ПРИЖИЗНЕННЫЕ ПОРТРЕТЫ СУЛЕЙМАНА И РОКСОЛАНЫ

МАВЗОЛЕЙ, ГДЕ ПОХОРОНЕНЫ СУЛЕЙМАН И РОКСОЛАНА

Хюррем оказалась не только желанной любовницей, но и интересной, умной собеседницей, искушенной в искусствах и государственных делах. В дни разлуки (а Сулейман совершил 13 военных походов) они переписывались изысканными стихами на персидском и арабском языках. Она знала турецкий, арабский, персидский языки, она в совершенстве овладела искусством танца, играла на нескольких инструментах, декламировала современников и ублажала Султана в постели.

Говорят, Роксолану нельзя было назвать красивой, скорее милой. Но все удивлялись ее умению преподносить себя, подчеркивать достоинства, все только говорили об особенной ауре (харизме?) султанши. Что ж, у славянок это в крови. Одна из образованнейших женщин своего времени, Роксолана принимала иностранных послов, отвечала на послания иноземных правителей, влиятельных вельмож и художников. В XVI веке флорентийцы даже поместили парадный портрет Хюррем, для которого она позировала венецианскому художнику, в своей картинной галерее. То был единственный женский портрет среди изображений бородатых султанов в тюрбанах — это ли не первая победа прав женщины в Османской империи?

Впоследствии Роксолана предложила Султану построить мечеть, которая носила имя Сулеймана. Эту идею реализовал придворный архитектор Синан. В этой мечети впоследствии Султаншу и похоронили.

Роксолана родила Султану 5 детей — четверо сыновей и одну дочь Мириам. Мехмед (тур. Mehmed) (1521 — 1543) Мириам (тур. Mihrimah) (1522 — 1578) Селим (тур. Selim) (1524 — 12 декабря 1574) Баязид (тур. Bajezid) (1525 — 28 ноября 1562) Джангир (1533 — 1553) Сулейман больше всего любил свою единственную дочь Мириам. В 1539 году ее выдали замуж за Рустем-пашу, который позже стал великим визирем.

Сулейман также построил в честь дочери мечеть. Из сыновей отца пережил лишь Селим. Остальные погибли в ходе борьбы за трон. В том числе и сын Сулеймана от третьей жены Gülbahar — Мустафа. Говорят, что добрый Джангир умер от огорчения за своим братом. Баязид, после неудачной попытки убить Селима, вместе с 12 000 своих людей скрывался в Персии. Воспользовавшись помощью персов, врагов Османской империи, он стал предателем. Впоследствии Сулейман поладил с персидским шахом, в результате чего, в обмен на 4 000 золотых монет, сторонники Баязида были убиты, а его самого, вместе с четырьмя сыновьями, выдано посланцам Султана. Смертный приговор, который вынес Сулейман своему сыну, было выполнено 28 ноября 1562.

Роксолана. (Художник Мартин Элиас)

Письмо Роксоланы к Сигизмунду Августу. 1549

Роксолана умерла 18 апреля 1558 (по другим версиям — 1561 или 1563). После ее смерти Сулейман проводил активную деятельность в ее честь, по всей империи построил большое количество объектов, посвященных Роксолане. Говорят, что Султан не позвал в свои покои ни одну женщину, после смерти Роксоланы. Его наложницы были жутко обижены и разочарованы, но Сулейман никого больше не хотел видеть в своей постели. В 1999 году в г.Рогатине был установлен памятник Роксолане. Автор проекта-- львовский скульптор Роман Романович, заслуженный архитектор Украины Орест Скоп(г. Львов) и Юрий Глуговский(Рогатин). Скульптор не стремился воспроизвести анатомический образ Насти Лисовской, а показал украинскую девушку в лице сотен тысяч пленниц, которых история оторвала от отчего порога.
 

Это речь Сулеймана перед Диваном после смерти Хюррем...

Такой она была женщиной, что ее глаза проникали в мое сердце, губы, в мой ум.
Даже один единственный взгляд я бы не променял ни на что на этом свете.
Каждый раз когдаона произносила- Сулейман- я оказывался в Раю.
Она была не только женщиной- она была поэзией, цветком, моею любовью, моей султаншей, она была всем!

Памятник Роксолане-- это памятник страдальной судьбе украинской женщины, которую " били, убивали и плен забирали", но она сумела не утонуть в океане бытия, так или иначе принести пользу своей нации. В этом одновременно раскрывается душа нашего народа, он радует глаз и даёт отдых душе.

Церковь Святого Духа. Здесь была резня , когда в плен попала Настя Лисовская.

Внутри церкви

 

 

Старинное кладбище у церкви Святого Духа. Возможно, здесь похоронены родители Насти-Роксоланы.

Роксолана в литературе

 

 

 

ЛЕСЯ ПИЛИП"ЮК( ДИРКАВЕЦЬ). РОКСОЛЯНА. ПОЕМА

Диким полем, Чорним шляхом, ген, таврійськими степами
Йшли невільники --русини за скрипучими возами.
Йшли у рабство, у неволю, проклинали власну долю,
Бо не може руський нарід pади дати із ордою.

В ланцюгах--дівчата, хлопці--український цвіт вишневий,
На чужині вони стануть за товар, як лій, дешевий.
Як не ляхи, то ординці розгулялися шляхами,
І нема кому спинити, відсіч дати їм мечами.

Допустилися русини--без князів їхня держава,
А минула слава гине, залишився люд без права.
Лиш одна живе надія--запорозьке військо славне,
Але де ж ви, де ви, браття? ...Десь ховаються у плавнях.

 

Горів Рогатин.
Задихався від диму.
Орда свою здобич в дорогу жене.
Ридає русинка:"Віддайте дитину,
Або ж зарубай, бусурмане, мене!"

Татари спішили, бо треба втікати, А ну ж як поспіють з степів козаки. А в них на возах не якісь там дукати, А краю цього--найгарніші квітки. До пам"яті Настя прийшла вже в дорозі. Крутились колеса, поскрипував віз. Вона здогадалась, що їде на возі, Вловила смак диму, що вітер доніс.

Згадала матусю кохану,єдину, І рідну хатинку в зеленім садочку, Подружок Марусю, Катрусю, Ярину І батькову церкву, оту, на горбочку. Ординці наскочили, наче ті звірі, Вовками метались по кожнім подвір"ї. Святу рідну землю топтали чужинці, І кари просили на них рогатинці.

Дике поле...Чорний шлях...
Все змішалось: плач і страх.
Стогнуть бранки:"Пити, пити..."
Ой, як хочеться їм жити.

Що чекає їх там далі,
Що, крім горя і печалі?"..
Настя хрестик свій виймає
І з слізьми в очах благає
Божу Матінку святу:
"Згляньсь на мене, сироту,
Не лишай, рідненька,
Будь при мені, моя ненько!"

Знов помолилася про себе,
Торкнулась пальчиком щоки.
Чумацький шлях зоріє в небі,
А зорі наче свічечки.
На мить немов би призабула,
Звідкіль вона, куди іде?
Долоньки човником згорнула,
А в голові гуде, гуде...
Дорозі тій нема кінця,
Що день, то важче, ваажче йти:
"За що нам, боже, кара ця?"
...Свистять нагайкові дроти.

Ото б узяти та втекти і заховатись у траву... А небо в зорях угорі подібне так на булаву. Степи, степи, комиш стіною Майнув бакмет. Поніс гінця: "А чи горюють там за мною, чи в церкві правиться в отця?"

Думки, думки. І знову сльози. Нема вже сил так довго йти. Вогонь. Дими. І на занози татари селять казанки. З чола змахнула Настя піт:"Яка жара" Мордує спека, а їй всього п"ятнадцять літ, Й така дорога вже далека!"

Ідуть невільники сумні, несуть у серденьку тягар.
Хтось заспівав. І пісня враз злетіла чайкою до хмар.
А Настю тілом біль пройняв, заледве втрималась. Не впала:
"Та хто ж то пісню цю співав? Її ж співала рідна мама!"

А мати Настусина вдома ридала:
"Чому я дитя своє з дому віддала?
Чому не вдушила того бусурмана?
О, доленько, доле, о, Насте кохана!
Невже більш ніколи тебе не побачу?
Почуй свою маму, почуй, як я плачу!
Верни мені, Боже, рідненьку дитину,
Верни мені Настю, без неї загину!.."

Їдуть, їдуть орди дикі( грузнуть ковані колеса) Задоволені та ситі. Вечоріє. Гаснуть плеса. Скільки нищили, палили села ці, міста, поля... Ніч. Вовки в степу завили. Ой і щедра тут земля!

Добра випала гостина:збіжжя, вовна, вишиванки, Виноградні чисті вина ще й гарненькі полонянки! Чути гвалт чужої лайки, вже й до Криму недалеко. Гамір. Сльози. Свист нагайки. Звідки взявся тут, лелеко?

І від того ще сумніші думи-мислі в полонянок:
"Де ж ви, хлопці-запорожці? Скоро Кафа. Скоро ранок".

Ординці радіють, що вдався похід, Багатими їдуть до Криму, Уже збагатіють, звісно, як слід, Бо гарний товар для калиму.

А в Кафі над морем базари, базари... Чим лиш не торгують тут турки, татари. І, навіть ,закутими в ланці людьми... Торгують русинами, наче кіньми!

У кафі Настусю купили до школи,
Такої в них дома не було ніколи.
Навчання давалось для неї без мук.
Була Настя здібна до мов і наук.
Ту здібність у неї помітив ще тато,
Бо й сам із книжками дружив він завзято.
Священик Лісовський був в місті один
І добре ім"я мав на увесь Рогатин.
А як було мило для батька самому,
Коли повертався зі Львова додому--
Василь і Настуся, його пташенята
Не бублика ждали, а книжку і тата.

Як боляче знати, що ти лиш товар,
Котрий тут щоранку ведуть на базар.
Й за тебе хтось має отримати плату...
О, девзяти сил, щоб помститися кату?!
Була ж колись наша держава міцною,
Князі за свій нарід стояли стіною.
Якби не бояри, не ті їхні чвари--
Не знали б русини про кримські базари.

У школі невільниць час швидко минув.
І знову базари. Купці. І...Стамбул.
Її до гарему взяли за служницю.
Тут мусіла бути слухняна, мов киця.
Бо та одаліска--чорнявка вродлива
Насправді була дуже зла і примхлива.
А ще знала Настя--це дім Сулеймана,
Найбільшого в світі вельможі, тирана.
Це він свої орди на Русь посилав,
Це він її села, міста спопеляв.
(А може не він, бо ще був молодий.
А може Селім, його батько старий)
Та хто б з них не був--її край у ярмі.
А Настя--служниця в гаремі. В тюрмі.

Рятувала Настю українська вдача.
Та й до праці Настя була не ледача.
Вірила Настуся в ту щасливу днину,
Як полишить службу, верне в Україну.
Та тепер за клітку правив їй гарем,
Де вона не Настя, а вже Роксоляна, а уже--Хуррем.

Усе завмерло. Тихо. Тихо.
Іде кімнатами султан, гарему цього пишний пан.
Господар трьох частин Землі...
Іде наслідник грізного Селіма,
Володар Смирни, Доласі,
Царгорода, Єрусалима,
Могутній цар п"яти морів,
Кавказьких гір, Балканів і Лівану,
Найбільший падишах Османів.
Халіф всесвітній мусульманів...

Настя поглянула і зблідла:
Так ось який ти, Сулеймане!
Це через тебе тут я, бідна,
Далеко так від тата й мами.
А він красиві брови звів,
Затримав погляд, й, мов з туману,
Згадав: Карпати, Галич, Львів,
І стало ясно Сулейману:
Вона русинка, з тих країв.
До того ще яка смілива:
"Раніш не бачив тут її,
Признатися, вона вродлива"...
...Пішла гаремом новина--Сулейман закоханий в русинку,
Мовляв, чаклунка є вона, тож він бере її за жінку.
Переполошений Стамбул, черченки чешуть язиками:
"Та чи в Османії хто чув?! Рабинь не сватали султани!.."

Ой нелегко Роксоляні--вороги довкола неї.
Язики у них погані.Дуже тяжко. Дуже зле їй.
 

Сулейман дружину любить і в усьому догоджає.
Прийде вечір, приголубить, і, як правило, спитає:
--Що тепер, ласкава пані, наречеш мені зробити?..
--Звідки пані, туди воям дай наказ більш не ходити.
І не йде на Україну він з татарською ордою,
Сам захоплений до згину українською красою.
Також мусив ще зізнатись( чи був радий чи не рад):
Став частіше прислухатись до тонких її порад.

І вражався не лише султан: вона знала напам"ять Коран.
Володіла десятками мов, але вчилася знову і знов.
Добре знала османські звичаї, шанувала традиції краю.
І була надзвичайна дружина, народила султанові сина.
Розуміла і квіти, і трави, у державні поринула справи.
Мала лагідну, ніжну натуру і високу вкраїнську культуру.

А в пишних палатах, в країнах найдальших
Ходить стала слава про мудру султаншу.
З послами чужими вона розмовляла,
Держави мирила, клейноди вручала.
Писала листи до князів, королів,
Ніхто позмагатися з нею не смів.
Думки її мудрі кордонів не знали,
Про неї живу вже легенди складали...

"З усіх наймудріша султанова жінка!" Але ж та султанка була українка! Земля України дала Насті вроду. А мудрість і розум--то дар її роду. Тому у найважчу для себе годину В думках поверталась завжди в Україну: Ходила стежками, де в житі блавати, Де хлібом так пахне і мило від м"яти. Легенько ступала під вікнами хати: "Чому тут так гарно?! І де моя мати?" У вишні питала, у мальви питала, Котрих на подвір"ї зазвичай застала. Ішла босоніж по росі у свій сад, Аби назбирати грушок для дівчат. А потім вгощаслись; дзвенів щирий сміх, І пестились трави дівчаткам до ніг.

Коли ж навесні знемагаючи втому, Журавлики небом летіли додому, Чомусь над гаремом спинялсь, кружляли, Тужливо курликали, ніби ридали... Їх поглядом довго вона проводжала, А потім до ранку очей не стуляла. Хотілося з ними додому, на волю,-- І в пишних палатах ридала до болю. Та знала: не вирватись їй із неволі, Як тим козакам, що знесилені, хворі, У тюрмах підземних закуті в кайдани. Вони--її біль, її серденька рани. Питала у себе тоді Роксоляна, Дружина найбільшого в світі тирана: "Хто ж їх порятує у цій чужині? Я знаю, це треба зробити мені"..

Й вчувався їй голос, неначе з туману: "Не плач, моя доню, не плач, Роксоляно, Для тебе відкритий завжди рідний дім. Ще ж будуть ординці глумитися в нім. Ніхто зупинити навали не зможе, Лише твоє серце мені допоможе. Повір, люба доню, прийде та година, Пригорне до себе тебе Україна. Таку вже у світі ми маємо долю, Що тільки найкращі страждають за волю!"

І знову птахом серце б"ється серед ночі, І знов вона підходить до вікна. Що там за обрієм шукають її очі? Той Чорний шлях, яким сюди прийшла? За морем синім інший світ клекоче, До гнізд своїх вернулись журавлі. Вже Липа скресла, берегом хлюпоче, Пухнасті котики вмостились на вербі. Іде весна! Великдень на порозі.

Чому, султанко, ти сумна,
Чому ти знову у тривозі?
Усе зробила так, як треба,
Не достане чайок лихо,
Угорі зоріє небо,
Шлях відкритий, море тихе.
Лише чекає помаху руки
"Усе готово!"
Рукавами втирають сльози козаки.
Чому ти не радієш, Роксолянко?
Поплили чайки--добра їм дорога!
А ти, напевно, знов не спиш до ранку...

Великий Боже! Боже України!
Прости за все, дитя своє прости,
Гіркий свій хрест нелегко їй нести.
А там в Україні знов маки цвіли,
Стрункіші стриміли дуби й явори.
Над річкою липи красиві, крислаті.
Калина в коралях, мов дівка багата.
Вже щедро родили і жито й пшениця.
І в кожній хатині своя відданиця!
Де згарища тліли--оселі, оселі,
І люди вже інші, щасливі, веселі.
Про бранку-султанку ходили чутки:
Хтось знав щиру правду, хтось плямкав плітки.
Спокою не знала лише Роксоляна,
Бо думала знов, що просити в султана?
Полегшити долю своєму народові,
В котрого забрав він дітей і свободу.
Дітей, що розкидано всюди світами,
Пригнічених ляхом, ордою, громами...
Чи можна щось більше зробить для народу,
Ніж дати для нього піввіку свободи?!

У княжому місті тече бистра річка, На горбику церква стоїть невеличка. Старенька вона, як той білий наш світ. Насправді церковці--півтисячі літ. О, скільки б вона розповісти могла... Про те, як Настуся дівчатком була. Про те, як ввірвались у місто татари І як вони наш Рогатин грабували.

Як трави горіли і било громами, Як діти кричали:"Пустіть нас до мами!.." Забути минуле--непрощенний гріх, Хоч час на століття, мов порох, приліг. Минають зими, вертаються весни, Та тільки лиш Липа прокинеться, скресне, У небі з"являється ключ журавлів, Що понад Стамбулом у небі летів.

І чути над краєм тужливе:"Курли-и-и-и-...
Ми від Роксолани привіт принесли..."