Кто стал жертвой самого массового геноцида в мировой истории?

       Человеческое общество, уничтоженное европейцами на Карибах, было во всех моральных отношениях выше их собственного. Жители Больших Антилл достигли высокого уровня в регулирования своих отношений с природным миром. Они научились получать от природы, все, что им было нужно, не истощая, а культивируя и преображая ее. У них были огромные аквафермы, в каждой из которых они выращивали до тысячи больших морских черепах (эквивалент 100 головам крупного рогатого скота). Мелкую рыбу они буквально "собирали" в море, используя растительные вещества, которые парализовывали ее. Их сельское хозяйство превосходило уровень европейского и было основано на трехуровневой системе посадок, которая использует сочетания разных типов растений для создания благоприятного почвенно-климатического режима. Их жилища, просторные, чистые и светлые, были бы предметом зависти европейских масс.

       Американский географ Карл Сауэр приходит к такому заключению: "Тропическая идиллия, которую мы находим в описаниях Колумба и Петра Мартира, в основном соответствовала действительности." О Таинос (Аравак): "Эти люди ни в чем не испытывали нужды. Они заботились о своих растениях, были искусными рыбаками, каноистами и пловцами. Они строили привлекательные жилища и держали их в чистоте. Эстетически они выражали себя в дереве. У них было свободное время, чтобы заниматься игрой в мяч, танцами и музыкой. Они жили в мире и дружбе". (Станард, 51).

       Но у Колумба, этого типичного европейца 15-16 веков, было иное представление о "хорошем обществе". 12 октября 1492, в день "Контакта", он записал в своем дневнике: "Эти люди ходят, в чем их мать родила, но добродушны... их можно сделать свободными и обратить в нашу Святую Веру. Из них получатся хорошие и искусные слуги" (разрядка - А.Б).

       В тот день представители двух континентов впервые встретились на островке, который местные жители называли Гуанахани. Ранним утром, под высокими соснами на песчаном берегу собралась толпа любопытных таинос. Они смотрели, как странная лодка с похожим на рыбий скелет корпусом и бородатыми незнакомцами в ней подплыла к берегу и уткнулась в песок. Из нее вышли бородачи и вытащили ее повыше, подальше от пены прибоя. Теперь они стояли друг против друга. Пришельцы были смуглы и черноволосы, косматые головы, заросшие бороды, у многих лица были изрыты оспой - одного из 60-70 смертельных заболеваний, которые они занесут в Западное полушарие. От них шёл тяжелый запах. В Европе 15 века не мылись. При температуре в 30-35 градусов Цельсия пришельцы были одеты с ног до головы, поверх одежды на них висели металлические латы. В руках они держали длинные тонкие ножи, кинжалы и сверкающие на солнце палки.

       В бортовом журнале Колумб часто отмечает поразительную красоту островов и их обитателей - дружелюбных, счастливых, мирных. И уже через два дня после первого контакта в журнале появляется зловещая запись: "50 солдат достаточно для того, чтобы покорить их всех и заставить делать все, что мы хотим". "Местные жители разрешают нам ходить, где мы хотим и отдают нам, все, что мы у них просим". Больше всего европейцев удивляла непостижимая для них щедрость этого народа. И это неудивительно. Колумб и его товарищи приплыли на эти острова из настоящего ада, каким была в то время Европа. Они и были самыми настоящими исчадиями (и во многом отбросами) европейского ада, над которым вставала кровавая заря первоначального капиталистического накопления.

       "Когда белые господа пришли в нашу землю, они принесли страх и увядание цветов. Они изуродовали и погубили цвет других народов . . . Мародеры днем, преступники по ночам, убийцы мира."

       Книги майя Чилам Балам.

       На основе современных данных, можно сказать, что когда 12 октября 1492 года Христофор Колумб сошел на один из островов континента, вскоре названного "Новым миром," его население составляло от 100 до 145 миллионов человек (Станард). Два века спустя оно сократилось на 90%. К сегодняшнему дню самые "удачливые" из существовавших когда-то народов обеих Америк сохранили не более 5% своей прежней численности. По своим размерам и продолжительности (до сегодняшнего дня) геноцид коренного населения Западного полушария не имеет параллели в мировой истории.

       Так на Испаньоле, где до 1492 г. процветало около 8 миллионов таинос, к 1570 году оставались лишь две жалкие деревушки коренных жителей острова, о которых 80 лет назад Колумб писал, что "лучше и ласковее на свете людей нет".

       Немного статистики по районам.

       За 75 лет - с появления первых европейцев в 1519 г. до 1594 г. - численность населения в Центральной Мексике, наиболее густонаселенном районе американского континента, сократилась на 95%, с 25 миллионов до едва ли 1 миллиона 300 тысяч человек.

       За 60 лет с момента прихода туда испанцев, население Западного Никарагуа сократилось на 99%, с более чем 1 миллиона до менее чем 10 тысяч человек. В Западном и Центральном Гондурасе за полстолетия было уничтожено 95% коренных жителей. В Кордобе, около Мексиканского залива, 97% за столетие с небольшим. В соседней провинции Халапа было уничтожено тоже 97% населения: с 180 тысяч в 1520 г. до 5 тысяч в 1626 г. И так - повсюду в Мексике и Центральной Америке. Пришествие европейцев означало молниеносное и почти полное исчезновение коренного населения, жившего и процветавшего там многие тысячелетия.

       Накануне вторжения европейцев в Перу и Чили, на родине инков проживало от 9 до 14 миллионов человек... Задолго до конца столетия в Перу оставалось не более 1 миллиона жителей. А еще через несколько лет - лишь половина этого. Было уничтожено 94% населения Анд, от 8,5 до 13,5 миллионов человек.

       Бразилия была, быть может, самым населенным районом обеих Америк. По словам первого португальского губернатора Томе де Суза, резервы коренного населения здесь были неисчерпаемы "даже если бы мы разделывали их на скотобойне." Он ошибался. Уже через 20 лет после основания колонии в 1549, эпидемии и рабский труд на плантациях привели народы Бразилии на грань вымирания.

       К концу 16 века в обе "Индии" переселились около 200 тысяч испанцев. В Мексику, Центральную Америку и дальше на юг. К этому же времени было уничтожено от 60 до 80 миллионов коренных жителей этих областей.

       Методы геноцида колумбовой эпохи

       Здесь мы наблюдаем поразительные параллели с методами нацистов. Уже во второй экспедиции Колумба (1493 г.) испанцы использовали аналог гитлеровских зондеркоманд для порабощения и уничтожения местного населения. Партии испанских головорезов с натренированными на убийство человека псами, орудиями пытки, виселицами и кандалами устраивали регулярные карательные экспедиции с непременными массовыми казнями.

       Колумб обязал всех жителей старше 14 лет каждые три месяца сдавать испанцам наперсток золотого песка или 25 фунтов хлопка (в районах, где золота не было). Выполнившим эту квоту вешался на шею медный жетон с указанием даты получения последней дани. Жетон давал его обладателю право на три месяца жизни. Пойманным без этого жетона или с просроченным отрубали кисти обеих рук, вешали их на шею жертвы и отправляли ее умирать в свою деревню. Колумб, до этого занимавшийся работорговлей вдоль западного побережья Африки, видимо, перенял этот вид казни у арабских работорговцев. За время губернаторства Колумба только на Испаньоле таким образом было убито до 10 тысяч индейцев. Выполнить установленную квоту было практически невозможно. Местные жители должны были бросить выращивать пищу и все другие дела, чтобы копать золото. Начался голод. Ослабленные и деморализованные они становились легкой добычей занесенных испанцами заболеваний. Таких как грипп, занесенный свиньями с Канар, которых завезла на Испаньолу вторая экспедиция Колумба. Десятки, возможно сотни тысяч таинос погибли в этой первой пандемии американского геноцида. Очевидец описывает огромные груды умерших от гриппа жителей Испаньолы, которых некому было хоронить. Индейцы пытались бежать куда глаза глядят: через весь остров, в горы, даже на другие острова. Но спасения не было нигде. Матери убивали своих детей перед тем, как убить себя. Целые деревни прибегали к массовым самоубийствам, бросаясь со скал или принимая яд. Но еще больше находило смерть в руках испанцев.

       Помимо зверств, которые по крайней мере могли быть объяснены людоедской рациональностью систематической наживы, геноцид на Атиллах, а затем и на континенте включал казалось бы иррациональные, ничем не оправданные формы насилия в массовых масштабах и патологических, садистских формах. Современные Колумбу источники описывают, как испанские колонисты вешали, зажаривали на вертелах, сжигали индейцев на кострах. Детей разрубали на куски для кормежки псов. И это при том, что таинос поначалу не оказывали испанцам практически никакого сопротивления. "Испанцы бились об заклад, кто сможет одним ударом рассечь человека надвое или срубить ему голову, или они вспарывали животы. Они за ноги отрывали младенцев от материнской груди и разбивали их головы о камни... Других детей они нанизывали на свои длинные мечи вместе с их матерями и всеми, кто стоял перед ними." Ни от одного эсесовца на Восточном фронте нельзя было потребовать большего рвения, справедливо замечает Уорд Черчиль. Добавим, что испанцы установили правило, что за одного убитого христианина, они будут убивать сто индейцев. Нацистам не надо было ничего изобретать. Им надо было только копировать.

http://indeec.net/

Организация Объединенных Наций

ОПРЕДЕЛЕНИЕ ТЕРМИНА "ГЕНОЦИД" СОГЛАСНО КОНВЕНЦИИ ООН О ПРЕДУПРЕЖДЕНИИ ПРЕСТУПЛЕНИЯ ГЕНОЦИДА И НАКАЗАНИЯ ЗА НЕГО.
Под геноцидом понимаются следующие действия, совершаемые с намерением уничтожить, полностью или частично, какую-либо национальную, этническую, расовую или религиозную группу как таковую:
1. убийство членов такой группы;
2. причинение серьезных телесных повреждений или умственного расстройства членам такой группы;
3. предумышленное создание для какой-либо группы таких жизненных условий, которые рассчитаны на полное или частичное физическое уничтожение ее;
4. меры, рассчитанные на предотвращение деторождения в среде такой группы;
5. насильственная передача детей из одной человеческой группы в другую.

Источник: Резолюция, принятая Генеральной Ассамблеей ООН об утверждении Конвенции о предупреждении преступления геноцида и наказания за него.
URL: http://www.un.org/russian/documen/convents/genocide.htm
 
 

Также по теме:

Барсегов Ю.Г. - Геноцид армян - преступление против человечества (о правомерности термина и юридической квалификации)
 

genocide.ru

Карен Вртанесян, Арам Палян

АКТЫ ГЕНОЦИДА В ИСТОРИИ ЧЕЛОВЕЧЕСТВА. 5. Уничтожение коренных народов Намибии

 

Время осуществления: 1904 – 1907 гг.
Жертвы: племена хереро и нама
Место: Намибия
Характер: расово-этнический
Организаторы и исполнители: правительство кайзеровской Германии, немецкая армия

В 1884 г. Намибия стала колонией Германии. На тот момент население страны состояло из племен хереро, овамбо и нама. Постоянно усиливающееся давление со стороны колонизаторов привело к тому, что в 1904 г. хереро и нама подняли восстание против немецких колонизаторов. На помощь колониальным властям были посланы части регулярной армии под командованием генерала фон Тротта. 2 октября 1904 г. генерал предъявил следующий ультиматум восставшим хереро: “… Все хереро должны покинуть эту землю… Любой хереро обнаруженный в пределах немецких владений, будь он вооружен или безоружен, с домашними животными или без, будет застрелен. Я не буду принимать больше ни детей, ни женщин. Я буду отправлять их обратно к своим соплеменникам. Я буду стрелять в них. Таково мое решение…”.

Генерал сдержал свое слово: восстание было потоплено в крови. Мирных жителей расстреливали из пулеметов, изгоняли в пустыни на востоке страны, отравляли используемые ими колодцы. Большинство депортированных погибли от голода и недостатка воды. Война продолжалась вплоть до 1907 г. В результате действий немцев были уничтожены 65 000 хереро (около 80% племени) и 10 000 нама (50% племени).

В 1985 г. ООН признала попытку уничтожения коренных жителей Намибии первым актом геноцида в XX веке. В 2004 г. власти Германии официально признались в совершении геноцида в Намибии и публично принесли извинения. Сегодня представители хереро безуспешно требуют от немецких властей компенсации. На данный момент в США поданы иски против правительства Германии и некоторых немецких компаний, однако предугадать исход судебных процессов пока не представляется возможным.
 
 
Также по теме:

BBC: Germany admits Namibia genocide
 

 

genocide.ru

Голодомор: коли Україна й світ визнають правду?




У ці дні 24 роки тому в ЦК Компартії України підготували документ, що передбачав боротьбу з «антирадянською кампанією» щодо згадок про «штучний голод 30-х років». Ця тема залишається актуальною й сьогодні 
 

 

      1983 року комуністичний режим у СРСР, як і впродовж півстоліття до того, вперто відмовлявся визнати злочин геноциду, вчиненого ним проти української нації. Відгородившись залізною завісою від цивілізованого світу, маразматичні кремлівські вожді сподівалися на те, що їм назавжди вдалося поховати правду. В Україні про трагічні 50-ті роковини Великого Голоду офіційно не згадали жодним словом, а люди в полоні страху перед владою говорили про нього хіба що пошепки. Натомість ця тема фігурувала у документах ЦК КПУ, що до розвалу СРСР і проголошення незалежності України зберігалися під грифом «таємно». Таємне раніше чи пізніше стає очевидним. Так сталося і з документом, датованим 23 лютого 1983 року.

 

Без грифа «таємно»
      Назва цього документа витримана в традиційному партійно-бюрократичному стилі: «О пропагандистских мероприятиях по противодействию развязанной реакционными центрами украинской эмиграции антисоветской кампании в связи с имевшими место в начале 30-х годов продовольственными трудностями на Украине». Слова «искусственный голод» двічі було взято в лапки, вживалися військові терміни на кшталт «противник намечает...». 

      Сьогодні кожний громадянин України, користуючись конституційним правом доступу до інформації, може ознайомитися з оригіналом цього документа у київському Державному архіві громадських організацій. Я розповідаю про це докладно, бо не у всіх читачів «УМ» є можливість відвідати архівний центр.

      Згаданий компартійний документ, скріплений підписами тодішніх секретаря ЦК КПУ з пропаганди О. Капта і голови КДБ України С. Мухи, спонукає до актуальних аналогій і висновків. Навіть сьогодні, більш як за півстоліття після смерті Йосипа Сталіна, «симоненківці» не мають наміру зрікатися спадщини кривавого диктатора і, подібно до своїх ідеологічних попередників, удаються до замовчування та фабрикацій. Вони й досі, як у тодішньому компартійному документі (і в теперішніх офіційних документах Російської Федерації), беруть слово «голодомор» у лапки.

      Пам'ятаю, як під час громадських слухань у Верховній Раді у лютому 2003 року Петро Симоненко стверджував, нібито у 1932—1933 роках в Україні був не голодомор, а продовольчі труднощі, спричинені посухою та неврожаєм. Комуністи ж, за його словами, робили все можливе, щоб допомогти селянам подолати наслідки стихійного лиха.

      Виявляється, суспільству набагато легше зняти з документів гриф «таємно», ніж позбутися стереотипів тоталітарного мислення. Одне з найбільш незрозумілих явищ політичного життя у сьогоднішній Україні —що частина виборців віддає свої голоси ідеологічним «уламкам» тих, хто призвів українську націю до найбільшого в її сучасній історії лиха.

       Та повернімося до документа пізньої брежнєвської доби. Він вражає повною недолугістю: рекомендації зводилися до того, щоб «продолжать активную пропаганду достижений колхозного строя». Інакше кажучи, вішати локшину на вуха закордонним українцям, яких компартійній верхівці у Києві дуже кортіло мати за наївних дурнів. Однак головний висновок — «нам невыгодно по данному вопросу вступать в открытую полемику с зарубежными националистическими писаками» — свідчив сам за себе. Розгублені компартійні ідеологи у Києві опинилися у ролі страуса, який ховає голову в пісок. Їх від самого початку загнала у глухий кут діаспора у США і Канаді, що розгорнула масові меморіальні й політичні заходи у зв'язку з 50-ми роковинами голодомору в Україні.

«Хрещений батько» перебудови у ролі апологета Сталіна
      В офісі Ліги американських українців (ЛАУ), що у Нью-Йорку на 4-й стріт, я бачив стоси отриманих із Києва газет «Вісті з України» та англомовної News from Ukraine. Вони лежали на підлозі, бо їх нікуди було розсилати і навіть нікому розпечатувати, і, зрештою, опинялися на найближчому смітнику. Ставка на ЛАУ, що була національною філією Компартії США і в 1980-х роках налічувала не більше кількох десятків політичних схимників похилого віку, справляла враження безглуздої ідеологічної гри. І взагалі, як можна було пропагувати колгоспний лад в Америці — країні особистих свобод і вільного фермерства?

      Натомість Москва, збентежена політичною активністю української діаспори, обрала наступальну стратегію. Свідченням цього став розповсюджений у квітні 1983 року посольством СРСР у Канаді прес-реліз «Про так званий «голод» в Україні», що викликав резонанс і в Сполучених Штатах. Мені не доводилося читати цей опус українською мовою, хоч, згідно з поширеною версію, його готували на замовлення Москви в Інституті історії АН УРСР. Події Великого Голоду 1932—1933 років тлумачилися в ньому крізь призму сталінської концепції класової боротьби на селі, а провина за «труднощі з постачанням продовольства» повністю покладалася на «кулаков» (це слово подавалося російською мовою без перекладу).

      Попри те, що більшість українських селян з ентузіазмом підтримали колективізацію, стверджувалося у прес-релізі, багатії (вони ж — кляті «кулаки») протидіяли їй, чинили «акти тероризму і саботажу».

      Ось головний витяг із контрпропагандистського (за тодішньою термінологією радянського агітпропу) опусу в перекладі з англійської: «В цілому Україна не перебувала у стані майже повного занепаду з ознаками національної трагедії, як зображали її найзатятіші антирадянські писаки в канадських медіа. Навпаки, панувала атмосфера енергійної праці і нечуваного ентузіазму, бо нація стала на шлях здійснення великих соціально-економічних програм».

      Насправді ж то був найтрагічніший період у сучасній історії України, коли вимирали цілі села, а число замордованих голодом селян обчислювалося мільйонами.

       Показово, що в той час, як в Оттаві поширювався «інформаційний» документ, що бив усі рекорди цинізму, послом СРСР у Канаді був майбутній «хрещений батько» перебудови Олександр Яковлєв. Не менш цікавий також інший факт. Деякі співробітники Постійного представництва УРСР при ООН замість того, щоб обурюватися брехнею чи принаймні мовчати, скаржилися, що їм не дозволяли втяти подібне. Тоді б, за їхніми словами, буржуазним націоналістам перепало на горіхи! Як справжні радянські патріоти, які не мали в душі нічого українського, вони поривалися в ідеологічний бій. Але, всупереч їхнім сподіванням, із Києва не надходила команда «Плі!».

Колишній ракетник не влучив в ООН у ціль
      Команду «Вогонь!» отримали не дипломати місії УРСР при Організації Об'єднаних Націй, а довіреніша особа — завідувач відділом Інституту історії АН УРСР Іван Хміль. Виступаючи в жовтні 1983 року як член делегації Української РСР на 38-й сесії Генасамблеї ООН, Хміль цинічно назвав найбільшу національну трагедію «так званим голодом, який нібито мав місце в Україні 50 років тому». Патентований промовець відкинув це як «наклеп українських буржуазних націоналістів», котрі під час Другої світової війни слугували Гітлеру, а після війни оселилися у Сполучених Штатах і «поширювали брехню про голод».

      Прикметно, що, повернувшись до Києва, Іван Хміль виступив на радіо для українців за кордоном, рознісши, як йому здавалося, вщент документальний фільм «Жнива відчаю». За його твердженням, ця стрічка грунтувалася на сфабрикованих джерелах, використанні «емігрантів-зрадників» як свідків так званого голоду і професійних антикомуністів, що спеціалізуються у сфері радянології, — таких, як Джеймс Мейс.

      При цьому радянський історик зробив епохальне відкриття. «Горезвісна теза про штучний голод в Радянському Союзі, — заявив він, — використовується пропагандистськими службами США для відвернення уваги свого населення від власних труднощів... Невипадково початок антирадянської кампанії збiгся з різким загостренням продовольчої проблеми у самих Сполучених Штатах».

      Хміль змальовував в апокаліптичних тонах спустошену голодом сучасну Америку. Чи не спало йому на думку, що він виставляє себе на глум? Дивна поведінка, якщо зважити на дві речі. По-перше, Хміль уперто заперечував факт національної трагедії 1930-х років, хоча, за власним визнанням, від голоду померли його родичі. Це шокувало багатьох, особливо західних дослідників, які не змогли збагнути подвійну радянську мораль. По-друге, він був бойовим офіцером і під час війни командував батареєю «катюш». Кожному — своє, і в кожного — свій час. Ані в ООН, ані в ефірі постріли Хмеля не влучали в ціль.

«Щоб на безпам'ятстві не виріс чортополох... »
      Тоді як 1986 року розпочала роботу створена у США з ініціативи діаспори конгресово-президентська Комісія з дослідження голоду в Україні, кремлівські намісники в Києві, як і раніше, замовчували правду. Вони схаменулися лише тоді, як дійшли висновку, що імперіалістичні пропагандистські й розвідувальні центри спільно з українськими буржуазними націоналістами готують масштабну ідеологічну провокацію у переддень 70-х роковин Жовтневої революції. У відповідь ЦК КПУ зробив спробу створити «контрголодову» комісію, однак вона не спромоглася нічого зробити. Правда про Голодомор не тільки утверджувалась на державному рівні у США, а й серед національно свідомої частини населення України, передусім інтелігенції.

       Це спонукало першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького вперше за п'ять із половиною десятиліть порушити сталінське табу на Голодомор. Виступаючи 25 грудня 1987 року у зв'язку з 70-річчям встановлення радянської влади на Україні, він змушений був визнати, що наприкінці 1932-го — на початку 1933 року «в ряді сільських місцевостей» України був голод. Це визнання не пройшло повз увагу за кордоном. У доповіді американської голодової комісії його розцінили як «перший скромний крок» у бік історичної правди.

      «Свідченням меж дозволеного» для українських радянських істориків, за висловом з того ж джерела, стала перша в Україні наукова стаття про Великий Голод 1932—1933 років доктора історичних наук Станіслава Кульчицького, опублікована в січні 1988 року в газетах «Вісті з України» та News from Ukraine, що розповсюджувалися серед діаспори, а згодом — в «Українському історичному журналі».

       У той буремний час ключову роль в осмисленні історичної правди відіграли Спілка письменників України та газета «Літературна Україна», що користувалася не меншою популярністю серед діаспори у США, ніж у Наддніпрянській Україні.

      1986 року Іван Драч перший в Україні публічно вжив запозичене в діаспори слово «голодомор». Завдяки цьому після опублікованих раніше войовничих віршованих памфлетів проти українських буржуазних націоналістів він зажив собі слави першопроходця.

       У лютому 1988-го один із керівників київської організації Спілки письменників України Олексій Мусієнко викрив «жорстокий голод» 1932—1933 років як злочин сталінського режиму. Згадавши про українців, які загинули від голодної смерті й під час Другої світової війни, він назвав трагедію української нації «голокостом мільйонів» і закликав заповнити «білі плями» української історії та культури.

      Улітку 1988 року на XIX Всесоюзній конференції КПРС Борис Олійник — на той час секретар правління СПУ — застеріг, щоб «на безпам'ятстві не виріс чортополох». «Мені наказано, — заявив він, — вимагати опублікувати, нарешті, «білу книгу» про ті чорні часи, де зі стенографічною чіткістю й точністю до кінця викрити не тільки Сталіна, а й визначити міру вини кожного з тих, хто його оточував, назвати поіменно не тільки жертви, а й тих, хто замислював і виконував акти беззаконня». Нагадавши, що «гоніння в Україні почалися задовго до 37-го року», Олійник наполягав на тому, щоб з'ясувати «ще й причини голоду 1933 року, який позбавив життя мільйонів, і назвати поіменно тих, з чиєї вини сталася ця трагедія».

       Для українського письменства то був зоряний час. У липні 1988 року на спільному засіданні президії правління СПУ та Правління Київської міської організації СПУ було ухвалено резолюцію, в якій говорилося, зокрема, про створення «народної книги пам'яті» про голод 1932—1933 років. Упорядниками документального твору «33-й: голод. Народна книга-меморіал», що вийшов друком 1991 року у видавництві «Радянський письменник» і згодом був відзначений Шевченківською премією, стали письменник Володимир Маняк та його дружина, журналістка Лідія Коваленко.

       Потужна хвиля, прорвавши греблю куцої горбачовської перебудови, вже докотилися й до сірого будинку, що в Києві, на Банковій. «У січні 1990 року на політбюро ЦК Компартії України розглядалося питання, чи слід публікувати збірник документів про голод в Україні 1932—1933 років, — пригадує Станіслав Кульчицький, присутній на тому засіданні як експерт. — Дискусія була дуже гострою. Постійно було чути вислів «ніж у спину». Та перший секретар ЦК КПУ Володимир Івашко знав, що голод був, і, певно, хотів бути на гребені хвилі змін. Саме його думка, зрештою, перемогла».

      Так було ухвалено рішення видрукувати збірник «Голод 1932—1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів». Щоправда, комуністичні ортодокси не склали зброї. Книга вийшла друком накладом не 25 тисяч примірників, як передбачалося, а лише 2500.

Чи відбудеться Нюрнберг-2?
      Українцям, зважаючи на гіркий досвід минулого, мабуть, уже час позбутися ілюзій і мислити реальними категоріями. Ми завжди й у всьому запізнюємося. Незалежними (поки що декларативно) стали майже на три десятиліття пізніше, ніж африканські народи. Що ж до Нюрнберга-2, яким марить Левко Лук'яненко, то це, як на мій погляд, не більш як ілюзія.

      Нюрнберзький процес відбувався відразу після Другої світової війни. Тоді на лаві підсудних опинилися нацистські бонзи, яких справедливо покарали за воєнні злочини. А кого, власне кажучи, збираємося судити ми? Жодного з головних винуватців Голодомору-геноциду, вчиненого проти української нації, вже давно немає на цьому світі. Тож ми знову запізнилися.

       Пам'ятаю, на зламі 1980-90-х один український письменник закликав збирати гроші Лазару Кагановичу, щоб цей кат українців приїхав до Києва й добровільно постав перед судом за скоєні ним злочини. Безглузда затія, розрахована на демагогічний ефект! Каганович спокійно дожив віку в Москві пенсіонером і помер... за місяць до проголошення незалежності України. Не постав перед судом і інший кат українського народу — В'ячеслав Молотов.

       Звісно, можна (й треба) засудити комуністичну ідеологію, як це вже зробила європейська спільнота, заборонити діяльність КПУ. Для цього є всі підстави: ця партія по суті антиукраїнська й антидержавницька, спрямована на розпалювання міжнаціональної ворожнечі й дестабілізацію становища у країні. Але ж потрібно діяти, а не плескати язиками, змагаючись у словесному антикомунізмі.

Чи назве світ Голодомор геноцидом українців?
       Щодо можливості визнання Голодомору геноцидом Організацією Об'єднаних Націй. Як на мене, Верховна Рада, підмінивши у президентському законопроекті поняття «геноцид української нації» іншим — «геноцид українського народу», загнала Україну у міжнародно-правову пастку.

      Конвенція ООН про попередження злочину геноциду і покарання за нього передбачає визнання геноциду лише за національним, етнічним, расовим і релігійним критеріями. Поняття «український народ» не відповідає жодному з них, бо є конституційним і включає в себе представників усіх націй і національностей, що живуть на території України. Слова спікера Олександра Мороза «не така дефініція — то нехай ООН її перепише» — недоречний жарт із можливими негативними міжнародними наслідками. Якщо ж суттєвої різниці між поняттями «геноцид української нації» та «геноцид українського народу», як дехто твердить, немає, то навіщо в такому разі було заміняти одне іншим?

      До всього, Голова ВР «по-своєму» зреагував на звернення до нього й народних депутатів iз боку владик трьох православних церков. Ті просили визнати Голодомор геноцидом української нації. Мороз же нагадав «деяким святим отцям», що вони, «всупереч Конституції, втручаються в мирські справи». Подібне дозволяли собі хіба що цар Петро І і кремлівські вожді.

      Чи відомо панові спікеру, що в 1983-му, у зв'язку з 50-ми роковинами найбільшої трагедії української нації, саме з ініціативи блаженнішого митрополита Української автокефальної православної церкви у США, майбутнього Патріарха Київського і всієї України Мстислава було створено Крайовий комітет вшанування пам'яті жертв Голодомору? Так було покладено початок розкриттю правди, яку приховував від українців і світу злочинний комуністичний режим. Як на деякі мірки, то теж було втручання церкви у «мирські справи». Та не слід плутати праведне з грішним...

* * *
       Утім, якщо визнання ООН Голодомору геноцидом української нації неможливе сьогодні, то це може стати реальністю у майбутньому.

 

Аркадій СИДОРУК,
кореспондент у  США в 1980—1989 і 1992—1996 рр.

http://www.umoloda.kiev.ua/

Список книг та документальних матеріалів про геноцид українського народу - Голодомор та московсько-комуністичний терор, що знаходяться в бібліографічному фонді Полтавської універсальної наукової бібліотеки імені Івана Петровича Котляревського
--------------------------------------------------------------------------------

Список надала директор бібліотеки Тетяна Іванівна Зеленська.

Над списком та анотаціями до книг працювали:
Завідувач бібліографічним відділом Ольга Іллівна Щербініна та завідувач відділу краєзнавчої літератури та бібліографії Валентина Василівна Волошко.

http://poltava-repres.narod.ru/

ГОЛОДОМОР В УКРАЇНІ
Бібліографічний список

1. Білокінь, Сергій. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917-1941 рр.) : Джерелознавче дослідження /С.Білокінь. -К., 1999.-448 с. Нищення селянства. - С.247-252.

Використовуючи недоступний раніше і унікальний за своїм змістом архівний матеріал, широке коло спогадів та інших джерел, автор, відомий історик, розкриває причини голоду 1933 р.

2. Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів /Кер. кол. упоряд. Р.Я.Пиріг. - К.Лолітвидав України, 1990.-605 с.

У збірнику вперше обнародувані унікальні, щойно розсекречені на той час архівні документи, які відбивають справжні причини, хронологічний перебіг та наслідки трагедії. У статтях відомих вчених висвітлюються соціально-економічні та моральні аспекти здійснення в Україні сталінської політики колективізації та продзаготівель, яка стала безпосередньою причиною продовольчих труднощів, а потім страхітливого голоду. Особливий інтерес у читачів викликають статті С.Кульчщького "Трагічна статистика голоду" (с.66-85) та Савельєва В. "Трагедія українського народу у висвітленні зарубіжної історіографії" (с. 85-108).

3. Голодомор 1932-1933 років як величезна трагедія українського народу: Матеріали Всеукраїнської наукової конференції. Київ, 15 листопада 2002 р. - К.: МАУП, 2003. -278 с.

У збірнику вміщено доповіді учасників конференції, відомих істориків, політиків, громадських діячів. Серед авторів - С.Білокінь, Л.Кравчук, Л.Лук"яненко, С.Кульчицький, Р.Пиріг, Є.Сверстюк, В.Сергійчук, Л.Танюк та ін. Матеріали конференції основані на архівних документах і свідченнях багатьох учасників жахливих подій 30-х років.

4. Голодомори в Україні. Причини, жертви, злочинці: Матеріали конференції. Харків, 5 квітня 2003 року. -Харків: Асоціація дослідників голодоморів в Україні, 2003. - 60 с.

До книжки увійшли доповіді, повідомлення та виступи учасників конференції- [ науковців та свідків голодомору, переважно з Харківської області. Вміщено \ також: прийняту конференцією Ухвалу.

5. Колективізація і голод на Україні, 1929-1933: Збірник документів і матеріалів / АН України. Ін-т історії України; Упоряд.: Г.М.Михайличенко, Є.П.Шаталіна; Відп. ред.С.В.Кульчицький. - К.:Наук. думка, 1992. - 732 с.

У збірнику висвітлюються процеси, що відбувалися в українському селі в ході здійснення насильницькими методами суцільної колективізації і призвели до голодомору 1932-1933 рр. Вміщено документи з державних архівів за тривалий хронологічний період - 1929-1933 рр. Вони дають змогу читачеві більш повно розібратися в масштабах і причинах голоду. Значну частину збірника складають офіційні документи - звіти, огляди, інформаційні зведення, доповіді, повідомлення сількорів, судові вироки. Поряд з ними особливо цінну групу документів становлять селянські листи. В них відбилася вся політика колективізації та методи її здійснення на селі. Всього в збірнику публікується 403 документи.

6. Кому був вигідний голодомор?: На допомогу тим, хто вивчає Голодомор в Україні. - К.:МАУП, 2004. -64 с.

У збірнику статей відомих українських політиків та науковців (С.Білокінь, М.Головатий, Л.Лук'яненко, І.Хижняк) йдеться про передумови виникнення голодоморів в Україні. На багатому фактичному матеріалі досліджуються обставини, причини, називаються винуватці цих трагічних подій та їх наслідки. Наголошується також на тому, що вберегло українців від знищення.

7. Кульчицький, Станіслав. 1933:трагедія голоду /С. Кульчицький. -
К.:Т-во "Знання" УРСР, 1989. - 47 с.

Винесені на суд читача роздуми історика про голод 1933 рр. грунтуються на українському фактичному матеріалі: автор знайомий з архівними джерелами. Зроблено спробу оцінити масштаби голоду і викликаних ним демографічних втрат. Наведені тут положення не безспірні. Читач може дати іншу оцінку деяким фактам.

8. Кульчицький, Станіслав. Ціна "великого перелому": Про голод 1933 р. на Україні. - К.:Україна, 1991. - 430 с.

У книзі на конкретних фактах доведено, що голод 1933 р. був результатом злочинної діяльності надзвичайної хлібозаготівельної комісії під керівництвом сталінських посланців Молотова і Кагановича.Наведена трагічна статистика голодомору.

9. Лактіонов-Стезенко, Микола. Смак трави, або приклад швидкої побудови соціалізму в окремо взятій країні / М.Лактіонов-Стезенко. - К.:Б-ка журналу "Дніпро", 2003. - 383 с.

Режисер Української студії хронікально-документальних фільмів розповідає про роботу у 1988-1989 рр. над документальним фільмом про голод 1933 р. Значну частину книги займають листи-спогади громадян, котрі під час голоду жили в різних областях України.

10. Методичні рекомендації по випуску "Атласу жертв голодомору 1932-1933 рр. в Україні" / Уклад. А.Семенюк, О.Кульматицька; Міжрегіон. громад, об-ня "Організація патріотів України". - Львів, 2003. - 24 с.

Брошура рекомендована дослідникам Голодомору 1933 р., громадським діячам, головам сільських рад, освітнім закладам, як методичні рекомендації по збору інформації про кількість жертв Голодомору для випуску "Атласу... ". Крім рекомендацій, подаються державні документи про вшанування 70-х роковин Голодомору.

11. Портрет темряви: Свідчення, документи і матеріали у двох книгах / Асоціація дослідників голодоморів в Україні; Упоряд. П.Ящук. - К.:Дивосвіт; Нью-Йорк:Вид. М.П.Коць, 1999. -Кн.1, 2.

Український дослідник, лікар з Хмельниччини Петро Ящук зібрав і задокументував 341 свідчення про найстрашніший період в історії України від українців, поляків, євреїв, німців та людей інших національностей майже з усіх областей України, а також окремих місцевостей Росії. Автор обрав жанр монологу, здебільшого це довірливі розповіді очевидців про пережите, передумане. Звісно ж, Петро Ящук пильну увагу приділив подіям на Хмельниччині, де живе і працює.

12. Смертю смерть подолали: Голодомор в Україні 1932-1922 / Авт. кол.: П.П.Панченко, М.М.Вівчарик, А.І.Голуб та ін. - К.:Україна, 2003. - 352 с.

У книзі трагедія голодомору 1932-1933 років висвітлюється як у загальнонаціональному, так і в регіональних аспектах. Авторський аналіз органічно доповнюється численними архівними документами, спогадами очевидців, оригінальними ілюстративними матеріалами.

13. 33: голод: Народна Книга-Меморіал / Упоряд.: Л.Б.Коваленко, В.А. Маняк. ->- К.:Рад. письменник, 1991. - 582 с.

Основу книги становлять спогади сотень очевидців голоду, які було безпосередньо записано і оброблено упорядниками, або передано їм редакцією газети "Сільські вісті". Використано також; деякі архівні документи.

14. Хандрос, Борис. Смертні листи: Документальна повість /Б.Хандрос. -К.:Дніпро, 1993. -125 с.

Автор повісті - свідок голоду 1933 р., він сам ледве вижив під час лихоліття в рідному селі Одаринцях, розшукав "смертні листи" Сосонської сільської Ради (на Вінниччині) та інші документи і на їх основі правдиво розповідає про голодомор, дошукується відповіді на запитання - чому він став можливим.

15. Чорні жнива: Голод 1932-1933 років у Валківському та Коломацькому районах на Харківщині (Документи, спогади, списки померлих) / Упоряд. Т.Поліщук. - Київ-Харків-Нью-Йорк: Вид. М.П.Коць, 1997.-368 с.

Основною джерельною базою збірника є документи державних архівів, спогади-свідчення людей, які пережили лихоліття, його очевидців, поминальний список встановлених жертв голодомору, таблиці, а також опубліковані документи. Загалом у збірнику вміщено 215 документів та свідчень. Факти, наведені у збірнику, допоможуть кожному зробити власні висновки про події початку 30-х років в Україні, зокрема, на Слобожанщині, що були так довго огорнуті мороком мовчання і забуття.

16. Голодомор в Україні 1932-1933 рр.: Бібліографічний покажчик / Упоряд.: Л.М.Бур’ян, І.Е.Рікун; Редкол.: О.Ф.Ботушанська, С.В.Кульчицький (відп.ред.), В.Мотика; Ред.:М.Л.Десенко, І.С.Шелестович; ОДНБ ім.М.Горького, Ін-т історії України НАН України, Фундація українознавчих студій Австралії. - Одеса, 2001. - 656 с.

Покажчик охоплює понад шість тисяч назв публікацій за 1932-квітень 2000рр., які всебічно висвітлюють одну з найтрагічніших сторінок історії України. Посібник буде корисний науковцям, викладачам вузів і шкіл, студентам, краєзнавцям, широкому загалу читачів.

Документальні та меморіальні видання української діаспори

17. Великий голод в Україні 1931-33: Збірник свідчень, спогадів, доповідів та етапів, виголошених та друкованих у пресі в 1983 році на відзначення 50-ліття голоду в Україні в 1932-33 роках. - Торонто: Братство св. Володимира, 1988. - [309 с]. - Книга сброшурована на два блоки. Текст подано укр. та англ. мовами.

В 1983 р. українська еміграція в Західному світі відзначала 50-ліття трагічної події. В тому році було виголошено ряд доповідей, надруковано кілька статей не лише в українській еміграційній пресі, айу пресі тих країн, де українці живуть уже як громадяни тих країн. В цих доповідях та статтях є свідчення тих людей, які той голод пережили. Українське Православне Братство св. Володимира в Торонто вирішило ці матеріали зібрати і видати збірником, щоб у цей спосіб зберегти їх для майбутніх поколінь, аби вони не допустили чогось подібного в майбутньому своєму житті. Серед авторів цих матеріалів майже немає майстрів художнього слова, це звичайні люди, які говорять чи пишуть, пригадуючи про ті події, в простій розповідній формі, як вони те бачили чи пережили самі.
Деякі автори висловлюють свою думку про те, що було причиною голоду. Серед авторів -воює відомі дослідники теми В.Гришко, Д. Чуб, О.Мороз, О. Соловей. Особливий інтерес викликає документальний лист італійського консула Ґраденіґо до Королівської амбасади Італії в Москві.

18. Вербицький М. Найбільший злочин Кремля: Створений советською Москвою штучний голод в Україні 1932-33 рр. / М.Вербицький.- Лондон: ДОБРУС, 1952. -112 с.

Ця книжка подає в загальних рисах, коротко, огляд трьох епох в Україні: військового комунізму, НЕПу і, особливо, розкуркулення та колективізації з голодом 1933 року. Книжка написана в’язнями радянських концтаборів, розкуркуленими й переслідуваними з України, в дуже обмежених умовах, без джерел, з пам’яті та на підставі зібраних матеріалів-свідчень. Вона не претендує ні на повноту, ні на вичерпність теми. В ній лише правда, об’єктивна, не згущуючи фарб. В брошурі подано тільки факти. Всі місцевості подано правдиво, правдиві прізвища усіх селян, що вмерли від голоду.

19. Герасимович, Іван. Голод на Україні: 3 39 образками й діяґрамами /І.Герасимович. - Б.м.: Говерля, 1973. - 296 с. - (На вічну ганьбу Москві).

У книжці, яка вийшла друком у Берліні в 1922 р., висвітлено голод в Україні 1921-1922 рр. Автор мав нагоду бачити все власними очима. Книга основана на офіційних джерелах.

20. Глушаниця, Павло. Війна без пострілів:[Спогади] / П.Глушаниця. - К.Бид.дім "КМ Академія", 2004. - 119 с.

У спогадах на прикладі одного села - Новоселиці, що на Житомирщині, розкривається трагедія українського народу 1920-1930-х рр. Автор був одним з перших, хто дав свідчення про голодомор 1933 року в Україні. Книжка, видана в Торонто в 1986р. українською та англійською мовами, мала широкий розголос на Заході, за нею створено документальний фільм.

21. Говорить четверте покоління. Голод 1933 моїми очима: Праці дітей та молоді, нагороджені на ХХІУ-му Літературному Конкурсі ім..Марусі Бек / Світова Федерація Українських Жіночих Організацій; Ред.Леся Храплива-Щур. - Торонто: СФУЖО, 1997. - 72 с.

Ця книга ~ не для приємного, відпочинкового читання... Вона - свідок страждань, але й безсмертя нашого народу. Авторами збірки творів є діти і молодь, в т.ч. і з незалежної України, переважно четверте покоління тих, які перетерпіли страшний голод 1932-33 років. У багатьох випадках це дідусі і бабусі, які розказували про своє дитинство, про цю трагічну подію.

22. Голод 1933 року в Україні: Свідчення про винищування Москвою українського селянства / Упоряд. Ю. Семенко. - 2-ге вид., доп. -Дніпропетровськ: Дреском, 1993. - 223 с. - (Українське зарубіжжя).

Ця книжка вийшла першим виданням у 1963 р. в Мюнхені. Це збірка свідчень багатьох живих ще тоді свідків голодомору з різних куточків України, в т. ч. і Полтавщини. Цією книжкою послуговувались авторитетні дослідники (зокрема, Р.Конквест), які писали про новітню історію СРСР. Зміст збірки частково розкривають заголовки поданих у ній свідчень: "Початок нищення села - 1920 р. ", "Як хлібороби родючої України жебрачили хліб", "Голодні на площах Харкова", "Людоїдство з вини комуністів " та ін.

23. Гришко, Василь І. Український "Голокост", 1933 / В.І.Гришко. -
Нью-Йорк: ДОБРУС; Торонто: Сужеро, 1978. -128 с.

Автор книжки, відомий діяч української діаспори у США, колишній в’язень сталінських таборів, узагальнив головні з зібраних і науково проаналізованих фактів, що стосуються тих подій в Україні, які завершилися трагедією 1933 р. На підставі цих фактів і вже висловлених іншими поглядів на них, у книжці зроблено відповідні висновки щодо національно-політичної суті й значення фатальних для України подій 1933 р. Автор взяв за провідний мотив паралель української трагедії 1933 р. з єврейським "Голокостом" часів Другої світової війни, з наголосом на першість українського трагічного досвіду в добу народовбивчих тоталітаризмів. Книга розрахована на масового читача, але своїм публіцистичним рівнем зорієнтована загалом на вимоги й зацікавлення фахового читача. В книзі подано досить широку вибрану бібліографію (українською, російською, англійською, німецькою мовами) - для допомоги в самостійному вивченні теми. При цьому, не претендуючи на вичерпність, автор подав певну, послідовно висловлену, концепцію свого власного бачення фактів та висновків з них. Цікавий матеріал подано у додатку - "1933ріку світлі матеріалів українського самвидаву в СРСР 60-х і 70-хрр. ".

24. Гришко, Василь. Замах на життя нації: Зведений текст доповідей, виголошених на відзначенні 50-річчя трагедії України 1933 р. - в Рочестері, Нью-Йорк, та в оселі "Київ" (Торонто, Канада) 12 червня та З липня 1983 р. / В.Гришко. - Детройт: Видання Фундації ім.І.П.Багряного, 1983. - 28 с.

25. Гришко, Василь. Москва сльозам не вірить: Трагедія України 1933 року з перспективи 30-річчя (1933-1963). - Нью-Йорк: Видання ДОБРУСу в СІЛА, 1963. - 67 с.

Ця книга написана тоді, коли в Україні було заборонено згадувати й писати про голод. Через це молоде покоління мало що знало про цю трагедію. Ця трагічна ситуація зобов’язала українську політичну еміграцію скористатися з 30-їрічниці голодомору для вшанування пам’яті померлих. Автор книги - відомий публіцист, активний діяч діаспори, багато років займався вивченням цієї теми.

26. Конквест, Роберт. Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор / Р.Конквест. - К.:Либідь, 1993. -384 с.

Це перший повний український переклад відомого на Заході дослідження одного з найтрагічніших періодів нашої історії. Спираючись на документальні джерела, автор розкриває жахливі картини колективізації та голодоморУ 1929-1933 рр., залишаючи за собою право на особистий погляд на висвітлювані події. Для широкого кола читачів.

27. Макогон, Павло. Свідок: Спогади про голод 33-го року / П.Макогон. - Торонто: Б.в., 1983. - 89 с. - Текст укр. і англ. мовами.

Павло Макогон, громадянин Канади, написав спогад про те, як він в Україні (Дніпропетровська обл.), будучи 14-літнім юнаком, пережив голод. Цей запис наче щоденник - наче сповідь про все, що він пережив і бачив.

28. Марунчак, Михайло. Нація в боротьбі за своє існування: 1932 і 1933 в Україні і діяспорі. - Вінніпег: УВАН, 1985. - 140 с.

Книга складається з двох основних частин: головного тексту, в якому з’ясований ступневий процес голодомору та одночасної ліквідації українських культурних надбань; в другій частині цієї праці наведено документи про участь зарубіжних українців та міжнародних організацій у протестних акціях.

29. Международная комиссия по расследованию голода на Украине 1932-1933 годов: Итоговый отчет 1990 года. Пер. с англ. - К.:УкрЦЗНДИСИ, 1992. - 192 с.

Международная комиссия была создана 14 февраля 1988 г. по инициативе, предпринятой в 1984 г. Всемирным Конгрессом Свободных Украинцев, который обратился к ряду юристов и ученых-правоведов во всем мире с просьбой принять участие в расследовании голода. В данном издании помещен Итоговый отчет, опубликованный в Канаде в 1990 г.

30. Старів, Семен. Страта голодом: Спогади / С.Старів; Пер. з англ. За ред. Р.Доценка. - К.Лросвіта, 2002. - 272 с.

Спогади автора про перебіг драматичних подій 1932-33 років в одному із сіл на Чернігівщині - це докладне свідчення про Великий Голодомор. Видані вперше (під псевдонімом Мирон Долот) англійською мовою в США 1985 року, ці спогади чималою мірою сприяли розкриттю справжньої суті більшовицького тоталітаризму. Видання їх в Україні не менш актуальне: це не тільки згадка про трагічне минуле, а й пересторога перед тим, щоб воно не повторилося в нашому майбутньому.

31. Чуб, Дмитро. Відлуння великого голоду в спогадах очевидців і в українській літературі / Д.Чуб. - Торонто: Б.в., 1984. - 16 с.

Спогади Д.Солов’я, О.Вороная, А Любченка, вірші О.Веретенченка та Я.Славутича.

32. Ярмусь, Степан. Голод в Україні (1932-1933): чому?: Спроба богословського насвітлення цієї трагедії. -Вінніпег: Консисторія УГПЦеркви, 1983. - 38 с. -Текст укр. і англ. мовами. В основу книги покладена проповідь священика в церкві св. Михаїла в Вінніпезі, 10 квітня 1983 р.

ГОЛОДОМОР НА ПОЛТАВЩИНІ

33. Голодомор 1932-1933 років на Кременчуччині: Матеріали наукової конференції. - Кременчук; Полтава: Криниця, 1993.-43 с.

Голодомор 1932-1933 років на Полтавщині. До 60-річчя трагедії: Матеріали наукової конференції 02.06.1993 р. - Полтава: Б.в., 1993. - 79 с.

34. Гордієнко Г. Хліб наш насущний: (Монографія про хліб). - Філядельфія: Б.в., 1979. -210 с.

Книга містить також інформацію про хліб, який у 1933 році споживали на Полтавщині.

35. Злочин / Упоряд. П.Кардаш. - Мельбурн; К.: Фортуна, 2003. - 555 с: фото.
Із змісту: [Про Полтавщину]. - С.85-87,135-137.

Книга торкається своїм змістом кількох епох нашої історії, вона засвідчує про страшні злочини й варварські методи знищення української нації, в т. ч. про повне зруйнування економіки, штучне створення голодомору у 1932-1933 роках, що був одним з найбільш жорстоких актів проти українського народу.

36. Злочин проти народу: До сімдесятиріччя голоду-геноциду 1932-1933 років в Україні: Матеріали регіональної наук.-теорет. конф. 22 листоп. 2002 р. - Полтава: Б.в., 2002. - 184 с.

37. Колективізація сільського господарства і голод на Полтавщині: 1929-1933: Збірник документів і матеріалів. - Полтава: Б.в., 1997. - 264 с.

У збірнику вміщено документи і матеріали, що висвітлюють примусову колективізацію сільського господарства на Полтавщині, „воєнно-комуністичні" методи хлібозаготівель у кінці 20-х — на початку 30-х років, які у кінцевому підсумку викликали голод 1932-1933 років.

38. Коломиєць І. Голодомор: Спогади однієї родини / І.Т.Коломиєць. - Полтава: Рік, 2002. - 68 с: фото.

Книга присвячена пам 'яті всіх безневинних жертв найбільшої трагедії українського народу — штучного голодомору 1932-1933 рр.
Перед читачами розгортаються картини трагічних подій в селах на Полтавщині: жахливі, нелюдські умови життя знесилених голодом людей, голодне божевілля, голодна смерть, безпідставні арешти й висилки.
Спогади написані І.Коломийцем у далекій Америці, куди його привела життєва стежка.

39. Литвин В.М. Україна: міжвоєнна доба (1921- 1938) / В.М.Литвин. - К.: Видавничий дім „Альтернативи", 2003. -512 с: фото. Із змісту: [Про Полтавщину]. - С.66-70; Ю9:фото; 125: фото; 278; 289; 297: фото; 323; 334: фото.

Книга є частиною підручника з вітчизняної історії. У ній подається оновлена концепція непу в Україні, виявлено причини і наслідки лібералізованої політики керівників більшовицької партії щодо республіки, наслідки „ великого перелому", який потягнув за собою колективізацію села і голодомор 1933року, оцінюються характер, цілі й результати політики індустріалізації.

40. Ні могили, ні хресного знаку: Голодомори 1932-1933 і 1946-1947 років у Чорнухинському районі Полтавщини: Документи і матеріали. Свідчення / У поряд. М.Булда. - Чорнухи; К.: Ін-т Історії України НАН України, 2004. - 480 с.

Збірник архівних документів та матеріалів, спогадів-свідчень жителів Чорнухинського району містить інформацію про трагічні сторінки історії краю Г.С.Сковороди - голодомори 1932-1933 і 1946-1947років.

41. Пукась Л. Тернистий мій шлях: Фатальний щоденник із сховищ КДБ / Л.С.Пукась; Видання і впорядкування В.Посухова. - Полтава: Б.в., 2002. -60 с: мал.

Щоденникові записи уродженця с.Красногірки, тепер Машівського р-ну, доносять до нас атмосферу трагічного життя українців початку ЗО—х років XX ст.: голод, наростання терору, нахабна ідеологічна брехня і затискування будь-яких виявів індивідуального світосприймання. Ці записи стали головним обвинуваченням для відправлення їх автора до радянського концтабору „ Севвостоклаг ", де він і загинув 1938 р. Майже 60 років* пролежав щоденник автора у сховищах ОДПУ- НКВС-КДБ, доки не потрапив до рук журналіста В.Посухова. Він упорядкував записи, підготував до видання і пропонує увазі читача.

42. Соловей Д.Ф. Сказати правду: Три праці про голодомор 1932-1933 років /Д.Ф.Соловей; За ред. Ю.Шаповала, О.Юренка. - К.; Полтава: Б.в., 2005. -300 с: фото.

Книга містить праці одного з найавторитетніших дослідників трагедії, яку пережив народ України на початку 30-х років XX ст. Д. Соловей, якому довелося стати емігрантом, починав свої дослідження за умов, коли,
здавалося, правда про голодомор ніколи не проб'ється на його рідну землю. І ось тепер його праці повертаються в Україну. Друга частина цієї книги складається із документів, які є доповненням і підтвердженням того, що відбувалося в Гадяцькому, Глобинському, Диканському, Кобеляцькому, Оржицькому, Семенівському, Полтавському, Чутівському, Решетилівському р-нах на Полтавщині.

43. Суслик Р.Л. Сумні спогади: 1933 рік на Полтавщині / Р.Л.Суслик. -
Б.м.: На чужині, 1951. - 29 с.

У книзі, переданій Канадсько-Українським Бібліотечним Центром, висвітлюється декілька моментів з часів штучного запровадження голоду на Україні 1933 року. Події відбувалися в Зіньківському районі.

44. Твердохліб М.Ф. Село Кам'яні Потоки на „Чорній дошці". 1932- 1933: Голод: Книга-меморіал / М.Ф.Твердохліб. - Кременчук: Б.в., 1999. - 84 с.

Автор книги, спираючись на спогади жителів села Кам'яні Потоки Кременчуцького району та підтверджуючи їх архівними документами, подає правдиву картину голодомору в селі, організованого сталінським тоталітаризмом.

45. Чуб Д. Відлуння великого голоду в спогадах очевидців і в українській літературі / Д.Чуб. - Канада: Б.в., 1984. -16 с.

У книзі є також матеріали про голод 1933 року на Полтавщині за спогадами А.Любченка, які були надруковані в часописі „Нова Україна" в 1943 році у м.Полтаві.

46. Безкровна війна: [Про голодний 1933 рік на Полтавщині] // Комсомолець Полтавщини. - Полтава, 1989. - 26 верес.

47. Вакулюк П. Дошка смерті села Лютенька: Голодомор-33 в Україні - комуністичне катування Людини: [В т.ч. і на Полтавщині] // Українська газета. - 1999.-11берез.-С.2.

48. Від „великого перелому" - до нечуваного злочину: Тільки за одну добу в березні 1933 року на вулицях Полтави було підібрано 1043 трупи жертв голодомору // Молода громада. - Полтава, 1999. - 26 листоп. - С.З.

49. Вічна пам'ять померлим під час голодомору: [Списки мешканців в алфавіті назв сільських рад р-ну] // Голос Зіньківщини. - Зіньків, 2005. – 26 листоп. -С.2; 2006. - 21 січ.; 1 лют. - С.2. - (Далі буде).

50. Волочай І. Ні забути, ні простити не можна: Спогади і роздуми очевидця голодомору та політичних репресій 30-х років // Перемога. - Кременчук, 2001. - 20 жовт.; 27 жовт.; З листоп. - С.6.

51. Воля О. МОР: Книга буття України: [Спогади полтавців про голодомор 1932-1933 рр.] // Київ. - 2003. - № 2/3. - С.135-149.

52. Денисенко С. Тридцять третій: [Спогади про події на Полтавщині] // Українське слово. - 1993. - 11 трав. . - С.5.

53. Дениско Г. Повстаньте всі, кому сказали : „Вмри!" [Про голодомор та гоніння проти церкви у 30-ті рр.] // Полтавські єпархіальні відомості. - Полтава, 2003. - К« 9. - С.242-248.

54. Жук В. Голод 1932-1933 років на Полтавщині // Приватна справа. Полтава, 1999. - 9 груд. - С.4.

55. Зінченко В. Свідок: Уривки з документальної повісті // Сільські новини. - Чутове, 2002. - 20 листоп. - С.2.

56. Клочко О. Майже півмільйона полтавців померли під час голодомору 1932-1933 років // Вечірня Полтава. - Полтава, 2002. - 28 листоп. - С.З.

57. Конквест Р. Жатва скорби: Советская коллективизация и террор голодом: [В т.ч. по Полт. обл.] // Новый мир. - 1989. - № 10. - С. 179-200.

58. Кононенко Ю. Голодна молодість: [Спогади про голодомор 1933 року в Полтаві] // Народна газета. - 2000. - 3-9 серп. - С.З.

59. Кульчицький М. Про голод 33-го , його причини й наслідки ми повинні нарешті сказати всю правду // Комсомолець Полтавщини. - Полтава, 1989. - 7 січ.

60. Кучеренко Н. Я вижила тільки тому, що мама покинула мене... : Голодомор -33: [Спогади] // Голос України. - 2003. - 25 лют. - СІ5.

61. Макаренко О. Шанс совісті: [Розповідь про голод 1933 року на Полтавщині] // Комсомолець Полтавщини. - Полтава, 1989. - 18 берез.

62. Мертвих ховають уночі...: Голодомор - 33: Лист Софії Короленко до Н.К.Крупської: [Про події на Полтавщині] // Молода громада. - Полтава, 1992.-21, 28 берез.-С.4.

63. Михайловський В. Очима свідка: Родом з голодомору: [Про події в Полтаві] // Колос. - Кобеляки, 1993. - 26 черв.

64. Наливайко І. Дві страшні трагедії упродовж століття: [Про голодомори 1833 та 1933 рр. на Полтавщині] // Зоря Полтавщини. - Полтава, 2002.-ІЖОВТ.-С.З.

65. Наливайко І. Нас врятували два лантухи сухарів: [Спогади про голод 1933 року в Полтаві] // Народна газета. - Лип. - С.З.

66. Не міліє пам'ять, не стихає біль: [Публікації ветеранів війни і праці І.Ситника та К.Сліпко про голодомор 1932-1933 рр.]: Історія без прикрас // Перемога. - Кременчук, 2002. - 15 черв. - С.6.

67. Пащенко П. Навесні тридцять третього: [Спогади жителя Полтави про трагічні в історії нашого народу часи] // Україна. - 1988. - № 44. - СІ0-11.

68. Петренко М. Рік далекої печалі: Спогад письменника-земляка про голодний 33-й на Полтавщині // Зоря Полтавщини. - Полтава, 1989. - 5 берез.

69. Пирожков С. Ціна: [Голодомор 1933 та 1947 рр. на Україні, в т.ч. Полтавщина] // Україна. - 1990. - № 46. - С. 10-11.

70. Правда, яку не всі хочуть знати: [Листи-спогади жителів області про голодомор] // Зоря Полтавщини. - Полтава, 1991.-12 черв.

71. Призабуті злочини Москви: 3 матеріалів про голод в Україні: [У т.ч. по Полт. обл.] // Визвольний шлях. - Лондон, 1955. - Кн.5. - С.43-52; Кн.6. - С.33-38; Кн.7. - С.52-60; Кн.9. - С.71-76.

72. Срібний В. Чорне літо: Записки письменника про 33-й рік: [на Полтавщині] // Комсомолець Полтавщини. - Полтава, 1989. - 11, 12, 14 берез.

73. Стежками болю й мук: [Матеріали про голод 33-го на Полтавщині] // Україна. -1989. - № 12. - С.14-16; № 13. - С.22-23; № 14. - С.22-23; № 15. - С.20-21;№ 16.-С.18-19;№ 17.-С.20-21.

74. Стеценко Н. Спогади очевидця: Відлуння голодомору // Пирятинські вісті. - Пирятин, 2002. - 29 листоп. - С.6.

75. Суслик Р. Сумні спогади. 1933 рік на Полтавщині: [Уривки з однойменної книги Р.Л.Суслика (Левко Рись)] // Голос Зіньківщини. - Зіньків, 2004. - 27 листоп. - С.2; 2005 - 26 листоп. - С.2.

76. Михайловський В. Очима свідка: Родом з голодомору: [Про події в Полтаві] // Колос. - Кобеляки, 1993. - 26 черв.

77. Наливайко І. Дві страшні трагедії упродовж століття: [Про голодомори 1833 та 1933 рр. на Полтавщині] // Зоря Полтавщини. - Полтава, 2002.-ІЖОВТ.-С.З.

78. Наливайко І. Нас врятували два лантухи сухарів: [Спогади про голод 1933 року в Полтаві] // Народна газета. - Лип. - С.З.

79. Не міліє пам'ять, не стихає біль: [Публікації ветеранів війни і праці І.Ситника та К.Сліпко про голодомор 1932-1933 рр.]: Історія без прикрас // Перемога. - Кременчук, 2002. - 15 черв. - С.6.

80. Пащенко П. Навесні тридцять третього: [Спогади жителя Полтави про трагічні в історії нашого народу часи] // Україна. - 1988. - № 44. - С.10-11.

81. Петренко М. Рік далекої печалі: Спогад письменника-земляка про голодний 33-й на Полтавщині // Зоря Полтавщини. - Полтава, 1989. - 5 берез.

82. Пирожков С. Ціна: [Голодомор 1933 та 1947 рр. на Україні, в т.ч. Полтавщина] // Україна. - 1990. - № 46. - С.10-11.

83. Правда, яку не всі хочуть знати: [Листи-спогади жителів області про голодомор] // Зоря Полтавщини. - Полтава, 1991. — 12 черв.

84. Призабуті злочини Москви: 3 матеріалів про голод в Україні: [У т.ч. по Полт. обл.] // Визвольний шлях. - Лондон, 1955. - Кн.5. - С.43-52; Кн.6. - С.33-38; Кн.7. - С.52-60; Кн.9. - С.71-76.

85. Срібний В. Чорне літо: Записки письменника про 33-й рік: [на Полтавщині] // Комсомолець Полтавщини. - Полтава, 1989. - 11, 12, 14 берез.

86. Стежками болю й мук: [Матеріали про голод 33-го на Полтавщині] // Україна. -1989. - № 12. - С.14-16; № 13. - С.22-23; № 14. - С.22-23; № 15. - С.20-21;№ 16.-С.18-19;№ 17.-С.20-21.

87. Стеценко Н. Спогади очевидця: Відлуння голодомору // Пирятинські вісті. - Пирятин, 2002. - 29 листоп. - С.6.

88. Суслик Р. Сумні спогади. 1933 рік на Полтавщині: [Уривки з однойменної книги Р.Л.Суслика (Левко Рись)] // Голос Зіньківщини. - Зіньків, 2004. - 27 листоп. - С.2; 2005 - 26 листоп. - С.2.

89. Тоді не випало ані краплі дощу...: [Про голодомор у 1933-34 рр. В т.ч. на Полтавщині] // Зоря Полтавщини. - Полтава, 1990. - 7 груд.

90. Ревегук В. У селах мерли з голоду. Номенклатура харчувалася з „розподільників" // Полтавський вісник. - Полтава, 2002. - 13 груд. - С.5.

91. „Фатальний щоденник зі сховищ КДБ": Голодомор 1932-33-го років: [Про книгу щоденникових записів Л.Пукася „Тернистий мій шлях", яку впорядкував журналіст В.Посухов] // Життя і слово. - Карлівка, 2005. - 26 листоп. - С.6.

92. Чабаненко А. Смерч прошел по нашей земле: [О голоде 30-х гг. и коллективизации, в т.ч. и на Полтавщине] // Сельская жизнь. - 1989. - 13 окт.

93. „Чорна бричка": [Про нову книгу А.Пахомова, видану Глобинським видавництвом „Поліграфсервіс", присвячену голодомору 1932-1933 рр.] // Зоря Придніпров'я. - Глобине, 2002. -16 жовт. - С.З.

94. Циган Р. Був дитбудинок імені НКВС: Історії слід: [Про становище дітей на Полтавщині в голодний 1933 рік] // Вечірня Полтава. - Полтава, 1993. - 25 черв.

95. Циган Р. То був шлях у безодню: [Голод 1933 р. на Полтавщині] // Полтавський вісник. - Полтава, 1993. - 12-18 берез. - С.5.

96. Шаблій А. Профспілки особливого призначення: [Про чорні
сторінки профспілкового руху на Україні у 1932-1933 р. В т.ч. на Полтавщині] // Пам'ятники України. - 1990. - № 2. - С.2-3, 6.

97. Яненко З. Села Полтавщини на „чорних дошках: [Про практику
занесення на так звані "чорні дошки" сіл, що не виконували план по хлібозаготівлі у голодні 1932-1933 рр.] // Зоря Полтавщини. - Полтава, 2003. - 26 листоп. - С.4.

РЕПРЕСІЇ НА ПОЛТАВЩИНІ

98. Граб В.І. У лещатах ДНУ: Нариси про безпідставно репресованих діячів вітчизняної науки та культури / В.І.Граб. - Полтава: Археологія, 1999. -215 с.

Книга складається з науково-біографічних статей та документальних нарисів про репресованих діячів української науки, культури, робітничого руху — полтавців: теоретика космонавтики Ю.Кондратюка; археологів М.Макаренка, В.Пархоменка; музиканта О.Навроцького; священика В.Зеленцова та ін. Представлено рідкісні документи, що висвітлюють життєвий шлях названих подвижників.

99. Головко М. Десять років таборів через... ніс // Головко М.Ой, видно село...: Вибране / М.Головко. - Полтава: ПДАА, 2005. - С.72-75.

100. Про репресії 1937-1938рр. на Полтавщині, в т.ч. про Д.М.Гармаша, зав. Диканським краєзнавчим музеєм (1908-2004).

101. Ковтун Г.К. та ін. Масові незаконні репресії 20-х початку 50-х років на Полтавщині // Реабілітовані історією / АН України. Ін-т історії України та ін.; Ред- кол.: П.Т.Тронько (відп. ред.) та ін. - К.; Полтава: Рідний край, 1992. - С.5-49.

102. Наливайко І. Невгамовний біль на віки: Нариси / І.М.Наливайко. - Полтава: Дивосвіт, 2006. -172 с: іл.

Книгу відомого журналіста склали двадцять два нариси про долі полтавців, що загинули в пам'ятні 1937-1938 роки від „караючого меча" сталінізму, які були опубліковані ще за радянських часів.

103. Реабілітовані історією: У 27-ми томах: Пам'яті жертв політичних репресій присвячується / Ред. П.Т.Тронько. - 2004 -

104. Полтавська область: Кн. 2 / Ред. І.М.Момот. - К.; Полтава: АСМІ, 2004.-714 с.

До другої книги Полтавського тому науково-документальної серії книг увійшли біографічні довідки про уродженців та жителів Полтавщини, які були репресовані в роки тоталітаризму і реабілітовані лише наприкінці XX ст. Том умістив лише частину складених на основі архівно-кримінальних справ архівного відділу Управління СБУ по Полт. обл. довідок про наших земляків, прізвища яких починаються на літери від „А " до „К" включно.

105. Полтавська область: Кн. З / Ред. В.А.Іноземцев. - К.; Полтава: АСМІ, 2005. - 720 с.

До третьої книги Полтавського тому науково-документальної серії книг увійшли біографічні довідки про уродженців та жителів Полтавщини, які були репресовані в роки тоталітаризму і реабілітовані лише наприкінці XX ст. Том умістив лише частину складених на основі архівно-кримінальних справ архівного відділу Управління СБУ по Полт. обл. довідок про наших земляків, прізвища яких починаються на літери від „К" до „П".

106. Редкол.: П.Т.Тронько (відп. ред.) та ін. - К.; Полтава: Рідний край, 1992. – 426 с: іл.

У збірнику, підготовленому на основі документальних матеріалів СБУ України, інших джерел, раніше недоступних для громадськості, розповідається про трагічну долю відомих державних діячів, вчених, літераторів, митців —уродженців Полтавщини, що стали жертвами масових незаконних репресій 20-40-х — початку 50-х років. Імена багатьох із них лише зараз стали надбанням історії та культури України.

107. Репресоване краєзнавство: (20-30-і роки) / Передм. П.Т.Тронька; Ін-т
історії України; Всеукраїнська спілка краєзнавців; М-во культури України. - К.: Рідний край, 1991. - 514 с: іл.
Із змісту: [Про Полтавщину]. - С.25-32, 60-64, 64-72, 80-84, 168-173, 174-177, 204-209, 228-233, 244-248, 249-251, 252-254, 255-258, 273-278, 308-312, 350-351,352-353.

У книзі на основі широкого кола джерел, зокрема, архівів КДБ України, висвітлюється стан краєзнавства на Україні в 20-30-х роках, розповідається про найбільш активних діячів краєзнавчого руху, в т.ч. полтавців, що стали жертвами незаконних сталінських репресій.

108. Гнітько В. Імена, повернуті із забуття: [Про антитерористичний сайт присвячений пам’яті жертв Голодомору та репресій на Полтавщині] //Полтавський вісник. - Полтава, 2006. - 18 серп. - С.19.

108. Граб В. Під пресом 37-го...: З архівів Комітету державної безпеки [у Полт. обл.] // Зоря Полтавщини. - Полтава, 1989.-10 жовт.

109. Дяченко А. „ Я - син ворога народу...": (Період сталінських репресій на Полтавщині очима підлітка) // Добромисл. — Полтава, 1997. - № 1 /2. - С.60-90.

110. Євдокимова І. Полтавський слід на Соловках: [Список полтавців, розстріляних у 1937 році, за матеріалами іст.-док. вид. "Остання адреса" (2 том)] // Полтавський вісник. - Полтава, 1999. - 30 квіт. - С.4.

111. Євселевський Л. Сувора драма народу: [Репресії періоду 30-40-х років] //Кременчуцька зоря. — Кременчук, 1990. - 18 жовт.

112. Лошицький О. „Лабораторія - 2": Полтава. Документальні матеріали про масові репресії в Полтавській області у 1937-1938 рр. // 3 архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. - 2000. - № 2/4. - С.129-178.

113. Негріиґний Г. Що довелося нам пережити: [Репресії на Полтавщині в 1937 та 1953 рр.] // Зоря Полтавщини. - Полтава, 1989. - 15 жовт.

114. Нікольський В. Національні аспекти політичних репресій 1937 року в Україні: [В т.ч. й на Полтавщині] // Український історичний журнал. - 2001. - №2.-С.74-89.

115. Нікольський В. Статистика політичних репресій 1937 року в Українській РСР: [В т.ч. по Полт. обл.] // 3 архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. - 2000.-№2/4.-С.103-112.

116. Разумов А. Місце страти - Левашовське кладовище: [Список громадян, вихідців з України, засуджених до страти й розстріляних у Ленінграді в 1937-1938 рр. (реабілітовані - посмертно), в т.ч. полтавчан] //Літературна Україна. - 1991. - 9 трав. - С.2.

117. Христенко О., Кондратюк Н. Страчені надії: [Про знищення польської колонії спецпереселенців на Полтавщині (1934-1937 рр.)] // Зоря Полтавщини. - Полтава, 1992. - 4 серп.

118. Шудря П. Українці на соловецькій каторзі: [Є згадка про події та вихідців з Полтавщини у різні роки ув'язнення] // Зоря Полтавщини. - Полтава, 1995.-19 груд.. - С.З.

 

Политкорректный геноцид

ШАТУРИН Михаил

 

В Канаде, как и во всякой западной стране, работает мощнейшая пропагандистская машина. При этом очень интересны те противоречия, которые получаются между официальной картинкой, плакатными образами, которыми забит телевизор и заклеены вагоны торонтского метро, и миром реальным. Один из китов официальной здешней идеологии: про "Канаду - страну, сохраняющую самобытную индейскую культуру". В любом Duty Free продаются изделия индейских народных промыслов, сувениры из перьев и т.п. Всякий здешний университет в своих рекламных листках объявляет о том, что готов принимать абитуриентов "первой нации" - индейцев и эскимосов, на особо льготных условиях. Официально для индейских преступников предусмотрена более мягкая шкала наказаний, чем для белых. Но, несмотря на всё это, в тюрьмах индейцев несоизмеримо больше, чем в университетах. Как же так?

В Канаде мне довелось много работать в поселениях коренных жителей Северной Америки - индейцев и эскимосов. Постепенно я стал понимать ту сложную систему, которая не даёт коренным североамериканцам подняться на поверхность "общества равных возможностей". Индейцы тут чаще всего живут в резервациях, эскимосы - в обычных, вроде бы, посёлках, но, как присмотришься, то ясно, что это, по сути, тоже резервация. Резервация - это такое поселение, где всякая жизнь существует исключительно за счёт государственной казны, и откуда почти невозможно выбраться. Лишь при первом, поверхностном взгляде кажется, что аборигены - особо привилегированные жители страны: могут жить, не работая, на огромные пособия, не платят налоги, имеют все мыслимые льготы, если вздумают учиться и т.п. ...В зоологии много раз проводили такие эксперименты: сажали в клетку группу мышей или кроликов (микропопуляцию) и создавали им "льготные условия" - попросту сказать, заваливали "бесплатной" едой. Результат всегда бывал одинаковый. Такая популяция сначала стремительно росла, животные размножались, но, начиная с какого-то момента, их поведение становилось странным: они становились беспричинно агрессивными, начинали драться и убивать друг друга, заболевали и, в конце концов, вымирали. Вокруг здешней огромной клетки - системы канадских резерваций, сидит много сердобольных "экспериментаторов" и сокрушаются: "Подумать только - что эти несчастные творят сами с собой! Надо срочно послать к ним ещё больше социальных работников!"

Меня с самого начала удивило, что связь индейцев с природой, с тайгой разрушена почти полностью - малые народы нашего Урала и Сибири сохранили свою культуру гораздо лучше. Манси и эвенки, с которыми мне приходилось общаться раньше, постоянно проводят время в тайге, не утратили своих навыков. Хотя и пьют иногда по-чёрному, и жили всегда небогато.

А здесь - и у индейцев, и у эскимосов - я вижу людей, странно зависших между цивилизацией и дикостью. Некоторые из них хороши и добры, но кажется, что и от цивилизации, и от дикости им достались лишь худшие части. От дикого состояния они унаследовали неумение контролировать себя в том, в чём приходится сдерживаться "человеку цивилизации": в количестве и видах пищи (перед дикарём и не стоит такая проблема), наркотиках и спиртном (природная дикость этого и не знает). А также суеверия, первобытные страхи. От цивилизации же им достались многочисленные пороки, способы "убивать время" (вот уж другая проблема, неведомая настоящему дикарю - свободного времени у него ведь нет и быть никогда не могло). Представьте себе Пятницу из романа про Робинзона, играющего в "тетрис" на компьютере или до одурения глядящего в телевизор...

В резервации работают немногие, но хорошие дома, джипы, моторные лодки, снегоходы, мотоциклы-вездеходы и телевизоры едва ли не в каждой комнате есть у всех. Сколько ни бродил по окрестной тайге, ни разу не встретил пешего - всё больше ездят. Девчонки рожают в 14-17 лет, ещё в школе, получают денежные пособия на детей и тратят его на анашу (те, кто пристрастился всерьёз, тратят на "дурь" по 1000 долларов в месяц). К 10-му классу (всего их тут 12) у большинства уже не один ребёнок. Дети не должны покупать к школе школьно-письменные принадлежности, всё получают бесплатно в школьной конторе - берут охапку карандашей ... и через час выбрасывают их все в помойку. (Вспоминается старая сказка, про то, как сын приносил домой грошик, а отец кидал его в колодец.) Так же здесь относятся ко всему материальному, т.к. оно не содержит труда. Да и не только к материальному: в подобных поселениях чрезвычайно высока смертность от самоубийств. На этих самых эпидемиях самоубийств, которые регулярно охватывают то один, то другой посёлок аборигенов, много уже социологов да психологов защитили диссертации. Я же объясняю эту лёгкость, с которой индейцы и эскимосы уходят из жизни, тем, что ведь и жизнь свою человек ценит оттого, что в неё много труда вложено, тяжко каждый шаг давался. А при такой жизни - без усилий, она сама же и обесценивается в первую очередь.

По-настоящему на резервации мало кто охотится, несколько раз в год выезжают пострелять в оленей-карибу, да пуляют по рябчикам, которые садятся иногда на крыши домов. В эскимосском посёлке охотятся на тюленей и на белугу, но при наличии мощных лодок и винтовок такая охота уже не требует особых навыков. Среднестатистический индеец, попав в лес, пытается, например, свалить для костра живое дерево - воображает, что оно будет гореть... Голливудские "ужастики" вытеснили местные легенды, сладенький американский католицизм - родные верования. (Когда я на уроке попросил учеников-эскимосов пересказать хоть одну из их национальных сказок, они долго не могли понять, чего я от них хочу, а потом заявили, что у них нет национальных сказок, а какие были раньше - были неправильными). Только иногда среди всего этого сора (мешанина из пустых банок кока-колы и пучеглазых "покемонов") удаётся наткнуться на что-нибудь действительно первобытное и чудесное. Так, одна девочка как-то совершенно серьёзно сказала мне: "Душа остаётся в небесах, но Дух возвращается назад" - такая вот смесь христианства с древним индейским язычеством. От индейцев дене я слыхал обрывки старых сказок (помню, про Гигантского Бобра, который дрался с неким великаном), но никто уже не может отыскать в них ни конец, ни начало (так я и не доискался, за что же они сражались). Грустно это. Зато сохранилась масса суеверий: панически боятся ночного леса из-за "бушменов", которые там якобы прячутся (бушмены - это "дикие люди", а, может быть, и вовсе не люди, которые на всех нападают), уверяют, что прядь волос, неосторожно оставленная в лесу (да и в любом ином месте), попав в недобрые руки может быть использована для колдовства, и не поздоровится той голове, с которой она срезана. Ненавидят индейцев из других племён - они все-де злодеи да злые колдуны. Время от времени индейцы ездили драться с жителями соседнего (в 100 км) посёлка, где жили индейцы той же народности. Никто (!) в посёлке не ел лесных грибов - считали, что они все ядовитые. Лишь только когда я нажарил опёнков, съел сам на глазах у других и предложил попробовать, некоторые согласились.

Я преподаю математику и естественные науки для старших классов. Уровень образования тут везде такой, что после 11-и лет учёбы многие всё ещё складывают и вычитают в пределах десяти на пальцах... А не уметь читать к 16-ти годам - дело обычное.

Ещё бросается в глаза отсутствие любых законов - как общеканадских, так и старинных, индейских. На резервации, помню, крали всё, что ни попадя. И ножами друг в друга тыкали по пьянке часто. Мои ученицы, равно как и местные женщины, работающие в школе, регулярно приходили с подбитым глазом, этого вообще стыдиться не принято. Любимой забавой молодежи, что на резервации, что у эскимосов есть и было взламывать местный магазин по ночам (в подобных местах эти сооружения всегда в результате перекочёвывают в стальной ангар). Директор школы в резервации (которого я, правда, не застал, он занимал этот пост прежде моей директрисы) был, вообще-то, как говорят на трескучем официальном языке, "лидером сообщества обучающих и учащихся", но имел при этом хобби - насиловать малолетних учениц прямо в служебном кабинете. После того, как он сделал это много раз, так, что всем в посёлке его проказы порядком надоели, его заставили уйти "по собственному желанию", выдали хорошие характеристики и отправили "сеять разумное, доброе, вечное" в другой посёлок (тамошних девочек, известное дело, не так жаль). Если бы что-то подобное произошло в Торонто, то он бы "застегнулся" лет на 20-40, а то и пожизненно. Но почему его никто из отцов этих девочек попросту не пристрелил - вот это меня при простоте тамошних нравов удивляло. У эскимосов, помню, ситуация была очень похожая: каждый год в маленьком посёлке через издевательства проходят многие подростки и дети. И ... ничего после этого с преступником не происходит.

В прежние времена "цивилизованные европейцы" платили индейцам наличными за скальпы, снятые друг с друга. Теперь эти деньги тратятся на поддержание в резервациях атмосферы безделья и "интеграцию" коренных жителей в общество потребления (т.е. их деградацию). Результаты оказываются на удивление похожи. Только теперь политкорректное общество ещё и в собственных глазах непогрешимо: "Мы же хотим, как лучше, это они такие вот несознательные...". Так оно и тянется ещё с 70-х годов. Именно тогда - к началу 70-х вдруг было решено облагодетельствовать тех же кочующих эскимосов, приобщив их к благам западной цивилизации: телевидению, голосованию на выборах, кока-коле и сифилису... В те времена всё североамериканское общество переходило на новый виток развития своего тоталитаризма, отказывалось от совсем уж силовых способов контроля граждан, внедряло вместо них ставшие более доступными способы массовой промывки мозгов. При этом новом порядке абсолютно нельзя было смириться с существованием "неохваченных" групп населения: ну не положено нынче быть "дикарём"! А потому каждого из них усадили перед TV и долго-долго рассказывали в школе про Декларацию Прав Человека (без неё насиловать не сподручно...). Зато теперь трудно представить себе ситуации, аналогичные той, которая произошла когда-то с Леонардом Пелтиером - какие такие перестрелки с ФБР ?! Вот просто друг друга по пьянке пострелять - это дело другое...

Была у меня в резервации ученица, которая мечтала вырваться, уехать из этого мирка, который она сама называла "посёлком ежевечерней игры в карты и постоянно беременных девчонок". Училась для этого старательнее всех в классе - да только получалось всё равно не шибко хорошо: настоящие успехи в науке и умение учиться полностью исключаются самим стилем здешней жизни. Счастливая, окончила наконец школу и поступила - единственная из всего выпуска, в весьма занюханный "белый" колледж в провинциальном городке. И после первого же семестра с треском вылетела оттуда: оказалась не в состоянии даже с тамошними требованиями справиться. После чего мы с ней много говорили, и она всё пыталась понять - отчего же лучшая ученица индейского посёлка не в силах учиться даже в "самом худшем" белом заведении?! А чего гадать: проигрыш тут надёжно гарантирован самой Системой. Вот и ей пришлось вернуться домой - в ту самую "самобытную культуру". Недаром же во всех рекламных брошюрах для туристов пишут о том, как велика привязанность индейцев к родной земле!

 

http://rksmb.ru/

Коренные народы США
Материал из Википедии — свободной энциклопедии

Содержание
•1 История
•2 Статистика
•3 См. также
•4 Примечания
•5 Ссылки
 

[править] История
[править] Статистика
Ниже приведена статистика по коренным народам, составлявшим более 1 000 человек, согласно данным переписи 2000 года[1][уточнить][источник?]. Некоторые участники переписи указывали лишь свою принадлежность к индейцам или коренным народам Аляски, но без указания конкретного племени, что отражено в соответствующих графах.

Племя	Только абориген	Только абориген	Смешанные с другой расой	Смешанные с другой расой	Все
Народ	Только одно племя	Больше одного племени	Только одно племя	Больше одного племени	Все
Все	2 423 531	52 425	1 585 396	57 949	4 119 301
Апачи	57 060	7 917	24 947	6 909	96 833
Черноногие	27 104	4 358	41 389	12 899	85 750
Чероки	281 069	18 793	390 902	38 769	729 533
Шайенны	11 191	1 365	4 655	993	18 204
Чикасо	20 887	3 014	12 025	2 425	38 351
Оджибве	105 907	2 730	38 635	2 397	149 669
Чокто	87 349	9 552	50 123	11 750	158 774
Колвилл	7 833	193	1 308	59	9 393
Команчи	10 120	1 568	6 120	1 568	19 376
Кри	2 488	724	3 577	945	7 734
Крики	40 223	5 495	21 652	3 940	71 310
Кроу	9 117	574	2 812	891	13 394
Делавары	8 304	602	6 866	569	16 341
Хоума	6 798	79	1 794	42	8 713
Ирокезы	45 212	2 318	29 763	3 529	80 822
Кайова	8 559	1 130	2 119	434	12 242
Латиноамериканские индейцы	104 354	1 850	73 042	1 694	180 940
Ламби	51 913	642	4 934	379	57 868
Меномини	7 883	258	1 551	148	9 840
Навахо	269 202	6 789	19 491	2 715	298 197
Осейджи	7 658	1 354	5 491	1 394	15 897
Оттава	6 432	623	3 174	448	10 677
Пайюты	9 705	1 163	2 315	349	13 532
Пима	8 519	999	1 741	234	11 493
Потаватоми	15 817	592	8 602	584	25 595
Пуэбло	59 533	3 527	9 943	1 082	74 085
Салиши залива Пьюджет-Саунд	11 034	226	3 212	159	14 631
Семинолы	12 431	2 982	9 505	2 513	27 431
Шошоны	7 739	714	3 039	534	12 026
Сиу	108 272	4 794	35 179	5 115	153 360
Папаго	17 466	714	1 748	159	20 087
Юта	7 309	715	1 944	417	10 385
Якама	8 481	561	1 619	190	10 851
Яки	15 224	1 245	5 184	759	22 412
Юма	7 295	526	1 051	104	8 976
Другие племена с указанием принадлежности	240 521	9 468	100 346	7 323	357 658
Индейские племена без указания принадлежности	109 644	57	86 173	28	195 902
Атабаски Аляски	14 520	815	3 218	285	18 838
Алеуты	11 941	832	3 850	355	16 978
Эскимосы	45 919	1 418	6 919	505	54 761
Тлингит-Хайда	14 825	1 059	6 047	434	22 365
Другие указанные при переписи коренные племена Аляски	2 552	435	841	145	3 973
Другие коренные племена Аляски, при переписи не указаны	6 161	370	2 053	118	8 702
Индейцы или коренные народы Аляски, при переписи не указаны	511 960	(X)	544 497	(X)	1 056 457

[править] См. также
Аборигенные языки США

•Индейцы Канады
•Индейская резервация

[править] Примечания
1.^ www.census.gov/prod/cen2000/doc/sf1.pd

[править] Ссылки
•http://www.sarinfo.org/diasp01.htm
•Плотность населения в США
•Рынок труда США. Май 2009 г.

      Cевероамериканские индейцы: жертвы собственного нравственного превосходства

       XV-XIX века стали временем неудержимого распространения европейской цивилизации по всему миру. Впрочем, слово «цивилизация» уместно здесь лишь отчасти, поскольку эпоха великих географических открытий, предшествовавшая этому процессу, открыла дорогу невиданному по своему размаху колониализму, который продемонстрировал скорее моральную дикость европейских завоевателей, чем их цивилизованность.

       Колониальные захваты европейцев формально опирались на два основания: необходимость пропаганды христианства и право первого открытия. Любая ранее неведомая территория, к берегам которой подошел европейский корабль, автоматически считалась владением того государства, под флагом которого совершено открытие. При этом первооткрывателей, а затем и колонистов нисколько не смущало то обстоятельство, что на «новых» землях уже жили люди, и что их права на владение этой землей были гораздо более весомыми. Впрочем, о правах коренных обитателей Америки не было и речи. Мало кто знает, что первоначально, в конце XV-начале XVI веков индейцев вообще не считали людьми, так как о них ничего не было сказано в Библии. Некоторые католические теологи на этом основании утверждали, что жители Нового Света - существа, созданные сатаной для его личных целей. Однако такой взгляд на индейцев противоречил ортодоксальной христианской доктрине о том, что только единый Бог способен творить. Для окончательного решения вопроса о «человеческом статусе» коренного населения Америки потребовалась специальная булла папы римского (!), которая была издана в 1537 году и формально признала индейцев людьми.

       Европейской колонизации подверглись Африка, Америка, Австралия, значительная часть Азии. Многие государства на этих континентах были уничтожены или завоеваны, не меньше пострадали и те народы, которые находились на стадии родо-племенных общественных отношений. Практически везде колонизаторы встречали вооруженный отпор, но самое упорное и организованное сопротивление нашествию европейцев или их потомков оказали североамериканские индейцы. И именно они (из числа родо-племенных обществ) пострадали больше всего.

       Да, население Африки понесло огромные потери от работорговли, почти вся территория «черного континента» была поделена между европейскими державами. Но множество племен во внутренних районах материка сохранило относительную автономию, а их традиционная культура хоть и испытала влияние культуры колонизаторов, все же не была уничтожена. Да, в Индии колониальная политика Англии была особенно жесткой, страну сотрясали восстания, однако и там дело не дошло до откровенного геноцида и полного искоренения местной культуры. Даже в Южной Америке, где испанские конкистадоры так прославились своей жестокостью, покорение индейцев не носило тотального характера. В некоторых странах современной Латинской Америки индейцы являются полноправными гражданами и составляют значительную часть населения, а их языки имеют статус официальных.

       Совершенно иначе сложилась история освоения и покорения Северной Америки. Здесь коренные жители и пришельцы из-за океана с самого начала не нашли общего языка, не смогли выработать принципы сосуществования, не признали права друг друга. Правда, племена Новой Англии, например, очень гостеприимно встретили первых колонистов-пилигримов и даже помогли им пережить голодные времена. Ответ христиан не заставил себя долго ждать. Как только английские колонии немного окрепли, они начали ничем не мотивированное физическое уничтожение «краснокожих язычников» и захват их земель. Уже через несколько десятилетий после начала колонизации восточного побережья Северной Америки многие племена Новой Англии и Вирджинии были просто истреблены. Колонии неудержимо продвигались на запад, и их варварская политика по отношению к коренному населению оставалась неизменной.

       Индейское сопротивление в Северной Америке (без учета истории Мексики) продолжалось около 370 лет! Первая исторически зафиксированная попытка европейцев завоевать часть североамериканской территории состоялась в 1521 году, когда испанский первооткрыватель Флориды Хуан Понсе де Леон решил захватить полуостров. В бою с местными индейцами его экспедиция была разгромлена, де Леон погиб. А последней датой «индейских войн» считается 1890 год, ознаменовавшийся резней индейцев при Вундед-Ни. К тому моменту индейцы степных резерваций предприняли последнее, мирное усилие, чтобы сохранить свою культуру и духовную идентичность. Эта масштабная акция протеста вошла в американскую историю как Пляска Духов. Но после Вундед-Ни она пошла на убыль. К 1890 году сдались и последние группы партизан-апачей на юго-западе США. Между этими двумя датами - летопись беспрецедентного геноцида, направленного не просто против отдельных племен, а против всего коренного населения целого материка! Ничего подобного мировая история, в том числе история колонизации, не знала. Почему же Северная Америка стала исключением, почему судьба ее обитателей сложилась столь трагично? Прежде, чем ответить на этот вопрос, необходимо напомнить основные тенденции и исторические особенности взаимоотношений североамериканских индейцев и некоренных американцев.

       Индейская политика колонизаторов, и прежде всего США, поражает своей жестокостью, цинизмом и бескомпромиссностью. В отличие от других континентов, где, как я уже отметил, белые колонисты более-менее мирились с соседством местного населения, английские, а затем и американские поселенцы в Новом Свете с поистине маниакальным упорством стремились очистить занятые или приобретенные территории от индейцев. Белые абсолютно не выносили присутствия краснокожих рядом (исключение составляли христианские миссии, где проживали крещеные индейцы, но даже эти поселения нередко подвергались атакам колонистов и вытеснялись в другие районы). Движение поселенцев на Запад чем-то напоминало ковровые бомбардировки - с той лишь разницей, что на определенной территории разрушались не объекты врага, а полностью захватывалось жизненное пространство коренных обитателей. В этот период американские военные и поселенцы руководствовались донельзя циничным лозунгом, почти на целое столетие опередившим многие высказывания нацистов: «Хороший индеец - только мертвый индеец».

       Именно в Северной Америке возник феномен границы (знаменитый «фронтир»): по одну сторону - белые, по другую - индейцы. Официально фронтир появился в 1763 году, после великого восстания Понтиака. Напуганные размахом индейского сопротивления, английские власти запретили колонистам самовольно занимать индейские земли к западу от условной линии, которая протянулась на тысячи километров с севера на юг по Аппалачским горам.

       Однако поселенцы не соблюдали королевский указ и продолжали перемещаться на запад. Вместе с ними перемещался и фронтир. Кстати, противоречия между поселенцами и колониальными властями по поводу нарушений индейской границы стали одной из причин Американской революции 1775-1783 гг.

       Но и после образования США несанкционированное освоение индейских территорий так называемыми скваттерами продолжалось, что приводило к непрекращающимся вооруженным столкновениям между поселенцами и местными племенами. Американцы, тем не менее, старались избегать войн с участием регулярных войск, и действовали хитрее. Власти США формально признавали индейцев собственниками земли, поэтому решали территориальные вопросы на договорной основе. Вот только у этой основы было «двойное дно». Индейцам навязывались земельные уступки любыми способами. Иногда достаточно было подкупить или напоить некоторых вождей, чтобы они отказались от владений своего племени в пользу белых. Если же путем мошенничества нельзя было получить желаемую землю, американцы создавали видимость равноправных справедливых отношений с индейцами. Переговоры с ними протекали обычно по одинаковому сценарию. Вождям заявляли приблизительно следующее: «Плохие белые люди уже поселились на вашей земле, и мы не можем прогнать их назад. Вам надо подписать договор и отказаться от этой части земли. Но зато оставшаяся земля будет признана собственностью племени, и ни один белый не появится на ней без вашего разрешения». Индейцы также не желали войны и соглашались на подобные условия. Граница приобретала официальный характер, а все земли свободных племен получали статус Индейской территории - на нее не распространялась юрисдикция США. И в то же время, например, это не помешало Соединенным Штатам купить в 1803 году гигантскую Луизиану, которая по сути была сплошной Индейской территорией. Но племена, обитавшие там, даже не знали о совершенной сделке.

       Для любого вождя соблюдение договоров и обязательств - вопрос чести. Поэтому индейцы, соглашаясь на земельные уступки, никогда не нарушали договоров в одностороннем порядке (за исключением тех случаев, когда продажа земли происходила без согласия всего племени). Однако США нарушили 99% всех договоров, заключенных с индейцами. Поселенцы продолжали самовольно захватывать землю, и фронтир все больше наступал на Индейскую территорию. В ответ индейцы выходили на тропу войны, за колонистов заступалась армия, и начинались боевые действия. Рано или поздно индейцы терпели поражение, после чего под дулами ружей их заставляли уступить очередную «порцию» земли. Составлялся новый договор, но через несколько лет ситуация повторялась.

       Чтобы оправдать бесконечные захваты индейских земель, американцы придумали теоретическое обоснование: мол, это «предначертание судьбы» (см. Явное предначертание). В литературе хорошо известна позиция, высказанная так называемой Бигхорнской ассоциацией, а затем подхваченная многими американскими политиками: «Богатыми и живописными долинами Вайоминга по воле судьбы должна владеть и получать от них средства к существованию англосаксонская раса. Богатство, которое в течение многих веков лежало сокрытым в наших горах… было заложено тем самым Провидением, чтобы вознаградить тех отважных духом людей, кому суждено было составить авангард цивилизации. Индейцы должны посторониться, или они будут сметены непрестанно продвигающимся… потоком эмиграции. Относительно судьбы аборигенов… не следует заблуждаться. Тот же непостижимый Вершитель судеб, который предопределил падение Рима, обрек на вымирание краснокожих Америки».

       Остановить нашествие американских поселенцев и бесконечный захват земли попытался великий Текумсе - первый государственный деятель североамериканских индейцев. Он создал мощный союз племен в противовес Соединенным Штатам и объявил, что земля как дар Великого Духа является собственностью всех индейцев, поэтому ни одно отдельное племя не имеет права продавать свои владения без согласия остальных. Движение Текумсе имело все шансы перерости в образование огромного и сильного индейского государства, которое могло остановить американскую экспансию, однако после поражения в битве при Типпекану (1811 г.) и гибели выдающегося вождя в англо-американской войне 1812-1814 гг. надежды индейцев рухнули.

       С избранием на пост президента США Эндрю Джексона (он особенно ненавидел краснокожих) для племен к востоку от Миссисипи настали поистине черные времена. С подачи Джексона в 1830 году был принят закон о переселении индейцев на Запад. Если племена не соглашались переселяться добровольно, их депортировали насильственно. Именно так поступили с чироками, которых армия просто изгнала на Индейскую территорию. Свое переселение чироки назвали Дорогой слез - по пути из Джорджии в Оклахому погибли около 4000 членов племени. За чироками последовали крики, шауни, чокто, чикасо, ирокезы, виннебаги и другие племена. После поражения семинолов в героической войне 1835-1842 гг. почти вся территория к востоку от Миссисипи была очищена от коренного населения. Великая река была признана «постоянной индейской границей». За ней простирались бескрайние дикие прерии, где нашли приют последние свободные племена. Они просто не могли поверить, что бледнолицые, захватив всю территорию от Атлантики до Миссисипи, придут и сюда, на эти вольные равнины. Индейцы считали, что земля велика, и места на ней хватит всем. Но они жестоко ошибались.

       Как только поселенцы освоили Висконсин, Иллинойс, Огайо, Индиану и южные штаты, они в очередной раз нарушили фронтир и устремились в прерии. Первой жертвой колонизации среди степных племен стали пауни - они раз за разом уступали пришельцам свои земли. Но такие племена, как дакоты (сиу), чейенны, арапахи, юта, апачи, команчи и кайова оказали американцам упорное сопротивление, достигшее своего пика в 60-70 годы ХІХ века.

       Борьба с непокорными племенами Великих Равнин оказалась для США нелегким испытанием. Чтобы решить проблему раз и навсегда, американцы применили против индейцев самые изощренные и беспрецедентные карательные меры: белые варвары целенаправленно уничтожали огромные стада бизонов (миллионы и миллионы животных!), охота на которых являлась для степных племен основой жизни, вот цитата из Википедии на этот счёт - "В XIX веке известна широкомасштабная кампания американцев по уничтожению бизонов, чтобы ослабить племена прерий. По оценкам исследователей, в 1800 году численность бизонов составляла 30-40 миллионов животных, а к концу века они были истреблены почти поголовно: осталось менее одной тысячи[20][21][22]. Американский генерал Филип Шеридан писал: «Охотники за бизонами сделали за последние два года больше для решения острой проблемы индейцев, чем вся регулярная армия за последние 30 лет. Они уничтожают материальную базу индейцев. Пошлите им порох и свинец, коли угодно, и позвольте им убивать, свежевать шкуры и продавать их, пока они не истребят всех бизонов!». Шеридан в конгрессе США предлагал учредить специальную медаль для охотников, подчёркивая важность истребления бизонов[20]".

      Индейцам дарили зараженные оспой одеяла, после чего среди них вспыхивали катастрофические эпидемии. Все это привело к тому, что целые племена вымирали. Именно тогда практика «предоставления» индейцам резерваций достигла кульминации геноцида. Если первоначально резервации представляли собой по сути автономные индейские территории, где то или иное племя пользовалось относительной свободой (к примеру, до переселения семинолов на Запад их земли во Флориде считались резервацией), то затем так называемые индейские агентства превратились в концентрационные лагеря. Такие резервации создавались на самых бесплодных землях, а жившие там индейцы влачили нищенское существование, довольствуясь мизерными подачками от государства. Подобные резервации - исключительно североамериканский феномен, до такого колонизаторы не додумались ни в Азии, ни в Африке. Система резерваций стала апофеозом ненависти белых по отношению к индейцам, последним шагом на пути физического и морального уничтожения коренных жителей Северной Америки. По оценке специалистов, до открытия Америки на территории современных США и Канады проживало до 3 миллионов человек. К концу ХІХ века их численность сократилась до 200 тысяч.

       И все же: почему настолько трагически сложилась именно судьба индейцев? Почему на протяжении нескольких столетий «два мира, два образа жизни» так и не научились сосуществовать? Почему борьба между двумя культурами должна была закончиться полным поражением одной из них - культуры индейцев? Почему североамериканские колонизаторы так настойчиво стремились буквально стереть коренное население с лица земли?

       Причина проста и очень сложна одновременно: абсолютная духовная и нравственная несовместимость белых и индейцев, полное несовпадение их мировоззрений. Чтобы понять весь трагизм этой исторической ситуации, необходимо вникнуть в систему религиозных и моральных ценностей коренных жителей Северной Америки.

       Различные племена индейцев верили в существование множества духов и божеств, но среди них в большинстве случаев одно божество обязательно почиталось как высшее. В литературе наиболее известен алгонкинский Гитчи Маниту (или просто Маниту), что буквально переводится как «Великий Дух». Сиу называли его Вакантанка («Великий и Таинственный»), виннебаги - Творец Земли и т.д. В мифологии многих племен Великий Дух выступает как создатель мира и человека, а также как творец духов низших рангов. У племен прерий одним из воплощений Великого Духа было Солнце, в честь которого каждое лето устраивалась важнейшая религиозная церемония - Пляска Солнца.

       Поскольку весь окружающий мир индейцы считали творением Великого Духа, то землю они называли священной. Священным было и все то, что существовало на этой земле: животные, растения, силы природы. Ощущение единства с природой, стремление к гармонии с ней, взгляд на человека как на частицу живого и одухотворенного мира составляли стержень индейского самосознания, основу всей духовной жизни коренных американцев. Один из важнейших обрядов большинства племен - курение Трубки Мира - по сути являлся молитвой (табак имел религиозное значение и применялся в самых торжественных случаях; в повседневной жизни индейцы курили смесь с добавлением ивовой коры и других растений). Каждый, кто затягивался из Трубки Мира, выпускал дым на четыре стороны света, в землю и небо. Это было своеобразным подношением божественным силам и символизировало неразрывную связь людей с ними.

       В 1890 году, перед лицом неизбежной необходимости идти по пути цивилизации белых людей, вождь племени сахаптинов Смохалла сказал такие слова: «Вы требуете от меня пахать землю. Это как же: взять нож и выпотрошить собственную мать? Значит, когда я умру, она не примет меня в лоно свое и не позволит мне упокоиться в нем. Вы требуете от меня выкапывать из земли камни. Это как же: вспороть матери кожу, чтобы добыть кости? Значит, после смерти я не смогу войти в ее плоть, чтобы в ней возродиться. Вы требуете от меня косить траву, сушить сено, продавать его и обогащаться, подобно бледнолицым. Но как осмелюсь я отрезать волосы у собственной матери?»

       Еще более известны слова вождя Сиэттла: «… Земля - наша мать. Все, что происходит с землей, происходит с сыновьями и дочерями земли… Земля не принадлежит нам. Мы принадлежим земле. Мы это знаем. Все вещи связаны - как кровью, которая соединяет семью… Мы не плетем паутину жизни - мы просто вплетены в нее. Что бы мы ни делали паутине, мы делаем себе».

       Эти изречения очень метко отражают мироощущение североамериканских индейцев. Именно подобное отношение к природе никак не могли понять европейские колонисты и американские поселенцы. Они воспринимали как «дикость и язычество» то, что индейские охотники просили прощения у убитых животных, что они смотрели на лес, землю, воду как на живых существ, что считали себя не хозяевами мира, а братьями зверей и птиц. В свою очередь индейцев шокировало потребительское отношение белых к окружающей среде, их приводили в ужас вырубки лесов, распашка почвы, бессмысленное уничтожение бизонов и других животных. «Индейцам казалось, что европейцы ненавидят саму природу - живые леса с их птицами и зверями, покрытые травой долины, воду, почву, сам воздух», - замечает Ди Браун.

       Еще французские иезуиты в Канаде, проповедовавшие среди гуронов, ирокезов и алгонкинов Слово Божие, обратили внимание на то, что, несмотря на язычество (в христианском понимании), индейцы отличаются подчеркнутой религиозностью, причем не в смысле строгого соблюдения обрядов, а в нравственном понимании этого слова. Знаменитый исследователь родо-племенного общества Льюис Морган, известный своими трудами по истории и культуре Лиги ирокезов, отмечает у них интереснейший обряд - санундатхейвата («собрания для покаяния»). Он сообщает, что перед каждым религиозным праздником у ирокезов происходила церемония публичной исповеди. Люди собирались вместе, и каждый, кто хотел исповедаться, брал в руки нитку белого вампума (символ чистоты и правды), признавался в своих грехах и обещал исправиться.

       Развитое религиозное чувство у североамериканских индейцев объясняется прежде всего тем, что они были уверены в своей способности напрямую общаться с магическими силами, получать от них указания и рекомендации, пользоваться их покровительством. По верованиям индейцев, контакт с духами происходил во время сна или в момент погружения в магическую реальность, которая открывалась человеку под воздействием галлюциногенных растений. Последнее чаще всего практиковалось шаманами и жрецами (например, в ходе Пляски Солнца), зато культ сновидений был распространен очень широко. Чтобы увидеть вещий сон, индейцы часто соблюдали священный пост, проводя его в одиночестве, без еды и воды, в труднодоступных местах. Такой пост очень поэтично, но в целом верно описал Г. Лонгфелло в своей «Песни о Гайавате», где главный герой, вождь оджибвеев (его прототипом послужил Хайонвата, один из основателей Лиги ирокезов), размышляет о судьбах своего народа, а в конце поста получает великий дар Владыки Жизни - маис (кукурузу).

       Первый в своей жизни священный пост индеец соблюдал в подростковом возрасте. Юноша должен был увидеть во сне животное, птицу или любое другое существо, которое согласилось бы стать его «тайным помощником». «Тайный помощник» нередко становился личным тотемом индейца и выполнял роль его духа-покровителя. Дух-покровитель, как правило, указывал во сне набор разнообразных мелких предметов, которые должны были составить «колдовскую связку» («священный узел») индейца. «Священный узел» обладал магической силой, с его помощью можно было вступить в контакт с духом-покровителем. Для каждого индейца эта связка имела такое же значение, как нательный крестик или икона для христианина. Помимо личных «священных узлов», существовали «колдовские связки» шаманов, мужских (воинских) обществ, родов (кланов) и племен.

       «Отношения между духами, божествами и людьми имели очень личный характер, - отмечает известный американский антрополог Пол Радин. - Обретение в подростковом возрасте охраняющего и покровительствующего духа было одной из основополагающих черт культуры виннебаго, как и многих других культур американских индейцев. По представлениям виннебаго, без такого покровителя и защитника человек был неприкаян и находился в полной власти природных и социальных событий, причем в их самой грубой и жестокой форме. Когда виннебаго потеряли веру в действенность поста и духи больше не дарили им видений, их культура быстро распалась».

       Человек мог обратиться к своему духу-покровителю в минуту опасности или перед принятием важного решения. Индеец всегда прислушивался к советам «тайного помощника», полученным во время сна, и относился к ним очень серьезно. Известно множество случаев, когда откровения и предсказания духа-покровителя действительно оправдывали себя: обеспечивали удачную охоту, успех на войне и даже спасали людям жизнь. Если тот или иной вопрос касался всего племени, обязанность общения с духами ложилась на шаманов и жрецов, которым предстояло выяснить волю магических сил и объявить ее. Это могло привести к тому, что вожди отменяли уже принятое решение или, напротив, склонялись в пользу ранее отвергнутого варианта.

       Один из наиболее известных примеров относится к периоду войны 1876 года. Перед битвой при Литл-Биг-Хорне верховный вождь и жрец объединенных сил сиу, чейеннов и других племен Сидящий Бык долго советовался с Вакантанкой, после чего заявил своим воинам, что Великий Дух отдает белых солдат в руки индейцев. Как пишет Ди Браун в своей книге «Схороните мое сердце у Вундед-Ни», Сидящий Бык плясал три дня, наносил себе кровавые раны и смотрел на солнце, пока не упал в обморок. Когда вождь пришел в себя, он обратился к своему племени. Сидящий Бык сказал, что ему было послано видение, в котором он услышал голос, кричавший: «Я отдаю тебе этих людей, ибо они лишены ушей». В этом видении он посмотрел на небо и увидел белых солдат, которые падали головою вниз, отчего с них спадали шляпы. Они падали прямо в индейский лагерь. Сидящий Бык объяснил это так: раз белые люди лишены ушей и не внемлют, Вакантанка отдает белых солдат индейцам на убиение.

       Индейцы выиграли сражение, полностью разгромив войска генерала Кастера. Кстати, войны, которые вели знаменитые вожди сиу (тетонов) Красное Облако, Сидящий Бык и Бешеная Лошадь во многом были вызваны стремлением защитить Блэк Хиллс (Черные Холмы) от вторжения американцев. Эти горы были для индейцев священным местом, центром их мироздания, сакральным символом. Именно сюда уходили воины, чтобы во время поста общаться с духами и искать видений.

       Можно спорить о том, действительно ли индейцы во время поста или других религиозных обрядов общались с высшими силами, или же их видения были просто галлюцинациями. Однако нельзя отрицать тот факт, что вера коренных американцев вполне удовлетворяла их духовные запросы, обеспечивала гармонию с внешним миром, а в некоторых случаях давала даже тот результат, который обычно приписывают только монотеистическим религиям, а именно способность посредством пророков понимать и распространять божественную истину.

       Ничтожное количество людей знает о том, что североамериканские индейцы дали миру одного из величайших пророков в истории человечества, идеи которого на несколько веков предвосхитили создание Организации Объединенных Наций. Этот пророк - Деганавида, законодатель Лиги ирокезов. Предание гласит, что он родился в племени гуронов (виандотов), но появился на свет чудесным образом. С юношеских лет Деганавида, выражаясь современным языком, выступал с антивоенными речами, за что был изгнан из родного племени. Он долго скитался по лесам, посетил многие племена и еще больше укрепился во мнении, что самым страшным злом является война. Однажды во сне Деганавида увидел огромное дерево, которое своими ветвями и корнями словно обнимает все народы земли в неразрывном единстве. Так родилась у него идея Великого Мира.

       К реализации этого грандиозного замысла Деганавида приблизился после знакомства с вождем онондагов Хайонватой (Гайаватой). Их встреча была предсказана шаманами, но чтобы она состоялась, Хайонвата тоже должен был стать изгнанником. Один из колдунов погубил семь дочерей вождя онондагов, после чего тот сошел с ума и удалился в леса. Во время скитаний Хайонвата обрел чудесный талисман - вампум (впоследствии вампумы стали использоваться как средство хранения и передачи информации). Деганавида исцелил разум Хайонваты, и два мудреца стали соратниками. Они победили врага мира, злобного Атотархо, созвали совет пяти племен ирокезов и учредили их союз - Великую Лигу. Свод ее законов был основан на принципах мира, равенства и народовластия (многие из этих законов удивительно напоминают Устав ООН).

       Одна из речей Деганавиды перед вождями Лиги потрясает до глубины души - создается впечатление, что говорит высокодуховный человек ХХІ века, а не лесной странник, живший 600-700 лет тому назад и не имевший никакого понятия о цивилизации и христианских ценностях. Легенда ирокезов (они величают пророка Великим Миротворцем) так передает слова Деганавиды: «О вожди! Костер Великого Мира должен теперь зажечься для всех народов Земли. Вместе мы возьмемся за руки и образуем круг, столь прочный, что и падающему дереву не поколебать его. Мы скажем им: у нас теперь одна душа, одна голова и один язык, ибо народы мира имеют общий разум. Пусть никто не сможет сказать более: вот лежат тела убитых на войне! О вожди! Думайте не о себе и не о поколении своем, но о тех еще не рожденных, чьи лица уже пробиваются из земли…»

       Возникает вопрос: если язычество настолько неугодно единому Богу, как об этом говорят приверженцы монотеистических религий, если оно подлежит искоренению как отвлекающее людей от божественной истины, то кем тогда был послан к «дикарям» пророк Деганавида и почему ему было даровано откровение, по духовному масштабу сопоставимое с откровениями ветхозаветных пророков?

       Мне все же представляется, что североамериканские индейцы не были язычниками в том смысле, который вкладывают в это слово христиане или мусульмане. Для язычников характерно отрицание единого Бога и идолопоклонство. Но коренные американцы не были идолопоклонниками. Деревянные фигуры тотемов, тотемные столбы и т.п. не были объектами поклонения - они лишь символизировали тех духов, которых почитало племя. Точно так же христиане поклоняются не самим иконам, а изображенным на них святым. Почти все племена индейцев верили в Великого Духа как в единственного творца мира. Иными словами, в их религии присутствовал ярко выраженный элемент монотеизма.

       Отличие индейского монотеизма от европейского состояло в том, что коренные американцы поклонялись не только одному Великому Духу, но и его творениям: младшим духам, земле, природе в целом. Они не отделяли Бога от результатов его «труда», и именно поэтому смогли достичь гармонии с окружающим миром.

       Какой же духовный результат, если так можно выразиться, достигался верованиями североамериканских индейцев? Мне придется сделать на первый взгляд парадоксальный и неоднозначный вывод. Как известно, на протяжении всей истории христианской Европы ее духовным кошмаром было сомнение в существовании Бога, порой чудовищное несоответствие между формой и содержанием религии. С одной стороны, это породило средневековый страх перед дьявольскими силами и ересью, что повлекло за собой религиозный фанатизм в виде инквизиции и охоты на ведьм. С другой стороны, католическая церковь, отдав предпочтение форме (а это не что иное, как фарисейство), стала морально разлагаться: даже священники зачастую не верили в Бога и позволяли себе такие грехи, от которых их прихожане приходили в ужас. Все это напрямую отразилось на менталитете европейцев - они сделали своим духовным приоритетом не столько религиозные, сколько материальные ценности и меркантильные интересы. А отказ от любого язычества привел к тому, что население Европы окончательно отдалилось от природы.

       В Северной Америке все было наоборот. Поскольку индейцы, как они считали, общаются с духами и пользуются их магическим покровительством, их души не знали, что такое религиозный «червь сомнения». Коренные американцы не просто верили в своих божеств, но и знали, что они существуют, окружают людей, следят за ними, помогают им. Законы, обычаи, моральные нормы племени рассматривались как выражение воли высших сил, и коль в реальности этих сил никто не сомневается, нет сомнений и в необходимости соблюдения законов. Вот почему в нравственном отношении язычники-индейцы намного превосходили христиан-европейцев!

       Это удивительное открытие сделал еще Колумб, и затем оно много раз подтверждалось. Первооткрыватель Америки был поражен искренностью, душевной чистотой, добротой, честностью и просто беспрецедентным гостеприимством «дикарей». Он писал испанским монархам Фердинанду и Изабелле: «Эти люди столь послушны, столь миролюбивы, и я мог бы поклясться Вашим Величествам, что нет на свете лучшего народа. Каждый из них любит ближнего, как самого себя. Их речь всегда приятна и спокойна, с приветливой улыбкой, и хотя это верно, что они наги, их нравы пристойны и заслуживают похвалы».

       В этот исторический момент впервые обнаружилась абсолютная духовная несовместимость индейцев и европейцев. Испанцы, которые везде и всюду кичились своей религиозностью, чьи короли получили от папы римского титул «католичнейших величеств», в Америке запятнали свою «христианскую репутацию» ненасытной жаждой золота, уничтожением индейских цивилизаций и геноцидом против местного населения. Именем Христа и Девы Марии «благородные идальго» обращали индейцев в рабство, сжигали их деревни, убивали женщин и грудных младенцев, физически истребляли целые племена.

       Когда конкистадоры внимательнее присмотрелись к «дикарям» и лучше изучили их культуру, они осознали моральное превосходство индейцев и еще больше возненавидели их за это. Самим фактом своего существования индейцы напоминали «христианским» завоевателям об их греховности, и этого колонизаторы не могли простить коренным американцам.

       Самое пристальное внимание на индейцев обратили французы, обосновавшиеся в начале XVII века в Канаде. Они с удивлением обнаружили, что даже при отсутствии государства и монотеистической религии, туземцы создали мудрое и справедливое общественное устройство, основанное на демократических принципах, на ценностях свободы и равенства. Французские мыслители первыми «открыли» для Европы достижения индейской культуры.

       «В XVII веке европейцы, лучше изучив индейское общество, изменяют свое презрительное к нему отношение, - пишет Филипп Жакен. - Миссионеры обнаруживают у дикарей «здравый смысл», нравственность, по достоинству оценивают их единение, осознают, что у индейцев есть законы, верования, обычаи, от которых те вовсе не намерены отказываться. Путешественники и миссионеры, особенно иезуиты, восхищаются индейским обществом в «Назидательных записках и прочих докладах»… В 1703 году побывавший в Канаде знатный француз - барон де ла Онтан - публикует книгу «Диалоги», в которой гурон по имени Адарио рассуждает о французском обществе. Сравнивая дикарство с цивилизацией, он выступает против частной собственности, тирании богачей, социального неравенства. Адарио показывает превосходство… естественной нравственности над стеснениями цивилизованного общества. Вслед за миссионерами де ла Онтан пропогандирует личность дикаря, который «свободен, здоров и счастлив», ибо слушается матери своей - Природы. Век Просвещения пройдет под знаком «благородного дикаря».

       Вдохновленный этими идеями, Жан-Жак Руссо в 1755 году пишет «Рассуждение о начале и основаниях неравенства». Размышляя о взаимоотношениях между природой и культурой, он на примере американского дикаря утверждает, что технический прогресс не означает возвышения человеческих ценностей и улучшения условий жизни всех людей. Несколько лет спустя Дидро, тоже открыв «счастье дикарства», пишет: «А вот такой чудесный парадокс хотите? Я убежден, что не может быть истинного счастья для породы человеческой иначе как в обществе, где нет ни царя, ни чиновника, ни священника, ни законов, ни твоего, ни моего…» Так философы апеллируют к устройству индейского общества, чтобы язвительнее покритиковать французское общество XVIII века с королевским правлением и привилегиями. Пример индейцев в некотором роде способствовал росту идей равенства, свободы и братства в монархической Европе».

       Скептически настроенный читатель может спросить: неужели высокий духовный уровень североамериканских индейцев был достигнут только за счет веры в духов и толкования вещих снов? Безусловно, есть и другая, не менее важная причина морального превосходства коренных американцев над колонизаторами. Эта причина кроется не только в религиозных представлениях, но и в системе повседневных, так сказать житейских ценностей индейского общества.

       Среди индейских идеалов одно из важнейших мест занимает слава удачливого воина и охотника. Любой мальчишка из любого племени с раннего детства мечтал о военных подвигах. Необходимо отметить, что до прихода европейцев войны между племенами Северной Америки почти никогда не носили ожесточенного и кровопролитного характера. Земли хватало всем, и борьба велась не за территории или доминирующее положение, а скорее из-за самого обычая. Боевые действия чаще всего представляли собой внезапные набеги небольших военных отрядов, засады и локальные столкновения. Число вражеских жертв не было главным критерием успеха на войне: для воина было важно проявить личную храбрость, находчивость и стойкость. Достаточно было просто обратить врагов в бегство и убить 5-10 из них (а не 100 или 1000), чтобы поход считался успешным. По сути, войны между индейскими племенами были суровым соревнованием между мужчинами, где лучшей наградой считалась слава, признание совершённого в бою подвига. Поэтому масштабы боевых действий и нанесенный врагу урон значения не имели - важен был сам факт успеха, победы. Воинская слава составляла основу авторитета любого мужчины, повышала его социальный статус и открывала возможность стать вождем. Даже обычай снимать скальпы был не проявлением жестокости или варварства, а диктовался необходимостью добыть трофей, служивший в глазах соплеменников доказательством успеха в бою. Лишь во время колонизации, когда различные племена привлекались в качестве союзников противоборствующих в Америке европейских держав и вынуждены были вступать в конкуренцию из-за потери своих земель, войны между индейцами приобрели достаточно широкий размах, а скальпы стали предметом купли-продажи.

       Но было одно качество, которое коренные американцы ценили даже больше, чем воинскую доблесть. Это ораторское искусство. Как и в древних демократических Афинах, где только красноречие и умение выступать в народном собрании позволяло политику быть избранным на государственный пост, в индейском обществе хорошие ораторы пользовались среди соплеменников огромным авторитетом. В отличие от большинства вождей, составлявших военную элиту, мастера красноречия являлись интеллектуальной элитой племени и пользовались репутацией мудрецов, к словам которых прислушиваются все. Верховный вождь племени избирался как правило из числа выдающихся ораторов, и в мирное время ему принадлежала вся полнота власти. Только во время войны роль лидера переходила в руки боевого предводителя.

       Индейцы буквально преклонялись перед знаменитыми ораторами - их слава превосходила славу самых великих военных вождей. Успех мастеров красноречия был, пожалуй, единственным предметом зависти последних, ибо оратор часто добывал себе славу в бою, а вот военному предводителю редко удавалось научиться красноречию и отличиться речью на совете племени.

       Как я уже говорил, источником этического знания индейцы считали непосредственно Великого Духа, подобно тому, как древние иудеи считали автором десяти заповедей самого Бога. Индейские нравственные и правовые нормы никогда не были записаны (за редким исключением), однако обычаи племени имели статус закона. Обычаи разных племен могли сильно отличаться друг от друга, но объединяло их присущее всем индейцам обостренное чувство справедливости и честности в любых взаимоотношениях между людьми и племенами. Если европейская система права берет свое начало из теории о естественных правах человека, то индейская правовая традиция основана на справедливости, которая рассматривается как моральное отображение воли Великого Духа и величайшая ценность земной жизни.

       Это великолепно иллюстрирует кульминационный эпизод знаменитого романа Купера «Последний из могикан». Вождь гуронов Магуа, захвативший в плен Кору, одну из дочерей коменданта английского форта, временно отправил девушку к соседнему племени - делаварам. Когда Магуа пришел к делаварам, чтобы забрать свою военную «добычу», то обнаружил, что среди них находятся его заклятые враги - английский разведчик Соколиный Глаз, майор Хейворд и юный могиканин Ункас. Визит Магуа стал поводом для созыва совета племени - собрались и вожди, и рядовые воины делаваров. Никто не оспаривал право гурона увести пленницу с собой, так как она, по обычаю, считалась его собственностью. Однако Соколиный Глаз и Хейворд стали уговаривать Магуа отказаться от Коры. Вождю гуронов предлагали щедрый выкуп за девушку, но индеец не согласился. Тогда разведчик в порыве благородства предложил в качестве пленника себя - вместо Коры. Магуа остался непреклонным. Чтобы разрешить ситуацию, делавары обратились к своему патриарху, самому старому и уважаемому из старейшин - Таменунду. Он тоже попытался убедить гостя не уводить девушку силой, но гурон стоял на своем. Тогда Таменунд принял решение отдать пленницу в руки Магуа и отпустить его с миром, хотя все племя клокотало от ненависти к вождю гуронов. Свой вердикт Таменунд объяснил просто: правосудие - закон великого Маниту. «Маниту запрещает делавару быть несправедливым», - подытожил патриарх. Иными словами, старейшина делаваров не посмел нарушить обычай, признанный всеми племенами как закон. Он просто не мог поступить иначе.

       Нетрудно догадаться, как решился бы этот вопрос в европейском обществе. Скорее всего, Магуа был бы убит, а в лучшем случае ему бы не отдали добычу, ссылаясь на тысячу предлогов. Но для индейцев соблюдение обычая (даже жестокого) было вопросом чести. Даже если они поступали в ущерб себе. Кстати, Ункас - последний из могикан - погиб именно тогда, когда пытался спасти Кору. Делавары не нарушили закон, но это обернулось для них страшным горем - смерть Ункаса потрясла все племя, погибла и Кора.

       Конечно, этот пример взят из художественного произведения, но в данном случае Купер удивительно точно передал дух индейских обычаев и «смоделировал» ситуацию на основе реальных фактов, о которых сообщают многие очевидцы из числа тех, кто путешествовал по Северной Америке и близко общался с индейскими племенами. Верность индейцев своему слову, своим договорным обязательствам подтверждается множеством исторических фактов.

       Однако было еще одно обстоятельство, занимавшее в системе ценностей североамериканских индейцев важное место. Это относительное равнодушие к материальным благам, богатству и накопительству. И здесь мы подошли к ключевому моменту нашего анализа. Помимо религии и восприятия природы, отношение к материальным ценностям было основным «водоразделом» в культурах индейцев и европейцев, в их менталитетах. Именно тут надо искать корень той психологической, духовной несовместимости коренных американцев и колонизаторов, о которой не раз упоминалось выше.

       Как уже было отмечено, индейское общество строилось на принципах равенства, справедливости и демократии. Понятие собственности у большинства племен было развито слабо. Охотничьи угодья в равной степени принадлежали всем членам племени, землей и продуктами земледелия владела та община, которая вырастила урожай. У индейцев существовала весьма оживленная торговля, но ее задачей был взаимовыгодный обмен продуктами труда между племенами, а не нажива. Потребности коренных американцев были настолько скромны, что они не имели даже представления о том, что такое обогащение.

       Приход европейцев многое изменил, и все же материальные ценности так и остались для индейцев второстепенными. Даже активная меховая торговля, в которую было втянуто большинство племен, обеспечивала индейцев лишь необходимым минимумом европейских товаров. А им и нужен был минимум. В общественном сознании индейцев накопительство воспринималось как позорное, недостойное настоящего воина занятие. Скряга, прятавший по углам дорогие вещи, презирался всеми соплеменниками от мала до велика. Даже вожди чаще всего были бедны, поскольку традиция предписывала им быть щедрыми. Если человек хотел стать вождем, ему недостаточно было воинских заслуг и ораторских способностей - он обязан был лично помогать вдовам и сиротам, делиться с нуждающимися своим имуществом.

       «Столкнулись не только вооруженные люди (одни - луками и стрелами, другие - ружьями), но и очень и очень несхожие мировоззрения, - пишет В. Вардугин в предисловии к книге «Мифы и легенды Америки». - У белых оттолкнуть локтями ближнего, разбогатеть любой ценой считается естественным и незазорным. Для индейцев же страсть к наживе, жадность, тем более накопительство за счет бедного соседа считается презреннейшим из состояний, до которого только можно дойти. Позорно иметь в доме еду, если ее нет у соседей…»

       «Нашим верованием было то, что любовь к владению есть слабость и должна быть преодолена, - сказал Охайеса из племени вахпетонов санти-сиу. - … Если позволить ей существовать, со временем она нарушит духовный баланс человека. Поэтому наши дети рано учатся красоте щедрости. Их учат отдавать то, что они ценят больше всего. Так они могут почувствовать счастье отдачи.

       Если ребенок склонен к жадности или хватается за свое небольшое имущество, легенды говорят о презрении и позоре, которым покрывается скупой и плохой человек.

       Индейцы в своей простоте буквально отдают все, что имеют родственникам, гостям из других племен или кланов, но более всего бедным и старым, от которых не ждут отдачи».

       Индейцы ценили хорошие вещи (оружие, утварь, одежду, лошадей и пр.), но воину было не к лицу показывать, что он ставит свою собственность выше, чем друзей, удачу на охоте или боевую славу. Даже такие племена как команчи, дакоты, черноногие, кроу и многие другие, считавшие критерием богатства количество принадлежавших воину лошадей (именно поэтому походы за лошадьми стали излюбленным занятием степных племен), больше ценили сам факт захвата коней у врага и проявленную при этом доблесть, чем численность табуна. Воин, считавшийся по количеству лошадей бедняком, по своему социальному статусу был не ниже того, кто владел целыми табунами. Если же «бедняк» имел репутацию храброго воина или хорошего оратора, в глазах соплеменников он был намного выше того, кто мог похвастать только лошадьми. И, напротив, стоило «богачу» хоть раз дрогнуть в бою или сказать глупость на совете у костра, его репутацию не могло спасти никакое богатство.

       Выражаясь языком марксизма, разложение родо-племенного строя и зарождение у индейцев классового общества в период колонизации Северной Америки ярче всего было выражено у племен Северо-Западного побережья: тлинкитов, нутка, квакиютл, хайда и др. Здесь социальное расслоение по признаку богатства и бедности зашло достаточно далеко, и материальное положение человека в значительной степени влияло на его социальный статус и авторитет.

       Но и эти племена до конца остались индейцами. У них существовал (и существует до сих пор!) удивительный обычай - потлач. Это большой праздник, который устраивал как правило уважаемый и состоятельный человек для всей деревни. Во время потлача его инициатор раздавал соплеменникам все свое имущество, причем дарил даже очень дорогие вещи. Во-первых, так демонстрировалось уважение к гостям, а во-вторых, потлач был символом презрения к богатству, знаком того, что материальные блага все равно остаются второстепенными. Такой праздник одновременно выполнял важную социальную функцию, отражающую присущее индейцам стремление к равенству. Материальные ценности не до бесконечности концентрировались в одних руках, а с помощью потлача «циркулировали» по всему племени, переходя от одного владельца к другому. Тем самым имущественное расслоение в племени не получало социального закрепления и носило условный характер. После потлача первый богач становился бедняком, а последний бедняк мог обогатиться. Этот праздник был своеобразным иммунитетом против «болезни» материального неравенства в обществе, против зависти и внутриплеменных конфликтов между бедными и богатыми.

http://indeec.net/

 

Голод 1932-1933 годов

В 1980-х гг. в странах Северной Америки проводилась широкая кампания в связи с 50-летней годовщиной голода на Украине. Против сталинского руководства Советского Союза было выдвинуто обвинение в том, что голод спровоцирован был для уничтожения крестьянства – базы украинского национализма. Тезис этот не нов. В последний раз он прозвучал в 1950-е гг., но не получил тогда поддержки в научном мире. Положение изменилось с выходом книги Роберта Конквеста, известного специалиста в области советской истории. Для обоснования этой версии в 1984 г. был утвержден руководимый Джеймсом Мейсом исследовательский проект, а в 1986 г. даже организована специальная комиссия конгресса США по вопросу об «украинском» голоде. Ее также возглавил Дж. Мейс.

Фото взято http://www.livejournal.com/go.bmljournal=ru_politics&itemid=17437814&dir=next

Утверждение, что «Советский Союз сознательно способствовал распространению голода с тем, чтобы поставить украинцев на колени», восходит еще к 1933 г. По иронии судьбы сам Сталин невольно способствовал утверждению такого мнения. В стремлении переложить вину за катастрофическое положение сельского хозяйства в голодавших областях на плечи местных партийных организаций он санкционировал в конце 1932 г. массовое снятие с постов и аресты местных партийных кадров. Такие факты имели место на Нижней Волге, а также на Северном Кавказе и Украине. С начала 1933 г. стали организовываться «политотделы» при МТС и совхозах, которые призваны были заняться проверкой руководящих кадров колхозов, а также проведена партийная «чистка», в результате которой численность сельских коммунистов в короткий срок сократилась на треть, причем исключение из партии зачастую было связано с арестом и заключением в лагерь. Но только на Украине эта расправа с партийными кадрами связывалась с окончанием политики «украинизации» и обвинениями в «сепаратизме», предъявленными бывшим функционерам.

Дети голодомора


Нейтральные наблюдатели усматривали здесь прямую зависимость. Упрек в «сепаратизме» расценивался ими как абсурдный, они подчеркивали, что до того как разразился голод едва ли можно было говорить об украинском национальном движении. Только в условиях преступно допущенного, хотя и без умысла, голода встал вопрос о доверии к партийному господству, что дестабилизировало положение. Тому же способствовал «переворот» в Германии в конце 1933 г., т.е. приход к власти национал-социалистов. В результате создавалась реальная опасность возникновения на Украине сепаратистских тенденций. Гитлер не скрывал, что рассматривает Украину как житницу германского рейха. Поэтому, как полагали немецкие дипломатические представители, московское партийное руководство имело основание в условиях начавшегося в 1933 г. голода принять меры против украинского национального движения. Именно в связи с этими мерами у украинцев могло создаться впечатление, что сам голод был частью этой новой политики…

 

Докладная записка начальника Киевского областного отдела ОГПУ Розанова и начальника секретно-политического отдела Киевского особого округа Государственного политического Управления Медведева о продовольственных затруднениях и случаях голода на этой почве в Киевской области.

(Не ранее 20 января 1933 г.)

Источник: Архивы МИД России

 

_____________________________________________________________________

Смотрите также:

Коллективизация. Раскулачивание

5 января 1930 года вышло постановление ЦК ВКП (б) «О темпах коллективизации и мерах помощи государства колхозному строительству», которое предполагало в ...
 

КУЛАКИ. История раскулачивания. Насильственная коллективизация ...

В ходе насильственной коллективизации сельского хозяйства, которая была проведена в СССР в период с 1928 да 1932 года, одним из направлений государственной ...
 

Образование СССР 30 декабря 1922 года 1-й съезд Советов СССР ...

Ускоренными темпами осуществлялась и массовая коллективизация сельского хозяйства. ... Результаты массовой коллективизации свидетельствуют о том, ...
 
1929 год великого перелома СССР

 

____________________________________________________________________________

Материалы по теме:

1.

«Голодомор в УССР: правда и вымысел» А.Васильев

Голод 1932-1933 годов

Источники

Причины голода на Украине

Причины проведения коллективизации

Сельское хозяйство в период коллективизации

Посчитаем вместе

Жертвы и манипуляции

Список использованных источников

 

--------------------------------------------------------------------------------
2.

«Коллективизация сельского хозяйства»

Шайхетдинов Рустам Фаритович

 

Введение

Идея коллективного земледелия

Рост экспорта зерна и продовольствия

Начало коллективизации и раскулачивания

Методы достижения цели

Раскулачивание

Голод 1932-1933 годов

"Успехи коллективизации"

Итоги коллективизации

Заключение

 

--------------------------------------------------------------------------------
3.

«Почему Сталин нас уничтожал?»

Станислав КУЛЬЧИЦКИЙ

СУТЬ ВОПРОСА

ПЕРВЫЕ ПОПЫТКИ ОПРЕДЕЛЕНИЯ ГОЛОДОМОРА КАК ГЕНОЦИДА

ПОЛИТИЗАЦИЯ ПРОБЛЕМЫ ГОЛОДОМОРА

 

--------------------------------------------------------------------------------
4.

Голод в колхозной деревне в 1930-х годах

 

--------------------------------------------------------------------------------
5.

Сплошная коллективизация в СССР

(реферат)

 

Введение

Развитие коллективизации сельского хозяйства

Проблемы коллективизации

Перегибы в создании колхозов

Итоги коллективизации

 

--------------------------------------------------------------------------------
6.

Голод 1932-1933 годов: Сборник статей и документов

Под общей редакцией академика Ю.Н. Афанасьева

 

ГОСУДАРСТВЕННЫЙ КОМИТЕТ РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ

ПО ВЫСШЕМУ  ОБРАЗОВАНИЮ

 РОССИЙСКИЙ ГОСУДАРСТВЕННЫЙ ГУМАНИТАРНЫЙ УНИВЕРСИТЕТ

Комплексная научно-издательская программа "Новая информационная среда преподавания гуманитарного знания в высшей школе России"

 

Книга посвящена одной из самых трагических страниц истории советской деревни -голоду 1932-1933 годов, охватившему огромную территорию страны с населением в 50 млн человек. Впервые в историографии на конкретном историческом материале показана роль Сталина и его ближайшего окружения в организации голода.

Для специалистов, преподавателей, аспирантов, студентов.

Российский государственный гуманитарный университет, 1995

Российский государственный гуманитарный университет

 

Отчет Международной комиссии по расследованию голода 1932-1933 годов на Украине(Торонто, 1990 год)

 

Урожай 1932 года и голод 1933 года

 

Кто виноват в Голоде 1932 - 1933 годов

 

Голод 1932 - 1933 годов, рассказы очевидцев

 

http://bibliotekar.ru/

Голодомор в Україні 1932—1933
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Емблема жалобних днів за жертвами Голодомору

Голодомо?р 1932—1933 років — масовий, навмисно зорганізований радянською владою голод 1932—1933 років, що призвів до багатомільйоних людських втрат у сільській місцевості на території Української СРР (землі сучасної України за винятком семи західних областей, Криму і Південної Бессарабії, які тоді не входили до УСРР) та Кубані, переважну більшість населення якої становили українці. Викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництва Радянського Союзу і Української СРР на чолі зі Сталіним, розрахованими на придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян[1].

У дослідженнях Джеймса Мейса та Роберта Конквеста автори доводять, що Голодомор відповідає загальноприйнятому[2] визначенню геноциду. 24 країни офіційно визнали Голодомор геноцидом українського народу. Відповідно до соціологічного опитування, проведеного 2010 року, 60% громадян України вважають Голодомор геноцидом[3]. 2003 року Український парламент назвав, а 2006 — офіційно визнав Голодомор геноцидом українського народу. 2010 року судовим розглядом завершилася кримінальна справа за фактом здійснення злочину геноциду. Винними суд визнав сім вищих керівників СРСР та УСРР, і констатував, що за даними науково-демографічної експертизи загальна кількість людських втрат від Голодомору складає 3 мільйони 941 тисяча осіб. Також за даними слідства було визначено, що втрати українців у частині ненароджених становлять 6 мільйонів 122 тисячі осіб.[4][5]

Зміст
•1 Термінологія
•2 Причини і організація Голодомору
?2.1 Передумови
?2.2 Початок репресій. «Закон про п'ять колосків»
?2.3 Запровадження натуральних штрафів і чорних дошок, блокада УРСР
?2.4 Пік Голодомору
•3 Кількість загиблих
•4 Український голодомор на тлі загальносоюзного голоду
•5 Дослідження та опублікування фактів про Голодомор
•6 Полеміка стосовно Голодомору
•7 Відповідальність за Голодомор
•8 Голодомор у мистецтві
•9 Вшанування пам'яті жертв
?9.1 Визнання голодомору геноцидом
?9.2 Галерея
•10 Виноски
•11 Посилання та література
?11.1 Сайти та книги
?11.2 Статті та окремі дослідження
?11.3 Англійською мовою
?11.4 Іншими мовами
 

Термінологія
Щоб назвати масовий голод 1930-х років очевидці і дослідники використовували різні назви. Роберт Конквіст назвав свою книгу «Жнива скорботи». Семен Старів назвав свої спогади «Страта голодом». Широко вживалося поняття «штучний голод» а також «навмисно організований голод».

У СРСР сам факт масових смертей від голоду замовчувався комуністичним режимом і навіть старанно приховувався. Під час скорботних заходів пам'яті в США і Канаді на відзнаку 50 роковин трагедії компартійна інструкція говорила «нам невыгодно по данному вопросу вступать в открытую полемику с зарубежными националистическими писаками».[6] 1986 року Іван Драч перший в Україні публічно вжив запозичене в діаспори слово «голодомор»[7] зі зрозумілою всім етимологією: голод і мор. В Україні вперше голод 1932—1933 років почали визнавати лише в 1988. Того року письменник Олекса Мусієнко вжив слово «Голодомор», яке швидко стало загальноприйнятим в українській публіцистиці, а з неї перейшло і до наукової історичної літератури.[8]

Причини і організація Голодомору
Передумови
З відомих на наш час документів (зокрема[9]) випливає висновок про свідому організацію керівництвом Радянської Росії (рос. Советской России, пізніше — СССР) винищення голодом саме українців. Голод організовувався на всіх їх етнічних землях, а не лише в межах УРСР. Організаційні дії та відкритий грабунок селян з застосуванням війська були розпочаті не пізніше 1920 року, з часу, коли Україна була, як зараз відверто пишуть, — «завоевана Красной армией в 1920»[10]. І першими організаторами і керівниками цих дій були В. Ульянов і Л. Бронштейн.

У 1930 році генсек ЦК ВКП(б) Йосип Сталін дав поштовх новій хвилі колективізації в СРСР. У квітні того року було прийнято Закон про хлібозаготівлі, згідно з яким колгоспи мусили здавати державі від третини до чверті зібраного збіжжя. Тим часом, внаслідок Великої депресії ціни на сільськогосподарську продукцію на Заході стрімко впали. Радянський Союз став на порозі економічної кризи, адже довгострокових позик йому ніхто не давав, вимагаючи визнати за собою борги Російської імперії. Щоб заробити валюту, було вирішено збільшити обсяги продажу зерна, внаслідок чого хлібозаготівельні плани різко і невмотивовано зростали, з колгоспів забирався майже весь урожай, що мотивувало селян відмовлятися від праці на землі, і породило масову неконтрольовану урбанізацію. Для боротьби з цим явищем в грудні 1932 року було в СРСР було запроваджено внутрішні паспорти.

На фоні цього, продовольче становище українських сіл ставало все важчим. Внаслідок хлібозаготівель з урожаю 1931 року, що затяглися до весни 1932, в певних сільських районах України почався голод, внаслідок якого загинуло близько 150 тисяч селян. Він тривав до того часу, поки визрів урожай 1932 року.

З іншого боку, зі збільшенням тиску на селян, активізовувався селянський рух опору. Тільки за даними ГПУ, від 20 лютого до 2 квітня 1930 року в Україні відбулося 1716 масових виступів, з яких 15 кваліфікувалися «як широкі збройні повстання проти радянської влади». Вони об'єднували до двох тисяч людей, і відбувалися під гаслами: «Верніть нам Петлюру!», «Дайте другу державу!», «Хай живе самостійна Україна!», «Геть СРСР!», «Давайте завойовувати іншу свободу, геть комуну!». В ті часи люди організовувалися як могли, були навіть кінні загони. Зброєю були вила, лопати, сокири. Натовпи селян зі співом «Ще не вмерла Україна» ліквідовували місцеві органи влади. Партійці і комсомольці втікали. Радянська влада не приживалася в Україні.

Радянське керівництво розуміло це. На партійних зборах влітку 1930 року керівник Компартії України Косіор заявив:

« Селянин приймає нову тактику. Він відмовляється збирати урожай. Він хоче згноїти зерно, щоб задушити радянський уряд кістлявою рукою голоду. Але ворог прорахувався. Ми покажемо йому, що таке голод. Ваше завдання покінчити з куркульським саботажем урожаю. Ви мусите зібрати його до останньої зернини і відразу відправити на заготівельний пункт. Селяни не працюють. Вони розраховують на попередньо зібране зерно, яке вони заховали в ямах. Ми повинні примусити їх відкрити свої ями  »

Розумів це і Сталін. В листі Кагановичу від 11 серпня 1932 року, вождь писав:

« Якщо не візьмемось нині за виправлення становища в Україні, Україну можемо втратити... Поставити собі за мету перетворити Україну у найкоротший термін на справжню фортецю СРСР; на справжню зразкову республіку. Грошей на це не шкодувати  »

Таким чином, радянське керівництво ставило перед собою дві мети. По-перше, загнати селян у колгоспи і збільшити обсяги хлібозаготівель. По-друге, зламати класовий і національний рух опору, який на хвилях українізації набував обертів.

Початок репресій. «Закон про п'ять колосків»
 

Виїзд червоної валки з хлібом. Колгосп «Хвиля пролетарської революції», Харківська область, 1932 рік. 7 серпня 1932 року з'явилася постанова ВЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», відома під назваю «Закон про п'ять колосків». Розкрадання майна колгоспів каралося розстрілом, за «пом'якшуючих обставин» — позбавленням волі на строк не менше 10 років.

Наприкінці літа газета «Правда» організувала в Україні рейд боротьби з крадіжками зерна. З 7 по 17 серпня 1932 року в ньому взяли участь 100 тисяч «ударників преси». Метою рейду була боротьба з крадіжками зерна.

Рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) від 22 жовтня 1932 року в основних хлібозаготівельних регіонах створені Надзвичайні хлібозаготівельні комісії (НХК). В Україні комісію очолив голова Раднаркому СРСР В'ячеслав Молотов. Вже в листопаді 1932 року комісією Молотова було запроваджено систему спеціальних бригад з видобуття зерна («червоних валок»). Загалом, до таких бригад входило понад 110 тисяч добровольців, набраних з-поміж селян, які таким чином намагалися спастися від голодної смерті — вони одержували певний відсоток від вилученого зерна і харчів.

Подібні НХК були створені також на Північному Кавказі (очолив Лазар Каганович) та на Поволжі (очолив Павло Постишев). Однак, на Поволжі подібного масштабу репресій не проводилося, а на Північному Кавказі репресії стосувалися переважно кубанських українців, які до Голодомору становили більшість населення регіону. Разом з цим, кубанська і поволзька НХК невдовзі припинили свою роботу, а Постишев і Каганович наприкінці 1932 року були направлені в Українську РСР.

5 листопада Молотов і секретар ЦК КП(б)У Мендель Хатаєвич надіслали директиву на місця з вимогами негайного виконання Постанови від 7 серпня «з обов'язковим і швидким проведенням репресій і нещадної розправи із злочинними елементами у правліннях колгоспів». Голова ДПУ УСРР Станіслав Раденс 22 листопада розробив план операції з виявлення контрреволюційних центрів, які органузовують саботаж і зрив хлібозаготівель (рос. по выявлению контрреволюционных центров, организующих саботаж и срыв хлебозаготовок), спрямованої, практично, на виконання директив Молотова-Хатаєвича. Операція повинна була охопити 243 райони. З санкції ЦК КП(б)У вона розпочалася негайно. 26 листопада у пресі з'явився наказ наркома юстиції і генерального прокурора УРСР, в якому наголошувалося на тому, що «репресії є одним з потужних засобів подолання класового спротиву хлібозаготівлі».

Згідно цих настанов було засуджено тисячі людей. Непоодинокими були випадки, коли люди добровільно просили записати їх до переселенців. Як свідчить секретар Краснопільського райкому партії, після закінчення суду в селі Краснопілля середняк Бесараб Олексій Васильович сказав:

« Хай судять та везуть звідціля, так хоч з голоду не вмреш, а вдома коли залишимося, все рівно помремо  »

Запровадження натуральних штрафів і чорних дошок, блокада УРСР
18 листопада 1932 року вийшла Постанова ЦК КП(б)У про заходи щодо посилення хлібозаготівель, згідно з якою, як окремі господарства за невиконання планів хлібозаготівель каралися натуральними штрафами, тобто конфіскацією 15-місячної норми м'яса. Через два дні вийшло рішення Раднаркому УРСР, згідно з яким натуральні штрафи дозволялося застосовувати також щодо колгоспів. Згодом перелік компенсаційних харчів розширено картоплею і салом, наприкінці року — продуктами тривалого зберігання. Під вилучення підпали всі колгоспи УРСР за виключенням півтори тисячі. Таким чином, практично по всій Україні каральні органи конфісковували все продовольство.

 

Постанова РНК УРСР та ЦК КП(б)У про занесення ряду сіл на «чорні дошки». 1 грудня Раднарком УРСР заборонив торгувати картоплею у районах, які не виконують зобов'язань по контрактації і перевірці наявних фондів картоплі у колгоспах. До цього переліку потрапили 12 районів Чернігівської, 4 — Київської і 4 — Харківської областей. 3 грудня у ряді районів заборонено торгувати м'ясом і тваринами. З 6 грудня ці райони, а також окремі села, почали заноситися на «чорні дошки». Згодом вони абсолютно ізолювалися від зовнішнього світу.

15 грудня ЦК КП(б)У затвердив список 82 районів куди принялася також поставка промислових товарів.

Крім блокади внутрішніх адміністративних одиниць, наприкінці 1932 — на початку 1933 року було запроваджено блокаду самої Української РСР. Справа в тому, що українські селяни втікали в сусідні обасті Російської РФСР, де не було голоду. Так звана «харчова» блокада України була організована силами внутрішніх військ і міліції. Було заборонено виїзд селян з УРСР. Разом з цим, громадянам, які в'їжджали в Україну з Росії було заборонено провозити харчі без дозволу держави.

Поряд з цим, Радянський Союз відхиляв можливість отримання голодаючими України будь-якої допомоги з-за кордону. Так, наприклад, Українська торговельно-кредитна організація Галичини «Центроспілка» звернулася тоді до радянського консула у Львові з пропозицією дозволити відправити голодним Радянської України один мільйон центнерів зерна. За кілька днів дипломат відповів, що Москва категорично відмовляється від допомоги[11].

Пік Голодомору
 

Голодні діти

Спухлий хлопчик

Жертви голоду на вулицях Харкова, 1933 рік[12]Після запровадження всіх цих заходів і обмежень, вже на початок 1933 року більшість селян України залишилися без їжі. Згідно свідчень Федора Коваленка з села Лютенька Гадяцького району тодішньої Полтавської області, які зафіксовані в тритомнику свідчень, виданих у 1990 році Комісією з українського голоду 1932—1933 років в Конгресі США:

« В листопаді і грудні 1932 року забрали все зерно, картоплю, все забрали, включно квасолю і все, що було на горищі. Які дрібні були сушені груші, яблука, вишні — все забрали  »

Дмитро Корнієнко з села Понорниця в Чернігівській області згадував, що батько й мати після розкуркулення сиділи в тюрмі. Дітей, які жили самі, підгодовувала бабуся. В день обшуку вона принесла півстакана пшона, але зварити не встигла. Прийшла бригада з п'яти чоловік з різними за розмірами торбами. Один тримав торбу спеціально для пшона, туди півстакана й висипали.

Варто зазначити, що обсяги конфіскованого органами ДПУ та міліції зерна були мізерними. Тобто зерно, виявлене при обшуках, які супроводжувалися конфіскацією всього незернового продовольства, становило зовсім маленьку частку в усьому обсязі заготівель. Люди ж, позбавлені будь-якого продовольства пухнули і помирали від голоду. Більшість померлих не хоронили — просто не було кому. В кращому разі трупи звозили в братські могили, куди часто потрапляли й живі люди. Доволі поширеним був канібалізм. За словами Надії Рогозянської, якій у 1933-му було 6 років[13],

« Жили всі закрито, мати на засов хвірку закривала і кричала, щоб ми не виходили за цю хвіртку, бо на вулиці, що поряд їли дітей. Ну, це страшне. А скількох хоронили таких, що ще рухалися. Чому? А щоб не заїжджати. Сьогодні він ще рухається трохи, а завтра знову заїжджати. Не було ні коней, ні підвод, ні тих, хто б їх возив. Тож тих, хто ще живий був валили на той віз і кидали в могилу  »

Навесні 1933 року селян привчали працювати в громадському господарстві шляхом організації харчувальних пунктів на польових станах. Для цього держава виділила частину раніше відібраного зерна. З метою налагодження життя у враженому голодомором селі були організовані надзвичайні органи компартійної диктатури — політвідділи МТС і радгоспів. З врожаєм 1933 року тиск на селян значно послабився.

Кількість загиблих
Дослідження Станіслава Кульчицького на базі розсекречених даних перепису 1937 року та демографічної статистики вказують на те, що населення УРСР за переписом 1937 року становило 28 388 тисяч, за переписом 1926 року — 28 926 тисяч осіб, тобто за 10 років воно скоротилося на 538 тисяч. З підрахунку втрат від голоду потрібно виключити очікувану природну смертність 1933 року. Для цього найкраще вважати її рівною середньому арифметичному від показників смертності за 1927—1930 роки, тобто, в середньому, 524 тисяч осіб на рік. Виходячи з відкоректованої народжуваності у 1933 році (621 тисяч), одержуємо нормальний приріст за цей рік в 97 тисяч людей. Цей приріст п'ятикратно менший, ніж у попередні роки.

Таким чином маємо народжуваність і нормальну смертність за 10 років міжпереписного періоду. Маємо також загальну чисельність населення за обома переписами. Порівняння цих величин дозволяє визначити єдиний невідомий показник — неприродну смертність у 1933 році. Природний приріст за 1927—1936 роки становить 4 мільйони 43 тисячі людей. Додаючи до цієї величини різницю в чисельності населення між двома переписами (538 тисяч), одержуємо демографічний дефіцит у 4 мільйони 581 тисячу людей. Облік механічного руху населення, який проводився працівниками ЦУНГО СРСР протягом 10-ти років, вказує на від'ємне для України сальдо в 1 мільйон 343 тисячі осіб. Статистичні органи визнавали, що він більш неточний, ніж облік природного руху.

Потрібно також врахувати сальдо міграційного балансу, яке становить 3 мільйони 238 тисяч осіб. Цю цифру можна вважати прямими втратами від голоду 1933 року. Вона увібрала в себе неточності в державному обліку природного і особливо механічного руху населення. Деякі історики відмовляються враховувати міжреспубліканське міграційне сальдо, вважаючи його непевною величиною.

 

Землі, населені українцями у 1918—1920 роках. Матеріали Паризької мирної конференції

Зменшення населення в Україні, на Кубані та півдні Росії у 1929—1932 роках. Згідно з даними демографічної статистики можна зробити висновок, що голод 1932 року в Україні був причиною смерті 144 тисяч людей. Цей голод був наслідком конфіскації зерна для хлібозаготівлі з урожаю 1931 року. Він припинився влітку 1932 року, тобто з новим урожаєм. Голод 1933 року став наслідком чергової конфіскації, з урожаю 1932 року. На відміну від 1931 року, у 1932-ому, у разі відсутності у селян зерна, проводилася конфіскація їхніх незернових запасів продовольства. В результаті цього перевага смертності над народжуваністю в українських селах почалася вже з жовтня 1932 року. Апогей голодомору припав на червень 1933 року, коли статистичні органи реєстрували десятикратно більшу, ніж звичайно, смертність у селах (тепер також відомо, що насправді було зареєстровано не більше половини смертних випадків). Аналіз статистичних даних вказує на те, що у 1933 році від голоду померло 3 мільйони 238 тисяч людей. Або, беручи до уваги неточність статистики, цифри в діапазоні від 3 до 3,5 мільйонів людей.

Крім прямих втрат від голоду, тобто загибелі людей, є втрати опосередковані — падіння народжуваності. Так, відбулося зниження природного приросту населення з 662 тисяч на рік у 1927 році до 97 тисяч на рік у 1933 році (без врахування померлих від голоду), і 88 тисяч на рік у 1934 році.

Якщо прямі втрати у 1932 році становлять 144 тисяч, то загальні, включаючи ненароджених, визначаються цифрою 443 тисячі людей. Прямі й опосередковані втрати за 1932—1933 роках, разом з демографічним відлунням 1934 року, становлять 4 мільйони 649 тисяч людей. Ці дані характеризують демографічні наслідки голодомору 1932—1933 років в Україні.

Згідно з дослідженнями Інституту демографії та соціальних досліджень Національної академії наук України, демографічні втрати від Голодомору 1932—1933 років в Україні становлять 3,2 мільйони осіб.[14] За даними інституту, в роки Голодомору в містах загинуло 940 тисяч працездатного населення (віком від 15 до 60 років), 262 тисячі людей похилого віку і 800 тисяч дітей. Серед сільського населення загинуло 660 тисяч людей працездатного віку, 242 тисячі осіб похилого віку і 594 тисячі дітей. За п'ять місяців 1933 року (з березня до липня) в Україні загинуло стільки ж людей, скільки померло за п'ять попередніх років. Найбільше українців загинуло у Київській (майже 15 % населення) та Харківській областях, Молдовській Автономній Республіці, що входила до складу УРСР, а також у Вінницькій, Чернігівській та Одеській областях. Найменше українців загинуло в Донецькій області.

За підсумками судової справи за фактом Голодомору було встановлено, що кількість людських втрат від Голодомору 1932-1933 років складає 3 мільйони 941 тисяча осіб. Втрати українців в частині ненароджених, що за даними слідства СБУ становлять 6 мільйонів 122 тисячі осіб судом не встановлювалися.

Голодомор великою мірою зруйнував українське село, яке зберігало традиції української родини. Високий шлюбний потенціал українського села був зруйнований і вже ніколи не був відновлений. Це означає, що був зруйнований потенціал дітонародження, що в майбутньому призвело до зменшення кількості населення.

Український голодомор на тлі загальносоюзного голоду
Детальніше: Голод в СРСР 1932—1933
Регіони європейської частини СРСР, де кількість смертей перевищила кількість народжень у 1933 році (тисячі осіб) регіон у містах у селах всього
Українська РСР ?116,6 ?1342,4 ?1459,0
Північно-Кавказький край ?63,9 ?227,1 ?291,0
Нижньо-Волзький край ?54,5 ?108,6 ?163,1
Центральна Чорноземна область ?23,1 ?39,2 ?62,3
Уральська область ?40,1 5,5 ?34,6
Середньо-Волзький край ?29,1 13,7 ?15,4
Північний край ?7,1 1,6 ?5,5

За даними ЗАГСів про національну приналежність померлих, в Україні люди гинули за ознакою місця проживання, а не національності. Невисокою є питома вага загиблих росіян та євреїв в їх загальній чисельності, оскільки вони жили в основному у містах, де працювала карткова система постачання продовольства. Поляки або болгари гинули в таких же пропорціях, як українці, тому що основна їх частина теж проживала у сільській місцевості.

Зріз загальносоюзної картини голоду визначається лідерством УРСР і, до певної міри, — Північно-Кавказького краю. Якби можна було б виділити Кубанський округ, то його показники наблизилися б до українських. Проте, розглядаючи загальну картину, кубанські показники «розчиняються» в показниках п'яти інших округів Північно-Кавказького краю.

У двох поволзьких краях, які охоплюють територію сучасних п'яти областей (Волгоградська, Оренбурзька, Пензенська, Самарська і Саратовська) сукупною площею 435 тисяч кв. км., від голоду померло, за розрахунками московського історика В. Кондрашина, 366 тисяч осіб. В Українській РСР, площа якої до 1939 року становила 450 тисяч кв. км., від голоду померло 3 мільйони 238 тисяч осіб, тобто на порядок більше.

Поволзький голод 1933 року нагадує український голод 1932 року. В обох випадках у селян забирали геть усе зерно — основний продукт харчування. Проте в добре поставлених селянських садибах залишалася свійська худоба і птиця, а також незернові продовольчі продукти тривалого зберігання — сало, картопля, цибуля, буряки, сушеня тощо. Але восени 1932 року в Україні і на Кубані у тих, хто не виконав хлібозаготівельного плану, тобто у переважної більшості селян, ці запаси продовольства були конфісковані. В результаті голод переріс у голодомор. Такої конфіскації незернового продовольства, тобто терору голодом, в інших регіонах СРСР не спостерігалося. Отже, сталінська тоталітарна держава здійснювала масові репресії не тільки за соціально-класовими, а й за національними ознаками.

Дослідження та опублікування фактів про Голодомор
Див. також: Інформаційна блокада довкола Голодомору
На Заході про факт Голодомору стало широко відомо 29 березня 1933 року, коли валлійський журналіст Ґарес Річард Воон Джоунз опублікував свій відомий репортаж про існування Великого Голоду в Україні у 1932-1933 роках. Цей репортаж був надрукований у багатьох газетах включно з «Manchester Guardian» та «New York Evening Post». Україну та Північний Кавказ.

Радянська влада намагалася заперечувати голодомор через своїх прихильників на Заході. Уже через два дні після появи у західних газетах репортажу Ґареса Джоунза, 31 березня 1933 року, газета «New York Times» опублікувала статтю власкора у Москві Вальтера Дюранті із запереченням факту Голодомору. Потім у приватній розмові з дипломатом цей журналіст фактично зізнався, що брехав, а його статті визнані спеціальною комісією газети «New York Times» незбалансованими. В той же час у 1933 р. іноземним журналістам, які перебували в СРСР фактично заборонили в’їзд в Україну та Північний Кавказ.[15]

Перші ґрунтовні дослідження фактів про Голодомор здійснив в кінці 1940-х — на початку 1950-х років Дмитро Соловей — у еміграції. Його роботи високо цінуються спеціалістами, але не були широко відомі.

У повісті «Все тече» (1955—1963), яка вперше надрукована в ФРН 1970 році Василь Гроссман описав події в Україні у 1933 році, зокрема, голодомор, репресії, антигуманність комуністичної ідеологічної системи. Цитата з повісті «Все тече» (переклад з російської):

« А наказ — убити голодом селян в Україні на Дону, на Кубані, убити з малими дітьми... Шукали зерно, неначе не хліб це, а бомби, кулемети. Землю штрикали багнетами, шомполами, всі погреби перекопали, всі підлоги повиламували, у городах шукали. Вдень і вночі підводи скрипіли, пил над усією землею висів, а елеваторів не було, зсипали на землю, а навколо вартові ходять. Зерно до зими від дощу намокло, горіти стало — забракло в радянської влади брезенту мужицький хліб прикрити.
А коли ще з сіл везли зерно, навколо пил піднявся, все в диму: і село, і поле, і місяць уночі. Один із глузду з'їхав: горимо, небо горить, земля горить! Кричить! Ні, небо не горіло, це життя горіло ... Пішов селами суцільний мор. Спершу діти, старі, потім середній вік...  »

 

Шпальта, присвячена Голодомору в американській статті «Chicago's American». Наступний етап досліджень було проведено після створення у 1984 році Всесвітнім конгресом вільних українців міжнародної комісії з розслідування голоду в Україні. У 1985 році Конгрес США створив спеціальну комісії з дослідження фактів голоду в Україні, виконавчим директором якої був Джеймс Мейс. Дослідження проводилися як в США (зусиллями вищезазначеної комісії), так, паралельно, і в Україні — після того, як стало відомо про створення американської комісії та було вирішено створити «антикомісію».

Вперше в СРСР, 25 грудня 1987 року, перший секретар ЦК Компартії України Володимир Щербицький у доповіді, присвяченій 70-річчю утворення УРСР згадав про факт голоду. Згадування було побіжним («5-6 рядків»), і причиною голоду було оголошено «посуху», але принципово новим було визнання самого факту — раніше (і то дуже зрідка) дозволено було згадувати лише про «нестачу продуктів». Є підстави стверджувати, що це визнання було вимушеним — з огляду на очікуване оголошення результатів роботи американської комісії.

18 лютого 1988 року «Літературна Україна» опублікувала доповідь Олекси Мусієнка на партійних зборах Київської організації Спілки Письменників України. Вітаючи курс нового керівництва КПРС на десталінізацію, Мусієнко звинуватив Сталіна у здійсненні в республіці жорстокої хлібозаготівельної кампанії, наслідком якої став голодомор 1933 року. Використане в цій доповіді слово «голодомор» було новотвором письменника.

На початку липня 1988 року на XIX конференції КПРС в Москві виступив Борис Олійник. Зупинившись на сталінському терорі 1937 року, він цілком неочікувано для присутніх завершив цю тему так:

« А оскільки в нашій республіці гоніння почалися задовго до 1937-го, треба з'ясувати ще й причини голоду 1933-го, який позбавив життя мільйони українців, назвати поіменно тих, із чиєї вини сталася ця трагедія  »

У сучасній Україні одним з найвідоміших дослідників голодомору є видатний історик Станіслав Кульчицький.

Полеміка стосовно Голодомору
Див. також: Заперечення Голодомору
Як в Україні, так і за її межами не досягнуто згоди стосовно подій, означених як Голодомор. Існують такі альтернативні точки зору щодо Голодомору в Україні:

•Ніякого голодомору взагалі не було, а була посуха на значній території СРСР (а не лише в Україні), в результаті чого у населення були певні проблеми з харчуванням. Кількість загиблих (мільйони) завищена з метою спекуляції.
•Так, мільйони людей загинули в Україні від голоду, але:
?Голод було викликано необхідністю експортувати значну кількість зерна для сплати закупівель передових технологій необхідних для індустріалізації СРСР, тобто метою було винятково зерно, а не загибель селян;[16].
?Те, що в Україні ситуація (тобто кількість мільйонів загиблих) була гіршою, ніж в інших частинах СРСР, викликано лише «перегинами» тодішнього керівництва України;
?Вилучення продовольства виправдано тим, що воно дозволило здійснити індустріалізацію, а індустріалізація — перемогти Німеччину у Другій світовій війні. Разом з тим, саме постачання зерна з СРСР в тогочасну Німеччину допомогло Гітлеру та його партії прийти до влади й поставити економіку Німеччини на «військові рейки».
Стосовно кваліфікації Голодомору, як акту геноциду висловлюється теж певний спектр альтернативних думок: від того, що не можна кваліфікувати геноцидом події, що сталися до укладення міжнародного документу про геноцид (1948) до того, що, оскільки від голоду помирали не лише в Україні, то нема доказів про акцію, направлену проти українців.

Головними апологетами заперечення Голодомору виступають офіційні урядові/президентські кола Росії. Росія також чинила тиск і шантажувала інші країни з вимогами не визнавати Голодомор геноцидом. У листопаді 2010 року сайтом «Wikileaks», серед інших, було опубліковано таємну телеграму Держдепартаменту США від Посольства в Киргизстані, де зазначалося, що британському принцу Ендрю відомі факти тиску. Про них йому розповів, зокрема, президент Азербайджану Ільхам Алієв[17][18], про що, власне, йдеться в повідомленні:

« Алієв отримав документ від президента Медведєва, в якому зазначено, що якщо Азербайджан визнає більшовицький штучний Голодомор в Україні «геноцидом» в ООН, «то ви маєте забути про Нагірний Карабах взагалі».
Оригінальний текст (англ.)
Aliyev had received a letter from President Medvedev telling him that if Azerbaijan supported the designation of the Bolshevik artificial famine in Ukraine as «genocide» at the United Nations, «then you can forget about seeing Nagorno-Karabakh ever again».
  »

Прес-служба Алієва назвала ці матеріали провокацією, однак, прямо не спростувала факт шантажу[19].

Відповідальність за Голодомор
Детальніше: Список організаторів Голодомору та Суд над організаторами Голодомору в Україні
Починаючи з 2008 року Служба безпеки України почала оприлюднювати списки осіб, причетних до здійснення Голодомору в Україні в 1932—1933 роках. За словами директора архіву СБУ Володимира В'ятровича, для встановлення цих осіб широко застосовуються партійні документи, аби визначити відповідальних за Голодомор вже на районному рівні.

22 травня 2009 року Служба Безпеки України порушила кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого частиною 1 статті 442 Кримінального кодексу України за фактом здійснення Геноциду в Україні у 1932—1933 роках, від якого загинули мільйони людей.[20] У листопаді було названо звинувачених по справі, першим з яких фігурував Йосип Сталін. 5 січня 2010 року президент України Віктор Ющенко заявив, що Генеральна прокуратура України передала справу до суду. 12 січня 2010 року Апеляційний суд міста Києва почав розгляд справи.[21] Суд визнав, що Сталін, Молотов, Каганович, Постишев, Косіор, Чубар та Хатаєвич вчинили злочин геноциду, передбачений частиною 1 статті 442 Кримінального кодексу України (геноцид), який відповідно до Конвенції ООН від 26 листопада 1968 року не має терміну давності, та закрив кримінальну справу на підставі пункту 8 частини 1 статті 6 Кримінально-процесуального кодексу України, у зв'язку з їхньою смертю.[22]

14 січня 2010 президент України звернувся до лідерів інших держав Східної Європи, які постраждали від комуністичних режимів — Росії, Польщі, Грузії, країн Балтії та інших — з пропозицією про підписання угоди про створення міжнародного трибуналу над злочинами комунізму.[23]

Російська Федерація, яка представляє себе на світовій політичній арені спадкоємцем Радянського Союзу, відмовляється визнавати Голодомор 1932—1933 років.

Голодомор у мистецтві
 Мирослав Скорик. Мелодія
 
Музика М. Скорика лягла в основу пісні Б. Стельмаха «Свіча» (в пам'ять Голодомору)

 

 

Плакат художника Леоніда Денисенка з Австралії

Меморіал пам'яті жертв голодоморів в Україні в Києві. Тема Голодомору вперше була яскраво-трагічно розкрита в художніх творах українських письменників діаспори. Так у романі «Марія» (1934) Уласа Самчука вперше в українській літературі показана жахлива картина голодомору та трагедія роду. У той же час Василь Барка, якому вдалося пережити Голодомор, відтворює картину фізичного винищення сім'ї Катранників на Слобожанщині у романі «Жовтий князь» (1963).

За радянської влади тема Голодомору була заборонена, але це не означає, що про неї не писали. Так, нещодавно були розшукані ненадруковані вірші Андрія Малишка[24], написані ще в 1964 році, в яких згадується Голодомор:

« ...Із тридцять третім голим роком,
Голодно-голим та німим,
Та тричі пухлим. Хай би з ним
Поїли б кору і комору,
Траву і шкуру, цвіль і міль,
Та мерли б жовті, як з похміль,
Без трун понесені із двору.
Нізащо. Просто. Без вини.  »

З початком Перебудови ця тема дедалі більше висвітлюється і в Україні (спочатку, несміливо, — радянській, відтак — у незалежній).

Українськими композиторами створено вокально-оркестрові твори на тему Голодомору. Найвідомішим є реквієм «Панахида за померлими з голоду» Євгена Станковича на слова Дмитра Павличка (1993). Приблизно в той же час з’явилася «Дума про тридцять третій» для мішаного хору та солістів Геннадія Саська на вірші Михайла Ткача. Ораторія Олександра Яковчука на текст Василя Юхимовича «Тридцять третій» відзначається тим, що крім очевидного для твору такої тематики трагедійного звучання, в ній наявні і сатиричні мотиви, пародіювання бравурних радянських маршів.

Про Голодомор було знято велику кількість фільмів і телепередач, найвідомішими з яких є[25] (де не вказано країну-виробника, мається на увазі Україна): Незнаний Голод (1983, Канада)[26], Жнива розпачу (1984, Канада), 33-й, свідчення очевидців (1989), Під знаком біди (1990), Голод — 33 (1991)[27], Великий злам (1993), Пієта (1994), Українська ніч (2002), Час темряви (2003), Голодомор 1932—1933 р.р. (2004, Угорщина), Великий Голод (2005)[28], Тайна пропавшей переписи (2005, Росія), Голодомор. Технології геноциду (2005), Голодомор. Україна (2005), Голодомор. Україна ХХ століття, Жити заборонено, Радянська історія (2008, Латвія)

Вшанування пам'яті жертв
Офіційне вшанування пам'яті жертв Голодомору, в тому числі, визнання його геноцидом українського народу, розпочалося за ініціативи української діаспори у США та Канаді. Так, починаючи з 1983 року, в столиці канадської провінції Альберта місті Едмонтоні, в мерії міста щорічно проводиться відзначення річниці Голодомору. На офіційній частині заходу традиційно присутні мер міста й керівники провінції. Біля входу до мерії встановлений перший у світі пам'ятний знак на вшанування річниці Голодомору «Розірване кільце життя». У 1988 році Конгрес США, а в 1989 році — Міжнародна комісія юристів офіційно визнали голодомор 1932-33 років актом геноциду проти української нації.

Четверта субота листопада в Україні визнана Днем пам'яті жертв голодоморів. Меморіальні заходи проводяться як в Україні, так і поза її межами. Щорічно, в цей день проводиться всеукраїнська акція «Запали свічку».

 
Найбільш монументальними серед пам'ятників жертвам Голодомору є меморіали у Києві та Харкові. Пам'ятники жертвам Голодомору встановлені також у Дніпропетровську, Одесі, Миколаєві, Кіровограді, Луганську, Сумах, Черкасах, Коломиї та багатьох інших українських містах і селах. Закордоном пам'ятники встановлені у Едмонтоні, Калгарі, Вінніпегу та інших містах[29]. Піднесення до Національного меморіалу пам'яті жертв Голодоморів символічних горщиків з зерном та свічками (лампадками), а також посадка кущів калини поблизу меморіалу є обов'язковим пунктом в протоколі офіційних візитів лідерів держав до Києва.

Визнання голодомору геноцидом
15 травня 2003 року Верховна Рада України в офіційному зверненні до народу України визнала Голодомор актом геноциду, але не прийняла постанови, поданої на її розгляд, щодо цього питання, обмежившись лише офіційним зверненням, що майже не має юридичної цінності. Напередодні прийняття звернення, віце-прем'єр-міністр Дмитро Табачник, представляючи депутатам доповідь про Голодомор, зазначив[30]:

« Ми мусимо донести до світу, що штучні голодомори радянської епохи були нашим українським Голокостом. Це був свідомий геноцид українського народу, який наклав свій безжальний відбиток на всю нашу історію, на національну самосвідомість  »

28 листопада 2006 року Верховна Рада України ухвалила закон «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні», який трактує події 1932—1933 років, як Геноцид українського народу. Рішення було ухвалене 233 голосами. Від Партії регіонів проголосувало 2 депутати (Ганна Герман і Тарас Чорновіл), від БЮТ — 118, від «Нашої України» — 79, від Соцпартії — 30, позафракційних — 4. Фракція комуністів за законопроект, поданий Президентом України, не голосувала у повному складі.

 

Країни, які офіційно визнали Голодомор актом геноцидуГолодомор в Україні 1932—1933 років офіційно визнали геноцидом українського народу і засудили:

• Австралія (2003/2008[31])
• Андорра (2009[32])
• Аргентина (2007[31])
• Бразилія (2007[33][34])
• Ватикан (2001[35], 2003[36])
• Грузія (2005[31])
• Еквадор (2007[31])
• Естонія (1993[31])
• Іспанія (2007[37])
• Італія (2004[38], 2007[39])
• Канада (2003/2008[31])
• Колумбія (2007[31])
• Латвія (2008[31])
• Литва (2005[31])
• Мексика (2008[31])
• Парагвай (2007[31])
• Перу (2007[31])
• Польща (2006[31])
• Словаччина (2007[31])
• США (2003, 2006[31], 2008[40])
• Угорщина (2003[31])
• Чехія (2007[31])
• Чилі (2007[41])

У листопаді 2003 року 58-ма сесія Генеральної асамблеї ООН ухвалила «Спільну заяву з нагоди 70-ої річниці Великого голоду 1932—1933 років», де він визнавався національною трагедією українського народу. За ухвалення Спільної заяви проголосували 64 держави-члени ООН, у тому числі Росія[42][43].

23 жовтня 2008 року Європарламент визнав[44][45] Голодомор в Україні злочином проти людства і висловив співчуття українському народу.

28 квітня 2010 року Парламентська асамблея Ради Європи схвалила резолюцію про вшанування пам'яті загиблих в результаті голоду 1932-1933 років в Україні та інших республіках колишнього Радянського Союзу, вшанувавши пам'ять загиблих від голоду і засудивши жорстоку політику сталінського режиму. ПАРЄ також зазначила, що «в Україні, яка постраждала найбільше від насильницької колективізації, Голодомор був визнаний геноцидом рішенням Верховної Ради» [46][47].

Геноцидом українського народу Голодомор визнають католицька церква[35][36], Константинопольська православна церква[48], Українська православна церква — Київський патріархат[49], Українська православна церква (Московського патріархату)[50] та Українська автокефальна православна церква[51].

Галерея
• Пам'ятний знак у столиці України — Києві
• Поштова марка України 1993 року.
• Монумент у Києві
• Монумент у Києві
• Меморіал Жертвам Голодомору в Харкові
• Монумент у Луганську
• Монумент у Новоайдарі Луганської області
• Меморіал у Вінніпезі
• Пам'ятник Голодомору в Едмонтоні, перший у світі.
• Меморіал у Віндзор, Онтаріо
• Пам'ятник Голодомору в Калгарі
• Демонстранти в Центрі Лондона закликають британців пам'ятати День Голодомору

Виноски
1.^ Постанова апеляційного суду м. Києва у кримінальній справі за фактом вчинення геноциду в Україні в 1932–1933 роках
2.^ Конвенція про геноцид, ухвалена ООН у 1948 р.
3.^ 60% українців визнають Голодомор геноцидом, - опитування (рос.)
4.^ Голова СБУ назвав точну кількість жертв Голодомору
5.^ Стенограма прес-конференції «Рішення Апеляційного суду Києва про визнання винними в Голодоморі, присвоєння звання «Герой України» Степанові Бандері та інші питання історичної спадщини України.»
6.^ «О пропагандистских мероприятиях по противодействию развязанной реакционными центрами украинской эмиграции антисоветской кампании в связи с имевшими место в начале 30-х годов продовольственными трудностями на Украине»
7.^ Голодомор: коли Україна й світ визнають правду? — Україна молода
8.^ МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ щодо проведення в навчальних закладах тематичних уроків, лекцій, виховних заходів "Голодомор 1932-1933 років в Україні"
9.^ Улянич, Володимир. Терор голодом і повстанська боротьба проти геноциду українців у 1921—1933 роках. — К.: МАУП, 2004. — 84 с.
10.^ Краткий энциклопедический словарь — М.: «ООО Издательство АСТ», ООО «Издательство Астрель», 2002. - 1136 с
11.^ Дзеркало тижня. № 46 (774) 28 листопада — 4 грудня 2009. «Тінь Голодомору над західними українцями». Автор: Роман Якель
12.^ Джерело фотографіії «Жертви голоду на вулицях Харкова»
13.^ За Голодомор в Україні, посол Росії порадив українцям звернутися за вибаченнями до Грузії
14.^ У Голодомор 1932-1933 років Україна втратила 3,2 млн осіб
15.^ Голод – геноцид 1932-1933 років на території Миколаївщини. Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П. Могили, 2003. - c. 104-116
16.^ «Говорити про голод вважалось мало не контрреволюцією». Документи російських архівів про голод 1932-1933 рр. у СССР. Полит.ру. (рос.)
17.^ Росія шантажувала Азербайджан і інших через український Голодомор
18.^ «08BISHKEK1095, CANDID DISCUSSION WITH PRINCE ANDREW ON THE KYRGYZ: PLAYING THE GREAT GAME (BY EXTENSION THE AMERICANS TOO)». WikiLeaks. 2008-10-29 12:12. http://cablegate.wikileaks.org/cable/2008/10/08BISHKEK1095.html. Процитовано 30 листопада 2010.
19.^ В Азербайджані відхрестилися від російського шантажу
20.^ СБУ порушила кримінальну справу за фактом вчинення геноциду // Радіо «Свобода», 25.05.2009 16:01
21.^ Справа про Голодомор нарешті дійшла до суду. Перше слухання почалося
22.^ Семеро лідерів Компартії СРСР визнано винними в організації Голодомору, – рішення суду
23.^ Повідомляє прес-служба Президента України Ющенко ініціює створення трибуналу над злочинами комунізму
24.^ Публікацію див.: Літературна Україна, 26 листопада 2009, № 39, с. 6.
25.^ Голодомор /документальні фільми, художні, передачі
26.^ Harvest_of_Despair.(Ukrainian_genocide).famine.avi
27.^ Голод-33
28.^ Великий Голод
29.^ Пам'ятники жертвам українського Голоду
30.^ Причини голоду 1933 року в Україні-2
31.^ а б в г д е ж и к л м н п р с т у Країни, що визнали
32.^ Proposta d’acord relativa al 75e aniversari de l’Holodomor de 1932-1933 (фр.)
33.^ Proposicao: REQ-124/2007 CDHM (порт.)
34.^ Holocausto Ucraniano e lembrado no Congresso Nacional (порт.)
35.^ а б Encontro do Santo Padre com os Representantes da Politica, Cultura, Ciencia e Industria (італ.)
36.^ а б Mensagem do Papa Joao Paulo II (італ.)
37.^ «Наша Украина»: Испания признала геноцидом Голодомор 1932-33 годов (рос.)
38.^ Resolucao da Camara dos Deputados da Italia (n.? 7/0038)
39.^ Risoluzioni in Commissione
40.^ Resolution Marks the 75th Anniversary of the Manmade Famine that Killed Millions of Ukrainians in 1932-33 (англ.)
41.^ Україна пам’ятає - світ визнає!
42.^ Закон України № 376–V. Про Голодомор 1932–1933 років в Україні
43.^ Голодомор 1932 — 1933 рр. як геноцид: прогалини у доказовій базі
44.^ Parliament recognises Ukrainian famine of 1930s as crime against humanity (англ.)
45.^ Європарламент визнав Голодомор злочином проти людства
46.^ Resolution 1723 (2010) Commemorating the victims of the Great Famine (Holodomor) in the former USSR
47.^ ПАРЄ відмовилася назвати Голодомор геноцидом
48.^ Послання Вселенського Патріарха Варфоломія І з нагоди 75-ї річниці Голодомору в Україні Всьому побожному українському народові!
49.^ УПЦ КП призывает украинцев почтить память жертв Голодомора 1932-33 годов (рос.)
50.^ Слово Блаженнішого Митрополита Володимира з нагоди Дня пам’яті жертв голодомору та політичних репресій
51.^ УАПЦ за вшанування жертв голодоморів спровокованих Москвою в Україні
Посилання та література
 Голодомор 1932-1933 у Вікіцитатах?
 Голодомор 1932-1933 на Вікісховищі?

Сайти та книги
•Страта голодом: Пер. з англ./ Семен Старів; За ред. Р.Доценка. Київ: Українознавство, 1997. -250 с.: іл. - ISBN 5-7770-0895-Х
•Мартиролог жертв голодомору 1932-1933 років в Україні
•Спецпроект про Голодомор української служби Бі-Бі-Сі
•Геноцид українського народу. Спеціальний розділ офіційного веб-порталу Державного комітету архівів України
•Станіслав Кульчицький, Геннадій Єфіменко "Демографічні наслідки голодомору 1933 р. в Україні" + "Всесоюзний перепис 1937 р. в Україні: документи та матеріали"
•Свідчення очевидців Голоду, Матеріали комісії конгресу США
•«Уроки історії: Голодомор 1932-33 рр.»
•«Голодомор в Україні 1932-1933 роки»
•матеріали комісії Конгресу США по українському голоду 1932-33 років
•книга Р. Конквеста "Жнива скорботи"
•Українці Угорщини: Голодомор 32-33 років
•Infoukes.com: The Artificial Famine/Genocide in Ukraine 1932-33
•Голодомор на Чернігівщині 1932–1933 рр. мовою документів: Тематичний перелік / Упорядн.: Л.П. Коноваленко, А.В. Морозова, Н.М. Полетун. Ред. А.І. Неділя.
•Громадський проект: Збір переказів очевидців та фото пам'ятних знаків.
•О. Веселова «Пам'ять про жертви голоду-геноциду 1932-1933 років в Україні: смертність й ушанування загиблих» (у «ПРОБЛЕМИ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ: факти, судження, пошуки». Міжвідомчий збірник наукових праць, вип. 10)
•В. Марочко. Голодомор 1932-1933 років в Україні: Хроніка / В.Марочко, О.Мовчан. - К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. - 294 с. ISBN 978-966-518-477-5
•Л. Гриневич. Хроніка колективізації та Голодомору в Україні 1927–1933. Том I: Початок надзвичайних заходів. Голод 1928–1929 років. Книга 1. - К. : Критика, 2008. - 552 с.
•В. Нікольський «Голодомор 1932-1933 рр. на Україні за матеріалами "Окремої папки" Політбюро ЦК КП(б)У» (у «ПРОБЛЕМИ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ: факти, судження, пошуки». Міжвідомчий збірник наукових праць, вип. 12)
•О. Веселова «Пам'ятні знаки і пам'ятники жертвам голоду-геноциду 1932-1933 років в Україні»(у «ПРОБЛЕМИ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ: факти, судження, пошуки». Міжвідомчий збірник наукових праць, вип. 13)
•Геннадій Боряк «Інтернет-ресурси документально-публіцистичних матеріалів з проблеми Голодомору»
•«Голодомор в Україні 1932—1933: Офіційні документи. Бібліографія публікацій джерел. Огляди джерел. Інтернет-ресурси» Державний комітет архівів України. — К., 2003 [компакт-диск]. (див. Зміст)
•Сергійчук Володимир Іванович «Як нас морили голодом». На основі невідомих досі матеріалів з колишніх таємних архівів простежено геноцид українського народу в XX ст. Уперше в одному дослідженні мовою документів розповідається про три штучні голодомори, що були організовані в Україні, - 1921-1923, 1932-1933 та 1946-1947 років
•Голодомор 1932-33 рр. у Херсонській області
•Голодомор 1932-1933 років на Бериславщині
•Голодомор 1932-1933 років у Голопристанському районі
•Голодомор 1932-1933 років у Чаплинському районі
•Звіт Державного архіву Львівської області про роботу з теми: «Голодомор 1932-1933 років в Україні» (2008 р.)
•Василий Гроссман. «Все течет» (рос.) — Повість Василя Гроссмана Перша згадка в художній літературі.
•Офіційні фотодокументи з фондів Центрального державного кінофотофоноархіву України
•Українці Угорщини: Світлини
•Голод – геноцид 1932-1933 років на території Миколаївщини: погляди істориків, очевидців, архівні матеріали (до 70-річчя трагедії) / Ред. колегія: О.М. Гаркуша, Є.Г. Гобуров, І.Т. Кіщак, Ю.В. Котляр, П.І. Соболь, М.М. Шитюк, В.П. Шкварець. – Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П. Могили, 2003. – с.
•B.А. Василенко В. Голодомор 1932-1933 років в Україні як злочин геноциду: правова оцінка. - К.: Вид-во імені Олени Теліги, 2009. - 48 с. - К-2 [9(С2)25/В19.
•Голодомор в Україні 1932—1933 рр.: Бібліогр. покажч./ Одес. держ. наук. б-ка ім. М. Горького; Ін-т історії НАН України; Фундація українознавчих студій Австралії. - О.; Л.: Вид-во М.П.Коць, 2001. - 654 с. - К-2 [9(С2)25/Г61].
•Голодомор в Україні 1932—1933 років за документами Політичного архіву Міністерства закордонних справ Федеративної Республіки Німеччина/ Упоряд. А.І. Кудряченко. - К.: НІСД, 2008. - 336 с. - К-2 [9(С2)24/Г61].
•Голодомор 1932-1933 років в Україні: причини, демографічні наслідки, правова оцінка: Матеріали міжнародної конференції (м. Київ, 25-26 вересня 2008 р.)/ Відп. ред. І.Р. Юхновський; Український інститут національної пам'яті. - К.: ВД "Києво-Могилянська академія", 2009. - 447 с. - К-2 [9(С2)25/Г61].
•Голодомор 1932-1933 років: Геноцид українського народу: Виставка/ Автори виставки: Д. Гетьман, І. Юхновський; Український ін-т національної пам'яті. - К.: Вид-во ім. О. Теліги, 2008. - 48 с. - К-2 [9(С2)25/Г61].
•Голодомор 1932-1933 років і Україні: злочин влади - трагедія народу: Документи і матеріали/ Упоряд. В.С. Лозицький, О.В. Бажан, С.І. Власенко та ін. - К.: "Ґенеза", 2008. - 504 с. - К-2 [9(С2)25/Г61].
•Джеймс Мейс: "Ваші мертві вибрали мене..."/ За заг. ред. Л. Івшиної. - К.: ЗАТ "Українська прес-група", 2008. - 672 с. - К-2 [9(С2)25/Д40].
•Захаров Є. Чи можна кваліфікувати голодомор 1932-1933 років в Україні та на Кубані як геноцид?. - Х.: Права людини, 2008. - 48 с. - К-2 [9(С2)25/З-38].
•Котляр Ю.В. Голодомори 1921-1923 рр. та 1932-1933 рр. на Півдні України: етнічний та міжнародний аспекти: Монографія/ Ю.В.Котляр, І.С. Міронова. - Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П. Могили, 2008. - 204 с. - К-2 [9(С2)2/К73].
•Кульчицький С. Голод 1932-1933 рр. в Україні як геноцид: мовою документів, очима свідків. - К.: Наш час, 2008. - 239 с. - К-2 [9(С2)25/К90].
•Парламентські слухання щодо вшанування пам’яті жертв голодомору 1932-1933 років: 12 лютого 2003 р./ За ред. Д.В. Табачника, О.О. Зінченка, Г.Й. Удовенка; Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України. - К., 2003. - 203 с. - К-2 [9(С2)25/П18].
•Розсекречена пам’ять: Голодомор 1932-1933 років в Україні в документах ГПУ-НКВД. - К.: Вид. дім "Києво-Могилянська академія", 2008. - 604 с. - К-2 [9(С2)25/Р65].
•Руденко Р.Г. Драматична і трагічна історія голодомору 1932-1933 рр. в Україні: Монографія. - Х.: ХНЕУ, 2009. - 92 с. - К-2 [9(С2)25/Р83].
•Таугер М. Голод, голодомор, геноцид: Голод, сельское хозяйство и советская сельскохозяйственная политика. - Пер. с англ. - К.: Еженедельник "2000": Изд-во "Довіра", 2008. - 427 с. - К-2 [9(С2)25/Т23].
•Трагедія голодомору в Україні 1932-1933 рр. у пам’яті народній: Матеріали науково-практичної конференції (м. Харків, 22 листопада 2007 р.)/ Відп. за вип. П.Є. Минко. - Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ, 2008. - 188 с. - К-2 [9(С2)24/Т65].
•Хмельковський Л. 136 призвідців Голодомору. - Л.: "Свічадо", 2009. - 136 с. - К-2 [9(С2)25/Х65].
•Цвілюк С.А. Трагедія нескореної нації: Монографія. - 2-ге вид., доп. - О.: "Астропринт", 2008. - 264 с. - К-2 [9(С2)25/Ц28].
•Улянич, Володимир. Терор голодом і повстанська боротьба проти геноциду українців у 1921—1933 роках. — К.: МАУП, 2004. — 84 с.

Статті та окремі дослідження
•Статті Станіслава Кульчицького
?"Скільки нас загинуло під Голодомору 1933 року?"
?"Демографічні втрати України В ХХ столітті"
?"Причини голоду 1933 року в Україні. По сторінках однієї призабутої книги"
?"Причини голоду 1933 року В Україні-2"
?"Чому Сталін нас нищив?" (ч. 1), (ч. 2), (ч. 3), (ч. 4), (ч. 5), (ч. 6)
?"Чи був Голодомор 1933 р. геноцидом?" 20.09.2006 (ч. 1), (ч. 2), (ч. 3),
?Демографічні наслідки голодомору 1933 р. в Україні
?"Чорні дошки" Голодомору - економічний метод знищення громадян УРСР (СПИСОК) Георгій Папакін, Українській інститут національної пам'яті
?Два обличчя терору. Про Голодомор 1932—1933 рр. в Україні у порівнянні з голодом 1932—1933 рр. у СРСР
•Статті Юрія Шаповала
?"Голод 1932-33 років в Україні: що ми знаємо про нього сьогодні?"
•Ален Безансон: «Існують дві перешкоди для остаточного формування української нації — давній дефіцит ЕЛІТИ і старанно культивований Росією розбрат усередині українського народу» (Діалог з Тарасом Марусиком)
•Петро Вознюк "Повернення правди про «Великий голод» в Україні. як попередження і пересторога для світової спільноти"
•Андреа Граціозі «Концепція постгеноцидного суспільства Джеймса Мейса встановлює порядок денний на майбутнє» (Діалог з Ігорем Сюндюковим)
•Джеймс Мейс «Політичні причини голодомору в Україні (1932—1933 рр.)»
•В.І. Марочко. Сучасна зарубіжна історіографія голоду 1932–1933 рр. в Україні: нова чи стара інтерпретація? (pdf)
•Тимоті Снайдер, професор Єльського університету: «Янукович заперечує Голодомор як акцію, спрямовану проти українців. Але це було саме так» (укр.)

•Полеміка:
?Валерій Солдатенко "Голодний тридцять третій суб’єктивні думки про об’єктивні процеси"
¦Ігор Гирич "Чи був планованим голод 1933 року, або коли вже українці перестануть бути жертвами обставин?"
¦Віктор Бідненко "Коли за деревами не видно лісу"
?Михайло Білецький. "Світ повинен це пам’ятати (Про юридичну кваліфікацію Голодомору)"
¦Євген Зарудний "Деконструкція геноциду?"
?Дмитро Полюхович Точка зору: Голодомор як акт творіння “гомо совєтікус”
•Дмитро Каневський Чи отримає Україна компенсацію за Голодомор від Росії?
•Іван-Павло Химка: Скільки людей загинуло під час Голоду і чому це важливо?

•Свідчення:
?"«Я бачила Голодомор 1933-го»"
?"Голодомор 1932–1933 років: спогади очевидців"
?"Діти 1933-го року"
Англійською мовою
•Ukrainian Genocide Famine Foundation USA
•Andrew Gregorovich BLACK FAMINE IN UKRAINE 1932-33
•HOLODOMOR The Forgiven Holocaust of 1932-33
•Ukrainian Famine
•Ukrainian Famine 1932-1933 I will remember
•Democide in the Soviet Union 62 million people killed
•The Great Famine of 1932-l933 in Ukraine: a presentation at Penn State University
•Stanislav KULCHYTSKY Why did Stalin exterminate the Ukrainians?