміну від модерних націй, ранньомодерні трохи інакше ставлять акценти в цій лояльності. В ранньомодерних суспільствах співіснують три групи ідентичностей: політичні, культурні (тобто етнічні) та релігійні. Верховною ідентичністю є політична, проте вона не витісняє етнічну та релігійну. Вона з ними співіснує. Політична ідентичність опирається не на ідею нації, а на ідею традиції, тобто лояльності до певних інституцій, а не соціальних груп. А от модерна політична нація передбачає саме останній вид лояльності - до співітчизників, тобто громадян однієї держави. Саме завдяки тому, що ідентичність в ранньомодерний час опирається на лояльність інституціям, можливе розмежування різних груп ідентичностей. Політична ідентичність поширюється на сферу політики, релігійна - на сферу релігії, етнічна - на сферу повсякденності. Відтак, ранньомодерне розуміння поняття "нація" не означає претензій цієї ідентичності на статус верховної щодо всіх інших ідентичностей.

Інший тип модерних націй - це нації, об’єднані довкола певної культури (етнічні нації). Опираючись на цю типологію, Тімоті Снайдер показує, як трансформується ранньомодерна польська політична нація у низку модерних етнічних націй. Проте при цьому автор наголошує: не існує конкретного року, коли з’являється нація. В цьому випадку Тімоті Снайдер свідомо слідує ідеям Вокера Коннора, який в статті "Коли з’являється нація?" наголошував, що формування нації - тривалий процес. Тімоті Снайдер показує, що навіть в межах модерної польської нації співіснували різні її трактування: близьке до ранньомодерного, представником якого був Юзеф Пілсудський, та модерне, поборником якого був Роман Дмовський. І така двоїстість спостерігалася не лише в колі політиків, але й серед простих людей. Наприклад, волиняни міжвоєнного періоду не мислили себе в категоріях модерних націй. Навіть поляки, хоч і жили в Польській державі!

2. Borderlands, або чому необхідно мати свій "П’ємонт"? Ще 1983 р. Ернест Ґелнер відзначив, що всі історї націоналізмів стосуються тих рухів, що закінчилася успіхом. Натомість невивченими залишаються "націоналізми, що "не гавкнули", як іронічно їх називає Ернест Ґелнер. На його думку, саме ці націоналістичні рухи є найбільш цікавими для дослідника, бо дозволяють виявити, які ж умови є необхідними для успішного заверешння національних змагань.

В своїй книзі Тімоті Снайдер звертається саме до таких націоналізмів - білоруського та українського. На перший погляд, це видається дивним, адже обидві нації на початок ХХІ ст. є загальновизнаними і мають власні держави. Спершу коротко з’ясуємо ситуацію з білоруським рухом, а тоді перейдемо до українського. 

В ХІХ - першій пол. ХХ ст. білоруський національний рух був слабший за литовський, хоча білорусів кількісно було більше та й стартові умови для національного відродження білорусів були сприятливішими. Зокрема, навіть в міжвоєнний період дуже багато литовців не знали литовської. Натомість в білорусів була значна маса людей, які знали білоруську. Чому ж литовський націоналізм був успішніший в ХІХ ст.?

Тімоті Снайдер вказує на важливість розподілу нації між різними імперіями, тобто ситуації, коли одна етнічна група опиняється в складі кількох державних утворень. Литовці мали невелику меншину в Німеччині, а тому могли скористатися з різниці в національних політиках, які проводили Берлін та Санкт-Петербург. В Німеччині вони публікують свої твори, які потім "закидають" контрабандою на територію Росії. Так само поляки, які були розділені між трьома імперіями - Російською, Німецькою та Австро-Угорською, тільки виграли від такого становища. Зокрема, в умовах утисків та дискримінації в Росії та Німеччині, Галичина перетворюється на "польський П’ємонт". Найбільш ефективною така стратегія гри на суперечностях імперій виявлися для поляків під час Першої світової війни, коли вони скористалися з усіх воюючих сторін: Центральні держави дали їм армію та політичну автономію, а Росія - незалежність. Звісно, тоді такий успіх зумовлений був патовою ситуацією на фронтах, коли перемогу у війні мав принести не успішний наступ, а розвал тилу противника. Відтак, і Центральні держави, і Антанта почали розігрувати "національну карту", тобто підтримувати ті національні рухи, які могли дестабілізувати економічну та політичну ситуацію в ворожих країнах.

Подібну стратегію гри на суперечностях імперій зміг реалізувати український національний рух. А от білоруси виявилися "ув’язненими" в одній державі. Фактично, за межами Російської імперії не було білоруського населення, а тому білоруський рух не був присутній в політичній боротьбі Російської та Німецької імперій.

Крім того, Тімоті Снайдер наголошує на важливості стартових умов національних рухів. В цьому плані білоруси мали труднощі у відмежуванні від сусідів: вони мали релігійну ідентичність, схожу до російської - православну, але культурну - схожу до поляків. Відтак, Російська імперія не мала потреби інтенсивно їх русифікувати, адже білоруси вже були своїми (православними), а от білоруси не відчували загрози з боку росіян, бо в культурному плані вважали себе складовими польської ранньомодерної нації. Саме тому білоруський національний рух ХІХ ст. прагнув відродити Велике Князівство Литовське. Фактично, їм це майже вдалося, адже у 1919 р. було створено Литовсько-Білоруську РСР. Ця держава не була тактичним ходом більшовиків, спрямованим на поширення комунізму і на Литву (як було у випадку з Фінською Демократичною Республікою чи Карело-Фінською РСР в 1939-1956 рр.), а реакцією на вимоги самих білорусів. Тобто навіть на початку ХХ ст. білоруси мислили себе в категоріях та поняттях ранньомодерної Речі Посполитої. За таких умов в них не міг розвинутися модерний націоналізм.  Литовці, наприклад, відчували загрозу з боку польської культури (польської ранньомодерної нації), але їм в подоланні польських впливів допомагала Російська імперія, яка теж хотіла обмеждити вплив поляків в Західному Краї. 

3. Національне відродження - справа інтернаціонального характеру. З написаного вище стає очевидним, що національне відродження потребує міжнародної підтримки. Литовцям в ХІХ ст. (не)свідомо допомагали російські імперські чиновники: маючи на меті побороти польську ранньомодерну ідентичність, вони сприяли формуванню литовської модерної нації.

В цьому контексті слід пояснити, чому український національний рух також можна розглядати як приклад невдалого націоналізму. На 1920-і рр. він зазнав поразки, адже незалежної української держави так і не було створено. Хоча Тімоті Снайдер відзначає цікавий факт: на кін. ХІХ ст. український рух в Галичині був сильнішим, аніж литовський рух в Литві. Тоді чому в 1920 р. існує незалежна Литва, але відсутня незалежна Україна - хоча б у формі ЗУНР? Така ситуація склалася через геополітичні умови та обставини. В 1918 р. литовців від більшовиків врятували Freikorps, які не поспішали повертатися в Німеччину, де їх нічого не чекало, хіба безробіття і злидні. В 1919-1920 рр. більшовики вже не мали ресурсів для наступу на Литву, оскільки мають клопоти з експортом революції в Німеччину та Угорщину та війну з Польщею. А в 1920 р. Антанта вже готова визначти Литву, бо прагне створити "санітарний кордон" довокола Радянської Росїі. Цікаво, незалежність Литва отримала завдяки німцям, які посприяли відокремленню Литви від Росії, а тому до 1920 р. Великобританія та Франція не визнавали її як державу, прагнучи відновлення Російської імперії. А от в 1920 р. Антанта змушена була визнати державу, проголошене з а підтримки її ворогів.

ЗУНР не мала таких сприятливих умов. В неї не було німецької допомоги та підтримки, а проти неї виступала Польща, яка користувалася прихильністю Франції. Відтак, ЗУНР мала програти. А УНР не мала шансів, бо суперечила проекту Антона Денікін, який мав на меті реставрацію Росії Романових. За таких умов Антанта робила ставку на "білих". 

4. Формування національної ідентичності - справа етнічних чисток. Як не парадоксально, але остаточно модерні концепції нації утвердилися завдяки етнічним чисткам. Причому, етнічні чистки відіграли таку роль не лише щодо українців, але й щодо поляків. Волинь 1943 р. була трагедією, яка дозволила остаточно оформитися польській нації. Тімоті Снайдер пояснює цей механізм таким чином: етнічні чистки руйнують ранньомодерну ідентичність, адже вони опираються на етнічні критерії при визначенні жертв. Якщо ранньомодерна нація опирається на ідею політичної лояльності державі з чітким розділенням політики (публічне) та етнічності (приватне), то модерна нація ці дві категорії об’єднує. Саме через це часто траплялися абсурдні ситуації, коли поляків-мешканців Волині, які звідти втекли в 1943 р., в 1946 р. ледь не повертали до УРСР, бо в них польська мова була з українським акцентом. Тобто в 1943 р. для українців вони були надто польськими, а в 1946 р. для поляків - надто українськими. Етнічні чистки показували, що слід вибирати, причому вибір робити в поняттях модерних націй. Казати: "Я - gente rutheni, natio poloni", - було поганим виходом. Така відповідь не влаштовувала жодну зі сторін конфлікту: політична та культурна одиниця мали співпадати. Відтак, з метою виживання, людям доводилося спішно набувати модерну національну ідентичність.

Чому книжка є недостатньо хорошою?
По-перше, тема не зовсім відповідає змісту праці. Тімоті Снайдер обіцяє описати чотири нації, але насправді його цікавить, як занепала ранньомодерна ідея польської нації. Білоруси в книжці фігурують доти, доки мають мрію про Велике князівство Литовське чи Литовсько-Білоруську республіку.

Українська нація зводиться лише до Галичини і Волині. Тімоті Снайдер майже не приділяє уваги решті регіонві України, наче вони не брали участі в процесах націєтворення. Якщо в ХІХ ст. автор ще згадує Наддніпрянщину, то далі він констатує, що в СРСР українцям не було змоги розвивати національну ідентичність (після 1930-х рр.). Саме цим він арґументує зосередження уваги на Галичині та Волині. В цьому випадку з автором можна посперечатися, адже українські націєвторчі процеси активізувалися в 1960-х рр. І України в 1991 р. була "Наддніпрянським проектом", а не "Галицьким". Зокрема, дисиденстська традиція боротьби за незалежність України ніяк не перетиналась з традиціями і пам’яттю про ОУН-УПА. Тобто націєтворчі процеси в УРСР ніколи не припинялися, про що стверджують і такі дослідники як Роджерс Брубейкер, Роман Шпорлюк, Богдан Кравченко та ін.

Також в роботі присутні фактографічні помилки та методологічні суперечності. Наприклад, у випадку з Гадяцькою угодою 1658 р. Тімоті Снайдер стверджує, що сейм Речі Посполитої ратифікував цю угоду, а тому вона цілком могла б змінити ситуацію в Східні Європі, якби "дикі" козаки, яких не міг контролювати Іван Виговський. А тому Гадяцька угода не могла бути втілена на практиці, через що польська шляхта втратила інтерес до неї. Втім, ситуація була іншою: польський сейм викинув низку пунктів з угоди, внасідок чого Гадяч-1658 нагадував Зборів-1649, тобто визнання з боку Сейму лише автономії України, та й то в дуже обмеженому вигляді. Після десяти років війни навіть прибічники Івана Виговського були проти такої угоди. 

Так само Тімоті Снайдер згадує, що в Україні існував розрив між шляхтою та селянами в XVII ст. Перші були католиками, а другі - православними. Знову ж таки, Наталія Яковенко в своїх працях по шляхті вказувала, що шляхта не переходила на католицтво, а трималася своєї віри. Зміни віри були більш притаманними магнатам, які "перескакували" з однієї конфесії в іншу. 

Також деколи праця містить оціночні судження. Наприклад, Тімоті Снайдер пише, що поляки, які дивомуціліли на Волині після різні 1943 р., були депортовані в 1946 р. в Польщу. Права числа, які він подає, дещо суперечать цій картині. В 1939 р. поляків на Волині було близько 400 тис., на 1941 р. - бл. 200 тисяч (завдяки репресіям радянськох влади). За час етнічних чисток загинуло 50-70 тис. поляків. Тобто, уціліло 130-150 тисяч, або 65-75%. В такому контексті не коректно говорити про них як про дивом уцілілих.

Так само суперечливими є згадки про те, що в УПА значну роль відігравали українці, які служили в нацистській поліції. Сам же Снайдер наводить свідчення, що за даними 501 біограми вояків УПА з нацистами співпрацювало 52 вояки. Це бл. 10%. Звісно, дані збиралися не в 1943 р., коли до УПА почали приєднуватися і "націоналізовані" етнічними чистками з боку поляків українські селяни. Але тут історик мав би обережніше підійти до справи - і поцікавитися, як скільки з тих 501 вояків були в УПА з 1943 р. Тоді можна було прикинути, чи ця частка колаборантів була значною. 

Підсумовуючи, зазначу, що книга варта уваги як в факторграфічному, так і теоретичному планах. Вона пропонує новий погляд на факти, які входять до українського канону національної історії, тобто пропонує задавати нові питання. А саме це є ознакою доброї наукової роботи.

[1] Оригінально праця Сергія Єкельчика була видана англійською мовою. Також є український її переклад "Історія України: народження модерної нації" (Laurus, 2012).