Сьогодні знову дощ. Якась дивна весняна погода : то сонце, то дощ. Зараз дощ, але при цьому на вулиці дуже тепло, немає вітру. А великі теплі краплі цього травневого дощу малюють на асфальті дивовижні водяні візерунки. Кожен міг побачити там те, що хотів.
У парку нікого не було. Чутно лише шум дощу, який здавався чарівною музикою. Все навколо ніби завмерло в сірій тиші, слухаючи її. Здавалося, світ став порожній, якби не вона.
Вона була яскравою плямою на тлі сумного скверу. Ні, вона не була одягнена в яскраву одіж, яка б вирізняла її. Вона була звичайна. У своєму улюбленому плащі, кольору капучіно, який наскрізь промок. З довгим кучерявим русявим волоссям, яке мокрими пасмами спадало на її плечі. Вона була помітна, але не тому, що була одна у парку. Її посмішка. Вона могла бути помічена з-поміж мільйона інших. Це була неймовірно щира, закохана усмішка. Дівчина танцювала. Танцювала під дощем. Як це романтично, чаруюче. Так, вона могла прохолонути, але тоді про це не хотілося думати. Вона кружляла, і її плащ танцював разом із нею. Вона посміхалася похмурому небу й ловила своїм чистим обличчям всі крапельки. Вона була закохана у дощ. Часто прогулювалася в таку погоду цим парком, її улюбленим місцем, тому що тут завжди тихо. Можна сховатися в далекому куточку і споглядати за життям так , ніби воно тебе не стосується. Всі проблеми й негаразди залишаються за його межами. І зараз саме так. Вона просто раділа. Раділа дощу. Вона була не самотня разом з дощем. У цю мить вони були одним цілим.
Вона дивна. Недоступна, недовірлива, скута, боязка, але при цьому щира, відкрита й наївна. Вона не знала, звідки чекати небезпеку, тому тягнулася до всіх людей, як метелик летить на вогонь. В неї була її внутрішня краса, яка була надійно захована. На жаль. Вона відкривалася не багатьом Вона не вірила, не могла, боялася. Боялася, що її не сприймуть такою, якою вона є, що зроблять боляче.
Зараз у парку вона була царівною. Вона була сильна, нічого не боялася, їй нічого не було потрібно, і якби хтось зараз посмів порушити її блаженство, то вона б просто його не помітила. Сомозреклася свого тіла в танку, щоб об’єднатися зі Всесвітом і всеохоплюючою красою буття. Вона не розуміла, як цю красу могла не помічати раніше. Адже колись вона була іншою – маленькою сірою мишкою, яка не вміла жити. А він оживив її. Навчив посміхатися.
На вулиці стояв травень. Але весна щось забарилася, адже погода залишала бажати кращого. Весь час було хмарне небо, а іноді йшов дощ. Тоді вона теж сиділа в цьому парку. Сиділа та сумувала. Читала книжку. Книжки – це був її світ. Всі свої переживання вона залишала там. Вона жила, але це життя було неповне. Вона не вміла жити, розважатися, радіти чомусь. Але тоді вона не любила дощ, любила прохолодну погоду, коли вона могла одягти свій сірий светр та сидіти в цьому парку, щоб її ніхто не бачив. Тоді їй було погано. На душі. Їй набридло її життя, нерозуміння людей, їх сухість, жорстокість. Вона читала, але не бачила літер, не розуміла тексту. Ледь не плакала від жалю до самої себе. І, наче відчуваючи її стан, пішов дощ. І вона зірвалася – розплакалась, але не рушила з місця. Їй не було куди іти. Посварилася з батьками. А подруга – її найкраща подруга, без якої не уявляла свого життя – гуляла зі своїм хлопцем. А бути третьою зайвою вона не хотіла. Тому залишилася у парку. Плакала, а разом з нею плакало небо. І не було б цьому кінця-краю, якби не з’явився він...
Підбіг до неї незнайомець. Не сказав ні слова, лише посміхнувся так, що не можна було нічого відповісти. Вона тоді ще подумала, що такої посмішки не бачила жодного разу в житті. Але він мовчав і дивився на неї. Лише розкрив свою помаранчеву парасолю та накрив Лілю.
Так, цю дівчину звали Ліля. Лілія, але її ніхто ніколи так не називав, окрім жіночки в паспортному відділенні. Ніхто і ніколи не задумувався над глибиною її імені, а якщо й задумувалися, то залишали свої думки при собі. Боячись змінити буденність, а Лілія так хотіла це змінити. Але сама боялася, адже дивилася на світ через вже сформульовану призму „сірої мишки”.
Вона зробила спробу позбутися хлопця, і відштовхнула його парасольку, не зронивши ні слова. Хлопець – брюнет з розбурханим та мокрим волоссям – закрив та поклав парасольку собі на коліна, сів поряд з нею та дивився прямо. В її очах грало непорозуміння, вона продовжувала мовчати, наче підтримуючи його дивну гру. Їй це подобалося, але вона ще цього не розуміла. Розгублено глянула на його профіль – він дивився на неї скоса. Раптово підхопився, схопив її за руку та потягнув вздовж алеї парку. Ліля не мала сили від несподіванки сперечатися та просто побігла з ним. Вона чомусь довіряла йому. Невідоме та дивне почуття, але таке захоплююче – довіра до людини, яку бачиш вперше та не чула жодного слова з його уст. Але вона лише посміхалася та мовчала. В такт йому. До її душі через його дотик потрапило щось нове, про що вона ще не здогадувалася. Вона вирішила просто піддатися цьому відчуттю. Так вони пробігли через увесь парк, а коли вже стояли біля дороги, він поглянув на її усмішку, поцілував у щоку та втік, не промовивши ні слова. Вона не побігла за ним. Навіщо? Вона просто стояла. А дощ закінчився, на небі вже ледь-ледь виглядало сонечко. Дивна усмішка не сходила з обличчя. Простоявши так декілька хвилин, вона пішла додому, забувши про всі проблеми...
Прийшла додому, переодяглася та почала займатися своїми буденними справами. Про сварку з батьками забула, а мати теж вирішила не нагадувати про неї. Ось так вона знову погодувала свого хом’ячка, рибок, прибрала на письмовому столі та сіла читати свою книжку, як і кожен день... А вночі, коли всі лягли спати, вона встала з ліжка та сіла за стіл, дістала зі столу декілька аркушів паперу та яскраву ручку, рожеву з помаранчевими смугами. Сидячи при світлі, трохи приглушеному кольоровою хустинкою, вона запалила ароматичну свічку та почала писати листа. Вона вела такий собі щоденник, де розповідала про своє життя, але вела його трохи в дивній формі – формі листів. Вона майже кожен день їх писала. Кому? Сама собі. Так щоденник і називався „Листи собі”. Сіла вона за стіл, поклала ручку перед собою на аркуш, всунула праву руку собі у волосся та сперлася на неї. Лівою рукою вона гралася з вогнем, наче хотіла та не хотіла попектися. Це був її приватний світ, куди нікому не було ходу. Нікому. Це були наче її мрії. Так вона сиділа та гралася, поки не звернула увагу на ручку. Лише тепер вона почала обдумувати сьогоднішній день. Той хлопець, дощ, помаранчева парасоля та взаємна мовчанка. І вона почала писати. Вона не хотіла пригадувати початок дня, коли плакала та жаліла себе. Їй був цікавий кінець. Коли з’явився він. Вперше хтось звернув на неї увагу, нехай в діях цього хлопця не було нічого особливого, але збуджена дівчача фантазія могла все. Вана малювала. Малювала те, про що мріяла все життя. Не бути сірою мишкою, щоб її хоча б чули. Вона це все писала. Їй подобалось фантазувати. Їй сподобався цей хлопець, адже раніше вона собі не дозволяла в цьому зізнаватися, дивне відчуття довіри, та вона була впевнена, що то була їх перша та остання зустріч, що він підійшов би до будь-якої дівчини, яка б сиділа на її місці. Тому вона ледь помітно шкодувала, що мовчала тоді....
Так вона і заснула над своїм листом. А прокинулася – була десь третя година ночі.
Глянула – вона написала все до кінця, крім кінцевої думки, яку так любила. Згадавши свій сон, а їй снився сьогоднішній хлопець, вона вирішила і дописала :”Ось і все кінець історії. Неповторно, але прекрасно”. Ось так вона сама штучно закінчила свою казку. „Шкода, але потрібно”, - вважала вона. Адже жити в очікуванні вона не хотіла. Вона не знала, що доля її не слухала...
І вона почала далі жити своїм розміреним життям. Крок за кроком. Кожен день схожий на попередній, якщо не є його точною копією. Але вона так звикла, їй так добре. Вона викинула з пам’яті події того дня, але залишила почуття. Тому не сумувала. Не вважала за потрібне розповісти про це нікому. Адже дурниця це все. Ось так. Непомітно сплив тиждень. Вона помирилася з батьками остаточно. Навчання – як завжди на рівні. Приватне життя – а що це таке? Але кожного разу, проходячи цим парком, вона декілька разів оглядалася. Може, вона десь помітить знайомий образ.
Через два тижні після того дощового дня Лілія знов сиділа в тому самому парку, на своїй лавці, але вже не тікаючи від світу, а просто чекала подругу, яка, як завжди, спізнюється. Погода була схожа. Пройшло вже хвилин 15, а її ще нема. А мобільний відповідає „Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності...”. Мабуть, досі в метро. Вже накрапав дощ, а вона, як на зло, залишила парасолю вдома. Вона знову промокла в секунді. Почала оглядатися і ... він все ж з’явився з її потаємної надії!!! Той хлопець. Той самий!!! Наче теж чекав дощу, щоб зустрітися знову. І він вже йде до неї. З іншої частини парку. Ще далеко, але його помаранчеву парасолю не можна не помітити. І вона відчуває, що вони дивляться в очі один одному. Тільки тепер Ліля раділа, що подруга спізнилася, а сама вимкнула телефон...
Він наблизився на відстань витягнутої руки та зупинився. Вони дивилися один одному в очі. В неї в голові було безліч питань, які вона хотіла йому сказати на одному диханні, про які думала, поки він йшов, але як тільки опинився поряд, то всі питання кудись поділися, і вона просто посміхнулася у відповідь, стоячи під парасолькою. А він все ж промовив слово, якого вона так чекала, перше слово: „ Привіт!” . Це був початок їх знайомства. І він почав щось говорити, розповідати, щебетати так, наче вони давно знайомі, наче вона Його чекала в парку, щось таке неважливе. Підхопив її під руку та пішов вздовж парку, та безперервно щось белькотів. Та посміхався. І лише через кілько хвилин, коли вона вже ледь не сміялася, зупинив потік слів. Посміхнувся щирою посмішкою. Ось тут тільки мала початися знайомство.
- Я Роман, - почав хлопець більш серйозно. – Я бачу по очам, що в тебе багато питань. А я просто хочу познайомитися. Ти, сподіваюсь, не проти?
- Сподіваюсь ні, бо якби була сильно проти, то давно б дала ось цією сумкою тобі по голові, - посміхається. – Я Ліля.
- Лілія. Дуже гарне ім’я. Як квітка. Ти любиш квіти?
- Так, я люблю квіти.
- Зачекай тут, мені треба піти, не йди.
І він залишивши їй парасолю кудись утік А вона думала чи повернеться він, чи ні. Також, що його зелений светр дуже виділяє колір його очей, також зелений. Він такий кумедний.
Так вона й стояла. Коли пройшло 5-10 хвилин, почала сумувати, бо думала, що він не повернеться. І вже було почала повільно крокувати в сторону дому, оглядаючись туди, куди побіг хлопець. І коли вона зупинилася обернувшись, то він підбіг зовсім з іншого боку. Ледь не збивши її з ніг, так біг, захекався. А в руках тримав букет великих ромашок. Так дивно. Їй не дарували квітів, окрім родичів на день народження. І чомусь завжди дарували оранжеві троянди. Вона їх не любила, а інших ніхто не дарував. А тут ромашки. Їй дуже подобалось. Хоча, мабуть, сподобались би будь-які, які Він подарував.
Він широко посміхнувся, важко дихаючи, та простягнув їй букет.
- Вибач, що довго. Шукав лілії, думав знайду, але немає. Ось, це тобі.
- Дякую...
- Я тебе ніби спантеличив. Чи тобі погано?
- Ні, навпаки. Мені добре. Дуже добре...
Вони пішли знову в парк, під парасолькою.
- Тобі не здається дивним, що ми знову зустрілися в дощ? Це, мабуть, доля...
- Не знаю. Я часто в цьому парку. Просто так співпало.
- Ні, ні. Я точно знаю – це доля. Я вірю в щасливий випадок. Я дуже радий, що зустрів тебе. Ти тоді, в перший раз, не злякалася мене?
- Ні, не злякалася. Навіть не знаю чому.
І так вони ще гуляли з півгодинки. А потім лише вона згадала про подругу, яка, мабуть, досі чекала. І мала з ним попрощатися. Наостанок він лише запитав:
- А ти любиш ігри?
- Які? – здивувалась вона.
- Такі, як детективні серіали. Я завжди хотів так зіграти. Ти не проти?
- Мною грати?!!
- НІ, ні, ні!!! В якому випадку! Не тобою, а разом з тобою. Візьмеш участь в моїй грі?
- Так, якщо ти хочеш. А в чому суть?
- Ти зрозумієш. В ході гри. Коли ми зможемо зустрітися?
- Не знаю... давай обміняємось телефонами. І я тебе так повідомлю, якщо ти хочеш....
- Ні, - посміхається, - це не цікаво. Банально. Весь світ стає однаковим. Так не цікаво. Хочеться його урізноманітнити. Ти не згодна?
- Так, ти правий. Але як тоді? Будемо чекати наступного дощу?
- Ні. Давай так, коли ти будеш знати, напишеш мені листа)
- Листа? Але ж воно буде йти 3 дні.
- Не звичайного. Коли будеш знати, що можеш зустрітися, напиши записку з часом зустрічі та днем в це дерево.
- В дерево?!!!
- Так, ось, бачиш? Тут дупло. Тут ніколи немає води. Я в цьому парку часто ходжу, кожен день. Якщо не зустрінемось випадково – напишеш. Добре?
- А потім що?
- Ти напишеш час і день. І в той час чекай мене тут саме. Біля цього дерева. Я тут з дитинства. Завжди залишав листи друзям в цьому дуплі.
- Гаразд. Мені треба бігти. Бувай.
- Було приємно познайомитись!
Він дзвінко поцілував її в щоку та пішов.
Ліля постояла з хвилину. Дивилася в ту сторону, куди пішов Роман. Подумки промовивши ”Мій Роман”, і одразу відштовхнула цю думку. Він був занадто чудовий, щоб бути правдою. А може, це сон? Або нескорена фантазія лагідно намалювали цей образ в її голові? Але ні. Це правда. Ось парасолька, яку він забув, усмішка, як минулого разу, та рука, яка тремтіла та доторкалася до щоки, на якій горів слід від його поцілунку. Отже, це правда. І вони невдовзі зустрінуться знову. Щонайменше, щоб повернути парасольку. А поки що треба викинути це з думок. Раптово повернувшись з думок, згадала, що подруга, мабуть, досі чекає. Зірвалася та побігла, а поки бігла, то вирішила поки нічого не говорити. Глянула на годинник - пройшло рівно півгодини, як мали зустрітися. Подруга була вже на місці, але як потім виявилося, лише 5хвилин. Дівчата обнялися, посварилися одна на одну, як завжди, помирилися та пішли, жваво розмовляючи про щось своє. А Лілине 'своє' гріло поки тільки її.
Ввечері, коли всі лягли спати, Ліля як завжди готувала свій світ. Сівши перед дзеркалом, вона розчісувала своє золотаве волосся та подумки згадувала день, складала речення для свого сьогоднішнього листа. Складала, та дійшла думки, що не буде його писати. Її листи - це мрії. А в цих подіях забагато омріяної реальності. Склала речі та вмостилася у своєму ліжку.
На наступний день, прокинувшись, вона відмітила, що ніколи не спала так солодко, як сьогодні. Їй снився Він. Увісні (ох, якому красивому, яскравому сні! В ньому кожен колір передавав її романтичний настрій) вони танцювали під дощем. Дощ раптово лийнув з неба. Всі люди панічно ховалися від води. Вони, мабуть, ще не розуміли красу цього явища - дощу. Коли кожна краплина, то малесенька нотка, яка, об'єднавшись з іншими, утворює цілу симфонію. Симфонію життя. Не всім дано її відчути. Так от всі люди ховалися, а лише двоє дивилися на небо. Вони там бачили не тільки насуплені хмари, а щось ще, щось дивне та непередбачуване, відоме лише їм. Дивилися на небо й трималися за руки. Вони кружляли. Здивовані погляди обіймали їх з усіх сторін, з усіх закутків на них дивилися очі, з різною думкою про це. Але усі намагалися упіймати нитку, навколо якої вилися думки невідомих танцюристів. Ліля пам'ятала весь сон до крихти, кожен подих хлопця, кожну краплину відчуттів. Вони там були самі. Танцювали свій танець, у своєму парку, під своїм дощем, огорнені своїм почуттям... Самі у своєму всесвіті.
Як тільки закінчила пригадувати свій сон, ще лежачи в ліжку, одразу підвелася та сіла за стіл. Вона хотіла написати йому записку, але що писати – не знала. Можна було почати, як звичайного листа, а можна було просто написати дату і час зустрічі. Вона вирішила, що другий варіант кращий. Просто написала: «в суботу о 12.00. На тому ж місці. Чекаю зустрічі. Лілія». Поснідавши, занесла записку у призначене місце. Зустріч завтра, і вона хоче приготуватися. Хоче бути гарною. Для нього. І для себе. Вдома вона перевернула шафу догори, шукаючи там сарафан, який бабуся подарувала того року на день народження. Вона його так і не одягала жодного разу. Вважала, що він закороткий та облягає фігуру. В ньому їй було дуже гарно, але вона соромилась. Але зараз вона хотіла одягти саме його! Ось! Знайшла! Темно-синього кольору, з незрозумілим візерунком золотою фарбою. Їй подобалось.
День промайнув у різних клопотах: спілкувалася та допомагала батькам, на годинку втекла до подруги. Годинка за годиною - промайнув день. Свою суконьку обережно склала на стільці, щоб завтра одягти. Намагалася продумати до деталей, але думки не хотіли йти цільним потоком і весь час переривали одна одну. «Ранок мудріший вечора» - сказала собі, завела будильник на десяту та лягла спати. Сон їй снився той самий, але ще ясніше бачила вона його, відчувала його дихання, чула шум дощу. Вона солодко спала.
Але, як завжди у важливі моменти, щось має порушити ідилію подій – це була розбита мамою тарілка на кухні ( якій вона потім була незбагненно вдячна), яка її розбудила. Поглянула на годинник на мобільному, але мобільний був вимкнений – сіла батарея. Вийшла в коридор - який жах!!! – 11.45!!! Батарея сіла вночі і будильник не спрацював. Вона швиденько почала збиратися, лише й встигла що випити чаю. Вибігла з дому з відчуттям, що запізнюється.
В своєму чудовому сарафанчику, вона бігла, наче летів янгол. Її волосся, розвіяне вітром, створювало ілюзію крил, а очі сльозилися та сяяли, наче зірки. Вона була неперевершена! А передчуття щастя чуттєвим ореолом оточувало її. Підбігши близько до місця зустрічі, Ліля зупинилася та заспокоїлась. Вона вже бачила його. Лишень зі спини, але уявляла обличчя. Це викликало посмішку. Вона глибоко вдихнула та пішла до нього.
Вона йшла, а коліна підкошувалися. Вона не знала що буде далі. Просто відчувала, що все буде чудово і йшла до нього. Душа трепетала в передчутті щастя, а воно було вже близько, виглядало з закутків та схованок свідомості.
Роман, мабуть, почув биття її серця, адже обернувся саме в той момент, коли вона була поруч. Сильно-сильно її обняв. А Лілія в цей момент зрозуміла,що вона його вже не хоче відпускати.
Далі був грандіозний похід містом! Вони гуляли, сміялися, розмовляли, Роман розповідав їй про все, що потрапляло на очі. Лілі вже здалося, що він про будь-що може розповісти цілу історію. Скільки вони пройшли? Не слідкували, але , здається, бачили усе місто. Головне те, що в руці була рука, крізь яку відчувалося серце, його тепло та ніжність. Не було людей на світі, щасливіших за цих двох.
Час пролетів непомітно, і ось вони вже біля парку Слави. Рома попросив Лілю зачекати кілька хвилин, а сам побіг у якийсь будинок. Вона залишилася на кілька хвилин сама,але вона вже не була одна. В неї був ВІН. Чи це та сама дівчина, яка ховалася у парку від самотності? НЕ схожа. Вона змінилася, розквітла, захотіла жити, а не існувати. Її внутрішній світ також змінився. За такий короткий проміжок часу, але дуже помітно. Вона була на шляху становлення тієї дівчини, якою завжди хотіла бути, про яку розповідали її нічні листи. Цей образ ожив з її уяви, як і образ принца,що колись мав з’явитися.
Не пройшло й 5 хвилин, як Рома повернувся, а в руках у нього був … кошик. Все для пікніку, підготовлене заздалегідь, він залишив у знайомого. Тепер вони рушили в сам парк, де вмостилися на плиті, дбайливо застеленій підстилкою, з якої можна було бачити ледь не все місто та річку. Це було фантастично!!! Яскраво-блакитне небо, без натяку на дощ, та лагідне сонечко не могли не радувати. Погода точно описувала настрій.
Вони сиділи там ніби безкінечно довго, не могли надивитися один на одного. Так минула б ціла вічність, якби не захід сонця, який було чудово видно з їхнього місця. Це була її «рожева» мрія. Захід сонця, який манив своєю недосяжною чарівністю, неймовірною різноманітністю, та коханий хлопець поряд. Так, мабуть, все ж коханий… Вона вже нікуди від нього не подінеться. Насолоджуючись навколишнім, вони й не помітили, як сиділи поряд, міцно обнявшись, та дивилися один одному в очі. Це й була та сама мить, про яку пишуть в романах. Казкова мить, коли герої розуміють все, що на серці.
Поцілунок… О, який чудовий! Невже можна було придумати кращу ситуацію для нього, більш романтичну? Навряд. А для неї – це перший поцілунок, який вона ніколи не забуде, що б не сталося.
Роман з’явився у її житті. Роман про кохання. Що буде далі – це все їхнє життя, яким вони насолоджуються в повній мірі. Разом. Скільки це триватиме – залежить від них. Але це вже не є суттєвим. Вони зустрілися, знайшли один одного, покохали. Їх життя наповнюється сенсом від одних лише думок про кохану людину. Він змінив її життя. Ці зміни – на краще – продовжуються і донині. Пройшов вже рік з того доленосного дня, а вона все ще виходить танцювати в Той самий парк під час дощу. І завжди з тією помаранчевою парасолею…
