На вулиці знову дощ. Якась дивна весняна погода : то сонце, то дощ. Сьогодні дощ., але при цьому на вулиці дуже тепло, немає вітру. А великі теплі краплі дощу, цього травневого дощу, малюють на асфальті дивовижні водяні візерунки. Кожен міг побачити там те, що хотів.
У парку нікого не було. Було чути лише шум дощу, який здавався чарівною музикою. Все навколо ніби завмерло в сірій тиші, слухаючи її. Здавалося, світ став порожній, якби не вона.
Вона була яскравою плямою на тлі сумного скверу. Ні, вона не була одягнена в яскраву одіж, яка б вирізняла її. Вона була звичайна. В своєму улюбленому площі, кольору капучіно, який наскрізь промок. З довгим кучерявим русявим волоссям, яке мокрими пасмами спадало на її плечі. Вона була помітна, але не тому, що була одна у парку. Її посмішка. Вона могла бути помічена з-поміж мільйона інших. Це була неймовірно щира, закохана усмішка. Дівчина танцювала. Танцювала під дощем. Як це романтично, чаруюче. Та, вона могла прохолонути, але тоді про це не хотілося думати. Вона кружляла, і її площ танцював разом з нею. Вона посміхалася похмурому небу й ловила своїм чистим обличчям всі крапельки. Вона була закохана у дощ. Часто прогулювалася в таку погоду цим парком. Він її улюблений, тому що тут завжди тихо. Можна сховатися в далекому куточку і споглядати за життям, так , ніби воно тебе не стосується. Всі проблеми й негаразди залишаються за його межами. І зараз саме так. Вона просто раділа. Раділа дощу. Вона була не самотня разом з дощем. У цю мить вони були одним цілим.
Вона дивна. Недоступна, недовірлива, скута, боязка, але при цьому щира, відкрита й наївна. Вона не знала, звідки чекати небезпеку, тому тягнулася до всіх людей, як метелик летить на вогонь. В неї була її внутрішня краса, яка була надійно захована. На жаль. Вона відкривалася не багатьом Вона не вірила, не могла, боялася. Боялася, що її не сприймуть такою, якою вона є, що зроблять боляче.
Зараз у парку вона була царівною. Вона була сильна, нічого не боялася, їй нічого не було потрібно, і якби хтось зараз посмів порушити її блаженство, то вона б просто його не помітила. Сомозреклася свого тіла в танку, щоб об’єднатися з Всесвітом і всеохоплюючою красою буття. Вона не розуміла, як цю красу могла не помічати раніше. Адже колись вона була іншою – маленькою сірою мишкою, яка не вміла жити. А він оживив її. Навчив посміхатися.
На вулиці стояв травень. Але весна щось забарилася, адже погода залишала бажати кращого. Весь час було хмарне небо, а іноді йшов дощ. Тоді вона теж сиділа в цьому парку. Сиділа та сумувала. Читала книжку. Книжки – це був її світ. Всі свої переживання вона залишала там. Вона жила, але це життя було неповне. Вона не вміла жити, розважатися, радіти чомусь. Але тоді вона не любила дощ, любила прохолодну погоду, коли вона могла одягти свій сірий светр та сидіти в цьому парку, щоб її ніхто не бачив. Тоді їй було погано. На душі. Їй набридло її життя, нерозуміння людей, їх сухість, жорстокість. Вона читала, але не бачила літер, не розуміла тексту. Ледь не плакала від жалю до самої себе. І, наче відчуваючи її стан, пішов дощ. І вона зірвалася – розплакалась, але не рушила з місця. Їй не було куди іти. Посварилася з батьками. А подруга – її найкраща подруга, без якої не уявляла свого життя – гуляла зі своїм хлопцем. А бути третьою зайвою вона не хотіла. Тому залишилася у парку. Плакала, а разом з нею плакало небо. І не було б цьому кінця, якби не з’явився він...