я знову вдома. і все було так, як належить - гіпнотична сіра стрічка з білою смужкою по центру, польові квіти і тіні лелечих крил за вікном, нові міста й містечка, нові обличчя, і зорі падали з неба, і безсонні ночі, і пісні біля вогнища... і купа вражень, з яких я не знаю, з чого почати...
роздивившись навколо по поверненні, збагнула абсурдність ситуації: народ масово одружується, народжує, закохується і строчить нескінченні смс-ки коханим, а оригіналка-Меллон їде в монастир... чоловічий... хє-хє, яка рамантіка!:)
а насправді... з огляду на сучасну політичну ситуацію і зміни, що відбулися за час відсутності, приходять цілком апокаліптичні безнадійні настрої. але з іншого боку, не все, мабуть, в цьому світі втрачено, якщо є ще молоді люди, які здатні приїхати у свій літній час і протягом майже двох тижнів щоденно самовіддано займатись досить нелегкою роботою по відновленню середньовічного монастиря... волонтери з усіх регіонів України, а також з Польщі та Білорусі приїхали у напівзруйнований давній монастир робити своїми руками те, на що держава не нає ні копійки... це дійсно вражало. люди працювали і отримували від цього задоволення.
дивовижна сильна енергетика того місця діяла спрадві цілющьо. якщо земля там змогла перемогти негатив і зло минулого (мрнастир постраждав від двох світових війн, там тримали репресованих, потім - душевнохворих, потім влаштували трупарню померлих від чуми, потім - зберігали мінеральні добрива, які своєю хімічною дією знищували давні розписи...), то не дивно, що і весь негатив, який набрався за останні місяці життя у Вавилоні також стерся на нівець... дежн хотілося б викласти хоч трохи тієї атмосфери, переповісти хоч трохи легенд і історій (точніше, цілком реальних історій, що були дуже схожі на казку)... а найцінніше, що там було, це тиша, якої не знайдеш в жодному місті. людям дуже бракує справжньої тиші і мовчання. одна годиня сидяння на давньому валу і споглядання краєвиду здатна прояснити в голові більше, ніж місяці біганини...
надзвичайно сподобалось спілкуватись з монахами. якщо традиційне уявлення про монаха - це суворий старець з бородою, що вміє лише молитися і засуджувати дівчат за те, що прийшли в брюках, а не спідниці, то тут це уявлення було з трізком розбите. молоді (або середніх літ) люди, що цілком демократичні до будь-який світоглядів і релігій (не кажучи вже про одяг), відкритих до спілкування, і не лише на релігійні тематики, а здатних просто завести кампанію... настоятель монастиря не давав віддихатись від сміху своїми жартами й дотепами, коли, скажімо, за сніданком починав розповідати, у якій позі і з яким обличчям хто із нас спить (на прохання деяких учасників табору від заходив зранку до кімнати і будив їх на службу)... під кінець снінданку люди тихо сповзали під столи від сміху... при цьому він багато розказував і історії замків, якими ми вирушали мандрувати, багато деталей із християнської символіки і традицій...
потоваришувала з цікавою людиною, що не є (і, мабуть таки не буде) монахом, але живе в монастирі і займається різьбярством по дереву і каменю. у нього дивні світлі очі і нещаливе минуле, він завжди заглибений у свої думки, проте охоче допомагав нам, коли міг, з роботою. одного дня він запросив мене у свою кімнату і показав свої роботи по дереву. ми трохи поговорили, а коли я пішла, він зайшов до мене і передав кілька зошитів - свої вірші, свій щоденник (науково-теологічний, де робив виписки і висковки із езлтеричної літератури, а також із книг по дзен-буддизму і даосизму), і тематичний словник... він не знав, що я пишу і люблю вірші, що я цікавлюсь езотерикою, досизмом і дзен-буддизмом. він сказав: "не знаю, чому, але відчуваю, що повинен дати це вам почитати". це була сильна мить, було відчуття долі, чогось більшого за слова...
тепер знову реальний світ. я стомлена, заспокоєна і ще неокліматизована, але вже знаю, куди іти далі... все... більше писати не можу... допишу колись...
ну от, перший день навчання пережила... хех...
найприємніший висновок наразі - в могилянці на лекціях можна плести фєнєчки! інакше б заснула - 4 пари, 2 з яких читає милий бяларус, вірний послідовник Станіславського, що після кожного слова витримує такі колоритні паузи (мовний бар*єр таки), що група встигає забути, про що, власне, йшлося... причому не відомо, хто від того більше мучиться - група, чи він сам:) весело...
намагаюсь змусити себе працювати... поки не дуже успішно... тільки б увійти в правильний ритм, і знайти нарешті в собі вимикач зайвик думок та переживань.
мій навчально-робочо-річний поїзд нарешті зрушився. літо, друзі і мрії лишились на пероні...
