Коли гріє лише думка, коли хочеться співати або котяться сльози, коли мало просто жити. Коли світло, яке сягає серця, лине здалеку і хочеться сміятися саме серцем. Навіть не очима.
Коли небо здається так близько, що його можна торкнутись, по лікті запхати в нього руки і шаленіти від холоду.
Коли сонце світить в очі, а ти не відвертаєшся і почуваєшся осліпленим.
Коли осінь вже майже озимлена і схожа на ранню весну.
Коли не вистачає сили кричати, тому мовчиш, злегка перебираючи губами, і випромінюєш чуже для тебе в даний момент світло.
Коли складно пояснити собі де, коли, навіщо і чому саме зараз.
Коли не слухаються пальці, думки, очі, а ти здаєшся слухняною і підкореною.
Коли немає виходу, тому що не пам’ятаєш, коли бачила вхід, і чи бачила його взагалі.
Коли? Сьогодні…

Дотик туману до волосся. Підкоряючись волозі, воно вигинається, свіжіє і в’ється. Воно повторює лінії природи – жодних прямих, лише плавно ламані.

Дотик листочка до щоки. Ніжно, миттєво, несподівано. Крильце метелика, літній вітер, сонячний промінь, політ осіннього листочка. Листочка безколірного, ледь живого. Це – як останній погляд, останнє слово, остання хвилина життя втілена у пам'ять, відчуття…

Дотик прохолоди до руки. Холод тонкими вібраціями пересувається по пальцях, сягає зап’ястя, поступово гасне. Залишається лише терпкість і блакитне світло.

Дотик… Дотик до серця через обличчя, волосся, руки. Дотик осені до серця – м’який, туманний, вологий, схожий на сльозу щастя, краплинку роси, сніжинку, яка випадково потрапила у вересень.

Дотик… Торкнись мене і я напишу про тебе.

Обійми – як квіти, такі ж неповторні, кольорові, ароматні. Їм, мабуть, варто давати імена. Хоча… Хіба вистачить імен? Якщо обійми не здатні повторюватись. Кожного разу якась нотка, якийсь відтінок і ти губишся в спогадах, як в кленовому жовтневому листі, і не можеш згадати чогось навіть злегка подібного. Дарувати кожній миті обіймів епітет, порівняння, колір, запах, слово? Записувати все це у товстелезний зошит? А потім читати і переживати все знову? Чи тримати все в пам’яті, кожного разу порівнювати і помічати, що чогось бракує?
Нісенітниці!
Те що було вчора ніколи не повернеться. В завтра ти себе ніколи не відчуєш. Відрізок життя – це мить, якою ти насолоджуєшся зараз. Не пропусти її. Якщо тебе зараз обіймають – ти щасливий! Чи це поверхневі обійми і дружнє плескання по плечу, чи це повні невимовного, пристрасного, свіжого почуття обійми, чи ніжні, дитячі обійми з ароматом полуниці. Немає значення, які вони на дотик. Основне, щоб зберігався зв'язок, вузенька доріжка від серця до серця, по якій пробігають тепло, любов, вдячність, навіть якщо це вдячність за те, що ти тут і зараз і не сам.

Я починаю вірити в те, чого насправді не існує. Цієї банальної віри вистачає, щоб думати, класифікувати любов, розкладати все по поличкам. Починаєш розуміти, що легше жити в душевному хаосі, коли одна любов, як хвиля, набігає на іншу, змиваються контури і ти живеш в стані незрозумілому, але приємному, повітряному і гармонійному. А коли втручається здоровий глузд, все летить шкереберть. Зустрічаєш когось, а глузд каже: «Послухай, здається мені, що ти не просто хочеш йому посміхнутись і сказати півслова, ти можеш з ним годинами мовчати без струму напруження, без неспокою, без безглуздої передбачуваності, ти можеш стояти за десять метрів від нього і відчувати його присутність, ти можеш його любити, коли він є, коли його нема. Він залишає тебе наодинці з твоїми проблемами, щоб ти стала сильнішою, і ти, хоч ніколи не розуміла, навіщо тобі це, завжди сприймала це з розумінням. Він зникає, щоб ти вміла сумувати. Він порівнює тебе з своїми коханими не просто так. Задумайся!»
Часом розумієш, що цей глузд не такий вже і здоровий, якщо плете усілякі нісенітниці. Та й не дивно, солідний вік – 21 рік, собаки стільки не живуть. І як тільки заженеш глузд в глухий кут, він стихне, а потім зізнається, що він із серцем переговорив, вони зійшлись на думці, що…
Я звикла не слухати їх до кінця, так, про всяк випадок, а раптом?
А чи варто?
Адже в один прекрасний день можна і не стриматись, просто почути музику і відчути, просто підійти, просто забутись і ….
Думки, мовлені вголос не позбавляють відповідальності, більше того, вони її підсилюють.

Я сьогодні плачу тільки для себе, я взагалі не вмію плакати для когось, і якщо комусь і здавалось, що мої сльози для нього, він глибоко помилявся. Кажуть, ніхто не заслуговує на твої сльози, а хто заслуговує, той ніколи не примусить тебе плакати. Насправді так воно і є.
Коли плачеш краплями болю і непорозуміння, вони важко падають на землю і голосно розбиваються, глушать неспокій і пригнічення. Спрагла земля вбирає їх жадібно і з вдячністю, і знай, вони ніколи до тебе не повернуться, вони так і залишаться частиною того, на що ти ступаєш.
Коли плачеш від щастя, коли тебе переповнює щось незнане, бурхливе, величезне і до непристойності чисте, рветься з тебе у всі сторони, ти сягаєш розмірів кімнати, вулиці, планети, і раптом бачиш всю планету зверху, тобі не вистачає простору, ти стаєш простором, ти стаєш життям, ти стаєш вибором. Ти плачеш. Ці сльози ніколи не підкорятимуться силі тяжіння, вони легкими бризками злітають в небо як фонтан неймовірної висоти. Вони летять туди, куди їм ближче. Вони народженні літати. Але вони впадуть, вони зволожать твоє чоло і не тільки, вони ощасливлять людей, які їх відчують, вони відновлять сили, вони назавжди залишаться тими божественними кульками, які падають на землю, щоб відбитись і знову торкнутись неба. Вони живі.
Я сьогодні знову плачу. Просто так. І стаю сильнішою.

Мрієш ти про найдорожчий подарунок чи відмовляєшся від нього, аргументуючи це тим, що потрібно буде чимось віддячити – це смішно. Можливо, ти просто не знаєш, що є найдорожчим в цьому на перший погляд продажному світі. Це – любов дієва. В ній тепло і світло, у ній також є мрія, але ця мрія вже більше схожа на намір, очі у неї ясніші, з доторком реалізму, і не ховаються за рожевими окулярами. Тут немає самопожертви, щось значно вище і потрібніше. Кожному ж відомо, якщо голодному зловити рибу – ти нагодуєш його один раз, якщо ж його навчити ловити рибу – він зможе прогодувати себе все життя. Так навіщо ж віддавати шану тим, хто підніс тебе на п’єдестал і щодня б’є поклони, миючи за тебе посуд, переписуючи конспекти, сидячи в бібліотеці, коли ти насолоджуєшся свіжим повітрям чи набридливими теревенями подруги. Навіщо ці безглузді пам’ятники за життя? Чи заслуговуєш ти на них тут і зараз? Серце забилось швидше і ти починаєш перебирати думки про нього, як свіжовипрані шкарпетки. Він дарує тобі себе повністю, він забуває про себе, про свої бажання і мрії; єдина його мрія – це ти. Ти задоволена і волієш, щоб це тривало вічно…
Ти не отримувала найдорожчого подарунку. Тобі колись дарували Тебе? Показували, скільки в тобі ще досі невідкритого, скільки ти можеш? Примушували працювати над собою? Відточувати кожну свою грань? Спонукали відкриватися для всього світу, для кожної його клітинки, любити його відчайдушно і безборонно? Чи була ти Галатеєю хоч раз, навіть якщо на наступний день Пігмаліон тихенько причинив двері твого серця і пішов у світ, щоб знову сотворити чудо? Чи могла повністю довіритись і відчути себе пластиліном в його руках? Не розуміючи, експеримент ти чи обдуманий витвір, спричиняти експромти і крок за кроком вдосконалювати свої здібності?
Ти знаєш, як це, бути шедевром любові дієвої? В твоєму серці є місце для всього світу, а кілька людей почуваються в ньому, як вдома. Твоє життя – це вдячність, а не вина. Ти несеш в собі мудрість поколінь: «Якщо спиш – прокинься, якщо стоїш – іди, якщо ідеш – біжи, якщо біжиш - лети». І тепер знаєш напевно, що не можеш творити в житті добро, коли тобі погано.
Можливо, тепер варто себе спробувати в ролі Пігмаліона?

Прихожу додому після роботи змучена і безсила, плюхаюсь на ліжко і хочу чогось особливого. Та ні, насправді я невибаглива. Я про те, що хотіла б хоч фільмик який подивитись. Що люблю?
Ну наприклад, "Амелі", "If only", "Жіноча інтуїція", і просто "Інтуїція", "Чотири пера" "Знайомтеся, Джо Блек", "Сіра сова"і таке подібне.
Порадьте щось симпатичне, філософсько-романтичне, можна злегка езотеричне, психологічне, а я вже якимось чином дістану ці фільми.
Наперед дякую:)

Вчора був День Світлячка:).
Нічний Стрийський парк, найкращий друг і феєрверк світлячків в повітрі. Аромат жасмину і запах літнього вітру, лише запах, ледь чутний, ніжний, мякий....
Вчора я була щаслива. А сьогодні я вдвічі щасливіша. Я відкрила для себе, що і у Львові є світляки, маленькі крапочки мене.
А друг пожартував, що знає самого великого світляка. Звісно, а хто мене не знає:)!!!

Знаю-знаю, давно тут не була, нічого не писала, знаю. Змінилась. Не почуваюсь чомусь більше студіком-зірвиголовою. Не можу сказати, що втратила свою відчайдушність чи шаленьство, але щось таки змінилось... Тепер залажу на підбори. Дійсно залажу, як на гору і починаю на світ дивитись трошки з вищої точки, і часом аж дух захоплює. В моєму гардеробі зявились спідниці-парадокс!
Ніколи не думала, не знала, що таке може трапитись. Тепер ходжу по тротуарах, а раніше так любила по газонах:)
Часом здається, що це все танці арабські. Якийсь присмак жіночності, доторк вічної несподіванки, феєрверк плавності і бажання...Ти десь між небом і землею. Колись почула неймовірну фразу : Працюй так, наче тобі не потібні гроші, танцюй так, наче тебе ніхто не бачить, люби так, наче тобі ніхто ніколи не робив боляче. Щемить в мені ця фраза і поки не відчую кожну компоненту - не заспокоюсь.
А ще...пішла на роботу. Та ні, мабуть, це важко назвати роботою, тому що про зарплату ми навіть не говорили. А поки "вчитись, вчитись, вчитись!!!"
Вже маю балкалаврський, чесно заслужений дипломчик, і пройшла на магістратурУ.
І життя в мене,як завжди прекрасне, у безперервному польоті, бо народженим літати повзати боляче

Ніколи не кажи мені "Пробач"
І будь завжди спокусливо-природнім.
Цей перший день, немов дитини плач,
Дитини, що прийшла у світ сьогодні.

Оце і є мій стан. Не для прози, соррі...

Дощ по бруківці топчеться містом.
Небо глибоке, небо барвисте.
Тепла весна продовжує виступ...
Я відшукаю свій голос у листі.

Листя-курчатко сміється із бруньки.
В краплях вологи шукає рятунку.
Небо стікає в калюжі сліди.
Я віднайду себе у воді.

Природа весну приміряє на плечі.
Душа загортається сонно у вечір,
Безмежно смішна, безсоромно-відкрита,
Живе в цьому світі і є оцим світом.

Якось я зробила щось і забула, а потім мені раптом нагадали і зробили це в такий спосіб, що я досі не тямлюсь від щастя.
Якось я написала смс і забула (я часто так роблю - хобі в мене таке, мені легше і людині приємно), а нещодавно мене процитували і я не впізнала власних слів. І це не коротка память, просто я це знаю, воно живе глибоко в мені і кожного разу одягається в інші слова і це дійсно класно!!! Чогось начиталась, щось прийшло від людей, щось зрозуміла сама. Часом навіть важкувато, відразу тягне на психоаналіз. Зізнаюсь чесно, не люблю цього слова, якесь воно надто гучне, як на позначення такого тонкого поняття як людська прихологія.
З іншого боку легко, коли можеш знайти для себе пояснення чужих вчинків і зрозуміти...
Отак-то мене занесло...Але, блін, аж самій приємно, коли пробиває на "пописати". YES!:yahoo:

Знаю-знаю, давно мене тут не було, але кому потрібно, той мене памятає. Крім того, я просто вражена побачити в себе нових постійних читачів. Серйозно! Враховуючи, що я тут зявляюсь нуууууууууу дууууууууже часто....нічого нового не пишу... Я Вам вдячна.

Не впізнаю Львова,
Не впізнаю Осені,
Не впізнаю Людини,яка пройшла повз....
Але впізнаю Себе
Впізнаю Світлі Очі,
Які бачила вчора,
Впізнаю Дощ....
Мої сни, народжені бажаннями...
Не буду про них,
Надто близько до реальності,
Надто далеко до щастя....
Невже це і є Життя?

Встанови за правило не лягати спати, поки не скажеш собі : „Сьогодні дякуючи мені хоча б одна людина стала трішки мудрішою, трішки щасливішою і трішки кращою”.
Чарльз Кінгслі
Повернулась зовсім новою, якоюсь освітленною, щасливою,задоволеною собою і всіма довкола. За час відсутності почала все більше розуміти себе, читати мудренькі книжки, почала вчитись жити, жити по-справжньому. Зрозуміла, що часом і на хамство треба відповісти посмішкою, хоча б ,щоб збити спантелику....В мене і посваритись толком ні з ким не виходить, суперечки ігнорую, уважно слухаю, а потім роблю висновки. Люблю побути на самоті, отримую від того неймовірне задоволення, особливо, якщо ще й музика відповідна...
Я можу впевнено сказати, що я ЩАСЛИВА!
Ви можете заперечити, невже нічого до повного щастя не бракує?
Що ж приховувати, є кілька мрій, але вони повинні бути, як кілька соняшних зайчика, які будуть манити в світ незвіданого...
Я скучилась за вами...
Тут класно...
Але я ще не готова поділитись усім, що назріває в глибині душі, я не знаю, що буде вкінці : неймовірних розмірів фонтан чи крихітний потічок. Але я обіцяю що б це не було, ви ще неодмінно про мене почуєте.
Міха, ти не отримав моїх фотографій лише тому, що я тобі їх не вислала.Я це неодмінно зроблю,просто в мене руки не доходять, чи то ноги;).Пробач.....Я вже за тобою скучила.В мене зараз настрої схожі на твої, але я ,ніби, вже краще розумію себе.У тебе все ще попереду. Не забувай!Цьом!
Орест, я знаю,що я свиня, я навіть не привітала тебе з Днем народження. Вітаю заднім числом. В мене період такий, що я плутаюсь не лише в днях тижня, датах, я місяць ніяк запамятати не можу. Це ж такі дрібниці....;)
Бажаю тобі завжди почуватись на 18 з хвостиком, повним енергії, із цілою купою можливостей впевненим веселим кроком топати по життю, і памятати одну істину "все що не робиться - все на краще"
Щиро Ваш,
залюблений в цю безкінечну осінь,
Світлячок.

Настрій підходить здалеку і відразу видно його веселий, незадоволений, спантеличений, черствий писок. І ти починаєш розуміти, що нічого вже не вдієш, це ти в люстерку дня сьогоднішнього.
Ну і хто просив мене врешті щось тут написати???Ви ж бачите, змінилась я. Зачерствіла, збайдужіла, трохи навіть захворіла,стала гострою та іронічною і якби не нові світлини, які грають барвами і теплими спогадами, взагалі втратила б віру в себе і зовсім розчарувалась в собі...
Нічого не встигаю, не висипаюсь і дивлюсь на світ зовсім іншими очима...Інша я...Від цього навіть боляче, та мовчу....
Життя....

Зараз я надзвичайно цього хочу!
Серйозно!
Від цієї спеки я почуваю себе дощовим хробаком,який вибрався з калюжі і не має сили повернутись на "батьківщину".
Отака-то халепа.А уявлю море, відразу так прохолодно стає,аж жити хочеться.
Так що ми з Братусіком вирушаєм в південний рай!:ura:

Сіла я нарешті читати, вирішила з Ремарком ознайомитись.Звичайно, була б я наполегливішою,амбітнішою, я б в оригіналі почала його мучити...А так russian, та нічого."Жизнь взаймы"...Життєво....

Я ЛЮБЛЮ жити...
ЛЮБЛЮ наступного ранку прочитати те, що написала вчора...
ЛЮБЛЮ, коли мій подарунок подобається людині,оскільки це означає,що я знаю цю людину...
ЛЮБЛЮ посміхатись перехожим і дивитись на їх реакцію...
ЛЮБЛЮ просто обожнюю коли вони посміхаються у відповідь...
ЛЮБЛЮ, коли люди вміють посміхатися очима...
ЛЮБЛЮ шукати позитив у всьому...
ЛЮБЛЮ білі квіти, особливо еустоми, конвалію, бузок ,підсніжники...
ЛЮБЛЮ знайомитись з новими людьми...
ЛЮБЛЮ таки знайти щось, шукаючи перед тим цілу вічність...
ЛЮБЛЮ асоціювати людей з словами, явищами, прикметниками, навіть тваринками...
ЛЮБЛЮ викладачів, які тебе Бачать, а не проходять повз...
ЛЮБЛЮ усвідомлювати, що я дізналась щось нове...
ЛЮБЛЮ Львів...
ЛЮБЛЮ своїх друзів...
ЛЮБЛЮ майже всіх своїх рідних...
ЛЮБЛЮ подорожувати...
ЛЮБЛЮ говорити...
ЛЮБЛЮ слухати...
ЛЮБЛЮ писати...
ЛЮБЛЮ засинати і прокидатись під музику...
ЛЮБЛЮ чекати...
ЛЮБЛЮ сюрпризи...
ЛЮБЛЮ запах кави в кімнаті в гуртожитку...
ЛЮБЛЮ писати SMS комусь хто майже забув про мене...
ЛЮБЛЮ аналізувати людей і життєві ситуації (для себе мало коли роблю висновки)
ЛЮБЛЮ читати щось романтичне, психологічне...і ваші щоденники...
ЛЮБЛЮ коли про мене згадують...
ЛЮБЛЮ спостерігати за людьми в поїді...
ЛЮБЛЮ людей загалом за те,що вони є...
ЛЮБЛЮ бігати з матусиком і жабкою...
ЛЮБЛЮ свій фотоапарат і деякі фотки...
ЛЮБЛЮ людей, які мене спонукають до чогось нового...прочитати книжку, зайнятись фотографією, послухати групу...
і взагалі ЛЮБЛЮ нове, для мене навіть фотографія свіженька - це свято!...
ЛЮБЛЮ їхати останнім трамаєм...
ЛЮБЛЮ кавярню "Золотий дукат"...
ЛЮБЛЮ "Львівську політехніку"....
ЛЮБЛЮ дощ....
ЛЮБЛЮ фільми і книжки, які примушують думати, або хоча б залишаються у памяті...
ЛЮБЛЮ писати і отримувати листи...
ЛЮБЛЮ небо за те,що воно завжди нове...
ЛЮБЛЮ відчиняти навстіж вікно...
ЛЮБЛЮ мити посуд під "Піккардійську терцію"...
ЛЮБЛЮ "Кому вниз", коли мені гірше всіх"...
деколи ЛЮБЛЮ Лілю Ваврін, Наталі....
ЛЮБЛЮ рибалити на світанку...
ЛЮБЛЮ лазити по хаті у футболці...
ЛЮБЛЮ гори...
ЛЮБЛЮ свіже повітря...
ЛЮБЛЮ вештатись по Вернісажу, або біля Федорова....
ЛЮБЛЮ коли продавці з почуттям гумору...
ЛЮБЛЮ коли в переддощовому центрі Львова чути саксофон...
ЛЮБЛЮ дарувати настрій...
ЛЮБЛЮ українську мову, і не тільки...
ЛЮБЛЮ відчувати те, що читаю...
ЛЮБЛЮ чесність і справедливість...
з усіх музичних інструметів понад усе ЛЮБЛЮ гітару....
я просто ЛЮБЛЮ, коли є бажання щось таке писати!!!

P.S. ЛЮБЛЮ чорний шоколад...

НЕ ЛЮБЛЮ сигаретного диму (очі від нього болять)....
НЕ ЛЮБЛЮ коли вживають нецензурну лексику....в нас і своєї лайки кумедної хоч греблю гати...
НЕ ЛЮБЛЮ спеки...
НЕ ЛЮБЛЮ коли люди не думають...
НЕ ЛЮБЛЮ коли мені в трамваї дають поюзаний квиточок, хоча сама із задоволенням віддаю свій кондуктору...
НЕ ЛЮБЛЮ залишатись на самоті, коли дико хочеться з кимось поговорити...
НЕ ЛЮБЛЮ коли мені навязують свою думку, саме навязують,а не діляться...
НЕ ЛЮБЛЮ планувати...
НЕ ЛЮБЛЮ алкоголіків, на них у мене алергія...
НЕ ЛЮБЛЮ згадувати про те, чого НЕ ЛЮБЛЮ!

Розкажу вам по-секрету, в мене вже є квиточки на море.Я ,звичайно,більше гори люблю, але мій друг, фотоапарат моря ще не бачив,тому....
Вперед на південь за новими кадрами!