старі шрами у мене болять тепер хіба що на погоду. сиділа на балконі і відчувала, як почав нити шрам на грудях, а потім на спині. і раптом тихесенько пішов дощ. тихий літній дощ. і я зрозуміла до чого вони болять. це навіть дивно, що тіло так реагує на погодні зміни. але так, тепер я наче ходячий барометр. але я ще дещо вмію відчувати цими шрамами і завдяки цим шрамам. і я рада, що вони таки в мене є на тілі... і не лише на тілі.

*

*

я страх як не люблю пристосуванців. є така категорія людей, які вміють усім та кожному бути хорошими, вигрібати за будь-яких обставин і знаходити, як притулити або прикрити свою задницю.

такі ніколи не пропадуть, певна річ. але мене от завжди цікавило, як їм самим із тим живеться?

от я просто бачу, як приходить така людинка додому і  довольна потирає руки на кухні за приготуванням вечері.

думає, ох і круто я всіх їх наїбав, а вони і не помітили.

або ще так: ох, який же я класний, що так  вмію влізти без мила в одне місце.

мене завжди від такого пересмикувало.

ні, я от нині не кажу про якісь закони карми. жодним чином.

але от йолки-палки, ви шо, думаєте, що ми усі вічні? вам прикольно буде лежати помирати і думати, який я ахуєнний в отій своїй хитрості?

блін, я так не хочу, чесно. а якщо хтось так робить, то зупиніться. бо це так ницо і мілко, що просто гидко стає.

оте трусіння за свою шкуру, брехня, здавання інших, вигадування, де краще та вигідніше.

для мене всі проступки однакові. дрібна брехня, то те саме, що велика підлість. немає різниці.

вже грішним ділом думаю, всі ми вміємо виправдовувати себе в своїх власних очах. типу я такий красава, то обставини так склалися, мусив так вчинити.

але ж хіба всередині від того не гнило? нє?

я зараз скажу за себе, що ніколи не гнитиму отак. хай навіть на шкоду собі.

*

*

мій страх перед змінами звісно нікуди не подівся. але я навчилася ним керувати. зараз він наче сполохана істота сидить у мені та дивиться великими очима. А я кажу йому: тссс.... тихенько, тссс.... Все уже добре, не треба вигадувати собі та хвилюватися марно. Усе якось буде. Щоб подолати свій страх, потрібно із ним розмовляти. Спостерігати, наче зі сторони. Не давати розгулятися, заволодіти тобою. Ось нині бачу, що цей страх існує наче окремо від мене. Колись же навпаки захоплював із головою. Страх паралізував і я не могла рухатися, приймати рішення, робити вчинки. Нині ж він сидить у куточку свідомості. Розумію, що зовсім зникнути він не може, бо це частина моєї особистості. Але тепер я вмію приманювати його наче звіра, приручати та заспокоювати. І він слухається мене. Ось просто зараз поклав голову на коліна, я спокійно гладжу його, а він дихає. Дихає та мовчить, бо він мені довіряє.

лежу на дивані, їм чорниці, балкон відчинений. я мала прекрасні вихідні з прекрасними глибокими розмовами, довгими прогулянками, натхненним фотографуванням. і нині в мені відчуття нереальної повноти. ось знаєте, так буває, коли ви ситі, нікуди не поспішаєте,  повітря приємно прохолодне, музика красива, плани здійснені, мрії реальні, люди хороші. останнім часом тільки так себе і почуваю. я перестала жити минулим, не намагаюся зазирати в майбутнє. просто собі живу та кайфую. і це така насолода, просто не описати словами. мені достатньо речей, достатньо грошей. за великим рахунком у мене є все те, що мені потрібно. почуваю себе не просто мільйонером, а якимось "емоційним олігархом". мені так добре зараз, що просто хочеться ділитись-ділитись-ділитись.

*

рік тому я б не повірила, що колись казатиму ось такі слова.

ви ось зараз можете мене розуміти, можете не розуміти, можете слухати, або ж взагалі просто проігнорити.

але я дуже не люблю і навіть у чомусь боюся широких  жестів у коханні.

ну от коли за потягом біжать, у вікна лазять, на коліна стають, ревуть горючими сльозами. я такого сахаюсь, як чорт ладану.

ні, не завжди так було, по молодості та по дурості мене таке навіть приваблювало. я ж дівчина дуже емоційна, романтична і по ідеї мала б любити усе таке.

але з часом і життєвим досвідом зрозуміла, що ось такі крайні прояви зазвичай супроводжуються і крайніми наслідками.

і чоловік, який ось нині впав долі та цілує вам ноги, дуже нормально, приревнувавши до першого зустрічного, зможе врізати вам добрячого ляпаса, або мозок виїдатиме своїми підрозрами.

пошту вашу буде читати, телефон по сто разів перевіряти і творити іншу подібну фігню.

людина адекватна - адекватна у всьому.

я перестала розуміти оте бескінечне повторювання наче мантра "я тебе люблю".

якщо любов є між двома, вона не потребує слів. вона просто собі є. це такий собі свій власний світ на перетині інший світів, котрий не потребує доказів, якихось широких жестів.

не розумію, коли люди після першого знайомства пишуть "ти моя доля", "я чекав тебе усе життя".

стоп-стоп-стоп.... чекав кого? що ти про мене взагалі знаєш, крім отого першого хворобливого імпульсу?

а може ти просто елементарно хочеш зі мною сексу? це цілком нормально, але я зараз не про те.

навіщо завуальовувати це якимось почуттями, долями і тп. для кого це дуріння? для себе, для мене?

люди бояться називати речі своїми іменами. бояться через відмову.

якщо мене ось зараз читають чоловіки, я вам скажу: менше широких жестів, а більше простого, нормального людського спілкування, уваги.

просто розмовляйте. шукайте ту, з котрою вам буде цікаво і не потрібно буде лазити у вікно, аби щось довести.

бо якщо жінка вимагає до себе подібного ставлення, повірте, її почуття до вас - мильна бульбашка.

вона прагне отієї показушності. "щоб як у всіх", "щоб подружки обзаздрилися" і тп.... але справжніх та глибоких почуттів там немає.

це не той варіант, коли і у "болезни и здравии, печали и радости".

у мене перед очима стоїть мій дідусь. я взагалі дуже люблю таких чоловіків. стриманих, не багатослівних, які можуть дати відсіч, які кажуть лише те, що до ладу, а не просто плескають язиком.

він мабуть за життя аби раз сказав бабусі, що її любить. але я точно знаю, що любив, бо старший на 7 років практично поцупив її з дому в батьків.

на руках у бабусі і помер.

кохання - це найперше розуміння, пізнання одне-одного. не широкі жести, не голосні слова, не оця мішура та бравада. кохання - це мовчанка. або розмова лише двох, але за зачиненими дверима, це спокій та тиша. коли сидиш поруч і навіть розмовляти не потрібно. тобі добре від того, що людина ПРОСТО є.

тому мені не потрібно щось казати, доводити.

я отак заплетеною часто малою ходила. ще мама заплітала мені "корзиночку". то було страшне пекло. волосся ділилося на проділ та збиралося високо у два хвостики. потім запліталося в коси та обкручувалося довкола голови. вона так туго все заплітала, що я була схожа собі на китайця. ніколи в дитинстві не ходила з розпущеним волоссям. бо мала довжелезне, нижче попи. найбільше зі всіх зачісок малою любила "мальвінку".

місцеві називають його домом із привидами. кажуть, коридорами старого маєтку блукають неупокоєні душі трьох братів-декабристів Сергія, Іполіта, Матвія Муравйових-Апостолів. селяни чують у коридорах дзвін кришталю, бачать силуети і вікнах, часто чують стогони та плач. поїхала в цей дім на свій день народження. певно, лише я могла таке вигадати. маєток знаходиться в селі Хомутець Миргородського району Полтавщини. фантастичне за красою місце. старовинний парк, із деревами, які одному нереально обійняти, спів пташок, тиша і руїни старого палацу.

я віднедавна перестала сприймати фільми, як фільми, книги, як книги. не створювалися вони, щоб ми сприймали їх так. за кожним великим творінням стоїть велике послання. це ж не машини створювали, не роботи. хай там мільйонні бюджети, хай там ціла армія операторів, режисерів, видавців, продюсерів. хай там актори грають. хай грають фантастино, але ж найперше - це історія. історія, яка народилася в мозку конкретної людини. її досвід, її пережите, її сприйняття світу. шедеври не створюються аби стати шедевром. за кожним шедевром стоїть людина. її світ.

тому я зараз так сприймаю будь-який твір мистецтва. не важливо, музика це, чи кіно. я наче бачу, чую, відчуваю, що це значно глибше, живіше, особистініше. я наче стою та слухаю, що конкретна людина хотіла тим сказати. а якщо зі мною слухають сотні тисяч, мільйони. стоять розкривши роти, повертають через сказане своє життя на 180 градусів, плачуть, або сміються.... оце вже шедевр. тут не засперечаєшся. я не применшую заслуги усіх тих, хто дає тому шедевру майбутнє. навпаки щиро захоплююсь, бо вони зуміли розгледіти, підхопити, подарувати життя тій ІСТОРІЇ ЛЮДИНИ, ІІ ПОСЛАННЮ.

раніше я так не сприймала. просто собі дивилася. щось зачіпало, щось ні. пригадую, як вперше читала Кен Кізі ще у школі. навіть книжку ту пам"ятаю візуально. знаєте, така стара із закрученими, наче гусінню сторінками. вона так пахла, як пахнуть старі книжки, а папір був таким жовтуватим та шорохуватим під пальцями. обкладинка м"яка, глянцева. я тоді точно пам"ятаю, що читала і плакала. я розривалася у своїй симпатії між Макмерфі та Вождем Шваброю. мені хотілося бути то одним, то іншим. я вигадувала, що відчуваю в собі ту і ту силу. але то був лише початок.

я пригадую як дивилася "Політ над гніздом зозулі" в театрі Заньковецької у Львові. досі у пам"яті старі, з протертою червоною оббивкою сидіння. напівпорожній зал. моє перше відвідування цього театру. я побачила афішу цієї вистави і не могла не піти. хоч грошей тоді не дуже й мала, бо навчалася. пригадую, як затягла подругу Таню на виставу і вона ледь не заснула там, а я сиділа немов зачарована. досі у пам"яті яскрава помада акторки, котра грала медсестру.

потім мені казали, що фільм ліпший за книгу. потім мені казали, що книга краща за фільм. я нікому в таких речах намагаюсь не вірити. сприйняття - річ дуже індивідуальна. дуже рідко трапляються люди, з котрими ти на одній хвилі. з котрими можеш відчувати однакові емоції та ними ділитися.

фільм не кращий за книгу, книга не гірша за фільм. це все не має жодного значення. я давно мала в голові цих героїв, цю оповідь, ці картинки і нині вони ожили. зробилися ще більш реалістичними. я наче поторкалася до усього, що і так довгі роки жило в моїй свідомості.

мораль цієї історії дуже проста. оце все - НАШЕ ЖИТТЯ. дуже багато з нас отак живе. одні намагаються звільнитися, як Макмерфі. але згорають, згорають раніше, ніж вдається втекти. вони згорають, але це аж ніяк не сумно, бо вони намагалися. правда - намагалися. а це вже перемога. це вже свідчить про те, що коліщатка в голові крутяться. що ти не той, котрий добровільно прирік себе. ти не той, над ким постійно хтось буде. хтось, або твій власний страх.

інші приходять до цього поступово. плекають в собі ту силу, наче слабку рослинку. вони йдуть до того роками, десятиліттями і врешті стають сильними, а вже після цього вільними.

хоч вільні і ті і інші. бо важлива спроба. ніхто нас не оцінює за вчинки. оцінки в праві давати лише ми самі. давати собі.

кожен може піти. піти, куди його кличе серце. або просто вибрати, де йому зручніше. ота славнозвісна "зона комфорту". що вона дає? та нічого, крім забуття і оніміння душі. світом блукають мільйони душ, які отак добровільно прирекли себе. вони їдять, ходять вулицями, займаються сексом, або не займаються. але не живуть.

пригадуєте, як він запитував у Біллі:

- а коли ти зможеш?

- коли в мене буде вільний вікенд?

- а зараз ти зайнятий?

- ні

- то роби!

(хай не дослівно, але суть)

- коли ти це зробиш???

- коли???

- коли ти матимеш, час, сили, бажання, коли ти врешті перестанеш боятися, коли спробуєш жити так як тобі хочеться, робити, що тобі до душі?

- коли???

- колись, зараз, чи таки ніколи???

та втеча до себе є принциповою. без неї життя нічого не варте. правда.

я нікого тут не вчу, не наполягаю. просто десь в мені говорить і Макмерфі і Вождь.

мабуть, я почула те послання людини, яка це створила.

***

і я плакала й цього разу. так як і над книжкою. а сльози - це голос серця.

думала почати занудно про те, у що я вірю і в що не вірю, але почну із ось такого сюжету. а ви скажите, як він вам і чи дивилися б ви такий фільмв:

крупним планом показують труси в квіточки, які строчать на швеній машинці. спереду нашивають етикетку, на якій великими літерами написано "ТРУСИ"

(далі іде інший відеоряд)

два чувака спілкуються десь у під"їзді.

- у мене недавно один знайомий вдавився арахісом? нормальний мужик був...

(далі йде відеоряд. показують чувака (певно менеджера), який прийшов до себе додому в порожню квартиру. там є лише пес та дві пляшки пива, які він приніс. він прийомає душ, роздягається і... о богі.... на ньому ті самі труси в квіточки, які показували на початку. то фігня, що у чувака нормальна така вмебльована сучасна квартира. а от труси він носить з претензією. такі певно старі діди в селі вже не носять. але нехай. най то буде режисерський задум.)

отже. той чоловік сідає собі пити пиво і дивиться телек. там показують фабрику, на якій в"язні виконують різні роботи. і.... замрітє... показують, як один колишній бандюк шиє отакі труси, як на ньому. може й їх самих. (ооо... який поворот, "я разгадала знак бесконечность...)

сюжет розгортається ще крутіше. той чувак починає пити пиво і заїдати його арахісом. в цьому мометі мені захотілося закричати йому. знаєте, як ото діти роблять у театрі ляльковому "він злий, не ходит туди". ну от мені хотілося попередити - не їж той арахіс бо вдавишся. але він мене не послухав, мого пронизливого внутрішнього голосу. з"їв арахіс та вдавився.

наїзд камери. показуються знову тих чуваків, що були у перших кадрах. і один запитує в другого:

- і що з ним?

- та помер?

- хіба йому не було кому по спині постукати?

фініш..................................... і три мільйони крапок. і це ще самий смішний  (смішний у своїй тупості) фільм на фестивалі українського сучасного кіно "відкрита ніч", який я власне оце вночі напередодні і відвідала. навигадувала собі, що подивлюся класне українське кіно. хай малобюджетне, але з душею зняте, з нетиповим сюжетом. а тут бля "обнять і плакать". я навіть уявити не можу хто таке зняв, потім - хто таке відібрав для кінопоказу. бо це не те, що примітив, а навіть гірше. якась деградація, чи що. коли молодь, яка сиділа за мною ще й плескала окремим фільмам, у мене холодок пробігав спиною. я не якийсь кінокритик, бороньбоже, кажу, як звичайна глядачка, який реально болить те, що побачила. бо давно не бачила такого відвертого, лажового, не зрозумілого несмаку. проаналізувавши побачене, зрозуміла, що українські режисери чомусь вирішили, що дуже правильно при зйомці стрічки дотримуватися кількох правил:

а) бути дуже філососфськонезрозумілим (певно навіть собі)

б) треба аби обов"язково була якась дуже глибока мораль або зайоб головного героя. і він усю стрічку ходить отак зайобаний і це поступово переходить у наступний пункт

в) всі мають страждати. повзати долі, пити з калюж, помирати в кожній другій короткометражці.

фу. чесно мене почало ковбасити після перших півтори години. я просто зібралася та пішла. пішла дуже засмучена, бо багато очікувала від цієї ночі, а вийшов пшик. для мене сучасне українське кіно поки що пшик. примітивне, не глибоке, абсолютно халтурне та не якісне. кажу суб"єктивно. якщо ви знаєте хороші українські фільми, покидайте мені їх сюди і я із задоволенням перегляну.

ще одне подумалось. а можливо, як нація ми ще просто не готові продуктувати якісний продукт? можливо, ми ще не пройшли отой шлях пафосності, зарозумілості, віри в свою порожню геніальність. бо усе хороше - це найперше каторжна праця. каторжна, а не халява.

у мене все. бо наболіло.

я люблю, коли у житті починається якийсь новий етап. про нього може сигналізувати якась геть буденна на чийсь погляд (але не на мій власний) річ, зміна. мій минулий етап почався колись давно із продажу мого старого комп"ютера та купівлі ноутбука. то наче якась гра із подій, які я сама для себе планую-придумую, поступово починаю втілювати і все перетворюється на якийсь вир, який підхоплює мене і кудись несе. але з огляду на те, що ці події планую та втілюю я сама, то несе він мене у правильному, потрібному мені напрямку.

отже, плани на це літо. подивимось, куди мене винесе цього разу.

Нет! Ни о чем,
Нет, я не жалею ни о чём
Ни о добре, которое мне сделали,
Ни о зле, мне все равно

Нет! Ни о чем!
Нет, я не жалею ни о чем
Все оплачено, выметено, забыто,
Мне наплевать на прошлое

Из моих воспоминаний
Я разожгла костёр.
Мои печали, мои удовольствия
Мне больше не нужны...

Я б і не могла зразу написати про цей фільм. Надто сильний, надто особистий. Кілька днів ходила наче п"яна, переварювала усе в собі, передумувала. Фільми - життєві історії торкають найбільше, особливо, коли вони стосуються особистої драми, особливо, коли так сильно пережиті, саме пережиті, бо сказати зіграні, навіть якось не пасує. Повне перевтілення Маріон Котійяр. Повне. Постава, мова, оця нескладна, дивна хода Піаф. Я завжди кажу, що є кіно - кіно, а є кіно - життя. Ще ось, яка думка виникла під час перегляду - є тіла наділені душею, а є душа наділена тілом. І вона наче має власні плани на буття його власника. Це я про людей одержимих талантом. Хочеш, не хочеш, але ти мусиш давати цей талант людям, собі. Він наче голодний звір в тобі. Йому байдуже на особисті драми, байдуже, що тіло ледь живе. Він рветься на волю. Не дає жити, спати, кохати. Це випадок з Піаф. Немічна, знесилена, хвора, спустошенна стражданнями вона продовжувала співати. Найбільше вражає мить, коли на сцену виходить зболене тіло, вона відкриває вуста і лине пісня. І людини більше немає, є душа, яка співає зсередини. Усе геть змінюється в хвилині. Якась незрозуміла дивна магія. Довколишній світ, навіть повітря перестає існувати. Залишається музика і почуття. Так виходить лише у справжніх співаків. Я не знаю, чи можуть подібне пережити люди з життям "вері хепі". Навряд. Особисті страждання - це якась така ціна, яку мусиш заплатити за внутрішню глибину. Бо лише з цієї глибини народжуються шедеври. Назвіть мені геніального щасливого співака, художника, актора. Усюди особиста драма. Так певно логічно. Це шлях до себе, розуміння хто ти і навіщо. Бо такі запитання ставиш собі лише, коли життя притискає до стінки.

Дуже сподобався момент, коли на пляжі вона розмовляє з молодою журналісткою і та ставить їй дуже прості короткі запитання, а Едіт так само коротко, але дуже ємко відповідає.

— Что вы посоветуете женщине?
— Любить.
— А девушке?
— Любить.
— А девочке?
— Любить.

Це правда, що справжня любов змушує страждати. Але саме вона викристалізовує справжню сутність людини. Тому для мене любов - це урок. Вона болітиме доти, доки ти його не засвоїш. А потім настає неймовірна легкість буття і... свобода.

Блін, цілий день сьогодні чогось ці думки лізуть в голову. От якось зрозуміла, що дуже мало лишилося простих людей. Не дурних, а саме простих. Які нічого з себе не корчать, не вийобуються, не придумують собі якийсь образ, а просто живуть. От таких, знаєте, простих-простих. Нормальних, відповідальних, добрих, які вислухають, коли треба допоможуть, коли доречно змовчать. Які можуть з усіма та кожним. Дуже такі подобаються. От у мене є подруга Віка. Вона також журналіст. Я з усіма практично зі свого міста обірвала стосунки. Нє, не усіма, бо деякі люди таки дуже мені симпатичні. А от Віку люблю за те, що вона своя в доску. Як то кажуть, проста як двері. Вона не читає, що я читаю, не дивиться те, що я дивлюся, але є в ній якась нормальна життєва мудрість, відкритість та щирість. Мені здається, не важливо, яку посаду обіймає людина, чого вона досягла в житті. Ота простота вона якась вроджена наче. Знаю дуже заможних людей, інтелігентних, знаю інтелектуалів, які можуть і заматюкатися і горілки випити, і пожартувати добряче, або просто по душах поговорити. Знаю, але таких можна на пальцях однієї руки злічити. Всі щось із себе таке роблять. Щось комусь хочуть довести. Я не люблю таких людей. Простих видно іздалеку. Я навіть не знаю, як оту рису характеру ще іншим словом назвати. Адекватність, чи що?! Вміння усіх приймати, бути усюди своїм, бути відкритим до людей. Так наче? Правда? Я раніше не була простою, дехто думає зараз також не дуже проста. Але це лише ті, хто не ризикнув зійтися зі мною ближче, порозмовляти хоча б, або кави разом попити. Інколи мені здається, що можу знайти спільну мову з усім світом, але якщо відчуваю в людині отой зайоб нещирості та показушності, то мене починає ковбасити і я не можу сама нормально спілкуватися. Мовчу, серджуся, або взагалі не балакаю. Люди! Давай будемо простими, давайте якось будемо відкриті один-одному. Без отих бажань видатися кращим. Бо той, хто дійсно чогось вартий, не має потреби це доводити. Логічно. Нє?

Жінка мусить бути первісною. Відкопати в собі це, знайти. Розгребти усі соціальні нашарування, відшукати в собі оту первинну дикість, природність. Такі люди рідко трапляються. Вони наче звірі, з якимось вогнем усередині. Той вогонь дуже чесний. Вони інакше рухаються, інкаше говорять, їх очі інакше дивляться. В таких жінках я бачу вовчицю. Вона присідає на задні лапи, гарчить. Зараз розумію, що ми занадто соціалізувалися, занато перебрали на себе ролі протилежної статі. Це фігня, що жінка мусить бути слабкою, така сама фігня, що жінка мусить бути сильною. Жінка мусить бути дикою, вірною своїй природі. Вона повинна гарчати там, де обставини загрожують її життю, де є небезпека її нащадкам. Вона повинна бути гордою, любити себе, не давати жодному в образу. Вона мусить вільно дихати, вільно творити. Чути себе. Найперше себе, а тоді вже усіх інших. Мірило успіху не якісь суспільні норми, а лише власний душевний комфорт. Якщо тобі добре — це вже успіх, це вже свобода.

Модель: Інна Кацалап Візаж: Зоя Кацалап Дівчинка просто нереально красива та природня.

я собі скачала "Шантарам". вже стільки про нього начиталась-наслухалась, що у мене в голові суцільне "шантарам-шантарам-шантарам". книгу називають супер-мега-бестселером. автора порівнюють з Хемінгуеєм. нуууу.... але люди на форумах кажуть, що читається в один "прісєст". я люблю такі книги, котрі просто ковтаєш. як чумна тоді ходжу. можу не їсти, не спати - читати. якось дочиталася до того, що носом пішла кров, але я у всьому така затята. взагалі, найнереальніше відчуття, коли читаєш цілу ніч, а вранці, вдосвіта виходиш на балкон, а на ліжку лежить прочитана книга, а ти наче п'яний під враженням. оооо.... я обожнюю просто цей стан. це цінніше найпрекраснішого вина. хто зі мною читати? а?

оце залізла в цитатник книги і накопіювала трішки уривочків. ну щоб себе і вас зацікавити.

*

Я ощущал пустоту — ту пустоту, которая полна печали, но не отчаяния, которая заставляет нас жалеть, но не разбивает сердце, которая может быть, ущербна, но от этого только яснее и чище. И вдруг я понял, что это за пустота и как она называется. Мы постоянно пользуемся этим словом, не сознавая, что оно содержит в себе целую вселенную покоя. Это слово — свобода.

*

Зарождение каждой любви, каждого действия,  чувства, мысли имеет свои основания и призвано сыграть определенную роль. И порой мы понимаем их. Иногда мы видим прошлое очень ясно, и связи между отдельными его частями предстают перед нами так четко, что каждый шов, скрепляющий их, приобретает смысл, и мы читаем послание, зашифрованное в нем. В любой жизни, как бы полно или, наоборот, убого она ни была прожита, нет ничего мудрее неудачи и нет ничего яснее печали. Страдание и поражение — наши враги, которых мы боимся и ненавидим, — добавляют нам капельку мудрости и потому имеют право на  существование.

*

Любовь нельзя убить. Ее не убьешь даже ненавистью. Можно задушить внутри себя  влюбленность, нежность и даже влечение.  Ты можешь убить все это или превратить в прочное застывшее, свинцовое сожаление, но саму любовь  ты все равно не убьешь. Любовь — это страстный поиск истины, иной, чем твоя собственная, и стоит тебе один раз ее почувствовать, не обманывая себя, во всей полноте, и она останется навсегда. Каждый акт  любви, каждый момент, когда сердце обращается к ней, — это часть вселенского добра, часть Бога или того, что мы называем Богом, а уж он-то не умрет никогда.

*

Я не коммунист и не капиталист. Я эгоист. Мой лозунг: «Пошли вы все подальше и оставьте меня в покое».

*

Не знаю, что меня пугает больше: сила, которая подавляет нас, или бесконечное терпение, с которым мы к этому относимся.

*

Каждый из живущих на земле людей – был индийцем по крайней мере в одной из своих прошлых жизней.

*

Ничто не существует таким, каким мы это видим. Ничто из того, что мы видим, не является таким, каким представляется нам. Наши глаза обманщики. Всё, что кажется нам реальным, просто часть иллюзии. Нам кажется, что мы видим существующие вещи, но их нет. Ни вас, ни меня, ни этой комнаты. Ничего.

*

Миром управляют один миллион злодеев, десять миллионов тупиц и сто миллионов трусов.

readfree.ru/site/book_full/shantaram

щоб вам довго не шукати

Люди, от за що ви мене любите?! Відчинила щойно поштову скриню, а там така краса. Це ж руцями однієї хорошої і красивої дівчинки зроблено. Якщо вона дозволить, я навіть скажу ким саме. Я думала, коли закриюся, обірву усі зв"язки - всі зникнуть, розбіжаться. Аж ні... навпаки такі хороші люди зараз поруч зі мною. Справжні на 100%. Мудрі, добрі, успішні, талановиті. Не перебільшую ні хвилини, бо так і є. Стільки слів чудових вислухала в свій день народження, стільки от таких приємних речей отримала. Навіть ніяково, чесно. Не відаю, чим заслужила. Але, мабуть, зуміли ми зачепити одне-одного. Щось дати і отримати. Подумала, що не правильно було лишати свій щоденник. Зараз я більш ніж коли чогось роблю, пишу, більш ніж коли живу. І я хочу, щоб ви також жили зі мною. Так, що повертаюсь! А хорошій чарівниці, яка зробила цю красу - від усієї душі дякую!