Край села криниця поросла мохами,
Стежка до криниці вкрилась лопухами.

Струхнута цебрина* і відра немає,
Вітерець тихенько ланцюга гойдає.

А колись на вигін, попри цю криницю,
Хлопці і дівчата йшли на вечорниці.

Попід ясні зорі й місяць сріблоокий,
Вів свою дівчину парубок високий.

До свого серденька пригортав кохану.
Руки доторкались до тонкого стану.

Кучері шовкові падали на очі,
Калатало серце в грудях до півночі.

Зорі задивлялись у відро з водою,
Дівчина сміялась, кликала з собою.

Ковшиком долоньки брала ту водицю,
Він схилявся низько, щоб із рук напиться.

Та вода холодна тамувала спрагу,
Силу додавала хлопцеві й відвагу.

Мокрими устами цілував дівчину,
Соромливо місяць втупився в цебрину.

Світанкові роси несли запах м'яти,
Та обіймів ніжних їм не розірвати.

Сонні молодиці вже ішли по воду,
Хлопець надивитись все не міг на вроду.

Літо промайнуло, відступила спека,
Хлопець той поїхав із села далеко.

Довго ще дівчина хлопця виглядала,
Біля криниченьки плакала-ридала.

Рік за роком линув, падали зірниці,
В дівчини сім'я є, та й живе в столиці.

Та коли нагода влітку випадає,
З дітками своїми до села вертає.

Затамує подих, лине до криниці,
Бо солодка дуже в ній була водиця.

© Мазур Наталя