Попри холодригу я вірю у літо.
Воно таки буде. Вартує дожити.
Ми будемо разом під сонечком грітись.
І будуть стрибати, мов кізоньки, діти.
А поки тут мінус і мерзне країна,
Здається, що море вже не по коліна.
Бідує мій Київ і холодно в серці.
Урізати б ворогу красного перцю…
Нахлинює відчай, та чай вже тепленький.
Наллю собі, випʼю за тебе, рідненька.
Тримайсь, Україно, енергія буде.
Дивись, які сильні у тебе он люди!
І трохи тепліє, хоч знову по черзі…
Ми втомлені трохи, та ще не замерзлі.
І світ споглядає, немов на Голгофу.
Чи дасть нам енергії може, хоч трохи?
Чи вірить планета, що ми оживемо?
Чи ми вже набридли, як речі від temu?
Та кличемо сонце, бо вірили предки,
Що весну приносять з піснями лелеки.
І ми при свічках, як колись, заспіваймо
Оту найправічнішу, ту життєдайну…
Вона прожене і тривоги, і горе.
І буде нам снитися Чорнеє море…
Козацькії чайки, що несли на хвилі…
Якби то вже літо, щоб всі ми при силі!
І до перемоги. І ще після неї!
Як мрійники- птахи, як цвіт орхідеї…
Щось ніжне і добре закличу навечір
І вкрию любовʼю товаришу плечі.
Тому, кому важко, тому, хто втомився.
Молюся за тебе. І ти помолися.
