Украина изменилась не столько после Майдана, сколько после Крыма. Именно аннексия полуострова стала той поворотной точкой, после которой мы проснулись в новой реальности.
Есть мнение, что ХХ-й век начался не в 1900 году, а в 1914-м. Что первые четырнадцать лет были еще окончанием 19-го столетия. Сторонники этого подхода убеждены, что именно Первая мировая ознаменовала переход истории в новое качество – и именно ее начало подходит на роль точки отсчета для наступления ХХ-го века.
По этой логике 21-й век начался в 2014-м. В тот самый момент, когда российская армия захватила крымский совмин и здание парламента. Потому что вся та реальность, в которую мы погружаемся каждый день, началась именно в феврале прошлого года.
Сами россияне любят говорить, что все это – следствие Майдана, но это иллюзия. Потому что если бы не «крымская весна», то Украина после Майдана была бы чрезвычайно похожа на саму себя образца 2005 года
Именно здесь – корни очередного витка противостояния. Отсюда – все разговоры про радиоактивный пепел. Отсюда – рукотворные войны Донбасса и изоляция России. Сами россияне любят говорить, что все это – следствие Майдана, но это иллюзия. Потому что если бы не «крымская весна», то Украина после Майдана была бы чрезвычайно похожа на саму себя образца 2005 года.
Бегство Януковича вовсе не означало утрату Москвой своих позиций в Украине. Более того – она могла их не только сохранить, но даже и расширить. А все потому, что люди, которые пришли на смену Виктору Януковичу – это политики из мира коррупционного украинского прошлого. Которые были заинтересованы в сохранении старых схем и экономической парадигмы в целом.
Москве достаточно было сразу признать новые власти и заявить о том, что расстрел людей в Киеве – это преступление, виновные в котором должны быть наказаны. Затем в украинскую столицу прилетел бы Лавров и заявил, что Украине прежде всего нужен мир и правительство национального спасения. Его бы в итоге и сформировали – премьер-министром стал бы все тот же Арсений Яценюк, а первым вице-премьером, скажем, Сергей Тигипко. Ряд комитетов в Раде оставили бы «экс-регионалам» под предлогом того, что надо «услышать голос юго-востока».
Гуманитарные министерства – образования, науки и культуры – демонстративно отдали бы «Свободе», а все, что связано с реальными деньгами, поделили бы между оппозицией и старой властью. Президентские выборы прошли бы в два тура – во второй вышли бы Юлия Тимошенко и Петр Порошенко. В итоге победа последнего не была бы столь уж бесповоротной, а потому делиться властью пришлось бы и с «газовой принцессой».
Представьте сами. Украинский президент ездит на переговоры в Москву – добиваться выделения второго транша из обещанных еще Януковичу 15-ти миллиардов долларов. Попутно Банковая упрашивает Кремль дать скидку на газ – и Москва соглашается, выторговывая себе преференции при приватизации «Турбоатома» и «Южмаша».
На осень назначают новые парламентские выборы – по итогам которых в Раду проходят и коммунисты и «регионалы» – после легкого ребрендинга. За них в едином порыве голосуют Крым и Донбасс – которые испуганы победой Майдана и потому организованно идут на избирательные участки.
Москва продолжает говорить о неприкосновенности границ и приоритете международного права. Главными событиями года для России становятся победа на Олимпийских играх и миссия главного миротворца в Украине. Кремль ведет регулярные переговоры с Вашингтоном и Брюсселем об условиях ассоциации Украины с ЕС. Запад обещает Владимиру Путину учесть интересы России при имплементации соглашения. В Европарламенте звучат слова о необходимости учитывать интересы Москвы при работе с ее ближайшими соседями.
В Крыму тихо – крымские политики в очередной раз говорят, что полуостров – это мост дружбы между Украиной и Россией. Крымским татарам демонстративно дают несколько мест во власти, но серьезно ни на что они влиять не могут.
Украина до прихода к власти Виктора Януковича была классическим коррупционно-корпоративным государством. Каждая смена властей означала лишь смену группы, имеющей доступ к бюджетным потокам – только и всего
Украинская армия продолжает гнить в казармах. Ее имущество и земли распродают. Офицеры задумчиво глядят на танки, пытаясь понять, могут ли те ездить, или уже все. Волонтерское движение, получившее подъем во время Майдана, постепенно приходит в упадок.
Патриотические настроения сменяются социальными – людей все сильнее заботит экономический кризис и падение доходов. Разочарование становится главным трендом уходящего года. Особенно на фоне падения гривны, на которой сказываются политические потрясения в стране.
Зато рубль довольно стабилен. Нефть упала, но России – как стране с крайне низким уровнем госдолга – одолжили денег на западе. Потому что никому не выгодно банкротство такой большой страны и принято решение ее поддержать. Доллар стоит 40 рублей, но Дмитрий Медведев обещает проиндексировать зарплаты бюджетникам с учетом инфляции. Обама регулярно созванивается с Путиным и они совместно вырабатывают стратегию борьбы с ИГИЛ и вирусом Эбола.
«Беркут» сохранен в составе МВД. На Донбассе назначены новые губернаторы, которые говорят о том, что голос региона «обязательно должен быть услышан».
В Одессе ходят с флагами и купаются в море. Большинство страны все так же не знает, где находятся Славянск, Саур-Могила и Горловка. Айдар – река в Луганской области, Семенченко воспитывает четверых детей. Загоревшие голландские туристы на Боинге возвращаются из Малайзии.
Игорь Стрелков едет на реконструкторский фестиваль, посвященный 100-летию Первой мировой. Дмитрий Киселев рассказывает о недальновидности Вашингтона, породившей «Исламское государство Ирака и Леванта». Внимание Европы приковано к конфликту Израиля и Палестины. «Россия-24» твердит о хунте в Таиланде, ограничивающей благоденствие русских экспатов. Попутно обсуждает действия карателей, сражающихся против режима Башара Асада. О местонахождении Виктора Януковича ничего не известно.
Думаете, такое не могло случиться? Конечно могло. Украина до прихода к власти Виктора Януковича была классическим коррупционно-корпоративным государством. Каждая смена властей означала лишь смену группы, имеющей доступ к бюджетным потокам – только и всего.
Если бы появилась возможность сохранить статус-кво, не меняя фундаментально ничего, – то новые украинские власти не преминули бы этим воспользоваться. Разве что добавили бы патриотических ноток в публичных выступлениях и сделали бы несколько демонстративных вещей, вроде установки памятника «Небесной сотне».
На вопрос «и чего вы своим добились Майданом» можно дать вполне конкретный ответ: избавились от криминала в украинской власти. Но все, что произошло потом, – это ответ на вопрос «чего вы добились аннексией Крыма»
Но случился Крым. А после него – Донбасс. И стало ясно, что так как раньше – уже не будет. Что Москва намерена демонтировать украинское государство, и в этой ситуации даже чиновники вынуждены были стать патриотами, чтобы не потерять все. Оказалось, что у Кремля попросту нет красной линии, у которой он готов затормозить – и потому новому руководству Украины пришлось отвыкать от той бизнес-логики, с которой они привыкли подходить к собственной стране.
Можно спорить о том, что заставило Кремль действовать эмоционально, а не рационально – но это уже вопрос к психологам, а не к политологам. Факт же в том, что Москва сама загнала себя в ловушку – только она стала архитектором ситуации, в которой тема России стоит для мира в одном ряду с ИГИЛ и Эболой.
Только она виновата в том, что в российской экономике случился идеальный шторм, из которого не видно выхода. Только она несет ответственность за то, что за несколько месяцев разрушен кредит доверия, который страна копила, начиная с 1991-го года.
На вопрос «и чего вы своим добились Майданом» можно дать вполне конкретный ответ: избавились от криминала в украинской власти. Но все, что произошло потом, – это ответ на вопрос «чего вы добились аннексией Крыма».
Павел Казарин, обозреватель Крым.Реалии
Взгляды, высказанные в рубрике «Мнение», передают точку зрения самих авторов и не всегда отражают позицию редакции
Українська ікона: чим відрізняється від російської та історія розквіту й зникнення
50152ПЕРЕГЛЯДИ
1КОМЕНТАРІ
29/07/2013ДАТА ПУБЛІКАЦІЇ
Як казав видатний український філолог Потебня, кожний народ виробляє своє християнство, згідно власного світогляду і естетичних уподобань. Чим відрізняється українське і російське православ’я? Ми зосередимося на візуальному зображенні віри – іконах. Щоб зрозуміти особливість української традиційної ікони, яку витіснила російська церква, потрібно зануритися в історичний контекст.
На Україні в той час було дві основні Церкви – панівна, бо підтримана державою – католицька і «благочестива» православна, що користувалась підтримкою частини великої православної магнатерії Русі-України, а особливо розбагатілого завдяки Магдебурзькому праву міського населення, об’єднаних в «Братства».
Для збільшення клікніть на малюнок. Графіка: Надя Кельм
На малюнку нижче ОБИДВІ ІКОНИ датуються 18-м століттям.
Несподіваний конкурент, ідеї якого сподобались чималій частині пастви, особливо освіченій і грошовитій аристократії, стимулював обидві Церкви до оновлення, яке в католицькій частині привело до Контрреформації, руху реформування, ефективними менеджерами якої став орден єзуїтів.
Єзуїти, що на той час були найбільш передовим католицьким орденом, велику увагу звертали на просвітництво. Їхніми стараннями в Україні постали ряд шкіл, колегіумів з європейською системою методики і рівня викладання. Єзуїти також приділяли величезну увагу місійній діяльності ну, і само собою, католицька церква мала «кришу» від держави.
А ще єзуїти відкривали аптеки, друкарні, бібліотеки і навіть кредитні спілки для бідних. Зазначу, що всього в цих друкарнях було надруковано сотні видань і далеко не всі з них були релігійного змісту. Там друкувались підручники з історії, географії, риторики, механіки, математики, філософії. (у нас традиційно склався простий негативний імідж єзуїтів, його давно варто ускладнити, додавши в нього відро позитиву). Єзуїтам і протестантам ми завдячуємо тим, що вони принесли в Україну Театр.
В результаті таких маневрів лютерани здавали свої позиції, осучаснена католицька церква наступала, а православні при всіх розкладах залишались в програші.
Візантійська імперія на той час вже наказала довго жити, справи в митрополії були заплутані далі нікуди.
Порівняно з лютеранами і католиками – носіями нових, передових тенденцій, модних і просунутих, тодішнє православ’я відгонило пліснявілою архаїкою.
Треба було щось робити.
Рятувати отчу віру кинулись Братства – найстарше з них – Львівське, і частково такі меценати і магнати чи по нинішньому олігархи, як Острозькі (в більшому ступені) і всі інші – Сангушки, Заславські, Вишневецькі і т.д. (в меншому).
Першу школу сучасного типу, що викладала цикл «семи вільних мистецтв», по закінченні якої можна було вступати в будь-який європейський університет, відкрило у Львові православне братство ще у 1585 році.
Ще одним важливим кроком було створення власної друкарні. До того книжки на потребу замовляли в європейських друкарнях – від Кракова до Венеції.
Після відкриття ряду шкіл прийшла амбітна думка відкрити і вищий навчальний заклад на теренах України, традиційно, ще від Ярослава Мудрого, названого «академією».
Якщо Острозька Академія була недовговічною забавкою князя Острозького, яка проте залишила яскравий слід в культурі України, то відкрита стараннями Київського митрополита Петра Могили на базі київської «братської» школи (1615 р.) Києво-Могилянська Академія більше століття була першим університетом для всіх православних країн.
Студенти з України-Руси, що їздили вчитися в Польщу, Францію, Італію, Німеччину, вивчення мов – сучасних і «мертвих» (латини і грецької) - сприяло поширенню нових ідей Ренесансу, тим більше, що ця філософія вдало лягла на народний характер.
Частина випускників тодішніх «вишів» заповнювали робочі місця в церковній ієрархії. Хто відчував потяг до науки – в Церкву, хто до шаблі – в Козацтво.
Ці «студенти з європейською освітою» робили кар’єру і з віком зайняли провідні посади у Церкві. Природньо, що вони впроваджували свій світогляд у життя: незалежність церкви від світських владик, просвітництво, соціальна активність чернецтва. Саме життя сприяло цьому, адже українські православні були «опозиційною» церквою.
Нові уявлення про світ відтворилися в іконопису, проте це не було різкою зміною, бо навіть до реформування Церкви визрівали в суспільстві поступові зміни.
Ще в 15 столітті «руський» іконопис вважався найбільш професійним на території Речі Посполитої – Польща тоді ще не мала художників такого рівня. Українців запрошував працювати особисто король Ягайло. Від тих пір розписи на території Польщі зберіглась уі Любліні і частково на Вавелі, в Кракові.
Король Ягайло на колінах перед Дівою Марією. 1418 р. Приклад зворотньої перспективи. Каплиця свт.Трійці, Люблін. 15 ст. Майстер Андрій з Волині з артіллю вихідців з Київської, Галицької, Перемисльської земель. Не встановлено, але є така наукова версія, що Андрій Русин і Андрій Рубльов – це одна і та ж людина. На розписах зберігся підпис майстра.
Принагідно зауважу, що в Україні іконопис ніколи не був справою виключно професіоналів. Дозволялись і ікони домашнього виготовлення, створені сільськими богомазами.
Ренесанс
І ще до того, як в Україну прийшло бароко – в 17 ст., в 16-му тут з’явився Ренесанс. Цей напрямок був воістину революційною зміною свідомості - він вперше після Античності поставив Людину у центр свідомості, оголосивши принцип гармонії основою буття.
Епоха Відродження суттєво змінила ставлення людей до світу – відкинула середньовічний аскетизм, презирство до життя і радості, вивівши нову формулу: цей світ - породження Боже, а отже прекрасний! От тільки зіпсований гріхом. З естетики суворих обмежень постала естетика лагідності.
Із народів і країн, де був розповсюджений східний обряд християнства, заміну теократичної моделі світу антропоцентричною сприйняли тільки Україна, Білорусь і Сербія. Інші країни православного обряду поставились до ренесансу або байдуже, або й цілком вороже.
В Україні Ренесанс набув відмінних від католицьких країн рис, був не настільки яскравим. І цьому сприяла сама структура обрядовості, її усталена традиція, що несла в собі строгість Візантії.
Після доби «іконоборства» (726-843 рр.) візантійська церква провела радикальні реформи в ікономалярстві. Були впроваджені канони, що стали визначальними на багато століть у всіх православних Церквах. Їх дотримувалися і в Русі: в іконографії – зображення тільки вибраних Церквою святих, в іконології – неодмінний зв’язок священних образів зі змістом Священного Писання, в стилістиці – ікона мала докорінно відрізнятись від портретів світських людей і в техніці використовувати матеріали тільки природнього походження.
Після того, коли хрестоносці підступно позбиткувались з захопленого ними Констянтинополя, греки зненавиділи все, що несло в собі риси європейства, і перейшли на ісихазм (14-15 ст.).
Ісихазм – вчення про те, що з богом можна з’єднатись тільки постійними строго регламентованими молитвами, шляхом дихальних практик, зосереджуючись на собі і шукаючи божественне світло через аскетизм, відмову від життя. В іконопису ця доктрина виразилась деформуваннями постатей, «закритістю» ікони і темними, приглушеними кольорами.
Ісихазм зовсім не ліг на українську ментальність і уже в 15 столітті у нас почався поступовий відхід від візантійства, що отримав назву «проторенесанс», особливо стимульований зникненням Візантійської імперії.
Закінчилась політика і закінчився її прямий вплив на культуру оточуючих країн. Опосередкований – філософський, звісно, залишився. А, наприклад, в Московському царстві ісихазм прижився, не маючи власної іконописної школи москвитяни часто запрошували іконописців грецького походження.
В Русі-Україні недолюблювали зворотної перспективи, коли близьке ставало маленьким, а далеке великим, і в 15 столітті від неї і зовсім почали відмовлятись, запроваджуючи планову або лінійну і цим українська ікона ставала схожа на картину. Тоді ж з’являється глибина і поряд з пласким тлом можна зустріти пейзажне. Появляється тривимірність.
Але не можна розглядати православну українську ікону як світську картину – формальна схожість не позбавляє ікону її символізму і сакральності, бо намальоване зображує світ ідеальний, а не реальний.
Поступово виробився особливий підхід – повністю пейзажне тло використовувалось в іконах, що зображували земне життя Ісуса, Діви Марії та всіх святих, а пласке орнаментальне – потойбічне, райське.
Цікавим є те, що українські іконописці зображували ідеалізовану Палестину чи Грецію малюючи гори, річки, дерева, кущі, будівлі, що нагадували природу України і архітектуру її міст.
У період середньовіччя засоби малювання ікон домінували над всім мистецтвом – в іконописній техніці малювали портрети світських осіб, побутові сцени, фрески і мозаїки.
З приходом в Україну Ренесансу все змінилось і тепер вже жанри світського живопису, що швидко розвивався, позичали свої знахідки іконографії.
Середньовічна естетика грунтувалася на тому, що світське (земне) і горнє (духовне) в усьому протилежні, не схожі одне на одне – все Там не таке як Тут – душі воскреслих, предмети, простір і час.
А так як Звідти ніхто не повернувся, щоб змалювати як воно Там насправді, то митці в міру своєї фантазії деформували видимий світ, роблячи його несхожим на видимий.
Відродження принесло людям відкриття, що реальний світ – творіння Боже і отже не може бути непрекрасним, і цю філософію ренесансна людина впровадила в усі прояви Духа: в науки, літературу, архітектуру, скульптуру, живопис, в тому числі і в іконопис.
Нові, ренесансні ікони позбулись аскетичної позаземності, непорушного стояння, звернулись до пропорційності людської фігури замість витягнутості, зменшилась монументальність, збільшився декор.
Художники перестали зображувати середньоземноморський тип обличчя, надавши святим слов’янських рис і психологізму. Біла шкіра, помірно-повні вуста, зменшені очі, рум’яні щоки – такі лики стали сприйматися як норма. При чому все це виконувалось на такому високому рівні, що навіть ієрархи східних церков не могли заперечувати нововведення – настільки то було красиво.
Федір Сенькович. Св.Іоан Златоустий. Фрагмент. 1629 р. Національний музей. Львів.
Проте візантійська основа залишилась незмінною. Композиційні канони і розкладка кольорів по символічності залишились сталими: червоний означав належність святого до праведників, золотий – світло Божого царства, синій і зелений – належність до земного життя, білий – шляхетність і чистоту.
Петрахнович-Мораховський, ікона Різдво Марії, Успенський іконостас, церква св. Козьми і Даміана, село Великі Грибовичі. 1638 р.
Католики сповідували інші композиційні канони і вони не були в них настільки консервативними. Українська ікона ренесансного типу витворила унікальне поєднання візантійської традиції з новим поглядом на світ, формами, часом і простором.
Українцям наступних поколінь було до чого звертатись - наше Відродження було унікальним сплавом європейської і києво-руської спадщини.
Унія
В 1596 році в Речі Посполитій трапилась революційна подія - Унія. В задумі справа об’єдання на рівних Східної і Західної християнських церков була хороша. Але погляди деякої частини католицьких на Унію, як на такий собі перехідний етап до повної католикізації не залишились таємницею для православних і був сприйнятий як загроза.
Між іншим, як часто буває критичні моменти стимулювали різкий підйом інтелектуальних змагань – розвинулось мистецтво полеміки – ми всі в школі чули ім’я Івана Вишенського – православного монаха, запеклого опонента унійності. А ще стала надзвичайна популярна «проповідь».
Кожний поважаючий себе священник писав проповіді, стараючись зробити їх надзвичайно переконливими і аргументованими. Пізнє бароко навіть виробило свій стиль проповіді – так зване «кончетто», стиль гострої, парадоксальної, дотепної.
Ці проповіді будуть надихати і іконописців на нові художні сюжети згодом…
Що стосується взагалі мистецтва, то Унія зміцнила зв’язки з Західною Європою – Польщею, Францією, Італією, Німеччиною і, відповідно, з видноколом культури.
Тутешні цехи, що займались живописом і іконописом - в першу чергу, львівський, а це були одні і ті ж самі люди, навчали майстрів за спеціальною програмою – учень, що хотів стати цеховим майстром, проходив вступний іспит, за деякий час навчання проходив ще один іспит і у разі його успішності, відправлявся навчатися на 2 або 3 роки за кордон – в Італію, Німеччину або інші країни. Так би мовити, шліфувати кваліфікацію. По закінченню стажування він отримував право війти в цех, стати офіційний іконописцем.
Популярними місцями стажування художників з України були художня Академія св. Луки в Римі, Болон’я, Німеччина і Голандія.
В часи Контрреформації агресивність католицької церкви збільшилась, вона почала вважати, що є єдино-правильною, а ті «схизматики» - то взагалі якийсь непотріб. Схизматики, між іншим, думали те саме про католиків. Толерантність тоді була не в тренді.
Подиву гідне те, що православні і греко-католики, не дивлячись на неоднозначну реакцію на Унію суспільства і кліру, ніяк не розкололись так би мовити мистецьки.
Православний іконопис (і все інше, відповідно теж) і греко-католицький залишились у спільній традиції. Еліпса нашої державності (Маланюк) Львів-Київ продовжували підтримувати одне одну.
Якщо в 16-му столітті -першій половині 17 ст. основним мистецьким центром православ’я був Львів, то вже з другої третини це почесне звання переходить до Києва.
Взагалі художніх осередків в Україні було немало – крім вище названих – це Судова Вишня, Чернігів, Жовква, Почаїв, Стародуб, Переяслав, Полтава, Новгород-Сіверський та ін.
Крім замовлення по місцю перебування, художники виконували замовлення будь-де по всій Україні – від Закарпаття до Слобожанщини. Манеру їх письма переймали і місцеві послідовники - тому Україна, не дивлячись на роз’єднаність земель – вражає єдністю стиля.
Київ: бароко, Лавра і Могилянка
Роль Києва особливо посилюється в зв’язку з діяльністю енергійного, мудрого і вченого архімадрита Києво-Печерської Лаври Петра Могили.
Отримавши освіту спочатку в Замойській академії (нині Польща, тоді ще Русь-Україна), потім у Голандії і Парижі, повоювавши під Цецорою і Хотином, син Господаря Молдавії і Валахії (частини Румунії і теперішньої Молдови) постригається в монахи Києво-Печерського монастиря в 1625.
За декілька років стає його архимадритом, а згодом добивається від короля Владислава IV повернення митрополії православним, відкриває за свої кошти школи і колегіум, відсилає вчитись здібних студентів за кордон. Петро Могила був канонізованим в 1996 році усіма 15-ма автокефальними Церквами Вселенської Церкви. Лише Російська Православна Церква канонізувала його як місцевошанованого святого, тобто святого, якого шанують лише на певній території.
Енергійний, освічений, багатий, знатний (до слова, рідний дядько Яреми Вишневецького) він легко і безболісно проводить церковну реформу, аналог якої пізніше в Московії намагався провести тамошній патріарх Нікон, розколовши своїх вірних на дві воюючі частини, відомі нам по назві Розкол. Розкол той існує у них і досі, хоч пройшло вже декілька століть.
В іконописі того часу яскраво виявлена євангельська теологія ікони – життя християнина є підготовкою до вічності, а царство земне – царство Духа Святого, і заслуговує на відображення дійсності.
Це не реалізм в звичному для нас розумінні, це той реалізм, що засвідчує присутність Божественної волі на землі. Ікона реальна – бо реальним є Бог, його святі, всі події, що відбувались у біблійні і євангельські часи.
Складним і неоднозначним було відношення до європейської культури і мистецтва – з ним асоціювалось і польська тиранія і експансія католицизму.
Студенти іконописці Києво-Могилянської Академії малюють з натури, копіюють картини Тінторетто, Ель Греко, Брейгеля, Рубенса, гравюри Піскатора і Гергарда де Йоде.
Академія давала глибокі знання з філософії, етики, риторики направлені на розвиток людини. Поєднання суперечливої політичної атмосфери – грубої сила і просвітленності, жорстокості і соціальної несправедливості, лагідності і прощення, свободи і кабаливитворило в мистецтві Драму. Саме драма, бурхливість почуттів, яскрава колористика, сильна психологізація характеризують мистецтво бароко.
Принагідно варто зазначити, що в Україні можна виділити два напрямки бароко. Бароко європейське і бароко козацьке. Європейське репрезентувала католицька частина суспільства, а козацьке православна і уніатська.
Унікальність козацького бароко в оригінальному поєднанні місцевих києво-руських православних мистецьких традицій з сучасними західноєвропейськими.
В мистецтві бароко привернуло увагу до нерозроблених раніше тем життя і смерті, часу і тлінності буття. Основною темою, вперше так яскраво висвітленою, стає категорія «прекрасного», обожнення краси: в замилуванні довколишньою природою, красивими спорудами, гарними людськими обличчями, а з філософським урівнянням реальності і потойбіччя свідомості почала займати містика. (Це саме в цей час людська фантазія почала творити таку звичну нам українську демонологію, яку ми всі так добре знаємо по Гоголю і не тільки).
Ускладнення поглядів на життя вимагало розробки нових сюжетів, ускладнилась композиція, малюнок стає все більш реалістичний, роздвигаються рамки усталених канонів.
Бог – це любов! – ось лейтмотив української ікони.
Богородиця ніжності. Перша половина 18 ст. Київський національний художній музей. Зверніть увагу на цей жест, такий властивий маленьким діткам. Ісус тягне ручку до маминого підборіддя... Це зовсім неканонічний жест, але як же він символічний - ось мама і дитя, вони щасливі.
Господь недремне око. Зі збірки Ольги Богомолець. замок Радомишль, Житомирщина. Цей сюжет вперше з’являється в українському іконописі в бароковий період. Популярний в католицизмі.
На відміну від Західної Європи, бароко у нас не протиставилось ренесансу, а витворило дискретний перехід, де в одному малюнку могли існувати і ренесансові і барокові риси.
У 18 столітті люди турбувались питаннями Раю. Як же і що буде після смерті? – до того, в попередніх століттях їх більше цікавили покарання і тоді був дуже популярний сюжет Страшного Суду і всіляких проблем, що чекають на грішників. А тепер всіх цікавила нагорода.
І один із найяскравіших проявів мистецького відображення Раю – це усміхнені радісні святі, з такими просвітленними позначені духовною і фізичною красою обличчями, з індивідуалізованими рисами, в яких можна бачити ідеал, взірець, але не чужий і далекий, а свій.
Невипадково в одежах персонажів ікон і взагалі декораціях так часто присутні впізнаванні елементи тодішнього українського соціуму: криноліни, віночки, очіпки, жупани, зброя, будинки з ренесансними чи бароковими архітектурними елементами, натюрморти .
А кольори! Яскраві, світлі, багато тонові, з складними переходами світотіні, контрастні.
Працюйте люди над собою, вдосконалюйтесь, не грішіть – і ви попадете туди ж, де перебувають оці прекрасні, щасливі люди – такий лейтмотив ікон барокового типу.
Трагічна звістка про загибель 20-річного володимир-волинця Дмитра Колєснікова сколихнула усе місто – провести в останню путь наймолодшого Героя Володимира-Волинського прийшло більше тисячі містян.
Дмитро Колєсніков загинув 22 лютого від прямого попадання танкового снаряда у приміщення, де знаходився Дмитро разом із побратимами. На неоголошену війну з Росією він пішов добровольцем від Правого Сектору. І хоча мама Дмитра, наче передчуваючи біду, намагалась зупинити свого єдиного сина та сховала його документи, це не зупинило відважного юнака. Утім, як і рік тому, коли Дмитро Колєсніков розпочав боротьбу за вільну Україну під час Революції Гідності. Тоді батьки дізнались, що син на Майдані, лише коли випадково побачили його на телеекрані.
Побратими з Добровольчого Українського Корпусу називали його «Правим». Один із його товаришів, псевдо котрого «Караван», розповідає, що Дмитро був дуже відважним і справедливим: « Він дуже любив Україну і боровся за неї до кінця. Дмитро з тих людей, які ніколи не відступають назад. Він завжди казав, що ніколи здасться у полон до ворогів і готовий був навіть накласти на себе руки».
Рідні та друзі назавжди запам’ятають Дмитра, як життєрадісну, завжди усміхнену та позитивну людину. «Він завжди сміявся, завжди був добрим і намагався усім допомогти» , - розповіла сестра покійного Юлія.
Відспівували Дмитра у Соборі Різдва Христового. Як зазначив отець Юрій Пилипець, надто дорогою є ціна свободи України, коли ми хоронимо таких юних патріотів.
«Сьогодні древній Володимир плаче, адже проводжає в останню путь наймолодшого воїна, який загинув на полі бою. Дмитро був прекрасним учнем 3-ї школи, гарним студентом технікуму і чудовим патріотом, який любив свою Батьківщину. Він добровільно пішов на фронт, аби захистити нашу державу від бандитів. Він хотів, щоб наша держава була єдина, суверенна і щаслива», - зазначив міський голова Петро Саганюк.
Нескінченним був потік усіх тих, які підходили до труни Героя, аби віддати свою шану. Рідні, друзі та побратими прощались з Дмитром на церковному подвір’ї під щемливу пісню «Плине кача».
Далі процесія рушила центральною частиною міста. Під вигуки «Дмитро – Герой! Батькам – Слава! Слава Україні!» труну пронесли на вулицю Устилузьку, де стоячи навколішки, друзі Дмитра провели його в останню дорогу.
На узбіччях вулиць, втираючи сльози, стояли володимир-волинці, які усвідомлювали, що це молоде життя обірвалось і заради них.
Novorossiya: Kiev mercenary soldiers break into a house, beat the owner, take his belongings, and record it on video: How Can This Happen? Here Is How http://wp.me/p1P9ia-b30
Ukrainian soldiers break into a house, beat the owner, take his belongings, and record it on video Translated by Kristina Rus, Fortruss, 14/2/2015 (Everyone,...
Our public domain pictures scanned from old books are all royalty-free. All our illustrations are free to download and galleries are searchable. Topics include Animals, plants, science, buildings, etc
Словом можно исцелять, но можно и убить. На этом феномене основана так называемая магия...
YOUTUBE.COM
+++
КАЖДЫЙ САМ ЗА СЕБЯ
Человек человеку волк. Человеческая биомасса слишком велика и слишком безлика чтобы видеть в ней каких-то там еще индивидуумов. Они лишь статистические единицы бесконечной неопознанной массы. Миллионом больше, миллионом меньше: это только статистика.
Дружбомагия проклопана, тут каждый сам за себя. Причем оно само как-нибудь рассосется. Знаете, принцесса Селестия, человечие очень любит так думать, любит ничего не предпринимать даже осознав проблему. И тем более любит ничего не делать государство, в лучшем случае симулируя решение проблемы, не пытаясь понять его причину.
Ведь мы помним и другие времена. Помним, что мы дружили подъездами, и целыми домами, непременно ходили друг к другу в гости, общались, а сейчас мы даже не всегда знаем людей, живущих в соседней квартире. Старшее поколение, наверное, с удивлением посмотрит на свою жизнь, и даже не поймет в какой момент весь этот сложный клубок социальных связей, тот мирок, где были свои, не чужие, вдруг распался как песок. Когда всем стало все равно. Когда свой стал не друг, и не враг, а так. Одним из многих. Когда дружба исчезла, и была заменена суррогатом. Каким угодно, но это точно не та дружба, о которой принято писать героические эпосы. А с нею исчезли и герои.
Процесс атомизации общества
Уж кого только не клеймили в организации такового процесса. Нет ни одной живности из ряда конспирологической фауны, которая бы не участвовала в заговоре против человечия в этом вопросе, авторы смелых исследований упомянули решительно всех. А некоторых даже и несколько раз. В принципе, атомизированное общество гораздо проще на индивидуальный прогиб, кажется более управляемым с точки зрения малых сообществ, и потому такое состояние для государства исследователям кажется более выгодным. Но это только на микроуровне, с точки зрения корпоративной или клановой структуры, с точки зрения человека с узким масштабом мышления, с точки зрения структуры с ограниченной ответственностью. Такое положение крайне выгодно для человека и структур, ориентированных на большой хапок. На макроуровне такое положение дел для государства и макросистемы, в отличии от предположения конспирологов, губительно: управляемость и мобилизационный потенциал в цивилизационных проектах не только снижается, но и открывается невозбранная возможность для очень простой организации хаоса. И она, как мы видим, используется на все сто. Мобилизационный потенциал такой макросистемы и кризисная устойчивость и вовсе стремятся к нулю. Любой более-менее заметный кризис для такого общества будет означать решительный паралич управления. Да и самим людям в атомизированном обществе жить куда как некомфортно, и постоянные стрессы, одиночество в толпе и побег от реальности – обыденные вещи современного мира, обусловленные атомизацией.
Много, очень много разговоров на эту тематику, но они не дают понимания проблемы, ибо проблему пытаются объяснить с позиции какой угодно дисциплины кроме профильной. Пытаются объяснить проблему экономикой, пытаются объяснить проблему политикой, иногда даже к проблеме подключаются психологи по Фрейду, но обычно лишь для того чтобы посетовать что детей бьют и недолюбливают, отчего они и вырастают маньяками. А предприимчивые культисты всех мастей и вовсе пытаются монополизировать для своих корпоративных нужд понятия общинности, духовности и нравственности, уводя эти важные вопросы из сферы точного, эффективного и научно выверенного изучения в область мантр, заклинаний и демагогии. В итоге все выливается в профанацию, и реальной механики процесса атомизации эти дисциплины раскрыть не могут, разве что современная психология в составе этологии способна на это. Но человечию очень не нравится сознавать что оно не совершенное и исключительное, не возлюбленное и не избранное, но лишь несколько модифицированное жывотне. И потому к профильной дисциплине для понимания проблем человеческого общества публичные люди прибегать не любят: упоминание неприятных людскому ЧСВ истин неблаготворно влияет на рейтинги, сладкая ложь на рейтингах сказывается куда как лучше. Мне же ЧСВ человечия глубоко безразлично, и оттого я могу легко и спокойно видеть и обсуждать причины проблем, и лишь устранение и нивелирование оных причин способно дать положительные результаты. Именно поэтому, дорогая принцесса, я учу человечие прежде всего видеть причины, и я надеюсь, что оно понемногу способно учиться этой простой премудрости. Во всяком случае то из них, которое способно упрятать свое ЧСВ куда подальше дабы в гордыне своей не закрывать глаза на объективную информацию.
Число Данбара
Это число характеризует максимально возможное количество прямых социальных контактов, которое способен поддерживать человек согласно инстинктивному социальному поведению. Дело в том, что большую часть времени существования на планете человечия как биологического вида оно проводило в рамках маленьких социальных групп – племен или общин, - и вполне естественно приспособило свои инстинкты под таковые условия. Поэтому усредненное число Данбара у человека невелико – около 150. Разброс от среднего показателя характеризуется гауссовым (нормальным) распределением, и хоть бывают особи, у которых эти значения могут быть экстремальными, - от гиперактивных социофагов до замкнутых социофобов, - но большинство людей имеет такой небольшой пул свободных мест для записи социальной информации. Почему природа не могла зарезервировать больше места для больших социальных сетей? Потому что полноценный социальный контакт требует хранения и оперирования довольно значительным массивом информации: социальный статус, отношения с другими особями, вхождение в группы и групповая политика, характер, возможности, навыки, репутация и десятки других параметров конкретного индивида, необходимых для выстраивания с ним социальных отношений и понимания его места в группе. Это очень громоздкий объем информации, а природа всегда экономит: больше возможностей означает большую потребляемую мощность, что в свою очередь требует большего энергетического и пищевого обеспечения. Если же эти возможности активно не используются, то природа предпочитает деактивировать и атрофировать их чтобы снизить объем потребления и тем самым повысить конкурентоспособность вида. Если же таковая необходимость на определенном этапе появляется, то тогда эволюция принимается за их разработку, но время, необходимое для нормальной эволюционной модификации вида исчисляется тысячелетиями.
Когда же по эволюционным меркам эта необходимость появилась?
Да буквально только что, около столетия назад в своей массе, с началом современной мегаполисной урбанизации. Именно тогда человечие начало перебираться из небольших поселений в крупные мегаполисы, и социальные условия, способствующие деятельности традиционной общины, под которую приспособлен человек, исчезли. И именно тогда начался процесс атомизации. И начался он не столько по чьему-то злому умыслу и плану ящериков, сколько объективно, по причинам особенности человеческой природы: число Данбара оказалось гораздо меньшим чем количество жителей в полисах. Для этого, как оказалось, с учетом перекрестных скрепляющих контактов требуется очень немного по современным меркам: нужно чтобы размер поселения превысил 7-10 тысяч особей. Все остальное – лишь дело времени, как правило около 15-20 лет.
Примерно так все и обстоит на практике: в деревнях и небольших поселениях общины как правило сохраняются. Также общинный тип социального поведения сохраняют приезжие из деревни в город, продолжают дружить подъездами, все про всех знают. Но за 15-20 лет они в своем большинстве теряют эти социальные связи и атомизируются. Второе и третье поколение уже значительно меньше способно к общинному социальному поведению и чаще всего формируется уже с атомизированным. Ровно та же история прослеживается и с мигрантами, особенно наглядны в этом отношении кавказские переселенцы: первая волна сохраняет сильные землячества, формируя в атомизированных городах прочный вторичный социум – общину. Но примерно с тем же временным лагом атомизации подвержены и они, а третье городское поколение как правило и вовсе дистанцируется от общины. И это все является закономерным следствием одной причины - несоответствия инстинктивного программного обеспечения человечия условиям его проживания.
Вторым значимым фактором стала персонализация источников информации, которая не способствует социализации – сначала телевидение, а после и интернет.
Для информационного обмена при этом человеку нет необходимости в непосредственном общении, что позволяет не затрачивать много усилий для успешного социального взаимодействия. И это тоже не козни космических ящериков, а закономерность, при которой природа старается сократить до минимума энергетические затраты. Этому нельзя помешать, это можно только учитывать. Тем не менее, несмотря на все объективно противодействующие факторы, община, т.е. успешно сформированный вторичный социум крайне важен для нормального развития личности и для многих аспектов управления, мобилизационного потенциала и для работы поведенческих регуляторов. Причем кружки по интересам не являются полноценным заменителем, потому что община формируется прежде всего территориально, и не может быть слишком большой. Несколько сотен людей - это предел, причем биологически предопределенный предел, после которого община невозможна. И можно гарантировать что "само" оно никак не разрулится, и тут нужно управленческое вмешательство, причем на государственном уровне. Государству, которое выражает интересы структур грабежа и большого хапка функционирующие общины не нужны и даже вредны. Но государству, которое выражает интересы населения, вопросами практического функционирования общин стоит заниматься всенепременно. Ставка государства на религиозные инструменты в этом отношении более чем ошибочна: религии уже давно неэффективны в сим вопросе, как и во многих иных.
Сохраняя верность Императору, нашему бессмертному повелителю, милостью Золотого Трона я утверждаю необходимость итераторов, коие будут ведать вопросами построения вторичных социумов (общин) на местах. Итераторы в рамках вверенного им социума (поселка, района, квартала) будут выполнять функции затейников, организаторов вечеринок, развлечений, игр, лекций, кружков и секций, досуга и отдыха, воспитания и тонкого, мастерского распространения Имперских Истин. Эти общительные люди будут призваны нивелировать негативныефакторы атомизации, и будут способствовать социализации людей в пределах вторичных социумов. Некоторые сравнят итераторов с пионервожатыми, но функции итераторов будут гораздо шире как по аудитории, так и по задачам. Основной же будет одна: построение и устойчивое функционирование горизонтальных социальных связей в рамках общины.
Для нужд итераторов потребуется кое-какая инфраструктура, но в большинстве своем она уже есть, просто требует ремонта и доукомплектации: это дома культуры, пионеров и офицеров, щедро и в достаточных количествах построенные в советскую эру технологий практически в любом населенном пункте. Также итераторам потребуется плотное взаимодействие со всеми увеселительными и культурными заведениями, и для влияния на информационное содержание и политику оных итераторам будут нужны определенные полномочия. Постепенно, шаг за шагом служба итераторов будет восстанавливать разрушенные социальные взаимосвязи и будет следить за информационно-культурной средой вверенной общины, тонко и профессиональнопропагандируя Имперские Истины через развлечения. Развлекая, поучать. Развлекая, соединять. Развлекая, создавать естественную среду обитания для человечия.
Да, дорогая принцесса Селестия, этот вспомогательный механизм хоть и способен значительно улучшить и модифицировать социальную механику как на микро-, так и на макроуровне, улучшить и усилить цивилизацию, нарастить мобилизационный потенциал и просто добавить радость жизни для многих людей, но он не устраняет причину атомизации. Да, это шаг к эволюции и улучшению по гармоничному пути, но это не решает системной ошибки. Признавать ошибку - дело хорошее, но вдвое лучше - исправить ее, и об этом я напишу вам во время ближайшее. Всегда верный, чешу вас за ушком.
"А уявляєш, якби митники зазирнули в наші валізи – як довелося би їм все пояснювати", - жартували у розмові між собою народні депутати Сергій Соболєв та Сергій Власенко, яких кореспондент "Європейської правди" зустрів у неділю на пересадці в аеропорту Франкфурта.
У величезних валізах, які дійсно викликали увагу митниці, були сотні футболок із фото Надії Савченко і написом англійською "Free Savchenko".
Це – наочна агітація, яку українські парламентарії взяли з Києва до Страсбурга для поширення серед колег-депутатів ПАРЄ.
Надію Савченко – українську військовополонену, народного депутата та символ боротьби з агресором – було заплановано зробити наріжним каменем сесії ПАРЄ. Саме в понеділок асамблея мала визнати її повноваження та наділити її дипломатичним імунітетом.
Нарешті, саме в понеділок відбувся широко розрекламований МЗС "твіттер-шторм" з хеш-тегом #FreeSavchenko, який мав на меті привернути увагу світової спільноти до українських полонених у в’язницях РФ.
Але всі ці дії готувалися виходячи з припущення про те, що Надія Савченко не буде звільнена.
Асиметричної відповіді від РФ не чекав ніхто.
І коли в дипломатичних колах з’явилися чутки про те, що Путін вже дав згоду на звільнення Савченко, з’ясувалося, що цей варіант несе для України не лише можливу тактичну перемогу, але також стратегічну поразку.
* * * * *
Отже, що сталося в понеділок?
Ми не знаємо, чи готувалися в РФ заздалегідь до даного сценарію. Між тим за зовнішніми ознаками було схоже, що навіть чільні представники російської делегації не були поінформовані про такий варіант.
Ще о першій годині дня (за місцевим часом) керівник зовнішньополітичного комітету Держдуми Олексій Пушков довго розповідав журналістам, що Росія не може звільнити Савченко, і детально пояснював, чому ПАРЄ не має впливу на долю цієї українки.
До слова, Пушков не мав виходити до ЗМІ – на цей час було призначено брифінг спікера Держдуми Сергія Наришкіна.
Наришкін планував багато спілкуватися з пресою – він навіть привіз до Страсбурга своїм літаком близько тридцяти (!) журналістів, які буквально окупували прес-центр Ради Європи.
Але у заздалегідь визначений час спікер Держдуми не вийшов у прес-зону, надіславши замість себе заступників.
Схоже, що в цей час Наришкін проводив переговори щодо нової стратегії Москви. Про те, що лінія дійсно змінилася, стало відомо буквально за дві години.
Ньюзмейкером дня став сенатор Ради федерації РФ Ігор Морозов, який не входить до переліку найвпливовіших фігур у російській делегації. На засіданні комітету з питань міграції, під час розгляду поправок, він взяв слово та оголосив, що Росія підтримує норму про звільнення Савченко.
Жоден з інших представників РФ, які також були присутні на засіданні, не заперечив його слів.
Поправку було підтримано практично одноголосно, тож завтра, під час розгляду питання в сесійному залі, вона буде в статусі пріоритетної.
Звісно, завжди лишається шанс на те, що стався "ексцес виконавця" і пан Морозов переплутав пункти і проголосував за щось непотрібне. Щоби перевірити це, "Європейська правда" звернулася до Олексія Пушкова, зустрівши російського депутата в коридорах асамблеї.
Він робив все можливе, щоби уникнути відповіді на питання "Європейської правди".
– Можно минуточку внимания? Вы, вероятно, слышали, что Морозов поддержал поправку об освобождении Савченко и объявил, что это – позиция РФ. У вас действительно изменилась позиция?
– Я не был на том комитете, спрашивайте у Морозова.
– Но я же интересуюсь не его мнением, а позицией РФ по поводу Савченко. Вы допускаете, что поддержите норму о ее освобождении?
– А почему вы считаете, что я должен отвечать? Вы даже не спросили, есть ли у меня время разговаривать об этом, - знову спробував піти від відповіді глава російської делегації в ПАРЄ, який до того відверто нудьгував в одному з коридорів.
Після ще декількох раундів "дипломатичного футболу", коли кореспондент знову вітався, перепитував, чи можна поставити питання, і кількаразово ставив його, Пушков нарешті відповів: "Вопрос будут рассматривать завтра (27 січня. - Ред.), правильно? Вот завтра я и отвечу, какова сейчас наша позиция (по вопросу Савченко)".
Кращого доказу того, що РФ дійсно розглядає можливість поступок в цьому питанні, годі було й вигадати.
А згодом "Європейська правда" дізналася, що пообіді росіяни вже розпочали переговори з окремими депутатами від України про "великий компроміс".
Що входить до компромісу?
В двох словах пропозиції росіян зводяться до того, що вони готові звільнити Савченко (і, можливо, ще декількох українців-заручників, утримуваних в РФ) в обмін на повне відновлення Росії в правах в рамах ПАРЄ.
При цьому перший крок, за пропозицією росіян, повинні зробити саме українці – вони мають відкликати свою підтримку ідеї про оскарження повноважень делегації РФ та публічно виступити проти інших санкцій відносно російської делегації.
А вже в якості другого кроку росіяни знаходять шляхи для звільнення Савченко – приміром, ухвалюють виправдувальний вирок, або навіть звинувачувальний і, відразу ж, рішення про амністію чи помилування.
Ці пропозиції, до слова, підтверджують тезу про те, що Надія Савченко для РФ – лише високопосадовий заручник, не більше. Але росіян це не надто обходить.
Цей варіант домовленості з РФ емоційно може здатися дуже привабливим – адже Савченко дійсно є одним із символів спротиву України.
І тим важче сказати "ні" у відповідь на російську пропозицію, тим самим прирікши цю жінку на подальше перебування в статусі заручника.
Але ж йдеться про повне зняття санкцій проти РФ, введених в Раді Європи.
Згадаймо – хіба ж обмеження проти РФ було запроваджено лише через Савченко? Хіба зникли проблема російського вторгнення на Донбас та анексії Криму?
За даними "Європейської правди", пропозиції, з якими вийшли росіяни, їхні українські колеги відхилили. З двох мотивів. По-перше, через те, що написане вище – звільнення Савченко – не знімає всіх претензій до Кремля, а санкції нам пропонують зняти всі, без винятку.
По-друге, лунала думка про те, що Кремль "кине і оком не моргне".
Адже навіть у питанні звільнення Савченко право зробити останній крок має російська сторона.
Між тим відмова української сторони не означає, що Росія зупиниться.
Є велика імовірність, що пропозиції РФ будуть позитивно сприйняті депутатами ПАРЄ від інших країн.
І частина провини тут – на українцях, перш за все – на представниках "Батьківщини", які тривалий час акцентували питання у Страсбурзі виключно на звільненні Савченко, лишаючи "в тіні" проблематику Донбасу та Криму.
І, нарешті, "Європейська правда" вже детально описувала ситуацію в ПАРЄ і в Раді Європи загалом, де більшість гравців хочуть за будь-яку ціну запобігти виходу Росії з організації.
Саме з цими депутатами і з цими страхами зараз працюють представники РФ. Чи буде успішною їхня лобістська діяльність – дізнаємося вже в середу ввечері.
Когда был сбит «Боинг», донецкие террористы немедленно и радостно заявили, что сбит украинский транспортник, и пригрозили, что так будет с каждым, кто появится в «их небе».
Потом, поняв, что сбили пассажирский лайнер, ушли в полный отказ. И до сих пор есть сомневающиеся в том, что стреляли террористы.
Когда был расстрелян автобус под Волновахой, террористы немедленно и радостно заявили об уничтожении украинского блок-поста.
Потом, поняв, что попали по пассажирскому автобусу, опять ушли в отказ.И до сих пор есть сомневающиеся в том, что стреляли террористы.
Когда в Донецке под минометным обстрелом погибли люди на остановке троллейбуса, террористы немедленно обвинили в этом украинскую армию.
Потом, поняв, что на 15 километров (расстояние, на котором находятся украинские позиции) миномет не стреляет, заявили о «диверсионной группе карателей», специально прокравшейся в город, чтобы стрелять по троллейбусной остановке. И до сих пор есть сомневающиеся в том, что стреляли террористы ...
Когда в Мариуполе под обстрелом «Градов» и «Ураганов» погибли люди, террористы немедленно и радостно заявили о наступлении на город (а до этого их главарь похвалялся, что более не намерен брать пленных).
Потом, поняв, что случилось, они попытались по привычке свалить все на украинскую армию и объявить «провокацией» - но на сей раз налицо все доказательства того, что стреляли с территорий, контролируемых террористами.
Сегодня публично сомневаться в том, кто ответственен за гибель 30 человек в Мариуполе, могут только российские дипломаты, привычно блокирующие решения Совбеза ООН, направленные против донецких террористов, и российские пропагандисты в штатском, начиная с ведущих Кремль-ТВ, и заканчивая анонимными блогерами, сетующими , что Мариуполь не успели «освободить» раньше ...
Сколько еще нужно жертв после «Мариупольского рубежа» для того, чтобы стала очевидной гибельность кремлевской политики в «украинском вопросе»?
Именно кремлевской - потому что террористы и недели не продержались бы без российской поддержки. Потому что именно из России они получают «Грады» и «Ураганы», «Буки» и ПЗРК, танки и бронетранспортеры.
Или еще остались сомневающиеся в происхождении этого оружия?Думающие, что донецкие шахтеры собирают его из подручных средств в подземных мастерских? И там же изготавливают снаряды и патроны?
Еще остались сомневающиеся в том, что в Донбассе против украинской армии воюют не «ополченцы», чудесным способом научившиеся водить танки и стрелять из «Градов», а засланные из России профессионалы?
Кстати, кто помнит, как российские власти и российские пропагандисты называли чеченцев, воевавших против российской армии (и не получавших при этом из-за границы ни танки, ни БТР, ни системы залпового огня)? Разве «ополченцами»?
И Следственный комитет, помнится, не возбуждал уголовные дела по фактам массовой гибели мирных жителей Чечни. Зато сейчас он храбро возбуждает их против украинских военных ...
Конечно, российское руководство неизменно отрицает наличие в Украине своих военнослужащих.
Но точно так же оно отрицало их наличие в Крыму перед его аннексией - а потом признало.
Точно так же оно отрицало наличие «добровольцев» на востоке Украины - а потом признало.
И точно так же их предшественники из советского руководства отрицали, что наши солдаты воюют в Корее и Сирии, Анголе и Мозамбике, Египте и Йемене, Алжире и Вьетнаме, Эфиопии и Ливане - а потом признали: традиция заложена давно ...
Мир устроен так, что тайное все равно станет явным.
И точно так же, как сейчас Стрелков-Гиркин откровенничает о захвате крымского парламента и начале мятежа в Донбассе - в скором времени станет точно известно, кто и как разжигал войну в Украине. Кто и как направлял туда российских «отпускников» и «добровольцев», кто и в каких званиях изображал «ополченцев», кто и сколько направил туда российского оружия, кто сеял ненависть и раздувал ложь.
И обязательно, - хочу надеяться, что достаточно скоро, - настанет время, когда все они ответят за содеянное. И перед российским народом, и перед народом Украины.
Ответят за погибших и раненых, за искалеченные тела и изуродованные души.
Акція з вшанування пам'яті загиблих у Маріуполі
Громадське Телебачення ((( http://youtu.be/OD3NJp-AT4I )))
+
Страшная картина агрессии российской военщины -
Мариуполь после трагедии
Громадське Телебачення ((( http://youtu.be/-8UjsqkRpRM )))
++
+++++++++
Маріуполь під «Градом». Місцеві
Громадське Телебачення
+ http://youtu.be/q99XhFNvfZo
+++
Опубликовано: 24 янв. 2015 г.
++
Мало комментариев потому, что на площади общаются люди - российский сброд чувствует, что их мерзость будет контрастировать с поведением моих соотечественников. Низменные чувства не являются аргументом для нормального здорового человека.
+++
"Порошенко - "убивает", а путин - "животворит", если говорить образно саркастически.
+++ +++ +++.
российский кремлёвский дух Украину мучает убивает - Украина от этого страдает.
+++ +++ +++
Многие россияне смакуют кровь и убийство Украинцев в Интернете - не все из них проплачены кремлём.
+++ +++ +++
Для понимания ситуации - картина "величия российского духа" на примере зверского обращения с Украинскими военнопленными - защитниками Донецкого аэропорта (((http://youtu.be/sQQJdeipX9U - цитата " Пленных укров бытие Донецк, 22 01 15 ПРЕСТУПЛЕНИЕ 666 " - в аннотации указан источник информации )))
+++ +++ +++
Смотрите ссылку и думайте правильно, у кого совесть и мозги действуют ((( Маріуполь під «Градом». Місцеві - http://youtu.be/q99XhFNvfZo )))
+++ +++ +++
Вся подлость кремлёвской власти открытая - в Крыму (В Чечне и в Грузии, при разстреле Белого Дома правительства в Москве), но в Донбассе - скрывают интервентов под видом сепаратистов. Противники Украины (и нормальные люди) уже почувствовали кремлёвскую власть - они там разставляют своих управленцев - а гиркинд откуда - забыли "следователи Ютьюбовские из россии"..... документ преступления для невежественных и безсердечных людей - пустое. Российские провокации в Донбассе эффективны благодаря низкому уровню культуры и забитости многих местных жителей.
Павел Казарин
