Ось і останній мій воїн складає зброю. Він ще стоїть, міцно впираючись у вкриту осінньою сірістю землю. Він ще дивиться небу в обличчя, намагаючись знайти там підбадьорливий промінчик, та воно вкрите паволокою важких хмар. Здається, що небо спить. А чи також втомилося боротися з безжальною невідворотністю зими. У повітрі час від часу чується байдуже вороняче каркання.

А мій воїн стоїть, і його лати, що колись на сонці виблискували золотом, тепер повільно спадають додолу. Немов на футуристичній картині вони облітають маленькими клаптиками, повільно кружляють, перш ніж назавше забути про життя. Вітер, здається, заповзявся доконати його. У перервах між легкими подувами він шарпає мого воїна, смикає його руки, пригинає зброю до землю, забирає останні сили. А в того очі ще світяться відданістю, він ще намагається боронити мене від світу, але в його латах все більше й більше дірок. Земля навколо нього вся всіяна жовтими бляклими клаптями, а просвіти в його броні щораз більші й більші. Уже видно й небо крізь ті дзюри...

 А я сиджу й дивлюся у вікно, і вже нічого не затуляє мене від того світу і зими. Ніщо, крім облетілої вишні, що так довго трималася у шатах, а теперь ось за день все скинула, немовби її здолала невідома хвороба...

И на русском

Вот и последний мой воин складывает оружие. Он еще стоит, твердо упираясь в покрытую осенней серостью землю. Он еще смотрит в лицо неба, стараясь найти там подбадривающий лучик, но оно покрыто паволокой тяжелых туч. Кажется, что небо спит. Или тоже устало бороться с безжалостной неотвратимостью зимы. В воздухе время от времени слышится безразличное воронье карканье.

А мой воин стоит, и его латы, который когда-то блестели золотом на солнце, теперь медленно опадают вниз. Словно на футуристической картине они облетают меленькими клаптиками, медленно кружась, прежде чем навсегда забыть о жизни. Ветер, кажется, решил его доконать. В перерывах между легкими дуновениями он треплет моего воина, дергает его за руки, пригибает оружие к земле, забирает последние силы. А у него глаза еще светятся преданностью, он еще старается оборонять меня от мира, но в его латах все больше и больше дырок. Земля вокруг него вся усеяна желтыми блеклыми клаптями и просветы в его броне все больше и больше. Уже и небо видно сквозь те дыры…

А я сижу и смотрю в окно, и уже ничто не закрывает меня от мира и зимы. Ничто, кроме облетевшей вишни, которая так долго держалась в своем убранстве, а теперь вот за день все скинула, словно ее одолела неизвестная хворь…

...МОРЕ...

...такое чистое...

...такое необъятное...

...такое прозрачно-манящее...

...и я там плававала. Представляете? Я плавала в этом море, наслаждаясь его ласковыми водами. Даже коснулась ногой какого-то камешка на дне (что я в реальности очень-очень не люблю). И у меня не было никаких мыслей о глубине подо мной. Все было так естсественно... И мне не было дела до других, которые со мной пришли купаться (сон начался раньше, в какой-то не моей квартире, на чьем-то дне рождении с почти незнакомыми мне гостями, где я выполняла роль хозяйки, и там было по зимнему серо...)

А потом я полетела... Да, просто поднялась в воздух... Поднималась все выше и выше, пока люди не стали размером с мою ладонь. И никто не удивлялся. А я смотрела вниз и наслаждалась этой водной стихией. Был ясный день, но солнце не слепило и не жарило. Мне было видно волнистое пещаное дно и темные пятна камней под водой цвета аквамарина.

А еще я видела остров. Весь покрытый буйной зеленью. Он словно появился из ниоткуда на водной глади. Но так, словно был там всегда...

Это было так... восхитительно... Хотя нет, восхитительно - слишком эмоциональное слово. А я чувствовала себя очень спокойно и умиротворенно. Тишина. Словно это моя стихия...

Трудно подобрать слова к тем ощущениям, которые во мне остались после этого сна. И даже не хочется писать, что "вот мне бы так по-настоящему...", "хочу на море..." Я не чувствую тоски или сожаления. Странно, да? Но я чувствую именно так, что я там побывала на самом деле. И потому мне хорошо ))

Вот оно, море, почти, как во сне ))

А еще, когда я встала и вспоминала сон, у меня все крутились в голове слова из фильма "Достучаться до небес":

"На небе, там только и разговоров, что о море..."

В колонках играет - тиша ранку

Настроение сейчас - замріяне

"...Досить відкрити око чутливості, і ми побачимо, які рідні хмари шукаючому духові людини. Вони виявляють у просторах неба весь спектр стану і чуття, яке тільки може бути у глибинах нашого єства: від моторошної гнітючості осінньої сльоти, коли, здається, й сонце вже ніколи не загляне в сірий, понурий світ,

- до грозової розкутості у гримлячому, переможному небі, де легіони вершників, гримаючи копитами казкових коней, зустрічаються у веселих поєдинках на майданах зоряної тверді і вимахують мечами-блискавицями над принишклою землею.

А хмаринки "бабиного літа"? Ніби легендарні кораблі з дитячих літ. Куди вони пливуть, які скарби приховують у трюмах пребілих корпусів, зітканих з немовби лебединих крил?

А хмари урочистого заходу, коли день прощається з землею, даруючи їй бенкетуючі барви своєї творчої наснаги! Лише сіра душа не замре в захопленні перед симфонією щедрих кольорів, які залишають нам свідоцтво невмирущої імпровізації і запоруку скорого повернення.

І справді, на світанку ми вже стрічаємо на сході юні, рожеві, новонароджені хмаринки, подібні до немовлят у ніжно-блакитній колисці усміхненого дня.

Що може бути вільніше від хмар?

Хтось заперечить, що вони слухняно біжать, мов отара овець, під деспотичним крилом навіженого вітру?! Це не так! Вітер не тиран, не володар! Він - дух тієї химерної країни, творець цього розкішного світу, суть їхнього руху, прагнення й творчості. Тому вітер і хмари - нерозривна одність, уособлення повної гармонії й найвищої волі - необхідності."

P.S. Ці прекрасні слова написав Олесь Бердник у книзі "Вогнесміх"

В колонках играет - какой-то фильм
Настроение сейчас - спокойное

Вчера дочка спросила меня, что такое НЕБО. А я... не нашлась, что ей ответить...

Я ведь могу показать ей, какое оно

необъятное

таинственное

прекрасное

непредсказуемое

замечательное, неповторимое, удивительное, единственное...

и очень разное

Но как объяснить, ЧТО ТАКОЕ НЕБО?,,,

В колонках играет - нежная мелодия

Настроение сейчас - хорошее

Вчерашний день закончился так замечательно )))

Все разошлись, дочка уже спала в своей комнате, муж сел проверять почту, а я просто вышла на улицу... Там стояла старая раскладушка. на котрой днем валялась и игралась Яруська.

А я просто лягла и смотрела в небо. Машины ездили очень редко. Где-то далеко гавкали собаки. В голове крутились обрывки каких-то мыслей и воспоминаний... Так приятно и неясно )) Глаза потихоньку смыкались, а меня окутывала дрема. И что-то вечное, как аромат волшебства, было разлито вокруг...

Было так здорово лежать, просто смотреть на небо, думать и мечтать без мыслей, словно чувствами ... и почти не ощущать тела, только прохладный ночной ветерок...

Да, кнечно, вчера небо было не такое звездное, но ведь когда бы мы в него не смотрели, там - тайна мироздания...

Хм... а я бы так и заснула, если бы не замерзла )))

 

К нам тоже пришли грозы. Северяне поделились )))

Ну и правильно, не одним же им страдать, да и не одним же нам мучиться от жары.

Вот уже третий день, как у нас тучи колобродят по небу. Иногда небесное полотно очень уж мне напоминает Западную, Фиолетовый край. Бывает, проносятся тяжелые черные тучи, бывает затягивает серым невыразительным покрывалом, сквозь которое солнце - как белое размытое пятно.

Вот и сейчас все посерело, поблекло. Может, будет дождик. А может, и нет.

Но то ли было позавчера! Мы как раз работали на огороде. На западе плыла огромная темная туча. Она, словно чудище, заглатывала все больше и больше неба. Вдруг резко потянуло холодом. Поднялся ветер. Даже большие старые деревья затрепетали под его порывами. Надвигающаяся гроза все как-будто подсветила своим особым темным сиянием.

Было здорово! Я люблю бури. Вот уж разгулялась стихия!

А мы быстренько все закончили и еще до дождя успели добежать домой ))

Вчера был просто замечательный вечер. Днем у нас теперь не продохнешь. Утром после десяти уже хоть на улицу не выходи – жарко. На солнце и до 50 градусов доходит.

И вот вечером, когда доцюня уже мирно посапывала в своей комнате, мы решили пойти прогуляться.

Еще с дверей повеяло прохладой, которая окутала нас, словно невидимое покрывало, как только мы вышли за ворота. Буквально через несколько метров на нас накатила волна запаха жасмина, немного резкого и загадочного в темноте. Мы перешли дорогу. Только на переезде висел одинокий фонарь, которые освещал небольшой круг пространства. Хотя дорога эта довольно шумная днем, ночью здесь почти никто не ездит, не город все-таки. Потому у нас так хорошо слушать дыхание ночи и смотреть на мерцающие в вышине россыпи звезд.

Да, над нами раскинулось бархатное темно-синее покрывало, тут и там пробитое маленькими золотыми и серебряными гвоздиками, и от него было не отвести глаз. А вокруг сюрчали сверчки. И был в этом столько простоты и радостной легкости, что передать словами просто невозможно. Меня удивило, что метров через сто мы словно перешли невидимую границу царства сверчков – там пел соловушка. Высоко и чисто. Для любимой старался ))) Моментами не хотелось даже говорить, а просто слушать и слушать.

Перед нами вырисовался еще один одинокий фонарь. Он стоял за деревом, потому дерево вышло словно подсвеченное изнутри. И уже в слабом свете этого фонаря мы заметили светлую четверолапую тень, которая прокрадывалась по путям. Это вышла на охоту белая мохнатая кошка. И от нас она спряталась в кусты.

А возвращаясь назад, мы говорили о небе, о том, какое оно красивое здесь. Настоящее. Не то, что в Киеве. Там оно - просто грязно-фиолетовая тряпочка, на которой можно редко увидеть еле различимые светлые точечки…

 

Замечательно все-таки жить за городом )))

Вчора зловила себе на думці, що кілька хвилин дивилася на дерева, які колихав вітер.

А й справді... кажуть, можна дуже довго дивитися на полум"я або ж воду. Однак можно й нескінченно довго дивитися на гіляки дерев на тлі небесної блакиті, думати, що вони виконують якийсь чудовий танок. Просто ні про що не думати і дивитися на тріпотливі листкочки і чути той непередаваний гул, чудну мову дерев...

Вони такі величні, такі врівноважені, такі особливі ці дерева ...

Я би хотіла так зараз...

В колонках играет - Холодне сонце
Настроение сейчас - вражене

Відтоді, як я почала малювати фарбами, я ніби стала бачити світ зовсім по-іншому. Мої очі тепер прагнуть не тільки краси, а й її розуміння.
Позавчора я просто не могла відірвати очей від неба. Здавалось би звичайне блакитне полотно, затягнуте сірими клаптями хмар. Однак... Вдивляючись у височінь, я розгледіла безліч відтінків, переходів і півтонів. я ніколи не думало, що це так цікаво. навіть фіолетоий буває такий різний!
Та скільки я не намагалася запам'ятати, мені вдавалося зберегти лиш слабкий відбиток того розкішного неба. А потім вийшов величезний білий диск місяця...
А потім знамення вітру на прийдешній день розмалювало темно фіолетові смуги хмар яскравим малиновим кольором...
Мої очі впивалися багатством фарб. Я намагалася запам'ятати кожен вигин та перехід кольорів, однак...
Сонце невпинно здійснювало свій колообіг, і я не встигла навіть зфотографувати те, що мене так вразило.
Однак навіть фотоаппарат передае недостовірно цю красу.

Це лише тінь тієї невимовно гарної картини, яку мені тоді подарувало небо...

В колонках играет - "Run for a Fall" Epica
Настроение сейчас - легкое и немного грустное

Ось і прийшла нарешті моя улюблена пора :)
Так вільно дихається під блактно-прозорим небом, яке немовби тремтить в унісон сумовитій мелодії. Сонце вже не так гріє. Щодня все довкола більше і більше затоплює жовтий колір. Трава тьмяніє, а її вкриває опале листя.
Мені так радісно на душі ,легко, ніби я нарешті вирвалася з нестерпного полону на свободу. Кожною клітинкою відчуваю, що ось воно, моє...
А ночі такі загадкові... Зірки, далекі крапочки, ніби зіщулились на небі від свіжості, а небесне полотно потемніло. Але таїна від цього не зникла...

Переглядала свої вірші. Мені в око впали два, про осінь.
Тепер я так не напишу... Навіть так :)

Духм’яна квітка осені, духм’яна
Сторінка пам’яті, напоєна стражданням,
Яке водночас тихе й полум’яне,
По вінця втоплене у чаші із коханням.

На крилах безміру злітає небо вгору,
І за собою кличе, за собою.
Душа б полинула, та серце вже не моє.
Давно гніздечко звило в грудях твоїх.
18\10\2002


Осінь одягає
Золоте намисто...
Мої крила – вітер.
Моє пір’я – листя.
Полечу далеко,
Через Україну,
І тобі розкажу,
Як в душі радію,
Що скінчилось літо,
Падають каштани,
Що сивіють роси
На пожовклих травах.
Що гойдає віти
Вже не літній легінь,
А осінній вітер
Дме без попереджень.
Що у сонний ранок
В парку посидіти б,
Усміхнутись сонцю,
З ним погомоніти.
Ех! Люблю я Осінь!
Як же не любити?!
Мати б тільки крила –
Знятись й полетіти...
21\09\1999