Прийшла додому, переодяглася та почала займатися своїми буденними справами. Про сварку з батьками забула, а мати теж вирішила не нагадувати про неї. Ось так вона знову погодувала свого хом’ячка, рибок, прибрала на письмовому столі та сіла читати свою книжку, як і кожен день... А вночі, коли всі лягли спати, вона встала з ліжка та сіла за стіл, дістала зі столу декілька аркушів паперу та яскраву ручку, рожеву з помаранчевими смугами. Сидячи при світлі, трохи приглушеному кольоровою хустинкою, вона запалила ароматичну свічку, та почала писати листа. Вона вела такий собі щоденник, де розповідала про своє життя, але вела його трохи в дивній формі – формі листів. Вона майже кожен день їх писала. Кому? Сама собі. Так він, щоденник, і називався „Листи собі”. Сіла вона за стіл, поклала ручку перед собою на аркуш, всунула праву руку собі у волосся та сперлася на неї. Лівою рукою вона гралася з вогнем, наче хотіла та не хотіла попектися. Це був її приватний світ, куди нікому не було ходу. Нікому. Це були наче її мрії. Так вона сиділа та гралася, поки не звернула увагу на ручку. Лише тепер вона почала обдумувати сьогоднішній день. Той хлопець, дощ, помаранчева парасоля та взаємна мовчанка. І вона почала писати. Вона не хотіла пригадувати початок дня, коли плакала та жаліла себе. Їй був цікавий кінець. Коли з’явився він. Вперше хтось звернув на неї увагу, нехай в діях цього хлопця не було нічого особливого, але збуджена дівчача фантазія могла все. Вана малювала. Малювала те, про що мріяла все життя. Не бути сірою мишкою, щоб її хоча б чули. Вона це все писала. Їй подобалось фантазувати. Їй сподобався цей хлопець, адже раніше вона собі не дозволяла в цьому зізнаватися, дивне відчуття довіри, та вона була впевнена, що то була їх перша та остання зустріч, що він підійшов би до будь якої дівчини, яка б сиділа на її місці. Тому вона ледь помітно шкодувала, що мовчала тоді...
Так вона і заснула над своїм листом. А прокинулася – була десь третя година ночі.
Глянула – вона написала все до кінця, крім кінцевої думки, яку так любила. Згадавши свій сон, а їй снився сьогоднішній хлопець, вона вирішила і дописала :”Ось і все кінець історії. Неповторно, але прекрасно”. Ось так вона сама, штучно закінчила свою казку. „Шкода, але потрібно”, - вважала вона. Адже жити в очікуванні вона не хотіла. Вона не знала, що доля її не слухала...