Хмм… світ захопився таємними братствами, тьмавими образами та загадковими темними історіями. Пані, чи то пак, панна Марина Соколян теж потрапила в цей гурт. В її книзі «Кодло (експериментальне дослідження)» цього всього ціла купа. Там інтрииг… там таємниць… присутні викрадення та тортури. Ви зацікавлені? Йдемо далі. Справили враження епіграфи, які авторка використала в своїй повісті: «Як я вже казав, єдиний шлях до серця жінки лежить через катування. Запевняю вас.» Маркіз де Сад…. Вишукано, чи не так?
Отож, чи не з перших сторінок ми потрапляємо в таємничу школу. Все дійство розгортається там. Авторка принагідно знайомить нас з конспектами, занотованими на лекціях, а предмети ж якііі! Теорія змови, Методи фальсифікації, Практична міфотворчість, Маніпулятивна психологія... І треба зауважити, що панна автор знає, про що говорить)) До наших послуг також анкети учнів, в яких ті щиро звіряються що б їм хотілось отримати від навчання в цьому закладі, - непоганий хід, чи не так? Приємна мова твору, гарне володіння словом, інтелектуальність автора – все це ЗА те, щоб прочитати книгу. Якщо, звичайно, ви її знайдете у книгарнях ..;))

Напевне, всі знають, що читаючи книгу закордонного автора, ми читаємо перекладача. Щастить, якщо справді хтось талановитий трапиться… а якщо таке собі, - абищо? Весь шарм книги коту під хвіст. Вихід, як завше, є. Найбільш правильний – вивчити мову і насолоджуватись оригіналом… але то нелегко.. і прийдеться вчити мову не одну, а цілу купу. Зате, інтелееект буде ого.
Варіант наступний. Запам*ятовувати перекладача. Прочитали книгу, - сподобалась? Стиль, настрій, як виписані діалоги – записуємо перекладача, а потім в книгарні шукаємо прізвище не тільки автора, але й того, хто гарно (на наш смак) переклав. І буде нам щастя та гармонія сприйняття.

Грав на сцені, а похований в тіарі. Його проповідь як мудра бесіда, а не як завчена назубок роль. Він говорив з нами нашою мовою. Він володів нею ліпше нашого тодішнього президента. Але насправді його мова – мова любові та прийняття тебе… І виникало відчуття особистої бесіди… Не вірю! Не вірю, що кілька мільйонний натовп – просто результат грамотного піару. Це, все-таки, жаль і скорбота за Людиною…
Світла Йому Пам'ять…

Звернула увагу от на що… Все міняється. Думка не нова, атож. Але.. Міняється з часом і наше минуле і майбутнє. Раніш я в своєму минулому бачила одне, зараз – інше. І майбутнє уявлялось інакше, ніж тепер. Так, якщо мені скажуть, що минуле лишилось тим самим, лиш змінилось відношення до нього і його оцінка. Я згодна. І все ж… своїми теперішніми вчинками і життям я змінюю не лише своє майбутнє, а й знецінюю(або зовсім навпаки) минуле. Так. Насправді.

От не знаю, мабуть, так буває… може, так повинно буть… І як там трапляється з іншими?? Бог зна… мама каже, що в мене все не так, як у людських дітей. Людські діти нормально живуть і правильно виходять заміж. І правильно викручують ганчірку для підлоги. Мені нічого з вище названого не вдавалось. Ніколи... мож, то який збій на генетичному рівні?
Зате в мене був він. Дааавно. Але якось так назавше. Він був епохою в моєму житті. Барроко. Саме так, - з двома «р». Рокоче часом і зараз. Такий химерник з чорним почуттям гумору і світлими очима. Все життя було б інакше, якби не він. Мій світогляд, смак в книгах, музиці… зрештою, чоловіках (котрі володіють мовою не на рівні банального компліменту)… епоха тривала й тривала.. а час йшов, сипався і біг.. а я все гадала вітру по лініям руки.. і сенс життя вміщавсь увесь - в його імені..
а потім все полетіло ік бісовій матері шкереберть. І протрусилось попелом, і снігом побіліло.
Ну от… а тепер, коли все як на старому-старому фото.. вже й не віриться, що було.. і якщо було, то що було - так. А виявляється, я ніби в пазли граю. В кожному, хто близький мені, є щось від нього… є, є щось Баррокове… із багатьох одного складаю. Його. Неминучого.
Недавно забрела в книгарню.. набрела на книгу про Джима Моррісона, і ніби током вдарило, - з старих фоток нахабний погляд… бароковий..
Буває, кажу собі… кладу книгу і йду далі. Далі далі далі… все далі йду від тебе. Все незворотньо.

шльоп, шльоп шльоп.... чуєте? то я чалапаю зі шкафу. Вселенська моя туга і безнемірний мій печаль закінчивсь. Цвіту (от не треба мені підказувать, шо як пліснява) і пахну. Така пааава. Аха. Хоча, як завше, приводів для печалі знаааачно більше, аніж для радості. Але, як казав один ше тоді юний, художник "скіки того життя, рраз - і вмерли". Вважаю, що до того ррраз ліпше дожитись в доброму гуморі.

Соррі всім читачам за мовчанку. Все просто.
Дама переживає кризу… все якось не так і шкереберть. Хочеться залягти, замовкнути і навіть не рухатись.. і очей не відкривать. Заникатись у шкаф і посумувати вселенським сумом і сопельки розмазюкать по мордякочці. Чому у шкаф? То найбільш самітнє місце в офісі)))
Прошу не турбувацця. Дама попореживає-попереживає і все. Все буде добре. Птицею-Феніксою злетить над попелищем і радісно закартьохкує соловейкою. Пізніш. А зараз поскакала в шкаф…..

PS Вітаю в себе Квітку та Leya, жму лапки!))))) Рада вам

Ну от що таке чесність? Хмм.... Чесність іноді вдивовижу римується із жорстокістю..
шо ви там кажете? Нема рими? Є... є... вона тут внутрішня... я іноді напрочуд занудлива панна (пора, пора вже привчитись говорити дама), так от, занудлива, як синя панчоха, а скоро буду вже й поштопана... то чесно? десь так... приємно?? анітрохи..
Іноді я так чесно мрію-граюся з собою... от в майбутньому, якщо доживу до пенсії, буду вчитись грати на фортеп*яно.... і не збивайте мене вашим "пізно!" я, може, ще й не доживу. А як доживу, буду свою майстерність випробовувати на інших... оооо я буду тааака стара дама... таака.. вже тремтіть!
Буду носити капелюшка і курити трубку.. або хоч через мудштук... і носитиму тьму каблучок.. і стрижку каре... і пофарбуюся в руде-руде.. а потім чорне-чорне... мдаа.. точно не доживу...
та я збилася.. я ж про чесність. Ну от розказала я власнику моїх дівочих мрій про тип чоловіків від якого в мене трусяться (пардонюсь!) коліна: високий худий блондин (або руууудииий хтось) із блакитними очима-очиськами розуумнимии та хитрююющимии. Дивне явище... а щонайкращий мій - кароокий... не зрадів він такій моїй чесності... не порадувавсь...

Ну.
І як можна ділитися з вами, чоловіками, після того радістю? Я не уявляю....
В щасливому подружньому житті все-таки має жити тьмава омана. Так.....))))

Отож, весна! Яка в нас актуальна наразі тема? Якщо ви панна, пані, мадам чи місс - то схуднення. Побачивши свою так звану "недосконалість у дзеркалі та зморгнувши критичим оком, зітхнулося: "От випити б яких чудодійних пігулок "Лідія" на ніч, і все - прокинулась просто красуня!" Фурія досконалості. Фея, тобто... А то виглядаєш, як повне зібрання музики, де Дженіс Джоплан гарчить від мазурки Мендельсона... така от невідповідність..
Під акомпонемент гірких думок п*ється гірка чорна кава в кафе навпроти офісу..
Ай! Чорт із ним... Нехай я буду краса несхудла і недовершена... Зате, матиму простір для вдосконалення.... Радіючи такій своїй мудрості салютую напівпорожньою чашкою червонолицему пану за сусіднім столиком, який вже дірки в мені продивився, і вилітаю, випорхую, витанцьовую всіма своїми не зовсім досконалими (а, значить, живими) формами назустріч весні. О!

Так трапилось, що гортаєш життя, як старий фотоальбом... і дезертуєш із сіруватого "зараз" у чудово-затишне "колись". У той час, коли тремтіло повітря від твого "хочу!" і "зможу!!". У той час коли виростив собі крила і так легко повірилось у здатність людини літати...
Саме у той минулий час щоразу повертаєшся, як за порадою. І, може, щось десь зрушиться.... і тобі кинуть шматок чогось такого, у що ти вже давно боїшся вірити. Може. Гортаєш сторінки старого альбому, і пам*ять делікатними несмілими пальцями легко куйдовжить волосся... Все минуло. Все буде. Знову.

замість суперечки в асьці....

Ви, що втікаєте з життя,
зневірившись в своїх надіях,
що тягне вас у небуття,
в обійми чорної повії?
Невже безглузде слово "жить"
страшніш безглуздя слова "вмерти",
що всякий радісно біжить
назустріч таємниці смерті?
Я чую скрізь: "Нема мети",
"Життя - то вічна таємниця..."
Невже ж хто думає знайти
Розгадки в небуття криниці?

не пам*ятаю... здається, Еллан-Блакитний...

Кажу тобі привіт
Давай будемо розмовляти)))
Ти щось казала про кризу віку…. Знаєш, про що я думаю? Я думаю, що наша гімназія та університет, то, все-таке, - зле… надлишок інтелекту, чорт забирай.. надто ми все розбираємо по шпунтикам, та шпорпаємось у відтінках емоцій.. от твоя Виноградова-Винокурова вона таак переймається? Певне, що ні… я не беру її за приклад, але шось в тому є.. поплакала.. попоридала.. зробила всім кінець світу.. нафарбувала нігті – все… на сьогодні трагедія закінчилася, живемо далі..
Можна, можна слухать місіс мудру Федченко… але її рецепти по влаштуванню скандалів нам не підходять.. тембр не той… чула, як на базарі скандалять??? О! нам так не зуміть…
Радує, що ти така сама егоїстка, що і була. А ти не думала, його хвороби – то окрема пісня?.. і що його страх і невпевненість в майбутньому провокують хворобу.. щоб полежати.. трохи відпочить і отримати трохи часу на роздуми і на те, щоб зняти з себе вагу відповідальності старшого.. ?.. може, -так?
Тематична добірка проблем для людини… від Бога.. а що? Щось в цьому є… Подумаю над цим. Згодом. Детальніш.
Що можу сказати зараз? Певно, тримайсь.. певно, шо згодом будуть зміни.. знаєш, не вірю, коли кажуть, що буде краще. Буде інакше. Буде по всякому.. головне –як ти з цього вийдеш… Збережи себе цілою..

Опадає щастя падолистом
зникла позолота з наших днів
самота печальна і врочиста
стала буднем у житті моїм.

Я минуле відігріть бажаю
в попільничці спалюю вогонь
і не бачу ще, і ще не знаю,
що з мого життя ти вже пішов...

блііін.. рими шкутильгають.. нічого, може, колись підчищу...

А десь у тиші, знаєш, там - у тиші
стареньке сонце здавна сни колише..
Хитає скрушно головою,
бо знає все, що буде нам з тобою.
Для нього вже нічого не новина...
колише сонце сон, неначе сина.

згадалось навіщось..

хтось подарував симпатію)) але така ото розтелепа, як в нас я, зламавши зовсім всі мізки та згризши чотири олівці(і навіть не виплюнувши графітні стержні), нііяк не здогадається - хто Ви? нуу хто ж? хоча б натякнули... будь ласка...
і - ДЯКУЮ Вам)))) пішла співати, скакать на одній нозі і крутити хвостом на всі боки)) о як!

Вона ревнувала його до гітари та баскетболу. Вона ревнувала його до історій, котрі були траплялися з ним. I лише з його картинами Їй вдавалося жити мирно... Її ім'я холодне та шорстке, мов сніг, що зібрався розтанути. Аль-бі-на - ніби льодяник перекочуєш за щокою, холодно та солодко - Альбіна. I все-таки холодно. Від почуттів до неї йому було лоскотно у грудях та солоно

щоранку вітаюся з тобою і затим повертаюся спиною - ставлю чайник. Потім ми снідаємо за одним столом і я невідривно дивлюсь в темні очі. Твої. У цілій квартирі лише двое - твоя нахабна персона і я. Мені зовсім нема з ким спілкуватись, тому ти вимушений вести зі мною бесіду про все

на кінчику язика. Йому завше подобались дівчата з зеленими очима і волоссям кольору мокрої кори. I до чого тут вона? Аль-бі-на... Замкнений кут. Здається, так буде завжди. Можливо, цього і хочеться (коли їй весело, у неї уміють сміятися не лише очі, а навіть кінчики волосся кучерявого-кучерявого,
кучерявого). Так буде завжди. Страшно так...? Буде?! Завжди...Завжди

на світі. Ми з тобою філософи віртуального спілкування. Маю чай, а до нього розмову - замість булочки (певне, то можна назвати дієтою). Вже місяць у цій квартирі живу тільки я. І портрет на столі у кухні. Він винесений туди з кімнати за те, що безсоромно розглядав як я роздягаюсь до сну. А потім цілу ніч дивився як я сплю. І, здається, бачив що мені сниться. Знаєш, цій картині відомо про мене більше, аніж будь-кому з чоловіків. Отаке от... Хочеш секрет? Подобаються зелені очі, а живеться із зимним ім'ям... Сиджу коло телефону, розмовляю з тобою(хоча насправді з полотном картини - то не клініка, то самота), і чекаю на його дзвінок

з нею весело. I так затишно обнімати її та вдихати аромати, що закручені в спіральках рудуватого волосся. I мовчати. I говорити. I... I... І потрохи забувається хтось зеленоокий… Вона оселилась у його серці чи десь коло нього. I що з того, що вона не любить баскетболу та відвертається, коли він сидить в обнімку зі своєю гітарою? Зате вона є. I поряд

здалеку-здалеку. Знаєш, йому подобаються світловолосі... А ти недалеко. Ти у Львові. Там сьогодні дощ. Калюжами кольору закоханих мишей йдуть на пари дівчина із зимним іменем і ти, приспівуючи свої співи. І ти з нею. Ти її
а в той час у Луцьку ми з тобою п'ємо чорний чай. І ти зі мною. І ніби ти мій. Але я фарбую волосся у відтінок стиглої груші. I понад усе на світі чекаю на його дзвінок здалеку
Так буває....

на цьому тижні в мене з*явилися читачі))
Рада вам. Дуже хочу, щоб вам зі мною, і мені з вами було цікаво))

Мої вітання: IHKOgnito!!!! Дарця!!!! E_L_E_C_T_R_I_C !!!! les!!!!!

Учора повертались пізно з роботи і в метро я відчула аромат.. ніііжний ніжний.. тендітний і чуттєвий водночас.. він пробивавсь крізь весь звичний сморід московського метро. Так пахнуть фрезії. Мої улюблені квіти. Дивні. Скромні..... а аромат.. аромат такий, що паморочиться в голові.. Колись в розмові з поважною і мудрою пані ми дійшли згоди, що саме фрезії були в руках у Маргарити..))
В щонайкращий їх бачив вперше! ого як.. Він теж був розчулений дивними пахощами непримітного букетика... Купуйте фрезії, панове..

Пообіцяла я розказать як готувати каву. Каву, що справляє враження. Каву, що підіймає настрій. Каву, що смакує…
Беремо турочку, чаклуємо: дві чайні ложки меленої кави, стільки ж какао(не напій, а справжнє какао), трііішки кориці(тут ваше відчуття вам має допомогти), на кінчику тієї ж чайної ложки – ванільного цукру, і дрібку мускатного горіха…..(якщо вам смакує кава з цукром, саме час його закинути у турку), заливаємо водою.. варимо напій, помішуючи у ритмі джазу… Всеее…
Якщо готувати без цукру, виникає дивне враження: аромат солодкий.. а кава гірка..

— Кава — це страшенно дурний напій.
— Чому?
— Самі посудіть: спочатку її обсмажують, щоб була чорна, потім доливають молока, щоб була біла, відтак мішають із цикорієм, щоб була гірка, і додають цукру, щоб була солодка, врешті-решт гріють, щоб була гаряча, і дмухають, щоб остудити!

вкрала. каюсь.
http://www.livejournal.com/community/kava_chaj/

так не буває..
просто не буває..
ти віриш, що живеш,
насправді ж помираєш