-9311-

дружба всегда интимней всяких отношений, животрепещущего сердца,
кровоточащего мяса под длинными ногтями.
её не рисуют на асфальте загорелые до колена школьницы
в виде перевёрнутой жопы, пронизанной острой стрелой.
намёк на дружбу не продают поминутно на дырявых матрацах,
провисшие пружины не впиваются в обнажённые бёдра.
дружба - это не воздух в аорте, не шум скоростной магистрали под кожей,
это удовлетворение от сплетения слов и мыслей друг с другом,
это холодные стены в душевой кабине, в которой всегда один.
дружбу пока ещё не растащили на цитаты как псевдо-любовь
по причине общедоступности второй,
из-за неё не бросаются в пролёт окна, не пускают кровь,
не стонут ночами в пустых квартирах.
дружба это больше чем страсть, чем сжатие тонких пальцев на простыне,
дружба это когда ты нигде и ничей,
но тепло согревает тебя изнутри сильнее всяких надуманных чувств.
дружба - прочная цепь от а до я, from a to z
это не поцелуй в губы при встречах-прощаньях, это намного г л у б ж е
по причине отсутствия физиологических инстинктов
и глубоких трещин на запечённых губах.
дружба это оргазм соприкасающихся ладоней.
 (с)

Иногда наступают периоды глубоких размышлений. Чаще всего они ни с чем не связаны, и появляются просто так. Но приносят свои плоды. Так вот сейчас – такой.
Как-то я последнее время потеряла жизненные ориентиры, цели. Сбилась с нужного пути. Я всегда знала, чего хочу, и постепенно к этому шла. А сейчас – запуталась. Выбирая между тем, что нужно, что хочется и как должно быть – задаюсь вопросом, как это совместить? Времени в сутках всего 24 часа. Попутно появляются вопросы о переоценке ценностей, изменение приоритетов. Они уменя всегда были направлены против того, как, по моему же мнению, должно быть. Попытка их пересмотреть не увенчалась успехом.

Но главная мысль, которая меня преследует сегодня – это мои ощущения. Они мне верно служат, и пока не подводят, поэтому если я что-тоговорю – то так оно и есть. И вот появилось у меня предчувствие жизненных поворотов. Каких-то изменений, рокировок. Такое чувство, что я сейчас стою на скале, и еще шаг – и полет в океан. Но там не гибель, а процветание. И хочется,хочется закрыть глаза, и прыгнуть, но как всегда – я боюсь. Мне остается сделать небольшой шаг – и изменения в жизни появятся как из рога изобилия. Но главное – твердо решить, что я этого хочу, и решится. Рядом всегда будут люди, которые поддержат, и возьмут за руку в нужный момент. Поэтому теперь дело за малым – нарисовать четкий план изменений, ибо они уже неизбежны. Чувство ускользающего детства… не отпущу:)

Обычная девушка с чистой душой и добрым сердцем...со светлыми волосами волосами, развевающимися на ветру...с голубыми глазами, влюблёнными в небо...с огромным стремлением жить и радоваться каждому моменту жизни...с любовью ко всему прекрасному и с ненавистью к искусственному...она противоречива...она сильная духом, но ее очень легко обидеть...она любит мягкие игрушки, и фильмы о жесткой жизни...она любит сладкое, и обожает шоколад и зеленый чай...она доверчивая, но слишком многое скрыто в её душе...она не ангел, крылья слишком тяжёлые, а нимб вечно спадает с её головы, но и не дьявол, в ней практически нет зла...она не стервозна, просто иногда любит поиграть на нервах...для того чтобы узнать её близко, нужно много стараний и усилий...ей хочется, чтобы кто-то был рядом...

В отношениях может быть только один настоящий поцелуй –первый. Он должен быть внезапным, искренним, эмоциональным, он может прервать фразу, но после него уже не вспомнишь, о чем говорилось. Все тело оживает, и кажется, что все нервы сосредоточились только на губах, и каждый чувствует блаженство. Все остальные – рутина. Попытки повторить тот самый , первый, те эмоции и чувства, испытанные тогда...

Они все равно уйдут, даже если ты обрушишься на пол и будешь рыдать, хватая их за полы пальто. Сядут на корточки, погладят по затылку, а потом все равно уйдут. И ты опять останешься одна и будешь строить свои игрушечные вавилоны, прокладывать железные дороги и рыть каналы - ты прекрасно знаешь, что все всегда могла и без них, и именно это, кажется, и губит тебя.

Они уйдут, и никогда не узнают, что каждый раз, когда они кладут трубку, ты продолжаешь разговаривать с ними - убеждать, спорить, шутить, мучительно подбирать слова. Что каждый раз когда они исчезают в метро, бликуя стеклянной дверью на прощанье, ты уносишь с собой в кармане тепло их ладони - и быстро бежишь, чтобы донести, не растерять. И не говоришь ни с кем, чтобы продлить вкус поцелуя на губах - если тебя удостоили поцелуем. Если не удостоили - унести бы в волосах хотя бы запах. Звук голоса. Снежинку, уснувшую на ресницах. Больше и не нужно ничего.

Они все равно уйдут.

А ты будешь мечтать поставить счетчик себе в голову - чтобы считать, сколько раз за день ты вспоминаешь о них, приходя в ужас от мысли, что уж никак не меньше тысячи. И плакать перестанешь - а от имени все равно будешь вздрагивать. И еще долго первым, рефлекторным импульсом при прочтении/просмотре чего-нибудь стоящего, будет: “Надо ему показать.”

Они уйдут.

А если не захотят уйти сами - ты от них уйдешь. Чтобы не длить ощущение страха. Чтобы не копить воспоминаний, от которых перестанешь спать, когда они уйдут. Ведь самое страшное - это помнить хорошее: оно прошло, и никогда не вернется.

А чего ты хотела. Ты все знала заранее.

Чтобы не ждать. Чтобы не вырабатывать привычку.

Они же все равно уйдут, и единственным, что будет напоминать о мужчинах в твоей жизни, останется любимая мужская рубаха, длинная, до середины бедра - можно ходить по дому без шортов, в одних носках.

И на том спасибо.

Да, да, это можно даже не повторять себе перед зеркалом, все реплики заучены наизусть еще пару лет назад - без них лучше, спокойнее, тише, яснее думается, работается, спится и пишется. Без них непринужденно сдаются сессии на отлично, быстро читаются хорошие книги и экономно тратятся деньги - не для кого строить планы, рвать нервы и выщипывать брови.

И потом - они все равно уйдут.

Ты даже не сможешь на них за это разозлиться.

Ты же всех их, ушедших, по-прежнему целуешь в щечку при встрече и очень радуешься, если узнаешь их в случайных прохожих - и непринужденно так: здравствуй, солнце, как ты. И черта с два им хоть на сотую долю ведомо, сколько тебе стоила эта непринужденность.

Но ты им правда рада. Ибо они ушли - но ты-то осталась, и они остались в тебе.

И такой большой, кажется, сложный механизм жизни - вот моя учеба, в ней столько всего страшно интересного, за день не расскажешь; вот моя работа - ее все больше, я расту, совершенствуюсь, умею то, чему еще месяц назад училась с нуля, участвую в больших и настоящих проектах, пишу все сочнее и отточеннее; вот мои друзья, и все они гениальны, честное слово; вот... Кажется, такая громадина, такая суперсистема - отчего же это все не приносит ни малейшего удовлетворения? Отчего будто отключены вкусовые рецепторы, и все пресно, словно белесая похлебка из “Матрицы”? Где разъединился контактик, который ко всему этому тебя по-настоящему подключал?

И когда кто-то из них появляется - да катись оно все к черту, кому оно сдалось, когда я... когда мы...

Деточка, послушай, они же все равно уйдут.

И уйдут навсегда, а это дольше, чем неделя, месяц и даже год, представляешь?

Будда учил: не привязывайся.

“Вали в монастырь, бэйба” - хихикает твой собственный бог, чеканя ковбойские шаги у тебя в душе. И ты жалеешь, что не можешь запустить в него тапком, не раскроив себе грудной клетки.

Как будто тебе все время показывают кадры новых сногсшибательных фильмов с тобой в главной роли - но в первые десять минут тебя выгоняют из зала, и ты никогда не узнаешь, чем все могло бы закончиться.

Или выходишь из зала сама. В последнее время фильмы стали мучительно повторяться, как навязчивые кошмары.

И герои так неуловимо похожи - какой-то недоуменно-дружелюбной улыбкой при попытке приблизиться к ним. Как будто разговариваешь с человеком сквозь пуленепробиваемое стекло - он внимательно смотрит тебе в глаза, но не слышит ни единого твоего слова.

Что-то, видать, во мне.

Чего-то, видать, не хватает - или слишком много дано.

И ты даже не удивляешься больше, когда они правда уходят - и отрешенно так, кивая - да, я так и знала.

И опять не ошиблась.

(c) Вера Полозкова

Не знаю, кому это посвящено, наверное никому. просто переживания, когда ктото нравится. с кождым, наверное, такое.


И опять груснто… И опять в душе что-то дрожит… и опять мурашки по коже….. Три дня… Всего три дня… Я сморгла не думать о нём каждую минутку… А только изредка… И вот снова… Обновляю страницу, чтоб посмотреть, нет ли его в сети… И вот – появился… Из груди что-то рвётся наружу… Пишу … что нибудь… Лишь бы получить ответ,хотябы смайл… Будто слышу его голос… Ток хочется его слышать… Но стираю всё.. Нет… нельзя… Не нужно… Начинают ценить только то,что теряют… Пусть я для него и не ценность … еще … надеюсь еще… Всёравно… держусь и надеюсь еще 2 дня… Если нет.. – то напишу сама.. как всегда… Но мне всёравно… Снова смотрю его страницу… Интересно, что он сейчас делает?… о чем думает?… Есть ли хоть секундная мысль обо мне…?. Надеюсь… Сейчас моё имя – Надежда. Надежда на взаимность… А то моё серце плачет … когда его нет рядом… Просто грустно,… опять грустно… Снова всё время думаю о нём….

Oнa любилa дышaт тoбoй.
Oнa любилa yхoдить oт oтвeтa.
Oнa xoтeлa игpaть в любoвь.
Нo дo cих пoр нe знaeт oб этoм.

Oнa любилa грейфрукты и чай.
Oнa любилa гулять дo рассвета.
Никoгдa нe гoвopилa 'пpoщaй'.
В ee дyшe былo вeчнoe лeтo.

Oнa любилa xoдить пoд дoждeм.
Oнa любилa лишь дым cигapeты.
Внyтpи дyшa гopeлa oгнём.
Нo oнa вceгдa moлчaлa oб этoм.

Oнa любилa смoтpeть нa цветы.
Любилa звoнить и cпpaшивaть гдe ты.
Pacкpывaя cвoи мeчты,
Вcёpaвнo ocтaвлялa ceкpeты.

Oнa любилa засыпать под шум.
Любила просыпаться от лучика солнца.
Она хотела растерзать свою душу,
Думая, что так хоть что-нибудь уймётся.

Она любила дышать тобой.
Она любила грейфрукты и лето.
А я просто люблю ее.
И пускай не узнает об этом.

Фрілав із повною взаємністю.
Але ти дивишся на мене з такою ніжністю.
Мені здається, ти вже закохався.
Ти знаєш, любий мій, це програш твій.
Люблю тебе, повір, - я відповім повільно.
Але не лиш тебе...
Ти просиш мене вимкнути мобільний,
А там вже смс - кохана жде.


Кто-то, где-то, почему-то…
Может просто…? нет, не так.
Все не просто. Так случится.
Будет знак.
Дверь открою. Там увижу
Может ты?
Только ветер душу выжмет,
Все мечты.
Нарисую твое имя
На стекле.
И сотру его рукой.
Поможет мне?

Написано было 26 января

Недели две назад, когда мне было очень плохо, так как я просто морально устала от экзамена, было плохое самочувствие и настроение, все было как-то не ладно, когда те, кого хотела слышать, не звонили, не писали, а те, кого б еще век не слышала – названивали массово, когда валялась весь день на кровати и не было желания даже встать, только желание разрыдаться, то я сказала фразу – «Устала быть сильной, надоело». Да, устала быть постоянно за что-то ответственной, хоть часто сама напрашиваюсь, устала все знать, везде успевать, про все договариваться, что все от меня что-то ожидают, даже когда я сама еще этого не ожидаю от себя, устала стремиться быть лучшей. Хотя нет, от этого не устала. К этому я стремлюсь все время. Да, я далеко не лучшая. Практически во всем. Может где-то и преуспеваю. Но главное стремление. Мне просто нужны люди, которые будут ласково пинать меня в нужном направление. Итак, устала…
А сегодня, в разговоре, моя подруга таки констатировала, выделила и организовала все мои мысли того времени, и выдала : «Тебе просто хочется быть «чейто. Слабой. Кем-то защищенной». А что-то в этом таки есть. Часто хочется быть безответственной балбеской. Ну или по крайней мене, чтоб от меня никто ничего не ожидал, не быть никому ничего должной. Чтоб все, что нужно было сделать – мне сказали, рассказали, показали. Чтоб кто-то позвонил и сказал – быть в назначенном месте в назначенное время. Ну или приехал без предупреждения. Ведь друзья не стучат в дверь, а заходят с криком «я дома!». Так бы было проще. Нет, Я не хочу превращаться в овощ. Просто … хочется отпуск. Отпуск от себя самой. Со своими причудами и непонятками. Побыть кем-то. Знаю, нереально. По хоть подумать интересно.)
Да, хандрю. Для душевной гармонии часто не хватает мелочей – чтоб дорогие люди лишний раз обняли, поцеловали, улыбнулись мне. Без повода и слов. Просто так. Хочется…

Как-то я давно сюда не заходила. событий - как всегда море. но самое важное - это чтото изменилось во мне. я стала немного другая. Пережила и распробовала Счастье. у меня его отобрали. нет, не отобрали, а ограничили. так лучше. ведь тот, кто мне его дарил рядом, но просто не мой. это лучше чем ничего.

Вообще моя жизнь, в особенности личная, начиная с весны 2009 года - это что-то невразумительное. за это время я отчетливо поняла, что такое безответное чуство, что бывает что люди и нравятся друг другу, а просто не вместе. по непонятным причинам, что дрпужба между парнем и девушкой таки существует, что счастье есть, что во мне много неиспользованой нежности, что боль бывает не только физическая, что также во мне есть переключатель чуств, которым я учусь управлять.

Итак начиная с весны 2009 года мне нравился парень, безответно. ну и ладно(говорю я сейчас), а тогда я очень это переживала. и ближе к лету, это прошло, даже не начавшись, разочеровалась я в человечьке, точнее в его ко мне отношение. т.е. безсмысленно его добиватся, прочвлять симпатию, если у нас даже общатся не получается. Этап закончен

И вот тогда появилось новое чуство, к человечку, которого хорошо знаю уже года 2, к девушке. да, я знала, что она любит девушек, но ко мне она никогда ничего не имела. и я к ней ничего. просто дружили. а здесь появилось какоето чуство, не просто дружеская привязаность. оно меня теперь грело. Это было начало лета. и она взяла да и пропала. просто. начался полный глобальный игнор. без обьяснений и причин. мне опять больно.

Лето, солнце, море, как же без приключений то) начался новый этап. Лето у меня было под девизом "Мое серце закрыто" (впоминая про переключатель чуств - работал!)) и чуствовала себя просто великолепно. никаких чуств, только эмоции. но ведь на емоциях тоже можно жить! Здесь тоже появился один парень. вожатый наш. интересный парень, который мне не нравился. та и он ко мне особой симпатии не проявлял. мы просто дружили, общались. хотя оба не так, как со всеми. тепло, очень тепло. но только эмоции. в Киев приехали - тоже замечательно общались. довольно долго. гдето до середины осени. тогда после одной из встречь я таки осознала, что мы не просто дружим, и я хочу быть с ним вместе. Но тут вот неожиданность! Звонит он мне, и радостным тоном сообщает, что переезжает в Россию! вот не задача! ночь я проревела. просто хотелось. не тольок из-за него. он был уже как последний пинок. не выдержала. Провела его, и должен был начатся процес стадания.

Но не туту то было. Судьба решила по другому. Абсолютно случайно, в сети, я нашла снова девочьку) да-да, девочьку. И настолько мы с ней похожи были, что в совпедение просто не верилось. да еще и жили рядышком! не верилось. она мне очень помогла пережить предыдущего парня, просто своим присутствием, своим теплом, своим вниманием. Она была и остается рядом. очень мне дорога. Через 2 недели после нашего знакомства, она меня пригласила гулять в компанию своего парня, что мы и сделали. И там я встретила свое Счастье, пусть и временное.

Пока гуляли, мы все время о чемто общались, а провожая домой, взял номер телефона. написал в на следующий день, а через 2 дня встретились. Замечательно провели день. Подарил цветы и игрушку, и много внимания, комплиментов. Давно такого не было. приятно. тепло. следующая встреча - через пару дней - не менее приятная. Он меня еще провел тогда домой, и мы поцеловались... Зайдя в дом правда я ругала саму себя, что это сильно рано, но всеравно. Каждое свидание - это было чтото невероятное. Он знакомил меня со всеми друзьями своими по порядку, что меня даже пугало. Но все было хорошо. я уже была счастлива. Новый год мы встречали вместе, в компание его друзей. ему было приятно, что среди очень немногих девушек, одна - его. Каждый раз он провожал меня домой.
и вот гдето здесь я начала чуствовать, что чтото не так. как потом он мне обьяснил - стало не так еще до НГ. Просто он отдалялся. вечно находились причины не встретится, виделись раз в неделю. не было того внимания, что раньше. я старалась закрывать глаза. ведь когда он меня целовал, та было все так как должно быть. та был пережит январь.
а в день окончания моей сессии, в последнюю пятницу января, мы собрались у его друга, праздновать мою сессию, да и просто посидеть. и когда ехали домой - то разговор не мог уже не случится. понимали это оба. Причина просто, а произнести это сложно "Я тебя не люблю". НЕожиданно такое услышать. сама придумывала уйму причин, но такого не ожидала. "И боюсь, что ты в меня влюбишся". Волнуется за меня. Те нет, дорогой, не влюбилась. Просто бысто привыкла к хорошему. Ну ок, остаемся друзьями. Правда обидно, что до 14февраля не дотянули. опять праздновать не день влюблённых, а день лампочьки. Теперь мы виделись не реже, чем последний месяц - раз в неделю. просто пропало ежедневная парочька смс. и все. правда первые пару встречь мне еще было не комфортно, или я просто на что-то надеялась. Никогда не сами. всегда в компание.
А вот на 23 февраля - уменя был подарочем, когда встретились втроем, у его друга ( который как оказалось даже не знает, что мы не вместе уже, как еще многие, кроме близких), то я уже чуствовала себя хорошо. или то влияние пива и кальяна. Не знаю. Но вела себя абсолютно свободно, будто мы либо еще встресаемся, либо никогда не были вместе. наверное теперь все хорошо. я еще буду общатся и с ним, и с его лучшей подругой (к которой он походу даже немного ревнует), и с его другом, и вообще с компание. Мне они нравятся. я им тоже. почему бы и нет. если будет все комфотрно. Хотя, признатся, всеравно в тайне надеюсь. И если возьмет за руку, или поцелуте - то даже ничего не спрошу. все будет как раньше хорошо, а может и лучше. но это только мысли. На самом деле, скорее всего мы снова встретимся 8 марта, с его друзьями праздновать. И он скорее всего что-то подарит (в ответку за 23февраля). и мы пообщаемся. Наверное мы таки остаемся друзьями. У меня к нему нет ни капли злости, обиды, только благодарность, за все, что он зделал, и даже за тот, чего не зделал. Хотя жаль, что не полюбил. Когда в разговорах упоминаются поездки с друзьями летом, и я понимаю в контексте, или прямо, свое присутствие там, то понимаю, что такие наши отношения еще продлятся, насколько долго не знаю. Мне просто с ним тепло, даже как с другом.

Сразу после раставания я хотела срочно найти себе девочьку, чтоб пережить боль, но както не получилось. ведь он остается в моей жизни. единственная новая девочька, которая появилась, и которая мне уже очень дорога, - это его лучшая подруга. хотя и старая вернулась, та, что летом пропадала. Осенью. как ни в чем не бывало. и я решила тоже не поднимать вопрос. этого периода мы просто не помним. общаемся до сих пор. правда последнее время понимаю, что к сожалению, люблю ее не так, как раньше. видимо тоже разочаровываюсь в человеке. И парень, который переездаж, тоже вернулся, и тоже как ни в чем не бывало. НО я тогда была уже Счастлива. и мне было всеравно. Хотя с ним тоже общаемся по сей день. и все с тем же теплом, не таким как со всеми. Но парой мы не будем, я так чуствую. и вторая девочька тоже до сих пор надежно засела в моей жизни.

И теперь я снова люблю жизнь, хоть и в свободном полете)

Когда начинается дождь, тёплый весенний или летний дождь. Я им наслаждаюсь. Я начинаю ловить своим телом каждую капельку этой влаги, которая холодными иголочками вливает в меня жизнь, свободу, радость… Я ловлю капли и пытаюсь напиться. Лицо и ладошки к небу – и улыбаюсь. Не важно где я, что я, в чём я , и что со мной было до дождя.… Все мысли очищаются. Я могу кружиться, смеяться и танцевать.… Где б я не была… Что бы я не переживала в это время.… Во время дождя я счастлива…

Мені 18... Наче і чекала цієї дати, але воно шось всеодно несподівано... Хоча що змінилося? Абсолютно нічого... Я правда це ше не усвідомила... Мій брат чекає цієїДати, як не знаю чого- всесвітнього щастя якогось. Думає,що буде так, типу ось твоєдоросле життя тепер роби з ним що хочеш... Але щось у мене з відчуттями мало що змінне... Хоча... мені всеж 18). Колись складала список, що я маю зробити до 18 і чого не маю. На скільки я пам”ятаю, то сильно від списку не відійшла. Хоча це лише був дитячий задум.

Відсвяткувала – просто суперово!!! Не зовсім так, як мріяла, але всеодно – дуже класно! В момент, коли я народилася – в 1-45 ночі - , а точніше рівно 18 років потому, поряд були люди, яких я найбільше люблю, як я і мріяла... І вони мене... І наша дружба багато що пережила... Хоча були не всі мої найдорожчі...

Кажуть, що людині для щастя потрібно 8 близьких людей не з сім”я... У мене зараз є шестеро... Когось знаю дуже давно, когось не дуже... Але це не заважає мені їх дуже любити... Дякую вам, мої кохані, просто за те, що ви є, що відіграєте важливі ролі в моїй п”єсі.

Мені здається,що в мене з”являється залежність від книжкових магазинів. Так, не від книжок і читання,хоч я весь час щось читаю, а саме від книжкових магазинів. Тому що я буваю в книгарнях ледь не щодня, але купую щось доволі рідко. Просто не можу пройти повз. Заходжу, роздивляюсь книжки, гортаю, щось читаю, шукаю новеньке. Проводжу близько пів години біля полиць, і з відчуттям морального задоволення йду. Мені подобаеться сам процес поруку більне, ніж результат. Вже знайшла собі бузліч ду-уже цікавих книжечок,які ХОЧУ прочитати. Але читання іх затягується...

Весна збуджує фантазію. При такій чудовій сонячній погоді незрозуміло звідки постійно з'являється божевільна кількість енергії, яку треба кудись подіти. Хочеться кудись йти, бігти, щось робити, гуляти. І самій, або з кимось вже втрачає значення. Звичайно, хотілося б з кимось, але хтось постійно чимось зайнятий, або просто не хоче. Не примушувати ж. а шкода. Все навколо втрачає своє індивідуальне значення, і вливається в загальний фон весни. Йти, йти, йти. Просто. Прямо. Не вимикаючи фотоапарат і фотографуючи життя. Буденне життя незвичайного міста. Маршрут давно стоптаний до дірок, але усюди є якісь нові нотки. Найкраще – мовчати… Не знаю чому, але коли мовчу – абстрагуюся від всього. Вже не йду, а лечу. Жодних проблем. Десь по місту ходять групками туристи і на своїй мові дивуються красі нашого міста. А я тихо посміхаюся. Мого міста. Яким би воно не було, я його люблю. Сидячи на бордюрі, спостерігаючи за людьми, бачу, що хоч у кожного своє життя, люди частіше посміхаються…. В повітрі витає дух закоханості. Тому що весняне сонце не напружує, шум міста на тлі гарного настрою починає здаватися музикою, і взагалі – весна. Кров кипить, парочки з кафешок виходять в парки на лавки, а я йду одна, мовчу і фотографую чуже щастя….

Життя – це кінострічка, режисерами якої є ми самі. Жанр та фінал фільму залежить тільки від нас. Ми не можемо змінити події фільму, тому потрібно слідкувати за сценарієм. Можна уявити себе будь-яким героєм-переможцем або красунею-серцеїдкою, але наша життєва участь від цього залишиться незмінною. Мало лише хотіти чогось. Потрібно цього дійсно прагнути і впевнено йти до своєї мети. Головне – не озирнутись у фіналі стрічки, та помітити, що хотів зовсім іншого у житті, і «Оскара» тобі вже не присудять.
Життя окремої людини – це п’єса одного актора, коли ти можеш покластися лише на себе. Приміряти ролі можна, і навіть потрібно, але треба знати час та місце. Щоб мати змогу вчасно зняти маски. Бо фарба на обличчі, яка приховує емоції, може лише нашкодити, приховавши щирість. За великою кількістю декорацій важливо не загубити основного. Суть буття можна знайти лише методом проб та помилок, але не намагайся писати чорновий варіант життя. Жодну втрачену секунду не повернеш, не повториш. І поки ти будеш повторювати „Ще раз!”, шукаючи ідеальне виконання, життя втече від тебе назавжди. Емоції, відчуття, почуття – ось те справжнє, чим потрібно насолоджуватися, це потрібно переживати. Якщо тобі самому буде подобатися твій фільм, то оточуючі теж будуть від нього в захваті. Ми не маємо змоги кіно нашої пам”яті порізати та зібрати до купи найкращі моменти життя, тому потрібно переживати кожен із них у повній мірі, незалежно від тогохороші вони чи не дуже.
Пам”ятай,що за нами завжди спостерігають найкращі критики, і потрібно прожити життя так, щоб вони встали і сказали „Повтори!”

Невероятное настроение, как для субботы и занятий. Отлично!!! Да еще и Эрик позвонил, и еще больше его поднял!!! Такое влюблённо - пофигистическое. Причем влюбленное в себя, в жизнь! Класс!!! Сегодня после пар домой не поехала. А на Крещатик! Как задумала, так и сделала. Теперь я даже рада, что со мной никто не поехал. Я так чудно провела время сама… Пришла на Крещатик и роззулась, чтоб помыть ножки в фонтане, как делают многие. Но одно «но»: я не обулась. Так и пошла босой. «Борефутинг». Вчера про это вычитала. А что в этом и правда такого особенного? Боремся со стереотипами. Тем более, что мне так понравилось босиком. Ну и что, что я была вроде как в официально деловом стиле? И босиком. Да еще и журнальчик себе купила… «Контракты»- журнал для деловых людей. Оказалось оч даже интересно!!! А эффектно как!!! Симпатичная девушка блондинка в коротенькой юбочке и в блузочке с рюшами идет босиком по городу и читает «Контракты»!!! Мне нравилось. Я ждала, очень ждала, что хоть один человек, удивившись моему босохождению, спросит, чего я так хожу. Придумала несколько вариантов ответа. А хоть бы один!!! Как будто каждый день здесь толпами так ходят!!!! Ну и ладно. Мя и так хорошо было. Улыбка с губ не сползало и настроение не пропадало. На улице дали листовочку: «Мыльно-пузырёвая ходьба». Что не интересно думаете? Вот и я пошла. В парк Шевченка. Пешком. Босиком. С журналом. Красота!!! Засела в парке на лавочке. По мобу поговорила, журнальчик почитала, финики покушала. А до хотьбы еще час. Да ну ее нафик!) Еду домой. Села на троллейбус и айда! Босиком, конечно! В троллейбусе чуть было не заснула. Ну ничего, доехола как-то. Вышла. На остановке много людей. Пошла сделать еще последний босоногий вираж –пошла назад на переход, чтоб мимо пройти. И еще и светофор зеленый! Отлично! Мне везет! Начинаю переходить, а мне еще и сигналят!!! Красный загорелся видители!!! Но я жь раньше начала!!! Подождете!!! Подпрыгнула с перепугу и поскакала так же дальше. ) Выглядело наверное смешно.) так, еще две остановочьки пешком – и я дома. Хм, а тот дядинька, что сигналил на повороте притормозил. Не меня ли ждет? Вроди не знакомый… А пойду именно через этот поворот, как и собиралась. Не буду его обходить. Подошла и прошла мимо. Подкотил авто за мной. И правда он меня ждал. Подвезти предложил. Молодой и симпатичный парень. Обалденный новый черный мерседес. Сколько раз мне предлагали подвезти – всегда отказывались, а тут такое желание согласится появилось. И согласилась. Вот так. Впервые в жизни не побоялась и не начала думать что-то типа « а вдруг…» и остальные ужасы. Внушил он мне доверие. И отлично,что согласилась. Парень очень красивый, ухоженный. Возраст даже сложно определить. Лет 25-30. А может и нет. Но то, что в достатке, так это точно! Но не из «золотой молодежи». Заметно, что всего уже сам достиг. По уверенности в себе, статусу. В белом шикарном костюме, работает по субботам, наверное. И белый кожаный салон. Я обалдела от всего. У него телефон зазвонил. Вот те и познакомились…( сейчас будет говорить, пока не приедем… жаль. Хотя нет. Поговорил в дружеском тоне и положил трубку. Говорит теперь уже ко мне, что ему сказали, что я замужем. Прикольно!!! А я и не заметила!!!) Его друзья мимо проезжали и заметили, как я к нему в машину сажусь, сказали, чтоб со мной не знакомился, так как я замужем и потом ему злой муж… и т.д. и т.п.) Пошутили в общем. Он представился. Владимир. Вова). И руку мне протянул, чтоб пожать. Приятно. Обычно я всем всегда руку протягиваю здороваться, а мне смущенно ребята отвечают. А тут сам. Чуть-чуть поговорили. А я дурра еще и свой возраст сказала. Наверное, маленькой все жь оказалась, хотя он ничего не сказал по этому поводу, просто телефончик не узнавал. А может и не собирался вовсе... Ведь в начале сказал, что хочет извиниться, что напугал… и все же жаль, что я так близко живу к конечной 5го троллейбуса, где мы встретились… Впервые об этом пожалела… Хотя за пять минут пока мы ехали, я уже успела представить наше свидание в ресторане каком-нибудь. Да, я знаю, что рано размечталась… Вот я и приехала. А он уехал… И все. Может еще когда-то встретимся. Тогда я начну заигрывать и скажу, что это судьба, и это надо обсудить за чашечкой чаю или кофе. Я б была очень рада. Теперь вот разгуливая по городу, буду заглядывать в салоны всех черных мерсов, в надежде увидеть Владимира. Или как минимум белый салон и похожий номер машины, который я таки не запомнила. А надо было глянуть!) «Люди встречаются дважды»(как минимум:)) – будем на это надеятся! Написано 06.09.2008

Сьогодні знову дощ. Якась дивна весняна погода : то сонце, то дощ. Зараз дощ, але при цьому на вулиці дуже тепло, немає вітру. А великі теплі краплі цього травневого дощу малюють на асфальті дивовижні водяні візерунки. Кожен міг побачити там те, що хотів. У парку нікого не було. Чутно лише шум дощу, який здавався чарівною музикою. Все навколо ніби завмерло в сірій тиші, слухаючи її. Здавалося, світ став порожній, якби не вона. Вона була яскравою плямою на тлі сумного скверу. Ні, вона не була одягнена в яскраву одіж, яка б вирізняла її. Вона була звичайна. У своєму улюбленому плащі, кольору капучіно, який наскрізь промок. З довгим кучерявим русявим волоссям, яке мокрими пасмами спадало на її плечі. Вона була помітна, але не тому, що була одна у парку. Її посмішка. Вона могла бути помічена з-поміж мільйона інших. Це була неймовірно щира, закохана усмішка. Дівчина танцювала. Танцювала під дощем. Як це романтично, чаруюче. Так, вона могла прохолонути, але тоді про це не хотілося думати. Вона кружляла, і її плащ танцював разом із нею. Вона посміхалася похмурому небу й ловила своїм чистим обличчям всі крапельки. Вона була закохана у дощ. Часто прогулювалася в таку погоду цим парком, її улюбленим місцем, тому що тут завжди тихо. Можна сховатися в далекому куточку і споглядати за життям так , ніби воно тебе не стосується. Всі проблеми й негаразди залишаються за його межами. І зараз саме так. Вона просто раділа. Раділа дощу. Вона була не самотня разом з дощем. У цю мить вони були одним цілим. Вона дивна. Недоступна, недовірлива, скута, боязка, але при цьому щира, відкрита й наївна. Вона не знала, звідки чекати небезпеку, тому тягнулася до всіх людей, як метелик летить на вогонь. В неї була її внутрішня краса, яка була надійно захована. На жаль. Вона відкривалася не багатьом Вона не вірила, не могла, боялася. Боялася, що її не сприймуть такою, якою вона є, що зроблять боляче. Зараз у парку вона була царівною. Вона була сильна, нічого не боялася, їй нічого не було потрібно, і якби хтось зараз посмів порушити її блаженство, то вона б просто його не помітила. Сомозреклася свого тіла в танку, щоб об’єднатися зі Всесвітом і всеохоплюючою красою буття. Вона не розуміла, як цю красу могла не помічати раніше. Адже колись вона була іншою – маленькою сірою мишкою, яка не вміла жити. А він оживив її. Навчив посміхатися. На вулиці стояв травень. Але весна щось забарилася, адже погода залишала бажати кращого. Весь час було хмарне небо, а іноді йшов дощ. Тоді вона теж сиділа в цьому парку. Сиділа та сумувала. Читала книжку. Книжки – це був її світ. Всі свої переживання вона залишала там. Вона жила, але це життя було неповне. Вона не вміла жити, розважатися, радіти чомусь. Але тоді вона не любила дощ, любила прохолодну погоду, коли вона могла одягти свій сірий светр та сидіти в цьому парку, щоб її ніхто не бачив. Тоді їй було погано. На душі. Їй набридло її життя, нерозуміння людей, їх сухість, жорстокість. Вона читала, але не бачила літер, не розуміла тексту. Ледь не плакала від жалю до самої себе. І, наче відчуваючи її стан, пішов дощ. І вона зірвалася – розплакалась, але не рушила з місця. Їй не було куди іти. Посварилася з батьками. А подруга – її найкраща подруга, без якої не уявляла свого життя – гуляла зі своїм хлопцем. А бути третьою зайвою вона не хотіла. Тому залишилася у парку. Плакала, а разом з нею плакало небо. І не було б цьому кінця-краю, якби не з’явився він... Підбіг до неї незнайомець. Не сказав ні слова, лише посміхнувся так, що не можна було нічого відповісти. Вона тоді ще подумала, що такої посмішки не бачила жодного разу в житті. Але він мовчав і дивився на неї. Лише розкрив свою помаранчеву парасолю та накрив Лілю. Так, цю дівчину звали Ліля. Лілія, але її ніхто ніколи так не називав, окрім жіночки в паспортному відділенні. Ніхто і ніколи не задумувався над глибиною її імені, а якщо й задумувалися, то залишали свої думки при собі. Боячись змінити буденність, а Лілія так хотіла це змінити. Але сама боялася, адже дивилася на світ через вже сформульовану призму „сірої мишки”. Вона зробила спробу позбутися хлопця, і відштовхнула його парасольку, не зронивши ні слова. Хлопець – брюнет з розбурханим та мокрим волоссям – закрив та поклав парасольку собі на коліна, сів поряд з нею та дивився прямо. В її очах грало непорозуміння, вона продовжувала мовчати, наче підтримуючи його дивну гру. Їй це подобалося, але вона ще цього не розуміла. Розгублено глянула на його профіль – він дивився на неї скоса. Раптово підхопився, схопив її за руку та потягнув вздовж алеї парку. Ліля не мала сили від несподіванки сперечатися та просто побігла з ним. Вона чомусь довіряла йому. Невідоме та дивне почуття, але таке захоплююче – довіра до людини, яку бачиш вперше та не чула жодного слова з його уст. Але вона лише посміхалася та мовчала. В такт йому. До її душі через його дотик потрапило щось нове, про що вона ще не здогадувалася. Вона вирішила просто піддатися цьому відчуттю. Так вони пробігли через увесь парк, а коли вже стояли біля дороги, він поглянув на її усмішку, поцілував у щоку та втік, не промовивши ні слова. Вона не побігла за ним. Навіщо? Вона просто стояла. А дощ закінчився, на небі вже ледь-ледь виглядало сонечко. Дивна усмішка не сходила з обличчя. Простоявши так декілька хвилин, вона пішла додому, забувши про всі проблеми... Прийшла додому, переодяглася та почала займатися своїми буденними справами. Про сварку з батьками забула, а мати теж вирішила не нагадувати про неї. Ось так вона знову погодувала свого хом’ячка, рибок, прибрала на письмовому столі та сіла читати свою книжку, як і кожен день... А вночі, коли всі лягли спати, вона встала з ліжка та сіла за стіл, дістала зі столу декілька аркушів паперу та яскраву ручку, рожеву з помаранчевими смугами. Сидячи при світлі, трохи приглушеному кольоровою хустинкою, вона запалила ароматичну свічку та почала писати листа. Вона вела такий собі щоденник, де розповідала про своє життя, але вела його трохи в дивній формі – формі листів. Вона майже кожен день їх писала. Кому? Сама собі. Так щоденник і називався „Листи собі”. Сіла вона за стіл, поклала ручку перед собою на аркуш, всунула праву руку собі у волосся та сперлася на неї. Лівою рукою вона гралася з вогнем, наче хотіла та не хотіла попектися. Це був її приватний світ, куди нікому не було ходу. Нікому. Це були наче її мрії. Так вона сиділа та гралася, поки не звернула увагу на ручку. Лише тепер вона почала обдумувати сьогоднішній день. Той хлопець, дощ, помаранчева парасоля та взаємна мовчанка. І вона почала писати. Вона не хотіла пригадувати початок дня, коли плакала та жаліла себе. Їй був цікавий кінець. Коли з’явився він. Вперше хтось звернув на неї увагу, нехай в діях цього хлопця не було нічого особливого, але збуджена дівчача фантазія могла все. Вана малювала. Малювала те, про що мріяла все життя. Не бути сірою мишкою, щоб її хоча б чули. Вона це все писала. Їй подобалось фантазувати. Їй сподобався цей хлопець, адже раніше вона собі не дозволяла в цьому зізнаватися, дивне відчуття довіри, та вона була впевнена, що то була їх перша та остання зустріч, що він підійшов би до будь-якої дівчини, яка б сиділа на її місці. Тому вона ледь помітно шкодувала, що мовчала тоді.... Так вона і заснула над своїм листом. А прокинулася – була десь третя година ночі. Глянула – вона написала все до кінця, крім кінцевої думки, яку так любила. Згадавши свій сон, а їй снився сьогоднішній хлопець, вона вирішила і дописала :”Ось і все кінець історії. Неповторно, але прекрасно”. Ось так вона сама штучно закінчила свою казку. „Шкода, але потрібно”, - вважала вона. Адже жити в очікуванні вона не хотіла. Вона не знала, що доля її не слухала... І вона почала далі жити своїм розміреним життям. Крок за кроком. Кожен день схожий на попередній, якщо не є його точною копією. Але вона так звикла, їй так добре. Вона викинула з пам’яті події того дня, але залишила почуття. Тому не сумувала. Не вважала за потрібне розповісти про це нікому. Адже дурниця це все. Ось так. Непомітно сплив тиждень. Вона помирилася з батьками остаточно. Навчання – як завжди на рівні. Приватне життя – а що це таке? Але кожного разу, проходячи цим парком, вона декілька разів оглядалася. Може, вона десь помітить знайомий образ. Через два тижні після того дощового дня Лілія знов сиділа в тому самому парку, на своїй лавці, але вже не тікаючи від світу, а просто чекала подругу, яка, як завжди, спізнюється. Погода була схожа. Пройшло вже хвилин 15, а її ще нема. А мобільний відповідає „Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності...”. Мабуть, досі в метро. Вже накрапав дощ, а вона, як на зло, залишила парасолю вдома. Вона знову промокла в секунді. Почала оглядатися і ... він все ж з’явився з її потаємної надії!!! Той хлопець. Той самий!!! Наче теж чекав дощу, щоб зустрітися знову. І він вже йде до неї. З іншої частини парку. Ще далеко, але його помаранчеву парасолю не можна не помітити. І вона відчуває, що вони дивляться в очі один одному. Тільки тепер Ліля раділа, що подруга спізнилася, а сама вимкнула телефон... Він наблизився на відстань витягнутої руки та зупинився. Вони дивилися один одному в очі. В неї в голові було безліч питань, які вона хотіла йому сказати на одному диханні, про які думала, поки він йшов, але як тільки опинився поряд, то всі питання кудись поділися, і вона просто посміхнулася у відповідь, стоячи під парасолькою. А він все ж промовив слово, якого вона так чекала, перше слово: „ Привіт!” . Це був початок їх знайомства. І він почав щось говорити, розповідати, щебетати так, наче вони давно знайомі, наче вона Його чекала в парку, щось таке неважливе. Підхопив її під руку та пішов вздовж парку, та безперервно щось белькотів. Та посміхався. І лише через кілько хвилин, коли вона вже ледь не сміялася, зупинив потік слів. Посміхнувся щирою посмішкою. Ось тут тільки мала початися знайомство. - Я Роман, - почав хлопець більш серйозно. – Я бачу по очам, що в тебе багато питань. А я просто хочу познайомитися. Ти, сподіваюсь, не проти? - Сподіваюсь ні, бо якби була сильно проти, то давно б дала ось цією сумкою тобі по голові, - посміхається. – Я Ліля. - Лілія. Дуже гарне ім’я. Як квітка. Ти любиш квіти? - Так, я люблю квіти. - Зачекай тут, мені треба піти, не йди. І він залишивши їй парасолю кудись утік А вона думала чи повернеться він, чи ні. Також, що його зелений светр дуже виділяє колір його очей, також зелений. Він такий кумедний. Так вона й стояла. Коли пройшло 5-10 хвилин, почала сумувати, бо думала, що він не повернеться. І вже було почала повільно крокувати в сторону дому, оглядаючись туди, куди побіг хлопець. І коли вона зупинилася обернувшись, то він підбіг зовсім з іншого боку. Ледь не збивши її з ніг, так біг, захекався. А в руках тримав букет великих ромашок. Так дивно. Їй не дарували квітів, окрім родичів на день народження. І чомусь завжди дарували оранжеві троянди. Вона їх не любила, а інших ніхто не дарував. А тут ромашки. Їй дуже подобалось. Хоча, мабуть, сподобались би будь-які, які Він подарував. Він широко посміхнувся, важко дихаючи, та простягнув їй букет. - Вибач, що довго. Шукав лілії, думав знайду, але немає. Ось, це тобі. - Дякую... - Я тебе ніби спантеличив. Чи тобі погано? - Ні, навпаки. Мені добре. Дуже добре... Вони пішли знову в парк, під парасолькою. - Тобі не здається дивним, що ми знову зустрілися в дощ? Це, мабуть, доля... - Не знаю. Я часто в цьому парку. Просто так співпало. - Ні, ні. Я точно знаю – це доля. Я вірю в щасливий випадок. Я дуже радий, що зустрів тебе. Ти тоді, в перший раз, не злякалася мене? - Ні, не злякалася. Навіть не знаю чому. І так вони ще гуляли з півгодинки. А потім лише вона згадала про подругу, яка, мабуть, досі чекала. І мала з ним попрощатися. Наостанок він лише запитав: - А ти любиш ігри? - Які? – здивувалась вона. - Такі, як детективні серіали. Я завжди хотів так зіграти. Ти не проти? - Мною грати?!! - НІ, ні, ні!!! В якому випадку! Не тобою, а разом з тобою. Візьмеш участь в моїй грі? - Так, якщо ти хочеш. А в чому суть? - Ти зрозумієш. В ході гри. Коли ми зможемо зустрітися? - Не знаю... давай обміняємось телефонами. І я тебе так повідомлю, якщо ти хочеш.... - Ні, - посміхається, - це не цікаво. Банально. Весь світ стає однаковим. Так не цікаво. Хочеться його урізноманітнити. Ти не згодна? - Так, ти правий. Але як тоді? Будемо чекати наступного дощу? - Ні. Давай так, коли ти будеш знати, напишеш мені листа) - Листа? Але ж воно буде йти 3 дні. - Не звичайного. Коли будеш знати, що можеш зустрітися, напиши записку з часом зустрічі та днем в це дерево. - В дерево?!!! - Так, ось, бачиш? Тут дупло. Тут ніколи немає води. Я в цьому парку часто ходжу, кожен день. Якщо не зустрінемось випадково – напишеш. Добре? - А потім що? - Ти напишеш час і день. І в той час чекай мене тут саме. Біля цього дерева. Я тут з дитинства. Завжди залишав листи друзям в цьому дуплі. - Гаразд. Мені треба бігти. Бувай. - Було приємно познайомитись! Він дзвінко поцілував її в щоку та пішов. Ліля постояла з хвилину. Дивилася в ту сторону, куди пішов Роман. Подумки промовивши ”Мій Роман”, і одразу відштовхнула цю думку. Він був занадто чудовий, щоб бути правдою. А може, це сон? Або нескорена фантазія лагідно намалювали цей образ в її голові? Але ні. Це правда. Ось парасолька, яку він забув, усмішка, як минулого разу, та рука, яка тремтіла та доторкалася до щоки, на якій горів слід від його поцілунку. Отже, це правда. І вони невдовзі зустрінуться знову. Щонайменше, щоб повернути парасольку. А поки що треба викинути це з думок. Раптово повернувшись з думок, згадала, що подруга, мабуть, досі чекає. Зірвалася та побігла, а поки бігла, то вирішила поки нічого не говорити. Глянула на годинник - пройшло рівно півгодини, як мали зустрітися. Подруга була вже на місці, але як потім виявилося, лише 5хвилин. Дівчата обнялися, посварилися одна на одну, як завжди, помирилися та пішли, жваво розмовляючи про щось своє. А Лілине 'своє' гріло поки тільки її. Ввечері, коли всі лягли спати, Ліля як завжди готувала свій світ. Сівши перед дзеркалом, вона розчісувала своє золотаве волосся та подумки згадувала день, складала речення для свого сьогоднішнього листа. Складала, та дійшла думки, що не буде його писати. Її листи - це мрії. А в цих подіях забагато омріяної реальності. Склала речі та вмостилася у своєму ліжку. На наступний день, прокинувшись, вона відмітила, що ніколи не спала так солодко, як сьогодні. Їй снився Він. Увісні (ох, якому красивому, яскравому сні! В ньому кожен колір передавав її романтичний настрій) вони танцювали під дощем. Дощ раптово лийнув з неба. Всі люди панічно ховалися від води. Вони, мабуть, ще не розуміли красу цього явища - дощу. Коли кожна краплина, то малесенька нотка, яка, об'єднавшись з іншими, утворює цілу симфонію. Симфонію життя. Не всім дано її відчути. Так от всі люди ховалися, а лише двоє дивилися на небо. Вони там бачили не тільки насуплені хмари, а щось ще, щось дивне та непередбачуване, відоме лише їм. Дивилися на небо й трималися за руки. Вони кружляли. Здивовані погляди обіймали їх з усіх сторін, з усіх закутків на них дивилися очі, з різною думкою про це. Але усі намагалися упіймати нитку, навколо якої вилися думки невідомих танцюристів. Ліля пам'ятала весь сон до крихти, кожен подих хлопця, кожну краплину відчуттів. Вони там були самі. Танцювали свій танець, у своєму парку, під своїм дощем, огорнені своїм почуттям... Самі у своєму всесвіті. Як тільки закінчила пригадувати свій сон, ще лежачи в ліжку, одразу підвелася та сіла за стіл. Вона хотіла написати йому записку, але що писати – не знала. Можна було почати, як звичайного листа, а можна було просто написати дату і час зустрічі. Вона вирішила, що другий варіант кращий. Просто написала: «в суботу о 12.00. На тому ж місці. Чекаю зустрічі. Лілія». Поснідавши, занесла записку у призначене місце. Зустріч завтра, і вона хоче приготуватися. Хоче бути гарною. Для нього. І для себе. Вдома вона перевернула шафу догори, шукаючи там сарафан, який бабуся подарувала того року на день народження. Вона його так і не одягала жодного разу. Вважала, що він закороткий та облягає фігуру. В ньому їй було дуже гарно, але вона соромилась. Але зараз вона хотіла одягти саме його! Ось! Знайшла! Темно-синього кольору, з незрозумілим візерунком золотою фарбою. Їй подобалось. День промайнув у різних клопотах: спілкувалася та допомагала батькам, на годинку втекла до подруги. Годинка за годиною - промайнув день. Свою суконьку обережно склала на стільці, щоб завтра одягти. Намагалася продумати до деталей, але думки не хотіли йти цільним потоком і весь час переривали одна одну. «Ранок мудріший вечора» - сказала собі, завела будильник на десяту та лягла спати. Сон їй снився той самий, але ще ясніше бачила вона його, відчувала його дихання, чула шум дощу. Вона солодко спала. Але, як завжди у важливі моменти, щось має порушити ідилію подій – це була розбита мамою тарілка на кухні ( якій вона потім була незбагненно вдячна), яка її розбудила. Поглянула на годинник на мобільному, але мобільний був вимкнений – сіла батарея. Вийшла в коридор - який жах!!! – 11.45!!! Батарея сіла вночі і будильник не спрацював. Вона швиденько почала збиратися, лише й встигла що випити чаю. Вибігла з дому з відчуттям, що запізнюється. В своєму чудовому сарафанчику, вона бігла, наче летів янгол. Її волосся, розвіяне вітром, створювало ілюзію крил, а очі сльозилися та сяяли, наче зірки. Вона була неперевершена! А передчуття щастя чуттєвим ореолом оточувало її. Підбігши близько до місця зустрічі, Ліля зупинилася та заспокоїлась. Вона вже бачила його. Лишень зі спини, але уявляла обличчя. Це викликало посмішку. Вона глибоко вдихнула та пішла до нього. Вона йшла, а коліна підкошувалися. Вона не знала що буде далі. Просто відчувала, що все буде чудово і йшла до нього. Душа трепетала в передчутті щастя, а воно було вже близько, виглядало з закутків та схованок свідомості. Роман, мабуть, почув биття її серця, адже обернувся саме в той момент, коли вона була поруч. Сильно-сильно її обняв. А Лілія в цей момент зрозуміла,що вона його вже не хоче відпускати. Далі був грандіозний похід містом! Вони гуляли, сміялися, розмовляли, Роман розповідав їй про все, що потрапляло на очі. Лілі вже здалося, що він про будь-що може розповісти цілу історію. Скільки вони пройшли? Не слідкували, але , здається, бачили усе місто. Головне те, що в руці була рука, крізь яку відчувалося серце, його тепло та ніжність. Не було людей на світі, щасливіших за цих двох. Час пролетів непомітно, і ось вони вже біля парку Слави. Рома попросив Лілю зачекати кілька хвилин, а сам побіг у якийсь будинок. Вона залишилася на кілька хвилин сама,але вона вже не була одна. В неї був ВІН. Чи це та сама дівчина, яка ховалася у парку від самотності? НЕ схожа. Вона змінилася, розквітла, захотіла жити, а не існувати. Її внутрішній світ також змінився. За такий короткий проміжок часу, але дуже помітно. Вона була на шляху становлення тієї дівчини, якою завжди хотіла бути, про яку розповідали її нічні листи. Цей образ ожив з її уяви, як і образ принца,що колись мав з’явитися. Не пройшло й 5 хвилин, як Рома повернувся, а в руках у нього був … кошик. Все для пікніку, підготовлене заздалегідь, він залишив у знайомого. Тепер вони рушили в сам парк, де вмостилися на плиті, дбайливо застеленій підстилкою, з якої можна було бачити ледь не все місто та річку. Це було фантастично!!! Яскраво-блакитне небо, без натяку на дощ, та лагідне сонечко не могли не радувати. Погода точно описувала настрій. Вони сиділи там ніби безкінечно довго, не могли надивитися один на одного. Так минула б ціла вічність, якби не захід сонця, який було чудово видно з їхнього місця. Це була її «рожева» мрія. Захід сонця, який манив своєю недосяжною чарівністю, неймовірною різноманітністю, та коханий хлопець поряд. Так, мабуть, все ж коханий… Вона вже нікуди від нього не подінеться. Насолоджуючись навколишнім, вони й не помітили, як сиділи поряд, міцно обнявшись, та дивилися один одному в очі. Це й була та сама мить, про яку пишуть в романах. Казкова мить, коли герої розуміють все, що на серці. Поцілунок… О, який чудовий! Невже можна було придумати кращу ситуацію для нього, більш романтичну? Навряд. А для неї – це перший поцілунок, який вона ніколи не забуде, що б не сталося. Роман з’явився у її житті. Роман про кохання. Що буде далі – це все їхнє життя, яким вони насолоджуються в повній мірі. Разом. Скільки це триватиме – залежить від них. Але це вже не є суттєвим. Вони зустрілися, знайшли один одного, покохали. Їх життя наповнюється сенсом від одних лише думок про кохану людину. Він змінив її життя. Ці зміни – на краще – продовжуються і донині. Пройшов вже рік з того доленосного дня, а вона все ще виходить танцювати в Той самий парк під час дощу. І завжди з тією помаранчевою парасолею…

это точно. меня избавили от интернета. Вот и не получается писать. извиняюсь перед постоянными читателями. А теперь еще и от компа избавили. Умер он. а событий происходило не много. но они такие, что не особо хочется их обдумывать. Портится своя самооценка. Я не видела Его ни разу. оч жаль. Напчала лучше общатся с женой Сережи и его дочкой маленькой. И мне они очень нравятся!!! Сначала чуствовала себя подло, а потом поняла, что я приняла его манеру общения за проявления симпатии. И охлодела. Еще я погняла, что никого не люблю. может я не умею? А может не пришло время... А то, что я говорю о своих симпатиях и влюблённостях - просто надо мне думать, что я что-то чувствую. Мне так просто нравится. Но при этом же, если б ОН хоть пальчиком поманил или улыбнулся МНЕ лично и искренне - я б не задумываясь пошла за ним. пропала б. Или я просто так думаю. Но всеравно.
Об учебе. Я здала тесты по мове и иатематике на отлично!!! Один из 2 лучших результатов в школе!!! Оч рада. А сегодня здала третье - економика. Надеюсь на лучшее.)

Мне престает нравится мое состояние. Я не могу объяснить. Сегодня когда шла босиком, не хотела никого видеть, еле шла, очень устала. Ждала одного, что хоть на секунду увижу… Сережу. Ужос!!! И он мне тогда помог, при этом устроил мини-стриптиз) – снял футболку, когда перелазил. А я, когда благодарила, руку подала. Суть не в рукопожатие, а в прикосновение, но очень осторожном. Он сам держит дистанцию. И хорошо. А позже, когда я с собакой гуляла, он куда-то уходил с нашего переулка, на повороте которого мы и встретились. Наш диалог был коротким, но смысл всех моих слов он понял, я уверена.
(Я) – А ты куда это на ночь глядя?
(С) – Гулять.
(Я) – Классно тебе! А ты веришь в материализацию мыслей?
(С) – Верю.
(Я) – Я тоже верить начинаю. Пока.

Практически весь. Но все понятно, хоть ничего и не сказано. Он все понял. А я еще нет.

Конец учебного года – самое утомительное время. Не потому что сильно грезят, а потому, что в школу ходить не хочется, а прогулы надо оправдывать. Вот сегодня, к примеру, пошла в школу на третий урок, и то пожалела, что вообще пришла. Делать нечего. У нас всегда вторник – день безделий. Тем более учителя на экскурсии с детьми своими поуезжали. Первые 2 урока я маму провожала в командировку (до пятницы не будет ее) . на третий пошла – пожалела. Шлялась по школе просто так. Потом поехали по медицине на экскурсию. В Музей медицины к черту на куличики. Да и не интересно было. И времени много потратили. Все то ничего, а когда я доехала почти до дому ( 2 остановки оставалось) мне надо делать пересадку в транспорте. Я решила пройтись пешком. А босоножки так жмут!!! Шля босиком. Это еще нормально. Прихожу к дому – а он закрыт. Калитка во двор ( частный дом) закрыта на ключ, который и от дома, а я его во дворе храню, чтоб не потерять. А я еще, как на зло, сегодня пошла в юбке светлой и длинной и белой футболке. Перелезть через забор – юбка мешает и страшно. Вот так босиком ходила я около забора своего минут 10. Потом ко мне подошел Сережа (  ) , он шел мимо с знакомым своим, и я попросила его мне помочь, через забор перелезть. Он помог. Я ему так благодарна!!!

Мы с самого утра поехали к автодрому, где должны были сдавать. Команда 6 человек с нашей школы, 2 девочки (я и Юля) и 4 парня с параллели. Мы все в формах. Нам сказали, что участвуют 50 команд - 159 человек. А посмотрели на месте – всего 19!!! Остальные взрослые не участвуют. Так вот мы единственные были в форме. 2 парня закутались в куртки, чтоб ее не было видно, двое сидели в машине, а мы с Юлькой не стеснялись!) делали что хотели, все равно рано приехали. Так как мы были в форме, то нас предупредили, что будут брать интервью, и даже сказали, что надо сказать. Ведь ЮИД (Юный Инспектор Движения) должен быть как кружок в школах и что-то делать. А когда мы с Юлькой здали, то вышли из кабинета и начали прыгать, обниматся, а журналисты начали нас фотографировать и снимать на камеру. Когда на камеру розказивала о ЮИДе в школе, то аж сама себя зауважала. Оказуется мы такие хорошие дети, благородные!) А к концу сдачи ( еще на автодроме ездили) было около 6-7 репортеров, и каждый считал своим долгом вытянуть нас с Юлей на фото-сесию. И Мы все сдали!!! 5 июня заберем документы!

Один момент сегодняшнего дня меня немного повеселил. Моему брату на моб позвонил его друг, Олег. Он же мой муж. Да-да, муж. Как-то сидели у нас на шашлыках и так решили, что он мой муж, а я его жена. Только мы почти не общаемся. Когда есть возможность – повыгоняемся друг над другом и все. А последние 2 дня случайно виделись. Так вот звонит он брату. Они договорились о встрече и… Дима дает мне телефон. Димка просто выпал!!!) Они говорили 1 минуту, а со мной – мин 10. Опять посмеялись, погнали друг на друга и попрощались. Замечательная семейная жизнь: Он мне не надоедает и я ему тоже.)))

Сегодня опять сидела и учила эти билеты долбаные почти целый день. Надоело уже. Завтра конкурс. Еще не готова. Но пофиг.

Еще позвала меня сегодня моя соседка и мы сидели под моим домом. Ждали Его. Но сегодня он не пришел. Я огорчилась. Я так хотела его увидеть. Не видела с самого знакомства. Был его друг. Я увидела его… и влюбилась. В его мотоцикл!!!))) Я в них не разбираюсь. Он спортивный, черный и очень-очень классный – все, что могу сказать. Я аж рот открыла!!!

У меня скоро конкурс от автошколы. В понедельник. Может тогда и будут у меня уже права!!! Получу их, а потом на папину машину наклею наклейки «У», каблучок и еще один, которого нет еще, наверное, - «блондинка за рулём».) До понедельника надо выучить все правила и билеты. А это не мало. Вчера посидела 3 часика и выучила 30 билетов. До понедельника справлюсь!!!!))) сегодня нам выдали форму, в которой мы будем выступать. В общем прикольная. Оранжевая накидочка с ярко белым пояском и пилоточка. Мне оч даж симпатично.) я её в автошколе одела и пошла в соседний кабинет, спросить как я выгляжу. Там труды – в кабинете только мальчики. Все хвалят, расспрашивают. А один, заторможенный немножко был, поднимает голову и спрашивает: « Это кто, стриптизерша?». Надо было обидится, но я приняла, как комплимент. Всё бы хорошо, если б не лейбочка на форме. «Юные Инспектора Движения» Это ужас!!! Мне уже стыдно. Это название конкурса!!!

Еще ездила с братиком своим старшим, Димой, на стоянку, чтоб прорепетировать въезд на стоянку. Вот ему пока е надоело, мы катались. Потом он предложил, чтоб не заезжать домой, чтоб я с ним и его друзьями гулять пошла. Я только губу раскатала, как звонит папа и говорит, что надо домой заехать. Вот Дима меня и выгрузил, с собой не взял. Гад)))

Я вернулась. Но не вышло так, как я хотела. Я с ним не встретилась. Не вышло. Я звонила в на его номер 12 числа, но ответил какой-то мужчина. Или знакомый, или родственник. Сказал, что Это давно не Ромин номер и он не живет в г. Шацке больше. Я попросила дать мне его номер, но пришел смс-ответ: Я позвоню позже. Я ждала. Ночью начала звонить. Никакой реакции. А на мои смс пришел такой же ответ: Я позвоню позже. Следующий день я могла б приехать в любую точку города в нему. Звонила постоянно. Никто не ответил. Но я хоть сделала все, что могла.
Да и в городе больше делать нечего было. Днём нес с мамой возили по экскурсиям и ресторанам. А когда я сама уходила погулять, то идти было некуда. Нет ничего в городе интересного. Так просто тынялась.
Поняла, что я хоть и строю из себя взрослую, но в душе я огромный ребёнок. Когда мы приехали в ресторан за городом покушать, а во дворе ресторана были качели и батут, я тут же побежала к ним. Как мала надо ребёнку для счастья.)