Цитата сообщения морда_зверя
Письменник із Златопільського краю
«І річ не в загальній культурі, потребах глядача, і не в мистецтві. А в агресивній випадковості, яка неадекватно заповнила не свою нішу, тим самим впливаючи на смак, створюючи орієнтири, що знищують особистість, з успіхом культивуючи примітивізм майбутніх поколінь» - так в однім з своїх інтерв’ю відізвався Олександр Жовна про український телерадіоефір. І хоч він мав на увазі зовсім не те, від чого в’януть вуха і мозок звужується до розміру волоського горіха, безперечно те, що я повністю поділяю його думку по суті.
«Якого одкровення можна чекати, поєднуючи каву із солодким перцем?» - а будь-яку із збірок Олександра Жовни. Грані життя, такі різні, і кожного разу впізнані, викладаються несподівано реалістично, ніби останній калейдоскоп власних спогадів перед раптовою зустріччю зі смертю. Янгол водив пером автора «Маленького життя», ця коротка новела найсильніша за емоційним впливом, вона переконує, що віра у вищу силу добра робить дива справжні.
У новелі «Вдовичка» душа молодої людини у пошуку, вона прагне музи, прикута до своєї Рози Ісаківни,не просто квартирної господарки, а явища, що супроводжує початок і може залишитись з тобою до кінця. «Найнестерпніше ставало тоді, коли місто окутували сутінки і Роза Ісаківна настійно нагадувала, що час вкладатися спати. Вона спочивала у великій кімнаті, на широкому дерев'яному ліжку, над яким висів жовтий трухлявий килим. Голову її облягав вицвілий з мережкою чепчик, і стара була так схожа на гоголівську Коробочку, що мене охоплювало неприємне почуття.» Я сам згадав, читаючи ці рядки, про жахливі хвилини осінніх ночей в Ставрополі, коли це вже моя «Ісаківна» голосно пихкала, а я марно огортав голову широкою подушкою. Картина Я.Ф.Капкова «Вдовичка» була і в мене. Звичайно не сама «Вдовичка», я пам’ятаю «Портрет дочки» Рокачевського в Національному художньому і «Інфанту Маргариту» Веласкеса у тому ж музеї російського мистецтва, де зустрів свою скороплинну зірку герой новели. Моя перспектива була менш райдужною, шансів перестріти замріяну родичку Веласкеса наприкінці ХХ століття практично не лишилось.
«Бабка» певною мірою перегукується з «Людиною в футлярі» великого українського поета А.П.Чехова. І знову власні спогади, мені був 21 рік, я зовсім ще не знав життя, а герою оповідання під сорок, і що ж – він чинить так само, як я у 21. За іншими обставинами і з купою зовсім інших деталей та забарвлень, але ж я пізнаю ті внутрішні заборони і стереотипні забобони пізнього радянського виховання «високоморальної людини».
У «Партитурі на могильному камені» ніби немає нічого містичного, все можна пояснити хворобливою уявою, що страждає на муки сумління, але сама атмосфера оповіді насичена містикою, немов струменями сонячного дощу. Саме так у Едгара По – жодного чаклунства, але таємні закутки людських бажань і страхів виплескують на поверхню картини, що торкають читача прозорими клубами могильного холоду.
«Її тіло, що пахло зимовими яблуками» - варіація інтернет-кохання у доцифрову епоху. Листи, яких довго чекаєш, але справжність яких не викликає сумнівів. І знову майже чеховська розгубленість і невпевненість, а невмолимий час від боязких почуттів залишає самі могили.
«Історія одного похорону» - історія людини-зомбі, «білого комірця» епохи пізньої радянщини, який з молоком радянської батьківщини всотав її моральний кодекс. Запізнюючись на потяг, він полишає на цвинтарі труну з непохованим тілом матері.
«Судний день» - спроба проникнути вглиб душі людської потвори, і виникає думка, що таке жахіття в подобі людини лише подальший розвиток в певному напрямі «білого комірця» з попередньої новели. Канцероген радянського виховання таємно вирощував ракові пухлини.
«Самотній будинок» - тема існування душі в неживому. Людина, для якої річ має духовну цінність, може одухотворити її, вдихнути в неї частку своєї душі, і річ починає жити особистим життям, як сама людина. Я хочу дати життя своєму будинкові, який стоїть самотою, і лише раз на рік-два зустрічає мене докором полупленої стіни.
