Здається, це було вчора. Здається, це було п’ять років тому.

Річниця примушує підбити підсумки.

Рік тому ми жили у мирній країні, що якось переживала тривалу, але не смертельну економічну кризу, скаржилася на несправедливість та тиранію, але була готова чекати аж доти, поки нарешті не повезе із добрим царем, і жваво обговорювала переваги та недоліки приєднання або до Європи, або до "русского мира".

Рік по тому сьогодні ми живемо у воюючій країні, що майже сягнула економічного дна, але зробила свій цивілізаційний вибір і готова за нього платити по великих рахунках. І платить. У країні, що вже не здатна чекати, зважаючи хоч на настрої людей, хоч на об’єктивний стан економіки.

Отже, спробуємо звести баланс сухою мовою соціально-політичної бухгалтерії, подивившись на наші активи та пасиви.

В активі:

1. Становлення громадянського суспільства та надзвичайна громадянська активність значної частини населення: Майдан народив добровольчі, волонтерські, реформаторські рухи, які відіграють ключову роль в обороні та перебудові країни.

2. Виникнення і згуртування української політичної нації, що понад усе ставить українську державність та успіх національного проекту, але розуміє національну ідентичність більш широко і сучасно, ніж просто українська мова та вишиванки.

3. Повне перезавантаження влади: новий президент, новий парламент, новий уряд. Одна з ключових вимог Майдану виконана — хоч і не самоціль.

4. Суттєве зменшення політичної ролі регіоналів, вихід комуністів. Поява на політичній арені значної кількості нових людей, що вийшли з громадянського суспільства.

5. Виникнення нової армії, що користується всенародною підтримкою і допомогою, та здатна перемагати сильнішого ворога. Ще не остаточна військова перемога, але вже зупинка агресії — будемо сподіватися, у крайній точці її наступу.

6. Безсумнівна низка дипломатичних перемог, підтримка всього світу у боротьбі з агресором, що зламав післявоєнний світовий порядок і намагається завести світ у пастку нової холодної війни, якщо не гарячої.

7. Зростання поваги до Церкви та її ролі у суспільних процесах як необхідна передумова творення сучасної нації.

У пасиві:

1. Втрата Криму та частини Донбасу, війна з незрозумілими перспективами із сильнішим супротивником в умовах слабкого командування, розвалених армії та військово-промислового комплексу. Фактичний програш інформаційної війни.

2. Вплив геополітичного супротивника на політику та економіку через своїх агентів у парламенті та місцевій владі, в урядових та силових структурах. Повна економічна залежність від ворога в енергетиці, значний вплив у медіа та банківській сфері.

3. Відсутність економічних реформ та тяжка економічна криза, спричинена цим, а також війною. Зубожіння значної частини населення, девальвація національної валюти. Фактична зупинка економічних процесів.

4. Залипання переважної більшості населення у старому мисленні: очікування добра і щастя від держави, голосування на виборах за старих регіональних баронів та російських агентів, громадянська пасивність.

5. Неподолана корупція, продовження існування старих корупційних схем, часто з новими "смотрящими". Старі бюрократи на ключових позиціях старої, нереформованої державної машини.

6. Невикористання шансу на інтерес до України й українського у світі, що його дали перемога Майдану та російська агресія.

7. Вибори за старим законодавством, як результат — відставання політичної системи від запиту суспільства.

Баланс активів та пасивів навряд чи дозволяє зробити однозначний висновок. Треба подивитися глибше на причини й сутність Майдану, тоді зможемо об’єктивніше оцінити й наслідки.

Для цього звернемося до статті "Сутність революції і завдання Нової Країни", опублікованої півроку тому, що давала відповідь на ключове запитання "що таке Майдан?". Ми тоді детально проаналізували глибинні причини Майдану, його пов’язаність з українською та світовою історією.

Для тих, кому ліньки перечитувати, нагадаю основне: відповідно до нашого аналізу, Майдан є троїстою революцією:

— соціально-економічною: за вільний ринок та відкриту соціальну систему проти закритої напівфеодальної олігархічної системи;

—  геополітичною: українською національно-визвольною, антиколоніальною, антиімперіалістичною;

— ментальною: нові цінності проти старих — "революція гідності".

Фоторепортаж Обличчя Євромайдану

Всі три революції не просто сталися одночасно, але взаємопов’язано, і мали одну й ту саму мету — перевести нашу країну із "Середньовіччя" до "Сучасності". Троїста революція має, відповідно, три основні ударні сили: малий і середній бізнес; національно свідомі громади; молодь і студентство.

Яка з цих революцій наразі завершена?

Революція завершується лише одним із двох способів: або перемогою революції, або перемогою контрреволюції. Перемога революції — це досягнення нею тих цілей, які вона ставила перед собою. Перемога контрреволюції — це виведення з гри ударних сил революції їхніми супротивниками.

Ні того, ні іншого ще не сталося. Ми ще не маємо ні відкритої економіки, ні нової української геополітичної суб’єктності, ні перемоги нових цінностей. Але і контрреволюція не перемогла, навпаки: олігархи, антимайданні та проросійські сили стали набагато слабшими.

Антиколоніальна, антиімперська революція наразі втілюється у Війні за незалежність, бо імперії нікого ще ніколи просто так не відпускали. Соціально-економічна революція втілюється у боротьбі за реформи, у протистоянні з Гідрою (умовна назва для всіх тих сил, які бажають провалу реформ та відновлення олігархічного балансу можливостей експлуатувати народ і багатства країни). Ціннісна революція найближчим часом проявиться у поступі нової української культури.

І це означає, що всі три революції наразі не закінчено, а фактично лише розпочато.

Як довго це все триватиме? Основні реформи треба зробити за півроку, і вже за півтора-два роки ми побачимо їхні позитивні наслідки. Для повноцінного проявлення міжнародної суб’єктності потрібно буде принаймні 3-5 років. Ціннісні зміни в суспільстві проявляться за 5-7 років.

Це довга гра, і нам потрібно налаштовуватися на довгу. Швидких перемог не буде.

Чому ж ми розчаровані?

Тому що є стратегічні перемоги, для яких потрібні роки, і є тактичні перемоги, яких ми хочемо просто зараз.

Зробимо "copy-paste" із грудневих текстів 2013 року, де були зведені докупи вимоги Майдану, і подивимося на результат. Ось вони, без редагування:

1. Повне припинення репресій, реабілітація політичних в’язнів, закриття справ, відведення силовиків у казарми, покарання винних

2. Повне перезавантаження влади: прозорі чесні вибори з новою ЦВК

3. Зміна системи, а не просто облич у владі: новий суспільний договір, механізми обмеження влади і впливу народу

Заради справедливості підкреслимо, що перші два пункти значною мірою виконані. Але…

Є болючі речі, яких нам сьогодні конче не вистачає, щоб відчути бодай середньострокову перемогу.

Визначення та покарання винних у насильстві та вбивствах на Майдані.

Чітке проголошення нашої позиції у Війні за незалежність.

Вшанування героїв нового часу: військових, добровольців, волонтерів. Жорстке покарання військових зрадників.

Очищення депутатського корпусу від явних російських агентів.

Перші процеси проти корупціонерів.

Більше правди про ситуацію на фронті.

Налагодження нарешті державного забезпечення бійців всім необхідним, задля можливості перенацілення найкращого людського капіталу України та його коштів на цілі розвитку, а не підміни держави.

Формування дієздатного єдиного керівництва обороною.

Оголошення чіткої збалансованої стратегії щодо Донбасу.

Чітка державна позиція у банківській сфері.

Зміна системи призначення на державні посади - люстраційні критерії, конкурсний відбір, публічні обговорення, конкурс проектів.

Все це радше тактичні питання, але вони мають стратегічну вагу. Їхня невирішеність формує народне невдоволення, яке може вилитися у нові форми спротиву, і це буде дуже жаль, бо означатиме зрив тривких позитивних процесів через елементарне невиконання "правил техніки безпеки революцій".

Але насправді позитиву більше. Згадайте, що за зірваними угодами 21 лютого Янукович мав бути президентом до кінця грудня цього року. Згадайте, що в парламенті регіонали мали переважну більшість. Що громадським активістам "світила" в кращому випадку тюрма. Що ми сьогодні висуваємо вимоги до влади, які неможливо було навіть уявити рік тому, і вважаємо невиконання цих вимог ненормальним. Що рік тому весь світ мовчки віддав нас у "сферу особливих інтересів" Росії, а фактично — у неоколоніальний "русский мир".

Але в часи стрімких змін соціальний запит формується значно швидше, ніж політична система здатна відповісти. І нам здається, що політична система гальмує. І ми не готові миритися з її вадами. І це правильно: чим більші вимоги ми висуваємо до них, тим більше ми готові робити самі. Це і є зростання громадянської відповідальності. У влади просто не буде іншого вибору, окрім знятися з гальма і поспішати за вимогами громадянського суспільства.

Але не забуваймо одну важливу річ. На всіх майданах разом узятих, в усіх добровольчих, волонтерських та реформаторських рухах в тилу і на фронті брало і бере участь щонайбільше 15% населення. Інші залишилися там, де вони були, — для них нічого не змінилося.

Це вони проголосували за колишніх регіоналів - дивіться не на списки, а на мажоритарку, там видніше.

Це вони читають газету "Вести" і качають головою: Майдан в усьому винний, нічого би не сталося, якби не він. Їх більшість, і наше майбутнє значною мірою визначають вони.

Натомість інші воюють на фронті, збирають гроші й теплі речі, пишуть закони для нового парламенту та здають кров. Їхнє життя змінилося назавжди.

Можна було би сказати, що у нас два народи в одній країні, але ж це не так, бо є рух. Є міграція, і то лише в один бік. Дуже повільна, але незворотна.

15% — це дуже багато і дуже мало. Набагато більше, ніж потрібно, щоб запустити зміни в країні. Набагато менше, ніж потрібно, щоб зробити їх незворотними.

Дивним чином і в парламенті нових людей десь 15%, незважаючи на двошарову виборчу систему та перемішані мед з багном у кожному без виключення партійному списку.

Активна меншість задає напрямок руху, але пасивна більшість визначає його темп. Ми маємо змінити баланс на нашу користь. Зробити побільше підданих держави — громадянами.

На Майдані неодноразово звучало: нас не задовольнить зміна облич у владі, ми бажаємо змінити країну. Нова Країна — мрія громадян і вимога Майдану, і в цій новій країні Майдан не буде потрібний, бо вплив суспільства на владу буде постійним, а правила життя – прозорими.

Ми живемо у дивні часи, коли Нова Країна проростає крізь стару, як трава проростає крізь потрісканий асфальт: молоде, живе, зелене, гнучке пробиває чорне, старе, мертве й покручене.

Без революційної романтики палаючих шин і пляшок із запальною сумішшю, без помаранчевих касок і дерев’яних щитів, без жовтих шарфів самооборони і щогодинних молитов — революція на ймення Майдан продовжується.

Тільки запасайтеся не попкорном, а рукавичками, бо без вас нічого не станеться.

В рамках программы обмена опытом в эфире «Петра и Мазепы» постоянный автор «Русского монитора» Владимир Голышев со своим, как обычно, несколько своеобразным мнением о происходящем между его родной РФ и нашей Украиной.

В свое время именно на языковом вопросе сделали акцент кремлевские политпиарщики, разжигая конфликт в Украине. Вы считаете, Владимир, эту тему в Кремле решили реанимировать, не смотря на то, что не вопросы языка решаются в данной войне?

– Да. Как известно, одна из заповедей, которыми руководствуется в своей деятельности президент России Владимир Путин: «съесть не съем, так хоть понадкусываю». Бурная рассылка провокационных материалов про «мову окупанта», на которой не должны разговаривать украинцы, с логотипом партии «Свобода» и без него – это классическое путинское надкусывание. И кремлеботы, конечно! У них новое интересное задание: фальшивые аккаунты с демонстративно русскими именами и «украинской пропиской», тексты в духе «украинцев тоже можно понять». Вся эта кремлёвская суета, конечно, очень раздражает. Но разрушительный эффект ее ничтожен – гораздо меньше, чем антипорошенковская кампания или циничные истерики на фронтовые темы.

Зачем это делается сейчас? Какая цель преследуется?

– Дестабилизация. Путин же никогда не хотел с Украиной воевать. Он хотел, чтобы она сама с собой воевала. А он чтоб ее помирил, прижал к груди и утешил. Но Украина не разделилась, а консолидировалась. Мечта идиота не сбылась. Он обиделся и сейчас реализует программу минимум: «Сам сдохну, Россию голодом заморю, но вам, проклятые хохлы, жизни не дам!» Отвергнутые любовники иногда ведут себя не по-мужски. Особенно закомплексованные, пережившие много унижений, с физическими недостатками. Бесполезно искать рациональное зерно в перегное психоанализа.

Не доставайся никому: и Россия, и Украина?

– Это скорее поведение Васисуалия Лоханкина. «Ты самка, Варвара. […] Волчица ты. Тебя я презираю. К любовнику уходишь от меня». Забавно наблюдать, как наш герой перескочил с гордого «Год буду голодать!», на жалобное «Я к вам пришел навеки поселиться. Надеюсь я найти у вас приют», когда Искандеры перестали смеяться. Перечитайте эти страницы «Золотого теленка». Руководство Российской Федерации ведёт себя точно так же, и образованный слой в этой стране – тоже. А то, что наша коммунальная квартира превратится в горстку радиоактивного пепла – какие это, в сущности, пустяки. Разве могут они помешать нам «думать о значении русской интеллигенции и о том, что Галилей тоже потерпел за правду»?

Владимир, в чем суть конфликта? На чем основана уверенность, что украинцы поведутся на него?

– Проблема в том, что руководство России объявило русский язык своей собственностью, и это рейдерство сошло ему с рук. Ему до последнего времени вообще всё с рук сходило. Скажем, 9 мая Путин в прямом эфире «назначил» страной-победителем Российскую Федерацию – и ничего. Некоторые даже не заметили подвоха, потому что к тому моменту уже успели проглотить главную ложь. Я бы ее назвал «формула Путина». Думаю, каждый начинающий мошенник должен ее знать так же хорошо, как физик F=ma или E=mc2. «Формула Путина» – Российская Федерация = Советский Союз = Российская Империя.

Проигнорировав этот циничный подлог, люди обрекли себя на катастрофу. Призрачное основание для путинского подлога подарила та небрежность, с которой осуществлялся демонтаж СССР в 1991 году. Его составные части слишком торопились на волю, чтобы заморачиваться из-за пустяков. Так РФ формально стала «правопреемницей СССР». И никого это тогда не смутило. Подумаешь, это всего лишь слова! «Хоть горшком назови, только в печь не клади». Так? Нет, ребята, не так! «Назвался груздём – полезай в кузов». Вот Путин и полез, когда выиграл в нефтяной лотерее несколько шальных триллионов. Откройте карту и найдите на ней границы СССР. А теперь вооружитесь карандашом и вычёркивайте: страны Балтии, страны Закавказья и Центральной Азии, Казахстан, Молдавию, Беларусь и Украину. А если у вас дореволюционная карта, добавьте в этот список Финляндию и значительную часть Польши. Российская Федерация – это огрызок, большая часть которого – малонаселенные районы Сибири и Дальнего Востока. Ни одно из достижений Российской Федерации и СССР этому огрызку не принадлежит. Тем более, русский литературный язык, который к Москве вообще не имеет никакого отношения.

Как это не имеет к Москве отношения? А к кому? К чему? Кто его создал? Разве русский язык создан не русскими?

– Язык Московии довольно хорошо известен благодаря переписке Ивана Грозного и публицистике протопопа Аввакума. Откройте и почитайте. По-моему, очевидно, что это другой язык. Тот, на котором мы сейчас разговариваем, оформился в начале 19 века как язык Российской империи, столица которой, как известно, находилась не в Москве, а в Санкт-Петербурге. Переход от одного языка к другому растянулся почти на полтора столетия. Оба процесса шли синхронно – Российская империя рождалась и одновременно училась говорить. Начало и русскому языку, и Российской империи положил альянс Московии и Украины при царе Алексее Михайловиче. Новый западный курс сразу вылился в террор против собственного народа. Я имею в виду церковный раскол. Можно сказать, что в основании Российской империи лежат кости консерваторов-московитов. Именно они – ее первые жертвы. Причем, террор в отношении староверов продолжался до начала 20 века – то есть, более двухсот лет. Самым культурным местом, в европейском смысле этого слова, тогда был Киев. Неудивительно, что именно по киевским лекалам кроился новый язык. Назову только несколько имен: Симеон Полоцкий, Димитрий Ростовский, Стефан Яворский, Феофан Прокопович. Церковь в то время была и академией наук, и министерством образования, и своего рода «идеологическим отделом ЦК КПСС». В новорожденной империи она была почти полностью укомплектована выходцами из Украины. Вся ранняя имперская ученость и словесность – от них. Ломоносов, Карамзин, Пушкин пришли в уже построенный украинцами дом и блестяще справились с отделочными работами. Получился новый язык для новой империи. Москва, плачущая по загубленной старине, не только не участвовала в этом процессе, но и находилась к нему в глухой оппозиции. Помните картину Василия Сурикова «Утро стрелецкой казни»? Москва на ней выглядит не слишком празднично, правда? Впрочем, когда дело было сделано, русский язык стал достоянием всей империи, в том числе и Москвы.

Владимир, все это конечно хорошо, но национальная идентичность строится на языке. Даже если Киев – мать городов русских, то, извините, сейчас он – государство Украина. И, значит, основным языком должен быть украинский. А к чему Киеву объявлять себя еще и владельцем русского языка? Мне непонятно, что это может ему дать? Новые межнациональные конфликты впоследствии?

– Ну, во-первых, это правда. Что может дать правда? Как минимум, отсутствие лжи. В нашем случае, речь идёт о лжи, которая убивает, насилует и грабит. Ведь ложь про русский язык Кремль использовал для того, чтобы развязать войну. И, помогая ему лгать, вы становитесь соучастником его преступлений. Украина слишком большую цену заплатила за сказки о том, что она – бедная несчастная провинциальная овечка, которая попала в сексуальное рабство к матёрому московскому волку. 23 года Украина куталась в эту уютную ложь как в оренбургский пуховый платок, пока война не порвала его в лоскуты… Простите, но овцы не побеждают. Откуда у них эта уверенная хозяйская поступь? И почему, скажите, в Донецком аэропорту, в Песках и, вообще, в зоне АТО русская речь звучит чаще, чем украинская? Ответ лежит на поверхности, но поднять его рука не поднимается. Да, потому что Украина – не имперская провинция, а метрополия. Более того, лучшая ее часть. Она была такой и в Российской империи, и в Советском Союзе. Украинцев никто никогда не колонизировал, потому что они сами – прирождённые колонизаторы. На огромных просторах Северной Евразии везде можно наткнуться на следы их присутствия – от Кубани до Курильских островов, где украинцы составляют около 60% населения.

История украинского антиимперского сопротивления, безусловно, прекрасна, а имена Бандеры и Шухевича отлично смотрятся рядом с именами Пугачева и Разина. Вот только история – не меню в ресторане. Конечно, хотелось бы, чтобы Хрущев носил водолазку, а не вышиванку, чтобы ему на смену пришли крепкие парни из Петропавловска-Камчатского, а Троцкий чтобы родился на Волге, а не на Днепре. И грузинам было бы гораздо удобнее, если бы товарищ Сталин был бурятом или удмуртом, а не сами знаете кем. Слишком бесчеловечной и кровавой была и Российская империя, и Советский Союз. Слишком привлекательна роль жертвы. А тут еще добрый дядюшка Путин, примеряющий на себя то горностаевую мантию, то сталинский френч, да еще и сам готов взять на себя ответственность за все преступления… Подарки сатаны всегда радуют глаз и просятся в руки. А от шершавой правды бывают занозы. Голодомору тесно рядом с расказачиванием и потравленной газом Тамбовщиной. И в списках палачей выходцев из Украины проще не замечать. Это довольно тернистый путь: честно признать, что у России и Украины последние 200 лет была одна история на двоих. Наша империя – не ИП, а ЗАО. У нее нет и не может быть никаких душеприказчиков, «правопреемников» и прочего. Основные акционеры забрали свои доли из уставного капитала, а компанию ликвидировали. Всё! Но Украина решила забыть свою бизнес-историю, чем развязала руки бывшему партнёру. И он теперь продаёт акции несуществующего ЗАО, открывает офисы и травит байки о том, что он всё сам в одиночку всё построил, всех победил и теперь ему якобы всё принадлежит. Не пора ли напомнить прохвосту, как оно было на самом деле?

Так что же, в итоге снова «за рыбу деньги» – русскому придавать статус государственного языка? Вы к этому ведете?

– Пусть сначала Украина вернет свою собственность, а потом решает, что с нею делать. Сегодня ставить вопрос о статусе русского языка – всё равно, что жениться на Надежде Савченко. Ты сначала ее освободи, а потом предложение делай. Русский язык сейчас находится в катастрофическом состоянии. Можно сказать, что он при смерти. Его срочно нужно спасать. Украина для русского языка не чужая тетка, а родная мама. Убедиться в этом нетрудно – достаточно поговорить с киевлянами или с одесситами, или съездить в Пески. Там в данный момент функционирует лаборатория, в которой наш прекрасный язык обогащается новыми словами. Например, слово «улыбан» (несерьёзный, но, в целом, симпатичный человек), придуманное русскоязычными бойцами «Правого сектора», я точно буду использовать. И яркое слово-гибрид «калашмат» (так там называют АКМ), могло родиться только в среде, где русский язык чувствует себя, как дома. Языкотворчество вообще дело весёлое. Язык в неволе не размножается. Он чахнет и умирает. Как сейчас в России, где его скрутили в бараний рог и отдали на поругание похабным клоунам и косноязычным гопникам вроде Владимира Путина.

В советское время у русского языка было немало экологических ниш и главное – была вольнолюбивая интеллигенция. И системная, и внесистемная. И режим не требовал собачьей преданности от населения. Советский агитпроп что-то устало буравил про американских бездомных и народ Никарагуа, не особенно рассчитывая на зрительское внимание. По большому счёту, люди были предоставлены сами себе. В душу им никто не лез. А в нынешней осатаневшей России вольнолюбивой интеллигенции нет вообще. И экологических ниш – тоже. Последней пала блогосфера – и ее затопила мутная жижа путинского агитпропа. Язык не может жить в таких условиях. Он и не живёт. То, на чём сейчас разговаривает Россия и отравленные ею части Украины – это уже не русский язык, а продукты его разложения. Вопрос о статусе государственного языка, как известно, поднимают именно там. Люди, не знающие, не любящие и не понимающие русский язык, вдруг объявили себя его собственниками и защитниками. Понятное дело, идти на поводу у них нельзя. Причем, я сейчас рассуждаю не с точки зрения государственных интересов Украины (они понятны), а с точки зрения интересов самого русского языка. Напоминаю, русский литературный язык – не национальный, а универсальный, «имперский». В то же время, Украина в границах УССР – это слишком сложное пространство для национального государства, скроенного по лекалам 19 века. Потому что невозможно потребовать от всех русскоязычных граждан Украины, чтобы они перешли на украинский язык, а родной язык забыли. Но, с другой стороны, много ли найдётся в Украине украинцев, которые забыли (или никогда не знали) русский язык? Я таких не встречал. Все – двуязычные. Русскоязычная часть Украины, конечно, пока отстаёт, но на уровне понимания у нее с украинским языком, вообще, нет никаких проблем. Диалог, в котором один собеседник говорит на украинском, а другой на русском, для Украины уже сейчас обычное дело.

Революция и война подняли украинский язык на небывалую высоту. На нем больше нет ни малейшего налёта провинциальности. Сегодня это самый модный язык в Европе. Его хочется изучать. Добавьте сюда смену поколений. Дети из русскоязычных семей наверняка будут знать украинский лучше своих родителей. В общем, через довольно непродолжительный срок в Украине возникнет единая двуязычная нация без проблемных зон и разделительных линий. И произойдёт это независимо от нашего желания. Просто потому, что не может не произойти. Что в этом плохого? Только одно: многие украинцы продолжают считать русский язык собственностью России. Какие есть для этого основания? Путин сказал. И всё? По-моему, это еще смешнее, чем его «искандеры». И тут у меня возникает большое толстое недоумение: почему Украина терпеливо сносит московские щелчки и затрещины, вместо того, чтобы встать в полный рост и предъявить свои права на универсальное средство коммуникации Российской империи и Советского Союза? Эталонный русский язык сегодня в Киеве. Самая интересная его региональная версия – в Одессе. С украинским русский не просто прекрасно уживается – у них симбиоз, обогащающий оба языка. Перефразируя Бориса Гребенщикова, можно сказать так: «Вона помре, якщо буде нічиєю. Пора забрати цю мову собі».

Спасибо большое, Владимир. Думаю, что вопрос принадлежности русского языка раскрыт Вами полностью. Посмотрим, насколько с этой точкой зрения готовы согласиться все жители Украины.

Владимир Голышев, интервьюер: Ольга Кортунова