їй було дуже сумно, десь колись, хтось, комусь, чомусь забув щось, забув когось. чи ні, хтось чомусь забув когось. ні, таки ні, хтось колись чомусь забув себе. ось так краще! саме так - хтось колись забув про себе, десь далеко, чи в відбитку калюжі у львові, чи то в запаху чаю у луцьку забув себе, загубив, так, ненароком, випадково, зовсім-зовсім...
а тепер шукає, намагається повернутися, щоб знайти. і дивлячись на картину, яка нагадує про все що було потім, яка тяготить, яка будує місточок в майбутнє, яка і є всім її майбутнім, в якій і є її майбутнє!!! в якій і є розуміння що десь щось загубилося...

їй було дуже сумно, вона сиділа на кухні на табуретці, піджавши під себе ноги, ачи може то вона сиділа в спальні? було тьмяно, навіть попри те що наближався обід, світло ледь-ледь пробивалося крізь цей густий сніг, що падав за вікном. львів, ось уже четвертий день, потопає в снігу, а їй згадується той час коли там падав дощ, і на бруківці зявлялись калюжі, і там, відбивалися мальовничі будинки, і перехожі... які чомусь нічого не зауважували (?!). а вона зауважувала все!, чому??? може тому що кохала, а тепер? а тепер вона чекала чийогось, чекала "його" дзвінка, та чомусь забувала про посмішку своїх очей, про волосся що закручується коли сміялась. чомусь це було неважливо, бо тоді вона стрибала бруківними калюжами старого львова...

P.S. сорі, це зовсім не має відношення до того про що писала, але воно так!!!! хотіло вирватись з мене... я нестримався...