нізащо не слухай янгола в шкірі демона
йдучи трасою думай “Господь підбере мене”.
ти упізнаєш його за кермом чергової фури
він зупиниться сам, посміхнеться тобі, закурить
спитає про справи, ввімкне на повну
радіо ЛюксFM, відкоркує колу”
Господь спитає: “як там, земеля, чуєш
ви ще шукаєте щось, що чогось вартує?
вірите в книги, що я підганяв апостолам
з похмурих генделиків Герцеговини й Боснії
читаєте про малого, Марію, Йосипа
і про волхвів що дари на різдво приносили?”
скрушно хитатиме головою, коли заперечиш
мовляв, читав колись у дитинстві десяток речень
а справи нині такі, не до книжок, Боже
часи незбагненні і дуже, дуже тривожні
брат піднімає камінь на свого брата
мруть недобитки усіх світових демократій
долар поліз угору, мовне питання
уже довело до Києва і не в останнє
час зупинився, у вугільному басейні
уже завелись Садами, є і Хусейни
один з президентів сусідньої рабовласницької
моїм співвітчизникам штампи дарує в паспорті
прописує в Магадані, Боже, у цій… ну… дупі
Бог все вислуха, гмикне про себе скупо:
“справді не до книжок, ти, земеля, тримайся
сам розумієш, перша спроба найважча
не забувай там на ніч чистити зброю
зранку зуби, і не здавати без бою
жодного метра землі і жодної корчми
не слухай сусідів, що в спину тобі шепочуть
вода розквітне у кожній рослині бо весни
малий прийде, вже час, він таки воскресне
кріпись, земеля, жінок борони і літніх
таки лишилось святого дещиця в світі”
висадить тебе на кордоні у мокрих отавах
і, на прощання, прокаже: “Героям Слава…”

Томаш Деяк

А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо. 

Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари. 

В цьому, напевно, правда пташина...
А як же людина? А що ж людина?

Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має! 

Вони, ті крила, не з пуху-пір"я,
А з правди, чесноти і довір"я. 

У кого - з вірності у коханні.
У кого - з вічного поривання. 

У кого - з щирості до роботи.
У кого - з щедрості на турботи. 

У кого - з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії. 

Людина нібито не літає...
А крила має. А крила має!

Ліна Костенко

І все на світі треба пережити,

І кожен фініш – це, по суті, старт,

І наперед не треба ворожити,

І за минулим плакати не варт.

Тож веселімось, людоньки, на людях,

Хай меле млин свою одвічну дерть.

Застряло серце, мов осколок в грудях,

Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено,

Хай буде все пробачене пробачено,

Хай буде вік прожито, як належить,

На жаль, від нас нічого не залежить...

А треба жити. Якось треба жити.

Це зветься досвід, витримка і гарт.

І наперед не треба ворожити,

І за минулим плакати не варт.

Отак як є. А може бути й гірше,

А може бути зовсім, зовсім зле.

А поки розум од біди не згірк ще, –

Не будь рабом і смійся як Рабле!

Тож веселімось, людоньки, на людях,

Хай меле млин свою одвічну дерть.

Застряло серце, мов осколок в грудях,

Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено,

Хай буде все пробачене пробачено.

Єдине, що від нас іще залежить, –

Принаймні вік прожити як належить.

Вселенский опыт говорит,
что погибают царства
не оттого, что тяжек быт
или страшны мытарства.
А погибают оттого
(и тем больней, чем дольше),
что люди царства своего
не уважают больше.

Булат Окуджава.

Фото Максимилиана Волошина

Уж сколько их упало в эту бездну,
Разверстую вдали!
Настанет день, когда и я исчезну
С поверхности земли.

Застынет всё, что пело и боролось,
Сияло и рвалось:
И зелень глаз моих, и нежный голос,
И золото волос.

И будет жизнь с ее насущным хлебом,
С забывчивостью дня.
И будет всё — как будто бы под небом
И не было меня!

Изменчивой, как дети, в каждой мине
И так недолго злой,
Любившей час, когда дрова в камине
Становятся золой,

Виолончель и кавалькады в чаще,
И колокол в селе...
— Меня, такой живой и настоящей
На ласковой земле!

— К вам всем — что мне, ни в чем
не знавшей меры,
Чужие и свои?!
Я обращаюсь с требованьем веры
И с просьбой о любви.

И день и ночь, и письменно и устно:
За правду да и нет,
За то, что мне так часто — слишком грустно
И только двадцать лет,

За то, что мне — прямая неизбежность -
Прощение обид,
За всю мою безудержную нежность,
И слишком гордый вид,

За быстроту стремительных событий,
За правду, за игру...
— Послушайте! — Еще меня любите
За то, что я умру.