літо проминуло
завтра осінь... бабине літо...
павуки-мандрівники, дощі....
першокласники святкові, вчителі з оберемками квітів..
осінь

от би навчитись з*єдуватись в незалежності... Не ділитись на східну і західну.. Не клеїти ярлики на одних - бандерівців, на других - зрусифікованих..
не принижуватись, з піною доказуючи, - що ми чогось варті, що ми - народ, що в нас є своя культура...
от би не принижуватись.. не оглядатись на сусідів... не гніватись на придуркуваті заяви якогось там опудала Ж
от би менше пустих розмов, співів та шароварів, а побільше праці..
.... думаю... от би нам кістку в горло... оту що не дає зігнути шию і схиляти голову перед всім і кожним...
гідності нам і мудрості

зі святом!

А я сьогодні стала бабусею.
Номінально. В щонайкращого внучка народилась. Напевне, Марія буде, Маруся, тобто. Отак от.

Моя чудо-диво шеф вирішити розширити свій кругозір та професійні навики. Автокадом зайнялась. І вислала мене за підручником… Оце повертаюсь я після марафону по трьом магазинам… їду в метро.. стоооомленаааа (ага, ви б попоходили по жарі.. на підборах, всі діла.. та ладно). Ото їду… придивилась: а в вагоні купа осіб чоловічої статі. І тут мене прострілила думка: агаааа…. уууу…. А нікого з них то я не хочу! Ні-ко-го!!. Не пробуджують вони в мені інстинкт хтивої самиці в період шлюбного гону. Не мріється мені, дивлячись на них… Це зі мною щось не те, чи чоловіки поповиводились – дивуюся собі. Прямо переді мною два субтильних хлопчики обговорювали перевагу муссу для волосся над гелем… мдааа… от про що б я не бажала говорити з хлопцем, то це про косметику… ну хіба що зі своїм перукарем Сашком, нууу… або ще якби в мене був друг арт-сексуал (красива назва для осіб нетрадиційної орієнтації, чи не так?). А навкруги сидять вони – чоловіки… мдааа… ужас. Дівчата – хоч зараз в бій: зачіска, одяг, макіяж, парфуми. І вони.. штани висять (російською – «небрежно»,- коли те що вульгарно називається «матня» коливається десь ближче колін). Якісь масні… жууують реетееельно гумку, ніби щелепи собі качають…
Ото і думаю… або моя свідомість остаточно перейшла в зашлюблений стан і не визнає нікого, окрім щонайкращого, - ну, як об*єкт бажання… Або ж чоловік, який гіпотетично міг би стать отим об*єктом, не їздить в метро.
Ото. Які тільки думки не взбредуть в голову стомленій дамі в час пік в метро…

Дивну тенденцію помітила: більшість моїх друзів та знайомих, котрі живуть в громадському шлюбі понад два роки... після жаданого одруження живуть разом пару місяців, ну максимум рік – і розбігаються.
Отаке от. І я собі думаю: А, може, ік чорту те одруження? А, може, ми і далі поживемо собі так? Тим паче, що традиційного весілля все рівно не буде. Вся родина однаково не збереться.. а велике дійство загалом влаштовується для гурту глядачів. А з невеликим кавалком можна і в кафе посидіти, або в парку, в кафе на воді – якщо тепло буде. Бо щонайкращий останнім часом постійно заводить мову про одруження. Але в Москві це не можливо, бо ми громадяни України. А у відпустку нас разом не відпускають.
Отож, я вся така незаміжня-незаміжня баришня. Холостякую от.

PS Дякую комусь... дякую тобі... я ПОСМІХАЮСЬ (ми собі знаємо, ви собі здогадуйтесь) о

наскільки я відверта у щоденнику? хмм.. колись я мала собі приказку: " я можу бути чесною, але не відвертою, а можу навпаки - відвертою, проте нечесною"
Отакий от калмбур.
Я досить відверта - для чого мені тут займатись дурисвітством? але я про багато речей взагалі не пишу нічого
а коли отут скажу, а отут от - змовчу це можна кваліфікувать як нечесність
така собі строката правда
де більш мовчиш, аніж говориш

в офісі все шкереберть і шарварок - генеральний подавсь у відпустку... якщо хтось подумав, що наступили дні відпочику (хммм.. я й сама на це сподівалась) - ахаа... нічого подібного, бігаєм витріщивши очі.. з часом просто катастрофа - триста завдань водночас і всі першочергові... телефон здурів і дзвооонить без кінця і краю... не п*ятниця, а якесь суцільне неподобство!
... а можна було б .... оо! задерти ноги в район монітору.. зробити мікс-коктель з виноградного соку і мінералки... включити Шаде і почитати щось не надто сучасне і модне... гаразд..
скакаю далі працювать
ще пару тисяч відер - і ключик у нас в кишені!!!!

йоой! не зауважила я.... голову - в попіл! в мене новий читач Джигад Дудаин - вітаю! сподіваюсь, Тобі буде цікаво)))) старожилам новенького не ображать ;)

У нас стало більше банків, де були магазини – зараз банки. І менше дівчат з цигарками на ходу ніж в Москві, вони в нас більш локально – у барах. А ще в нас все повільніііш… я тепер звикла бігати як лошиця, а вдома ходять чимчикують чеберяють павами. А ще мене навіть трошки дратувало, що я не можу в будь який час доби, і не зважаючи на вихідний день поповнити свій рахунок мобільно зв*язку… і насмішила реакція дівчинки-касира в супермаркеті, коли розрахувавшись за покупки, я протягнула двадцятку і попросила кинути її на номер мого телефону. Було враження, що мене мають за дуже дивну особу (а простіш – за ідіотку), а я просто звикла так поповнювати рахунок….
І чи не найбільше мені сподобалась нова пісня Океанів – «Я не здамся без бою!» можна використовувати як гасло, чи життєву позицію, як на мене

Як тяжко зустрічатися з минулим… він для мене минуле. Минуло-незворотнє, якщо говорити точніш. Я для нього… хто я для нього?.... Він достеменно знає, що я – з іншим… а все рівно… дивиться такими очима, що мені хочеться втікти, сховатись, відвернутись… чи базікати несусвітню глупоту, - аби не бачити отого такого погляду. Чекаючого. Відкрито здивовано-зачудованого. Він хороший. І правильний. І я завше коло нього як на п*єдисталі. Він до мене тягнеться з усіх сил…. А мені нема куди рости з ним – до нього… і не тому що я такий великий інтелектуальний сноб, а він звичайний хороший хлопчик без забаганок і претензій… а просто ми із різних світів… ми міряємо різними вимірами…
А може, все значно простіш – я не люблю його. Ну не люблю – і край.. і тому так тяжко бачити його закоханий погляд. Тому я стаю кусюча, як оса – я не люблю його і не хочу його любові…
А яке ти мала право отоді… колись – закохувати його у себе? – спитає у мене хтось занадто чесний
Аніякого – відповім я.
Ніякого… я й не думала, що він закохається… я думала, все буде легко, невимушено і лиш на одне літо. Я помилилась… а він пише мені вірші… і він каже: «ну побудь іще трохи…».. а він питає: «а ви вже одружились?». А я хочу піти - з першої хвилини зустрічі в кафе… а мені незручно.. тяжко… і нудно..
Тяжко, коли тебе чекає хтось, кого ти не кохаєш….. а сказати йому про це… я кажу вчинками… поглядами… рухами… відсутністю своєю… і – присутністю теж… лиш словами мовчу..
Колись сказала… один раз… а він не захотів почути…
А він повірить не умів

Дорога додому. Як завше не без пригод… здається, що всілякі чудасії так і липнуть до мене. Починаю звикати…. Та гаразд
Під*їжджаєм до вокзалу… бачу – чимчикує дядечко з великим барабаном, за ним – з трубою… «Хммм – думаю, - що то діється?» Виходжу, а біля мого вагону зібрались музики і як тільки я вийшла, звучить фраза: «На честь повернення на рідну землю ля-ля-ля Улліси (нехай так) марш!» і ого-го-гооооо… і весь вокзал зглядається, і провідниці
поповиходили… і я в повному шоку.. а тут мені тиииць букет! І яяякий букет! Тааакий!. І ще один з улюбленими жовтими квітами… отакий був музичний сюрприз від брата (бажаючі можуть заздрити, не бажаючі – копилити губу, сильна стать – мотати на вус).
І моооре радості! І вулиці рідні-рідні… і обличчя найпотрібніші… і всюди мова наааааша! А далі все побігло полетіло поскакало… і як завше я нічого толком не встигла… і так мало побула вдома… і так хочеться назад

коли не хочеш відповідати на питання - усміхайся... хе хе хеее.. скільки - но мені прийдеться усміхатись друзям, рідним і знайомим... "ти схудла", - скаже мама,- "певне, не їси там нічого.. і суп місяцями не вариш..." а я усміхатимусь... "а ти змінилась - скажуть на колишній роботі, - ооо і зморшка он перша під оком, певне нелегко там?" а я посміхааатимусь і віднікуватимусь... і розказуватиму, що все чудово, все так, як я й хотіла... "оооооо.... а ви ще досі не одружиииились? щеее досіііі?!!" обов*язково скаже хтось... а я скажу... я скажу, що я лиш тільки починаю звикать до цієї думки - вийти заміж.. (я вагаюсь... хоча вже й ходили дивитись на обручки, і діло йде до того, що десь геть-геть близько я стану замужня дама) і усміхааааатимуууусь щасливо-щасливо, безтурбооотно...
я вмію усміхатись
усміхатись!

спостерігаючи за життям... за відношеннями та вчиками, я прийшла до висновку, що жити ДЛЯ когось, все життя присвячувати комусь, розчинятись в іншому як сіль у воді - вкрай невдячна справа. Мабуть, ще карає Бог за те, що не живеш своїм життям, що своє - відкладаєш, і що таак втручаєшся (ну і що з того, що з благими намірами) у життя іншої, нехай рідної... нехай найближчої людини....
Якщо тебе міцно і затишно обнімуть - як ти розправиш крила для свого польту? Якщо слідкуватимуть за кожним кроком і ловитимуть в падінні - як навчитись вставати?...
Найвища мудрість - просто бути поряд - щоб вчасно подати руку... але не нав*язуватись... не вішати тягар вдячності на найрідніших людей...
хоча! так важко! важко це... не відсторонитись егоїстично... і не задушити власними переживаннями і почуттями...
і все ж таки - треба жити власним життям... щоб ніколи не було спокуси сказати: "я все життя для тебе... я всі найкращі роки віддала..." не приведи Господи...

не пишеться... мовчиться...
коли багато подій - нема часу на щоденник.. може й так... просто руки не доходять
думаєш думаєш думаєш
вирішуєш одні проблеми надумуєш нових
хммм... я знаю, що багато думати - то зле, тому що не вистачить часу на життя і вчинки. Хоча, може, то і до кращого, адже дечого можна було б і не робити, дещо оминути...
мені так набридла Москва. Тут нема часу на життя... тільки на біганину....
зате вже в неділю я буду вдома!!

Кажуть, життя вдивовижу логічне. Чула, що всі лінії перетинаються, а дороги ведуть лиш до потрібних нам людей. Одних ми вчимо, в інших – навчаємось, хмм… от би не сплутати… Я от думаю: а правда! В моєму житті є, ну хай був хтось, хто лиш брав.. якому я безкінечно віддавала(і рада, рада була віддати!).. ну і чесно кажучи, не найкращий той хтось мені трапивсь… а в іншого я лиш беру-беру-беру і віддати не вмію… прикладаю, як подорожник до рани, одужую, відкидаю, йду далі… і навіть згадувать не хочеться. А людина хороша. І не те, щоб я стерво егоїстичне була.. ні… просто у нього я лиш беру… напевне, то називається закон рівноваги в житті
А можливо, я себе так лиш втішаю…

Людина, каже пан Слапчук, збудована за принципом пісочного годинника, їй просто необхідно час від часу перевертатися з ніг на голову….
Мудро.. мудро. Мене життя перевертає.. правда, з такою швидкістю, що іноді здається, що от от знудить. Я собі думаю «якби все, геть усе, почати спочатку, чи хотіла б я все те саме отримати; зустрітись знову з тими ж людьми… пройти слід у слід…» Однозначно – ні.
Не тому, що таак погано, зовсім ні. Просто не хотіла б.

Світле свято Воскресіння.. Світла радість.. світлий сум...
І все-таки, радість... і все-таки торжество життя і любові
Всім кажу: "Христос воскрес"!!!!
і чую ваше "воістину...."

шукати себе. Визбирувати себе у снах (своїх, твоїх, його.... та мало чиїх), вишукувать себе у книгах, фільмах, фразах, п*єсах... примірять: моє? чи то зовсім тут не я?? шукать себе у фото, де маленьке маленьке дівча посміхається на весь щербатий рот,чи де купа студенток регоче від душі, і навіть пошукать саму себе на фотографіях ще молодої моєї бабусі...
шукать себе у комусь.... шукати себе в люблячих очах, в мелодіях, котрі мугикаються нишечком під ніс.... шукати всюди..
шукати себе у собі

О! ооо шановні читачі, чи звірялась вам брава дама(то я про себе майже скромно!), що вона любить? Дама любить поезію. Найбільш українську(ну не кажіть мені "фе"... я на таке не зважаю... і взагалі, мене важко збити з пантелику .... а в мене ж того пааантелиику!)..
так, найбільш мені довподоби поезія минулого століття, десь так до року 33.... 36..., допоки її не знищив сталінський шизофренічний чобіт (якщо ви не знали, то на початку 30 років в Спілці письменників нараховувалось 249 чол., опісля їх лишилось 38.......).
Отож, Василь Чумак. Дуже сильний і яскравий поет.

Я ЗНАЮ
"Любов - кошмар, любов - наруга,
Любов - знущання над собою."

Язнаю - кров останню вип*є,
коли до серця припаде.
Я знаю - нерви стануть дрип*ям,
Коли очима поведе.
Але я кличу, кличу, кличу:
- Відчуй... Прийди - і близько стань.
На мене глянь. Так просто-просто:
Без поцілунків і зітхань -
Я твій тринадцятий апостол
Від димарів, з вогню повстань.....

Секунди сипляться піском
їх вітер часу замітає,
а Леда все тече нишком
і мулу в ній зовсім немає…

а скільки мулу у душі
намуляли ці дні болючі,
і полеш, полеш спориші
і всі помилки – неминучі…