Ось і останній мій воїн складає зброю. Він ще стоїть, міцно впираючись у вкриту осінньою сірістю землю. Він ще дивиться небу в обличчя, намагаючись знайти там підбадьорливий промінчик, та воно вкрите паволокою важких хмар. Здається, що небо спить. А чи також втомилося боротися з безжальною невідворотністю зими. У повітрі час від часу чується байдуже вороняче каркання.

А мій воїн стоїть, і його лати, що колись на сонці виблискували золотом, тепер повільно спадають додолу. Немов на футуристичній картині вони облітають маленькими клаптиками, повільно кружляють, перш ніж назавше забути про життя. Вітер, здається, заповзявся доконати його. У перервах між легкими подувами він шарпає мого воїна, смикає його руки, пригинає зброю до землю, забирає останні сили. А в того очі ще світяться відданістю, він ще намагається боронити мене від світу, але в його латах все більше й більше дірок. Земля навколо нього вся всіяна жовтими бляклими клаптями, а просвіти в його броні щораз більші й більші. Уже видно й небо крізь ті дзюри...

 А я сиджу й дивлюся у вікно, і вже нічого не затуляє мене від того світу і зими. Ніщо, крім облетілої вишні, що так довго трималася у шатах, а теперь ось за день все скинула, немовби її здолала невідома хвороба...

И на русском

Вот и последний мой воин складывает оружие. Он еще стоит, твердо упираясь в покрытую осенней серостью землю. Он еще смотрит в лицо неба, стараясь найти там подбадривающий лучик, но оно покрыто паволокой тяжелых туч. Кажется, что небо спит. Или тоже устало бороться с безжалостной неотвратимостью зимы. В воздухе время от времени слышится безразличное воронье карканье.

А мой воин стоит, и его латы, который когда-то блестели золотом на солнце, теперь медленно опадают вниз. Словно на футуристической картине они облетают меленькими клаптиками, медленно кружась, прежде чем навсегда забыть о жизни. Ветер, кажется, решил его доконать. В перерывах между легкими дуновениями он треплет моего воина, дергает его за руки, пригибает оружие к земле, забирает последние силы. А у него глаза еще светятся преданностью, он еще старается оборонять меня от мира, но в его латах все больше и больше дырок. Земля вокруг него вся усеяна желтыми блеклыми клаптями и просветы в его броне все больше и больше. Уже и небо видно сквозь те дыры…

А я сижу и смотрю в окно, и уже ничто не закрывает меня от мира и зимы. Ничто, кроме облетевшей вишни, которая так долго держалась в своем убранстве, а теперь вот за день все скинула, словно ее одолела неизвестная хворь…

В колонках играет - Мирослав Скорик "Мелодія"
Настроение сейчас - ностальгічне

От і прийшов листопад. Падолист...
Я завше любила цей місяць. Та не за нього самого. Листопад, скільки я себе пам"ятаю, завжди був переважно дощово-сірий, вологий та безрадісний. А часом навіть й сніговий. Ні, радше за ту мелодію, яку він несе у своїй назві - Листопад... Падолист...



Люблю його й тому, що в цьому місяці народилася героїня з моєї улюбленої повісті Кобилянської "Царівна" - Наталка. Цей твір дуже знаковий для мене. Хто би хотів мене пізнати глибше, зважаючи на те, як я росла, то мав би взяти це до уваги. Вплив його, як і "Консуело" Ж.Занд переоцінити важко.
Чомусь зараз згадалося, як Наталка писала, що від гарної музики у неї на очі навертаються сльози. Скільки тоді подібного я знайшла між нею та собою! Зачитувалася і не могла відірватися, бо у реальному світі не знаходила нічого схожого, нічого близького мені.
Для мене падолист-листопад - і сум, і мої роздуми, і невільна, та така плекана самотність, і мрії про майбутню любов, бажання тепла та стійкість. Я не жалкую за тим минулим, ні, але я поважаю себе такою, яка я була у старших класах. Сама собі дивуюся, яка я була. Просто, мабуть, так мало бути.

А ще для мене падолист - це мелодія Скорика, що звучала у кіносеріалі "Царівна". Впевнена, що ви її чули.
Невимовно гарно, правда?




І ще щось... Люблю листопад-падолист, бо він немов саме серце осені. Тепер навіть більше ніж раніше люблю.

В колонках играет - Александр Деспла
Настроение сейчас - і радість, і печайль, й задума...

Нещодавно я писала, що мені хотілося б згорнутися клубочком і завмерти. Спинитись. Берегти тепло. Не розкидатися думками. Прислухатись до себе і до осені.

І от мені здається, що так воно і є. Усе немов бачу зі сторони. Ось я, мій дім, моя сім"я... Але мої думки і почуття немов захололи, спинилися. Немов я вся десь не тут. Раз за разом дивлюсь у вікно, як тріпочуться гіляки. Раз за разом прислухаюся до шепоту вітру. Насолоджуюся краплями холодного дощу, що вистукує свою мелодію по шибках та підвіконнях. І тішуся. Радію цій завмерлості. Радію нерухомості. Радію цій печалі, що накочується на мене хвилями. Вона та сама, світла і легка, як і колись, у юності. Така жадана. Така приємна. Така рідна... А я думала, що з часом це минається. Що доросле життя перекреслює дитячі мрії й уподобання. Я думала, що буденність знищить мою любов посумувати та побути наодинці. Я вже вирішила, що життя в його різноманітті розбило мою кришталеву любов до осені...

Та я помилялася... Як я помилялася!..

Ось вона, Осінь. МОЯ Осінь. Ще тиха, майже безбарвна і безкровна, лише сумна та готова розплакатися набряклими хмарами, а я все одно її люблю, я радію їй. Я відчуваю себе ВДОМА у цю пору...Відчуваю себе СОБОЮ...

І чому так багато людей не любить осінь? Чому скаржаться, жаліються, намагаються будь-якими засобами покращити собі настрій, якось втекти?...

Для чого тікати? Можна просто жити в цей час. Набубнявіти сумом і печаллю, помовчати, побути наодинці з собою. Просто спинитися, завмерти, а потім... а потім знову буде легко і цікаво, і охоче.

Принаймні так у мене. Я - Осіння ))) Нічого не змінилося. І не зміниться навіть через десятки років.

Осінь - моя пора. Мій світ. Мій час. І я цим щаслива.

Настроение сейчас - усталое

Вчора знову взялася за пензлик... Так довго не могла вирішити, що ж мені малювати.
От і вийшло щось таке дивне, ніби зшите з клаптів...
Що я хотіла цим передати? Напевне, осінній холод. І смуток. І самотність, що скалкою падає часом у серце... І страх. Але страх чого?



Часом дивуюся, скільки ж у людини може бути в душі темряви... Ні, не негативу, а саме чогось неясного, незрозумілого, сутінкового...

В колонках играет - Lenna's Theme ~ Final Fantasy V Dear Friends
Настроение сейчас - легке

Осінній день, осінній день, осінній!
О синій день, о синій день, о синій!
Осанна осені, о сум! Осанна.
Невже це осінь, осінь, о! – та сама.

Останні айстри горілиць зайшлися болем.
Ген, килим, витканий із птиць, летить над полем.
Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.
І плаче кошик серед трав – нема мелодій.

***

"Осінь жагуча"

Вечірній сон закоханого літа
і руки, магнетичні уночі.
Вродлива жінка, ласкою прогріта,
лежить у літа осінь на плечі.

Дозріла пристрасть до вогню і плоду.
Пашить вогнем на млосному щаблі.
І торжествує мудрий геній роду
всього живого на живій землі.

Ще літо спить, а вранці осінь встане —
в косі янтарній нитка сивини,
могутні чресла золотого стану,
іде в полях — вгинаються лани.

Близнята-зерна туляться в покоси,
біжить юрба червонощоких руж,
сплять солодко черкуси-негритоси,
біляві яблука і жовта раса груш.

Рве синій вітер білі посторонці.
А в серце літа — щедрий сонцепад.
І зливками розтопленого сонця
лежать цитрини, груші й виноград.

Загусне промінь в гронах перегрітих.
А ляже сніг на похололі дні —
жагучий сон закоханого літа
в холодну зиму бродить у вині!

***

Ті журавлі, і їх прощальні сурми...
Тих відлітань сюїта голуба...
Натягне дощ свої осінні струни,
торкне ті струни пальчиком верба.

Сумна арфістко,- рученьки вербові! -
по самі плечі вкутана в туман.
Зіграй мені мелодію любові,
ту, без котрої холодно словам.

Зіграй мені осінній плач калини.
Зіграй усе, що я тебе прошу.
Я не скрипковий ключ, а журавлиний
тобі над полем в небі напишу.

Ліна Костенко

В колонках играет - "Хай не буду тобі сумно..." Фома
Настроение сейчас - осеннее

Сьогодні, дивлячись на сонце, що грається у ще зеленому листі та осяває фіолетові шматки хмар, майже й не скажешь, що вчора був дощ. Спершу краплі рясно падали на дерева, землю, асфальт. Потім залишилася тілька мряка, вологе повітря і темрява. Пронизливий холод пробирав до кісточок. Ми саме ходили втрьох за молоком. Надворі стояв туман. Його ховала пітьмя, але фари машин чітко прорізали його непрозорі шари. Туман можна було відчути на дотик. Густа тиша поглинала всі звуки. Здавалося, що вона поглинула й мене, і я потрапила ніби у коридор часу, де немає нічого, крім імли.
Дивне було почуття. Хоча знайоме, давно забуте. Здається я цілу вічність не писала вірші, а тут...

Тихо... Чути, як падають краплі з мокрого листя.
Тихо... Туман ні шелесне серед безмовних гілок.
Тихо... Вулиця сонна мрякою оповита.
Тихо... Осінь плете візерунки із моїх думок.

Дивна цього року осінь. Надто вже плаксива. Сумно, що немає бабиного літа немає. Може ще буде? Завжи любила ці теплі дні, коли літає павутиння, а тепло сонця ніби прощається із землею. Коли небо пронизливо блакитне і далеке. Коли чути, як дзвенить повітря.
Тоді просто легше сприймається все, що йде далі: холод, сірість та вмирання природи.
Я люблю це все, однак хотілося б, щоби все йшло своєю чергою.
:)) Напевно, я забагато хочу...

В колонках играет - "Run for a Fall" Epica
Настроение сейчас - легкое и немного грустное

Ось і прийшла нарешті моя улюблена пора :)
Так вільно дихається під блактно-прозорим небом, яке немовби тремтить в унісон сумовитій мелодії. Сонце вже не так гріє. Щодня все довкола більше і більше затоплює жовтий колір. Трава тьмяніє, а її вкриває опале листя.
Мені так радісно на душі ,легко, ніби я нарешті вирвалася з нестерпного полону на свободу. Кожною клітинкою відчуваю, що ось воно, моє...
А ночі такі загадкові... Зірки, далекі крапочки, ніби зіщулились на небі від свіжості, а небесне полотно потемніло. Але таїна від цього не зникла...

Переглядала свої вірші. Мені в око впали два, про осінь.
Тепер я так не напишу... Навіть так :)

Духм’яна квітка осені, духм’яна
Сторінка пам’яті, напоєна стражданням,
Яке водночас тихе й полум’яне,
По вінця втоплене у чаші із коханням.

На крилах безміру злітає небо вгору,
І за собою кличе, за собою.
Душа б полинула, та серце вже не моє.
Давно гніздечко звило в грудях твоїх.
18\10\2002


Осінь одягає
Золоте намисто...
Мої крила – вітер.
Моє пір’я – листя.
Полечу далеко,
Через Україну,
І тобі розкажу,
Як в душі радію,
Що скінчилось літо,
Падають каштани,
Що сивіють роси
На пожовклих травах.
Що гойдає віти
Вже не літній легінь,
А осінній вітер
Дме без попереджень.
Що у сонний ранок
В парку посидіти б,
Усміхнутись сонцю,
З ним погомоніти.
Ех! Люблю я Осінь!
Як же не любити?!
Мати б тільки крила –
Знятись й полетіти...
21\09\1999

Настроение сейчас - Сумовите

Коли слухаю таку музику, мені здається, що я живу у якомусь казковому світі. У світі краси, світлої печалі і туги за нездійсненним, світі чарівному і майже невловному.
Може, це і є наш внутрішній світ?..
Run for a fall...
Мені це нагадує мої дівочі мрії та світлу самотність, якою я так тішилася, так цінувала. Якої мені часом так бакує тепер...
Чомусь при сумовитих акордах фортеп"яно і ніжному голосі мені завжди стоїть перед очима барвистий осінній парк, в якому гуляє тільки вітер і я. Може, це ї є мій рай?
Чому я так люблю осінь?
Боже мій, часом здається, що я зіткана з думок про неї.
А може осінь недооцінюють, вважаючи її часом вмирання? Ні, це не так, не тільки так. Осінь - це надія, і внутрішня сила, і мудрість... І...
Для мене - це весь мій внутрішній світ.