Лекція №3

ТЕМА: Загальна характеристика літератури епохи Відродження
МЕТА: виділити закономірності, які визначали зміни ключових етапів складної еволюції художнього світосприйняття епохи Відродження; осмислити, спираючись на принцип історизму, природу взаємодії неповторних письменницьких особистостей і сучасних їм епох;
ОБЛАДНАННЯ: портрети письменників, аудіо записи, виставка книжок.

План

1.     Історична характеристика епохи Відродження.
2.     Особливості розвитку літератури Відродження.
3.     Періодизація, етапи розвитку літературного Ренесансу. Основні жанри.
Література:
1.    Ковалева Т.В., Лапин И. Л., Паньков Н.А. Литература средних веков и Возрождения.- Минск: Изд-во «Университетское», 1988. 230с.
2.    Лосев А.Ф. Эстетика Возрождения. М., 1979. 280с.
3.    Прокаєв Ф.І., Кучинський Б.В., Булаховська Ю.Л., Долганов І.В. Зарубіжна література ранніх епох.- К.: Вища школа, 1994. 405с.

1.Історична характеристика епохи Відродження.
Прехід до культури нового часу включає в себе два великих рухи - це Відродження та Реформація. Відродження знаменує собою світський напрямок, Реформація - релігійний. Читаємо далі



 

Muslina2010 (Зарубежка) все записи автора

Лекція №4

ТЕМА: Література епохи Відродження в Італії
МЕТА: виділити закономірності, які визначали зміни ключових етапів складної еволюції художнього світосприйняття епохи Відродження в Італії; осмислити, спираючись на принцип історизму, природу взаємодії неповторних письменницьких особистостей і сучасних їм епох;

ОБЛАДНАННЯ: портрети письменників, аудіо записи, виставка книжок.
План
1.Італійське Відродження: історичне тло, етапи розвитку літератури, основні жанри.
2.     Витоки Ренесансу. Данте Аліг’єрі.
3.     Петрарка як основоположник італійського гуманізму.
4.     Боккаччо. Значення збірки «Декамерон» в історії ренесансної літератури.
5.     Особливості літератури ХУ ст.
6.     Італійське літературне Відродження ХУІ ст.


1.Італійське Відродження: історичне тло, етапи розвитку літератури, основні жанри.
    Пріоритет Італії у розвитку гуманізму і культури Відродження був зумовлений рядом причин:
    сприятливе географічне положення;
    авторитет та політичне значення Рима;
    безпосередня спадкоємність нової італійської культури щодо великої спадщини античного світу;
    виникнення великих торговельно-ремісничих центрів( Флоренція, Венеція, Генуя, Мілан).
        Говорячи про розвиток гуманістичної культури  Італії, визначають три періоди: треченто (к.ХІІІ- ХІУ ст.),  кватроченто (ХУ ст.) та чінквеченто (ХУІ ст.). Кожний з цих періодів був визначений якісними зрушеннями й змінами в галузі політичного, економічного й культурного  життя.
         Найпоказовіше ці процеси відбувалися у Флоренції, де тривала боротьба з феодалами закінчилася повним усуненням останніх з командних постів. Буржуазія підкорила і селянство, і робочий люд. Політична партія гібелінів, які прагнули об’єднати Італію під єдиною владою імператора, мріяла створити державу на зразок давньоримської. Гвельфи - партія, що складалась з буржуазії, яка орієнтувалась на римських пап ( «чорні» й «білі»).
        Література Італії не являла собою єдності, а поділялася на кілька літератур, що існували в окремих частинах Італії. Найвищий розвиток вона досягла у Тоскані з центром у Флоренції.
        У к.ХІІІ ст. У Флоренції формується поетична школа «Солодкого нового стилю», представники якої спираючись на середньовічні традиції, підготували естетику гуманізму. Термін «солодкий стиль» був введений в обіг, мабуть, самим Данте, який згадує у своєму «Бенкеті» про «солодкі вірші».
        Визнаним головою школи був Гвідо Гвініцеллі (1235-1274). Про його життя відомо дуже мало: народився у Болоньї у родині юриста, вчився в університеті, був гібелліном, був висланий з рідного міста й рано помер на чужині. Вихований на поетичних традиціях провансальских трубадурів, він свідомо ставить образ «Дами-володарки» на другий план, оспівуючи «захоплене й піднесене» серце закоханого.
        Видатними поетами школи «Солодкого нового стилю» були Гвідо Кавальканті, Чіно де Пістойя, Данте Аліг’єрі.
        І етап Італійського Відродження - ХІУ ст. / У політичному житті: вільні міські комуни, зростання капіталістичних відносин, перехід деяких італійських міст-держав від республіки до монархії;  у літературі:  в діяльності Данте та перших гуманістів народні та наукові елементи переплітаються, взаємодіють, звернення до античності виявляє себе на ґрунті латинської культурної традиції/
        ІІ етап італійського Відродження - ХУ ст. /загальний напрямок та зміст літератури гуманістів  видозмінюється внаслідок змін у суспільстві. Гуманізм ХУ ст. Перетворюється на штучне відображення античних ідей та образів, звернене до вузького кола освічених людей. Характерна деталь -  зверхнє ставлення до італійської мови. Антична традиція переважає національну.
        ІІІ етап італійського Відродження - ХУІ ст. /початок феодально-католицької реакції, що була зумовлена економічним та політичним занепадом. Криза гуманістичної культури. Формалізм. Копіювання. Зародження традицій класицизму, що потім розвинувся у Франції.
        Таким чином, для літератури  італійського Ренесансу характерна:
    реалістична направленість,
     звернення до чуттєвої краси,
    піклування про форму,
    відмова від усталених формул та кліше,
    зображення людини як основного предмета,
    створення образів у динаміці їх розвитку,
    природа як самостійна цінність, а не просто місце події.
    
    2.Витоки Ренесансу. Данте Аліг’єрі.
                            Він усім єством належить до новіших                             часів, хоча думками й поглядами                                 коріниться в минувщині.
                                        І.Я.Франко
    Один з перших біографів Данте Боккаччо оповідає, веронські жінки страхалися флорентійського вигнанця, бо свято вірили, що Дантове лице потемніло від кіптяви, а бороду  присмалило полум’я під час мандрів колами пекла. А вже після смерті поета його поема, названа автором просто «Комедією» отримала епітет «Божественна». Велич «Божественної комедії» спричинила й трансформацію й самого образу Данте: непоказний за життя, вже на фресках Джотто та Оркан’я, створених невдовзі після його смерті, виглядає римським героєм з суворим «орлиним профілем», що дав стільки поживи майбутнім поетам.
     Данте народився у Флоренції в старовинній, але збіднілій родині за рік до остаточного вигнання гібелінів. Точна дата народження невідома. Данте скорочене від імені Дуранте - «твердий». Відомості про навчання його в університеті Болоньї документального підтвердження не дістали, та ясно одне: освіту Данте отримав ґрунтовну. У 9 років майбутній поет зустрічає дівчинку - Беатріче Портінарі. Про Беатріче відомо, що вона одружилася й рано померла - в 24 роки. Ще за життя Данте присвячував їй сонети, але «куртуазна любов не зобов’язувала ні до чого крім віршів» (О.Дживєлєгов). Наслідком стресу від звістки про смерть Беатріче став перший автобіографічно-психологічний роман «Нове життя». Вірші, написані у 1283-1290рр. Поєднані прозовим коментарем.
    Активна участь у політичному житті (виступ на боці «білих» гвельфів, виконання обов’язків члена міського уряду) спричинила заочний вирок та вигнання.
    Відійшовши від політичної боротьби, Данте пише філософський трактат «Бенкет», розвідку «Про народну мову».
    Вершиною творчості є поема «Комедія» (1307-1321рр.). Складається з 3 частин: «Пекло», «Чистилище», «Рай». Вся поема буквально пронизана магією священних цифр - 3 і 9.
    Про популярність твору свідчить хоча б факт існування  легенди  про те, що перед останньою подорожжю до Венеції поет приховав декілька пісень ще не оприлюдненого «Раю». І ось його синові Якопо уві сні з’явилася батькова тінь і показала схов, де лежали дорогоцінні зшитки.
У листі до Кан Гранді делла Скеля, правителю міста Верони, Данте повідомляє про ті задачі, які він ставив перед собою в «Божественній комедії». Він пише, що будь-який літературний твір має декілька сенсів: буквальний, алегоричний, моральний і анагогический (тобто ваблячий увись, розкриваючий внутрішній дух твору). В «Божественній комедії» її буквальне значення  — зображення доль людей після смерті; алегоричний  — ідея відплати, тобто покарання або нагороди людини за його життєві вчинки; моральне значення  — утримати людину від зла і направити його до добра (схожою задачею був зосереджений і Гоголь); анагогический  — оспівати силу любові до Беатріче, що прояснила його свідомість і що надихнула на створення поеми.
Фактом української культури «Комедія» стала у ХУІІІ ст., коли гетьман-вигнанець Пилип Орлик у своєму щоденнику занотував, що гіркоту чужини полегшує читання віршів великого Данте. А ще через 100 років у Шевченка: «А Данте старого полупанком нашим можна здивувать» («Варнак»).


    3.Петрарка як основоположник італійського гуманізму.
    Петрарка, як і Данте, був людиною з суперечливими поглядами на життя. Народився 20 липня 1304 року у місті Ареццо, у родині флорентійського нотаріуса, друга й однодумця Данте, якого теж було вигнано з міста. Вчився Петрарка на юридичних факультетах  університетів Болоньї та Монпельє. Орієнтувався на римську літературу.
    У 1326 р. Приймає духовний сан, щоб забезпечити собі матеріальний прибуток. «Не знати злиднів, не маючи нічого зайвого, не розпоряджатися іншими, але й не бути ні в чому залежним від інших». Все життя лишався світським абатом. Королі й герцоги постійно добивались його згоди служити у них при дворах. «З деякими володарями я поводився майже так, як вони зі мною, внаслідок чого їхнє високе становище приносило мені багато задоволення без щонайменших турбот...»
    6 квітня 1327р. в одній з авіньйонських церков він побачив Лауру, любов до якої стала джерелом натхнення для поета. Точних відомостей про неї не збереглося, але відомо, що вона була матір’ю численного сімейства й померла під час епідеміїї чуми.
    Довгий час Петрарка проживав у містечку Воклюз, поблизу Авіньйона, на лоні чудової природи. Саме тут він створив численні твори, що поклали початок новій науці - античній філології.
    До найважливіших творів належать: «Канцоньєре», що складається з 366 віршів (317 присвячені Лаурі), історико-біографічна книга «Про знаменитих людей», «Таємниця», «Буколічна пісня», «Віршовані послання». Майже всі твори - латинською, проте до світової літератури Петрарка увійшов як автор «Канцоньєре», написаної італійською мовою.
Звичайно ж, головним твором Петрарки є його "Канцоньере" ("Книга пісень"), що складається з 317 сонетів, 29 канцон, а також балад, секстин і мадригалів.
Вірші на італійській мові (або просторіччі, "вольгаре") Петрарка почав писати змолоду, не надаючи їм серйозного значення. В пору роботи над зібранням латинських своїх послань, прозаїчних листів частину своїх італійських віршів Петрарка знищив, про що він повідомляє в одному листі 1350 року.
Першу спробу зібрати краще зі своєї італійської лірики Петрарка зробив в 1336-1338 роках, переписавши двадцять п'ять віршів у зведення так званих "нарисів" (Rerum vulgarium fragmenta). Пізніше Петрарка не просто переписав їх в нове зведення, але й додав їм певний порядок, залишивши місце для інших, раніше написаних ним віршів, що підлягають перегляду. Зрештою, це і була перша редакція майбутнього "Канцоньере", цілком підпорядкована темі піднесеної любові і жадання поетичного безсмертя.
Друга редакція здійснена Петраркою між 1347 і 1350 роками. В другій редакції намічається поглиблення релігійних мотивів, пов'язаних з роздумами про смерть і суєтність життя. Крім того, тут вперше з'являється розділення збірки на дві частини: "На життя мадонни Лаури" (починаючи з сонетом I, як і в остаточній редакції) і "На смерть мадонни Лаури" (починаючи з канцоною CCLXIV, що також відповідає остаточній редакції). Друга частина ще нікчемно мала в порівнянні з першою.
Третя редакція (1359-1362) включає вже 215 віршів, з яких 174 складають першу частину і 41 другу. Час п'ятої редакції - 1366-1367 роки; шостої редакції - 1367-1372 роки. Сьома редакція, близька до остаточної, яку автор відправив Пандольфо Малатеста в січні 1373 року, налічує вже 366 віршів (263 і 103 відповідно частинам). Восьма редакція - 1373 рік, і, нарешті, доповнення до рукопису, послане тому ж Малатеста, - 1373-1374 роки. Дев'яту, остаточну, редакцію, містить так званий Ватиканський кодекс під номером 3195, частково автографічний. По цьому Ватиканському кодексу, опублікованому фототиповим способом в 1905 році, здійснюються всі новітні критичні видання.
У Ватиканському кодексі між першою і другою частинами ушиті чисті листи, що заставляють припустити, що автор мав намір включити ще якісь вірші. Розділення частин зберігається: в першій - тема Лаури-Дафни (лавра), в другій - Лаура - вожатий поета по небесних сферах, Лаура - ангел-хранитель, що направляє помисли поета до вищої мети.
В остаточну редакцію Петрарка включив і деякі вірші зовсім не любовного змісту: політичні канцони, сонети проти авиньонської курії, послання до друзів на різні моральні і житейські теми.
На ранній стадії Петрарка прагнув формальної витонченості, зовнішньої елегантності. З роками, з кожною новою редакцією, Петрарка піклувався вже про інше. Йому хотілося добитися можливо більшої визначеності, смислової і образної точності, зрозумілості і мовної гнучкості.
Де погляд ніжний, де чарівний вид;
Де постать горда, де струнка постава,
Де мова та бентежна й величава,
Що завдає негідникові встид?

Де сміх, що жалить того, хто набрид?
Де та душа, що, мов зоря яскрава,
Висока й гідна владарського права,
Небесну нам осяяла блакить?

Я вами дихаю, для вас палаю,
Я народивсь для вашого єства,
Без вас мені нема й не треба раю;

Як радість відійшла моя жива,
В словах надію я плекав безкраю,
Та вітер порозвіював слова.

    4. Дж.Боккаччо. Значення збірки «Декамерон» в історії  літератури.
    Народивася поблизу Флоренції в родині купця. У віці 14 років від’їжджає до Неаполя вивчати комерцію та юриспруденцію. Проте інтересу до цих занять не виявляв. Захоплювався літературою. При дворі Роберта Анжуйського зустрівся з Марією д’Аквіно, яка на довгі роки стала його натхненницею. Саме її Боккаччо оспівав під іменем Ф’яметти («Вогник).
    Був першим біографом Данте. Щиро товаришував з Петраркою. Ґрунтовно вивчив давньогрецьку, досліджував античну міфологію, та культуру Давньої Греції.
        Найвідоміший твір - «Декамерон», складається зі 100 новел та передмови. Під час епідемії чуми троє молодих людей та 7 дам від’їжджають з Флоренції, щоб у заміському маєтку переждати біду.  На лоні чудової природи ці гуманістично настроєні люди приємно  проводять час. Протягом 10 днів кожен з них розповідає по одній новел з метою розважити й повчити слухачів. «Декамерон» у перекладі  з грецької - «десятидень». Для Боккаччо в «Декамероні» характерне не тільки високе почуття, але й зображення здорової чуттєвої любові, в якій він бачив прояв «природних» законів життя. Це своєрідна «реабілітація плоті».
    У період після «Декамерона», Боккаччо вивчає класичну давнину, пише твори латинською мовою: «Про долю знаменитих людей», «Про знаменитих жінок». «Походження язичницьких богів».
    Наприкінці життя під впливом аскета-ченця Чані письменник пережив тяжку духовну кризу. Вважав кращі свої твори «богопротивними» та «шкідливими».
    Таким чином, творчість Боккаччо відіграла значну роль у зміцненні гуманізму Італії, мала неабиякий вплив на формування реалізму в західноєвропейській літературі.