Ніл Гейман: Чому наше майбутнє залежить від бібліотек, читання і фантазії

Ніл Гейман – англійський письменник в жанрі фантастики та фентезі, який відомий у всьому світі своїми творами для дітей та дорослих. Такі його роботи як «Зоряний пил», «Американські боги», «Кораліна», і серія коміксів «Пісочна людина» – відомі у всьому світі, навіть серед людей, які не належать до фанатів жанру.

У Barbican Centre (центр виконавчих мистецтв), в Лондоні, Ніл Гейман прочитав чудову лекцію, в якій розповів, чому майбутнє людства залежить від нашої фантазії, книг та бібліотек.

Один з користувачів LiveJournal.com зробив переклад конспекту лекції з англійської, і ми вирішили переопублікувати його у себе.

*****

Отже, я збираюся поговорити з вами про читання. Я збираюся розповісти вам, що бібліотеки важливі. Я збираюся припустити, що читання художньої літератури, читання для задоволення є однією з найважливіших речей у житті людини. Я збираюся з усією пристрастю благати людей усвідомити, що таке бібліотеки і бібліотекарі, і зберегти обидва явища.

І я очевидно дуже сильно упереджений, адже я письменник, автор художніх текстів. Я пишу і для дітей, і для дорослих. Вже близько 30 років я заробляю собі на життя за допомогою слів, здебільшого створюючи речі і записуючи їх.

Безсумнівно я зацікавлений, щоб люди читали, щоб люди читали художню літературу, щоб бібліотеки і бібліотекарі існували і сприяли любові до читання та існуванню місць, де можна читати.

Так що я упереджений як письменник. Але я набагато більше упереджений як читач. І я ще більше упереджений як громадянин Великобританії.

Я промовляю цю промову сьогодні під патронатом Агентства читання, благодійної організації, чия місія полягає в тому, щоб дати всім рівні шанси в житті і допомогти стати впевненими і зацікавленими читачами.

Сюди входить підтримка освітніх програм, бібліотек і окремих особистостей, а також відверте і безкорисливе заохочення самого акту читання. Тому що, як кажуть, все змінюється, коли ми читаємо.

Саме ця зміна і саме цей акт читання – те, про що я хочу сьогодні поговорити. Я хочу розповісти про те, що з нами робить читання. Для чого воно створене.

Одного разу я був у Нью-Йорку і почув розмову про будівництво приватних в’язниць – це індустрія, що стрімко розвивається в Америці. Тюремна індустрія повинна планувати свій майбутній ріст – скільки камер їм знадобиться? Яке буде кількість ув’язнених через 15 років?

І вони виявили, що можуть передбачити все це дуже легко, використовуючи найпростіший алгоритм, заснований на опитуваннях, який відсоток 10 і 11-річних не може читати. І звичайно не може читати для свого задоволення.

В цьому немає прямої залежності, не можна сказати, що в освіченому суспільстві немає злочинності. Але взаємозв’язок між факторами простежується.

Я думаю, що найпростіші з цих зв’язків формуються очевидно. Грамотні люди читають художню літературу.

У художньої літератури є два призначення. По-перше, вона відкриває вам залежність від читання. Жага дізнатися, що ж станеться далі, бажання перегорнути сторінку, необхідність продовжувати, навіть якщо буде важко, тому що хтось потрапив у біду, і ти повинен дізнатися, чим це все скінчиться … в цьому є справжній драйв.

Це змушує дізнаватися нові слова, думати по-іншому, продовжувати рухатися вперед. Виявляти, що читання саме по собі є задоволенням. Одного разу усвідомивши це, ви на шляху до постійного читання. Читання – це ключ.

Кілька років тому я чув висловлювання, що ми живемо в «пост-грамотному» світі, де можливість отримувати смисл з письмового тексту вже вторинна, але ці дні пройшли. Слова зараз важливіші ніж будь-коли, ми досліджуємо світ за допомогою слів, а так як світ зісковзує в світову павутину, ми слідуємо за ним, щоб спілкуватися і бути свідомими того, що ми читаємо.

Люди, які не розуміють один одного – не можуть обмінюватися ідеями, не можуть спілкуватися, а програми-перекладачі роблять тільки гірше.

Найпростіший спосіб гарантовано виростити грамотних дітей – це навчити їх читати і показати, що читання – це приємна розвага. Найпростіше – знайдіть книги, які їм подобаються, дайте їм доступ до цих книг і дозвольте їм прочитати їх.

Я не думаю, що існує така річ, як погана книга для дітей. Знову і знову серед дорослих стає модно вказувати на певні дитячі книги, часто на цілий жанр або автора, і проголошувати їх поганими книгами, книгами, від читання яких потрібно захистити дітей.

Це дурниця. Це снобізм і дурість. Не існує поганих авторів для дітей, якщо діти хочуть їх читати і шукають їх книги, тому що всі діти різні. Вони знаходять потрібні їм історії, і вони входять всередину цих історій. Побита і замусолена для вас ідея – не побита і замусолена для них. Адже дитина відкриває її вперше для себе.

Не відвертайте дітей від читання лише тому, що вам здається, ніби вони читають неправильні речі. Література, яка вам не подобається, – це шлях до книг, які можуть бути вам до душі. І не у всіх однаковий з вами смак.

Дорослі з добрими намірами можуть легко знищити любов дитини до читання: захистіть їх від читання того, що їм подобається, або дайте їм достойні, але нудні книги, ці сучасні еквіваленти вікторіанської «виховної» літератури. Ви залишитеся з поколінням, переконаним, що читати – це не круто, або гірше того – неприємно.

Потрібно, щоб наші діти вставали на сходи читання: все, що їм подобається, буде просувати їх – щабель за щаблем – до грамотності.

І друга річ, яку робить художня література, – вона породжує емпатію. Коли ви дивитеся телепередачу або фільм, ви дивитеся на речі, які відбуваються з іншими людьми.

Художня ж проза – це щось, що ви робите з 33 букв і пригорщі розділових знаків, і ви, ви один, використовуючи свою уяву, створюєте світ, населяєте його і дивитеся навколо чужими очима.

Ви починаєте відчувати речі, відвідувати місця і світи, про які ви б і не дізналися. Ви дізнаєтеся, що зовнішній світ – це теж ви. Ви стаєте кимось іншим, і коли повернетеся у свій реальний світ, то щось всередині вас трошки зміниться.

Емпатія – це інструмент, який збирає людей разом і дозволяє вести себе не як самозакохані одинаки.

Ви також знаходите в книжках дещо життєво важливе для існування в цьому світі. І ось воно: світові не обов’язково бути саме таким. Все може змінитися.

У 2007 році я був у Китаї, на першому схваленому партією конвенті з наукової фантастики і фентезі. У якийсь момент я запитав у офіційного представника влади: чому? Адже НФ тут не схвалюли довгий час. Що змінилося?

Все просто, сказав він мені. Китайці створювали чудові речі, якщо їм приносили схеми. Але нічого вони не покращували і не придумували самі. Вони не винаходили. І тому вони послали делегацію в США, в Apple, Microsoft, Google і розпитали людей, які придумували майбутнє, про них самих. І виявили, що ті читали наукову фантастику, коли були хлопчиками і дівчатками.

Література може показати вам інший світ. Вона може взяти вас туди, де ви ніколи не були. Один раз відвідавши інші світи, як ті, хто скуштував чарівних фруктів, ви ніколи не зможете бути повністю задоволені світом, в якому виросли.

Невдоволення – це хороша річ. Незадоволені люди можуть змінювати і покращувати свої світи, робити їх кращими, робити їх іншими.

І поки ми не пішли від теми, я хотів би сказати пару слів про ескапізм. Цей термін вимовляють так, як ніби це щось погане. Начебто «ескапістська» література – це дешевий дурман, потрібний тільки заплутаним, обдуреним і введеним в оману. А єдина література, гідна дітей і дорослих, – це література наслідувальна, що відображає все найгірше в цьому світі.

Якби ви опинилися в нерозв’язній ситуації, в іншому місці, серед людей, які не бажають вам нічого хорошого, і хтось запропонував би вам тимчасову втечу звідти, невже б ви цю можливість не прийняли?

Саме такою і є ескапістська література, це література, яка відкриває двері, показує, що на вулиці сонце, дає місце, куди можна піти, якщо тебе контролюють, і людей, з якими хочеться бути (а книги – це реально існуючі місця, не сумнівайтеся в цьому ).

А що ще важливіше, під час такої втечі книги можуть дати вам знання про світ і ваші біди, вони дають вам зброю, дають вам захист: справжні речі, які можна забрати з собою в тюрму. Знання та вміння, які можна використовувати для справжньої втечі.

Як нагадує нам Дж. Р. Р. Толкін, єдині люди, які протестують проти втечі, це тюремники.

Інший спосіб зруйнувати дитячу любов до читання, це, звичайно, переконатися, що поруч немає книг. І немає місць, де діти б могли їх прочитати.

Мені пощастило. Коли я ріс, у мене була чудова районна бібліотека. У мене були батьки, яких можна було переконати закинути мене в бібліотеку по дорозі на роботу під час літніх канікул.

І бібліотекарі, які брали маленького самотнього хлопчика, який повертався в бібліотеку щоранку і вивчав каталог карток, розшукуючи книги з примарами, магією або ракетами в них, книги з вампірами або загадками, з відьмами і чудесами. І коли я прочитав всю дитячу бібліотеку, я взявся за дорослі книги.

Вони були хорошими бібліотекарями. Вони любили книги і любили, щоб їх читали. Вони навчили мене, як замовляти книги з інших бібліотек через міжбібліотечний обмін. У них не було снобізму з приводу того, що я читав. Здавалося, їм подобався цей хлопчик з широко розкритими очима, який любив читати.

Вони говорили зі мною про прочитані книги, вони знаходили для мене інші книги із серії, вони допомагали. Вони ставилися до мене як до пересічного читача – не більше і не менше – і це означало, що вони поважали мене. У свої 8 років я не звик до того, щоб мене поважали.

Бібліотеки – це свобода. Свобода читати, свобода спілкуватися. Це освіта (яка не закінчується в той день, коли ми залишаємо школу або університет), це дозвілля, це притулок і це доступ до інформації.

Я боюся, що в 21 столітті люди не зовсім розуміють, що таке бібліотеки і яке їхнє призначення. Якщо ви сприймаєте бібліотеку як полицю з книгами, вона може здатися вам старою і несучасною в світі, де, більшість, хоча і не всі книги, існують в електронному вигляді. Але це фундаментальна помилка.

Я думаю, що тут вся справа в природі інформації. Інформація має ціну, а правильна інформація безцінна. Протягом всієї історії людства ми жили за часів браку інформації. Отримати необхідну інформацію завжди було важливо і завжди чогось вартувало. Коли садити урожай, де знайти речі, карти, історії і розповіді – це те, що завжди цінувалося.

Інформація була цінною річчю, і ті, хто володіти нею або добували її, могли розраховувати на винагороду.

В останні роки ми відійшли від браку інформації і підійшли до перенасичення нею. Згідно Еріку Шмідту з Google, тепер кожні два дні людська раса створює стільки інформації, скільки ми виробляли від початку нашої цивілізації до 2003 року. Це щось близько п’яти ексобайтів інформації в день, якщо ви любите цифри.

Зараз завдання полягає не в тому, щоб знайти рідкісну квітку в пустелі, а в тому, щоб розшукати конкретну рослина в джунглях. Нам потрібна допомога в навігації, щоб знайти серед цієї інформації те, що нам дійсно потрібно.

Бібліотеки – це місця, куди люди приходять за інформацією. Книги – це тільки верхівка інформаційного айсберга, вони лежать там, і бібліотекарі можуть вільно і легально забезпечити вас книгами. Більше дітей беруть книги з бібліотек, ніж будь-коли раніше, і це різні книги – паперові, електронні, аудіокниги.

Але бібліотеки – це ще, наприклад, місця, де люди, у яких немає комп’ютера або доступу до інтернету, можуть вийти в мережу. Це неймовірно важливо за часів, коли ми шукаємо роботу, розсилаємо резюме, оформляємо пенсію в інтернеті. Бібліотекарі можуть допомогти цим людям орієнтуватися в світі.

Я не думаю, що всі книги повинні потрапити або потраплять на екрани. Як одного разу зауважив Дуглас Адамс, за 20 років до появи Amazon Kindle, паперова книга схожа на акулу. Акули старі, вони жили в океані до динозаврів. І причина, чому акули досі існують, полягає в тому, що акули краще за всіх справляються з роллю акул.

Паперові книги міцні, їх складно знищити, вони не бояться води, з них зручно читати і при прямому сонячному світлі, вони зручно лежать в руці, і для них завжди залишиться місце. Вони належать бібліотекам, навіть якщо бібліотеки вже стали місцем, де ви можете отримати доступ до електронних книг, аудіокниг, DVD і інтернет-контенту.

Бібліотека – це сховище інформації, яке дає кожному громадянину рівний доступ до неї. Це включає в себе інформацію про здоров’я. І про психічне здоров’я. Це місце для спілкування. Це затишне місце, притулок від навколишнього світу. Це місце з бібліотекарями. Якими будуть бібліотеки майбутнього, ми можемо уявляти вже зараз.

Грамотність стала важливішою, ніж будь-коли в цьому світі SMS і е-мейлів, в світі письмової інформації. Ми повинні читати і писати, і нам потрібні відкриті світу громадяни, які можуть комфортно читати, розуміти, що вони читають, розуміти нюанси і висловлюватися так, щоб бути зрозумілими іншим.

Бібліотеки – це дійсно ворота в майбутнє. Так що дуже шкода, що по всьому світу ми бачимо, як місцева влада розглядає закриття бібліотек як легкий спосіб зберегти гроші, не розуміючи, що вони обкрадають майбутнє, щоб заплатити за сьогодні. Вони закривають ворота, які повинні бути відкритими завжди.

Відповідно до недавнього дослідження Організації Економічного співробітництва та зростання, Англія – ​​це єдина країна, де населення старшого віку більш грамотне і більш численне, ніж населення молодшого віку, якщо порівнювати ці показники з іншими факторами, наприклад, гендер, соціально-економічні показники і тип зайнятості.

Говорячи іншими словами, наші діти і внуки не так грамотні, як ми, і їх менше, ніж нас. Вони менше здатні орієнтуватися в світі, розуміти його, вирішувати проблеми. Їх легше обдурити і заплутати, у них менше можливостей змінити свій світ, вони менш працездатні. Так, все вище перелічене актуальне. І Англія як країна впаде під натиском більш розвинених націй, тому що їй буде не вистачати кваліфікованої робочої сили.

Книги – це спосіб спілкуватися з мертвими. Це спосіб вчитися у тих, кого більше немає з нами. Людство створило себе, розвивалося, породило тип знань, які можна розвивати, а не постійно запам’ятовувати. Є казки, які старіші за більшість з країн, казки, які надовго пережили культури і стіни, в яких вони були вперше розказані.

Я вважаю, що у нас є відповідальність перед майбутнім. Відповідальність і зобов’язання перед дітьми, перед дорослими, якими стануть ці діти, перед світом, в якому вони будуть жити. Ми всі – читачі, письменники, громадяни – маємо зобов’язання. Мабуть, я спробую сформулювати деякі з них.

Я вірю, що ми повинні читати для задоволення, наодинці з собою і на публіці. Якщо ми читаємо для задоволення, якщо інші бачать нас за книгою, ми вчимося, ми тренуємо нашу уяву. Ми показуємо іншим, що читання – це добре.

Ми повинні підтримувати бібліотеки. Використовувати бібліотеки, заохочувати інших користуватися ними, протестувати проти їхнього закриття. Якщо ви не цінуєте бібліотеки, значить, ви не цінуєте інформацію, культуру або мудрість. Ви заглушуєте голоси минулого і шкодите майбутньому.

Ми повинні читати вголос нашим дітям. Читати їм те, що їх радує. Читати їм історії, від яких ми вже втомилися. Говорити на різні голоси, зацікавлювати їх і не припиняти читати тільки тому, що вони самі навчилися це робити. Робити читання вголос моментом єднання, часом, коли ніхто не дивиться в телефони, коли спокуси світу відкладені в сторону.

Ми повинні користуватися мовою. Розвиватися, дізнаватися, що означають нові слова і як їх застосовувати, спілкуватися зрозуміло, говорити те, що ми маємо на увазі. Ми не повинні намагатися заморозити мову, прикидатися, що це мертва річ, яку потрібно шанувати.

Ми повинні використовувати мову як живу річ, яка рухається, яка несе слова, яка дозволяє їх значенням і вимові змінюватися з часом.

Письменники – особливо дитячі письменники – мають зобов’язання перед читачами. Ми повинні писати правдиві речі, що особливо важливо, коли ми складаємо історії про людей, які не існували, або місця, де не бували, розуміти, що істина – це не те, що трапилося насправді, а те, що розповідає нам, хто ми такі. Зрештою, література – це правдива брехня, крім усього іншого.

Ми повинні не втомлювати наших читачів, а робити так, щоб вони самі захотіли перевернути наступну сторінку. Один з кращих засобів для тих, хто читає з неохотою – це історія, від якої вони не можуть відірватися.

Ми повинні говорити нашим читачам правду, озброювати їх, давати захист і передавати ту мудрість, яку ми встигли почерпнути з нашого недовгого перебування в цьому світі. Ми не повинні проповідувати, читати лекції, запихати готові істини в роти наших читачів, як птахи, які годують своїх пташенят попередньо розжованими черв’яками. І ми не повинні ніколи, ні за що на світі, ні за яких обставин писати для дітей те, що б нам не хотілося прочитати самим.

Ми повинні розуміти і визнавати, що як дитячі письменники ми робимо важливу роботу, тому що якщо ми не впораємося і напишемо нудні книги, які відвернуть дітей від читання і книг, то ми виснажимо наше майбутнє і ще більше принизимо їх.

Всі ми – дорослі і діти, письменники і читачі – повинні мріяти. Ми повинні вигадувати. Легко прикинутися, що ніхто нічого не може змінити, що ми живемо в світі, де суспільство величезне, а особистість менше ніж ніщо, атом в стіні, зернятко на рисовому полі.

Але правда полягає в тому, що люди змінюють світ знову і знову, особистості створюють майбутнє, і

Судьба Марии Гартунг, дочери Александра Пушкина

Скільки пам’ятала себе Вірдж, завжди любила сни більше, ніж життя, хоч знала, що сон – репетиція смерті. У снах бачила себе юною красунею у незвичайно гарній весільній сукні, а поряд її кузен Ед. Зрештою, вона поринула у вир вигаданого кохання і нерідко дивилася на Еда очима дорослої жінки. Кохання підточило її сили, в її тілі поселився туберкульоз. Та вона замість поцілунку на ніч у щічку – підставила губи… І завирував вальс бажань: їй 13, він вдвічі старший.
22 вересня 1835 року Едгар Аллан-По таємно одружився з Вірджинією Клем. Довелося їй вінчатися таємно, без омріяної сукні. Вони пили кохання повними пригорщами, були щасливі. Він виспівав коханій свої найкращі ліричні поезії, почав підніматися службовими щаблями, отримав репутацію найчеснішого, але різкого критика; а вона… все ще бачила у сні свою весільну сукню. Тому 16 травня 1836 року По ще раз вінчався (ремейк на прохання дружини). www.youtube.com/watch?v=fdqn6JekZwc
www.youtube.com/watch?v=fdqn6JekZwc
Шість років щастя подарувала їм доля. Її мрія, її сон збулися! Вірдж розквітла, забула про хворобу, співала майже цілі дні. Увечері 30 січні 1842 року, Вірджинія грала на піаніно і співала перед гостями, коли у неї раптово лопнула кровоносна судина. Вона була при смерті від туберкульозу. Засмучений тяжким станом дружини Едґар тамував горе в чарці.
29 січня 1845 року у нью-йоркській газеті Evening Mirror був надрукований вірш «Ворон», що став літературною сенсацією року.
30 січня (знову це число!) 1847 року Вірджинії не стало… Смерть дружини стала останньою і непоправною катастрофою життя По, через два роки 40-річного письменника не стало…

http://uahistory.com/topics/category/famous_people

У Гете была одна интересная привычка – он набивал карманы семенами цветов фиалок и....
Гёте не просто любил фиалки, а занимался оригинальным способом их разведения. Так, выходя на прогулку по окрестностям своего родного Веймара, он всегда брал с собой пакетик с семенами этих цветов и высевал их во всех подходящих для этого местах. В результате, ещё при жизни поэта пригороды Веймара покрылись цветущими лужайками фиалок, которые немцы до сих пор называют «цветами Гёте». А немецкие садовники вывели огромное количество сортов душистой фиалки, названных ими в честь героев произведений своего знаменитого соотечественника Гёте: черный сорт получил название "Доктор Фауст", ярко-красный - "Мефистофель", нежно-голубой - "Маргарита".
Однако это не единственное любимое растение великого человека, Гёте очень любил все растения и отлично знал ботанику. Однажды его друг привез подарок – листочек каланхоэ. В письмах к друзьям Гёте писал о каланхоэ: “Как из одного листа возникает бесчисленное количество новых побегов, так из одной постоянной любви можно черпать все новое и новое счастье”.
Гёте не только высаживал этот скромный цветок, но и воспевал его в своих произведениях. Вот, к примеру, его баллада с одноименным названием "Фиалка" в переводе Николая Вильмонта:
Фиалка на лугу одна
Росла, невзрачна и скромна,
То был цветочек кроткий.
Пастушка по тропинке шла,
Стройна, легка, лицом бела,
Шажком, лужком
С веселой песней шла.
"Ах!- вздумал цветик наш мечтать, -
Когда бы мне всех краше стать
Хотя б на срок короткий!
Тогда она меня сорвет
И к сердцу невзначай прижмет!
На миг, на миг,
Хоть на единый миг".
Но девушка цветка - увы! -
Не углядела средь травы,
Поник наш цветик кроткий.
Но, увядая, все твердил:
"Как счастлив я, что смерть испил
У ног, у ног,
У милых ног ее".
Иоган Вольфган Гете.
Google.com
Комментарии
Напишите комментарий...


Марина ЗавьяловаЩитовидная железа
19 ч. · Участники группы "Щитовидная железа"

Цікаві факти з життя Миколи Гоголя

Читать далее...

Читать далее...