Загубила у маршрутці свій улюблений зонт

Забігла в магазин, бо дощ

Тицьнула в перший ліпший, а він один в один, як моя нова хустина

Не потрапила до косметолога, бо вона не пояснила, в якому салоні мене записала

Передзвонила, вибачилась і сказала, що зробить процедуру за півціни, бо я дарма з"їздила

Втрачаючи одне, завжди знаходимо щось інше

Не гірше, не краще, інше

Кілька днів тому мені розповіли історю про дівчину, яка вчилася на перекладача, але хотіла бути скрипалькою. Закінчила вуз, вступила у музичний. Їй залишилось довчитися рік. Трапилось так, що її вкусила за палець власна домашня кішка. Почалася гангрена. Лікарі сказали, палець потрібно відрізати. Скрипка була її мрією.

Я знаю історію про молодого хлопця, котрий сліпий і працює журналістом на радіо.

Ось просто зараз прочитала текст про безногого скульптора. Кілька років тому його на трасі збила машина. Чоловік опинився у сніговому заметі. Відморозив обидві ноги. Йому їх ампутували.  Почав пити, потім сам кинув. Каже: глянув на матір і так стало її шкода. Вирішив, що мусить чимось займатися. Почав різьбити дрібні речі. Зараз робить великі скульптури із дерева. Мріє зустріти кохану жінку, яка бачитиме в ньому чоловіка, а не каліку.

Я знаю історію про хлопця, який чотири разу вступав у юридичний вуз і таки вступив, бо мріє бути адвокатом.

Серед моїх друзів є дівчина, в котрої була пухлина у матці. Лікарі сказали, не зможе мати дітей, якщо прооперують. Порадили народити вже і тоді зробити операцію. Вона на той час не мала чоловіка. Зважилась, народила прекрасного синочка. Нині вилікувалась і виховує його.

Не знаю чому, але подібні історії просто переслідують мене останнім часом. Наче вмисне, аби показати, що, коли життя кладе тебе на лопатки, з'являєтсья зовсім інша сила. Ніким і нічим не керована, вона наче штовхає тебе зсередини. Підказує, куди йти. Я знаю дуже багато історій, коли люди знайшли своє справжнє покликання саме після ось таких життєвих катастроф.

Кожному даються випробування по силі. Одні ламаються від найменших, інші вистоюють і стають іншими людьми. Таких відразу бачиш. Від них йде особливе тепло, світло, у них зовсім інша енергетика.

Ніщо і ніхто не може зламати людину. Лише вона сама себе. Дуже не люблю сльозливих історій про тих, хто опустився, втратив віру в себе, життя. Не те, щоб я не жаліла таких людей. В таких випадках кажу, краще не жаліти. Якщо можеш - підстав плече, допоможи. Але за умови, що людина сама хоче щось робити, змінюватися. Інакше, доведеться тягти її на собі усе життя. Це не робить честі вам, жодним чином не допомагає тій людині.

Колись давніше прочитала у Полозкової про подвиг і сподобався дуже момент:

"Если бы мне нужно было написать рассказ о подвиге в нынешнее время, я написала бы о человеке, который узнаёт, что у него рак в терминальной стадии, но на протяжении последующих нескольких месяцев или лет своего угасания умудряется не выпить всю кровь из своей семьи собственным отчаянием и ужасом, а, наоборот, приходит к благодарности и смирению (я знаю таких людей). Я написала бы о том, как человек, которого пытались отравить, чтобы присвоить его бизнес, выживает и по длительному размышлению отказывается мстить своему отравителю, потому что у него мать пожилая, да и вообще, просто отказывается, хотя имеет все возможности и права (и такого знаю). Написала бы о человеке, у которого жена и двое маленьких детей, и он работает в небольшой конторе пиарщиком, а еще редактирует киносценарии. И ему нужно написать роман — так нужно, что он бросает работу, закладывает машину и отдает все деньги жене. И он пишет год с лишним, а она носит ему бумагу и сигареты, и когда он заканчивает роман, они должны уже всей округе. Чтобы отправить роман издателю, он продает ее миксер и фен. А она смеется и говорит: «Ну не хватало еще, чтобы роман оказался плохим» (это Маркес и жена Маркеса).

Вообще, каждый раз, когда выбираешь что-то чуть менее очевидное, чем руководствоваться первой реакцией, ты уже немножко пионер-герой. Каждое оскорбление в твой адрес, после которого ты ловишь себя на том, что искренне сочувствуешь оскорбляющему, или какой-то слишком легкий способ заработать деньги, которым тебе вдруг не хочется воспользоваться, — шаг, во-первых, к тому, чтобы прослыть чудаком, а во-вторых, на том самом духовном пути, как бы громко это ни звучало. Это не героев не стало, и подвиг не исчез, это просто официальная пропаганда никак не может понять, как ей работать с изменившийся шкалой ценностей, кого похвалить. Она этого не знает и не узнает, по крайней мере, пока не изменится. Но мы-то — мы в курсе."

Погоджу.юся,  часто з такими людьми, тими, хто пережив оцю життєву, духовну трансформацію важче, ніж зі звичайними. Вони у більшості кристально чесні. Навіть на шкоду собі. Можливо, тому, що все було поставлене на карту. Кожен з них зрозумів справжню  ціну  речей.

В житті не треба чекати якогось горя, щоб стати іншим. Навіть просто слухати себе - велике геройство. Відчуття, що потрібно розвернутися та піти зовсім у інший бік, ніж від тебе очікують. Можливо, сказати правду. Завершити безперспективні стосунки. Зробити те про що мрієш і ніяк не наважишся. Усі ці геройства зосім не позбавлені сенсу. Вони повертають нас до нас же самих. Складно, через тернії змушують пробиратися до своєї сутності. Коли ти вже ступив на цей шлях, звороту не буде. Ти муситимеш дійти.

Якщо ж  трапилось випробовування, важливо зрозуміти для чого воно. Який урок ти можеш винести.

 

я ніколи не думала, що писатиму про це. я НЕ медитую. принципово. я ДУЖЕ не люблю, коли люди оточують себе статуетками крішни, будди. перетворюються на буддистів, змінюють релігію за релігією. я не хотіла якихось глибоких духовних практик по типу медитації. але останнім часом це мене просто переслідує. моя косметолог показала мені, як дивитися в себе, наче всередину, який би я фільм не вмикала, яку б книгу не розкривала, усюди наштовхуюся на поради по медитації, якісь таємниці, тонкощі. колись подруга побачила у мене дома книгу по холотропному диханню. вона злякалась і просила, щоб я ніколи цього не практикувала сама. і я НЕ практикую, бо я не якийсь йог. для мене це дуже серйозне заглиблення  і я чомусь цього боюся. мені здається, воно ще сильніше перемкне щось у моїй голові. якасть точка невороття. сьогодні вранці я йшла до своєї маникюрниці. прокинулась надто рано. підійшла до полиці і як завжди навмання взяла книгу. розкрила її і.... там описувалася техніка медитації. йшлося про віпассану.  я почала читати і окремі речі мені дуже сподобалися. вони співвідносні із нашим життям. я додам уривок, який прочитала і виділю їх іншим шрифтом, щоб було зрозуміло. це наче якесь послання.

"Вечером я решила попробовать кое-что новенькое. Недавно в ашраме я познакомилась с женщиной, которая изучала випассану. Это очень ортодоксальная, аскетическая и интенсивная буддистская медитативная техника. Если в двух словах — надо просто сидеть и медитировать. Курс випассаны для начинающих длится десять дней, и все это время ежедневно ученики сидят по десять часов, медитируя по два-три часа за раз. Что-то вроде экстремального спорта для медитирующих. Учитель випассаны не дает ученикам даже мантру — это считается жульничеством. Випассана — практика чистого наблюдения: ты отмечаешь мысли и следишь за их ходом с вниманием, но ничто не может заставить тебя сдвинуться с места.
Физически это очень тяжело. Сев на место, нельзя ерзать, как бы ни велик был дискомфорт. Надо просто сесть и приказать себе: «В следующие два часа нужно хранить неподвижность». Если почувствуешь неудобство, медитировать на это ощущение, наблюдать за тем, какое действие на тебя оказывает физическая боль. В реальной жизни мы постоянно дергаемся, чтобы свести неприятные ощущения к минимуму — это касается как физических, так и эмоциональных и психологических ощущений. Так мы избегаем реальности, которая причиняет боль и неудобство. Випассана учит нас тому, что боль и неудобство в жизни неизбежны, однако, если научиться хранить спокойствие достаточно долго, со временем осознаешь истину: все (и неприятное, и приятное) рано или поздно проходит.
«Мир подвержен разложению и смерти, но мудрые знают мировые законы и потому не страдают», — гласит древняя буддистская мудрость. Можно и проще сказать: ко всему привыкаешь.
Сомневаюсь, что випассана мне подходит. Она чересчур сурова и не вписывается в мои представления о духовной практике, укладывающиеся в цепочку понятий «сострадание — любовь — бабочки — восторг — дружелюбный Бог» (то, что мой друг Дарси зовет «теологией пижамной вечеринки»). О Боге випассана даже не заикается, так как само понятие Бога некоторые буддисты считают конечной формой зависимости, своего рода вселенским пушистым одеялом, которым можно укрыться, последним, от чего следует отказаться на пути к полной отстраненности от мира. Хотя с этим словом — отстраненность — у меня личные счеты: попадались мне такие духовные энтузиасты, которые, казалось, уже полностью утратили всякую эмоциональную связь с окружающими людьми. Когда они заговаривали о священном пути к этой самой отстраненности, мне хотелось встряхнуть их хорошенько и заорать: «Эй, приятель, тебе бы совсем другому поучиться!»
И все же я вижу, что иногда полезно выработать в себе определенную долю разумной отстраненности, чтобы научиться спокойствию. Однажды вечером, прочитав о випассане в библиотеке, я задумалась о том, сколько времени трачу на метания из угла в угол, подобно огромной рыбине, выброшенной на берег: я или выкручиваюсь, пытаясь укрыться от неудобства, или неуемно бултыхаюсь навстречу новым удовольствиям. Не лучше ли мне (и тем, кому выпала незавидная участь быть моими родными) научиться хранить спокойствие и стать более стойкой, чем вечно крутиться в непредсказуемом вихре обстоятельств?
Я снова задумалась об этих проблемах вечером, когда нашла уединенную скамеечку в саду и решила посидеть на ней в течение часа — помедитировать в духе випассаны. Неподвижно, не дергаясь, даже не читая мантру. Просто понаблюдать. Посмотреть, что случится. К сожалению, я забыла о том, что обычно случается после захода солнца в Индии, а именно о комарах. Не успела я сесть на скамеечку под чудесным сумеречным небом, как услышала их заход; они защекотали мне щеки и приземлились, роем атакуя голову, щиколотки, руки. А потом эти жгучие маленькие укольчики… Я очень напряглась и подумала, что сейчас неподходящее время для випассаны.
А когда наступит подходящее время (дня или жизни), чтобы сидеть в отрешенной неподвижности? Разве бывает так, что вокруг никто не жужжит, никто не пытается нас отвлечь и вывести из равновесия? И я приняла решение (вдохновившись наставлением гуру исследовать свой внутренний опыт). Я решила поставить на себе эксперимент: что будет, если я высижу випасс ану всего раз? Чем раздражаться и бросаться хлопать комаров, не потерпеть ли мне неудобство в течение одного лишь часа моей долгой жизни?
Я так и сделала. Не двигаясь, наблюдала за тем, как меня пожирают комары. Если честно, в глубине души я задавалась вопросом: что собираюсь доказать этим подвигом мужества, но вместе с тем и знала ответ — то были мои первые попытки самодисциплины. Если я выдержу этот, в общем-то несмертельный физический дискомфорт, какие еще неудобства смогу пережить в будущем? Как насчет эмоциональных неурядиц, которые мне вытерпеть еще сложнее, чем физические? Как насчет ревности, гнева, страха, разочарования, одиночества, стыда, скуки?
Поначалу укусы здорово чесались, но постепенно все свелось к жжению, распространившемуся по всему телу, и мне даже удалось войти в состояние легкой эйфории на волне этих ощущений. Я перестала связывать боль с определенным местом и стала воспринимать ее исключительно как ощущение — ни плохое, ни хорошее, просто интенсивное — и на волне этой интенсивности отделилась от собственного Я и вошла в медитацию. Я сидела так два часа. Если бы мне на голову приземлилась птичка, я бы и не заметила.
Хочу прояснить одно. Я понимаю, что мой эксперимент не был самым стоическим проявлением силы духа в истории человечества и не прошу вручить мне почетную медаль Конгресса. И все же я испытала некоторый восторг, осознав, что за тридцать четыре года своего пребывания в мире ни разу прежде не воспротивилась искушению прихлопнуть укусившего меня комара. Все это время я была марионеткой этого ощущения, а также миллионов других, слабых и сильных, сигнализирующих о боли или удовольствии. Как только что-то происходит, я неизменно реагирую. А тут вдруг взяла и не подчинилась рефлексу. Сделала нечто, чего не делала никогда раньше. Конечно, это маленький поступок, но много ли таких «маленьких» я совершила? И может, то, на что я сегодня не способна, завтра станет мне по силам?
По окончании медитации я встала, пошла в свою комнату и оценила ущерб. Насчитала около двадцати комариных укусов. Но через полчаса их как будто и не было. Все проходит. Рано или поздно все проходит.

 

Переглядала учора фільм "Самсара". Про життя будійського монаха, котрий після духовних пошуків повернувся у світ та став жити як звичайна людина. Фільм дуже довгий по тривалості, але дивишся наче на одному подиху, бо протягом стрічки надто сильно занурюєшся у побут будійського монастиря, життя звичайних тібетців. Вперше я побачила отаке вивернути назовні духовне шукання. Режисер наче заперечує всі істини буддизму, або ж навпаки показує їх реальними та чесними. Дуже сподобалась думка:
- Ти не можеш у повній мірі (свідомо) відмовитися від того, що не спробував, не пережив. (навіть будда не відразу став буддою, а цього монаха за тібетською традицією ще маленьким хлопчиком віддали до монастиря на виховання).
У фільмі багато дуже красивих та чуттєвих еротичних сцен, як не дивно. Багато гарної та просторої природи.
І ось ще момент, який мене зачепив. Думки його дружини, яку він, спробувавши мирське життя, хотів залишити та повернутися до монастиря.
Коли читаєш ці слова, замислюєшся, то хто ж у дійсності будда.

"Царевич Сидхартха, Гаутама,
Шакья-Муни, Будда...
Все знают эти имена,
а имя Яшодра?
Яшодра была женой Сидхартхи.
Она любила его всем сердцем.
Однажды ночью
Сидхартха покинул их,
её и своего сына Рауля,
чтобы искать Пробуждения
и стать Буддой.
Он ушёл без единого слова,
даже не попрощавшись.
Она сочувствовала
больным и страждущим
задолго до того, как Сидхартха
хотя бы увидел страдание.
Откуда нам знать, что не ей
он обязан своим Пробуждением?
Пема...
Может, Яшодра тоже хотела
покинуть Сидхартху и Рауля!
Узнаем ли мы когда-нибудь,
старадала ли Яшодра
от гнева, одиночества или горечи,
когда Сидхартха покинул её?
О ней кто-нибудь думал?
Что она ответила,
когда её сын Рауль
задал этот вечный вопрос:
"Где мой отец?"
Что она могла ему сказать?
Какая же мать покинет
своё дитя посреди ночи?
Только мужчина
на это способен.
Таши, только мужчина!
У Яшодры не было выбора,
кроме как отказаться от мира.
Она обрезала себе волосы
и доживала в отшельничестве.
Таши!
Если бы твоё чувство Дхармы
было таким же сильным,
как твоя любовь
и страсть ко мне,
ты уже стал бы Буддой,
прямо в этом теле,
прямо в этой жизни."

Фільм цікаво дивитися навіть якщо не маєш жодного стосунку до східної філософії. Дуже незвичний сюжетний поворот та глибокий за смістом.

Останнім часом я перестала розповідати людям, що зі мною відбувається. Навряд, чи їм це цікаво. Не певна, що можу зараз чітко формулювати свої думки. В мені нині поселилось якесь дике, незрозуміле мені відчуття, що я "ніхто". Можливо, через те, що перестала зважати на інших та ідентифікувати себе через їхні оцінки. Зараз мені порожньо. Навіть дуже порожньо в голові. Я просто живу. Живу просто. Їм, сплю, кудись ходжу. Щотижня роблю якусь нову корисну справу, дуже багато працюю. Ще більше отримую інформації звідусіль. Відповіді на якісь мої внутрішні запитання почали якимось дивним чином приходити в моє життя. Достатньо просто відкрити книгу, увімкнути фільм, почути уривок фрази, кинутої кимось. Здається інколи, наче світ довкола мене стоїть та слухає оті мої внутрішні запитання і дає підказки. Зараз тих підказок, мабуть, забагато для мене. Вся інформація мотлохом звалена в кутку свідомості. Я ще не встигла її розібрати, якось розсортувати, навіть для себе. Про які розмови тут може йти мова. Постійно повторію "як є так і є". Не хочу більше ні на що впливати. Нікого зачіпати. Інколи за старою звичкою ще пробую, але це швидко минає. Мені навіть не хочеться із кимось ділитися. Хочеться просто бути. Не в минулому, не в майбутньому, а саме зараз. Нещодавно пережила цікавий досвід. Була у косметолога і вона запропонувала мені нову  маску для шкіри повік. Наклала її на очі товстим шаром, перепитавшись попередньо, чи я не маю клаустрофобії. Я сміливо оголосила, що не маю і за секунду пожалкувала. Коли настала суцільна темінь і я зрозуміла, що не можу розплющити очі, відчала, що фокус зору змістився і я наче дивлюся в саму себе. Все вивернулося назовні. Я злякалася, правда, сильно злякалася. Навіть дихати було важко, але поступово страх минув і я почала наче мандрувати в собі. Ну знаєте, так буває, мабуть, це медитація. Я ніколи не медитувала. Чомусь вважала це зайвим. Тепер розумію, у мене не виходила, бо не могла зупинити нескінченний потім думок у своїй голові. Колись писала, що маю відчуття, наче в голові сидить балакуча мавпа, яка постійно щось лепече. Так і є. За хвилину я встигаю подумати про усе на світі, тому і не виходить медитувати. Але водночас я почала приходити до цієї внутрішньої тиші. Їхала від косметолога додому  і спостерігала свій розум без думок. Це така приємна прохолодна порожнеча в голові. Навіть посміхалася цьому дивному для мене відчуттю. Потім до мене прийшов товариш. Прийшов дуже пізно, близько одинадцятої вечора. Ми сиділи на кухні, він пив каву, я зелений чай. Розповідала йому, як вибухнула колонка, як загорівся лічильник (ми давно не бачилися і він зауважив зміни в моїй квартирі). Тоді він сказав, що в той момент я діяла, наче вояк якихось спецслужб. Абсолютно беземоційно та відсторонено. Насправді ж я діяла в цьому моменті. Коли побачила колонку, яка ось-ось вибухне, коли зайшла до коридору і потім повернулася назад. Закрутила газовий вентиль. Коли на моїх очах розірвало міцну металеву трубу. Я усе це змогла, бо була на сто відсотків присутня. Не думала про наслідки, про те, що можу загинути. Просто бачила перед собою комплекс якихось механічних дій, які я повинна здійснити. У житті так і повинно бути. Сукупність дій без ярликів "добре", "погано". Усе є як є. Люди поводять себе як поводять. Вони як і ти мають на це повне право. Хіба тобі хтось винен. Який сенс засуджувати, якщо лише твій власний мозок вішає ці ярлики. Потім я зголосилася його провести. Мені хотілося вийти о 12 ночі на повітря, відчувала через відчинене вікно, що там вперше задихало теплом, весною. Я довела його до старої церкви, потім увімкнула плеєр і пішла сама гуляти нічним містом. Не боюсь ночі, не боюсь нічних вулиць, людей, котрих зустріну, не боюся гуляти одна. Усі наші страхи надумані. 99% того, що снує в голові ніколи з вами не трапиться. А трапиться зовсім інше, на що ви найменше сподіваєтеся. Такий ось фокус життя. Іще він перепитав мене, нащо мені ота порожнеча в голові. Я на хвилину замислилась, але потім зрозуміла, коли твій розум мовчить, починає говорити твоє істине єство. Ти наче під'єднуєшся до якогоїсь великої світової мудрості. Сам дивуєшся речам, які починаєш говорити, обставинам, котрі починають траплятися.

пс. фіксую усе для себе. щоб знати, куди рухаюсь. якщо вам є що казати, скажіть. якщо просто хочеться кинути порожню репліку - проходьте. мені байдуже до ваших оцінок.

лише на фейсбуці

доки я усіх вас не розгубила, напишіть у лічку хто ви там і я неодмінно додам

 

Читать далее...

я сьогодні побувала наче у казці про 12 місяців. надворі сніг та мороз, а тут квіти та краса. чесно кажучи, коли виникла ідея сходити в ботанічний сад 2 січня (виникла у мене), сама віднеслася до неї скептично. подумала, та хто там працюватиме і що там за сад взагалі. враження неперевершене. квіти, тепло, аромати, пташки. ціна вхідного квитка мене вразила - 5 грн. розділила фото з прогулянки на дві частини. і та зимова, можливо, мені навіть більше до душі. взагалі, маю намір ще "прогулятися" садибами класиків української літератури: Панаса Мирного, Івана Котляревського, Володимира Короленка. Дуже цікавить тогочасна атмосфера їхніх будинків. Так що далі буде...

смотреть

цілий ранок слухаю АВВА  і роблю приблизно ось таке))))

 

у  мене таке буває.) купила вчора в подарунок братові цей календарик і так його полюбила за вчора і сьогоднішній ранок, що тепер шкода віддавати. піду сьогодні купувати інший. я там гарні також бачила.

Ходила купувати одній дівчинці ляльку. Не знала, які зараз бувають ляльки. Виявилося, дуже дивні. Купила ось таку. Сказали, зараз вони модні і всі дівчатка граються. Сподіваюсь, сподобається.) У мене ляльки були геть інші.)

Подивилася вчора один фільм відомого польського режисера і зрозуміла, що тепер у мене будуть "секретні" фільми, про які нікому не розповідатиму.

 

Люди, проснитесь,

вокруг Всё рождено для любви,

ну а вы Дерётесь - что север, что юг,

А многие дети не ели халвы. (Увы...)

Вранці, коли забирала речі з роботи, за мною дорогою ув"язався великий чорний пес. Майже такий, про котрого я мрію, лише з білою плямою на грудях.
- Малий, нічого не маю для тебе, - кажу йому з жалем.
У руках несу два великих пакети.
Він кілька вулиць мовчки біжить поряд.
- Шкода так, - продовжую із ним розмову, бо чомусь відчуваю, що він дуже голодний. Думаю, куди б зайти дорогою та щось купити.
Раптом з церкви, повз яку проходимо, виходять дві літні жіночки. Починають кликати пса і дістають із сумок якісь пакетики з їжею. Він щасливий почав їсти. А у мене було таке дивне відчуття збігу, наче я вмисне його сюди привела, а ті жінки також знали, що ми прийдемо.

...розмова з колишнім колегою під час корпоративу. (це не загравання, він давно і щасливо одружений). (передано практично дослівно).

- Інна, ти дуже вродлива!

- Дякую.

- Але чоловіки бояться таких жінок. Навіть не уявляєш наскільки.

- ? (роблю здивований вигляд)

- Для чоловіка немає нічого гіршого за відмову, йому вже краще під потяг кинутися. 

- Якщо вродлива, отже повинна відмовити?

- Так! Я коли вперше тебе побачив, дві думки виникло: перша - яка красуня і друга - зараз вона дістане мачете та усіх порубає. До тебе на вулиці страшно підійти, коли ти йдеш.

- Страшно?

- Здається. що у тебе купа залицяльників і дуже високі вимоги.

- Але ж тепер ти мене знаєш.

- Знаю, але якби не знав - не підійшов би, це точно.

- Можна бути надто гарною?

- Так. Таким жінкам складно у житті.

- І що мені робити?

- Ти повинна сама давати чоловікові зрозуміти, що він тобі не байдужий. Вміти користуватися красою.

- Зазвичай, так і роблю. Я чесна в стосунках.

- Це добре. Тоді я за тебе спокійний.

(кінець розмови)