З початком військової агресії РФ проти України було відновлено призов і країна де-факто повернулася до змішаного комплектування збройних сил (ЗС) – за контрактом та за призовом.

Однак питання ефективного використання мобілізаційних ресурсів в інтересах оборони держави, а також створення відповідного підготовленого резерву, досі залишається відкритим.

З огляду на це, доцільним є ознайомлення з досвідом країн, які в умовах обмежених людських ресурсів, використовуючи змішану систему комплектування своїх ЗС, можуть, у разі необхідності, в короткі терміни організувати для захисту держави достатню кількість військово-навчених громадян. Показовим в даному випадку є досвід скандинавських країн.

Комплектування збройних сил особовим складом є не тільки однією з важливих складових частин військового будівництва, але й запорукою ефективного протистояння зовнішній агресії. Для України дане питання є більш ніж актуальним. До недавнього часу, в державі ніяк не могли визначитись, яким чином комплектувати свої ЗС: одні говорили про необхідність збереження призову, інші – про перехід на 100% контрактну основу (при цьому абсолютно не розуміючи що це таке).

Проте агресія Росії, фактично, розставила в даному питанні всі крапки над «і»: в країні було відновлено призов та пройшло декілька хвиль мобілізації. Звичайно, це були вимушені кроки, а не результат послідовної воєнної політики держави. В той же час вони чітко показали, що для України, (яка в умовах зовнішньої агресії може розраховувати тільки на себе), збереження призову, а відтак – комплектування ЗС за змішаним принципом, є найефективнішим способом отримання достатньої кількості військовослужбовців та військово-навчених мобілізаційних ресурсів для захисту суверенітету та територіальної цілісності держави.

А вы знали, что большинство жителей Донбасса - украинцы? Русские никогда не были здесь этническим большинством.

Автор фото пишет:

- Донбасские узоры. Село Сергеевка, Донецкой области, конец XIX века. Вышивала моя пра-пра...бабушка.

Донецкая писанка признана самой лучшей по результатам голосования посетителей фестиваля писанок, который проходит в Киеве. Об этом сообщают организаторы фестиваля на странице в facebook. "В течение пасхальных выходных каждый из посетителей фестиваля писанок имел возможность проголосовать за понравившуюся мега-писанку привязав к ней ленту. Именно маркированная лента считалась как голос", - говорится в сообщении.

Переселенка из Донецка Таисия Другакова представила свою работу на Всеукраинском фестивале писанок, который проходит с 23 апреля по 9 мая в столице Украины. Каждый участник получил одну заготовку яйца из стеклопластика высотой 670 мм и шириной 520 мм, подставку и акриловые краски. Таисия решила, что темой ее росписи будет Донецк, она изобразила несколько узнаваемых символов города.

«В основании самого яйца я изобразила украинский национальный орнамент. На верхушке пасхального яйца - голуби мира, потому что мы все очень хотим мира. Радуга - как символ божественного проявления добра и связи Бога с землей», - сообщила дончанка.

Росписью яйца Таисия занималась около 2 недель. «Приходила с работы и занималась росписью. Я не художник, по образованию - юрист. Живопись - это скорее мое хобби», - отметила она.

«Русский мир» впервые коснулся лемков в 1944 году. Их начали выселять из родных сел вглубь Украинской ССР сразу после освобождения Западной Украины и Восточной Польши от нацистов. Новейшая встреча в 2014 году на Луганщине сопровождалась залпами «Градов». Самая большая лемковская громада области находилась в двух километрах от луганского аэропорта, оборону которого украинские войска держали три месяца.

Лемковская свадьба в с. Переможное

Такая горькая ирония судьбы. Вначале лемков оторвали от корней, отправили в козацкие степи, а спустя десятилетия из этих степей их гонит российская агрессия.

Лемков на Луганщине «открыли» 10 лет назад. Эта заслуга принадлежит заместителю «помаранчевого» губернатора Алексея Данилова — львовянину Зиновию Гузару. Ему рассказали о поселениях лемков местные руховцы, и замгубернатора вначале не поверил, что такое может быть. Но поехал, встретился с людьми, послушал истории переселенцев, и сомнений не осталось.

В Украине написали Пособие по ненасильственной борьбе против оккупации для жителей Крыма и Донбасса. Некоторые его тезисы – спорные, другие – наверняка могут сработать. Насколько оно будет полезно, нам помогали разобраться люди, побывавшие в застенках «МГБ» обеих «республик» Донбасса. А также тамошние жители, которых эта участь, к счастью, миновала.

Патриоты в оккупации

Утром в Страстную пятницу, 29 апреля 2016 года чистили забор возле луганского Авиацентра: за ночь на нем появилась надпись «ПУТИН – УРОД». Надпись была сделана черной краской. Полуметровые буквы на желтой побелке забора Авиацентра вначале пытались замыть, а когда не вышло, принялись соскабливать.

Луганчанин, который мне об этом рассказывает, издалека сфотографировал сцену, а затем проходя мимо решил сделать еще один кадр. Работники и их старший бросились к нему:

– Ты чего снимаешь? На подвал захотел?
– Да мне на подвал поздно, старый уже, – попробовал отшутиться 65-летний пенсионер.
– В комендатуре разберутся, поздно или нет. Давай удаляй фотки, а то патруль вызовем.

Донбасс шокирует обманутых пропагандой россиян.

По страницам рашистских сообществ в соцсетях.
 

Оккупанты грустят - не рады им местные жители и всё тут.

Журналист из Луганска Валентин Торба чуть больше года живет и работает в Киеве. Он до последнего оставался в оккупированном российскими боевиками городе. На его глазах происходил захват административных зданий и СБУ в Луганске. Не уехал даже когда начались обстрелы, наблюдал, как развивались военные действия на Донбассе.

Записки из оккупированного города легли в основу его книги "Я – свiдок", которая несколько месяцев назад вышла в издательстве газеты "День". За свою работу Торба был удостоен литературной премии имени Джеймса Мейса, которая вручается в сфере публицистики.

"Мне самому до последнего не верилось, что Луганск не освободят. Все время казалось, вот-вот наши придут, надо только чуть-чуть подождать. Не пришли"

Этот небольшой проект создали, чтобы показать, что люди не единственные жители города.

Александр Тесленко - один из самых известных истинно украинских фантастов, врач, журналист, переводчик. В 1986 году с первых дней участвовал в ликвидации аварии на Чернобыльской АЭС, из-за чего рано ушел из жизни.

***

22 грудня 1948 р. (за паспортом 1 січня 1949 р.) у Донецьку народився український письменник-фантаст Олександр Тесленко.

Його батько, Костянтин Макарович Тесленко (1917-1988) – рідний племінник письменника Архипа Тесленка; син учителя. Мати – Марія Павлівна Лісовська (1922-1981), письменниця. Костянтин і Марія студентами Харківського університету закохалися та побралися. Згодом випускники приїхали у Донецьк і викладали українську мову і літературу в середній школі № 75.

Як усі повоєнні діти Санько виховувався вулицею, бігав із ключем на шиї та шматком хліба з сіллю в руці. Пишався, що тато був шкільним учителем Василя Стуса; а письменник-фантаст Віктор Савченко називав батька своїм учителем.

Школярем Сашко почав писати вірші, дебютував ліричною добіркою в альманасі "Вітрила", а потім надовго замовк. Пізніше у свою прозу щедро вкрапляв поезію, приписуючи її персонажам.

Непередбачене передбачення.
Захід сонця в густу траву.
Спогад перший. Останнє побачення.
Вічний докір. Невже я живу?
Наша совість народжена вдруге.
Хай з реторти, а все-таки є.
Передбачення болю і туги
Захід. Сонце. Твоє і моє.

"Я вообще животных люблю. Кто-то кошек там любит, или собак, а я всех люблю без разбора. Людей только не люблю. Надоели, сука. Носятся и бегают, агрессивные какие-то."

Курт Кобейн

Дівчинка, що позбулась через бойовиків рідної домівки, придумала, як рятувати життя українським бійцям.

Учениця Львівської обласної Малої академії наук, уродженка Донецька Анастасія Лівочка розробила новий спосіб підвісу медичних нош в автомобілі, який дозволяє максимально швидко і без додаткових ушкоджень транспортувати пацієнтів по бездоріжжю. Завдяки застосуванню еластичного підвісу та спеціального пристрою – демпфера коливань – дівчина зробила конструкцію, яка швидко і легко монтується не тільки у машинах швидкої допомоги, а й у авто, габарити яких дозволяють перевозити поранених. Такі ноші, в першу чергу, призначені для українських бійців у зоні АТО. Адже саме під час бойових дій потрібно швидко і безпечно транспортувати поранених.

Минулого року учениця придумала, як замаскувати дим з пічок, якими користуються солдати, адже він нерідко є орієнтиром для ворога. Цю розробку вже активно використовують на Донбасі.

В 1973 году в Дружковке Донецкой области во время работ в песчаном карьере были найдены окаменевшие деревья (араукарии) возрастом около 250 миллионов лет!

Диаметр поперечника окаменевших деревьев достигает 1 метра, общая площадь залежей составляет 1 гектар. Деревья росли в лесу карбонового геологического периода, но были снесены ураганом и попадали в реку. Находясь длительное время без контакта с воздухом, они не разложились. Со временем на месте леса образовалось море, и деревья оказались под слоем осадочных пород, где и консервировались в течение тысячелетий.

Внешне окаменевшие деревья выглядят, будто их недавно срубили, однако весят намного больше и не имеют аромата.

Интересно, что такой памятник природы является уникальным в Европе. Подобные окаменевшие деревья найдены также в пустыне штата Аризона в США, на греческом острове Лесбос, в Египте, Аргентине, а также Судане. Однако эти находки значительно моложе своих украинских собратьев.

Oleksiy Matsuka:

На этом месте будет стоять памятная табличка всем героям Донбасса, которые обороняли Донецк от российской агрессии. На этом месте русские оккупанты и их пособники убили Чернявского. И здесь обязательно будет установлен знак. А те кто на фото - наши герои навсегда, именно они вышли первыми, безоружные, беззащитные, с флагами Украины и одной песней "Ще не вмерла України..." Там не было чиновников, депутатов, губернаторов и прочего. Там были настоящие люди! Слава им, людям Донбасса!
 

- Эту песню я хочу посвятить людям опасной профессии - журналистам, особенно теле- и радиожурналистам. Ведь им, наверное, тяжело врать 24 часа в день, 7 дней в неделю, много лет подряд. Посмотрите, какой грех они берут на душу, каким чудовищным усилием им приходится оправдывать себя самих перед самими собой. Когда приходится изменять себе, придумывать, зачем они это делают, мы подумали, что грешно не воспеть их работу, - так представил Борис Борисович свою песню "Собачий вальс" на концерте, проходившем 13 марта в российском Воронеже.

Я виростав на Донеччині в ті часи, коли «Донбас» – це звучало гордо. Втім, «Донбас» – завжди звучало і звучатиме гордо. Але трохи по-різному. Тоді це була «Всесоюзна кочегарка», а фактично ще й всесоюзна ливарня, і всесоюзна кузня. Відсвіт цього, вміло створеного радянською пропагандою, почесного статусу, падав нібито на кожного донеччанина, і не один з моїх однолітків відчував свою уявну причетність до слави цього імені – Донбас. Тільки згодом приходило розуміння того, якою дорогою ціною давалася ця слава і кочегарки, і рудні, і ливарні, і кузні – ціною хижацького спустошення «підземних комор» донецької землі, затруєння атмосфери, жорстокої експлуатації робочого люду. За металургійними і машинобудівними гігантами, за монументальними пірамідами териконів не кожен помічав дореволюційні «собачовки», в яких десятиліттями тулилися «гегемони» та їхні сім’ї. За пропагандистським уславленням донецького робітництва як передового загону робітничого класу всього СРСР губилася справжня драматична картина сталінських чисток і розправ з «ворогами народу», а за гімнами «пролетарському інтернаціоналізмові» й прокляттями «українському буржуазному націоналізмові» – цілеспрямоване, і пряме, і приховане, придушення української культури, українського слова.

Сьогодні ми можемо скласти повніше й об’єктивніше уявлення про донецьку землю, про все, що діялося на ній, і про славні, і про трагічні сторінки її історії. Деякі з них допоможе прочитати  книжка, упорядкована доцентом Донецького Національного університету В. Оліфіренком: „Уроки правди і добра”, – своєрідна хрестоматія творчості тих донецьких письменників, які в радянські часи були або викреслені з української літератури, або представлені в ній спотворено і про яких читачі взагалі, а школярі тим більше нічого не могли знати. Тобто, йдеться про цілий загублений пласт української культури, українського слова на Донеччині, – а це одна з обставин, що давали змогу і на рівні офіційної політики, і на рівні обивательської думки створювати враження, ніби Донеччина – «русскоязычный регион», втрачений для української мови.

Насправді ж Донеччина не тільки віддавна привертала увагу українських письменників, – вона й сама як український край, населений переважно українською людністю (хоч гостинний і до переселенців різних національностей), дала багато яскравих талантів усій українській культурі, в тому числі й літературі.

Замечательное релакс-видео - утренний лес, пение птиц, шелест листьев под приятную музыку...