З запізненням, але щиро і від усього серця, як "християнка широкого профілю"(с) вітаю усіх, до кого Різдво вже прийшло!!!! Сподіваюсь, все було, як належить - казково)) І прадавнє світло зігріло ваші серця і в світі хоч на трооошечки стало тепліш... Кажу вам усім:
Христос народився!

і десь в душі я чую: Славімо Його!

І коло дверей чистий голос:
" Нова радість стала,
Яка не бувала..........."

А якщо хочете, то в коментах розкажу, що у нас говорять колядникам, коли дають щось смачненьке (або ж гроші) за колядування)))

Смачної куті Вам.. веселої коляди!!!!

Дякую всім! за купу побажань і чудові, неймовірно-прекрасні побажання!
Для дами це було так несподівано, що навіть її інтернет був у шоку від купи листівок)))
потііішили, вразили, розчулили *шумно сякається в носовичок*

зі всіма цілуюся
і обнімаюся

якщо час і надалі так бігтиме, то цілком можливо, що через пару років я змушена буду підписуватись вже... стара дама *скрушно пощипує шепока перше підборіддя*
ото ділаааааа.... мдааааа.....

Не люблю ситуацій, коли я фактично стаю гіршою, аніж об’єктивно являюсь насправді, а також людей, котрі мене в ті ситуації ставлять. Дивна фраза. Може, навіть і не зовсім зрозуміла… але я не знаю, як сказати доступніш.. от ситуація. Їду в метро.. людей немало, але пройти можна. Заходить жінка з дитячим возичком, в котрому лежить маля. Обоє непогано одягнені. І жінка поставленим голосом виголошує тираду: «Простіть, що я така молода до вас звертаюся!! В мене мала дитина тяжко хвора, треба операція, а грошей нема!!! От діагноз!!(тицяє папірець) Допоможіть, ради Бога!!!» І поооооооовііііільно рухається з тим возиком вагоном. Заглядає в очі. Кланяється злегка, дякуючи: «Благослови вас Бог!».
Чоловік, коло якого я стою, дістає гаманець – там лише монети.. тоді він із внутрішньої кишені витягує паспорт, в котрому одна-єдина сотня рублів (приблизно 20 гривнів) і віддає їй… після того, як вона йому подякувала, в нього на очах виступили сльози.. чоловік був тверезий, не подумайте чого… він віддав останню сотню... а я не дала навіть рубля із своїх півтори тисячі, котрі були в кишені на той момент. І не тому, що я така скупа. Чи жорстока. Просто я їй не вірю. Ні на мить. Анітрохи. Я чула голоси тих, у кого насправді горе.. вони говорять так, неначе їм не вистачає повітря, а не вуличними інтонаціями «подайтехристаради!!!!»
І мені подумалось… щоб їй не пішли на користь оті гроші, зароблені обманом і обдуренням людей.. вона ж не лише їх доброту чи милосердя обманює.. вона обманює їхню віру… А я не хочу, щоб мене обманювали. Я не дозволю паратизувати на моїй жалості… і не буду відкуплятися десяткою - щоб мене залишили в спокої та відійшли. Так, я подаю інвалідам… але! Я знаю – що і тут обман.. адже, кожен каліка - в камуфляжі.. і я розумію, що не всі вони – з війни.. А ще я дуже боюсь, що один з них до мене доторкнеться, чи потягне за полу – «поооодааай!!». Реально боюсь. І коли той, що просить, пробирається крізь людей, мені хочеться зникнути, провалитись кудись – щоб бути подалі від нього… і я боягузливо закриваю очі. Очі не бачать – серце не болить… Подаю я тим, хто грає в переходах.. вони прийшли сюди, щоб заробити. І я поважаю їх працю, майстерність , відвагу і, може, - відчай… просто так - не кожен вийде і поставить пустий футляр перед людьми…

Я знаю, як можна назвати мене, прочитавши оцей пост. Можна – черствою.. можна – байдужою.. і ще і ще і ще якось… я знаю чимало слів.. і я знаю, що не оскудніє рука, котра подає… і що коли стукають – потрібно відкрити.. і що в жебракові потрібно бачити Христа. Я знаю це все, і навіть більше.
Але.. я не хочу, щоб мене знову і знову і знову обманювали і спекулювали моїми почуттями і паразитували на милосердності чи там вразливості...
І я, напевне, ніколи не подам людині, котра сама може працювати.. і ніколи не дам грошей (як милостиню) дитині. Щось із їжі – будь ласка.. грошей – ні за що. Надто часто це злочинно. Так ми просто лицемірно від них так відкупаємось… а я не хочу лицемірити… я просто втомилась…….

Усіх Андріїв
Андрійовичів, Андріївних, а також їхніх мамів-татів, братів-сестер (а також всю родину до п*ятого коліна), приплюсовуєм до когорту коханих друзів і колег, та інший небайдужий люд
вітаю з іменинами!
нехай тим славним іменникам гикнеться
гоп за них!!

щоденник каже мені своє "фе!".. ну або "фу"... і вперто виставляє свій власний дизайн.. в білому кольорі..
не те, щоб я якось не любила білий колір.. або він мене дратував.. зовсім ні..
але мене бентежить, що я нічого не можу з цим зробити
жах!

*пішла шокована працювати*

дружні обійми, співчуття, розради, а також слушні поради - приймаються
в необмеженій кількості

у дами криза жанру...
питають колеги, питають рідні та сусіди, запитує подруга, цікавиться колишній .. скажімо... той, чиєю дамою серця я була... турбуються подруги і не дає спокою щонайкращий, від якого я вже останнім часом переховуюсь аж у ванній, а мобільник передбачливо!! таааа... я така така - передбачлива)).. залишаю в кімнаті...
і всі з одним питанням (слава Богу, з різними інтонаціями) - "що тобі подарувать??!"
а я банально не знаю.... От не знаю, чого мені хотіти і чим би то мені обдаровуватись... ніііііі... я таки трохи знаю.. от, моооже, таксу, котрого я назову ласкаво вишукано-просто і красиво - Педро.... або кота породи сфінкс... ага.. то саме те, що ви собі подумали - ці коти дико красиві.. безшерстні... але... я вилітаю з дому о 7.50 і повертаюся в ліпшому випадку о 20.15.... жорстоко буде заводити когось живого і прирікать на самоту..
а нічого іншого мені якось навіть і не хочеться...
дійсно - криза жанру у дами...
а жаль.....

Ви знаєте? Дама помітила за собою хммммм дивну примху...
от приміром, якщо певна особина мені стала подобатись і я прониклась, не побоюсь навіть сказати, до неї симпатією.. то бідолашній тій особині вельми пощастило. Тому що відтоді я перестаю дотримуватись правил хорошого тону, наука усіх виховних годин нашої гімназії вилітає з моєї голови, і я починаю всіляко свою ту симпатію виказувати. Словесно. Якщо ви мені подобаєтесь, то будьте готові почути від мене захопливе: "От бамбуула (потвора, ганебний слимак, гидкий гівнюк, гівнюк ненаглядний, балда абощо). Якщо я особливо вас виділяю, то можу ласкаво назвати "мій рибіць", "рижа жаба" або - "жаба волохата", "жаба вухата", любий маразматик, стерво, сволуч і падлюка - усі ці лексеми - яскраві ознаки мого захоплення вами і навіть ммммм найочевидніша ознака, що у внутрішній шкалі цінностей ви переведені із близьких - у рідні.
якщо нічого такого нема і близько... то це, зізнаюсь з сумом і прикрістю, означає, що ми ще далекі одне від одного.. як зорі в космічному просторі.. але ж все ще попереду.. дайте мені час, і колись-таки я назову вас ласкаво старою шпорпавкою... атож

я така неуважна, таааака неуважна.. ужас
каюсь і соромлюся

ВІТАЮ НОВОГО ПЧ!!! рада Вам. Сподіваюсь нам з Вами буде цікаво))
а Вам з нами - ще цікавіш))))))

хммммм а ще хтось таємничий подарував мені свою симпатію.
Дякую добрій людині, котра оцінила мій скромний смак.
жму лапки

хорошим людям, котрим цікаво як я собі маюсь, кажу: маюсь добре. Хотілось би краще. Щоб, приміром, було тепло. А у шефа щоб був настрій. Бажано, позитивний, а не перманентно-депресивна агресія.
а ще мені не подобається те, що навкруги вже все миготить, блискотає і переливається новорічними вогнями-прикрасами. І всюди "С Новым годом!" Особисто мене то напрягає. Я фізично виснажуюсь від цього буйства святкування. Не люблю, коли отак от наперед все випячується. Таке хороше свято і отак от вульгарно споганити... за тиждень-півтора прикрасити.. навести всілякі там марафетики.. саме те було б... а за півтора місяці... блін... ця мішура ще й після свята місяць триматиметься.. фу! де казка Новорічної ночі, дозвольте поцікавитись? Де таємничі приготування? А нема.. Зате - святкова істерія поооовним цвітом буяє і косить неадаптований люд... еееех...
Зима для мене - катастрофа
в плані свят.
Треба пережити Дні народження щонайкращого, братика молодшого, тата, похресниці, двоюрідного і троюрідного братів, пана Слапчука (ми завше вітаємо одне одного), трьох однокласників, двох подруги, річницю весілля шефиці та її День народження.... оооо а ще ж і своє Др…. ну і – Новий рік(рос., укр., а ще друзі у Франції, Іспанії, Англії... і їхні теж.. йооооооой!!!!!), та Різдво(в двох версіях, - православне та католицьке).. Андрія, Миколая (оооой... мама - Миколаївна), Василя.... і далі можна буде спокійно помирати, якщо доживу....
ну як? як це все пережити і залишитись і здоровому глузді?
Господи... а подарунки?
як каже колега Акимівна "а шоб мене вкрали!!!"

І знов зима у цьому світі.. і знов зима..
нарешті

Замкнувся світ в твоїх долонях.. Життя замкнулось в стінах голих. Стінах із вікнами повними світла… стінах, де тріщини вже всім помітно.. – бубоню тихенько я.. опоетизовую дійсність..
..я все бачу в сірому. Така от вада зору. Певне, вікова.. Допитуюсь сама себе: «От що в нас є?».. «У нас є стіни.. стіни є, а дому ще немає…» - сама собі відповідаю.
Стіни захищають.. Стіни розділяють.. «Все буде добре» - кажеш ти з сусідньої кімнати. Це твоя мантра, котру повторюєш сотні разів на день.. віриш.. чи – хочеш вірити? А розмовляти крізь стіни, все рівно, що крізь зуби – головного не чуєш. Схоже, ми давно не чуєм головного.. а без цього помешкання не стане домом..
ми якісь бездомно-безпритульні..

Хороше життя в поганих умовах. Тобто, умовах несприятливих… (якщо зарплата менша, аніж хочецця.. а працювати нема натхнення, і відсутній гаманець-покровитель, то умови саме несприятливі) то що ж потрібне для хорошого життя приміром, жінці? Хмм.. одні, досвідчені, або як каже колега Дмітрій, прожжонні – багато чого. Інші, легкокрилі, - що не так вже і багато. А я знаю, що апетит приходить під час обіду… якщо якось, зовсім ненавмисне, а, може, навіть дуже випадково купиш сумочку за 150 нерублів, то вже абсолютно неможливо з нею носити взуття за 80 нерублів… треба – щось дорожче сумочки. Така собі аксіома, котру знає кожна мадама, котра свою жіночу свідомість почала активно ожіночувать через ґламурненьку пресу. Там кууупа феєричних порад. І навіть трапляються статті про те, що розумні жінки теж!!! бувають!!(ну це ж треба) красивими.
Підсумовуючи вищесказане, хочу сказати, що, напевне, правий був наш філософ, коли казав, що освіта – зайва розкіш для більшості народонаселення, тим більше вища. Три класи – і вперед.. Тому що справжніх знань – нема, лінь ті знання вигризати.. а працювати, як трудились батьки, – вже не пафосно. От і виходить: ні тут, ні там.. от і з*являється натовп шалених боварі, вихованих на псевдокультурі, але зі справжніми претензіями до всього світу…

Про що думається восени?
Восени я думаю про тумани. В тумані місто виглядає красивіш. І загадковіше. І ніби все сповільнює ходу… Коли менше бачиш… то все виглядає набагато гарніше, - напевне то своєрідна перевага близорукості..
Восени я думаю про кольори, що гріють. І обов*зково купую собі щось багряне…
Восени ранки смачніше пахнуть.. пахнуть не буденною кавою а гарячим шоколадом, чи какао..
Восени хочеться зі всіми розлучитись і відлетіти у вирій. І побути насамоті. І проспати роботу. Сидіти коло вікна і спостерігати за життям вулиці і падолистом. І слухати печального Марчелло. Або ж - пустотливий «Жарт» Баха.
Восени хочеться змін..

дама була певний кавалок часу відсутня. їй дуже прикро - халепа з трафіком. Вона вельми скучила
а ще їй соромно
ОРЕСТЕ!!! я тебе вітаю!! з минулим святом!! особисті побажання - в інтимному спілкуванні (інтимному - значить без сторонніх вух, а не те, що першим спадає на думку). цілуваю ув мордякушку!

і тепер вряди годи я тут щось писатиму.

Чим ми, українці відрізняємось від інших приїжджих до Москви? Коли йде кілька узбеків, грузинів, вірменів, американців – вони між собою розмовляють на власній мові… переді мною йшли мої колеги з сусіднього відділу. Українці. А вгадайте-но, яяяякою мовою вони розмовляли???

Правильно. Російською….

не знаю як хто.. а я вельми не люблю давати поради... так.. дружні рекомендації... творчі роздуми на тему : "я б на твоєму місці..".. а ще не люблю, коли на мене зсилаються: "а он вона.. ага ага.. ота от казала..." але часом мене заносить... у мене поцікавляться ну тако собі.. знічев*я.. .. а тиць їм творчу концепцію, креативний поворот і цілу лінію поведінки, емотивний план і стиль спілкування)))
хоча... є в мене улюблена порада: давай заспокоїмось і подумаємо!
а взагалі-то, я почуваю себе ходячою філією газети "Порадниця"... то тут щось прираджу... то там щось порекомендую... а людина в міру своїх творчих можливостей яяяяк втілить у життя.. зі всієї дурі... а там від моєї поради лиш згадка лишилась... і посилання.. мене звичайно, з порадами моїми. Отаке життя невтішне...

В суботу ми ходили на книжкову виставку-ярмарку. Черги здоровенні, як на малюнку в моєму древньому букварі до Мавзолею. А ми запізнювались (я дуже хотіла потрапити на зустріч з Людмилою Уліцкою і вона вже якраз почалась), отож, ми купили квитки з рук і тихцем прооосковзнули без черги.. *мені майже соромно*
Всередині теж був натовп. Де проходила зустріч з пані Людмилою, я зрозуміла відразу - це там, де ціла купа жінок різного віку екзальтовано-схвильованих, притискаючих книги в знайомих палітурках до грудей. Зустріч з письменницею намагався проводити юнак десь коло тридцяти, схожий на арт-сексуала і вигляд в нього був - як от підтале крем-брюле в карамелі. Він час від часу волав: "У кого есть вопрос??!!" і робив ліниво-зацікавлений вираз обличчя. А потім тицяв мікрофон комусь із наповпу бажаючих спілкуватися з улюбленею письменницею.
Письменниця була втомлена від пошановувачів і байдужа до пошановування, помітно, що всі питання їй давно знайомі і вже добряче набридло відповідати на типові питання, робити зацікавлене обличчя і спілкуватися з читачами. Частину питань вона не дослуховувала і коротко вимагала: "Дальше!" або "Следующий вопрос!". Від закидів, в стилі "ооооо! ви мая любімая-прелюбімая!!!" відмахувалась рукою. Склалось враження, що дама різка, гостра на слово і байдужа до натовпу прихильників. Видно було, що ніякого задоволення від зустрічі нема і натяку, і що мисткиня чекає, коли нарешті все це закінчиться. А потім ми підписували книги. дама була гречною, - ставила ініціал і прізвище. Всім бажаючим, - геть усім.. до останнього(але то вже із обов*язку перед видавництвом). Задоволення мені від зустрічі було мало... жаль..
Потім ми бродили ярмаркою. Я купила собі "Вибране" Вінграновського і "Улюблені дитячі вірші" "А-ба-ба-ги-ла-ма-ги", за що мене пригостили шампанським та цукерками. Ціле море радості було від відритого на випадкововій сторінці і знайомого з дитинства: "У моєї доні оченята сонні.."
Вже мандруючи до виходу, наткнулись на ще один жіночий натовп - Олександра Марініна підписувала свої детективи. А мій тато її прихильник. Я притормознула. Купила книгу. І підписала її для тата. Через півтори години. Просто пані Олександра полюбляє в процесі підписування спілкуватися і пише кілька фраз, як мінімум. Я не читала жодного її твору. Але сама пані автор мені якось сподобалась більше - мила і без пафосу втоми від уваги і слави. Вона теж була змучена від зустрічі, але не відвернулась від жодного з кагали ідіотських питань..
ну буває ж..

в колеги по роботі проблеми проблеми проблеми...
прикро
і вона весь час задає питання, швидше самій собі: "за что мне это?!!... ну за чтоо?!!!"
а мені здається, правильніш... ліпше.. і, може, десь від того і стане легше, якщо спитать себе: "для чого мені це все?"
просто призупинитись, завмерти і спитати тихо-тихо саму себе, чи когось у собі - для чого?
а не купувать банальний коньяк...
хоча, я, звичайно, можу помилятись... тому й не раджу їй нічого такого...

знаєте, що мене цікавить? мені, як казав один викладач нашого універу інтерЕсно, чи я теж трохи ммммм.... придурію після того. як народжу (егееей! прохання не хвилювацця! дама не вагітна!)..
.. просто була свідком бесіди щонайкращого з нашою породілею про дитятко. вони п*ять хвилин (я не перебільшую) розмовляли про те як Маруся пукає (ПАРДОН!!!) і що перед процесом газовипускання вона трохи пхинькає і якось крутиться і морщиться.. і до чого те все?- дивувалися, і робились припущення щодо консультації з лікарем.... на моє підсміювання щонайкращий образивсь. Тут таке серйозне питання.. а мені - сміхи... отака от я недосконала особина і так мало проникаюсь Марусиним пуканням... ганьба мені, звичайно))))

якщо хтось буде поряд в золотий час мого материнства і почує від мене щось типу: оооой пропукалааась... покакуняла... попісюняв... БЛІН.. стукніть, будьте люде(с) чимось важкуватим по голові, ага?
дякую за увагу і розуміння


прошу пардону!! в мене ж нова читачка!!! привіііт, Kriska Даша!!!
рада тобі))))))))))))))))))))

сьогодні ніби свято. ніби має стати комусь світліш...
а ще сьогодні - річниця горя.. я не вмію плакати на публіці. Я уникаю пафосу масових скорбот. Я не піду на мітинг.. просто виложу фото у щоденнику зараз, а увечері поставлю свічку на вікно... і в день, коли багато слів і молитов за тих, хто загинув я хочу помолитись за тих, хто лишився... кому з цим усім жити...
змиритись... з-миритись... значить, - повернутися у мир, у життя....

нехай загояться рани Ваші...